Еволюція наукових підходів до постконфліктної відбудови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція наукових підходів до постконфліктної відбудови

І.О. Кресіна

О.В. Кресін

О.М. Стойко

Анотація

Проаналізовано ключові етапи еволюції наукових підходів до постконфліктної відбудови держав, зумовлені змінами на міжнародній арені (завершення "холодної" війни) та ідеологічної парадигми (перехід до неолібералізму). Виділено та розглянуто основні причини невдач із реалізацією проектів відродження зруйнованих збройним протистоянням регіонів. протистояння збройний міжнародний

Ключові слова: постконфліктна відбудова, лібералізація, міжнародні організації, інтервенція, громадянське суспільство, неолібералізм.

Kresina Iryna, Kresin Oleksij, Stoyko Olena. Evolution of approaches to post-conflict reconstruction

The key stages the development of post-conflict reconstruction of states approaches due to changes in the international arena (end of the Cold War) and ideological paradigm (transition to neoliberalism) are analyzed. The main reasons for failures with the implementation of projects for the revival of regions destroyed by the armed conflict are identified and considered.

Key words: post-conflict reconstruction, liberalization, international organizations, intervention, civil society, neoliberalism.

Протягом останніх десятиліть у світі спостерігається зростання збройних конфліктів, після завершення яких держави та міжнародна спільнота стикаються з не менш важливим завданням, ніж припинення насильства: створення передумов для тривалого і стабільного миру. Від успішності постконфліктної відбудови значною мірою залежить ймовірність відродження протистояння та використання силових методів вирішення проблем. З огляду на окупацію Криму та окремих районів Донецької та Луганської областей Україні доведеться вирішувати проблему відновлення цих територій, що буде досить важко зробити без міжнародної допомоги. Тому аналіз досвіду постконфліктної відбудови із залученням міжнародних організацій дасть змогу відстежити еволюцію наукових підходів та оцінити позитивні й негативні наслідки такого співробітництва між державою та організаціями-донорами. Метою статті є аналіз досвіду залучення міжнародних організацій до відбудови територій, постраждалих у ході збройного конфлікту.

Проблематика конфліктів досить добре досліджена: низка працб з проблем досліджень громадянських воєн аналізують причини, наслідки та перебіг кожного конфлікту, пропонуючи заходи щодо їх запобігання [1]. Вони засвідчили, що політики, практики, дослідники і неурядові організації усвідомили: процес миробудівництва є складним і багатовимірним завданням, що не може початися без наявності мінімальних передумов для миру [2]. Крім того, уже тривалий час дослідники питань мирної відбудови доводять необхідність вийти за рамки поточних парадигм і розробити стратегії, довгострокові процеси для досягнення стабільного миру, впровадження належного урядування та сприяння сталому розвитку через участь місцевої громади у постконфліктних державах [3]. Так, Д. Рондінеллі і Дж. Монтгомері вважають, що отримання гарних результатів у повоєнних умовах вимагає прийняття інформованих рішень, сприяння належному урядуванню та кращому використанню дефіцитних ресурсів [4]. Ці завдання включають чітке визначення цілей, розуміння процесів планування та реалізації проектів постконфліктної відбудови. Майже не піддається сумніву теза, що міжнародна спільнота має робити акцент насамперед на економічному відродженні та соціальних реформах, щоб запобігти виникненню насильства у майбутньому [5].

У науковій літературі визнається, що постконфліктним країнам бракує інституційної спроможності для відбудови, відповідно вони значною мірою залежать від значної кількості гравців і міжнародних агентств для розробки та реалізації проектів, програм, політики [6]. Реалізація інфраструктурних проектів у постконфліктному суспільстві починається після припинення збройного протистояння, що у більшості випадків триває три-чотири роки, але іноді навіть довше. Тобто навіть у відносно безпечному середовищі проекти відновлення стикаються із значними труднощами [7].

Постконфліктна відбудова привернула увагу українських дослідників лише після окупації частини територій країни, і насамперед економістів - В. Михальську А. Полчанова. Однак політологічні аспекти відновлення державної влади на звільнених територіях залишаються малодослідженими.

Аналіз еволюції підходів міжнародної спільноти до ліквідації наслідків збройних конфліктів свідчить про тенденцію до дедалі більшої диференціації стратегій у кожному конкретному випадку та значного впливу неолібералізму.

С. Баракат та С. Зик, взявши за основу чотири критерії (основні сектори діяльності; ключові актори; цілі та кінцеві бенефіціарії; роль інститутів країн-реципієнтів та їх відносини з міжнародними акторами), виділили чотири основних етапи еволюції підходів до постконфліктної відбудови [8].

Перший етап - економічна лібералізація - тривав з 1970-х по 1980-і роки. Після завершення Другої світової війни провідними акторами у постконфліктній відбудові були два ідеологічних суперники: США та СРСР. Якщо Москва активно допомагала встановленню соціалістичного ладу з командною економікою, то з боку Вашингтона допомога спрямовувалася на проведення економічної лібералізації, а основні міжнародні фінансові організації - Світовий банк та Міжнародний валютний фонд -- висували жорсткі вимоги щодо надання допомоги, вимагаючи: а) підтримання макроекономічної стабільності шляхом контролю інфляції та зменшення бюджетного дефіциту; б) відкриття економіки решті світу через лібералізацію торгівлі й руху капіталів; в) проведення приватизації та дерегуляції для лібералізації внутрішнього виробництва. В основі такого підходу - переконання, що найкращим фундаментом миру як всередині, так і між державами, є ринкова демократія: ліберально-демократична спільнота з ринково орієнтованою економікою.

Однак макроекономічна лібералізація та демократизація часто не могли забезпечити обіцяну стабільність та економічне зростання. Оскільки ініційована ними структурна перебудова зміцнювала позиції еліти у постконфліктних державах та ще більше маргіналізувала найбідніші верстви населення, то міжнародні гуманітарні організації змушені були втручатися для зменшення негативних наслідків втрати благ, що фінансувалися плановою економікою. Як наслідок була сформульована парадигма сталого людського розвитку, в якій результатом політики розвитку мало стати покращення життя громадян, за реалізацію якої взялися різноманітні соціальні фонди, які розподіляли кошти донорів серед чітко визначених груп населення через квазідержавні органи.

Другий етап ознаменувався завершенням "холодної" війни, результатом чого став розпад великих держав і поява нових, а постконфліктне втручання зросло кількісно і за обсягом сфер (наприклад, запровадження перехідної адміністрації у випадку Косово). Постконфліктна діяльність ставала дедалі ширшою і глибшою. Уже згадані міжнародні адміністрації разом із миротворчими силами здійснювали роззброєння, демобілізацію, реінтеграцію колишніх комбатантів та проводили реформи у ключовому для підтримання миру безпековому секторі.

Кількість багатосекторальних неурядових організацій (НУО) у цей період різко зросла, і вони почали втручатися у соціальну динаміку післякризової держави, зокрема у взаємовідносини між групами, етносами, бралися за розв'язання гендерних питань заради побудови миру та соціальної рівності. Дедалі частіше ставилися вимоги щодо проведення судової реформи, включаючи перехідне правосуддя, створення комісій примирення, оскільки вважалося, що коріння конфлікту слід шукати в історії взаємовідносин та допущеній несправедливості щодо певної групи. Економічне втручання і надалі зосереджувалося на лібералізації та приватизації, але також включало забезпечення життєдіяльності та контроль за основними експортними продуктами (насамперед природними ресурсами). Хоча програми цього етапу часто реалізовувалися заради миру, економічного розвитку та справедливості, проте зростання кількості НУО, розширення їх мандату та їх фінансування міжнародними багато- і двосторонніми організаціями означало, що країнам-реципієнтам і надалі відводилася роль спостерігача.

Третій етап почався в середині 1990-х і тривав до початку 2000-х років і сприяв формуванню розуміння, що зовнішнє втручання має здійснюватися обережно, без нав'язування західних стандартів, що можуть бути надто радикальними для пост- конфліктних країн (гендерна і соціальна рівність тощо). Можливість значних соціальних, економічних чи політичних змін у ході реконструкції повністю не відкидалася, але зазначалося, що цей процес може тривати кілька десятиліть.

Особливістю цього етапу є акцентування уваги на співробітництві не лише між міжнародними донорами й державою, а й представниками громадянського суспільства та місцевих громад. На перше місце виходить підтримка локальних процесів, розвиток спроможності громад, наслідком чого є зростання кількості трастових фондів з постконфліктної відбудови, завдяки яким країна-реципієнт отримує можливість управляти наданою фінансовою допомогою і використовувати їх насамперед для задоволення власних інтересів без огляду на вимоги донорів. Однак на практиці фінансовані трастовими фондами проєкти були короткостроковими, що робило їх значною мірою залежними від внесків великих донорів, а не потреб постконфліктної відбудови. Яскравим прикладом став Афганістан, в якому перші швидкі позитивні результати з часом стикнулися зі спротивом з боку суспільства, що відстоювало традиційні цінності.

Ще однією важливою особливістю цього етапу стала ініціація постконфліктної відбудови ще до завершення конфлікту. Хоча вважалося, що гуманітарне втручання на ранніх етапах конфлікту демонструє ворогуючим сторонам переваги мирних способів вирішення суперечок, проте на практиці з'ясувалося, що заради отримання допомоги насильство наростало не лише у зонах конфлікту, а й мирні регіони почали вдаватися до збройних методів, намагаючись привернути увагу та отримати доступ до фінансових ресурсів.

На четвертому, поточному етапі постконфліктної відбудови дедалі більш помітним стає вплив приватного сектора, що не в останню чергу зумовлений браком ресурсів у міжнародних організацій, зокрема ООН. Після 2001 року переважно західні компанії дедалі частіше стають лідерами повоєнної відбудови. Приватні охоронні компанії та приватні військові компанії доповнюють міжнародні сили в Іраку та Афганістані, а в низці інших постконфліктних країн навчають новостворену поліцію та армію. Найбільше проблем у цьому контексті виникає із відповідальністю приватних солдатів, які мають імунітет від судового переслідування у випадку скоєння воєнних злочинів та порушення прав людини.

Інші приватні компанії залучаються до традиційних видів діяльності із відбудови, зокрема у сфері інфраструктури, телекомунікаційних мереж, водопостачання та енергозабезпечення. Найбільше питань виникає щодо прозорості процедур закупок і доцільності зведення відносин виключно до контрактної форми. Залучення іноземних компаній до відбудови надалі дає їм переваги в ході приватизації відповідних підприємств краї- ни-реципієнта, яка не завжди відбувається прозоро і на засадах чесної конкуренції, що може мати негативний вплив на подальші процеси державного будівництва та економічного розвитку. Нарешті, консультаційні фірми з розвитку відіграють провідну роль у наданні технічної допомоги і в управлінні наданням базових послуг. Додаткові видатки на залучені такі фірми часто критикуються, хоча досліджень ефективності їх роботи та спроможності сприяти розвитку місцевої здатності майже немає.

Іншими словами, має місце "приватизація" постконфліктної відбудови цілком у дусі неолібералізму. Не дивно, що у цю сферу дедалі частіше запозичуються методи й підходи приватного сектора, зокрема щодо управління проєктами.

Найбільш поширеними причинами невдач у реалізації постконфліктних проектів відбудови є низька якість проєктів, корупція і недостатня підзвтність, слабка залученість місцевих громад та домінування донорів.

1. Неефективне планування та підготовка проектів відбудови. У постконфліктному багатогранному суспільстві структури управління, планування та звітності часто поєднані одна з іншою довільно. Досвід Іраку та Афганістану свідчить, що програми відбудови часто зазнають невдачі через відсутність адекватного планування, нестачу ресурсів, недофінансування та брак стратегії виходу [9]. Більше того, міжнародні організації зазвичай мають власні розроблені керівництва щодо планування, проєк- тної реалізації та робочих процедур [10], що не завжди враховують особливості кожної країни. Тому важливо, щоб місцеве населення залучалося до планування, реалізації, моніторингу та оцінки проєктів відродження. Через насильство, що триває, і відсутність безпеки протягом тривалого часу етнічні спільноти можуть не погодитися на реалізацію певних проектів розвитку з різних причин. Відповідно подальше залучення у складне та нестабільне середовище вимагає від організацій забезпечити гнучкість у проєктному проєктуванні та реалізації [11].

2. Слабка підзвітність і корупція. Корупція є повсюдною і поширеною в більшості постконфліктних країнах; як результат - підрядчикам та міжнародним організаціям, що прагнуть до встановлення миру, важко конструктивно реалізувати основні інфраструктурні проекти [12]. Тому одним із перших завдань міжнародних організацій та урядів є створення системи анти- корупційного моніторингу для гарантування прозорості, що є досить складним завданням.

3. Недостатня участь місцевого населення (споживачів). Члени постконфліктного громадянського суспільства рідко включаються у процеси прийняття рішень, хоча вони часто є партнерами в реалізації проєктів розвитку. Для забезпечення сталого розвитку і зростання бенефеціарії повинні систематично залучатися до планування та прийняття рішень на всьому циклі життя проекту [13]. Часто проєкти реалізуються без врахування контексту ситуації, потреб місцевого населення. Багато проєктів зазнають невдачі до завершення через ігнорування зацікавлених акторів, тому навіть у випадку їх реалізації вони неспроможні адекватно задовольнити потреби громади. Участь громадян на перших етапах планування та розробки проєкту зазвичай мінімальна, що робить результати проєкту менш відповідними до намірів бенефеціаріїв. Вибір належного процесу є критичним для успіху, якщо бенефеціарії зможуть ефективно користуватися результатами проекту.

4. Домінування донорів. Зазвичай постконфліктні держави не спроможні самотужки відновити зруйновані об'єкти інфраструктури, налагодити функціонування систем життєзабезпечення, що робить їх залежними від зовнішніх донорів. Останні неохоче доручають управління фінансовими ресурсами органам державної влади, які можуть не володіти відповідною компетенцією або бути надто корумпованими. До того ж за таких умов проєкти здійснюються відповідно до пріоритетів донорів, а не потреб місцевої громади [14]. Крім того, в окремих випадках донори користаються недосконалими процедурами закупівлі товарів і послуг для реалізації проектів із відбудови, тому віддають перевагу певним організаціям, які не можуть виконати контракт відповідно до потреб конкретної ситуації [15].

Отже, після закінчення Другої світової війни парадигма пост- конфліктної відбудови пройшла через чотири основних етапи: економічної лібералізації (1970-1980), експансії постконфліктного втручання (1990-1995), диверсифікації підходів (19952000) та зростання впливу приватного сектора. На сучасному етапі велика увага приділяється показникам, запозиченим із проєктного менеджменту: чіткість формулювань, поетапність реалізації, врахування думки користувачів (місцевих громад та громадянського суспільства), вимірюваність показників. Особливості конфлікту на сході України вимагає більш детального аналізу можливостей залучення міжнародних організацій до відродження територій у випадку їх деокупації.

Література

1. Ackermann A. The idea and practice of conflict prevention. Journal of Peace Research, 2003. Vol. 40. № 3. Р 339--347; Blattman C., Miguel E. Civil war. Journal of Economic Literature. 2010. Vol. 48. № 1. Р. 3--57; Kang S., Meernik J. Civil war destruction and the prospects for economic growth. The Journal of Politics. 2005. Vol. 67. № 1. Р. 88--109.

2. 2. Knight W. A. Evaluating recent trends in peacebuilding research. International Relations of the Asia- Pacific. 2003. Vol. 3. № 2. Р. 241--264.

3. 3. Chopra J., Hohe T. Participation intervention. Global Governance. 2004. Vol. 10. № 3. Р. 289--305.

4. Rondinelli D. A., Montgomery J. D. Regime change and nation building: Can donors restore governance in post-conflict states? Public Administration and Development. 2005. Vol. 25. № 1. Р 15--23.

5. 5. Baly D. Conflict prevention and peace building. Conflict, Security & Development. 2004. Vol. 4. № 3. Р 473-- 480.

6. 6. Smoljan J. The relationship between peace building and development. Conflict, Security & Development. 2003. Vol. 3. №2. Р 233--250.

7. 7. Barakat S., Chard M. Theories, rhetoric and practice: Recovering the capacities of war- torn societies. Third World Quarterly. 2002. Vol. 23. № 5. Р 817--835.

8. 8. Barakat S., Zyck S. The Evolution of Post-conflict Recovery. Third World Quarterly. 2009. Vol. 30. № 6. Р 1069-1086.

9. 9. Coyne J. C. Reconstructing weak and failed states. The Journal of Social, Political and Economic Studies. 2006. Vol. 31. № 2. Р 143--162.

10. 10. Rathmell A. Planning post-conflict reconstruction in Iraq: What can we learn? International Affairs. 2005. Vol. 81. № 5. Р 1013--1038.

11. 11. Natsios A. S. The nine principles of reconstruction and development. Parameters. 2005. Vol. 35. № 3. Р 4--20.

12. 12. Grey-Johnson C. Beyond peacekeeping: The challenges of post-conflict reconstruction and peacebuilding in Africa. UN Chronicle. 2006. Vol. 43. № 1. Р 8--11.

13. 13. Gennip J. V. Post-conflict reconstruction and development. Development. 2005. Vol. 48. № 3. Р 57-62.

14. 14. Evans-Kent B., Bleiker, R. (2003). Peace beyond the state? NGOs in Bosnia and Herzegovina. International Peacekeeping. 2003. Vol. 10. № 1. Р 103-119. 15. Youker R. Managing international development projects: Lessons learned. Project Management Journal. 1999. Vol. 30. № 2. Р. 6-7.

Размещено на Allbest.ru