Розвиток української преси під Росією в 1905-1914 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революція 1905 р. в Росії і народження національної української преси на східноукраїнських землях

Революція 1905 р., що охопила всю Росію, викликала серед украшського суспільства надію на створення національної преси українською мовою. Дехто вже плянував видавати тижневик для селянства (Е. Чикаленко), інші думали про перетворення «Киевской Старики» на журнал українською мовою п. н. «Київська Основа», беручи за зразок колишню «Основу» петербурзьку. Тим часом почали надходити до Киева вимоги з провінції, щоб кияни взялися за видання щоденної газети. В наслідок цього Е. Чикаленко заручився обіцянкою фінансової підтримки з боку відомого мецената українського культурного руху В. Семиренка і почав підготовчу працю з тим, щоб з нового 1906 р. приступити до видання української щоденної газети.

Маніфест 17-го жовтня. «Хлібороб» - перший національний часопис українською мовою

Революційні події в російській державі розгорталися. Це привело до оголошення Манифесту 17-го жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами оповіщав маніфест також волю друку. Цензурні обмеження відпадали. Не треба було, як давніше, питати дозволу на видання газети. 3 цієї точки маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська Громада на чолі з братами Шеметами. Приступила вона, як то казали, «явочним порядком» до видання першої під Росією національної газети українською мовою, назвали її «Хлібороб» - Селянський часопис.

Перше число появилося 25-го (12 ст. ст.) листопада 1905 р. На самому часопису помічено було датою: «12 грудня». Сталося це тому, що на східніх українських землях в той час затрималася ще назва місяців: листопада - груднем, а грудня - студнем, що відповідало церковнослов'янським назвам.

За відповідального редактора підписував наймолодший з братів Шеметів, що покінчив життя під час другої (1917 р.) революції. Фактичним редактором був старший - Вол. Шемет, колишній член «Братства Тарасівців», пізніш посол до I. Державної Думи від Полтавщини, аз 1919р. співробітник Української Академії Наук. Переслідуваний совєтською владою вмер з голоду.

Була це невелика, на дві картки, газетка. У першому числі подано було маніфест - 17 жовтня та статтю: «Про вольності громадянські». 3 матеріялів в дальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут ві-домості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західньоукраїнських землях.

Взагалі зі сторінок цієї газети пашило сміливим і гострим словом, виразною національно-революційною думкою. Появления її все національно свідоме українське суспільсто зустріло з ентузіяз-мом. Розходилася в кількості 5 000 примірників, а на вулицях кожне число просто виривалося з рук продавців.

Довше проіснувати «Хліборобові» не довелося. Після ч. 5, якого видав, як стверджувала влада, 80000 примірників, було його заборонено. Та, не зважаючи на це, «Хлібороб» встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя і організатора ще недавно розпорошених українських сил.

У вересні 1905 р. Українська Народна Партія (УНП) почала видавати свій часопис п. н. «Самостійна Україна». Появилося тільки одно число. Було в ньому опубліковано м. ін. проект української конституції, зладжений М. Міхновським.

Цей проект проф. С. Дрістрянський у своїй праці «Загальна наука права» називає «Основним законом самостійної України». Говориться тут про спілку народу українського в межах етнографічної території, як вільних самоуправних земель.

Нові правила про друк

Перші спроби дістати дозвіл на видання українських часописів. Тижневик «Рідний Край».

Нові правила про друк було оголошено 24 листопада 1905 р. Зараз же по різних містах роблено спроби дістати формальний дозвіл н& видавання українських часописів. Але влада спочатку відкидала ці прохання. Так, напр., не було дано дозволу на видання щоденника «Вільне Слово» у Києві, потім «Нове Життя», що мало виходити за редакцією С. Єфремова, далі - «Праця» за редакцією Дятлова та інші. Щойно з 24.XII у Полтаві починає виходити другий український часопис п. н. «Рідний Край». Був це політично-еконо-мічний і літературний тижневик, який привітали українські кола із захопленням. Відбивав він настрої і думки української радикально!' інтелігенції. У своїй програмовій статті він заявив:... «виходимо на широкий світ, щоб укупі з народом боротися за кращу долю для всіх трудящих, покривджених, обідраних, щоб визволити людей наших і цілий наш милий край з неволі»...

Ініціятором і першим головним редактором-видавцем «Рідного Краю» був популярний у Полтаві український діяч М. Дмитрієв. Співредактором - Панас Рудченко (відомий письменник Панас Мирний), який і редаґував, головно, літеретурно-художню частину часопису. Другим редактором (він же і секретар) був Гр. Коваленко. Серед співробітників - О. Пчілка (Хр. Алчевська), О. Коваленко, I. Нечуй-Левицький, Дм. Дорошенко та інші.

Зч. 16 за 1907 р. видання «Рідного Краю» було адміністрацією заборонено. М. Дмітрієву довелося зазнати чимало неприємностей. Причиною переслідування був, зокрема, виступ його на суді в ролі оборонця селян, що брали участь у революційних подіях 1905 р.

3 20.Х. 1907 р. видання перенесено було до Києва, де и виходив цей часопис до 31. VII. 1910 р. за ведениям О. Пчілки (О. Косачевої). По перенесению видання до Києва перший його редактор-видавець М. Дмитрієв брав якнайактивнішу участь до самої трагічної смерти, тобто до 6.VII. 1908 р., коли він, рятуючи дівчину. що потопала, утонув у ріці Пелі біля містечка Яресок.

Перший український щоденний орган під Росією «Громадська Думка»

У зв'язку з оповіщенням нових правил друку Е. Чикаленко подав до київського губернатора заяву про проект видання з 1.1.1906 р. української щоденної газети п. н. «Громадське Слово». Разом з тим було випрацьовано і оповіщено друком і програму газети. Ознайомившись з програмою, цензура повідомила губернатора, що з таким напрямком видання газети дозволити не можна. Губернатор повідомив Е. Чикаленка, що «на підставі п. б. ст. 4 від VII. Височайше затвердження правил про періодичні видання йому, Чикаленкові, не можна видати свідоцтва на видання згаданих («Громадського Слово» і «Нове Життя». А. Ж.) органів друку, те, що з оголошення добродія Чикаленка, яке знаходиться в моїй канцелярії... видно, між іншим, що видання ці домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення автономних країв на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі у власність народу, які вчинки забороняються карним законом»...

Треба було здобувати новий дозвіл і подбати и про запасовий дозвіл. В. Леонтович (родич Семиренка) подав заяву на газету п. н. «Громадська Думка», а Б. Грінченко на «Раду». Приблизно за 2 тижні В. Леонтович дістав дозвіл. А 31 грудня вже появилося ч. 1 щоденної української газети «Громадська Думка».

Щодо програми, то в головному залишилася вона такою ж, як було прийнято для «Громадського Слова», але на цей раз її вже не публіковано. Видавцями були Е. Чикаленко, В. Семиренко та В. Леонтович. На редактора запрошений був Ф. Матушевський, а на секретаря В. Козловський. До редакційного комітету ввійшли: Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, В. Дурдиковський, М. Грінченкова (М. Загірна). До співробітництва запрошено було низку осіб, що визначилися вже на літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з різних кінців України. Але, як в редакції, так і серед всіх співробітників, майже не було підготованих журна-лістичних працівників, а тим більш ще в щоденному органі. «Єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста - каже в спогадах Е. Чикаленко - був С. Єфремов». Другою людиною, якій завдячували існування газети з цього по-гляду, був фактичний редактор Ф. Матушевський (пізніш посол У.Н.Р. в Греції).

«Якби не Ф. Матушевський, то ми напевно не змогли б видавати газети: по совісти треба сказати. шо він сам її тоді виніс на своїх плечах». Так визначає місце Ф. Матушевського в першій українській щоденній газеті Е. Чикаленко.

«Коли наша преса матиме будуччину, пише в спогадах Е. Чикаленко, вона розів'ється так як у людей, то ім'я Ф. П. Матушевського повинно нею величатися на вічні времена, як нашого першого мученика преси, який не шкодував свого здоровля, можна сказати, свого життя, для її існування... У мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою газетою».

Решта співробітників щойно починала журналістичну кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста.Крім щоденних вісток, дописів (К. Лоського, М. Лозинського, О. Маковея та інших), а також телеграм та бібліографічних заміток, містила «Громадська Думка» значку кількість статтей популярно-наукового характеру. Між ними в першу чергу статті проф. М. Грушевського і зокрема його огляд поступу української політичної і громадської думки за минуле XIX ст. Далі низка статтей Б. Грінченка на теми української історії, української території і людности та зокрема -- «Якої нам треба школи», що як окрема брошура пізніш набрала широкої популярности. Ту ж саму справу порушено було ним в статті п. н. «Народні вчителі і вкраїнська школа» та інші.

Низка статтей В. Доманицького мали історичний, громадський і літературний характер.

Зі статтей історично-літеретурного характеру були тут такі, як замітки до нового видання Шевченкового «Кобзаря», або «Святе Письмо українською мовою» (підпис - В.), де подано історично-літературний огляд перекладів від другої половини XVI ст. Тут же статті на теми журналістичні, як: огляд української преси в Росії, або дві статті В. Доманицького про «Український Вестник» (Петербург).

У відділі красного письменства появилися тут поезії В. Сивенького (В. Самійленка), Хр. Алчевської, М. Чернявського та ін. 3 прози - В. Винниченка, Б. Грінченка, П. Капельгородського, Е. Чикаленка та інших.

Перші організаційні кроки. Ширші кола українського суспільства і «Громадська Думка». Відгуки. Передплата

Цікаву згадку про початки організації «Громадської Думки» залишив Мод. Лtвицький у своїх «Причинках до біографії Е. Чикаленка». «Року 1905 - пише він - після тої першої революції в Росії, коли настала змога видавати українські часописи, у Е. Чикаленка раз-у-раз відбувалися наради організаційного характеру... На одній з таких нарад комбінувалися преріжні можливості щодо тиражу і ціни газети (тоді «Громадської Думки»). Ніяких певних даних для тих міркувань не було; все то були гіпотези, у молодших - оптимістичні, у старших - песимістичні. Я більше нахилявся до молодших, Е. X. (Е. Чикаленко) - до старших. Молодші про-понували можливо більший тирах, щоб можна було поставити ціну яко мога меншу. Одні пропонували 10000 примірників і ціну 3 копійки, були такі, що воліли б 50 000 тиражу і ціну 2 котики. С. Єфремов з олівцем в руці обрахував усі ті можливості. Тоді Є. X. сказав: - А обрахуйте скільки дефіциту буде, коли друкувати одну тисячу, а ціну покласти 5 коп. Пам'ятаю, що ця песимістична комбінація зробила прикре вражіння на більшість присутніх. Та невже ви думаєте, що на всю Украшу не набереться більше тисячі передплатників? спитав хтось із молодших. - Думаю, що не набереться, - з гіркою усмішкою відповів Е. X. Гарячих патріотів і «щирих» українців у нас багато, та біда в тому, що люблять вони неньку Україну до глибини серця, але не до глибини кишені. Рахуйте, Сергію Олександровичу, на тисячу примірників, - менше розчарування буде». Життя незабаром показало, наскільки рації мав Чикаленко.

Правда, напочатку «Громадська Думка» зацікавила ширші кола громадянства. В першу половину 1906 р. вона навіть зібрала в цілому 4093 передплатників, Але в дальшому виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому випадку на півроку), після чого відпадали. Які причини були відпадання передплатників? 3 одного боку, газеті закидувано, що подає запізнено відломості, з другого - читач ще не звик до української газетньої мови, термінології та фонетичного правопису, вимагаючи, щоб в газеті писалося так, - «як у нас на селі говорять». Для читача, що звик читати в українській мові лише твори красного письменства, дивним ще виглядала мова публіцистики, газетної інформації. Редакцію засипали листами з вимогою писати «мовою Шевченка», якої, до речі, самі автори цих листів, часом добре не знали. Перехід на український фонетичний правопис викликав іноді щире обурення у тих, хто звик до «Ярижки» - урядового російського правопису. I довго ще доводилося поборювати всі ці вимоги. Врешті, чимало поміркованих чи консервативних людей, заляканих радикалізмом «Громадської Думки» в соціяльних справах вважали її за орган, скерований головно проти заможньої частини українського народу. Це, до певної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та спонукало відійти від неї В. Леонтовича, і після чого видання перейшло цілком до рук Е. Чикаленка.

Репресії і закриття « Громадської Думки»

Щойно вийшло перше число «Громадської Думки», як було його сконфісковано. В дальшому безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошеві кари, тимчасові відкладання терміну тощо, аж поки прийшло найбільше лихо - заборона. 18.VIII. 1906 р. в редакції була переведена поліцією ревізія, знайдено «компромітуючий» матеріял, серед якого були відозва членів розпущеної Першої Державної Думи (Виборзька), протоколи Московського згїзду «Селянського Союзу», різні відозви тощо. С. Єфремов, який у цей час заступав редактора Ф. Матушевського, та ще декого із співробітників (Хохлич, Квасницький та інші) були заарештовані. Секретареві редакції В. Козловському пощастило сховатися і втікти за кордон (пізніш був він одним з працівників Союзу Визволення України, а в 1918 р. членом Українського посольства в Берліні). На вимогу урядів видання газети було припинено. По всій Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії, багатьох заарештовано. Е. Чикаленко спробував був клопотатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.

«Рада»

Тим часом у запас! був дозвіл на ведення щоденної газети п. н. «Рада», даний свого часу на ім'я Б. Грінченка. Рішено було його тепер використати. Через місяць (з 15.IX. 1906 р.) стала «Рада» спадкоємцем «Громадської Думки», стоячи на засадах, покладених в її програмі. До неї ж перейшли і передплатники, яких нараховувалося десь коло 1 500. Кількість ця не вистачала для забезпечення щоденного органу. А вже підходив кінець року. Треба було шукати засобів. Як і раніш, разом з Чикаленком, що продав для цієї мети частину своєї землі і вніс на видання 10000 рублів, приходить на допомогу В. Семиренко та кілька інших громадян. Це дало можливість продовжувати видання газети в наступному 1907 р.

Вступивши в 1907 р., редакція в програмовій статті першого числа зазначила, що надалі більш братиме на увагу українську інтеліґенцію. Коли ж знайшовся б ширший круг читачів, що потребували б популярного викладу, стане при «Раді» виходити окреме популярне видання по дешевій ціні.

Свою програму визначила «Рада» такими словами:... «Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше... не зв'язувати себе програмою чи тактикою якоїсь одної політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіяльні питания українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських».

Деяку реорганізацію було переведено и у внутрішньому житті газети. Саме на цей час припав приі'зд до Киева М. Грушевського, який став до активно!' праці в ній. Фактичним редактором став М. Павловський, людина не менш працьовита, як Ф. Матушевський. Був він редактором до 1913 р., коли заступив його А. Ніковський (засуджений 1930 р. в процесі Спілки Визволення України). На секретаря редакції запрошено С. Петлюру (пізніш голова Директорії, головний отаман військ УНР), який в цей час одночасно був редактором органу Української Соціял-Демократії п. н. «Слово». Пізніш секретарем став В. Королів-Старий. Сталими співробітни-ками, що вели постійні відділи, були Дм. Дорошенко, М. Старицька-Черняхівська, М. Лозинський, Б. Грінченко та інші. Фахових, вироблених журналістів як і «Громадська Думка», так і «Рада», не мали. Щойно тут вони помалу виховувалися, здобували досвід і вже пізніше дехто ставав видатним журналістом. Найближче зв'я-заний був з «Радою» С. Єфремов. Як публіцист виступив тут С. Петлюра. Талановиті огляди и фейлетони давав С. Черкасенко. Красне письменство заступлене було В. Винниченком, С. Васильченком, Ол. Олесем, М. Левицьким та іншими. Зрідка давав статті В. Липинський. Передові статті звичайно писали С. Єфремов, Ф. Матушевський, іноді М. Грушевський, Дм. Дорошенко, М. Павловський та інші.

При помочі цих сил ставала «Рада» речником і дзеркалом українського життя на всіх землях. Стежила за його розвитком. Формувала національну думку. Здається ні одне питання дня не уникало її сторінок. Найменший прояв культурного чи політичного життя знаходв тут той чи інший відгук.

Е. Чикаленко та його співробітники. В. Семиренко, Л. Жебуньов та інші

За всім тим стояла людина, яка, взявши ввесь тягар видання на себе, свідомо і віддано понесла його, як свій національний обов'язок. Був нею Евген Чикаленко, для якого видання єдиної української щоденної газети під Росією стало справою національної чести. Віддав він їй всього себе. Навколо неї скупчив він свої життєві інтереси, вкладав свої кошти, щоб покрити постійні дефіцити, пересічна сума яких виносила річно до 20000 золотих рублів. Та и не самі дефіцити. Постійні клопоти з адміністрацією, постійна небезпека закриття, брак коштів, брак передплатників та різного роду вимоги читачів, непорозуміння між співробітниками - все це лягало на нього, все це купчилося навколо його особи, як видавця. Під вагою всього цього відчував він іноді втому, резиґнацію.

«Остогидло мені вже це - записує він на восьмому році видання - хочеться заховатися від людей, щоб не мати того клопоту и не чути за нього. Але, коли я відійду від газети, вона загине, бо покищо нема кому за неї взятися. Бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від браку передплатників, від недокровности - це ж велика радість ворогам нашим (хоч їм відомо, що неуспіх газети залежить від терору передплатників); це ж страшний удар для справи відродження нашої нації» I закінчує: «покищо кажу собі: «а ти, Марку грай!»

I «грав» цей Марко української преси, поборюючи безправства, конфіскати, кари, загрози, арешти. Понад вісім років ніс він увесь тягар видання «Ради», що стояло великою і незабутньою його национальною заслугою.

В цій праці не був він сам. Велику моральну підмогу давала йому його родина. Зокрема гарячу підтримку мав він від старшого сина Левка.

«Крутись, батьку, мотай головою», а «Ради» не покидай - писав він 1909 р., коли треба було покривати дефіцит в 12000 золотих рублів. 1 батько крутився, заставляв дім, покривав дефіцит, записуючи до свого щоденника:... «не покину її, поки не загину».

Крім родини, мав Чикаленко и інших приятелів, з яких в першу чергу треба згадати В. Семиренка, який впродовж всього часу не залишав видання без фінансової підтримки. Був він піонером модерної цукроварної промисловости в Україні, людиною з творчим і великим організаційним хистом. Скромний, привітний в пово-дженню і взаєминах. Всі, хто знав його, кажуть у своїх згадках про нього, про його милий, привітний вигляд, веселу, хоч дещо стриману вдачу, про його змістовну, ділову бесіду, про його глибоку культурність, вроджену скромність та нехіть до розголосу, що особливо виявлялося в його допомозі громадсько-національній справі.

Сконстатувавши, що після покладеної праці, його господарські справи в цукроварні стали на міцний ґрунт, завітав він одного разу до В. Антоновича в Київ і павідомив, що з цього часу передаватиме через його руки кожного року 10% зі своїх прибутків на українські справи та на початок зараз же передав перший даток. I від цього дня впродовж майже 40 років до самої смерти виповняв точно свою обіцянку, збільшуючи часом значно її висоту та докладаючи іноді понад зазначений даток великі квоти.

Був це, як каже у своїх споминах Ол. Лотоцький, з натури «український Никодим, що свою чинність переводив не на людських очах і не для людського ока», а з почуття обов'язку і глибокої любови до батьківщини, що була змістом усього його життя. Впродовж багатьох років допомагав він «Киевській Старині» та іншим виданням. Та найбільша допомога його на національні цілі була після 1905 р., коли впала заборона українського писаного слова. До цього часу припадає його поміч Науковому Т-ву в Києві, Літературно-Науковому Вістнику, «Громадській Думці» і «Раді», не кажучи вже про допомогу письменникам та діячам і то так, що вони не знали від кого ця допомога.

Не мав він часу на якусь іншу діяльну участь в українському громадянському и культурному житті. Був лише за молодих літ членом Київської Старої Громади, в засіданнях якої брав участь хібащо тоді, коли вона потребувала його ділової поради. Інак залишився в тіні, заробляючи, як він казав, для України гроші; бо «кожен повинен робити те, що найкраще вміє»... говорив він часто.

Мав ще Чикаленко підтримку від Леоніда Жебуньова, який увесь свій час і всю енерґію вкладав на те, щоб поліпшити матеріяльно становище газети, придбати якнайбільше передплатників. В найтяжчі часи для «Ради» не вагався він віддати останній свій гріш, бо, мовляв, упадок «Ради» вб'є мене швидше, ніж хороба», на лікування якої той гріш був призначаний.

Врешті добрим помічником і порадником була ще одна людина, а саме М. Синицький, що перші роки провадив адміністрацію «Ради».

Ширше громадянство і «Рада». Відгуки. Передплата

Мала «Рада» чимало щирих приятелів і серед ширших кіл суспільства. Чим далі, тим міцніше зв'язувалася вона з читачами по всіх українських землях. Наприкінці 1910 р., опинившись в черговому скрутному матеріяльному становищі, звернулася вона до читачів з особливим закликом приєднувати нових передплатників.

«Щорічні доплати... знесилили нас з матеріяльного боку до кінця... Ми не в силах видавати газети надалі, коли наші передплатники не прийдуть нам на поміч»... писала вона і вказувала, що в противному разі «з великим жалем на серці» мусить припинити «Раду» з кінцем 1910 р.

Українське громадянство відгукнулося на заклик. Незабаром прибуло кілька сот нових передплатників. До редакції почали надходити листи з проханням не припиняти газети, з обіцянками допомоги хто чим зможе. Відгукнулися і західньоукраїнські землі.

«Звертаємося до нашої суспільности, - писало «Діло» - щоб вона... прийшла з матеріяльною допомогою нашому київському щоденному органу в його нерівній боротьбі з наслідками і теперішніми змаганнями обрусительної палітики російського правительства». Тут же закликало до передплати, вказуючи на національний обов'язок.

Згадавши про те, що українці з-під Росії свого часу «не раз подавали поміч нашому національному розвиткові в Галичині» -закінчувало «Діло» свій заклик такими словами:

«Тепер на нас черта прийти їм на поміч і піддержати єдиний український щоденний орган в серці України - в Києві!»

Наприкінці 1912 р. довелося знову звернутися із закликом, який так само не залишився без відгуку. Наслідком його було збільшення кількости передплатників понад 600.

Перед першою світовою війною «Рада» мала вжа коло 4000 передплатників. Поборюючи перешкоди, почала вона доходити і до ширших народніх має.

Початки територіяльного розгалуження преси під Росією в 1906 р.

Крім згаданих часописів почалося видання ще багатьох інших, як у Києві, так і по інших містах. Але з огляду на адмінстративні репресії не могли вони довго втримуватися. Із загальної кількости 34, чимало припадало на провінцію. Так, напр., в Одесі у січні 1906 р. появився тижневик п. н. «Народное Дело», що за редакцією I. Луценка почав був виходити в мовах російській та українській, як орган місцевої групи українців. По виході першого числа був заборонений владою. Натомість 8.1.1906 р. за редакцією того ж I. Лу-ценка виходить тижневик «Народня Справа», який спіткала така сама доля зразу ж після першого числа. Приблизно за місяць з'яв-ляється новий тижневик п. н. «Вісти» у виданні і за редакцією Л. Шелухинової. Появилося п'ять чисел, після чого з наказу ген.-губернатора Карангозова були «Вісти» так само заборонені. Така ж доля часописів і в інших містах. У Катеринославі з 24.11.1906 р. почав виходити тижневик «Добра Порада» за редакцією М. Бикова, а потім К. Джяконова. У вступній статті редакція повідомляла, що стає часописом усього українського народу, який майже виключно складається з селян-хліборобів, та хотіла, щоб «Добра Порада» зробилась «осередком думок усіх тих, хто чесно і щиро бажає стати на поміч робочому народові, хто вважає необхідним боротися з лихоліттям, що чорною хмарою огорнуло народні маси»...

Число це було конфісковано. Друге число вийшло 17.III. 1906 р. Після того появилося ще два числа, відтак з наказу ген.-губернатора часопис припинено. Одночасно в Катеринославі за редакцією проф. Д. Еварницького 26.11. появилося перше число тижневика п. н. «Запорожжя», яке зараз же було конфісковане, а часопис забо-ронений. Не минула така ж доля і двотижневика - органу соціял-демократії п. н. «Боротьба».

Врешті з 26.III. у Харкові за редакціяю М. Міхновського почала виходити щоденна газета п. н. «Слобожанщина». Перше число появилося з портретами Гонти і Залізняка. На цьому і стала. А 15.IV редакція розіслала таке повідомлення:

«Редакція «Слобожанщини» оповіщає читачів, що через незалежні обставини редакція вважає необхідним часово припинити видання часопису, аж поки не почне функціонувати виключно українська друкарня... Уся передплата і комісіонні повертаються».

Сподівання редакції в скорому часі не оправдалися. Щойно 1912 р. почав М. Міхновський видавати у Харкові тижневик п. н. «Сніп», що протримався до 1913 р.

Не ліпші умови, в яких довелося існувати українській пресі, були і в наступних роках.

Партійна преса «Слово» Виникнення. Співробітники. Зміст. Завдання

Після згаданої вже «Боротьби» довше пощастило протриматися тижневику «Слово». Був це центральний орган української партії соціал-демократів (УСДРП). Почав він виходити з 11.IV. 1907 р. При матеріяльній підтримці петербурзької української соціял-демократичної організації (головго одного з її членів - М. Шадлуна) і за фактичним редаґуванням колеґії в складі: С. Петлюри, М. Порша, Вал. Садовського та Я. Міхура. До кінця 1907 р. офіційним видавцем-редактором була Ол. Королева, після якої підписував часопис як відповідальний редактор С. Петлюра. Сили були обмежені. Головний тягар лежав на згаданій Колеґії, серед якої вправним журналістом був, власне тільки С. Петлюра, Решта щойно починали свою журналістичну роботу. Серед постійних співробітників були: Гр. Коваленко (Сьогобочний), і Дм. Донцов. До найактивніших належав також А. Жук (А. Вовчанський). 3 інших I. Мазепа, (псевд. Андрієвський), В. Дорошенко (В. Білоцерківський), Л. Юркевич (Л.Рибалка), Дм. Дорошенко, В. Чехівський, В. Степанківський (В. Коваль). 3 поетів та письмиенників: С. Черкасенко, Гр. Чупринка, Дніпрова Чайка, П. Тенянко та інші. Основна праця лежала на членах редакційної колеґії. Так, М. Порш (псевд. М. Гордієнко, М. Чацький, Полуботок) писав на політичні, економічні та національні теми, що пізніш вйшли п. н. «Про автономію України», С. Петлюра (С. Сімон, П-ра) спинявся на темах національно-культурних і літературних, Я. Міхура (Хв. Кучерявий) дав низку статтей на робітничі теми, врешті В. Садовський писав головним чином на теми економічного і політичного характеру.

Напочатку «Слово» ставило своїм заеданиям політичне і соціяльне освідомлення ширшого читача, вважаючи, що національна свідомість прийде разом із соціяльною. Прихильником такого становища був М. Порш. Іншої думки були С. Петлюра, В. Садовський та Я. Міхур. Вважали вони потрібним, щоб «Слово» жвавіше реаґувало на прояви української дійсности, виразно виявляючи свою позицію у визвольній українській боротьбі. Перевагу згодом взяла ця остання думка, що и повела часопис в напрямі захисту українських національних потреб по лінії інтересів українського робітництва.

Розходилося «Слово» в кількості приблизив тисячі примірників. Для українського політичного партійного органу на ті часи була ця кількість чимала. Але була вона невстачальна, щоб покрити всі сподівані і несподівані витрати.

Передплатниками спочатку були, головним чином, члени партійних труп. Пізніш коло читачів поширилося безпартійним учительством і селянством. Не останнє місце мала і студентська молодь.

Українська преса поза українськими землями в Росії

3 початком 1906 р. появляється українська преса і поза українськими землями в Росії - в Москві і Петербурзі. Першими з її органів були журнали «Зоря» і «Вільна Україна». «Зоря» почала виходити у Москві наприкінці березня 1906 р. Був це тижневий журнал, що виходив за редакцією адвоката Ів. Опокова з гаслом: «Українці! Єднайтеся у братерській згоді!» Крім творів красного письменства часопис під проводом Кримського почав практичний курс для вивчення українського слова. Тут же, на його сторінках, давалися ілюстрації. Були це фотографії образів таких малярів, як С. Васильківський, М. Маковський, М. Гармашів та інших. Всього появилося вісім чисел у чотирьох зшитках.

У лютому того ж року в Петербурзі почав виходити місячник «Вільна Україна», літературний, політичний і науковий журнал за редакцією А. Шабленка.

Перші числа принесли твори Л. Українки («Одне слово»), Хр. Алчевської, М. Чернявського, М. Вдовиченка, А. Шабленка, опові-дання I. Личка та інших. Із статтей К. Не-я (К. Арабажин): «Дещо про націоналізм і соціялізм», Ів. Сташенка: «Український національно-громадський рух і 1906 р.», Л. Бича: «Революція и органи самоуправи»; далі стаття П. Смутка (П. Стебницького): «Краєва автономія України». Стаття ця викликала деяку полеміку з російськими соціял-демократами і відповідь їм М. П. (Порша) - «Краєва автономія України в світлі «соціял-демократичної критики», що була опублікована в ч. 4 «Вільної України». 3 третьего числа журнал прийняв виразний напрямок українських соціял-демократів. Склад редакції та співробітників змінився, при чому редакція устами М. П. Порша знімала з себе відповідальність за першу книжку та особливо за статтю П. Смутка про автономію України.

Довго протриматися журналу не пощастило. По конфіскаті чч. 3 та 5-6 редакція примушена була припинити видання, звернувшись до читачів на сторінках «Громадської Думки» з таким характеристичним для часу повідомленням:

«Редакція місячника «Вільна Україна» сповіщає своїх передплатників і читачів, що дякуючи тяжким репресіям «ліберального» міністерства д. Столипіна проти вільного, незалежного слова друкарського, вона не має можливости випускати в світ у свій час чергових чисел журналу. Книжка «Вільна Україна» за май-юнь «в

свій час» була сконфіскована. Редакція місячника сподівається при першій умові озватися з своїм словом до читачів».

Сподівання не здійснилися. А тим часом вже в березні того ж 1907 р. в Петербурзі почала виходити газета, присвячена інтересам міського і сільського робітництва п. н. «Наша Дума». Був це орган петербурзької організації Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, що почав виходити за редакцією Д. Донцова. Два числа, що появилися, присвячені були справам Другої Державної Думи. Виступив він із критикою праці Думи, захищаючи інтереси робітництва («бюджет в Думі», «Безробіття» тощо), давав фейлетони на думські теми та перебіг засідань. Утриматися цьому часопису так само не пощастило. По виході другого числа 25.III. 1907 р. газету було владою заборонено.

Трохи довше протрималася «Рідна Справа» - Думські Вісті». Почала вона виходити в Петербурзі з 12.ІУ. 1907 р. двічі на тиждень. Був це орган української фракції Другої Думи (Українські Громади - радикал-демократичного напрямку); видання якого популяризував був між послами студент-медик, пізніш відомий журналіст В. Піснячевський. На фактичного редактора запрошено Вас. Доманицького, а офіційним видавцем-редактором став посол С. Нечитайло.

«Наша газета - писалося тут - буде тим телеграфічним дротом, що з'єднуватиме український нарід з його депутатами для спільної праці і боротьби за землю і волю».

Співробітниками були члени Першої і Другої Думи та дехто з петербурзької колонії. Подавано тут перебіг думських засідань, промови послів та статті і фейлетони на актуальні теми. Тут м. ін. була опублікована серія фейлетонів П. Смутка (п. Стебницького), що потім вийшли відомою книжкою п. н. «Під стелями Думи».

Зустрінуто було «Рідну справу» прихильно, особливо на українських землях. Серед селянства мала успіх, чому чимало прислужилася добра мова і популярний виклад.

На початку червня (3.VI.1907 р.) розв'язано було Думу. Мусіла припинити свое існування і «Рідна Справа». Останнє 12 число вийшло 12.VI. 1907 р. з останнім словом до читачів, в якому редакція висловлювала надію знову появитися, коли збереться Третя Дума. Сподівання не здійснилися. Політичні умови, що запанували з приходом Третьої Думи, тому не сприяли.

Популярно-народні органи на українських землях під Росією. «Село», «Засів «, «Маяк».

Щойно більше як за два роки при найактивніший праці М. Грушевського починає в Києві виходити популярний народній ілюстрований тижневик п. н. «Село». Перше число появилося 3.IV. 1909р. Своїм завданням «Село» ставило: «подавати відомості, новини і всяку науку в справах, потрібних нашому селянинові або робіт-никові, і про всякі важніші справи з життя українського, російського и заграничного, цікаві для всіх, про які кожному треба знати».

До співробітництва запрошено було визначніші сили. Були тут О. Олесь, В. Самійленко, Гр. Чупринка, Я. Щоголів, що містили тут свої поетичні твори, як також В. Винниченко («Кузь та Грицунь» та інші), Арх. Тесленко («Страчене життя» та інші), С. Черкасенко («Земля» тощо). Тут же твори західньоукраїнських письменників, як: О. Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Т. Бордуляк з його популярним оповіданням «Дай, Боже, здоровля корові» і тут же вперше з'явилися оповідання Виборного Макогоненка (Мод. Левицького) про мову в школі, у суді тощо, що потім здобули широку популярність.

Огляди світових подій та внутрішнього життя, як також літературно-критичні замітки давав Микита Шаповал. Крім нього подібні ж статті містив тут Ю. Сірий (Т-о, Тищенко). Але найбільш звернено було увагу на популярні статті з життя світу, природи, з життя села та його культурно-просвітної праці.

Регулярно подавав огляди з діяльности Думи та уряду П. Смуток. Про українське культурно-наукове та громадсько-політичне життя на західньоукраїнських землях писав до «Села» М. Залізняк. На господарські теми писали А. Терниченко (пізніш редактор «Ріллі»), А. Гиленко, В. Королів-Старий, О. Мицюк (гром, землеволодіння та переселения).

Врешті, добре поставлена була хроніка. Все це робило часопис цікавим і поважним органом. Здобув він собі глибоку симпатію серед широких кіл, став вітаним гостем під селянською стріхою.

В легкій, приступній формі, формуючи и організуючи думку читана, провадив цей часопис його до лав українського суспільства вже як свідомого його члена. I читач це цінив. Були села з цілими гніздами передплатників - до десять і більше. Заходило «Село» в найдальші закутки, де трудно було навіть припустити, щоб там коли була газета.

Але все це дуже добре оцінила и адмінстрація. Тому не дивно, що по півторарічному існуванню з'явилися на сторінках «Села» слова М. Грушевського до читачів, що характеризують умови, в яких доводилося цьому часопису існувати.

«Жадне українське видавництво не було так високо отаксоване: крім явних репресій і кар, часом заборонювано «секретно» всяким начальством та відомствами, на ріжні і всякі способи, включно до наказу з волостей не видавати його адресатам, а відсилати до канцелярії губернатора... Тяжко видавати тепер справедливу часопись взагалі, а ще тяжче українську, а ще гірше - селянську українську. Не знають люди, як тяжко... Нема ні одній газеті такої тісноти, як нашій. I тому припиняємо її - може на час тільки, може и завсіди як полегшає».

Не полегшало. I «Село» ніколи вже не появилося. Наступником його став з 4.III. 1911 р. ілюстрований тижневик п. н. «Засів». Почав він виходити за тієї ж самої редакції та з тим самим складом співробітників і тією самою програмою, як і «Село», зміна назви однак не змінила становища до нового часопису з боку адміністрації. Кари і заборони продовжували робити своє діло. За якийсь час ведення часопису перейшло до інших людей, гуртка письменників. Нова редакція не порвала зв'язків з колишніми співробітниками і керманичами. Бажаючи якнайліпше забезпечити часопису існування та поширити його, редакція задумала зробити низку реформ. А в зв'язку з цим вирішила перевести серед передплатників анкету. Анкета дала дуже цікавий матеріял. Показала вона обличчя читача та його оцінку і становище до часопису.

Особливо цікавими були відповіді на питання: «Чому передплачуєте «Засів»? 3 низки відповідей згадаємо декілька. - «За її святу правду». - «Тому, що ми з неї тільки чуємо правду по селах». До них прилучалися інші: - «Тому, що вона при своїй дешевій ціні дає відповіді на різні питания і написана гарною і простою мовою» писали одні. - «За її щиро народній напрямок» - відповідав другий. Секретар одного хліборобського товариства відповів за всіх членів:

- «Того, що на неї великий спрос (попит), як на підходящу газету для малоросів.»

А от відповідь передплатників із робітників:

- «Тому, що ця газета українська, глибоко народня, обстоює рідний край убогих селян і робітників. Я ж сам тілом і душею українець... шукаю кращої долі, як і «Засів». Ось чому я виписую «Засів» і лічу його своїм вірним другом-порадником». Так писав один з них.

«Тому, що це цілком народня газета, як по кошту, так і по змісту, хоч усього потроху в ній пишеться, але все, що неодмінно потрібно для робітників». - писав другий.

«Тому, що бачу в ній щирий погляд робітника.» - подавав третій і т. д.

А дехто просто відповідав: «Бо вона нам по нутру». Червоною ниткою проходить у цій анкеті думка, що передплачувався «Засів», як свій орган, міцними зв'язками зв'язаний з народом. Та не зважаючи на все це, пощастило «Засіву» проіснувати лише трохи довше року. Року 1912 мусів припинити своє існування. Причини - матеріяльне виснаження постійними грошовими карами та іншими витратами, що не могли покритися низькою передплатою, а також і всі інші умови, в яких доводилося редакції часопису працювати.

« ...Не легко було нам провадити діло своє - писала редакція за півроку праці. Шлях до народу поріс тернами та бур'янами, перепони та заборони стоять на ньому. Багато митарств проходить друковане слово, поки дійде в руки читача... Штрафи, кари цензурні та адміністративні завжди висять над головою редакторів та співробітників. А тут ще кругом добровільні темні сили завивають вовками, скиглять щоб припинити наше діло».

Приблизно за рік після «Засіву» почав виходити новий популярний літературно-громадський тижневик. п. н. «Маяк», перше число якого появилося 20.XII. 1912 р. Виходить за редакцією В. Шевченка і А. Терниченка. Склад співробітників був дещо відмінний від попередніх. Багатьох не було. їх місце зайняли молодші і нові, які щойно виступали на сторінках преси. Присвячений, головно, сільській та робітничій інтеліґенції, зустрів він серед неї не меншу увагу і симпатію. Натомість в журналістичних колах оцінка була розбіжна.

Деякі органи зустріли появлення цього часопису виразно неґативним, ба, ворожим відгуком («Дзвін»). Інші, навпаки, дали прихильну оцінку появленню часопису.

«...Числа нового журналу, що появився, вказують, що навколо видання згуртувалася низка осіб, які ясно уявляють завдання народнього журналу і вміло їх виконують», - писала в спеціяльній статті за підписом В. С. «Украинская жизнь». Вказавши на деякі хиби та піддавши доброзичливій критиці зміст журналу, закінчувала вона свій відгук такими словами:

«В цілому новий журнал робить корисне вражіння, і не підлягає жадному сумніву, що, коли йому пощастить побороти адміністративні Сціли і Харібри, він знайде свого читана... Рекомандуючи увазі кіл близьких до має новий журнал, ще раз бажаємо «Маяку» існування довшого і щасливішого, як те було в його попередників».

Прихильною оцінкою відгукнувся також і «Літературний Вістник», зазначивши, що «Маяк», широко розходячись між селянством і робітництвом, «робить своє важливе діло поширення національної свідомости»...

Не пощастило. Напередодні світової війни 1914 р. на ч. 28 було цей часопис, як і всю іншу українську пресу того часу, владою заборонено.

Популярно-народні та інші часописи на провінції: «Дніпрові Хвилі» «Світова Зірниця» та інші.

Крім згаданих органів, що мали на увазі масового читача і виходили в Києві, в ті ж часи виходило кілька подібних органів і на провінції. Одні з них протрималися довше, інші коротше, а ще інші припинили своє існування на перших числах, не знайшовши відгуку серед має.

До перших належав ілюстрований тижневик «Дніпрові Хвилі». Почав він виходити у Катеринославі (тепер Дніпропетровське) з ініціятиви М. Богуславського. Перше число появилося І.Х. 1910 р. Фактичним редактором був Дм. Дорошенко, а на відповідального редактора запрошений був К. Котов (поміщик і домовласник). Згадуючи про це запрошення, Д. Дорошенко, м. і. розповідає, що К. Котов згодився взяти на себе відповідальність з умовою, що будуть друкуватися його вірші бодай двічі на рік.

«Звичайно він - оповідає Дорошенко - давав вірші на новий рік і на Великдень. Розуміється з тими віршами було багато мороки, доводилося їх прати і гладити, і тут було не мало і редакторської творчости»...

Під досвідченою рукою Д. Дорошенка стали «Дніпрові Хвилі» одним з поважніших органів подібного роду, на сторінках якого, крім статтей інформаційного характеру, з'являлися твори визначніших письменників і цінні праці на історичні теми.

Літом 1913 р. Д. Дорошенко покинув Катеринослав, і «Дніпрові Хвилі» мали припинитися, але до кінця року довів їх В. Біднов за допомогою своєї дружини і д-ра Ю. Павловського.

Користувалися «Дніпрові Хвилі» симпатією і популярністю не тільки на Катеринославщині, але і далеко за її межами.

Популярним тижневиком була також «Світова Зірниця», що почала виходити 1906 р., змінившись пізніш на двотижневик.

Видавав ЇЇ гурток польських поміщиків під проводом I. Волошиновського. Виходила спочатку в Могилеві-Подільськім, а потім у с. Пеньківка і вкінці з 1911 р. перейшла до Києєєва.

Побіч з інформаційним матеріялом звертала увагу на сільське господарство і кооперацію. Року 1913 перестала виходити і відновилася була з початком революції 1917 р.

Робилися спроби видавати и інші часописи, але вони не зустрілися з прихильним відгуком і підтримкою, а тому хутко заникали. До таких належить, напр., «Порада», перше число якої появилося у Харкові в 1906 р., офіційним російським правописом («ярижкою»), і досить чудернацькою мовою з не менш дивним змістом, за редакцією М. Лободовського. Після першого числа часопис цей вже не появлявся.

Теж саме сталося з виразно соціяльно-реакційним часописом, що його в тому ж 1906 р. почав видавати у Хотині, як місячник, п. н. «Хата» доктор I. Немоловський.

Літературно-наукові органи «Нова Громада». Перехід до Киева «Літературно-Наукового Вістника»

На початку 1906 р. появляється у Києві літаратурно-науковий орган п. н. «Нова Громада». Був це місячник, історія якого тісно в'яжеться з особою Є. Чикаленка та виходом «Громадської Думки». Прохання на дозвіл подано було разом з проханням на «Громадське Слово», при чому назву журналу було подано, як «Нове Життя». Дозволу не одержано. Після того В. Леонтович, подаючи проханням на «Громадську Думку «, разом з тим просив дозволу і на літера-турно-науковий журнал на цей раз вже п. н. «Нова Громада», який і дістав. Таким чином спочатку 1906 р. появилося перше число за редакцією Б. Грінченка і В. Леонтовича. Впродовж року, у наслідок різних внутрішніх непорозумінь, редакція мінялася тричі. По Б. Грінченкові перейшла вона до С. Єфремова, а потім до Є. Чикаленка. Проте ці зміни, як щодо програми, так і змісту, завдяки вмілому поводженню Є. Чикаленка, майже не відчулися.

Вже з перших чисел «Нова Громада» виявила себе речником національно-культурних змагань. На її сторінках почали з'являтися найновіші твори В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, М. Вороного, В. Самійленка (В. Синенького), С. Черкасенка, Хр. Алчевської. Л. Українка дає тут свої драматичні шкіци («Три хвилини», «В дому роботи, в країні неволі»), та цікаву розвідку «Утопії в белетристиці». Тут же статті та огляди на теми поточного життя (Б. Грінченко, С. Єфремова), рецензії, бібліографія. 3 журналістів західньоукраїнських земель взяли тут участь М. Лозинський і В. Кушнір.

Не зважаючи на те, що була «Нова Громада» в цей час єдиним літературно-науковим органом на українських землях під Росією, не пощастло ш викликати ширшого зацікавлення. Впродовж року придбала вона лише 400 передплатників, що не могли забезпечити видання. Наприкінці року Є. Чикаленко порушив справу необхідности з нового 1907 р. сполучення «Нової Громади» з «Літературно-Науковим Вістником», який з цього року мав розпочати свое видання вже в Києві. Думку цю було реалізовано. 3 нового 1907 р. «Нова Громада» перестала виходити. її місце зайняв «Літературно-Науковий Вістник», який у збільшеному форматі під ведениям М. Грушевського та його ближчих співробітників (В. Гнатюк, Ол. Олесь, Ю. Тищенко, - П. Лавров) числив на ширшу підтримку. Але на перших часах зустрівся він із застереженням та неохотою деяких частин суспільства. Одною з причин такого явища було те, що в ньому вбачали вплив т. зв. галицизму, що виявлявся у правописі. Але більша частина української інтеліґенції зустріла «Літературно-Науковий Вістник» з глибокою симпатією, а подекуди навіть з ентузіязмом.

Сприяло тому, з одного боку, вже усталена традиція журналу, з другого - той прекрасно підібраний зміст і багатство матеріялу, що охоплював інтереси і потреби всіх українських земель.

«Органом, в котрім відбивається спільнота цілого нашего народу по сім і по тім боці кордону в теперішніх обставинах, - писало того часу «Діло» - є один-одинокий «Літературно-Науковий Вістник». До цього мусить звернутися кожний, кому залежить на збе-реженню і скріпленню національної свідомости, хто хоче користати з найсерйозніших творів української літератури і публицистики та вдержати контакт з українською пауковою творчістю. «Літературно-Науковий Вістник» є тепер справді единим всеукраїнським органом...»

Сповняючи свої завдання, «Літературно-Науковому Вістнику» довелося поборювати чимало перешкод, як з боку самого суспільства, так и адміністрації. Серед суспільства - за його поступовість і «вільнодумство». Були і такі, що вважали сабе навіть ображеними в своїх «моральних почуваннях» через деякі вміщені в ньому літе-ратурні твори. Доходило навіть до заклику бойкотовання. Наслід-ком цього було те, що на всю Наддніпрянщину не міг цей орган зібрати навіть тисячі передплатників. За свідченням завідувача ре-дакційними справами Ю. Тищенка (П. Лаврова - Ю. Сірого) на всіх східньоукраїнських землях знайшлося в ці часи лише 812 од-чайдухів, що передплачували цей журнал. Приблизно стільки ж передплатників давала Галичина.

В 1912р. створено було редакційну комісію, до складу якої ввійшли крім самого М. Грушевського - О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська та Ю. Тищенко, якого, як завідувача редакційними справами, заступив потім I. Лизанівський та інші.

Так проіснував «Літературний Вістник» до світової війни 1914 р. У жовтні того року вийшла ще остання, подвійна книжка за дозволом військової цензури.

Спадкоємці» Киевской Старини»: « Україна», «Записки Наукового Т-ва» у Києві та його журнал «Україна»

Разом із долею «Нової Громади» наприкінці 1906 р. важилася доля і «Киевской Старини». Стара Київська Громада, вже ослаблена на цей час, хотіла зняти зі себе видання цього журналу. Користаючи з того, що припадало саме 25 років існування «Киевской Старини», Громада вирішила припинити її на цьому ювілейному році. Але не хотіла залишатися без органу. Виникла була думка злучити «Киевску Старину» із «Записками НТШ» у Львові, але цей проект не знайшов підтримки. Видавати журнал українською мовою Громада не рішилася, бо для багатьох членів і співробітників не легко було відразу перейти на українську мову. Побоювалися також загубити читачів та передплатників, яких і так було не багато (щось коло 300). Ці вагання і породили спадкоємця «Киевской Старини», яким з 1907 р. став журнал «Україна», журнал переходового часу, документ переходу української інтеліґенції і наукових сил на нові шляхи.

Був це місячник в 10-12 аркушів друку, що складався з двох частин: наукової и інформативно-публіцистичної, друкованих у двох мовах: українській і російській. Продовжував він традиції «Киевской Старини». Красне письменство, однак, було тут відсутнє. В передмові редакція заповідала поширити зміст журналу, «не обмежуючись історією минувшего, а розглядаючи критично і всі події в біжучих хвилях суспільного життя», та надати йому «більш національний характер».

Однак впродовж року виявилося, що в такій переходовій формі журнал зустрівся з малим відгуком і не знайшов грунту в українському суспільстві. Це привело до того, що вже восени 1907 р. заявив він про своє припинення.

Тим часом розвинуло вже діяльність Українське Наукове Т-во у Києві. Мало воно приступити до видання свого органу. Серед його членів були прихильники того, щоб Т-во перебрало традицію «Киевской Старики» і приступило до видання журналу її типу, одначе більшість членів відхилила цей проект з огляду на те, що «Киевска Старина» мала ширший характер, не цураючись популяризації науки і белетристичної творчости, тоді як Наукове Т-во мусить дати суспільству журнал суто наукового характеру.

...