Преса міжвоєнної української еміграції в Європі 1919—1939 рр.: національно-патріотична дискусія

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

АВТОРЕФЕРАТ

ПРЕСА МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ 1919--1939 РР.: НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНА ДИСКУСІЯ

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Сидоренко Наталія Миколаївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії журналістики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Демченко Володимир Дмитрович, Дніпропетровський національний університет, декан факультету систем та засобів масової комунікації;

доктор філологічних наук, професор Лизанчук Василь Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри телебачення і радіомовлення;

доктор філологічних наук, доцент Яблоновська Наталія Всеволодівна, Таврійський гуманітарно-екологічний інститут, декан гуманітарного факультету.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 22 грудня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В. Е. Шевченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Довгий час вивчення історії преси української еміграції залишалося поза межами наукових досліджень у силу ідеологічних установок тоталітарного режиму. Проте, в умовах, коли Україна твердо стала на шлях розбудови власної державності, подібне завдання є абсолютно актуальним і необхідним. Сучасні державотворчі процеси вимагають легітимізації всього історичного шляху боротьби за державу в усіх його проявах. І саме преса української еміграції являє собою один із проявів такої боротьби. Українська еміграційна преса міжвоєнного періоду в Європі - це унікальне явище в контексті загальноукраїнського журналістського процесу. І хоча увага до історії еміграційної української журналістики значно посилилась останніми роками, однак періодика української еміграції в Європі 1919--1939 рр. усе ще залишається одним із найменш досліджених періодів історичного журналістикознавства. І дотепер у вітчизняній історіографії немає жодного комплексного дослідження, присвяченого як процесам становлення, розвитку, основним аспектам і особливостям функціонування української преси в еміграції, так і проблематиці публіцистичних виступів. Еміграційна преса відіграла надзвичайно важливу роль у процесах збереження внутрішньої єдності українців на чужині, ретельно фіксуючи і активно дискутуючи всі політичні, економічні та соціально-культурні події того часу. Чи не головним значенням преси означеного періоду стало і те, що вона була тим вістрям боротьби різних ідеологічних і політичних сил, тим інформаційним майданчиком, на якому творилися різні концепції боротьби за Українську самостійну соборну державу.

Ступінь наукового опрацювання проблеми визначається інформаційно-політичною ситуацією, що складалася довкола вивчення історії української діаспори та її преси. Тож не дивним є те, що основна частина досліджень репрезентована студіями представників еміграційної науки О.-І. Бочковський, Т. Гунчака, А. Животка, І. Каменецького, З. Кузелі, І. Лисяка-Рудницького, М. Мартинюка, П. Мурашка, В. Маруняка, В. Маркуся, В. Мартинця, П. Мірчука, С. Сірополка, М. Швагуляка, В. Янева.

Вітчизняні дослідження представлені працями й окремими розвідками О. Вішки, С. Горевалова, О. Денеки, В. Євтуха, О. Колянчука, І. Крупського, Н. Кулеші, С. Костя, І. Кураса, С. Мовчана, В. Павленка В. Потульницького, М. Савки, Н. Сидоренко, П. Соханя, В. Трощинського, М. Тимошика таv ін. Усі публікації згаданих авторів становлять надійну теоретико-методологічну базу дослідження. Разом із тим, не можна не зазначити, що всі ці праці лише так чи інакше торкаються проблематики пропонованого дисертаційного дослідження і в жодній з них не розглядається комплекс проблем національно-патріотичної дискусії, що відбувалася на сторінках еміграційної преси означеного періоду.

Отже, актуальним залишається необхідність вивчення, дослідження й узагальнення досвіду, набутого українською еміграційною періодичною пресою, її впливу на свідомість і самосвідомість читачів, ефективності в процесі формування громадської думки.

Необхідно відзначити, що перед сучасною українською журналістикою стоять все ті ж важливі завдання, які стояли і перед її попередницею - пресою української еміграції, а саме: збереження національної ідентичності, формування національно-патріотичної громадської думки, творення і захист національного інформаційного простору, в чому їй може прислужитися позитивний досвід української еміграційної преси і публіцистики 1919--1939 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене у відповідності з комплексною темою науково-дослідних робіт Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір» (номер державної реєстрації 01БФ045-01), а також у контексті науково-дослідної теми Інституту журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету «Масово-комунікаційні процеси в контексті інформаційної глобалізації» (номер державної реєстрації 0106V000722).

Мета і завдання дослідження полягає у виявленні та узагальненні напрямків і тенденцій національно-патріотичної дискусії в пресі міжвоєнної української еміграції 1919--1939 рр.

Для досягнення дослідницької мети було поставлено такі завдання:

- проаналізувати стан вивчення проблеми в українській та зарубіжній історіографії, виявити і проаналізувати нову історичну інформацію, визначити повноту джерельної бази для висвітлення досліджуваної теми;

- відтворити в хронологічній послідовності процес становлення та простежити основні умови функціонування української преси в Європі у міжвоєнний період 1919--1939 рр.;

- проаналізувати змістове наповнення періодичних видань і проблемно-тематичні аспекти публікацій в руслі означеної теми;

- визначити політичну спрямованість української публіцистичної думки та рівень її ідейного впливу на суспільно-політичне життя української міжвоєнної еміграції;

- проаналізувати публіцистичні дискусії в пресі міжвоєнного періоду в тій їх частині, що стосувалася питань майбутнього державного будівництва, політичного режиму, національної, соціальної політики тощо;

- дослідити пояснення у пресі причин бездержавності українського народу та шляхи їх подолання;

- визначити роль і місце еміграційної української преси в загальноукраїнському контексті.

Виходячи з того, що дисертація охоплює значну кількість оригінальних публікацій у пресі (як у продовжуваних, так і неперіодичних виданнях української еміграції), а також праць еміграційних і вітчизняних авторів, які діяли і діють у ділянці як пресознавства, так і політології, робота потребувала застосування багатьох прийнятих і апробованих наукою методів дослідження. Серед яких основними стали: історичний - завдяки його використанню відтворюються соціально-культурні контексти минулого, на тлі яких формувалася українська преса, журналістика і публіцистика української еміграції; політичний історико-порівняльний - використання якого сприяло виявленню спадкоємності державницьких ідей в українській політичній думці на різних етапах її розвитку; антропологічний - який дозволив виявити вплив чинника особистості публіцистів на конкретний зміст, що вкладався ними в ідею української державності; бібліографічно-описовий, структурно-типологічний, проблемно-тематичний, порівняльний, системний методи. Для вирішення конкретних завдань дослідження застосовано також герменевтичний (аналіз норм професійної етики журналістів), інтент-аналіз (виявлення психологічного змісту тексту та його цільової спрямованості).

Об'єктом дослідження є сукупність періодичної преси міжвоєнної української політичної еміграції у нових місцях розселення в країнах Європи, що була спричинена несприятливими для української державності внутрішніми та зовнішніми політичними, військовими та економічними чинниками, історичними обставинами.

Предметом дослідження стала національно-патріотична дискусія про шляхи і засоби здобуття та подальшого державного облаштування Української держави, яка відбувалася на сторінках періодичних видань української еміграції.

Хронологічні рамки дослідження обмежені періодом між двома світовими війнами 1919--1939 рр. Початок дослідження охоплює події після поразки визвольних змагань в Україні, коли на еміграцію вийшла більшість уряду та армії УНР, а також їхні прихильники з різних верств українського громадянства, які змушені були на цей крок, побоюючись репресивних заходів із боку більшовицької влади, що була встановлена на більшості території України. Верхня хронологічна планка дослідження обмежена початком Другої світової війни 1939 р., коли нацистська окупація європейських країн призвела до нових переміщень українців, що вже перебували на еміграції, до припинення діяльності більшості емігрантських політичних партій, громадських організацій, припинення виходу більшості їх органів преси, а в тім і припинення активної національно-патріотичної дискусії на її сторінках.

У силу того, що міжвоєнна українська еміграція мала статус політичної, виглядає досить непростим завдання відділити журналістикознавчі аспекти від політології. З іншого боку, можна говорити про недоцільність цього, бо видається більш доцільним розгляд і аналіз питання на зламі двох наук, що дає можливість глибшого розуміння процесів, які відбувалися в журналістиці української еміграції міжвоєнного періоду в Європі.

Територіальні межі дослідження охоплюють ті країни Центральної та Західної Європи, що в період 1919--1939 рр. дали притулок основній частині української військово-політичної еміграції і на території яких вона розвинула свою політичну, культурну, видавничу та освітню діяльність. Такими країнами стали: Австрія, Бельгія, Німеччина, Польща, Франція і Чехословаччина.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Незважаючи на появу цілого ряду наукових праць із проблем дослідження преси міжвоєнної української еміграції в Європі, зроблено лише перші кроки у напрямку її всебічного наукового аналізу. Зокрема, малодослідженою залишається значна частина публіцистичної спадщини представників національно-політичної думки, зміст та окремі аспекти запропонованих ними концепцій майбутньої державності України, а також пресові дискусії, що велися на сторінках преси в рамках означених проблем. Одним із завдань роботи є не тільки висвітлення невідомих сторінок вітчизняної інтелектуальної історії, а й об'єктивного аналізу слабких та сильних сторін предмету дослідження.

Отже, наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першою в українському історичному журналістикознавстві спробою комплексного дослідження пресових національно-патріотичних дискусій, що відбувалися на сторінках європейської української еміграційної преси 1919--1939 рр. як явища в контексті боротьби за незалежність України:

визначено специфічні риси формування та розвитку преси української еміграції в Європі в період між двома світовими війнами у контексті основних напрямків політичної думки;

дістало подальший розвиток вивчення змісту та структури ідеї державності в публіцистичних концепціях міжвоєнної доби, проаналізовано внесок у формулювання ідеї державності представників кожного з означених напрямків політичної думки;

з'ясовано особливості концепції державності в публіцистиці представників різних ідеологічних течій щодо форми майбутньої держави, внутрішньої та зовнішньої політики, національного питання тощо;

уперше виокремлено і зафіксовано ідеї і пропозиції щодо подолання причин бездержавності української нації, зокрема ліквідації внутрішніх слабкостей українського визвольного руху та визначено роль преси і публіцистики в цьому процесі;

узагальнено наявний емпіричний матеріал, напрацьовано методологію його осмислення, подано дискурсивну картину української еміграційної журналістики, знайдено ті відправні точки, з яких здійснювався огляд і аналіз цієї проблеми.

У дослідженні було визначено напрямки національно-патріотичних дискусій, що точилися на сторінках української еміграційної преси та їх вплив на процеси боротьби за відновлення української державності, доведено тяглість і безперервність державотворчих традицій вітчизняної журналістики, запропоновано прийнятний підхід до шляхів вивчення історії української еміграційної журналістики, який застосовує політичний метод, - визначення провідних політичних течій всередині української еміграції й згрупування навколо них прихильної журналістики, що і складає наукову проблему, яку було вирішено в ході роботи.

Практичне значення одержаних результатів. Основні постулати дослідження можуть слугувати не тільки для визначення впливу дискусійних форм і жанрів газетно-журнальної публіцистики на формування громадської думки, а також ролі тої чи іншої партійно-політичної групи української діаспори в процесі боротьби за відновлення Української держави, а також проектуватися на відповідні комунікативні технології в сьогоднішньому інформаційному просторі.

Практична цінність основних здобутків дослідження полягає також у можливості використання їх в курсах «Історія української журналістики» і «Публіцистика», а також у спецкурсах для студентів-магістрів «Національна ідея і ЗМІ», «Політичний піар», «Маніпулятивні технології і ЗМІ».

Особистий внесок здобувача. У дисертації представлені ідеї, концепції та результати особистих досліджень автора. Дисертаційне дослідження, автореферат, монографія та опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробацію результатів дисертації було здійснено:

у лекціях з дисциплін «Історія української журналістики», «Національна ідея і ЗМІ» та «Публіцистика» для студентів спеціальності «Журналістика» Інституту журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету упродовж 2002-2008 рр.;

у доповідях на міжнародних, всеукраїнських, регіональних та ін. конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція «Дні Науки в Гуманітарному університеті» (Запоріжжя, 28-29 жовтня 2005 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Дні Науки в Гуманітарному університеті» (Запоріжжя, 5-6 жовтня 2006 р.); Міжвузівська науково-практична конференція «Російсько-український філологічний дискурс» (Запоріжжя, 5--6 жовтня 2006 р.); Міжнародна наукова конференція, присвячена 100-літтю газети «Рада» «Національна періодика початку ХХ століття: розвиток і реалізація української ідеї державотворення» (Київ, 8-9 грудня 2006 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку» (Черкаси, 20--21 квітня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція «Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних і громадських ЗМІ» (Київ, 24--25 травня 2007 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Дні Науки в Гуманітарному університеті» (Запоріжжя, 11--12 жовтня 2007 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Сучасна українська журналістика: ідейно-концептуальні засади, тенденції, перспективи» (Львів, 18--19 жовтня 2007 р.); І-а Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору» (Тернопіль, 8--9 листопада 2007 р.); 9-а Міжнародна науково-практична конференція «Журналістика-2007» (Мінськ, 6--7 грудня 2007 р.); Міжнародні дні науки Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 17-18 квітня 2008 р.); 4-а Міжнародна наукова конференція «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці» (Чернігів, 23-24 травня 2008 р.); 4-й Оломоуцький симпозіум україністів (Оломоуц, 24 серпня--1 вересня 2008 р.).

Публікації. Основні результати дослідження викладені у монографії «Преса міжвоєнної української еміграції і боротьба за незалежність України: історичний шлях, досвід, дискусії», 20 статтях у фахових журналах і збірниках, а також 8 статтях в інших періодичних та продовжуваних виданнях, опублікованих тезах доповідей на конференціях. Загальний обсяг публікацій становить близько 20 др. арк.

Структура дисертації. Дисертацією є рукопис обсягом 409 сторінок, що складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел (342 позиції).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, указано на її зв'язок з науковою проблематикою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його наукову новизну, окреслено теоретичну і практичну цінність результатів, викладено погляд автора на можливості практичного застосування положень дисертаційного дослідження.

Перший розділ - «Історіографія проблеми» - складається з двох підрозділів, в яких визначаються основні поняття подальшого дослідження та демонструється стан вивчення проблеми і джерельної бази роботи.

Головними джерелами до історії еміграційної періодики міжвоєнного періоду в Європі є праці безпосередніх учасників тих подій - С. Наріжного «Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», А. Животка «Історія української преси» та Ю. Тернопільського «Українська преса з перспективи 150-ліття». Важливе місце в дослідження займають бібліографічні праці М. Марунчака, М. Мартинюка,Є. Місила, П. Мурашка та ін.

Багато матеріалів, дотичних не тільки до історії еміграції, але й до історії української преси на еміграції, її ідеологічних змагань, можна почерпнути з мемуарної літератури. Серед таких - спогади М. Ковалевського, І. Кедрина-Рудницького, О. Кульчицького, Л. Лукасевича, І. Мірчука. Проте, переважна більшість таких спогадів є надзвичайно суб'єктивними в силу тих чи інших політичних переконань чи уподобань їх авторів.

Проблема всебічного дослідження діяльності української міжвоєнної еміграції найбільш динамічно почала матеріалізуватися в дослідженнях відразу після проголошення незалежності України 1991 р., коли для науки відкрились широкі можливості доступу до заборонених раніше архівів і бібліотечних фондів, чому підтвердженням є ціла низка дисертаційних досліджень та окремих розвідок і публікацій, присвячених проблемі.

У процесі дослідження були використані як документально підтверджені результати, одержані в попередні роки, так і новітні досягнення вітчизняної історіографії. Зокрема, важливе значення для розуміння низки аспектів досліджуваної, а також суміжних й споріднених проблем мають праці О. Вішки, О. Денеки, В. Євтуха, О. Колянчука, Н. Кулеші, І. Кураса, В. Потульницького, М. Савки, Н. Сидоренко, В. Трощинського та ін.

На думку більшості як еміграційних, так і вітчизняних дослідників, основне завдання української еміграційної преси полягало у консолідації розпорошених еміграційних сил задля єдиної мети - підготовки політичного, культурного та професійного підґрунтя для відбудови майбутньої незалежної соборної Української держави.

Джерельною основою дослідження періодики міжвоєнної української еміграції в Європі 1919--1939 рр. стали публікації тогочасної преси, збірки публіцистичних матеріалів, опубліковані документи, мемуарна література. Для підготовки роботи використані збірки української періодики, що зберігаються у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України та Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського.

У силу того, що еміграційна періодика міжвоєнного 1919--1939 рр. періоду ще до недавнього часу зберігалася в так званих спецфондах, існує проблема пошуку не тільки окремих чисел, а й цілих річників тих або інших видань, оскільки через цензурно-ідеологічні обмеження вони часто не надходили до бібліотек України, а також в силу того, що за радянських часів частина колекцій була втрачена через невідповідне зберігання та свідоме нищення.

З огляду на велику кількість міжвоєнної української періодики, при її використанні довелося застосовувати селективний підхід. Системному аналізу підлягали в першу чергу ті видання, які проявляли інтерес до загальноемігрантських проблем, незалежно від політичної орієнтації, а також теоретичні й політичні органи відповідних партійних угруповань на еміграції. У ході дослідження з'ясовано, що не всі публікації варто розглядати як об'єкт дослідження, бо, аналізуючи публіцистичну дискусію, що відбувалася в українській еміграційній пресі міжвоєнного періоду, можемо переконатися в тому, що переважна більшість текстів є доволі непрофесійними або й навіть такими, що часто лише зовнішньо нагадують справжню публіцистику.

Використані й досліджені у процесі написання роботи джерела дали змогу суттєво розширити межі дослідження, доповнюючи його тими аспектами, які не були належно розкриті в історичній та бібліографічній літературі. Джерельна база дослідження сприяла досягненню основної мети - вивченню реальної картини функціонування та визначенню проблемно-тематичного наповнення української преси в Європі 1919--1939 рр.

Розділ ІІ - «Лівий» погляд на майбутнє України: Публіцистична дискусія в комуністичних і соціалістичних виданнях української еміграції» - присвячений аналізу публіцистичних виступів та дискусій на сторінках «лівої» преси української еміграції.

Так, у підрозділі 2.1. «Журнал «Борітеся-Поборете!» як рупор Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів» аналізується роль і місце ідеологічного партійного органу Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів (ЗД УПСР) у міжпартійній пресово-ідеологічній дискусій на початку 1920-х років. Саме журнал «Борітеся-Поборете!» став трибуною для виголошення ідей і концепцій розбудови сучасної і майбутньої України з точки зору партійної ідеології «лівих» есерів на чолі з М. Грушевським.

Розглядаючи перспективу державного будівництва майбутньої України в партійній публіцистиці ЗД УПСР, автор констатує той факт, що спеціально це питання майже не висвітлювалося, а тому розглядати його можна лише на основі політичної програми партії та через призму «озвучених» поглядів М. Грушевського.

Підрозділ 2.2. «Участь «правої» УПСР М. Шаповала в національно-патріотичній дискусії української еміграції» присвячений ідеологічно-публіцистичній діяльності Закордонної організація УПСР, під «прапори» якої ставали всі ті знедолені українські емігранти, що були незадоволені складними морально-психологічними та матеріальними еміграційними умовами, схильні перекласти всю повноту відповідальності за такий стан речей, а також за поразку українських визвольних змагань на уряд УНР і особисто С. Петлюру. Це була та категорія еміграційного суспільства, що легко підтримувала пропоновані радикальні гасла, що їх висували М. Шаповал і його однодумці. Тож і не дивно, що кількість членів УПСР постійно збільшувалася.

Програмні принципи цієї течії ґрунтувалися на тому, що українському народові необхідно визволятися від усіх форм соціального і національного поневолення. Ці принципи і було покладено в основу не тільки політичної платформи «шаповалівської» УПСР, але й стали основними аргументами в політичній дискусії, що розгорнулася в пресі у 1920-х рр. Виступаючи у цій дискусії, М. Шаповал поборював як своїх «колег»-опонентів із ЗД УПСР, так і представників ліберальних, монархічних та націоналістичних політичних течій.

Дискутуючи над шляхами вирішення поставлених проблем, М. Шаповал був переконаний, що визволення українського народу може бути здійснене лише шляхом соціальної революції, бо за умови специфічних українських обставин, навіть національна революція неодмінно мала б перерости соціальну. На думку М. Шаповала, набагато складніше буде подолати наслідки денаціоналізації і, як кінцева мета, повернути українців до кола культурних націй. Адже культуру не можна здобути за наказом або адміністративним розпорядженням.

Вважаючи, що головне завдання української еміграції полягає в створенні української державності на соборній землі суверенною волею українського народу, М. Шаповал вважав, що «організувати державу суверенність народу можна лише при умові забезпечення взаїмочинности національної волі з міжнародною». А тому, пропаганда української визвольної ідеї повинна була стати головним виявом енергії сучасної еміграційної громадськості.

З ідеологічних принципів «шаповалівської» течії УПСР логічно випливали її політичні засади. Головною, стрижневою засадою було здобуття реальної соборності українських земель. Об'єднані українські землі не обов'язково повинні були потребувати повного централізму. В «шаповалівській» моделі майбутньої державної організації українського суспільства віталося надання права внутрішньої федерації. Можливими суб'єктам української федерації передбачалися Підкарпаття, Галичина, Волинь, Буковина, Правобережна Україна з Бессарабією, Лівобережна Україна, Степова Україна, Кубань і Крим.

Підтримуючи ідею єдиного національно-визвольного фронту української еміграції, М. Шаповал досить скептично ставився до можливості участі в «єдиному фронті» політичних груп, близьких як до екзильного уряду УНР на чолі з С. Петлюрою, так і до гетьмансько-монархічного чи націоналістичного середовищ.

Підрозділ 2.3. «Проблематика публіцистики Української соціал-демократичної робітничої партії на еміграції» окреслює діяльність «розкольницької» частини закордонних українських соціал-демократів, що була переконана в необхідності провадити незалежну політичну діяльність, яка б не ототожнювалася з еміграційним урядом. Ставлячи собі за приклад діяльність відповідних західноєвропейських соціал-демократичних партій, вони прагнули чітко слідувати у своїй діяльності концепції «демократичного соціалізму». З позиції наближення до діяльності зарубіжних партій ближче за інші стояла група І. Мазепи.

Теоретична робота і дискусійно-полемічна практика здійснювалися в основному на сторінках партійних періодичних видань які виходили в Західній Україні («Вільна Україна», «Соціялістична думка»), на еміграції таким органом став журнал «Соціял-Демократ», що видавався в Подєбрадах (Чехословаччина). Цей орган об'єднав навколо себе потужне коло авторів - відомих громадсько-політичних діячів, відомих ще з України: О.-І. Борковський, С. Гольдельман, М. Добриловський, В. Дорошенко, І. Мазепа, В. Старосольський, П. Феденко та інші.

УСДРП всіляко декларувала необхідність політичного об'єднання українських еміграційних партій, але ця проблема виявилася набагато складнішою і соціал-демократи шукали оптимальний шлях її вирішення. Принципова ж позиція соціал-демократів полягала в тому, що потреба консолідації українських демократичних сил на еміграції існує, тож необхідно «іти під прапором демократичної незалежної України», треба бути готовим до спільного консолідованого виступу в певний час.

Відзначаючи роль публіцистики УСДРП в критиці комунізму та фашизму, О.-І. Борковський стверджував, що останній був «своєрідним большевизмом навиворіт». Порівнюючи більшовизм з фашизмом, соціал-демократи знаходили багато спільного в їх методах досягнення мети, а тому питання протистояння цим двом «побратимам» - «одному в чорній сорочці, а другому в червоній косоворотці, які спекулюють на нову всесвітню різню для того, щоб на згарищі культурного світу пекти свою фашистську чи большевицьку картоплю» - було актуальним.

УСДРП критикувала тактику ведення терористичної боротьби українськими націоналістичними групами, які розглядала як різновид тоталітарних ідеологій - «ми не можемо йти шляхами примітивних рухів, мусимо протестувати проти проповіді терору, як системи політичної боротьби. Буває, що терор деморалізує ворога, але він неминуче розкладає й тих, що хапаються цієї небезпечної зброї».

Підрозділ 2.4. «Націонал-комуністи та В. Винниченко в міжпартійній пресовій дискусії» присвячений організації і становленню за кордоном націонал-комуністичної течії (Закордонної групи Української комуністичної партії (ЗГ УКП), яку пов'язують із постаттю В. Винниченка.

Намагаючись обґрунтувати свій перехід на національно-комуністичні позиції, В. Винниченко, заявив про бажання взяти участь у соціалістичному будівництві. З одного боку, «заграючи» з більшовиками, а з іншого - залишаючись українським патріотом із власним баченням шляхів відродження нації, В. Винниченко намагався поєднати в ідеологічному підмурівку ЗГ УКП комуністичну ідею з національною.

Демагогія і жонглювання суспільною думкою були основою публіцистики В. Винниченка. Така позиція призвела до його повної політичної ізоляції, яка остаточно перейшла і в ізоляцію персональну.

Говорячи про державний та політичний устрій майбутньої держави, «ліві» есери вбачили його в демократичній республіці, парламенті, загальному виборчому праві, у дотриманні всіх демократичних свобод, зазначаючи, що всі ці постулати можуть бути втілені після того, як мине період диктатури, як перехідного етапу до безкласової, соціалістичної демократії.

Історія показала, що всі ці сподівання були примарними та ідеалістичними.

Окремо треба відзначити і той факт, що саме М. Грушевський розпочав ту зливу звинувачень і прямих образ у «лівій» пресі, що була вилита як особисто на С. Петлюру, так і на очолюваний ним Державний центр УНР. Цю форму полеміки взяли на озброєння інші представники «лівої» української еміграції - В. Винниченко, Н. Григоріїв, М. Шаповал, М. Чечель, М. Шраг. Все це проклало дорогу до внутрішнього розбрату і ворожнечі, призвело не тільки до «газетної війни», але й не дало можливості сформувати об'єднану потужну силу, яка б могла беззастережно репрезентувати українську еміграцію на міжнародній арені напередодні Другої світової війни і бути дороговказом для українців під більшовицькою окупацією.

Критикуючи позицію своїх опонентів, що політично орієнтувалися на Захід, і визначивши для себе лише вектор орієнтації на більшовицьку Росію, ліва течія української міжвоєнної еміграції в черговий раз підтвердили тезу про моральну неготовність частини української політичної еліти до побудови власної самостійної держави.

Дещо іншою була позиція «правих» соціалістів-революціонерів на чолі з М. Шаповалом. Спрямувавши свою партійну пропаганду на молодь, лідери партії в короткий час здобули доволі багато прихильників. Незадоволені складними морально-психологічними та матеріальними еміграційними умовами, схильні перекласти всю повноту відповідальності за такий стан речей, а також за поразку українських визвольних змагань на уряд УНР і особисто С. Петлюру, вони легко підтримували пропоновані радикальні гасла, що їх висували М. Шаповал і його сподвижники. Проте, на відміну від «лівого» крила УПСР М. Грушевського, «праві» есери М. Шаповала дійшли висновку про неможливість співпраці з комуністами.

Програмні принципи цієї течії ґрунтувалися на тому, що українському народові необхідно визволятися як від соціального, так і національного поневолення.

Дискутуючи у пресі над шляхами вирішення поставлених проблем, М. Шаповал був переконаний, що всебічне визволення українського народу може бути здійснене лише шляхом соціальної революції.

Ці принципи і було покладено в основу не тільки політичної платформи «шаповалівської» УПСР, але й стали основними аргументами в політичній дискусії, що розгорнулася в пресі у 20-х рр. ХХ століття.

У третьому розділі - «Полеміка в пресі консервативно-гетьманського середовища української еміграції у 1920--30-х рр.» - розглядається становлення української консервативної ідеї як потужної політичної течії, що сформувалася після масової військово-політичної еміграції на Захід. Заснування Українського союзу гетьманців-державників (УСГД) засвідчило прагнення певних кіл української еміграції, здебільшого представників заможної землевласницької верстви, дати власну відповідь на причини поразки української державності, а головне - запропонувати свої шляхи і методи її відродження. Таку теоретичну основу української державності з погляду консервативно-монархічної думки в основному розробили В. Липинський, С. Томашівський і В. Кучабський.

Так, у підрозділі 3.1 «Пошук національної ідеї як основи нового світогляду в «Листах до братів-хліборобів» В. Липинського» аналізується розроблена В. Липинським ідеологія української трудової монархії, яка надала українському консерватизмові нового обличчя і нового звучання, що вигідно протиставляло його демократам, республіканцям і націоналістам. Ця праця друкувалася в неперіодичному органі УСХД «Хліборобська Україна» протягом 1920--1925 pp., а 1926 р. вийшла окремим виданням.

Сам В. Липинський так охарактеризував свої «Листи»: «це не тільки політична програма, а перш за все світогляд». Головне завдання автор убачав у впливі на зміну способу думання, світогляду української провідної верстви. Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться», В. Липинський хотів дати «спосіб думання активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».

Головним аргументом В. Липинського в «Листах до братів-хліборобів» у пошуку шляхів побудови власної держави є створення моделі української національної ідеї, що для нації, «роз'єднаної політично, ідейно й культурно» є надзвичайно важливим завданням: «Щоб не загинути на віки вона мусить сотворити свою державу, свою одну національну державну ідею таку, яку в формі національно-державної незалежності мають Москалі, Поляки, Чехи, Угри, … й одну національну культуру таку, що об'єднує кожну націю на цілім світі в одно тіло». На переконання В. Липинського, «тільки господар української землі, тільки українська монархія може об'єднати українську націю».

Але найбільшу проблему української нації В. Липинський вбачав у тому, що «споконвічний брак єдности серед людської громади, що живе на Українській Землі» поєднаний з відсутністю, навіть спроб, об'єднати українців якоюсь спільною політичною ідеєю, що, в свою чергу, призводить до «повного браку патріотизму і зненависти до своїх власних земляків».

З приводу головної причини поразки українських визвольних змагань 1917--1920 рр. В. Липинський писав: «Погубила нас сварка і брак єдности між нашими провідниками. І всякий повинен знати, що така сварка і брак єдности нас погубить знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво». Підсумовуючи цю думку, публіцист констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об'єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла». Не важко провести паралелі з тих часів до ситуації у нашому сьогоденні.

Концепція класократичної трудової монархії В. Липинського стала альтернативою ліберально-демократичним, соціалістичним та націоналістичним ідеологіям. То ж і не дивно, що автор «Листів до братів-хліборобів» не щадив у полеміці й дискусіях своїх політичних опонентів. Зокрема, на ідеологічному ґрунті у В. Липинського виникли серйозні особистісні розходження з Д. Донцовим. Саме ідейно близький до монархічно-консервативної концепції український інтегральний націоналізм та його ідеолога Д. Донцова у своїх у своїх «Листах» В. Липинський піддає особливо гострій критиці. Однією з причин такої критики було те, що теорія Д. Донцова, набуваючи популярності в молодіжному середовищі, тим самим забирала цю аудиторію у консерваторів-монархістів.

До чого може призвести націоналізм в умовах боротьби за українську державу, В. Липинський намагався показати на прикладі генерала Ю. Тютюнника, «одного з не найгірших типів українських націоналістичних охлократів, і одного не з послідніщих кандидатів в «українські Наполєони» показує, що і тепер така тактика може мати успіх. Цей приклад показує також в що вкінці обертається охлократичний український націоналізм. Раз він служить «Ляхові» проти «Кацапа і Жида», потім інтернаціональному «жидові» проти буржуазного «Ляха і Кацапа», а скінчиться він певне тим, чим кінчився завжди: службою «Кацапові» проти «Жида, Ляха і ... України».

Надзвичайно актуальними залишаються думки В. Липинського, присвячені патріотизму: «Бути патріотом це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про витоплення в Дніпрі більшости своїх же власних земляків. Бути патріотом - це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім'я українця. Бути патріотом - це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «неукраїнці». Врешті бути патріотом - це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все гро¬мадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в бога і послух його законам, тобто духові вартості; далі - вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної вла¬ди (монархізм), загалом кажучи лицарськість - тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом - це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар'єризм, здеклясованість - фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми - українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т.п.».

Саме виходячи з цього, В. Липинський не приймав також і націоналізму демократичних партій, що гуртувалися навколо державного центру УНР. Передбачаючи розвиток подій, він говорив, що націоналізм української демократії знов міг призвести у подальшому до руїни української державності: «Коли на Наддніпрянщині, по упадку большевиків, наші демократи зможуть спекулювати на націоналізмі українськім, то демократи всеросійські на цих-же самих основах зможуть спекулювати на націоналізмі всеросійськім. І в такій спекуляції з цих двох демократій переможе завжди ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота... Така піддержка не може бути більшою у демократії української».

Виходячи з небезпек, які можуть загрожувати українській державності від уже існуючих націоналістичних ідеологій, В. Липинський запропонував власну модель «територіального патріотизму», що вкладала у поняття «нація» всіх громадян держави з її поліетнічним населенням.

Не сприймаючи ні соціалістичний, ні націоналістичний шлях, В. Липинський пропонував свій «політичний цемент», що міг стати тим об'єднуючим чинником для українського народу. «Цементом політичним... ми хочемо мати патріотизм - любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціалізм - зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм - зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців». Тільки наше гасло противоставляє всю Україну всій - тій чи іншій - метрополії. Тільки наше гасло може повернути проти метрополій їх головну на Україні опору: місцеві - польську та російську - «нації», і місцеві польські та російські правлячі та посідаючі верстви».

Це говорить про політичну прозорливість В. Липинського, який за багато десятиліть до сьогоднішнього дня зміг спрогнозувати шляхи пошуку національної ідеї і подолання міжетнічних антагонізмів усередині українського суспільства. З іншого боку, ці ж думки В. Липинського дають підстави не погоджуватися з деякими критиками його поглядів, які закидали йому не тільки антидемократизм, авторитаризм, але й фашизм.

Досить дискусійною і такою, що зберегла актуальність досі, була думка автора «Листів» про право власності на землю, тим паче, що переважна більшість політичних соціалістичних сил була проти такого права. В. Липинський ставив це питання досить гостро у площині: чи може без приватної власності на землю існувати нація? «Чи в стані така нація, що не звязана з землею міліонами своїх хліборобів, які вросли в цю землю корінням дідичної приватної власности - витворити в собі поняття «батьківщини», поняття рідної своєї землі?».

Дискусія про проблему єдності національно-визвольних сил, актуалізована в соціалістичній та ліберально-демократичній періодиці міжвоєнної української еміграції в Європі, також піднімалася і В. Липинським. Проте він був категоричним: «сотворити єдиний позитивний національний фронт між ідейними творцями і руїнниками, розуміється, неможливо. Такий фронт можливий тільки тоді, коли в ньому поступ бореться з сильним консервативним опором і коли в цій боротьбі ясно вирисовуються творці і одпадають та демаскуються руїнники».

Однією з найбільш дискусійних та неоднозначних стала стаття генерала П. Залєсського «Завдання розумного і честного Правительства на Україні». Цю статтю можна вважати сконцентрованою думкою тої консервативної частини еміграції, яка була пов'язана з гетьмансько-монархічним середовищем, але за духом своїм не була українською, висловлюючи позицію відновлення великої Росії і України в її складі. На думку автора, форма державного устрою та правління в країні не мали суттєвого значення, головним було те, як влада могла підтримати необхідний порядок та створити умови життя: «Росія була самодержавною монархією, та не було в ній доброго ладу: тяжко жилося більшости, а загальний, державний апарат виявився далеко не в порядку. Стала вона республікою, - зробилося ще гірше: життя обернулося в якийсь бедлам, людина в звіря, державний апарат - в «чрезвичайку»... Отже не в формах правління суть, а в його діяльности, в його діячах, в тих умовах життя, що вони утворюють».

Цікавими є погляди П. Залєсського на роль преси в сучасному житті, особливо з розвитком грамотності серед народу. Досить критична позиція автора мала всі підстави - мала кількість об'єктивних і чесних видань, бо «більшість їх, живучи на кошти певної організації, має виключно партійні цілі. Так само серед робітників преси, на жаль, є багато запаморочених, несовісних і продажних душ». Закликаючи майбутню владу «мати пресу під своїм доглядом», П. Залєсський, проте, не мав на увазі цензури - «дорогого і складного апарату, який в той-же час здіймає відповідальність з того, хто пише, а перекладає її на цензора». На думку автора, цензуру краще скасувати: «Хай пишуть, що хочуть. Але попередити, що за брехню і за капости, шкідливі для загального діла (ті, що пишуть дуже добре розбираються в оцих питаннях) - дістанеться й редакторові, й писаці і друкарні». Пропонуючи скасувати цензуру, П. Залєсський натомість пропонував створити моніторингові структури: «Тоді можна обмежитися малим штатом людей, які-б читали газети та инші друковані видання». Говорячи про державну інформаційну політику, автор переконаний в тому, що завданням урядових структур є правильно інформувати населення за допомогою преси: «Все, що приходить зверху, повинно бути чесне і правдиве. Якщо Правительство або його аґент не можуть через щось сказати правду, то краще мовчати, ніж говорити, що «все гаразд», чого в дійсности немає, а завтра тікати, нікого не попередивши. Взагалі Правительство та його агенти повинні бути чесні у всьому. Чесна політика - найкорисніша».

Досить неочікуваною підтримкою гетьманському руху стала стаття відомого українського громадсько-політичного діяча і мецената Є. Чикаленка «Де вихід?», що була опублікована в незалежному, але доволі близькому до петлюрівських кіл, віденському тижневику «Воля».

Поруч із військовими, економічними та політичними причинами «нової Руїни», Є. Чикаленко вказує іще на одну, притаманну українській інтелігенції та політикуму рису, пов'язану з «даремним і дразливим самообвинуваченням, самоопльовуванням». Автор переконаний, що треба залишити в минулому таку практику, і в момент найбільшої скрути для держави об'єднати свої зусилля, «покинути оті партійні та особисті чвари, ворожнечу, інтриги та однодушно, «односердне і одностайне» взятися за справу виходу з того становища, в яке збігом обставин попала Україна».

На думку Є. Чикаленка, найбільшою і ідейно потужною силою є тільки «хлібороби-державники», на чолі з В. Липинським, які «твердо й виразно стали на точці погляду, що українську Державу може збудувати й оборонити від сусід тільки «дідичний» Гетьман-Монарх».

Але українським монархом, на переконання Є. Чикаленка, не може бути ні П. Скоропадський, ні С. Петлюра, «ні хтось инший свій, бо на свойому ми, по своїй недисциплінованості, не об'єднаємося, не помиримося, а знов тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержу якоїсь держави, прийде з своєю гвардією, привезе своїх, а не московських, «фаховців» чи «спеців» і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії, а приклади культурних народів, як Фінляндці, Прибалтійці, Чехи та инші, що зорганізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять».

І хоча стаття не мала глибоких теоретичних викладок на підтримку консервативної ідеї, тим більше, що її автор прагнув до сполучення республіканської і монархічної концепції, тим не менше вона зробила багато для реклами і популяризації цієї ідеї. Треба відзначити і те, що сама постать Є. Чикаленка у ролі пропагандиста гетьманської ідеї вже була значним «трофеєм» для консервативного табору.

Дещо інакшими були справи з Українським національно-козачим товариством (УНКТ), яке хоч і декларувало свою прогетьманську позицію, проте в консервативно-монархічному середовищі підтримки не мало через своє надмірне захоплення німецьким націонал-соціалізмом та його відверте копіювання. міжвоєнний український еміграція

Аналізуючи націотворчу діяльність українського монархічно-гетьманського середовища на еміграції в міжвоєнний період, можна зробити висновок, що ідеологія монархізму, як політична течія, хоч і проявляла себе досить енергійно, все ж набути широкої популярності не змогла.

Дискусія довкола консервативної ідеї призвела і до різного її тлумачення, що знайшло відображення в ідеологічних концепціях В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського та ін. Але незважаючи на це, їхні доктрини все ж мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави в житті суспільства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо.

Треба відзначити, що не зважаючи на роки, низка концептуальних положень, що їх запропонував В. Липинський стосовно здійснення ефективної національної політики в державі, забезпечення соборності Української держави через федералізацію окремих земель України, але з сильною центральною владою, гармонізації взаємодії держави і церкви, не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Четвертий розділ - «Державницька проблематика преси національно-демократичного середовища» - присвячений аналізу інформаційної діяльності Державного центру Української народної республіки та національно-патріотичних дискусій, що відбувалися на сторінках його преси.

Так, підрозділ 4.1 - «Публіцистика С. Петлюри як основа концепції боротьби за відновлення української державності» - аналізує роль і значення публіцистичної спадщини С. Петлюри в пресових дискусіях міжвоєнного періоду.

Вивчення публіцистичної спадщини С. Петлюри є питанням, дуже актуальним на сьогодні, коли український народ і його провідна верства, як і вісімдесят років тому, знаходиться у пошуку шляхів до самоідентифікації, самоутвердження як європейської нації, будування ефективної євроорієнтованої зовнішньої та внутрішньої політики, накреслення подальших напрямків діяльності політичних еліт та інтелігенції.

Проблема боротьби за самостійну Українську державу стала чи не головним завданням української міжвоєнної еміграції, а тому досить широко дискутувалася на сторінках періодичних видань. Основні думки з цього приводу були викладені С. Петлюрою в своїй програмній статті «Сучасна українська еміґрація та її завдання». Головне завдання еміграції її автор убачав у тому, щоб «політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти і українську еміґрацію, яка в спеціяльних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут виконати одповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а власне, ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка, проте, має величезне значення в справі будівництва Української Держави».

Лейтмотивом накреслених завдань стала думка про консолідацію всіх еміграційних сил: «В свідомості нашого народу відбувається великий процес перегляду і ревізії тих шляхів, що ними нації до здійснення своїх державних ідеалів доходять; цей процес іде в парі з муравлиною працею: 1) консолідації національної волі; 2) усунення всього того, що зміцненню її перешкоджає, до роз'єднаности її приводить; 3) витворення реальних, дійсних, а не показних чинників державного будівництва України».

Серед найважливіших завдань української еміграції, С. Петлюра вважав проведення інформаційних заходів і кампаній у країнах розселення для привернення уваги та прихильності чужинців до державних змагань українців: «еміґрація не має права губити ні одного слушного, принагідного випадку до заманіфестування своїх національно-державних постулятів». Так, на думку С. Петлюри, досить важливим полем діяльності еміграції, для інформування західного світу, могла стати журналістика: «самим незораним облогом, а навіть не розпочатим майже оранкою лежить перед українською еміграцією поле європейської журналістики, преси і літератури, ще дуже мало використане українськими літераторами... Зфальшовані навмисне всілякими ворогами нашої державної справи, відомості, які безкритично приймаються європейськими органами преси од ворожих нам телеграфних аґенцій і з легкою вірою друкуються там для затуманювання європейського читача».

На переконання С. Петлюри, «боротьба проти «великої, єдиної Росії» емігрантськими засобами може вестися тільки систематичною, постійною і переконливою інформацією: «Доказати європейцеві необхідність визнання за українською нацією прав на її самостійне державне життя, це значить найщільніше підійти до справи фактичного поділу колишньої московської імперії...».

Проте, не тільки С. Петлюра порушував проблему завдань, що стояли перед українською еміграцією. Вже від перших днів перебування на чужині до цього питання зверталася вся інтелектуальна і політична еліта еміграції. Основними аренами таких дискусій стали щоденник «Українська Трибуна», що виходив у Варшаві під редакцією О. Саліковського, та тижневик «Тризуб», що з'являвся в Парижі, редагований В. Прокоповичем.