Тенденції розвитку видавничої справи в часи незалежності України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Тенденції розвитку видавничої справи в часи незалежності України

1.1 Історичні передумови становлення книгодрукування

1.2 Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу

1.3 Розвиток книговидання в Україні з часів проголошення незалежності

Розділ 2. Аналіз видавничих структур на сучасному етапі

2.1 Загальна характеристика роботи українських видавництв у сучасних умовах

2.2 Моніторинг розвитку книговидання за останні роки

2.3 Видання дитячої книги в Україні

2.4 Сучасні українські видавництва

2.5 Шляхи вдосконалення роботи українських видавництв

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Видавнича справа є однією з форм масової комунікації, яка є важливою складовою життя суспільства на сучасному етапі розвитку. Визначення масової комунікації не можна отримати простим додаванням слова маси до слова комунікація. Зміна звичного для нас міжлюдського характеру комунікації, коли спілкуються двоє, привела до глобалізації й модифікації самого процесу спілкування. Якщо у типових, побутових або навіть виробничих, ситуаціях спілкування виникає ніби стихійно, раптово і як дія, підпорядкована основному, наприклад, виробничому виду діяльності, включається в неї, то намагання спілкуватися з масою людей, переконувати їх у чомусь змушує комуніканта ставитися до спілкування серйозно, готуватися до нього. А для людей, які постійно займаються спілкуванням і воно є їхньою працею (наприклад для учителів, письменників, лекторів, журналістів), - спілкування перетворюється у роботу, яку вже можна назвати професіональною діяльністю суспільно-культурного плану і мотивом якої є ідея згуртування людей навколо іншої ідеї або якоїсь справи. Видавнича справа - своєрідний вид масової комунікації, оскільки книги впливають на розум і почуття широкої читацької аудиторії, формують її світоглядні позиції. У часи незалежності України книговидання перетворюється, на нашу думку на цілеспрямоване використання інформації, свідоме донесення творів українських письменників массам.

Актуальність проблеми. Проблема розвитку видавничої справи в Україні за часів незалежності - проблема складна, і вона не може вирішуватися однозначно. Здавалося б, проголошення Незалежності України 1991 року мало б принести розквіт книговидавництва та української книги. Але все сталося не так. Зникнення прямого ідеологічного втручання в літературу, книговидання миттєво компенсувалося матеріальною скрутою. Однією з характерних рис перших років Незалежності стала відсутність української книги на полицях книгарень. Державні видавництва, якщо не закрилися зовсім, то в десятки разів скоротили свої обсяги видань. Щоправда відкривалися приватні видавництва, де письменники могли видавати свої книги власним коштом.

Ситуація з українською книгою змінилася на межі тисячоліть. Видавництва почали видавати не лише перекладні книги на іноземні гранти, а й потроху стали видавати тексти сучасних українських письменників. Це збіглося в часі з появою нових модерних книгарень, принаймні у столиці, великих містах України, де хоча й переважали книжки російських видавництв, однак був наявний і відділ української книги. Про українську книгу почали писати в пресі. Більше того, українські газети віддавали свої шпальти рецензіям на українські книжки та інтерв'ю з українськими письменниками, і присутність українського письменства в українських медіа стало суттєвішим, аніж присутність української книжки в українських книгарнях.

Процес розвитку книговидань у ці часи не можна оцінювати однозначно. Одні дослідники говорять про повний занепад українського книговидання після здобуття Україною незалежності і інформаційну війну в Україні з боку сусідньої держави (М. Сенченко, В. Карпенко, В. Абліцов), інші ж, навпаки, стверджують, що українське книговидання перебуває в стадії постійного розвитку, говорять про збільшення накладів видань української книги (Ж. Котлярова, О. Моцик). Це й зумовило актуальність дослідження обраної проблеми.

У часи незалежності України книговидання перетворюється, на нашу думку на цілеспрямоване використання інформації, свідоме донесення творів українських письменників масам.

Метою нашого дослідження є аналіз розвитку видавничої справи в Україні від 1991 року і до сьогоднішніх днів. Досягнення мети передбачає розв'язання цілого ряду завдань:

- вивчення історичних передумов розвитку видавничої справи за часи незалежності;

- аналіз розвитку видання засобів масової інформації в Україні в аналізований період;

- аналіз розвитку українського книговидання в цей час;

- вивчення сучасного ринку українських книговидань;

- моніторинг українських видань за останні кілька років;

- дослідження впливу на лінгвістичних чинників на розвиток видавництв.

Об'єктом нашого дослідження став інформаційний простір України, починаючи з 1991 року. Безпосередньо ж предметом дослідження став розвиток українського книговидання та засобів масової інформації за років незалежності України.

У процесі роботи над обраною проблемою ми користувалися такими методами дослідження:

- описовий метод;

- порівняльний метод;

- метод статистичного аналізу.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають наукові праці таких дослідників, як Різун В.В., Зернецька О.В., Москаленко А.З., Свириденко С. С., Афонін О., Бебик В., Бондар Ю., Бухтатий О., Жалько В., Сенченко М., Котлярова Ж., Моцик О., Карпенко В., Абліцов В. та ін.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дана спроба об'єктивної оцінки розвитку українського книговидання за часів незалежності.

Робота має практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані під час вивчення історії видавничої справи в Україні у вищих навчальних закладах, а також тими, хто цікавиться особливостями розвитку інформаційного простору нашої держави.

Структура роботи. Відповідно до сформульованої мети наукового дослідження робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 33 позиції.

У вступі обґрунтовується актуальність обраної проблеми, визначається предмет та об'єкт дослідження, мета та завдання бакалаврської роботи.

Перший розділ присвячено розгляду історичних умов розвитку інформаційного простору України за часів здобуття незалежності.

У другому розділі досліджуються типи видавництв, аналізується їхня робота. Розкрито стан сучасного книговидання в Україні.

Розділ 1. Тенденції розвитку видавничої справи в часи незалежності України

1.1 Історичні передумови становлення книгодрукування

Запровадження друкарської справи в Західній Європі пов'язане з ім'ям Й. Гутенберга, який в середині ХV ст. в Німеччині почав відливати металеві літери. Він запропонував також перший дерев'яний друкарський верстат. Після смерті Й. Гутенберга мистецтво книгодрукування латиницею поширилось по всіх країнах Європи і потрапило за океан, в Америку. Згодом і в східнослов'янських землях почали друкувати книги (кирилицею).

Донедавна в історичній науці існувала думка, що виникнення книгодрукування в Україні пов'язане з ім'ям Івана Федорова, який приїхав з Москви і деякий час працював у Заблудові. Але газета "Голос України" за 1997 рік привернула увагу до такого факту: в Німеччині в бібліотеці Тюбінченського університету зберігалась книга Юрія Дрогобича, надрукована українською мовою, "Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Булонського університету". Книга надрукована 1483 року. Це через 45 років після винайдення Йоганном Гутенбергом подвижного металічного шрифту.

Виготовляв книжки слов'янською українською мовою і першодрукар львів'янин Степан Дропан. У 1491 році побачили світ видання Швайпольта Фіоля, надруковані теж національною мовою. Отже, книгодрукування на теренах України виникло задовго до появи Івана Федорова. В ХV ст. осередком видавничої справи став Львів.

Восени 1572 р. до Львова приїжджає Іван Федоров. Тут в 1573 р. він почав друкувати "Апостола", який вийшов у світ у лютому 1574 р. Після основного тексту в книзі вміщена передмова, яка по суті є автобіографією Івана Федорова. книга видавництво україна

До останнього часу львівський "Апостол" вважали єдиною книгою, яку Іван Федоров надрукував у Львові. Але в 1954 році з Паризької національної бібліотеки було одержано фотокопію чудово надрукованої книги - слов'янської граматики. В кінці книжки є вигравірувані герб міста Львова і друкарська марка Івана Федорова.

Належність даної граматики Івану Федорову розкриває образ першодрукаря як діяча освіти українського народу. Його граматика була першою друкованою книгою, що має навчальне призначення. Поки що ми знаємо лише один примірник цієї книжки, він зберігається в Гарвардському університеті (США). Після друкування у Львові "Апостола" Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїхав до Острога на Волині і заснував тут друкарню.

Для основних текстів острозьких видань Федоров відлив п'ять шрифтів: один великий кирилівський, два малих кирилівських і два малих грецьких. Цими шрифтами в 1589 році була надрукована книга "Новий Завет с Псалтырью". Одночасно з друкуванням готувалося друкування великої за обсягом книги - Біблії. В 1580 році частина тиражу Біблії була вже готова. Книга мала 1256 сторінок в два стовпці. В кожному стовпці 50 рядків тексту. Крім Біблії і "Нового Завета…" Федоров надрукував в Острозі "Хронологію Андрія Римши", на двох сторінках якої подано перелік дванадцяти місяців слов'янською, грецькою та єврейською мовами.

Після смерті Івана Федорова його шрифтами кілька десятиліть користувалися у друкарнях Львова і Вільнюса. З друкарень кінця XVI - початку XVII ст. найпомітнішою була Стратинська (у містечку Стратині Бережанського району). Ця друкарня була заснована в 1603-1604 рр. і працювала кілька років, поки жив її покровитель Гедеон Балабан.

Архімандрит Єлисей Плетенецький у Києво-Печерській лаврі заснував першу в Києві друкарню, для чого купив законсервовану стратинську.

У 1616 році лаврська друкарня випустила свою першу книгу - "Часослов". У 1618 році вийшла з друку друга чудово оздоблена книга великого формату - "Анфологіон" (збірник церковних служб), яка мала 1048 сторінок і багато ілюстрацій - орнаментів.

Особливістю всіх видань друкарні Києво-Печерської лаври була велика кількість ілюстрацій. Тут видавалися книги не тільки церковнослов'янською, а й латинською та польською мовами. Палітурним матеріалом були дошки і папір. Інколи верхню дошку оздоблювали малюнками. У такому вигляді книги надходили в продаж.

У 1787 році друкарня Києво-Печерської лаври почала друкувати книги цивільного змісту. Другий осередок цивільного книгодрукування в Києві виник у 1799 році, коли була заснована друкарня при Київському губернському правлінні. Серед інших цивільних друкарень на Україні в кінці XVII ст. можна відзначити катеринославську, з якої в 1796 році вийшла перша друкована книжка під назвою "Наставление сыну".

Таким чином, з часів свого виникнення українське книгодрукування інтенсивно розвивається у Львові та Києві. З'являються друкарні при монастирях, братствах. Книги стають основою освіти молодого покоління, мають цивільний та релігійний характер.

Про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії йдеться в одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів до своїх побратимів: "До вас слово, о братія моя українська возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі - всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило" [12, с. 18]. Знищення українського книгодрукування негативно вплинуло на його сучасний стан. Простежимо хронологію цих сумних сторінок української історії.

1626 р. - наказ Синоду зібрати з усіх церков книги старого друку, а замість них впровадити нові московські видання.

1690 р. - Московський патріарх Іоаким указом заборонив все українське письменство, а "Четьї-Мінеї" велів спалити.

1693 р. - лист Московського патріархату до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.

1709 р. - указ Петра І про заборону друку книг українською мовою.

1720 р. - указ Петра І, щоб книг ніяких, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати.

1721 р. - наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у "синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора".

1724 р. - друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 крб. за друкування книг, не в усьому схожих із російськими.

1766-1769 р. - указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів церковних книг.

1859 р. - Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. - циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. - Емський указ царя Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. - закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1892 р. - російський уряд суворо наказує цензорам стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів із російської мови.

1894 р. - указ про заборону ввезення книг з-за кордону.

1894 р. - заборона друкувати українські книги для дітей.

1914 р. - указ Миколи І про заборону української преси.

1946 р. - Рада міністрів УРСР затвердила новий (наближений до російського) правопис.

1964 р. - умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули тисячі рідкісних видань.

1969 р. - ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.

1983 р. - ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх закладах союзних республік", яка стала черговим етапом русифікації української освіти та нищення української книги.

Незважаючи на такі умови, українська культура і наука продовжували розвиватись. В ХХ ст. українська книга своїм розвитком завдячує діяльності Академії наук України.

Значну роль в популяризації українського слова в суспільстві зіграв Іван Огієнко. Діяч звернув увагу на формування загальнодоступних бібліотек. 5 вересня 1918 року розпочала роботу бібліотека Кам'янець-Подільського університету. Найголовнішим завданням бібліотеки І. Огієнко вважав комплектування книгами. Це здійснювалось переважно шляхом купування книг та пожертвування. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові подарувало 408 томів видань; Статистичний комітет Кам'янець-Подільського губерніального управління - 6660 томів; Кам'янець-Подільська хлопчача гімназія - 2716, Кам'янець-Подільське церковно-архівне товариство - 129 тощо. Серед тих, хто долучився до укомплектування бібліотеки - С. Русова, С. Шманкевич, М. Хитько, П. Бачинський, Л. Білецький, М. Вікул, В. Квасницький, О. Прусевич, М. Шіроцький, С. Шманкевич. Не залишились осторонь і видавництва: "Дзвін" Шульженка і Соколова в Києві, "Союз" у Харкові, "Сіяч" у Черкасах, "Українська школа", "Ґрунт", "Вернигора", "Криниця" та Українське видавництво в Катеринославі.

Таким чином, за півтора роки існування університету, станом на 2 січня 1920 року, для бібліотеки було придбано 11169 книжок на суму 87236 карбованців; подаровано - 17286 книжок. Станом на 1 жовтня 1920 року кількість стародруків у фонді бібліотеки сягала 814 томів, серед них і "Острозьке Євангеліє" 1581 року. Отже, купівля книжок та надходження дарунків створили позитивний результат у формуванні фонду бібліотеки новоствореного Кам'янець-Подільського університету.

28 грудня 1919 року було створено науковий бібліографічний гурток студентів Кам'янець-Подільського університету, який проводив діяльність у різних напрямках: збирання біографічних матеріалів; проведення читань з питань наукового значення, розв'язання теоретичних проблем; публікація статей, видання книг, створення періодичного органу для висвітлення бібліографічної та наукової діяльності; впорядкування власної спеціальної книгозбірні. Свого роду рекламними акціями були повідомлення, які з'являлися у рубриці "Університетське життя" наймасовішої газети Кам'янця-Подільського "Наш шлях". Вони висвітлювали роботу гуртків, повідомляли про нові надходження до бібліотеки.

Як педагог Іван Огієнко започатковує видання навчальної літератури: зошитів ("тетрадей"), в яких вміщено "правила виразного читання", рекомендації щодо того, як читати книги, способи аналізу літературних творів. Він наголошує на величезному значенні книги в житті людини, навчає культурі читання, сприяє вихованню поваги до праці письменника, звертає увагу на необхідність аналізу твору, знання біографії та творчості його автора.

Цікаво, що у "Тетради для літературного разбора и записывания прочитанных книг" подано основи бібліографічного опрацювання книги, вказується на доцільність занотовувати, яке видання твору вважається найкращим. Як філолог І. Огієнко пропонує детальний літературознавчий аналіз: характеристику дійових осіб, аналіз ідеї та мови твору, адже, "вивчаючи твір, треба вивчати і мову автора" [8, с. 334]. Важливим у цьому аналізі було останнє питання: "Яке враження справив твір?".

Таким чином, "Зошити.." Івана Огієнка є основою методики аналізу художнього тексту на рівні шкільної освіти, джерелом виховання у школяра поваги до найвеличнішого надбання людства, набуття учнями основ книгознавчого знання. Вся колосальна робота І. Огієнка як ректора Кам'янець-Подільського університету свідчить про впровадження діячем нових методів популяризації книги. Активізація сил української інтелігенції у відкритті бібліотеки, залучення до заходів місцевої преси - це ті основи, на які повинна спиратися сучасна видавнича діяльність.

У 1923-1924 рр. Академія наук України почала власну видавничу діяльність, якою керувала Редакційно-видавнича комісія, створена у 1921р. Її очолив секретар ВУАН академік А.Ю. Кримський.

Великі труднощі супроводжували розбудову видавничої діяльності Академії наук. Саме тоді Кримський писав Д.І. Багалію: "У нас зле з папером. Держава, передавши нам друкарню, не дала ані однієї стоси паперу, ані грошей на закупівлю паперу. Все, що ми друкуємо, друкується на папері, пожертвуваному авторами, або купленому мною з моїх випадкових заробітків. Ми хочемо удатися до Наркомосу з рішучим проханням дати певну кількість коштів. Піддержите наше клопотання" [9, с. 88].

Якщо перейти на суху мову цифр, отримуємо таку статистику видавничої діяльності ВУАН: з 1923 р. - 117 друк. арк., 1924 р. - 36 назв., 1926 р. - 72 назви, 600 друк. арк. (419 - коштом ВУАН, 180 - коштом авторів та різних видавництв), 1927 р. - 93 назви, 1013 друк. арк. Зріс обсяг обмінного фонду: у 1924 р. - 10 тис. пр., у 1928р. - 68 тис.

Таким чином, осередком розвитку української науки та видавничої справи на початку ХХ ст. стала Академія наук України.

1.2 Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу

За кількістю книг на душу населення Україна посідає останнє місце в Європі. За останнє десятиріччя ХХ ст. тиражі українських книг зменшилися більше як у 4,5 рази. Рекордними за кількістю випущених у світ книг стали 2002-2004 роки. Однак тиражі українських книг неухильно зменшуються. Із загального тиражу в 2003 р. 39 млн. 462, 9 тис примірників понад 23 млн. становлять навчальні видання, методичні та інші посібники, а на масового читача різноманітної літератури залишається 16,5 млн. примірників, що становить 0, 36 книжки на одного жителя України [5, с. 121]. Отже, українська нація переживає книжковий голод. Україномовна книжка від загального тиражу книг і брошур, випущених в Україні, становить близько 60 %, а в бібліотеках україномовні видання становлять менше 40 % фондів.

Головними "ворогами" українського видавництва є: книжкова продукція, яка завозиться контрабандним шляхом на Україну, припинення бюджетного фінансування бібліотек. Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які мають нульовий відсоток податку на виготовлення книг, в той час як в Україні податок складає 20 %. Це вже питання державної безпеки України. Хто ж стоїть на її сторожі?

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення [1, с. 6].

Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками і серед них чільні: "Про друковані засоби масової інформації (пресу)", "Про телебачення та радіомовлення", "Про інформацію", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про систему суспільного телебачення в Україні", "Про видавничу справу", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" тощо;

- указів президента, таких, як "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" (1995 р.);

- постанов Верховної Ради - наприклад, "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" (1997 р.);

- постанов Кабінету міністрів, таких, як "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" (1997 р.) або "Про тарифи на розповсюдження періодичних видань" (1996 р.) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз'яснення Вищого арбітражного суду тощо. Разом із тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами, але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону [6, с. 17].

Закон також не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання із уже прийнятим Верховною Радою законом "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", який майже рік не застосовувався в юридичній практиці через те, що для цього не вистачало політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.

Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, "телефонне право " та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й не уникненні під час побудови правового демократичного суспільства.

Законодавчі аспекти видавничої діяльності визначає Конституція України. В статті 10 зумовлено перевагу державної української мови як обов'язкового засобу спілкування на всій території України. Стаття 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Таким чином, кожен громадянин може займатись видавничою діяльністю у рамках закону. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав. Важливим стало прийняття у 1997 році "Закону України про видавничу справу", який передбачає організацію та здійснення видавничої справи, міжнародне співробітництво між видавництвами, а також обумовлює права та обов'язки суб'єктів видавничого процесу.

Але Україна в очах європейської спільноти залишається державою, в якій влада формально опікується книгою, освітою, культурою. Це змусило Президента України видати Указ від 15.12.2006 р. № 1088 "Про проведення в Україні у 2007 році Року української книги" [4, с. 3].

Президентський Указ видавнича спільнота ще на початку року сприйняла скоріше як подив, аніж тріумф. Аж надто багато в Указі пунктів, які сформульовані надто загально: "прискорення розроблення державної програми популяризації читання", "вивчення проблем", "розширення міжнародного співробітництва". Потрібно зважати на довгостроковість всіх запланованих акцій (2007-2015 рр. - видання багатотомної "Української національної енциклопедії"). Поява цього Указу свідчить про значну роль української видавничої справи у житті держави [2, с. 101].

Ефективну роботу відповідно до Указу Президента провела телерадіокомпанія. Так, наприклад, існує радіопередача "Екслібрис", телепередача "Наша книга", які стали передумовою розв'язання чи початком вирішення багатьох видавничих проблем. Однак немає достойної реклами літературних та книговидавничих акцій на українському телебаченні. Це стосується, наприклад, церемонії вручення Шевченківських премій [3, с. 19].

У відповідь на Указ Президента Кабінет Міністрів 16 травня 2007 року уклав "План заходів щодо створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження". Велика роль у популяризації української книги сьогодні покладається на бібліотеки, яких налічується в державі близько 17 тис. Українська асоціація бібліотекарів ухвалила "Пропозиції з підготовки та проведення в Україні Року української книги".

1.3 Розвиток книговидання в Україні з часів проголошення незалежності

До моменту проголошення Україною незалежності в країні функціонувало 25 державних видавництв. Більшість із них і сьогодні залишаються в управлінні держорганів. У Державний реєстр видавців, виробників та розповсюджувачів друкованої продукції входить також понад 3,5 тис. суб'єктів видавничої справи приватної, комунальної та змішаної форм власності [11, с. 153]. Це свідчить про присутність конкуренції на книжковому ринку України.

2004 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", що встановив для видавців, виробників і розповсюджувачів продукції видавництв пільгове оподаткування. Тепер українська книга не оподатковується ні на додану вартість, ні податком на прибуток. Крім того, з держбюджету країни впродовж останнього десятиліття виділяються кошти на випуск соціально значущої літератури. Приміром, Держкомтелерадіо реалізує програму "Українська книга", Міністерству освіти і науки виділяються бюджетні кошти для видання навчальної та наукової літератури, Міністерству культури і туризму - для випуску художніх альбомів і закупівлі книг для поповнення фондів публічних бібліотек. Намітилася тенденція збільшення бюджетного фінансування на виконання цих програм.

Проблеми галузі книговидання на сучасному етапі полягають, насамперед, у відсутності доступної інформаційної бази даних про випущені видавництвами нові книги, високоорганізованої системи їх розповсюдження, яка охоплювала б не лише великі міста, але й маленькі населені пункти, налагодженого експорту книжкової продукції. А відсутність розвиненої системи книгорозповсюдження негативно впливає на фінансово-економічні можливості видавництв [17, с. 76]. Через дефіцит оборотних коштів вони змушені випускати книги невеликим накладом, що впливає на збільшення собівартості друкованої продукції та зменшення конкурентоспроможності. Певною мірою відчувається необхідність технічного переоснащення поліграфії, що спеціалізується на виданні високоякісної альбомної продукції.

Якщо розглядати тематику літератури, що випускається українськими видавництвами, і що користується попитом на книжковому ринку країни, можна сказати, що кожне видавництво йде і знаходить свою нішу на книжковому ринку країни. Наприклад, високоякісну художню літературу, книги мовами національних меншин випускають державні видавництва "Україна", "Етнос", "Свiт". Високопрофесійно випускають художні альбоми державне видавництво "Мистецтво" і приватні - "Балтiя-друк", "Гранi-Т", навчальну й наукову літературу - держвидавництво "Либiдь" і приватне - видавничий дім "Академія", видання для дітей виходять у держвидавництві "Веселка" і приватному - "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га".

Цікава тенденція спостерігається й щодо зрушення акцентів у формуванні структури видавничої галузі в Україні. Це обумовлено становленням групи приватних видавництв у обласних центрах та їхньою присутністю в районних. Тривалий час в Україні, як і в інших країнах колишнього Союзу, підвищений попит мала література розважального жанру, пригоди і детективи, згодом відзначався сплеск читацького інтересу до публіцистики, історичних творів авторів, заборонених за радянських часів. Сьогодні великий попит має література з менеджменту, маркетингу, довідкові посібники, підручники з вивчення іноземних мов, інтернет -технологій тощо. Активно формується й так званий блок літератури сучасних українських авторів - у суспільстві спостерігається стабільний попит на якісну вітчизняну книгу. І це - стимул для видавництв України.

Традиції радянських часів значною мірою зберегли цензуру в Україні і за часів незалежності. Хоча на офіційному рівні декларувалась свобода слова і совісті, реально більшість громадських діячів, державних службовців і журналістів були змушені підтримувати офіційний курс керівництва держави, або зазнати втрат і утисків в професійній сфері або бізнесі. Були випадки вбивств журналістів, які дозволяли собі ставити неприємні питання керівникам і їх оточенню або розслідувати їх діяльність. В останні роки правління президента Кучми цензура особливо загострилась, засоби масової інформації відкрито переслідувались за донесення об`єктивної інформації про діяльність опозиції. Майже на всіх телевізійних каналах панували "темники". Навіть після перемоги Помаранчевої Революції журналісти засобів масової інформації продовжують самоцензуру, боячись викликати гнів власників цих ЗМІ або інших пов`язаних з ними впливових осіб в державі.

В Україні спостерігається і тенденція до збільшення видання книг як за назвами, так і за накладом. Наприклад, 2006 року, за попередніми статистичними даними Книжкової палати України, видано на 2 тис. назв книг більше, ніж попереднього року. На 14 млн. примірників збільшився наклад видань.

Книги, що реалізуються в книжкових магазинах, доступні більшості населення. У кожного покупця є вибір - від недорогих книг у м'якій обкладинці до багато ілюстрованих видань вартістю 80-120 гривень (приблизно $15-25). Дефіциту книг, що спостерігався на початку 90-х років, не існує [20, с. 61].

Якщо розглядати питання того, як складається співробітництво українських видавців книг з бібліотеками своєї країни і книгорозповсюджувачами зарубіжних країн, можна зазначити, що основні джерела поповнення бібліотечних фондів - книги, випущені за програмою "Українська книга", яку реалізує Державний комітет телебачення і радіомовлення, а також видання, що їх закуповує для публічних бібліотек Міністерство культури і туризму в рамках іншої бюджетної програми.

Багато видавництв купують авторські права на видання, беруть активну участь у реалізації міжнародних видавничих програм. Поступово, крок за кроком освоюються книжкові ринки Польщі, Німеччини, Франції, Хорватії, де активно друкуються наші автори. Якщо говорити про книгорозповсюдження, то, наприклад, дистриб'юторська компанія "Самiт - книга" спільно із книгорозповсюджувачами з Голландії впроваджують свою мережу книгорозповсюдження, філії якої вже функціонують у великих містах України. Книги наших авторів читають у Німеччині, Швейцарії, Польщі, Аргентині тощо.

Українські видавці - постійні учасники книжкових виставок-ярмарків у Москві, Варшаві, Франкфурті-на-Майні, а також Бухаресті й Мінську. Результатом цього стали запрошення Міністерства інформації Республіки Білорусь бути почесним гостем ХIV Мінської міжнародної виставки-ярмарку, а також запрошення Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща бути почесним гостем 52-го Варшавського міжнародного книжкового ярмарку, що відбудеться в травні 2007 року.

На сьогодні вже визначилися чотири центри регіональних виставок-ярмарків - у Львові, Одесі, Харкові та Криму.

2007 рік в Україні оголошений роком української книги.

На жаль, книгорозповсюдження в Україні розвинене не настільки широко, як видавнича справа. Система, що склалася впродовж десятиліть, яка дозволяла через мережу об'єднання "Укркнига" доставити книгу до найвіддаленішого сільського магазину, на початку 90-х років минулого століття фактично була зруйнована.

Перед видавництвами і друкарнями гостро постала проблема створення альтернативної книготорговельної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з покупцями. Поки що проблема книгорозповсюдження в Україні залишається невирішеною.

Таким чином, для розвитку української видавничої справи влада уклала немало законів, практичність та універсальність яких може обговорювати лише фахівець - юрист. А ми спостерігаємо формальність цих указів, які виконуються на стільки, на скільки виконуються і всі інші закони в нашій Україні.

Розділ 2. Аналіз видавничих структур на сучасному етапі

2.1 Загальна характеристика роботи українських видавництв у сучасних умовах

Коли в минулому видавництва випускали в світ книжки, які вони самі вважали вартими прочитання або конче потрібними читачеві, і пропонували книгарям їхній асортимент, виходячи дуже великою мірою з власних уявлень, то тепер вони чимраз більше вважають себе активними учасниками ринку. Видавництва вивчають бажання, потреби та інтереси своєї клієнтури і намагаються спрямуванням і добором книжкової продукції, пропонованої ринкові, задовольняти попит покупців.

Певна річ, це не є чимось зовсім новим. Завжди існували окремі видавництва та книгарні, які добирали свою продукцію та складали свій асортимент, орієнтуючись на потреби клієнтури, працювали для конкретних читацьких контингентів і задовольняли конкретний попит. Новим є те, що чимраз більше видавництв намагаються знайти своє місце на ринку і припасовують свою програму та організаційну структуру саме до нього.

На сьогоднішньому книжковому ринку за словами Коваль О. відбилася низка й почасти нових факторів:

1. Конкуренція у виробництві споживчих товарів - отже, і в "книжковій промисловості" - стає дедалі жорсткішою.

2. Книжка для багатьох утратила свою самостійну цінність і зазнає дедалі гострішої конкуренції з боку інших засобів інформації та розваг.

3. Тиск витрат на підприємство - досить згадати хоча б плату за виробничі приміщення - непомірне зріс.

4. Попит дуже великою мірою вже задоволений, дійти до нових потенційних читацьких верств надто складно - а ще важче їх утримати.

5. Площа полиць у торговельних приміщеннях обмежена, і за цей "життєвий простір" між видавництвами точиться затята боротьба [23, с. 146].

Все це веде до чіткої професіоналізації видавничої справи й кінець кінцем призводить до того, що підприємство може вирости, лише завдавши збитків конкурентам.

До того ж дедалі більше зростає влада торгівлі над виробництвом: саме книгарі вирішують, яка продукція якого видавництва буде представлена в асортименті їхніх книгарень, і таким чином визначають успіх чи провал тієї або іншої назви чи видавничої програми. Існує дуже мало таких назв, котрі для книгаря є чимось обов'язковим і "мусять" бути в наявності, - а поза тим він лише заповнює певні тематичні царини, цікаві для його покупців [25, 121]. Він може знайти собі постачальника з оптимальними умовами здавання книжок на продаж, та ще й такого, що забезпечуватиме безперебійне співробітництво: сам стимулюватиме продаж і сприятиме підвищенню попиту, проводячи рекламні кампанії та популяризуючи свої книжки у пресі.

Книжки, отже й видавництва, розповсюджують ідеї, інформацію, розваги, прагнуть донести їх до якомога більшої кількості людей, та й мати від цього прибуток. За словами Тимошика М.С., щоб досягти цих первісних цілей кожного підприємства, видавництва повинні щоразу визначати зумовлені обставинами завдання, перевіряти власні структури і хід організаційного процесу - отже, ставити перед собою такі запитання:

1. Чого прагне досягти підприємство в середній чи далекій перспективі?

2. Чи організаційна структура видавництва націлена на здійснення такої мети?

3. Чи спрямована ця організація у всіх своїх ланках на ринок і чи може вона в умовах ринку діяти й реагувати по-новаторському, гнучко, оперативно, ефективно?

4. Чи відчуває себе видавництво, а відтак усі, хто там працює, підприємством, спрямованим на обслуговування потреб своєї клієнтури?

5. Чи забезпечує внутрішня координаційна структура швидке проходження інформації, чи сприяє вона ухваленню швидких і небюрократичних вирішень (наприклад, завдяки взаємодії елементів одного ієрархічного рівня)?

6. Чи доповнюють і підтримують один одного різні відділи видавництва, аби досягати спільної мети?

7. Чи діють усі відділи злагоджено, без тертя, чи, навпаки, через суперництво сили витрачаються марно?

8. Чи зацікавлені й заохочені співробітники у своїй діяльності, чи мають вони необхідні приміщення, чи місце їхньої роботи устатковане оптимально?

Підприємство, котре не ставить перед собою повсякчас таких запитань і не робить у разі потреби необхідних висновків, швидко втрачає здатність маневрувати, здійснювати свої плани, а кінець кінцем, досягати ринкового успіху [32, с. 41-49].

Можна приблизно визначити три типи видавництв, які потребують різної структури і організації:

- вузькоспеціалізовані видавництва;

- видавництва зі специфічною тематикою;

- видавництва для широкої публіки, або ж видавництва широкого профілю.

Ці типи видавництв відрізняються один від одного специфікою адресатів своєї продукції, а відтак характером спрямованості на читача і ступенем залежності від торгівлі.

Вузькоспеціалізоване видавництво працює для однієї гомогенної читацької групи, що, як правило, може бути точно визначена за професійним інтересом до конкретного виду фахової літератури. Завдяки контактам видавництва з цією групою й перехресним зв'язкам у самій групі можна точно з'ясувати її потреби. Книжки вузькоспеціалізованих видавництв вирізняються тим, що вони дуже потрібні читачеві, і тому він не надто чутливо реагує на їхню ціну. Такі книжки читачі замовляють безпосередньо внаслідок прямого маркетингу, причому при розповсюдженні майже немає втрат, дізнаючись про них завдяки оголошенням та рецензіям у фахових журналах, присутності представників видавництв на конгресах і з'їздах фахівців, а також через нечисленні спеціалізовані книгарні фахової літератури. Переважає пряма реалізація. Торгівля відіграє якусь варту згадки роль тільки для тих вузькоспеціалізованих видавництв, чиє коло читачів вирізняється тісними зв'язками з книжковою торгівлею (наприклад, у царині університетської науки).

Видавництва зі специфічною тематикою також можуть точно визначити потенційних покупців своєї продукції, знають їхні потреби і належно обслуговують їх. На відміну від вузькоспеціалізованого видавництва, таке видавництво звертається до гетерогенного читацького кола, яке визначається своїми потребами, інтересами чи належністю, скажімо, до певних релігійних, культурних або суспільних угруповань.

Типові ділянки ринку для видавництв специфічної тематики - це так звані хобі, заповнення дозвілля, мистецтво, туризм, релігія. Частину покупців видавництво може принадити до себе через спеціальні журнали або прямий продаж. Але для повного використання свого ринкового потенціалу таке видавництво має бути широко репрезентоване в торгівлі. По-перше - тому, що до великої частини своїх покупців воно маже дійти лише таким шляхом, а по-друге - тому, що його продукція не унікальна і її можна замінити продукцією безпосередніх конкурентів (наприклад, кулінарні книжки, путівники). До того ж покупець часто заходить у книгарню лише для придбання якої-небудь книжки на дану тему; тоді йому продають те, що є в наявності.

Через це видавництва специфічної тематики залежать від торгівлі. А втім, діапазон ступенів залежності тут вельми широкий. Приміром, видавництво, чия програма охоплює всі форми заповнення дозвілля, значно більше залежить від торгівлі, підтримки, ніж видавництво, зосереджене лише на окремій частині цієї тематики і вужчій клієнтурі, наприклад, на літературі з водних видів спорту. Те саме є слушним і щодо чутливості покупців до цін на книжки видавництва специфічної тематики: чим вища його компетентність для даного специфічного контингенту покупців, чим корисніші його книжки для споживачів, чим точніше профільованою і важче замінною є його продукція, тим вищі можуть бути ціни, які можна одержати за неї на ринку.

Повністю залежить від прийнятності для торгівлі програма видавництва широкого профілю. Довідники та белетристика всюди знаходять покупців серед читацької аудиторії. За винятком небагатьох великих видавництв, які обслуговують книжковий ринок у щонайширшому асортименті, більшість видавництв широкого профілю націлюють свої плани на певні групи публіки, які можна точно окреслити. Видавництва визначають своє місце з допомогою аналізу різних груп клієнтури (наприклад, так званої "теорії життєвого стилю") і знаходять, спираючись на ці дані, оптимальну форму зацікавлення своїх покупців.

Тут також діє правило: чим ясніше профілювання, чим важче знайти заміну книжці, тим менша чутливість покупців до цін. У маркетинговій активності видавництва широкого профілю роздрібний маркетинг посідає найважливішу позицію. Лише та книжка може мати успіх, яка наявна в торгівлі всюди, а крім того, її всюди видно: на прилавку, у вітрині. Завдяки добрій викладці, люб'язній допомозі продавців та інтенсивній інформаційній політиці видавництво широкого профілю забезпечує собі підтримку з боку торгівлі. Зате воно гарантує книжковій торгівлі збут завдяки вміщенню відомостей про авторів та їхні книжки у всіх засобах інформації (реклама, робота з пресою і серед громадськості). Видавництво широкого профілю вирізняється, з одного боку, великими витратами коштів на розповсюдження, а з другого - великими витратами, пов'язаними з маркетингом, з високою чутливістю покупця до цін та з залежністю від торгівлі.

Звичайно, не кожне видавництво можна цілком віднести до однієї з вищеназваних груп. Уже видавництво специфічної тематики є проміжною формою між вузькоспеціалізованим видавництвом і видавництвом широкого профілю. Але з типологічних схем видавництв із вельми різними напрямами діяльності можна для кожного видавництва вибрати й розвинути далі необхідні й оптимальні форми організації.

Класична форма видавництва, на чолі якого стоїть власник, визначається особистістю видавця і ним формується. Він окреслює політику складання програм, оформлення продукції і поводження на ринку. Окремі відділи працюють на нього і мають обмежений простір для власної ініціативи: співробітники набувають тут лише незначної професійної вправності. Велика або цілковита залежність усього підприємства від однієї особи робить таку форму видавництва ще більш вразливою. Раптовий відхід видавця від справ може стати загрозою для самого існування видавництва. Та навіть коли вже давно передбачено, хто має стати наступником видавця й перебрати на себе керівництво, це часто відбувається не безболісно: у такому підприємстві, з однією особою на вершечку піраміди, вкрай складно - якщо взагалі можливо - передати або розділити владу.

Протилежністю цій формі нині є видавництво, що проводиться за принципами менеджменту. Для нього Швайка Л.А. виділяє такі ознаки:

1. Чіткий розподіл завдань і відповідальності між відділами і всередині кожного відділу.

2. Вироблення постанов усіма учасниками.

3. "Розширена дирекція", у якій поряд із керівником підприємства (який часто здійснює й комерційне керівництво) беруть участь керівники відділів складання програм, маркетингу і виробництва [33, с. 126].

Зовсім іншу структуру має колективне видавництво. Воно свідомо відмовляється від керівництва підприємством в особі видавця або представника власників. Видавництво є спільною власністю всіх співробітників. Кожен з них незалежно від своєї функції, компетенції або кваліфікації бере участь у вирішенні всіх питань і поділяє всі господарчі успіхи чи невдачі.

В основі колективного видавництва лежить політична ідея самостійної роботи без ієрархічних відносин, без вирішального впливу капіталу, а також філософська ідея "комплексної" праці, "солідарності" й участь у всіх процесах.

Обов'язкової організаційної форми для видавництва не існує. Кожне видавництво має самостійно знайти для себе структури, оптимальні для його розмірів, його функцій і здійснення його цілей, структури, що враховують як сильні, так і слабкі сторони підприємства. Тому схеми 1-2 вказують лише на можливості - причому можуть бути й комбіновані форми. Загалом можна сказати, що результатом має бути гнучка, здатна виконувати свої завдання організація, яка розробляє першорядні вироби для специфічних контингентів клієнтури видавництва і спроможна оптимально утвердитися на ринку. Треба також узяти до уваги, що маленька організація часто буває гнучкішою, активнішою й ефективнішою, ніж великий апарат, стійкою у кризових ситуаціях.

2.2 Моніторинг розвитку книговидання за останні роки

Україна з часу проголошення незалежності стала на шлях глобалізації системи масової комунікації, розвитку власної інформаційної індустрії. Збільшилася кількість періодичних видань наприкінці 90-х років. Створення недержавних засобів масової комунікації поряд з державними засвідчило те, що в Україні будується демократичне суспільство. За даними А.З. Москаленка, серед засновників видань, які розповсюджуються по всій Україні, перше місце посідають комерційні структури, друге - приватні особи, третє - наукові та науково-виробничі установи, четверте й п'яте відповідно поділяють органи державного управління та громадські організації. Більшість видань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсюдження (54 %) засновані недержавними структурами [24, с. 58].

Основним джерелом статистики друку в Україні є обов'язковий примірник видання, що надходить до Книжкової палати України ім. І. Федорова [30, с. 6]. Протягом 2007 року до цієї установи надійшло та зареєстровано 14 790 назв книг і брошур загальним тиражом 52,8 млн. примірників, що порівняно з аналогічними даними за минулий рік становить: за назвами - 107,1 %, за тиражами - 133,8 %.

Приріст кількості назв книжок у 2007 році був найбільшим за всі роки існування України. Відбулося розширення обсягів книговидання й за тиражами порівняно з минулим роком на 13,3 млн. примірників. Це певне досягнення, але незначне, тому що рівень 1940 року, коли рівень книговидання був найбільшим, було перевищено тільки на 1,4 млн. - тоді загальний тираж становив 51,4 млн. примірників. Якщо проаналізувати відповідні показники за роки незалежності, то це найбільша кількість видань за тиражами за останні сім років, проте вона у 2,6 разів менша ніж у 1991 році.

Порівнюючи тенденції динаміки книговидання за два роки (2006 і 2007 рр.), ми бачимо збільшення обсягів випуску книг та брошур як за назвами, так і загальним тиражом.

Проте зростання накладів книг у 2007 році відбулося за рахунок видання більшої кількості підручників. Майже половина загальної чисельності книжок за назвами видається тиражами до 0,5 тис. примірників і тільки 50 одиниць має наклад, що перевищує 100 тис. примірників. Серед надрукованих у 2007 році книг порівняно з минулим роком збільшилась частка літературно-художніх видань та видань для дітей і юнацтва як за назвами, так і за тиражами.

У 2007 році книги й брошури в Україні видавалися 25 мовами народів світу. Українською мовою, зокрема, випущено 9 288 назв, або 63 % загальної кількості назв видань, сукупним накладом 35,74 млн. примірників (68 % загальної чисельності). Російською, відповідно, - 4 085 назв, або 28 %, тиражом 14,02 млн. примірників (27 %).

Аналіз стану видання дитячої літератури показує, що кількість назв книжок у 2007 році порівняно з минулим роком збільшилася на 28 %, а обсяги накладів зросли на 88 %. Середній тираж дитячої літератури становить 5,3 тис. примірників. При цьому видань українською мовою випущено в кількості 4,9 тис. примірників, російською - 6,9 тис. примірників.

Найбільшими тиражами у 2007 році за підрахунками "Урядового кур'єра" вийшли такі книги:

- Козетов І. Зошит з фізичної культури 9 кл. - Х.: ТОВ "Торнадо" - 676 тис. пр.

- Козетов І. Зошит з фізичної культури 8 кл. - Х.: ТОВ "Торнадо" - 657 тис. пр.

- Основи правознавства: Підруч. для 9 кл. - К.: ТОВ "Юридична думка" - 329тис. пр.

- Веремійчик І.М. Трудове навчання. Майструй і твори: Підруч. для 4 кл. - К.: Пед. думка - 200,1 тис. пр.

- Хитяєва Л.П. Я і Україна. Громадянська освіта. Природознавство. Робочий зошит: 4 кл. - Х.: Ранок - 170,0 тис. пр.

- Кучма М.О. English: 4 кл.: Підручник: Третій рік навчання. - Ірпінь: ВТФ "Перун" - 160 тис. пр. Як видно з наведених даних, тільки підручники виходять великими тиражами [15, с. 2].

Серед регіонів найбільшу кількість книжок видано в Києві, Харківській, Донецькій, Львівській, Дніпропетровській, Одеській, Хмельницькій, Чернівецькій, Сумській, Тернопільській і Луганській областях. Найнижчі показники - у Херсонському, Івано-Франківському, Кіровоградському, Закарпатському й Житомирському регіонах.

Збільшення кількості книг за назвами дозволяє прогнозувати поліпшення ситуації у видавничій сфері, що сприятиме не тільки підвищенню рівня розвитку книговидання, а й загальнокультурної ситуації в країні, стану культури, освіти, інтелекту нації та інших сфер функціонування суспільства.

До державного реєстру України видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 3600 суб'єктів видавничої справи різних форм власності, які, за даними "Книжкової палати України імені Івана Федорова", впродовж 2006 року випустили понад 21 тисячу назв книг загальним тиражом майже 5 мільйонів примірників.

Зберігається тенденція до збільшення випуску художньої, довідкової, науково-популярної літератури, книг для дітей. Також виходять у світ видання мовами національних меншин України, які компактно проживають на території України, що засвідчує турботу держави про національно-культурне відродження етносів України, практичне втілення у життя їх права на задоволення культурно-освітніх потреб у книжкових виданнях рідною мовою.

...