Проблеми національної культури крізь призму журнальної публіцистики в добу перебудови в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського

Кафедра історії та права

Проблеми національної культури крізь призму журнальної публіцистики в добу перебудови в Україні

аспірантка Храмцова І.А.

Анотація

Проаналізовано проблеми національної культури, крізь призму журнальної публіцистики в добу перебудови в Україні. Показано складність і неоднозначність умов розвитку та діяльності публіцистики в Україні в досліджуваний період. Журнальна публіцистика доби перебудови порушувала широке коло суспільно значимих проблем, які справляли значний вплив на процеси національного відродження на шляху України до державної незалежності.

Значна увага приділялася розвитку національної культури, історичного переосмислення минулого, соціально-економічним трансформаціям. Українські журнали цієї доби стали не тільки авторитетним джерелом для вивчення історії, пізнання культури, економіки, а й самі задавали напрямок дискусій та аналізу цих сфер суспільного життя України, формуючи в громадській думці усвідомлення необхідності розгортання руху за національне відродження та державну незалежність України.

Ключові слова: національна культура, перебудова, публіцистика, українські часописи.

Актуальність дослідженню додає з одного боку, вивчення публіцистичних матеріалів українських журналів часів перебудови з точки зору на відображення в українській журнальній публіцистиці проблем національної культури, а з іншого - відсутність окремого історіографічного дослідження з даної теми.

Проблеми національної культури крізь призму журнальної публіцистики в добу перебудови в Україні, зокрема її ролі у процесі національного відродження донедавна залишалась поза увагою дослідників.

Найчастіше дана проблематика мала епізодичне відображення у вітчизняній історіографії. Даній проблемі свої наукові дослідження присвятили такі науковці як Д. М. Прилюка [1], В. Й. Здоровеги [2], М. І. Скуленка [3]. Разом із тим у цій проблематиці є чимало не до сліджуваного.

Метою запропонованого дослідження є спроба за допомогою наукової літератури та джерельної бази проаналізувати проблеми та складнощі в розвитку національної культури у часи перебудови та відображення їх на сторінках українських часописів.

Політика гласності та демократизації в період перебудови поклала початок відмови від державної ідеології, цензури і набуття справжньої свободи творчості. Кардинальні зміни в духовно-культурному житті суспільства та болючі проблеми знайшли широке відображення в українській журнальній публіцистиці, яка ставала дієвим чинником духовного відродження України.

У роки перебудови в журналах почали друкуватись статті, в яких робилися спроби переосмислення значення української культурної спадщини та пошуків подальшого культурного розвитку. Окремої уваги у зв'язку з цим заслуговує стаття І. Дзюби «Історія наша триває...» у журналі «Золоті ворота», в якій громадський діяч закликав до вивчення української культури у світовому контексті, засуджував уявлення у масовій свідомості про її неспівмірність і непорівнянність з культурами «історичних націй». «Це заважало нам належно побачити навіть значення її для нас самих. І саме відтворення європейського та світового контексту показує нам, що наші класики, скажімо, не тільки не випадали з нього, а часом і виходили за його межі вперед» [4, с. 11].

На сторінках журналу «Жовтень» академік В. М. Русанівський наголосив що важливим завданням є «цілісне дослідження внеску української культури у скарбницю духовного життя світу. І тому нагальним велінням часу є створення всесвітньої асоціації україністів, котра б сприяла розвитку та поглибленню наукових студій і контактів між ученими, які пов'язали свою долю з дослідженням духовних надбань українського народу». Таку ж думку на сторінках журналу висловив і академік І. О. Дзеверін, зазначивши, що «час перебудови надав можливість точніше, об'єктивніше вивчати історію української культури. Всі ми прагнемо об'єктивної істини, у пошуках якої заважало те, що явища нашої культури не завжди розглядались як безперервний процес. Саме тому треба звернути увагу на так звані «білі плями» в історії нашої культури, ставити ці явища в контекст її безперервного розвитку» [5, с. 114].

У цей час в публіцистиці особливе місце займали проблеми української літератури - важливої складової національної культури, яка відображає і зберігає знання і духовність українського народу. Тон у дискусії навколо сучасного стану і перспектив розвитку літературного процесу в нових умовах задавали письменники і літературні критики, які були активними учасники політичного і культурного життя.

Слід зазначити, що заслуговує уваги ініціатива журналу «Вітчизна», який у 1987 р., коли ще міцними були компартійні ідеологічні шори, з метою активізації дискусії навколо проблем літератури в нових умовах на своїх сторінках під рубрикою «Література і сучасність» започаткував анкету «Перебудова: слова і справи». До участі в ній були запрошені літературні критики, яким пропонувалося відповісти на питання: «1. Які твори з тих, що з'явилися протягом 1986-1987 років, вносять, на ваш погляд, принципово нові якості в загальну картину літературного процесу і чим саме? 2. Які книжки не внесли нічого нового ні в розуміння тих життєвих проблем, про які в них ідеться, ні в літературний процес або видалися взагалі «повторенням пройденого» і чому? 3. Чи могли б ви визначити головні тенденції, за якими піде розвиток літератури найближчим часом?» [6, с. 163].

Відповідаючи на питання анкети щодо нових якостей в літературному процесі з початку перебудови, літературознавець і критик А. Погрібний у статті «Де ж він, «струс просвітлення»?» дає досить критичну оцінку, зазначаючи, що «нинішня літературна ситуація (принаймні у нас в республіці) таки ще недостатньо вловлює вимоги невтримно змінюваної загальної суспільної ситуації, якій свої «місцеві» мірки, вдоволеність наявним (хоча хто ж проти пишання істинними успіхами!) просто протипоказані». Продовжуючи роздуми над сучасною літературою, автор завдання митців бачить в мобілізації усіх резервів «для того, щоб покінчити із застійними явищами в економіці й духовній сфері - чи можуть бути іншими мірки, що їх прикладаємо до літератури? І хіба не той письменник заслуговує нашої поваги, котрий живе прагненням видобути зі свого слова хоч іскру громадянського вогню, який займався б у читацьких душах!» [7, с. 164]. національний культура журнальний публіцистика

Літературознавець з діаспори Б. Рубчак у статті «Бо в нас немає часу. Роздуми над сучасною молодою українською поезією» («Київ») писав про те, що наприкінці 1950-х рр. Ліна Костенко, Д. Павличко та інші талановиті поети «сміливо повідчиняли вікна в задушливій казармі тодішньої радянської поезії. Пізніше до них приєдналося значно більше талантів на чолі з І. Драчем, М. Вінграновським, Б. Нечердою, В. Коротичем. Історія та фольклор, іноді під товщею поточних проблем, стали їм за матеріал для будування свіжої, збудженої й високомайстерної поезії» [8, с. 101].

Важливо відзначити, що в публіцистичних матеріалах простежується занепокоєння щодо провінційності української поезії. У статті «Реставрація витоків» («Вітчизна») Л. Герасимчук задає слушні та болючі питання - чи вдасться нашій літературі, нашій мові зайняти належне їй місце у світовій спілці суверенних народів, чи вистачить сил і снаги, тоді як для цього потрібно щонайменше два покоління, не оброблених страхом і брехнею. Л. Герасимчук висловлює, мабуть, думку багатьох, коли пише, що «необхідність говорити про сучасну українську поезію у контексті світової культури давно назріла» [9, с. 162].

Можна стверджувати, що журнальна публіцистика в роки перебудови значну увагу приділяла постаті українського письменника, літературознавця і правозахисника Василя Стуса та його місця у національному відродженні України. Зокрема, В. Голобородько у статті «Він став моєю совістю» («Вітчизна») так оцінював його: «він поклав своє життя за Україну, за честь і гідність кожної окремої людини, за майбутню перебудову, яка неодмінно має увінчатися успіхом: народ відчує себе справжнім, а не декларованим господарем у своїй країні, українська мова та культура досягне свого розквіту - справжнього, а не пропагованого на папері, кожна людина відчує себе громадянином із усіма належними йому правами та обов'язками» [10, с. 161].

У контексті національного відродження з проблемами української літератури на сторінках літературно-художніх та громадсько-політичних часописів логічно пов'язується тема розвитку української мови. Аналіз журнальних публікацій дозволяє стверджувати, що провідною силою того часу, яка виступала за викладання українською мовою у школах, вищих навчальних закладах, за вживання української мови в державному, громадському житті та в побуті, була українська інтелігенція, літератори. У часописах багато уваги приділялося українізації шкіл, освітніх закладів, розвиту їх національного характеру.

У статті «Борги перед народом», вміщеній у журналі «Жовтень» («Дзвін») М. Косів зазначав, що насправді в реальному житті жодної демократичності, жодної свободи вибору батькам мови навчання своїх дітей немає, «бо ж немає самих моделей демократії, немає суспільних інститутів, які могли б забезпечити їх існування. Спочатку втокмачили людям у голови, що відстоювати право української мови на існування - це націоналізм, що все українське - націоналістичне, залякали більшість нації пугалом націоналізму, перевели українські школи на російську мову викладання, а тепер говоримо про демократичні принципи вільного вибору? Хіба це не насмішки?». Розуміючи, що мовне питання має вирішуватись не примусовими методами, автор висловлює своє бачення вирішення проблеми: «Потрібні кардинальні зміни, терпіння, каторжна просвітницько-пропагандистська робота. Але потрібен і нормативний державний документ, на котрий могли б опиратися ті, кому не байдужа доля рідної мови. Ось чому громадськість вважає, що таким документом має бути закон про державність української мови на території УРСР» [11, с. 111].

У роки перебудови автори публіцистичних матеріалів на сторінках журналів торкалися й інших тем української культури, розглядаючи її як сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створювалися і продовжують створюватися українським народом. В полі зору журнальної публіцистики перебували проблеми, присвячені історії та сучасним тенденціям розвитку різних видів сучасного мистецтва.

Своє бачення ролі культурних цінностей в українському національному відродженні письменник і літературний критик В. Базилевський у публіцистичній статті «Від катастрофи - до ренесансу» висловив на сторінках журналу «Київ»: «Озираючись назад, і не тільки на літературу, а й на мистецтво, розумієш: катастрофа культури за сталінської дияволіади - це й катастрофа особистості, яка була позбавлена цієї культури. Вдихаючи повітря гласності, не можна не думати про необоротність деяких процесів і непоправність завданої шкоди. Надто довго називали чорне білим, аби не відбулися зміщення свідомості. Той, хто вижив, вижив не завдяки офіційному навчанню, а всупереч йому.

Виживання культури - виживання нації. У нас не було б такого сумного «квітника» проблем, коли б не існувало цієї затяжної проблеми. Ті поети двадцятих-тридцятих років, імена яких нині у всіх на устах, тому й на устах, що випромінюють матеріалізовану духовність, яка зветься культурою» [12, с. 103-105].

У роки перебудови публіцистичній палітрі українських журналів значно розширилася і по-новому зазвучала шевченківська тема. Характерною щодо цього є стаття М. Косіва «Віч-на-віч з Кобзарем» у журналі «Жовтень». Тоді, у 1989 р., автор відкрито заявив, що Т Г Шевченка є провісником майбутньої державної незалежності України, підкреслюючи, що він був «основоположником наших головних національних ідей і політичної волі й незалежності народу, державності нації, соціальної рівності між людьми; він був провідником основних принципів нашої національної моралі: людина мусить мати серце, зігріте добром, правдою, справедливістю, любов'ю до всього світу, ми й називаємо Шевченка основоположником, творцем української нації. Не завжди це чітко усвідомлювалося, а тим паче теоретично обґрунтовувалося, та саме цими ідеями Шевченко був дорогий своїм сучасникам і людям прийдешніх поколінь, які виростали з його Слова. Тим він дорогий нам і буде дорогий нашим дітям та внукам - звісно, якщо вони не звихнуться остаточно й не одцураються дорешти власної мови, культури, історії» [13, с. 106-117].

Завдяки журнальній публіцистиці в період перебудови почали повертатися не заслужено забуті імена українських митців різних галузей мистецтва. Як зазначила на сторінках журналу «Вітчизна» І. Возіанова «настав час, коли в нашій культурі, в житті суспільства освітлюються нерозкриті сторінки у розвитку та становленні українського образотворчого мистецтва» [14, с. 204]. Зокрема, в часописах з'явилася низка матеріалів, присвячених художникам періоду 1920-1930-х рр. Журнали почали друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М. Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, І. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, О. Сиротенко, які замовчувалися за часів застою і в попередні роки.

У роки перебудови в контексті національного відродження особливої актуальності набули проблеми збереження та охорони національної історико-культурної спадщини. Пам'яткоохоронна робота наповнюється новим змістом - в журналах, як і в інших засобах масової інформації, з'являється значна кількість публіцистичних матеріалів, в яких гостро ставляться питання збереження пам'яток історії і культури. В поле зору публіцистів все частіше потрапляють пам'ятки минувшини, які потребують першочергової уваги з боку держави і громадськості - об'єкти, пов'язані з різними періодами національно-визвольної боротьби українського народу, голодомором 1932-1933 рр., політичними репресіями.

Висновки

Таким чином, важливим здобутком української журнальної публіцистики 1985-1991 рр. стало активне обговорення на сторінках журналів проблем української культури, намагання з'ясувати її внеску у духовну скарбницю світу. В цей час в журналах публікуються статті, в яких робилися спроби переосмислення значення української культурної спадщини та пошуків подальшого культурного розвитку. Особливе місце посідали проблеми української літератури - важливої складової національної культури. Активну участь у дискусії навколо сучасного стану і перспектив розвитку літературного процесу в нових умовах брали участь письменники і літературні критики.

Багато уваги у журналах приділялося українізації шкіл, освітніх закладів, розвиту їх національного характеру. Матеріали з проблем української мови викликали жвавий відгук читачів, які виступали за викладання українською мовою у школах, вищих навчальних закладах, за вживання української мови в державному, громадському житті та в побуті.

Автори публіцистичних матеріалів на сторінках журналів торкалися й інших тем української культури, розглядаючи її як сукупність матеріальних і духовних цінностей українського народу. В полі зору публіцистики перебували проблеми, присвячені історії та сучасним тенденціям розвитку різних видів мистецтва.

Не залишалися поза увагою публіцистів і проблеми пам'яткоохоронної роботи, яка в роки перебудови наповнювалася новим змістом - першочергової уваги з боку держави і громадськості потребують об'єкти, пов'язані з різними періодами національно-визвольної боротьби українського народу, голодомором 19321933 рр., політичними репресіями.

Список використаних джерел

1. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: Проблеми майстерності. - К.: Вища школа, 1983. - 280 с.

2. Здоровега В. Й. Мистецтво публіциста: Літературно- критичний нарис. - К.: Радянський письменник, 1966. - 174 с.

3. Скуленко М. И. Журналистика и пропаганда. - К.: Вища школа, 1987. - 159 с.

4. Дзюба І. Історія наша триває... // Золоті ворота. - 1991. - №1. - С.3-15.

5. Діалог продовжується // Жовтень. - 1989. - №1. - С.114.

6. Перебудова: слово і справи // Вітчизна. - 1987. - №12. - С.163.

7. Погрібний А. Де ж він, «струс просвітлення»? // Вітчизна. - 1987 - №12. - С.164.

8. Рубчак Б. Бо в нас немає часу. Роздуми над сучасною молодою українською поезією // Київ. - 1990. - №8. - С.101-108.

9. Герасимчук Л. Реставрація витоків // Вітчизна. - 1990. - №3. - С.161-166.

10. Голобородько В. Він став моєю совістю // Вітчизна. - 1990. - №10. - С.161-163.

11. Косів М. Борги перед народом // Жовтень. - 1989. - №6. - С.105-116.

12. Карпів Й. Живі барометри (народні прикмети) // Жовтень. -1987 - №3. - С.103-105.

13. Косів М. Віч-на-віч з Кобзарем // Жовтень. - 1989. - №3. - С.106-117.

14. Возіянова І. Олександр Сиротенко - живописець, рисувальник, вчитель // Вітчизна. - 1990. - №1. - С.204-206.

Размещено на Allbest.ru