Україна на сторінках "Слов'янського світу", першого французького слов'янознавчого журналу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна на сторінках "Слов'янського світу", першого французького слов'янознавчого журналу

Зоя Борисюк

Часопис “Слов'янський світ” визначив своєю метою “вивчення Східної Європи, слов'янських націй зокрема, які становлять основну частину її населення, це реалізація задуму “кількох осіб, які переймалися підтримкою і поширенням французького впливу” A. Bernard, Le Monde slave, premiere revue frangaise consacree aux pays slaves, La Revue d'etudes slaves, LXXIV, 2-3 (Paris 2002-2003) 397-409.. Два головні співредактори - історик, спеціаліст зі слов'янських країн Ернест Дені і журналіст Робер де Ке вважали цей проект “національною справою” у момент, коли Франція збиралась із силами для перемоги над Німеччиною; запрошуючи до праці спеціалістів різних країн, вони підкреслювали обов'язковість верховенства французької точки зору.

На думку французької дослідниці А. Бернар, зважати на слов'янські народи якраз у цей момент було мужнім вчинком, бо він ішов урозріз із поширеними ідеями. Адже сподівання, покладені на французько-російський союз 1890-х років не виправдались, їхнього могутнього союзника в боротьбі проти Німеччини не можна було впізнати: спершу революція, згодом бажання вийти з війни. І це якраз у момент, коли Франція найбільше потребували його підтримки. То чого можна сподіватись від менших і не таких відомих націй, які самі шукали опертя у Франції? Власне, кілька ентузіастів, ініціатори створення журналу, хотіли докласти зусиль до об'єднання цих націй, їх визволення від австрійського ярма, ще краще їх пізнати й познайомити з ними освічену публіку.

Журнал являв собою сукупність праць різного рівня, які публікувались упродовж більш, ніж чверті століття (1917-1938 рр., з розривом у 1918-1924 рр.), найцікавіших тогочасних французьких спеціалістів, і потребував ентузіазму й значної праці.

У перший період існування журналу простежується намагання вчених інтелектуальною працею сприяти перемозі Франції та її впливу після війни. Хоча у “Програмі” “у деяких фразах слов'яни виглядають радше інструментом на службі Франції, ніж суб'єктом, який прагне до свободи”, - відзначає А. Бернар Ibid, p. 398.. Втім, у цьому вона вбачає милий патерналізм: глянувши на точний історичний контекст, розумієш, що на той час про антиколоніалізм і антирасизм не було навіть мови. “Слов'яни, наші двоюрідні брати, не так уже й відрізняються від нас” (с. 8); французи і слов'яни - “доповнювальні нації” - запевняли організатори, висловлюючи небажання домінувати над слов'янськими народами, однак, мимохіть відзначали, що “в деяких моментах ми випереджаємо наших друзів”.

У “Програмі” журналу Л. Ейзенман говорить про слов'янську солідарність, властиву слов'янам як расі, яка поділяється на п'ять націй (російську, польську, чехословацьку, югославську і болгарську) (c. 22). Франції, яка потребує сильного єдиного союзника, дуже імпонує ідея слов'янської єдності, однак, їй протистоїть непримиренне суперництво, “що виснажує їхні сили і залишає беззахисними перед іноземними загарбаннями”, вважає Е. Дені (с. 756) у рецензії на вагому тогочасну праці Л. Леже “Панславізм та французький інтерес” (с. 753-764) у першому томі. Таке ж унітарне бачення стосується і слов'янських мов, знання яких трапляється нечасто.

Журнал ділився на три частини. У першій - базові статті з історії, політекономії, географії, літературознавства. Друга група матеріалів присвячена актуальним питанням, публікації офіційних важливих документів. Третю частину відведено бібліографії та хронікам, аби продемонструвати інтенсивність інтелектуального життя у слов'янських країнах.

Часопис проіснував рік, вийшло всього два числа. Підсумовуючи Е. Дені з гіркотою писав про складність його випуску за нових обставин, серед “дикунів”, які заявляють: “Дайте нам спокій з тими слов'янами!”, головною причиною припинення видання були фінансові труднощі E. Denis, Notre premiere annee, t. II, n.12 (1918) 824..

Про важливість українського питання після російської революції свідчить публікація в першому номері статті А. Мейє “Малоросійська та великоросійська” A. Meillet, Lepetit-russe et le grand-russe, Monde slave, I, t. I (1917) 397-411.. Хоча в 1905 р. секція російської мови й літератури Петроградської АН і визнала українську окремою мовою, за кордоном про неї знають мало, - пише автор, - і, власне, не підозрюють про таку чисельність малоросійського населення: чотири мільйони в Австрії і понад 25 млн. у Росії, де вони не мали можливості заявити про себе на цілий світ (c. 398), хоча тепер завдяки Л. Леже книжка Л. Нідерле з описом меж поширення української мови стала доступною і французам. Учений вдається до аналізу шляхів розвитку обох мов, особливостей фонетики та наголосу: відзначає вплив різних цивілізацій, малоросійська тяжіла до Заходу, великоросійська, навпаки, все середньовіччя жила на власних ресурсах і на тому, що східні слов'яни отримали від Візантії. Але зміни не зруйнували загальної структури обох мов. Вони відрізняються менше, ніж нормандський діалект від лотарінгського чи пікардійського, верхньонімецький від нижньонімецького, тосканський від венеціанського.

Значення мови, на думку А. Мейє, визначається її здатністю забезпечити комунікацію якомога більшого числа людей на якнайширшій території, тож “примноження мов у цивілізації веде до марнування як інтелектуальної, так і матеріальної праці”. Звісно, спільна мова має бути не дуже віддаленою від рідної, щоб не викликати почуття меншовартості, яке може виникнути через велику відмінність обох - спільної і рідної - мов. Так, нав'язування угорської словакам, хорватам та румунам було б актом тиранії, тоді як у малоросів прийняття великоросійської почуття меншовартості не викликало б.

“Розпорошення зусиль - це самогубство для слов'ян”, заявляє А. Мейє, як зазвичай, підтверджуючи свою ворожість до “малих мов”, зазначає А. Бернар A. Bernard, Op. cit., p. 409.. Вважаючи українську літературу посередньою порівняно з російською, вчений підкреслює, що приєднавшись до Росії, малороси збільшили б блиск Росії, її значення в світі та ще більше бажання іноземців її вивчати, відокремлення - сприятиме їх ізоляції. Однак, вони мають зробити це добровільно, добре поміркувавши, адже вони необхідна частина Росії, всіх слов'ян і цивілізованого світу.

Наскільки “серйозним, складним та вирішальним” було українське питання у розв'язанні міжнародного конфлікту свідчить наступна публікація в цьому ж номері журналу “Українське питання і принцип національностей” P. Chasles, La Question ukrainienne et le principe des nationalites, Le Monde slave, I, t. I, n. 3-4, (1917) 412-436. П'єра Шасля, радника-референта Лічильної палати, учня Леруа-Больє. Автор передусім з'ясовує, що лежить в основі цього принципу. Він притримується французької, психологічної теорії, яка на відміну від німецької, “свого роду зоологічної, яка об'єднує людей за зовнішніми ознаками, де основним критерієм виступає мова”, “до однієї нації відносить людей, які, відчуваючи свою політичну солідарність, хочуть становити її частину” (с. 412). На думку автора, варто вживати не абстрактне поняття “національність”, а “нація”. Неупереджений спостерігач мусить визнати, що існує не одне, а кілька українських питань. Ті 35 млн., які розмовляють малоруською, можливо, і становлять “національність”, але точно не “націю”. Отже було б помилкою об'єднувати в одну автономну область усіх, хто розмовляє малоруською (c. 414).

Він виділяє вісім регіонів, де більшість населення розмовляють малоруською мовою - Угорська Русь; Північно-Західна Буковина; Східна Галичина, Червона Русь Жорж Люсіані вказує на помилку вченого у перекладі Червоної Русі, бо замість Rus' той вживає Russie. Те саме зауваження зробимо щодо “Зеленої Русі”- Буковини. Див.: G. Lu- ciani, Polonais et Ruthenes (Ukrainiens) de Galicie au Congres slave de Prague (1848), Revue des etudes slaves, vol. 49, n. 1 (1979), p. 251.; Південно-Західний край, тобто Волинь, Поділля, Київщина; Холм і Підляшшя; Східна Україна у складі Чернігівщини та Полтавщини; Катеринославщина; Харків - і подає коротку характеристику кожного: кількість населення, період перебування у складі тієї чи тієї країни, вірування, рівень спольщення чи русифікації, наявність національного руху тощо (с. 416-425).

Автор коротко зупиняється на розвитку національного руху в Україні та основних етапах переслідування української мови, починаючи від Петра І. Послаблення у 1905 році через два роки придушується великоросійським націоналізмом, для якого “малоруська мова виявляється “сестрою-ворогом”, більш ненависною за польську чи литовську” (с. 426).

У третьому розділі розповідається про політичну ситуацію в Україні, яка привела до прийняття Першого та Другого універсалів, відповідно й про позицію Тимчасового уряду.

Нині “автономія України, хай би якою була її протяжність, являє собою неминучий факт, хоча в українофільських теоріях чимало штучного, сам український рух зовсім не штучний (с. 432). Але через різнорідність регіонів об'єднання всіх цих територій безперспективне. Якщо об'єднати Київ, Полтаву, Харків, Катеринослав, Тавриду й Одесу, скоро доведеться надати широку автономію 3-4 провінціям у цьому автономному конгломераті (c. 434). Практичніше утворити обмежені автономні регіони. Українці вимагають 12 областей? уряд готовий дати 5: Волинь, Поділля, Київщину, Полтаву, Чернігів; хіба ще Холм, щоб не віддавати Польщі. Раді й так буде багато роботи, особливо на Київщині, де багато великоросів і вже тепер проявляються опозиційні виступи. Автор проти того, щоб в ім'я лінгвістичної спорідненості порушувати право на самовизначення. Краще, щоб через кілька років питання приєднання інших регіонів вирішили земства.

Стаття відзначається відносною неупередженістю П. Шасля порівняно з французькими газетами. Він не був українофілом, але “здійснив справжній подвиг”: у серпні 1917 року міг “думати про українську проблему, абстрагувавшись від всюдисущого контексту війни” S. de Gasquet, La France et les mouvements nation aux ukrainiens, Recherches sur la France et le probleme des nationalites pendant la premiere guerre mondiale (Pologne - Lithuanie - Ukraine), Sous la direction de Georges-Henri Soutou, Paris 1995, р. 119-120.. І хоча він заперечує тези україністів, які, заявляючи про право України на самовизначення, посилаються на твердження про історичне існування української нації, але це не заважає йому бути об'єктивним у змалюванні ситуації в Україні в березні-липня 1917 р.: чітко розрізняє позиції Центральної Ради та СВУ (c. 431). “Якби французькі дипломати, перейняті збереженням цілісності Росії, мали таке саме розуміння ситуації, вони раніше підтримали київський режим” (с. 120)

У цей період на сторінках “Слов'янського світу” знаходять місце інші матеріали, пов'язані з Україною: це, передусім, статті І. Єфремова⁹J. Efremov, Les Cosaques, t. II, n. 10(1918) 429-452; Le pays des Cosaques, t. II, n. 11 (1918) 625-657. про козаків, а також “Лист Костомарова” про українське питання Th. Savcenko, t. II, n. 10(1918) 550-560..

Цікавим для вчених і широкого загалу буде “Методичний реперторій праць французькою мовою про Україну” Ф. Савченка Repertoire methodique d'ouvrages en langue frangaise relatives a I'Ukraine par T.T. Savtchenko, Le Monde slave (avril 1918) 599-622.. Він, як зазначає автор, не вичерпний, бо в існуючих загальних бібліографіях спеціальних відділів для України немає, та й повної бібліографії по Росії також бракує. Автор працював переважно в Національній бібліотеці Франції, спеціальних пошуків у часописах не вів і подав статті, які були під рукою, принаймні найважливіші. Бібліографія має такі розділи: І. Карти. 1. Україна. 2. Чорне море і Дніпро. ІІ. Географія і подорожі. ІІІ. Етнографія. Етнологія. Статистика. IV. Сільське господарство і промисловість. V. Археологія. УІ. Витоки історії України. УІІ. Історія Росії. УІІІ. Історія Польщі. ІХ. Україна і козаки. Х. Література. ХІ. Українське питання. ДОДАТОК. Кілька російських книг про Україну. І. Українське питання. ІІ. Історія. ІІІ. Етнографія. ІУ. Мова.

Журнал вміщує і художні твори. “Шевченкове посланіє” - під такою назвою Яків Екземплярський вміщує переклад поеми Тараса Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...” Le Monde slave (avril 1918) 737-742., супроводжуючи його короткою передмовою, в якій називає поета “національним пророком”. Надто сміливі для своєї епохи думки поета суперечили романтичному духові, якій домінував у тогочасній літературі, доти ніхто не зважувався викривати кріпосництво (с. 737).

Видання журналу “Слов'янський світ” відновлюється через шість років, у 1924 р. у новому вигляді і з новою редакцією. Замість незабутнього Е. Дені (1849-1921) ним керує Л. Ейзенман. Окрім першої “Програми”, редколегія вміщує і власну програму, в якій відзначає значно сприятливішу ситуацію для розвитку слов'янознавства (створення Інституту слов'янських студій, його журналу La Revue des etudes slaves, спеціальних кафедр). Після виникнення нових держав Франція стала “точкою інтелектуального опертя” Monde slave, II, T. I, n. 1 (nov.) (1924) 11. для слов'янознавства. Багато матеріалів присвячується Новій Європі, зокрема Росії, немає жодного номеру, де б про неї не йшлося. Серед нових тем можна назвати питання Церков, меншин (нове поняття для Франції), євреї, кордони, військові питання. слов'янський часопис український

Україна, звісно, присутня в різних статтях про радянську Росію, але “саме талант і знання Ілька Борщака прокладають їй шлях до французької публіки. Його дослідження ... позбавлені будь-якого кричущого націоналізму і відображають досить серйозне уявлення про цей народ”, - підкреслює А. Бернар Antonia Bernard, Op. cit., p. 409.. І називає його великі праці “Український національний рух у ХІХ ст.”, “Україна на Мировій конференції” та “Україна в літературі Західної Європи”, яку помилково вважає “статтею про українську літературу”.

Дослідження “Український національний рух у ХІХ ст.” Le movement national ukrainien au 19-e siecle, Le Monde slave, (1930), octobre, p. 46-70; novembre, p. 278-294, decembre, 360-384. починається з втрати автономії України за Катерини ІІ. Автор зазначає, що з політичних міркувань Україну завжди вважали вигадкою: турецькою, французькою, шведською, німецькою, а якщо вірити Катерині ІІ - німецькою, польською, австрійською; завжди знаходяться потуги, які прагнуть використати національні рухи. Але національний рух не може бути створений штучно. Упродовж усього ХІХ ст. керівники й теоретики українського руху були за федерацію слов'ян і не проголошували розриву з відновленою Росією.

Коли українська знать віддала перевагу своїм класовим інтересам, покинувши народ, на чолі визвольного руху стала дрібна буржуазія та інтелігенція. Їх віра в демократичне оновлення Росії не виправдалась, російська демократична інтелігенція, за винятком Чернишевського і Герцена, не засуджувала нелюдську політику царату щодо України. Тож Революційна українська партія, створена 1900 року, виступила за повну незалежність.

Майже всі керівники українського національного руху були відомі й шановані в Європі загалом, на Заході зокрема: Шевченко, Костомаров, Драгоманов. Це не випадково. Якщо в поточній політиці та в поведінці держав мораль відіграє лише другорядну роль, у національному русі все зовсім не так. Національний рух - це передусім самопожертва, духовне завоювання, а ідеї значною мірою є тим, чим їх роблять люди, які їх пропагують, і варті того, чого варті самі ці люди.

Інша велика публікація Ілька Борщака розповідає про участь України у Мировій конференції L'Ukraine a la conference de la Paix (1919-1923), Le Monde slave, 1937, mars, p. 451-472; juin, p. 397-419; novembre, p. 216-243; decembre, p. 381-412; 1938, janvier, p. 102-120. (Париж, 1919-1923), на яку українська делегація поїхала з метою домогтися визнання нової української держави.

Автор змальовує ситуацію в країні наприкінці Світової війни та ставлення до українського питання у Франції, дебати в Сенаті та відгуки в пресі; частково розкриває матеріали паризького Дослідного комітету, який вивчав становище в Україні ще до підписання перемир'я, зокрема довідку Л. Откера про Східну Галичину та Е. Омана “Українська проблема”. І. Борщак використовує якнайширшу джерельну базу, тому маємо оцінку й численні цитати західних експертів та преси. “Напевно, з тих чи інших політичних причин жодна делегація союзних держав не прийняла всіх думок своїх експертів. Однак, їхні погляди значною мірою заслуговують на те, щоб бути записаними в історію відносин України з Заходом” (с. 20), вважає дослідник.

Цілий розділ займає висвітлення ситуації в Польщі, роботи Комісії щодо польських кордонів при Мировій конференції, розгляд польсько-українського конфлікту Вищою радою (березень-квітень 1919 р.). Докладно розглянуто ситуацію з французькою інтервенцією в Одесу.

Окремий розділ відведено польському наступу на українців, розгляд статусу Галичини в Лізі Націй та на Генуезькій конференції, рішенню конференції послів та розгляду проблеми Буковина і Підкарпатська Русь на Мировій конференції. Паралельно з подіями у Парижі І. Борщак висвітлює перебіг подій в Україні: Генерал Денікін і Україна. Конфлікт після взяття Києва між армією добровольців і українцями. Розгром української армії. Вступ поляків у Кам'янець-Подільський.

“Втеча Петлюри у Варшаву започаткувала нову сторінку у нещасній історії України”, - вважає І. Борщак і докладно висвітлює цю проблему: Польсько-українські переговори у Варшаві. Позиція французького уряду. Польсько-український договір від 21 квітня 1920 р. і військова конвенція від 24 квітня 1920 р. Наступ польської армії і взяття Києва.

Слід підкреслити, що дослідження написано на багатій документальній базі, цитуються доповіді, публікації в пресі, листи, звернення, декларації й меморандуми.

Так само об'ємною є розвідка “Україна в літературі Західної Європи” L'Ukraine dans la litterature de I'Europe Occidentale, Le Monde slave, (1933), juillet, p. 120-142; aoOt, p. 300-315; septembre, p. 463-473; octobre, p. 141-159; novembre, p. 463- 473; decembre, p. 421-443; 1934, mars, p. 467-478; avril, p. 136-147; octobre, p. 129-151; novembre, p. 305-320; (1935), fevrier, p. 294-313. Укр. переклад: І. Борщак, Україна в літературі Західної Європи, К. 2000. с. 364., яка вийшла окремою книгою в 1935 р. Про її зміст говорить підзаголовок “Критична бібліографія публікацій західними мовами про Україну й українців від ХУ століття до наших днів”. Київське видання (2000) щонайменше втричі об'ємніше за паризьке тому, що цю працю І. Борщак писав усе своє життя, доповнивши свій примірник сотнею аркушів з працями, додатково виявленими та опублікованими уже після її виходу. Принагідно скажемо, що до нього додано Коментовану бібліографію праць Ілька Борщака за 1920-1955 рр.

І. Борщаку належить честь написати першу розвідку про “Український Берестя-Литовський мир” La Paix ukrainienne de Brest-Litovsk, Le Mcnde slave, (1929), avril, p. 33-35; juillet, p. 6365; aoOt, p. 199-225. французькою мовою. Франція болісно сприйняла підписання миру Україною і назвала її зрадницею, хоча ніколи до пуття не знала, що насправді там діялося. І. Борщак недаремно назвав договір “українським”, адже фактично їх було два: один підписали українці, другий - росіяни. Дослідження написано на багатій документальній базі як західних, так і українських джерел, про ситуацію в Україні і фронті, про обставини, які змусили Центральну Раду послати делегацію в Берестя, перебіг перемовин і підписання миру, його сприйняття на Заході.

Питання Східної Галичини, приєднаної до Польщі після Першої світової війни, весь час залишалось болісним для українців по обидва боки кордону. Аби краще висвітлити це питання, автор статті “У Східній Галичині” En Galicie Orientale, Le Monde slave, (1930), septembre, p. 365-384., який називає себе “Поляком”, робить короткий екскурс в історію польсько-українських відносин. За концепцією Ягеллонів, Польща була державою народів - поляків, литовців, українців (русинів), вільно об'єднаних у федерацію, що й було підтверджено Люблінською унією 1569 р. Але активна полонізація породила війни. Автор віддає належне Хмельницькому, гарному організаторові: козаків, яких раніше можна було вважати бандами чи племенами, він зумів зробити народом (с. 367).

Нічого не вийшло і з Гадяцькою угодою. На думку автора, поляки даремно вважають Україну однією з головних причин нещасть Польщі, даремно вважають Б. Хмельницького зрадником. Вони самі винні, надто покладались на шаблю, яка в козаків виявилась міцнішою.

Пілсудський, який хотів поєднати Україну з Польщею, включивши землі лише до Дніпра, “не знав глибоких тенденцій українського національного руху, який упродовж усього 19 ст. прагнув однаково і, мабуть, більше до єдності, ніж до незалежності”, - підкреслює автор (с. 369). Неправильна політика щодо Східної Галичини зробила її провінцією ірредента, на шкоду не тільки для Польщі, а й для всієї Європи (с. 370).

За Ризьким договором Польща отримала 5-6 млн. українців, всі, Європа чекала автономії для Галичини. Але поляки припустилися величезної помилки. “Хотіти полонізувати людей, які впродовж п'яти століть, коли вони були неосвіченими руськими селянами, опирались польській державі, одній із найсильніших у Європі!”, і хотіти зробити це тепер з масою чотирьох мільйонів, які вже півстоліття як прокинулись до національної свідомості і організувались. Та ще й тоді, коли існує загроза з боку совєтів і Німеччини!” (с. 371).

Яка ж ситуація тепер, після 11 років боротьби? Про розвиток Східної Галичини, яка жодної автономії не отримала (ліквідовано навіть свободи округів, які існували при Австрії), польська адміністрація не дбає. Львівське, Станіславівське й Тернопільське воєводства густонаселені і зубожілі. Там з'явились польські поселенці, з якими галичани колись воювали, тобто наявне соціальне й національне гноблення (с. 372). Українські чиновники звільнені, українська інтелігенція бідує. Понад 2 тис. добре організованих українських кооперативів нарікають на неможливість отримати кредит від польського держбанку (с. 373).

Найгірше становище в освіті. Із 2612 початкових українських шкіл в Австрії залишилось 600. “Просвіти”, які існували з 1860 р. і мали 4000 залів здебільшого розпущені. Приватні навчальні заклади переслідуються. Двомовні, буцімто, школи, суди й установи польськомовні. Після ліквідації семи українських кафедр у Львівському університеті молодь їде за кордон.

Але польське суспільство починає потроху розуміти помилковість у вирішенні українського питання, одного з найважливіших, якщо не найважливішого, які постали перед країною. Колишній противник української нації Дмовський переглянув свої погляди в низці статей.

Перш, ніж приступити до аналізу нинішніх труднощів, автор розглядає роль різних політичних угруповань Східної Галичини. Крайню ліву позицію займає компартія, вона малочисельна, не має впливу, хоча польська влада хоче покласти відповідальність на комуністів. Селянсько-робітнича, колись совєтофільська партія, нині розпалась, ліві перейшли до комуністів, праві до націоналістів.

Соціал-демократи - партія робітнича, не дуже чисельна, але виховала плеяду чудових політиків. Соціал-радикали - національна й антиклерикальна партія колишніх лібералів, таких, як Драгоманов та Франко.

Найчисельніша УНДО, дала найбільше діячів на поч. ХХ ст., в її основному складі інтелігенція та селяни, вона має свої банки, кооперативи, газети, серед них “Діло”, її підтримує Шептицький.

У вересні українські діячі звернулись у Лігу націй з вимогою негайно виконати рішення Конференції Послів про східні кордони Польщі 15 березня 1923 р. і надати Східній Галичині автономію. Але екстремісти взялися за бомбу і револьвер. Ситуація терору, така, як у Польщі перед повстанням 1863 р.

Честь Польщі захистив “Robotnik”- орган польської соціал-демократичної партії, вважаючи, що розпалювання націоналізму та право батога не є аргументами, і вимагав для українців права на вільний інтелектуальний та економічний розвиток (с. 379).

Аналогічні думки висловив орган соціалістичної партії “Dziennik ludowi”. Пілсудський до них не прислухався. Навіть у роки українсько-польської війни 1918-1919 рр. Галичина не знала такого терору: 5 тис. в тюрмах, це здебільшого молоді і зовсім юні українці.

Нинішню ситуацію автор порівнює зі становищем Польщі в часи царизму: каральні експедиції, нищення кооперативів, руйнування, контрибуції, арешти, побої, ґвалтування. Польща живе в кошмарі, світ теж збитий з пантелику. Скрізь, окрім Франції, в Англії, Німеччині, США, Швейцарії опублікували великі статті про ситуацію у Східній Галичині (с. 381) з дуже суворими висновками. Як полякам читати слова друга Польщі у роки війни Едмона Пріва у женевській газеті, який обурюється ставленням до українців, він розчарований людською природою і тим, що “народи, які самі страждали від гніту, тим не менше, готові гнобити своєю чергою замість того, щоб створити зону симпатії й дружби, яка необхідна для безпеки їхньої незалежності більше, ніж найкращі армії світу”?

Проблема Галичини міжнародна. Франція, Англія, Італія, Японія, які гарантували обіцянку автономії для Східної Галичини, можуть у будь- який момент вимагати її виконання, що тоді буде з престижем Польщі, застерігає автор. Втім, на Польщу чигають ще інші небезпеки. Применшення активності терористів годі сподіватися, існує загроза повної анархії. Поруч радянська Україна, де наростають протести, та СРСР, який за Ризьким договором має право наглядати за життям меншин на територіях, що відійшли до Польщі (с. 382). Це може обернутись непоправним. Завтра Гітлер може стати господарем Німеччини, яка вимагає відновлення коридору, а в цей час Польща б'ється в конвульсіях, що є прелюдією громадянської війни.

Ліквідація осередків УВО, на думку автора, цієї проблеми не розв'яже. Він пропонує два рішення: полонізація (відкрита або прихована), “ми проти [автор, не забуваймо, Поляк! - З.Б. ], бо це виллється у переслідування українців, як було з онімеченням поляків у Німеччина та їх русифікацією у Росії” (с. 383). Інший варіант: автономія, яка вирве край із анархії. Автор закликає прислухатись до цих слів якнайшвидше, доки не пізно (с. 383).

Статтю підписав “Поляк”, вона дуже стримана й розсудлива, автор постійно проводить паралелі між нинішнім становищем Східної Галичини і самої Польщі в різні періоди її існування. Але ця стаття включена в “Коментовану бібліографію праць про Україну та Східну Європу. 19201955 рр.”1. Борщак, Україна в літературі.., с. 302., авторство яких належить І. Борщакові. Підтвердженням цього може бути характерна для нього ремарка. Говорячи про небажання “розкривати криваву книгу 1918-1919 рр., коли українська армія бомбардувала Львів, а польська під командуванням Галлера розстрілювала українських в'язнів”, автор додає: “Засудив їх тільки поет Сєрошевський, ювілей якого святкували тоді в Сорбонні” (с. 370). Якраз для І. Борщака характерно долучати все, що бодай якось стосується предмета розмови, хоча воно, здавалося б, відбувається зовсім у іншому місці.

Окрім того, попри стриманість, автор двічі виходить “за рамки”, збивається з bonton'y: і обидва рази, коли йдеться про Петлюру, якому він ніяк не міг вибачити віддані Польщі українські землі. Так, Пілсудський, піддавшись “авантюристу Петлюрі, зважився на похід на Київ. Нова Польща ледве не загинула під ударами Червоної армії” (с. 370); “Через свої амбіції Пілсудський скомпрометував себе під впливом авантюристів - петлюрівців, які нічого собою не являють. Головна їхня місія - показати українофільство польського диктатора. Маневр шитий білими нитками” (с. 374).

Східній Галичині присвячена ще одна стаття І. Борщака “Польща, Балтика й Україна” Pologne, Baltique et Ukraine, Le Monde slave, (1931), mars, p. 321-336. Див. також: І. Борщак, Україна в літературі.., с. 304., підписана “Х.Х.Х.”.

У даному разі редакція вважала за потрібне вказати, що поділяє не всі погляди автора, і готова надати свої сторінки всім охочим узяти участь у дискусії, підкресливши водночас, що ця стаття не антипольська, а українофільська. Власне, ця ремарка говорить на користь авторства І. Борщака так само, що й пасаж про Петлюру (див. нижче).

Дипломатія всіх часів має кілька улюблених формулювань - “основа основ міжнародної політики” та “наріжний камінь” славнозвісної “європейської рівноваги”. Час від часу таким каменем ставала якась інша країна. Центром рівноваги на даному етапі є Польща, чи надовго? Це дуже важливе й серйозне питання.

З історії Польщі автор виводить елементарно простий закон: затиснута між двома компактними масами - слов'янами на сході і німцями на Заході країна ніколи не могла ні протистояти, ні домогтися над ними тріумфу, коли ті об'єднували свої зусилля; її просування в тому чи тому напрямку завжди відгукувалося відступом на протилежному фронті (с. 322).

Великі ріки Східної Європи - Одер, Вісла, Німан, Дніпро, Дністер і Волга визначають основні зони заселення великої Північної рівнини. У ІХ-Х ст. поляки жили на Одері, литовці на Німані, предки білорусів у верхів'ї Дніпра, українці - в середній течії Дніпра. Слов'янські поселенці пішли на береги Оки, де разом із місцевими фінськими племенами дали початок великоросам.

Перша спроба Польщі вести широкомасштабну політику відноситься до початку ХІ ст. при Болеславі І. Століттям пізніше Польща знову спробувала відновити свої кордони. На цей раз вона рушила на Захід, захопила Силезію, приєднала всю Померанію зі Щеціном. Досягнути апогею своєї могутності на Заході вона змогла завдяки вмілій політиці і дотриманню природних кордонів на Сході. Але польська експансія на Північ поступилась германізму, як тільки амбіції втягнули її в авантюри на східних кордонах. Мазовецький князь Конрад закликав тевтонців на допомогу в боротьбі проти литовських племен, віддавши їм Кульм. Ті винищили давнє литовське плем'я пруссів і заснували Кенігсберг, зайнявши Східну Померанію до Вісли. Таким чином, Польща своїми руками створила германський бар'єр між собою і Балтикою. Власне, через те, що на Сході вона почала боротись із литовцями і тим самим порушила гармонійну систему, що панувала на природних водних шляхах - Віслі, Німані, Дніпрі і Дністрі. Чим далі Польща просувалась на Схід, тим більшою територією вона поступалась на Заході, доки необережно не розбудила небезпечного суперника - Московію і була змушена до відступу на обох фронтах.

Тим часом поляки зруйнували Г алицьку державу, на той час ізольовану, бо після монгольської навали київські землі ввійшли до складу Литовського князівства. Далі вони 20 років відвойовували у Литви Волинь. На той час Литва була, либонь, найбільшим політичним утворенням Європи, це була вільна федерація литовців, білорусів і українців на чолі з Гедиміном. У 1386 р. Польщі вдалось нав'язати литовському князю Ягеллону особистий союз обох держав.

Завдяки мирові на Сході стала можливою перемога Польщі під Танненбергом, в якій їй допомогли війська Вітовта. Це була гарна нагода прогнати германізм із берегів Балтики, але Польща прагнула обмежити Литву. Торунський мир (1466 р.) дав Польщі так звану королівську Пруссію, тевтонці зберегли за собою Східну Пруссію та сюзеренітет над Пруссією Західною. На думку автора, 1466 рік має виняткове історичне значення: Польща обмежує свої західні амбіції і кидається на Схід. На Сході з'являється новий політичний чинник: наприкінці XV ст. Московія стає могутньою державою, яка лежить за межами Литовсько-української федерації і якій судилося бути tertius gaudens Tertius gaudens (лат.) - “третій, що радіє”, бо отримує вигоду від боротьби двох супротивників. у боротьбі Польщі проти своїх східних сусідів.

Минуло два століття, повторилась та сама помилка: потурання Союзних держав польським зазіханням на Г аличину й Волинь кинули українських націоналістів у руки червоних, колись Польща так само віддала козаків царям. Була забута - та й чи взагалі була відома? - політична аксіома, завжди присутня в цих регіонах: “Все, що забарвлено полонізмом, є підозрілим, небезпечним і з великою точністю грає на користь Росії”. У зухвалій сміливості, хтось міг би уточнити - у своєму засліпленні, Піл- судський спробував реалізувати немислиму затію: “тримаючи за горло Східну Галичину і з нею Волинь”, рушив на завоювання радянської України. “Як колись польський король Сигізмунд потягнув за собою в Москву російського авантюриста лже-Дмитрія, польський маршал віз у своїх фургонах українського кондотьєра Петлюру, якого один французький генерал охарактеризував як “людину нікчемну, для всього придатну”. І знову, як колись, для українського населення, яке не бажало бути васалом Польщі, “червона зірка була менш ненависною, ніж польський орел”.

У стані підспудної громадянської війни перебувають білоруси, оскільки в інтелектуальній царині поляки нічого їм не дозволяли і намагаються, per fas et nefas Per fas et nefas - (лат.) всіма правдами й неправдами., не вибираючи засобів, їх асимілювати.

У нинішній ситуації Польща має знайти вихід сама. Не може вона тримати мільйони галичан і накликати на себе гнів величезної російської території від Дніпра до Тихого океану. Для цього потрібно забезпечити спокій на східному кордоні і зайнятися захистом західних меж, щоб зберегти вихід до моря. Домовитись з Литвою буде неважко, їх не дуже багато. Білорусам треба забезпечити інтелектуальний розвиток і вирішити аграрне питання. Залишається вирішення українського питання, а для цього слід відновити колишнє Галицько-Волинське князівство. Якщо Румунія поступиться йому частиною Буковини і окремими дістріктами Бес- сарабії, де проживають українці, воно зможе стати заборолом і від Угорщини. Тут, звісно, треба продумати захист прав польського населення і також вирішення земельного питання, що вже давно на часі. Ця держава не боятиметься більшовицької інвазії, не будуть же радянські українці стріляти у своїх братів, навіть імовірно, що вони не дозволять росіянам пройти через їхню територію і напасти на нову державу. І тоді Польща зможе вільно маневрувати на Заході.

Рішення, звісно, ризиковане, але у скрутні часи потрібні широкий підхід та обдумана сміливість.

Якщо Польща залишиться в Прибалтиці, їй доведеться вирішувати українське питання, не протестуючи проти створення Галицько-Волинської держави. Якщо ж вона стоятиме на своєму щодо обох амбіцій, треба приготуватись до найгіршого: до більшовизації всієї Східної Європи, передусім самої Польщі. Хто тоді виграє партію? Москва і Берлін.

Які неймовірно пророчі слова!

І. Борщак вніс свою частку в ознайомлення французів із чесько-українськими відносинами у статті “Масарик і Україна” Masaryk et I'Ukraine, Le Monde slave, n. 5-6 (1930) 467-480..

Незважаючи на відсутність узагальненого аналізу про чесько-українські зв'язки, він наводить окремі віхи: вплив гуситського руху на національне життя в Україні, навчання українців у Празькому університеті, роль П. Орлика, симпатії будителів до України. Їхню справу продовжив і завершив Масарик, якого українці глибоко шанують. І цілком заслужено, він створив чотири осередки української культури: Український університет у Празі, Українська політехніка в Подєбрадах, Педагогічний університет та Художню школу в Празі.

І. Борщак високо оцінює працю О. Бочковського “Т.Г. Масарик. Національна проблема і українське питання. Спроба характеристики та інтерпретації”: “солідна, серйозна і навіть скрупульозна, у кожній фразі йдеться про якийсь факт, ідею, підкріплену нотаткою чи цитатою. Документальна база бездоганна”. І спираючись на слова Бочковського про повну необізнаність з життям чехів, підкреслює, наскільки російська школа, яка так вихвалялася своїм слов'янофільством, була байдужою до чехів і слов'ян.

Бочковський вважав, що для розуміння ставлення Масарика до України необхідно розглянути його погляди на слов'ян узагалі та на Росію й Польщу зокрема. Як і всі чехи, Масарик був слов'янофілом, але не в месіанській формі, як росіяни і поляки, слов'янський ренесанс, на його думку, має бути пов'язаний з відродженням інших народів “у європейському аспекті”. Цю думку він чітко висловив у промові в жовтні 1923 р. на відкритті Інституту слов'янських студій у Парижі. “Моя філософія історії та оцінка німецької і західної культур, якщо це потрібно сказати, не має нічого спільного з месіанізмом слов'янських мислителів”. Ще задовго до того Масарик зазначав, що “слов'янська ідея” на початку, як і в часи Колара розглядалась sub specie Russie”.

Всі чехи, а з ними й Масарик, традиційно були русофілами, тож їм було непросто, особливо в минулому, якщо не зрозуміти, то бодай відчути українську справу. Лише будителі, які попри симпатії до Росії, ставились до неї критично, сприймали Україну об'єктивно і з розумінням (с. 471).

Ніхто в Європі не знав Росії краще за Масарика, доказом стала його класична, а на “деяких сторінках справді пророча” книжка “Росія та Європа”, яка вийшла німецькою мовою в 1913 р., де він робить невмолимий висновок “Цей Содом і ця Гомора царів мають бути знищені вогнем”. “Царизм з усією своєю політично-церковною системою деморалізував Росію”, в тому числі інтелігенцію й самого мужика. Він не мав ілюзії щодо Росії і в роки війни, розуміючи, що для неї чехи є другорядними слов'янами (с. 472). Він бо знав, “Росія царів не є слов'янською, а візантійською, вона була корумпована Візантією, що занепадала”. Росія платила йому тією ж монетою, вважаючи українофільство одним із найбільших його злочинів.

Знав Масарик і Польщу і, засуджуючи політику Росії щодо Польщі, усе-таки закликав не перебільшувати її значення для Європи, критикував і шляхту, і царизм. Вважав, що в 1474 р. чеська демократія впала через те, що Богемія мала короля-поляка, та через чеську аристократію, яка вела себе так, як і польська шляхта.

У 1891 р. як депутат австрійського парламенту Масарик міг конкретно заторкнути українське питання. У 1893 р. він знайомиться з Франком, який приїхав до Відня поглибити свої слов'янознавчі студії і якому пізніше (1896 р.) він пришле свою працю про Гавлічека. У 1901 р. Франко опублікував переклади поезій Гавлічека, підкресливши в передмові велике значення праць Масарика для розуміння Гавлічека не лише як поета, а й як політика. Франко хотів донести до українського читача думку Масарика: “прогрес національностей має бути невіддільним від прогресу поняття свободи ідей та свободи політичної... нація, яка в ім'я інтересів держави гнобить або душить іншу націю, сама риє собі могилу”.

Після пострілу Мирослава Січинського і вбивства польського губернатора Галичини українське питання було дуже болісним. У виступі в австрійському парламенті 25 травня Масарик теж засудив учинок Січинського, але закликав поляків відмовитись від помсти (с. 474). Він не приймав теорій, згідно з якими українці становлять частину польського народу, і підкреслював їх відмінність і від поляків, і від росіян. Масарик писав про симпатію чехів до українців, бо в них немає національної аристократії, вони так само є народом селян. Він керувався вищим почуттям справедливості, 18 грудня 1871 р. чехи так само протестували проти брутальної анексії Ельзасу-Лотарингії (с. 475).

У праці “Росія і Європа” Масарик заторкує українську проблему, це чітка об'єктивна розповідь про національний рух на всіх землях, чи в імперії Романових, чи Габсбургів. Відзначає, однак, схильність до сепаратизму у підросійській Україні.

Для Масарика Перша світова війна була результатом несумісності двох культур: Заходу, яка вела за собою більшість людства, і Німеччини, яка базувалась на пануванні меншості. Чехословаччина належала до Заходу, тому вірив у перемогу Антанти (с. 476).

У Київ Масарик вперше прибув 29 липня 1917 р. Україна якраз проголосила автономію і була в конфлікті з Тимчасовим урядом. Загони Масарика створювались в Україні, він познайомився з українськими керівниками. Був у Петрограді і Москві, повернувся до Києва в момент більшовицької революції, Рада проголосила ІІІ Універсал. Масарик цінував, що Україна бореться проти Центральних держав (с. 477). На мітингу “гноблених Австрією народів” 12 грудня 1917 р. він наголосив на бажанні звести бар'єр вільних народів проти німецького Drang nach Osten, що проходитиме через Польщу, Чехословаччину, Румунію, Югославію і Україну”.

Коли 2 січня 1918 р. Центральна Рада заявила про бажання розірвати з Росією і підписати сепаратний мир, Масарик одразу денонсував свій договір. 9 лютого Рада підписала мир, він 18 лютого вивів війська в Росію, щоб дістатись західного фронту, сам виїхав у США, де став духовним керівником усіх гноблених народів. Познайомився там із М. Січинським і підтримав вимогу галичан щодо проведення в Галичині плебісциту.

Саме в Америці було прийнято рішення про союз Підкарпатської Русі з Чехословацькою державою. Власне це єдине рішення Мирової конференції, яке підтримали українці. У вересні 1921 р. Масарик відвідав Підкарпатську Русь, підкреслив, що її автономія гарантується Мирним договором та Конституцією.

І. Борщак є також автором некролога “Михайло Грушевський” Mikhailo Hrusevskyj, Le Monde slave, n. 1 (1935) 12-35..

Ми не будемо переповідати некролог, у якому І. Борщак скористався нагодою, щоб докладно розповісти про науково-громадську діяльність М. Грушевського, висвітлити методику роботи М. Грушевського над написанням історії України-Руси, його організаційну працю в національно-демократичній партії та політичні погляди.

І. Борщак, зокрема, намагався бодай у загальних рисах розкрити, наскільки це можливо, особисту роль М. Грушевського з березня 1917 по травень 1918 р., у цей вищою мірою трагічний період історії України; оскільки цей текст написано для французів, наголошує на тому, що проголосити автономію й погодитись на підписання Брест-Литовського договору М. Грушевського змусили обставини і необхідність урятувати країну від анархії та повної руїни; сам він до кінця був прихильником продовження війни до перемоги Антанти.

Влітку 1919 р. М. Грушевський брав участь у міжнародній соціалістичній конференції в Люцерні від імені соціалістів-революціонерів. Відтіля завдяки допомозі Масарика поїхав у Париж, де у цей час засідала Мирна конференція; зустрічався з французькими державними діячами Пенлеве, Бріаном та деякими іншими політиками, неодноразово бесідував із Бенешем, наприкінці 1919 р. покинув Париж сповнений песимізму з приводу долі України. Під час перебування в Парижі заснував журнал “L'Europe orientale”, де вмістив низку статей, присвячених Україні. Разом із Е. Дені і А. Мейє вів мову про відкриття української секції у щойно створеному Інституті слов'янських студій. Е. Дені гаряче зустрів цю ідею, були навіть зібрані кошти, але його смерть й громадянська війна в Україні стали на заваді реалізації задуму.

В Україні вчений виступав за створення українського товариства для інтелектуальних зв'язків із Заходом, яке було б незалежним від Москви і ввело б українську науку в коло європейської науки, яка доти знала науку лише російську. 7 листопада 1925 р. він писав до І. Борщака: “Правду кажучи, я стомився, у мене багато труднощів...”. Але 27 лютого 1926 р. лист більш оптимістичний: “Сесія Укрглавнауки створила гарну атмосферу, і я сподіваюсь довести до доброго кінця свої власні праці і праці моїх співробітників”. 8 березня він написав “довгий лист про літературні плани, який нині ми читаємо не без меланхолії, бо дві третіх цих планів не були і не будуть здійснені” (с. 30).

М. Грушевський уважно стежив за розвитком українознавства в Англії й Франції, читав `Ъа Revue des etudes slaves” та “Le Monde slave” (с. 33). У листі від 27 липня 1927 р. він подав план створення кафедри української цивілізації в Сорбонні та кафедри української мови в Школі живих східних мов. Планувалось удосконалення знань француза-славіста в Києві та видання української граматики, історії й історії літератури України Інститутом слов'янських студій, приїзд французького лектора у київський і харківський університети, а згодом створення Французького інституту в Києві. Передбачались і щорічні конференції українських учених у Сорбонні, а французьких в АН України (с. 34).

І. Борщак скептично ставився до таких планів, знаючи, що українські студії ще не набули права громадянства серед французьких славістів, і був здивований, коли Харків виявив готовність цю ідею підтримати, чому, зрозуміло, сприяв Раковський, посол Росії в Парижі. Невдовзі французько-російські відносини ускладнились, та й у житті М. Грушевського настав найжахливіший період його неспокійного життя (с. 34).

Після від'їзду вченого до Москви жодного надрукованого рядка в Україні. Не знаючи, як там йому велося, І. Борщак припускає, що життя вченого не було “приємним ні морально, ні фізично”. “У нього вже було все, щоб увійти в національний Пантеон України, бракувало лише ореолу мученика. Його йому дала Москва” (с. 35).

Втілити задум М. Грушевського і, цілком імовірно, реалізувати запропоновану ним програму, судилось власне Ількові Борщакові. Його клопотання від 12 жовтня 1931 р. про відкриття вільного курсу української мови в Національній школі живих східних мов у 1931-1932 учбовому році було безрезультатним. Рішення про викладання української мови було прийнято наприкінці 1938 р., а викладання започатковано 9 січня 1939 р. Service scolarite. Langues'O. 1795-1995. Deux siecles d 'histoire de l 'Ecole des langues ori- entales. INALCO. Editions Hervas, Paris 1995, р. 192.

Назвемо ще одну розвідку І. Борщака “Рукописний каталог книжок Б. Копітара у Національній бібліотеці Парижа” Un catalogue manuscript des livres de Kopitar a la Bibliotheque Nationale, Le Monde slave, n. 5-6 (1930) 469-472.. Вчений та ерудит, monstrum scientie, за висловом Якоба Грімма, Б. Копітар був також бібліофілом. Каталог його бібліотеки, яка зберігається в Любляні, складений у 1842 р., за два роки до смерті власника, відображає основоположні принципи концепції Копітара про слов'янські студії. Цікаво, як великий вчений класифікує слов'янські народи. Російську і русинську (russienne), тобто українську він подає в одному рядку. І. Борщак зазначає, що до слов'янських мов Копітара додає албанську, румунську та сучасну грецьку (с. 472). Серед 1083 творів 157 російських та українських, причому багато українських, виданих у Києві, Львові й Перемишлі. Каталог буде цікавим інструментом для славістів.

Як бачимо, І. Борщак був дуже активним автором цього видання. Починаючи з 1929 р., він друкується практично щороку, великі праці мають 5-7 подач на рік.

Іншою низкою статей ми завдячуємо французькому історику й журналісту Рене Мартелеві. В 1927 р. він був в СРСР, зокрема в Україні, після чого написав серію матеріалів про будівництво нового суспільства. Серед них стаття “Українське питання” R. Martel, La Question d'Ukraine, Le Monde slave, n. 4 (1927) 337-372. про різні народи, які населяють Україну. Надалі він постійно цікавився новинами про нашу країну. “Національна політика совєтів в Україні” La politique nationale des Soviets, Le Monde slave, n. 5 (1934) 313-320. - так називається його стаття з викладом доповіді Затонського “К вопросам национальной политики на Украине”, виголошеної 20 серпня 1933 р. на першому засідання Державного комітету меншин при Наркомі народної освіти. Приводом до засідання стало самогубство наркома народної освіти Скрипника, яке на тлі загального напруження відносин між Москвою і Україною показало, що зло має глибоке коріння, вважає автор.

Як відомо, у виступі Затонського йшлося про порушення в Україні партійної настанови боротися з великоросійським шовінізмом і місцевим націоналізмом. Підсумовуючи його виступ, тон якого відрізняється від попередніх захоплених розповідей, Р. Мартель робить висновок про необхідність обережного й стриманого підходу до різних фаз розвитку українського руху та потребу остерігатися, як ніколи раніше, надто різких суджень і остаточних формулювань (с. 30). Різним сторонам українського питання присвячено кілька інших статей цього автора у цьому ж журналі: “Назва “українець” у Підкарпатській Русі” R. Martel, Le nom “d'Ukrainien" en Russie Subcarpathique, Le Monde slave, mars 1937, р. 560-569.. Р. Мартелю належить і публікація “Новий аспект українського руху” Un nouveau aspect du mouvement ukrainien, Lettrede M. B. Paneyko publiec ele 8 mai 1935 par les Dernieres Nouvelles de Paris, Le Monde slave, n. 7 (1935) 146-152.. Це, власне, лист В. Панейка (8.05.1935) в паризькі “Последние новости” у відповідь на обурені відгуки на його статтю “З приводу українського питання” (31.03.1935), вміщений у рубриці “Документи”.

Прибувши до Парижа як делегат Східної Галичини на Мирову конференцію, В. Панейко відкинув сепаратизм і став теоретиком концепції про Велику Україну в конфедерації з Росією, виклавши свої ідеї у книзі “Об'єднані держави Східної Європи - Галичина й Україна та Росія і Польща”.

Критичні виступи, вважає він, спрямовано “не стільки проти московського комунізму, як проти вічної Росії, ... не проти СРСР, як проти всіх форм спілки, союзу, співпраці, дружби чи примирення, у будь-якій формі, між Москвою, з одного боку, та Києвом-Львовом, з другого (...). У деяких столицях і кабінетах буквально тремтять: тремтять від жаху від однієї лише думки про уявну угоду між Москвою та Києвом-Львовом, ... про відновлення почуттів спорідненості і найвищої солідарності між Великоросією й Малоросією” (c. 149).

З цього Панейко робить висновок: якщо ненависть має викликати сама думка про російсько-український союз, тоді слід відкинути все українське минуле й усі українські політичні традиції - ні більше, ні менше. Він упевнений, що “анексія Галичини у 1772 р. остаточно знищила можливість єдиної “російської” нації, створивши умови, сприятливі для трансформації у політичну націю малоруської (рутенської, української) з “російської” групи гілки, яка . можливо, могла б продовжити своє регіональне існування у рамках російської політичної нації, єдиної і неподільної” (с. 150).