Лінгвістична діяльність Максима Рильського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛІНГВІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

Пелипась Микола Іванович

Сімферополь - 2007

Анотація

рильський письменник мовознавство лінгвостилістика

Пелипась М.І. Лінгвістична діяльність Максима Рильського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Сімферополь, 2007.

Робота присвячена дослідженню в інтерпретації М. Рильським проблем української мови і загального мовознавства, а також перекладознавства та лексикографії. На матеріалах наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини письменника (статті, виступи, замітки, рецензії, відгуки на докторські та кандидатські дисертації, зауваження на берегах рукописів, листи) охарактеризовано його теоретичну і практичну діяльність як ученого-мовознавця.

Висвітлено в оцінках ученого низку основних питань нормативних засад і стилістичних засобів сучасної української літературної мови. Проаналізовано міркування М. Рильського з питань історії національної мови українського народу та української літературної мови. Досліджено рекомендації вченого-мовознавця у сфері лексикографії, насамперед перекладної, та перекладознавства, спрямованих на поліпшення лексикографічної техніки та перекладацької майстерності і на підвищення загальної культури української мови.

Ключові слова: культура української мови, лексична стилістика, виражально-зображальні засоби, національна мова, українська літературна мова, лексикографія, перекладознавча теорія і практика.

Аннотация

Пелипась Н.И. Лингвистическая деятельность Максима Рыльского. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского, Симферополь, 2007.

Работа посвящена комплексному анализу научного наследия М. Рыльского и освещению его практической деятельности, имеющих значение для решения актуальных проблем украинского языка. Объектом исследования являются научное, публицистическое и эпистолярное наследие М. Рыльского (статьи, выступления, заметки, рецензии, отзывы на докторские и кандидатские диссертации, замечания на полях рукописей, письма), его практическая и гражданская деятельность в период 20-х - 60-х годов ХХ века, а также его художественное творчество (языковедческая проблематика в поэзии, особенности его переводческого стиля) на фоне филологических, социально-культурных и гражданско-политических проблем развития и функционирования украинского языка того времени. Это обуславливает актуальность исследования.

В работе отражены взгляды ученого на вопросы нормативности различных слов, словообразований, словообразующих моделей, фразеологических оборотов и синтаксических конструкций, произношения некоторых звуков и ударения разных слов украинского языка, на оценки его суждения, сохраняющие актуальность и по сегодняшний день. Подчеркивается его негативное отношение к нарушениям норм украинского языка вследствие украинско-русской межъязыковой интерференции, прямым заимствованиям калек из русского языка.

Характеризуется отношение М. Рыльского к проблемам лексического состава и лексической стилистики украинского языка, к вопросам лингвостилистики. Важное место в полноценном существовании украинского литературного языка писатель отводит фольклорным и диалектным его источникам. Он отстаивает правомерность употребления в художественной литературе для полного представления в ней лексического состава украинского национального языка разговорной лексики, профессионализмов, устаревших слов. Среди неологизмов М. Рыльский выделял индивидуально-авторские (в частности Леси Украинки, П. Тычины, И. Выргана, М. Старицкого) и словообразовательные кальки соответствующих заимствованных слов.

В аннотируемой диссертации рассматриваются взгляды М. Рыльского на вопросы истории национального языка украинского народа и украинского литературного языка. Ученый считал, что надлежащее внимание к материалам живого народного языка и языка устного народного поэтического творчества помогло бы точно определить настоящую хронологию возникновения украинского языка (он определял это время как более давнее, чем было принятое в официальной в науке).

В работе отслеживается характеристика М. Рыльским языковых особенностей творчества украинских писателей, а именно: Т. Шевченко, П. Кулиша, М. Старицкого, И. Франко, Леси Украинки, М. Черемшины, П. Тычины.

Проанализирована теоретическая и практическая деятельность М. Рыльского как лексикографа. Являясь членом редколлегии РУС-48, УРС-68, ученый сделал весомый вклад в построение их общих принципов и в обработку конкретных словарных материалов. В области теоретических проблем отечественной лексикографии его интересовали вопросы предназначения типов словарей, объем содержащейся в словаре лексики (полнота реестра, объем и перевод фразеологии, построение словарных статей, способы передачи значения слова средствами другого языка в переводном словаре, стилистическая характеристика слов и вопросы их нормативности, границы синонимичности в словаре, межъязыковая синонимия и т. п.).

В исследовании изложены позиции М. Рыльского по вопросам истории украинского перевода. Академик определил пять основных принципов переводческого искусства: 1) максимальная адекватность содержания стилистической тональности и выразительно-изобразительных средств оригинального и переведенного произведений; 2) принцип разумной сбалансированности между сохранением особенностей языка-источника и соблюдением требований языка-реципиента в передаче языковой и стилистической специфики и образной системы первоисточника; 3) учет межъязыковой омонимии при переводах из близких, родственных языков; 4) при невозможности адекватного перевода - стремление к отражению языковой и стилистической доминанты произведений; 5) необходимость перевода непосредственно с языка оригинала.

Ключевые слова: культура украинского языка, лексическая стилистика, выразительно-изобразительные средства, национальный язык, украинский литературный язык, лексикография, переводная теория и практика.

Summary

Pelipas M.I. Linguistic activity of Maxim Rylsky. - The manuscript.

The Thesis to confer the scientific degree of the candidate of the philological Sciences on the speciality 10.02.01 - the Ukrainian language. - Vernadsky Tavrida National University, Simferopol, 2007.

The Thesis is devoted to the investigation of both the problems of the Ukrainian language and the general knowledge of languages, the theory of translation, lexicography in interpretation by Rylsky. Thesis characterizes his theoretical and practical activity as a - linguist on the material of the philological, and lexical, publicistic and epistolary heritage of the writer (articles, speeches, book reviews and responds to the Thesis, letters).

It is revealed the main questions of the stylistic means of the modern Ukrainian literature in appreciation of the scientist. The thoughts and remarks about the history of both the national language of the Ukrainian people in general, and the modern Ukrainian language in particular are analysed. It is investigated numerous observations of the linguist, his recommendations in the fields of lexicography especially in the theory of translation. They are aimed ot both the improvement of lexicographical technics, translating skills and improvement of the general culture of the Ukrainian language.

Key words: the culture of the Ukrainian language, lexical stylistics, national language, lexicography, the theory and practics of translation, expressing-depicting means.

1. Загальна характеристика роботи

Постать М. Рильського як мовознавця-теоретика й мовознавця-практика, лексикографа, перекладознавця, громадського діяча, який постійно піклувався про долю рідної мови, посідає особливе місце в культурному, літературному й науковому житті України 20-х - першої половини 60-х років ХХ століття. Це зумовлено двома відмітними гранями його особистості, його таланту: по-перше, тим, що він, як ніхто інший із його сучасників - українських письменників, поєднував у собі письменницький, поетичний хист із блискучою філологічною освітою, по-друге, його надзвичайно активною та різнобічною діяльністю на ниві різних ділянок філології. До питань як української мови, так і загального мовознавства, перекладознавства, лексикографії М. Рильський звертався постійно - не тільки у спеціальних працях, а й принагідно в різних виступах, листах тощо.

Різні аспекти діяльності вченого в царині теоретичного і практичного мовознавства вже висвітлені в наукових, науково-популярних та науково-біографічних дослідженнях таких вітчизняних мовознавців, літературознавців, журналістів, як О.І. Білецький, І.К. Білодід, С.І. Головащук, О.І. Дейч, І.О. Ільєнко, Г.М. Колесник, В.В. Коптілов, Ю.А. Лавріненко, Л.Г. Мушкетик, Л.М. Новиченко та ін.

Актуальність дослідження зумовлена недостатньою вивченістю активної й багатогранної діяльності М. Рильського як теоретика і практика мовознавства та відсутністю окремого монографічного дослідження його наукової спадщини в сучасному українському мовознавстві, де б комплексно висвітлювався його внесок у розвиток філологічно-лінгвістичної думки, концепції і теорії мовознавства, перекладознавства періоду першої половини ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі українського мовознавства Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського в межах комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри “Лексична та граматична семантика української мови у функціонально-стилістичному аспекті” (державний реєстраційний номер 0106 U 00397). Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Сімферопольського державного університету ім. М.В. Фрунзе (з серпня 1999 р. - Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського) (протокол №3 від 02 квітня 1997 року), наукової ради Інституту української мови НАН України (протокол №3 від 14 лютого 2001 року).

Метою роботи є комплексний аналіз наукової спадщини М. Рильського та висвітлення його практичної діяльності, що мають значення для розв'язання актуальних питань теорії і практики української мови. Проблематика дослідження зумовлює розв'язання низки конкретних завдань:

1) провести дослідження теоретичної і практичної діяльності М. Рильського в галузі мовознавства - культури української мови, лінгвостилістики, історії літературної мови, лексикографії, філософії і психології мови, соціолінгвістики, лінгвістичних аспектів перекладознавства та фольклористики - у тісному зв'язку як із суспільно-політичними та ідеологічними умовами життя і творчості письменника-вченого, так і з розвитком філологічно-лінгвістичних ідей його часу;

2) зробити огляд питань історії української національної, а також літературної мови в інтерпретації М. Рильського;

3) проаналізувати праці М. Рильського про мовні особливості творчості українських письменників;

4) охарактеризувати теоретичну і практичну діяльність М. Рильського як лексикографа;

5) висвітлити питання історії українського перекладу та теорії перекладознавства в трактуванні М. Рильського;

6) простежити практичну участь М. Рильського у розв'язанні актуальних соціальних питань функціонування української літературної мови.

Об'єктом дисертації є філологічна, власне лінгвістична, публіцистична та епістолярна спадщина М. Рильського (статті, виступи, замітки, рецензії, відгуки на докторські та кандидатські дисертації, зауваження на берегах рукописів, листи), а також його художня творчість (мовознавча проблематика в поезіях, особливості перекладацького стилю) на фоні тогочасних філологічних, соціально-культурних та громадсько-політичних проблем розвитку і функціонування української мови.

Предметом дослідження є виявлення та оцінка конкретного впливу М. Рильського на різні аспекти науки про українську мову і практичну реалізацію проблем, пов'язаних із функціонуванням української мови середини XX століття.

Методи дослідження відповідають поставленій меті і завданням роботи. Основним є описовий метод, який передбачає виявлення конкретних аспектів розуміння й тлумачення окремих мовних явищ у філологічній діяльності М. Рильського. Методи аналізу та синтезу при вивченні творчого доробку М. Рильського як мовознавця-теоретика, мовознавця-практика, лексикографа, перекладознавця, громадського діяча забезпечують адекватне й об'єктивне відображення його лінгвістичної діяльності. Використовувалися також елементи спостереження (інтерв'ю), зіставлення, систематизації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше зроблено спробу комплексного й достатньо повного висвітлення на широкому соціально-історичному тлі життя України 20-х - 60-х рр. ХХ ст. соціально- та культурно-мовної концепції М. Рильського, яка реалізувалася в його поглядах на мову в цілому та українську мову як національну мову українського народу зокрема і в його практичній науковій та громадській діяльності. У дисертації вперше залучено до наукового обігу весь матеріал стосовно дослідженої проблеми (як опублікований у працях ученого-мовознавця, але досліджений вибірково, так і не опублікований); досліджувані раніше питання розглянуто під новим кутом зору, без попередніх ідеологічних схем; охарактеризовано концепцію розуміння М. Рильським низки складних мовно-філософських, мовно-соціологічних, мовно-естетичних проблем, власне лінгвістичних питань, які залишаються актуальними і тепер.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній комплексно розкрито багатогранну теоретичну і практичну діяльність М. Рильського як мовознавця, лексикографа, перекладознавця і громадського діяча, спрямовану на дослідження української мови, на розширення сфери її соціального функціонування.

Практичне значення роботи виражається в можливості застосування її матеріалів у курсах сучасної української мови, стилістики і культури української мови, при лінгвістичному аналізі тексту, при вивченні творчості М. Рильського, а також у спецкурсах і спецсемінарах.

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи висвітлювалися на всеукраїнській науковій конференції “350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1998), звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, 2000-2002 рр.), VІІ міжнародній науковій конференції “Семантика мови і тексту” (Ялта, 2002), всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), міжнародній науковій конференції “Проблеми зіставної семантики” (Київ, 2003), науково-практичній конференції “М.Т. Рильський - поет, перекладач, учений”, присвяченій 110-ій річниці від дня його народження (Керч, 2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено в п'яти наукових статтях, із яких три статті опубліковано у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (197 позицій), переліку словників-довідників та списку джерел фактичного матеріалу. Повний обсяг дисертації - 207 сторінок, із яких 189 сторінок основного тексту.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, її наукову новизну, сформульовано теоретичне і практичне значення роботи. Окреслено також мету й основні завдання дисертації, подано відомості про фактичний матеріал та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Питання нормативних засад і стилістичних засобів сучасної української літературної мови в трактуванні М. Рильського” присвячено проблемам культури, лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського.

У першому підрозділі “Проблеми культури української мови в оцінках і судженнях М. Рильського” розкрито бачення вченим-мовознавцем проблем нормативності різних одиниць і явищ структури української мови, шляхів подолання негативних наслідків потужної українсько-російської міжмовної інтерференції, а також питань культури художньої мови. М. Рильський мав свій погляд на тенденції розвитку структури української мови як у просторі - в особливостях функціонування живої народної мови в різних регіонах України, так і в часі - щодо еволюції мовних форм і категорій, прояви якої простежуються навіть у межах життя однієї людини. Цікавим видається міркування вченого щодо вживання в народній мові твердої вимови передньоязикових приголосних д, т, з, с, ц, л, н у позиції перед і з давнього о (“дім при дїло, стіл при тїло, ніс (нос) при нїс (нёс)”). Науковець констатував, що це явище, відзначене колись у “галицькому” правописі вживанням і та ї після приголосних, приречене на відмирання.

М. Рильський приділяв увагу також акцентуаційним явищам: він вважав неприйнятним наголошування форм іменника віршб (замість вірша), вірші (замість вімрші), прислівника разом (замість разом), безособової віддієприкметникової форми дано (замість дано, як у базових дієприкметникових формах даний, дана, дане тощо). Питання нормативної акцентуації слів української мови вчений висвітлював і у своїх відгуках на мову перекладних творів, і в численних рукописних коментарях до підготовчих словникових матеріалів.

Граматична структура української мови також становила для М. Рильського об'єкт його наукових зацікавлень і постійних турбот щодо збереження питомих українських рис. Так, на рівні морфологічних категорій іменника привертають увагу думки вченого стосовно деяких особливостей категорій роду та числа, зокрема щодо нормативного вживання різних форм іменників (наприклад, “моя біль” замість “мій біль”). Торкався М. Рильський проблем паралельного існування форм родового відмінка однини й інших питань нормативності іменникових форм.

Серед прикметникових категорій особливу увагу привертають ступені порівняння. Учений закликав уживати тільки повні (не скорочені) форми прикметників у складі форм вищого ступеня порівняння (“він сильніший за мене” замість “він сильніш за мене”).

Неодноразово мовознавець звертався до нормативності вживання вказівного займенника сей (варіант до цей), не погоджуючись із думкою деяких учених, що це нібито діалектна або стилістична форма, і стверджуючи його функціональну рівноправність із варіантом цей.

З-поміж зауважень М. Рильського щодо окремих форм і категорій дієслова до найвагоміших можна віднести: 1) спостереження за функціонуванням форм інфінітива в рідній говірці вченого (перевага форм інфінітива дієслів на -ть над формами на -ти: гулять, ходить, кохать тощо); 2) оцінка М. Рильським місця в літературній українській мові активних дієприкметників теперішнього часу (читаючий, служачий тощо), дискусії щодо їх нормативності ведуться й досі.

Дослідник висловлював несхвальне ставлення щодо впровадження в українську мову прислівникових форм із суфіксом -и на зразок філософськи, імперіалістськи, реформістськи і под.

Багато уваги приділяв М. Рильський проблемам нормативності вживання синтаксичних конструкцій та їх стилістичних функцій. Учений різко критикував випадки порушення під впливом російської мови норм синтаксичного керування (наприклад, “зрадив мені милий” замість “зрадив мене милий”, “дякую вас” замість “дякую вам”).

Академік постійно опікувався питаннями культури художньої мови, констатуючи факти порушення співаками мовних норм, відступів від оригінального тексту (у відомій пісні на слова М. Старицького “Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…” виконавці, побоюючись звертання “Господи”, замінюють його на “зоряна” тощо). У зв'язку з цим він привертає також увагу до можливості й небезпеки міжмовної омонімії в розумінні тих чи інших слів твору (укр. рожа - назва квітки і рос. рожа - пика).

Щиро вболіваючи за долю рідної мови, М. Рильський не оминав увагою численних явищ українсько-російської міжмовної інтерференції, що виявляються як у прямих запозиченнях, так і в калькуванні. Особливо небезпечним, на його думку, є перенесення в українську мову елементів морфологічної системи іншої мови. Граматичні кальки обмежують авторську думку, призводять до руйнації структури української мови. Через узвичаєність і непомітність вони важко піддаються викоріненню. Отже, на думку вченого, очищення української мови від чужорідних елементів є нелегким, але дуже актуальним завданням. Цієї ж думки дотримуються й інші дослідники (Б.Д. Антоненко-Давидович, О.Д. Пономарів та ін.).

Неодноразово звертався вчений-мовознавець і до вживання невмотивованих кальок із російської мови при перекладі. Їх виникнення він пояснював незнанням чи надто бідним знанням перекладачем тієї мови, на яку здійснювався переклад, або діяльністю деяких літературних редакторів, які намагалися “підігнати” переклад до оригіналу.

У другому підрозділі “Проблеми лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського” охарактеризовано погляди вченого на проблеми лексичного складу та лексичної стилістики української мови, питання лінгвостилістики. Разом із такими вченими, як І.К. Білодід, Л.А. Булаховський, М.Я. Калинович, А.Ю. Кримський, які працювали над різними аспектами лексико-семантичної, лексико-стилістичної й функціонально-стилістичної організації української мови і відбиттям її у словниках, М. Рильський шукав шляхи та можливості розвитку і збагачення лексичного складу української мови, її стилістичної диференціації.

Важливе місце в повнокровному функціонуванні української літературної мови лінгвіст відводив фольклорним та діалектним її джерелам. На його думку, саме мовні елементи народнопоетичної творчості та діалектизми, при вмілому їх використанні, надають особливих і неповторних барв поетичним та художнім творам.

Так само вчений обстоював правомірність уживання в художній літературі з метою якнайширшого представлення в ній лексичного складу української національної мови стилістично зниженої лексики, жаргонізмів, професіоналізмів, застарілих слів.

М. Рильський відзначає дві основні стилістичні функції вживання архаїзмів, насамперед старослов'янізмів, у сучасній мові: для створення піднесеного, урочистого тону, і для створення іронічного, саркастичного забарвлення. Учений схвально оцінював використання архаїзмів у мові сучасної йому літератури, хоча це й не підтримувалося офіційною ідеологією та критикою.

Окремої уваги заслуговує ставлення М. Рильського до проблеми і явища неологізмів в українській мові XX століття. Він враховував міру їх потрібності і стилістичну органічність, а також належність їх до індивідуально-авторських, або до тих, які мали б стати (в усякому випадку, так задумували їх творці) загальномовними. “Письменницькі” неологізми (за винятком “брязкалець, виграшок, цяцьок” літературних формалістів) він оцінював позитивно і захищав таку практику від критики.

Складніше визначити сприйняття науковцем неологізмів, які активно творилися в українській лексикографії кінця ХІХ - першої третини ХХ століть насамперед з метою заміни іншомовних слів, особливо в термінології. У своїх працях на мовознавчу тематику він давав переважно негативну оцінку принципам творення і всьому масиву неологізмів, називаючи їх “мовними дивоглядами”, “потворами”, “незграбно вигаданими словами” і нерідко трактуючи їх (у всякому разі, публічно) у руслі тодішньої радянської ідеології як “тенденцію штучного відриву української мови від братньої російської мови”. Така оцінка сформувалася в нього не останньою чергою й тому, що подібна мовна практика породжувала в недругів української мови глузування з неї (“самопер попер до мордописні” і под.). Водночас, наводячи як аргумент мовну практику чеського пуризму, письменник схвально ставився до фактів заміни в українській мові, наприклад, слово аероплан на літак, голкіпер на воротар тощо.

Неоднозначним є відношення М. Рильського і до використання слів іншомовного походження. З одного боку, він наголошував на тому, що мова має постійно перебувати в невпинному розвитку і в контактах з іншими мовами, збагачуючись за рахунок них і збагачуючи мови інших народів (він був противником штучної, пуристичної стандартизації мови), але, з другого - рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим паче неправильного вживання іншомовних одиниць.

Другий розділ дисертаційної роботи “Історія української мови у висвітленні М. Рильського” присвячений аналізу висловлювань М. Рильського з питань про історію національної мови українського народу та української сучасної літературної мови.

У першому підрозділі “Історія української національної мови” досліджено погляди М. Рильського щодо встановлення часу виникнення української мови. Учений-мовознавець уважав, що вітчизняне історичне мовознавство недостатньо уваги приділяє дослідженню матеріалів народної мови, особливо фольклору, та залученню їх до власне історико-лінгвістичних розвідок. Можливо, це б відсунуло дату виникнення української народної мови на більш ранній, ніж це прийнято в офіційній науці, період.

Глибоко й різнобічно досліджуючи мовну поетику українського фольклору, лінгвіст особливо цікавився героїчним епосом українського народу - думами та історичними піснями і порівнював їх з російськими та південнослов'янськими аналогами.

М. Рильський, прагнучи зберегти колорит і самобутність народної мови, виступав проти спроб редагування фольклорних матеріалів і наполягав на збереженні автентичних мовних особливостей записів, навіть не завжди нормативних, виходячи з інтересів живого побутування фольклору.

Серед міркувань про функціонування української мови в період середньовіччя привертає увагу екскурс ученого до XІV-XVI століть, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського. На той час “руська” мова, тобто книжна мова, вироблена в землях сучасних України і Білорусії, стала в Литві мовою державною, “руська” культура підпорядкувала своєму впливові культуру литовську, що стояла на нижчому ступені розвитку.

У другому підрозділі “Історія української літературної мови” здійснено аналіз питань у концепції М. Рильського щодо загальних аспектів формування історії української літературної мови, її зв'язку з фольклором, її діалектної основи тощо, а також щодо проблеми ролі театру в утвердженні вимовних норм, ролі письменників у розвитку літературної мови і т. д. Дослідник уважав, що всю історію літературної мови слід розглядати невід'ємно від історії розвитку живої народної мови і розвитку народної творчості в усіх її видах.

Характеризуючи зв'язок між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої української народної мови і визначаючи основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням як “полтавсько-київський діалект”, М. Рильський відзначає, по-перше, прагнення українських письменників (починаючи від Т. Шевченка) до розширення діалектної бази літературної мови, по-друге, орієнтування передових письменників Галичини (починаючи від І. Франка) на загальноукраїнську літературну мову. Він виявляє таку закономірність: з одного боку, кожний великий письменник не пориває зі своїм материнським діалектом, з другого боку, надмірність у такому спиранні на живомовну основу може стати на перешкоді його зростанню до всеукраїнського масштабу.

Отже, процес взаємодії літературної мови з діалектами є, за словами М. Рильського, постійним і невідворотним, і його потрібно розумно спрямувати на збагачення насамперед художньо-зображальних можливостей мови художньої літератури.

М. Рильський досліджував також особливості мови і стилю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, М. Черемшини, П. Тичини. Він істотно поглиблює наше розуміння місця Кобзаря в історії української літературної мови. На його думку, Т. Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, сприяв оновленню та збагаченню виражально-зображальних можливостей української літературної мови. У мовному стилі поета М. Рильський убачає безперервність зв'язку нової української літературної мови на народній основі зі старою книжною, він демонструє нам зразки неперевершеної поетичної майстерності Кобзаря у використанні засобів звукопису, індивідуальних тропів і фігур, різних лексико-стилістичних розрядів, у побудові синтаксичних конструкцій, в особливостях віршування тощо.

М. Коцюбинського вчений уважав „одним з найкращих наших стилістів”, він убачав у мовностилістичній манері письменника певний перехід від традиційної мовної стилістики української літературної мови ХІХ століття до нової стилістики з її увагою до „культурної людини”.

М. Рильський високо оцінював і захищав від несправедливої критики мовні принципи літературної та перекладацької діяльності М. Старицького (зокрема його практику “кування слів”: мрія, темрява, сутінь, знадливий, наруга, байдужість).

У комплексі проблем “І. Франко і українська мова” дослідник виділяє такі аспекти:

1) ставлення Каменяра до формування єдиної (соборної) української літературної мови і його практична робота в цьому напрямку;

2) мовностилістичні особливості творчості І. Франка;

3) І. Франко про мову українських письменників;

4) І. Франко й український фольклор;

5) І. Франко як перекладач.

М. Рильський неодноразово звертався до розгляду мовної палітри творчості Лесі Українки, підкреслюючи її внесок у розвиток і шліфування виражальних можливостей рідної мови.

Приваблювала вченого мовотворчість М. Черемшини: “імпресіонізм” його поетичного мовлення в прозі й “закоханість” письменника в покутський діалект.

Привертала увагу дослідника мова творів його сучасника - “поета-новатора” П. Тичини. Домінантою мовностилістичної манери митця М. Рильський уважає музикальність, іншою характерною ознакою - вражаючу майстерність у творенні нових слів та їх органічне поєднання із застарілими словами, фольклоризмами і вплітання в цілісну мовну основу тексту.

У третьому розділі “Лексикографічна та перекладознавча теорія і практика М. Рильського” досліджено численні спостереження вченого-мовознавця, його зауваження, рекомендації в галузях лексикографії, насамперед перекладної, та перекладознавства, спрямовані на поліпшення лексикографічної техніки й перекладацької майстерності і на підвищення загальної культури української мови, вихід її на міжнародний рівень.

У першому підрозділі “М. Рильський як лексикограф” здійснено загальний огляд теоретичних засад лексикографії в інтерпретації М. Рильського і його практичної лексикографічної діяльності, якою він став займатися з другої половини 40-х років. Особисту причетність науковець мав до створення відомого “Російсько-українського словника” 1948 року (РУС-48). В українській лексикографії небагато словників, які б здобули такі суперечливі, аж до цілком протилежних, оцінки, як ця праця. З одного боку, це позитивні оцінки словника в “офіційному” радянському мовознавстві, а з другого, - не менш категоричне його засудження, особливо з боку письменників. Найслабшою стороною РУС-48 М. Рильський і сам уважав його фразеологічний матеріал, оскільки він не відтворює належною мірою багатства і своєрідності української мови. Як член редколегії РУС-48, УРС-68, СУМ учений написав багато зауважень до рукописів словників, що мають велике наукове значення для правильного оформлення словникової статті, розкриття значення слова в усіх його відтінках і гранях.

Дослідник характеризував типи словників за їх призначенням, обсягом уміщуваної лексики, за обсягом фразеології, аналізував побудову словникових статей, способи передавання значення слова засобами іншої мови в перекладному словнику, стилістичну характеристику слів і їх нормативність, межі синонімічності в словнику, міжмовну омонімію тощо.

На думку М. Рильського, одним з найскладніших питань є засади укладання реєстру словника. Навіть найповніші словники не можуть вичерпно подати діалектну, застарілу, просторічну, жаргонну лексику, тим більше охопити всі постійно створювані слова-неологізми, і все ж лексикографи мають прагнути до такої повноти. Науковцем було реабілітовано цілу низку застарілих, вузькодіалектних, рідковживаних слів, постраждалих від руки “горе-редакторів” (бандуруватий, вибайкуватися, героїти, глаголити). Важливими є і застереження М. Рильського як щодо обережного ставлення до різного роду обмежувальних стилістичних ремарок до слів, словоформ, зворотів, так і стосовно точності, адекватності стилістичних ремарок при перекладі.

Серед міркувань мовознавця щодо адекватності перекладу слів на іншу мову слід відзначити його рекомендації стосовно добору відповідників у тих випадках, коли в мові перекладу відсутня потрібна назва (переважно це екзотизм або етнографізм). Він критично оцінював численні, особливо у словниках дореволюційного періоду, випадки підміни перекладу слова його тлумаченням іншою мовою (пояснював це вчений і невмінням лексикографів дібрати номінативний еквівалент).

Головна мета другого підрозділу “Лінгвістичні проблеми перекладознавства у висвітленні М. Рильського” полягає в аналізі робіт М. Рильського, присвячених теоретичним засадам перекладознавства.

Досліджуючи історію й традиції української практики перекладу, М. Рильський виходив з того, що історію перекладу слід розглядати в загальному контексті розвитку української літературної мови. У межах нової української літературної мови він убачав принаймні два основні етапи перекладацької практики. Перший етап, який розпочався в другій четверті ХІХ ст. і пов'язаний з іменами Л. Боровиковського, Є. Гребінки, а пізніше - вже на значно вищому художньому рівні - з творчістю С. Руданського, М. Старицького, характеризувався тим, що, по-перше, це були ще не переклади у власному розумінні, а переспіви, варіації, переважно в народнопісенному та народнорозмовному дусі, по-друге, (це стосується насамперед практики поетів-романтиків) переклади робилися “в дусі травестійної манери І. Котляревського”, були насичені просторіччями і вульгаризмами. Відлік другого етапу М. Рильський розпочинає з перекладацької діяльності І. Франка, П. Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського, М. Вороного, відзначаючи, що І. Франко і Леся Українка “незмірно розширили межі і можливості рідного слова” не тільки в оригінальній творчості, але і в перекладах.

М. Рильський залишив нам свої міркування з приводу таких кардинальних проблем перекладознавства, як пошуки адекватності форми і змісту при перекладах, перекладності й водночас неперекладності художнього твору, збереження при перекладі ідіостилю автора, розмежування власне перекладів і переспівів, стилізації та багатьох інших. Основним принципом перекладацького мистецтва вчений уважав максимальну адекватність змісту стилістичної тональності та виражально-зображальних засобів оригінального і перекладеного творів, водночас застерігаючи від небезпеки механічного буквалізму в перекладах (“треба перекладати не букву, а дух”), який особливо став укорінятися в період сталінського тоталітаризму. Не менш важливим, за М. Рильським, є принцип розумної збалансованості в передаванні мовностилістичної специфіки та образної системи першотвору між збереженням особливостей мови-джерела і дотриманням вимог мови-реципієнта. Серед інших концептуальних положень М. Рильського як перекладознавця слід указати на такі, як: складність перекладів з близьких, споріднених мов (небезпека міжмовної омонімії і т. ін.); за умови неможливості повної адекватності перекладу слід обов'язково знайти й відтворити мовностилістичну домінанту твору; необхідність перекладу безпосередньо з мови оригіналу, без посередництва інших мов.

Висновки

1. У своїх наукових роботах (статтях, виступах, рецензіях, відгуках тощо) М. Рильський порушував важливі питання культури, лінгвостилістики, історії української літературної мови, філософії і психології мови, соціолінгвістики, лексикографії, лінгвістичних аспектів перекладознавства та фольклористики.

2. Різко критикував М. Рильський порушення норм української мови внаслідок потужної українсько-російської міжмовної інтерференції, невмотивоване й ненормоване вживання прямих запозичень і кальок з російської мови.

3. Багато уваги приділяв М. Рильський питанням лінгвостилістики. Він обстоював правомірність уживання в художній літературі задля повнокровного представлення в ній лексичного складу української національної мови фольклорної, діалектної, а також розмовної лексики, професіоналізмів і застарілих слів, з чим боролися “літературні редактори” радянської доби. Ставлення вченого до неологізмів у літературній мові залежало від міри їх потрібності та органічності, а також від належності до індивідуально-авторських (їх він заохочував) чи до словотвірних кальок іншомовних слів (їм він давав переважно негативну оцінку). Щодо вживання іншомовних слів в українській мові, то М. Рильський був противником штучного, пуристичного очищення мови, але й рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим більше неправильного вживання іншомовних одиниць.

4. М. Рильський цікавився також історією національної мови українського народу та української літературної мови. При цьому він зазначав, що залучення матеріалів живої народної мови й мови усної народної поетичної творчості до історико-лінгвістичних розвідок сприяло б точнішому встановленню справжньої хронології виникнення української мови, оскільки він визначав цей час як набагато давніший, ніж це було офіційно прийнято. Учений досліджував мовну поетику героїчного епосу українського народу і виділив низку мовних особливостей народних дум.

5. М. Рильський характеризував зв'язок між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої народної мови, при цьому він визначав основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням, як “полтавсько-київський діалект”. Дослідник виявив таку закономірність: кожний великий письменник не пориває зі своїм материнським діалектом, однак надмірність у використанні діалектизмів утруднює сприйняття художніх творів.

6. М. Рильський зробив істотний внесок і в розроблення теоретичних питань вітчизняної лексикографії. Він виступав за якнайповніше подання в словниках лексики і фразеології національної мови, у тому числі різних категорій рідковживаних слів. Мовознавець схвалював наявність у нормативних словниках різного роду обмежувальних і рекомендаційних стилістичних ремарок, але водночас звертав увагу на адекватність їх застосування.

7. М. Рильський визначив п'ять основних принципів практики та теорії перекладу: 1) адекватність змісту стилістичної тональності й виражально-зображальних засобів оригінального та перекладеного творів; 2) принцип розумної збалансованості між збереженням особливостей мови-джерела і дотриманням вимог мови-реципієнта; 3) врахування міжмовної омонімії при перекладі з близьких мов; 4) відтворення мовностилістичної домінанти твору; 5) необхідність перекладу з мови оригіналу без посередництва інших мов.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації

1. Пелипась М.І. Лінгвістичні концепції перекладацької діяльності М. Рильського. // Культура народов Причерноморья. - Вип. 15. - Сімферополь: Видавництво Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, 2000. - С. 116 -119.

2. Пелипась М.І. М. Рильський про доцільність використання діалектизмів у художньому творі. // Культура народов Причерноморья. - Вип. 32. - Сімферополь: Видавництво Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, 2002. - С. 361-363.

3. Пелипась М.І. Перекладознавчі погляди М. Рильського. // Проблеми зіставної семантики. - Вип. 6. - Київ: Видавництво Київського національного лінгвістичного університету, 2003. - С. 407-411.

4. Пелипась М.І. М. Рильський про вживання слів іншомовного походження. // 350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Додаток до № 3-4. - Сімферополь: Видавництво Університету внутрішніх справ, 1998. - С. 128 -129.

5. Пелипась М.І. Фразеологізми як перекладознавча одиниця у тлумаченні М. Рильського. // М.Т. Рильський - поет, перекладач, учений. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 110-ій річниці від дня народження Максима Тадейовича Рильського. - Керч: Видавництво Керченського економіко-гуманітарного інституту, 2005. - С. 72-79.

Размещено на Allbest.ru