Лінгвоцид української мови у ХVІІІ-ХХІ століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Мала академія наук України

Миколаївське територіальне відділення МАН України

Відділення мовознавства

Секція української мови

Лінгвоцид української мови у ХVІІІ-ХХІ століттях

Миколаїв 2013



Зміст

Вступ

Розділ 1. Лінгвоцид як мовна і соціальна проблема

1.1 Найпоширеніші форми лінгвоциду

1.2 Лінгвоцид через заборону мови державою

1.3 Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови

1.4 Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови

Розділ 2. Лінгвоцид української мови дорадянського періоду

Розділ 3. Заборона української мови в часи СРСР

Розділ 4. Етнолінгвістичні тенденції в незалежній Україні

Розділ 5. Практична частина

Висновки

Список використаних джерел

лінгвоцид мовний національний



Вступ

Мова в усі часи залишалась ідентифікуючою характеристикою етносу.

Питання історії української мови та особливостей її розвитку сьогодні становлять особливий інтерес у зв?язку з актуальними завданнями вироблення об?єктивної концепції історії української літературної мови.

З часів Російської імперії й до сьогоднішнього дня проблема розглядається з наукової точки зору.

О.Потебня постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво - і багатомовності, майбутньою долею націй і мов (,,Думка і мова”,1862; ,,Мова і народність”. 1895; ,,Про націоналізм” 1905). Засуджуючи денаціоналізацію, учений стверджував, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку.

Обґрунтовував давність і самобутність української мови, досліджував її історію і О.Бодянський. Учений обстоював фонетичні принципи українського правопису, нормування української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови.

Широкі наукові інтереси М.Грушевського як історика, філософа, політика зумовили його звернення до питань української мови. Грушевський обґрунтував зв'язок української мови з іншими індоєвропейськими мовами, обстоював концепцію неперервного історичного розвитку української мови. Л. Мацько зазначає , ,,мова - це культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому втрата її призводить до втрати національної ідентичності, щобільш - загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні”.( Мацько Л., Христенок В. Явище лінгвоциду в історії української літературної мови (XVII - ХІХ ст.) // Українська мова. - К., 2003. - №2. - С.58.)

Актуальність дослідження. Актуальність роботи полягає в потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає усієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Оскільки рецидиви лінгвоциду спостерігаємо і сьогодні, актуальною залишається потреба, дослідивши це явище, подолати шкідливий вплив наслідків лінгвоциду в сучасному українському суспільстві.

Об'єктом дослідження є мовна політика царського уряду Росії, радянської влади, керівництва незалежної України; становище і стан української мови та її проблеми у ХVІІІ - на початку ХХІ століття.

Предметом дослідження є законодавчі акти з питань мовної політики і позиція у мовному питанні пересічних громадян, діячів української науки і культури та українських громадських організацій.

Мета дослідження: дати критичний аналіз стану української мови у ХVII - на початку ХХІ ст., теоретично обґрунтувати причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:

- дати визначення лінгвоциду та охарактеризувати його аспекти та ознаки у різних наукових поглядах;

- опрацювати наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, у яких розглядалася історія розвитку української мови;

- розглянути типології мовної політики як основного складника національної політики, що відповідає панівній у конкретному суспільстві ідеології;

- охарактеризувати види мовних ситуацій як взаємодію соціально-комунікативних систем різних мов і системи однієї і тієї ж мови;

- проаналізувати офіційні документи ХVII - початку ХХІ ст., які встановлювали дискримінаційні межі функціонування української літературної мови;

- провести анкетування щодо ставлення пересічних громадян до сучасної мовної проблеми в Україні.

Новизна дослідження: унаслідок аналізу сучасних документів - законодавчих та підзаконних актів з питань мовної політики, зроблено висновки про критичний стан української мови в наш час.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали, положення та висновки, отримані в результаті дослідження, можуть бути використані на уроках української мови, заняттях факультативу, у виховній робот з учнями з метою формування усвідомленого ставлення молодого покоління до націєтворчої і державотворчої ролі мови.

Методи дослідження:

-аналізу;

- синтезу;

-порівняння;

-опитування.

Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.



Розділ 1. Лінгвоцид як мовна і соціальна проблема

1.1 Найпоширеніші аспекти лінгвоциду

Сьогодні людина використовує безліч мов для спілкування. Але рідною для неї є тільки одна мова.

У наш час у світі спостерігається масове зацікавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Україні, особливо у східних її регіонах. Люди свідомо, чи, здебільшого, інтуїтивно відчувають життєву важливість вирішення цих проблем для перспектив національного розвитку.

Численні публікації на мовну тематику в пресі маюсь переважно полемічний характер. Такі публікації не надто сприяють формуванню свідомого патріотизму й активної позиції в питаннях національного-мовного буття. Такі статті зазвичай є псевдонауковими, до того ж у антиукраїнським підтекстом.

Мовознавча проблематика, пов'язана із суттю, роллю та функціонуванням мови в суспільстві, денаціоналізація народу на мовному ґрунті, надає сьогодні кожному громадянинові матеріал, необхідний для вироблення мовознавчого світогляду, належного ставлення до рідної та іншої мови. Більш того, сьогодні громадянин має доступ до безлічі історичних джерел, що засвідчують факти гноблення його мови. Без такого чиннику, як історія, процес українського національного Відродження не відбудеться, а це означає, що будуть мати місце ті ж самі помилки, які були й 4 століття тому назад.

Втрата державності мала наслідком деформації в соціальній структурі українського суспільства, які призводили до лінгвоциду. Тривалий час український народ майже цілковито був позбавлений власної еліти. Вона була або знищена, або ж перейшла на бік поневолювачів. Понад половину польської аристократії становили колишні українці (Вишневецькі, Потоцькі, Пузини та ін.), які здебільшого були найлютішими ворогами українства, його культури й мови. Неукраїнськими стали й міста. Наприклад, у Львові русини (українці) мали право селитися тільки на одній вулиці, яка й донині має назву Руської.

Лінгвоцид, від латинської - lingua - «мова» і caedo - «вбиваю», разом із геноцидом та етноцидом належить до антигуманних процесів, спрямованих на фізичну або етнічну ліквідацію окремих людських спільнот.[17] Лінгвоцид - це є свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, народності, нації. Він є передумовою масової манкуртизації та винародовлення народу. Без лінгвоциду неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національно-культурної самототожності. Проміжною метою лінгвоциду є етноцид - ліквідація якогось народу як окремої етносоціальної спільноти, а його остаточною метою - асиміляція, тобто поглинання одного народу іншим з метою етнічного розширення останнього, прирощення його етнічної субстанції. Радянська наука та ідеологічні структури, які її контролювали, свідомо замовчували це слово і маніфестоване ним поняття, оскільки воно викликало надто прозорі асоціації зі становищем «національних» (російська вважалася міжнаціональною) мов підлеглих народів. Нема слова - нема проблем.[16]

Наше дослідження й спрямоване на те, щоб дослідити явище формування української мови сьогодні, посилаючись на історичні факти та явища. На території сучасної, незалежної України встановлена лише одна державна мова - українська. Але мова пройшла тернистий шлях поневірянь та пригнічень, поки не стала значущою. Утворившись ще за часів Київської Русі, українська мова розвивалася та набувала все нових відтінків. Лінгвосфера поширювалася, все більше населення вважало її рідною. Утворилася народність. А з нього нація, яка намагалася захистити створену мову, звичаї, традиції.

Історично склалося, що уникнути боротьби між панівним та етнічним населенням неможливо. Прикладом слугує історичне минуле України, коли вона прилягала до сусідніх держав; або в тих краях, де й нині українці живуть на своїх етнічних територіях за межами України; в самій Україні, де русифікація пустила глибокі корені.

Лінгвоцид має різні форми и використовує різні засоби. Асимілятори зазвичай вдаються до повного лінгвоциду. Таким чином, вони забороняють і викорінюють всі різновиди та жанри мовлення. Історії відомі численні факти лінгвоциду, а у 1786 р., наприклад, попи й дяки були зобов'язані читати молитви голосом, що походить на російське наріччя. Удома усі вони мали розмовляти виключно російською. Отже, заборона мови була тотальною.

Викорінити мову взагалі важко або неможливо, тому лінгвоцид здебільшого буває вибірковим і проводиться у ширших або вужчих масштабах. Вибірковість полягає у впливі на різні підсистеми мови або деяких категорій мовців. Так, за Емським указом 1876 р, будь-які твори або переклади не мали права «допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису».

У повоєнні роки з'явилися все більше нових можливостей для зберігання або нищення мови. Звукозапис, кіно, радіо, телебачення, Інтернет - усе це сприяло поширенню або занепаду, піднесенню або пригніченню тієї чи іншої мови.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий список започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.

Крім чисто лінгвістичного, у дослідженні лінгвоциду є низка інших аспектів: етно-, психо-, соціолінгвістичний, політичний, геостратегічний, економічний, демографічний, інформаційний, міжнаціональний (міжетнічний), регіонально-субетнічний, культурологічний, релігійно-конфесійний, освітній, військовий, футурологічний, зіставний, метатеоретичний та ін., без висвітлення яких сутність лінгвоциду, його причини, здійснення та наслідки не можуть бути адекватно розкриті. Розглянемо деякі з них:

Політичний аспект

Лінгвоцид є, перш за все, політичним поняттям і відбиває один з найголовніших напрямків зовнішньої і внутрішньої політики держави. В Україні з 1999 р. ратифікована «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин». Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі». Але, наприклад, Російська Федерація, де проживають мільйони українців, не ратифікувала Хартію, і там немає жодної державної українськоі школи. У відсотковому відношенні кількість російських шкіл в Україні перевищує відсоток громадян російської національності.

У сучасній Україні лінгвоцид продовжується, громадяни, політичні та громадські організації здебільшого звинувачують у цьому владу. Внутрішня політика щодо української мови несе обґрунтовані нарікання та протести. Внутрішньополітичне становище України дуже складне. Є можливість розколу держави на російськомовну Східну Україну, проросійський Донбас та західноукраїнсько мовну Україну. Тільки толерантне та відповідальне відношення влади до мовних реформ може зберегти політичну єдність держави. Зовнішньої мовної політики Україна майже не має.

Демографічний аспект

Політика двомовності чи полімовності в одній країні - це нонсенс, який живе в Україні. І порушити ці антизакони треба терміново. За всіма переконаннями в одній країні повинна бути одна корінна мова. «Щоправда в Європі є країни, в яких існує двомовність (Фінляндія, Швейцарія, Бельгія), але там є чітка офіційно затверджена мовна політика, а також демографічна, на відміну від нашого прикладу, де діє насильницька політика попри закони незалежної держави»[7]

Ст. 10 Конституції України , прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., законодавчо закріплює українську мову державною. Це означає, що вона повинна офіційно функціонувати в діяльності державно-адміністративних органів, їх діловодстві, у сфері виробництва, науки, техніки, культури, освіти, у засобах масової інформації, військовій справі, міжнародних відносинах. При чому держава повинна брати на себе зобов'язання захисту, розвитку, піднесення престижу, турбуватися про те, щоб її знав і спілкувався нею кожен громадянин.

1.2 Лінгвоцид через заборону мови державою

У 1720 р. вийшов указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно «для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було». У 1753 р. вийшов указ про заборону викладання українською мовою в Києво - Могилянській академії. У 1769 р. заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря». У 1784 р. вийшла заборона переведення викладання у Києво - Могилянській академії на російську мову.

У 1863 р. з'являється циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети «Мета».

У 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого -- таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень».[19]

У 1881 р. вийшла заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. М.Костомаров у статті «Малорусское слово» писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви … якесь вороже ставлення до духовенства».[9] Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

У Соціалістичному Радянському Союзі кількість тих, хто вважає українську мову рідною, у період з 1950-1980 рр., зменшилась на 10 мільйонів осіб.

1.3 Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови

Встановлюючи державну мову, ми укріплюємо державне становище України. При цьому мова не йде про приниження будь-якої іншої мови: ні німецької, ні болгарської, ні молдавської, ні російської. Мова йде про політичний бік справи, саме про ствердження державності України у світовому просторі.

Але при цьому носії інших мов, що звертаються до української, так не вважають. Відомий письменник Горький не розумів потреби перекладати свій роман «Мать» українською мовою. Бєлінський писав і намагався довести, що є «обласне малоросійське наріччя», а навіть не малоросійська мова. Карамзін зауважив, що українська грамота писана варварською мовою. Якщо такі визнані люди не вважали українську мовою, тоді що можна чекати від «тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ?» (В.Ленін) Більш того, діячі російської православної церкви завжди виступали проти запровадження української мови в богослужінні, переконувала, що така мова непридатна для служіння Богові. І сьогодні можна почути, що українська мова бідна й недорозвинена. Так, у мові може не вистачати деяких слів або термінів, але вона була та залишається досить наповненою, яскравою та багатою. З іншої сторони згадаємо, що казав Пушкін «…ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі». З тим можна звернутися до історії, згадавши, що доктор філософії Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор Лодій - теоретичну і практичну філософію українською мовою ще до народження російського поета.

1.4 Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови

Нехлюйське ставлення до мови - основи духовного життя - пов'язане, без сумніву, з браком національної гідності. Здорова нація, за слушним висловом Г. Ващенка, міцно зберігає рідну мову.[2]

Нація не толерантно ставиться до своєї мови, не намагається її захистити, отже забуває про неї. Ті, хто намагається асимілювати мову, вели й ведуть спроби для пригнічення носіїв української мови. Заклик не боятися влади пролунав 1927 року від Митрополита Української національної церкви ще за десять років перед розстрілом окупаційною большевицькою владою в Україні велетня відродження української християнської церкви Василя Липківського. Його заклик не боятися влади стає актуальним саме сьогодні в Україні, коли не тільки з рядів опозиції, але й з рядів владної партії лунають застереження, що в Україні відновлюють 1937 рік.

Отже, і сьогодні є актуальними антиукраїнські заклики та залякування, а сама мова так і не може утвердитися та стати єдиною на теренах України.



Розділ 2. Лінгвоцид української мови дорадянського періоду

Від часів Петра І до часів колонізаторської політики часів СРСР, українська мова пройшла довгий шлях. Було створено численну кількість заборон, циркулярів, наказів, розпоряджень щодо витіснення або викорінення української мови. Необхідно розібратися в історичних подіях та виділити кілька з них для того, щоб показати глобальність впливу загарбників на українську мову.

У XVIII ст. поступові кроки російської влади були лише на завоювання українських земель та об'єднання обох народів. Так ще на початку століття було висловлено вимогу, щоб на майбутнє Українська і Московська держави злилися в єдину царську державу. Цьому мав сприяти вільний перехід і проживання українців на території Московії, а також для найшвидшої асиміляції було запропоновано заохочення шлюбів між українцями і росіянами: «Народ малоросийский всякими мерами соединять с великоросийским и в неразлучное крепкое согласие приводить супружеством и иными повелениями…»[20]

Подібна пропозиція звучала і в «рішитільних пунктах», у яких йшлося про укладання шлюбів між українцями і росіянами, та водночас перешкоджати шлюбам жителів Гетьманщини з білорусами, поляками, українцями Правобережної України.

Особливу експансію російського шовінізму було відчутно за часів правління Катерини ІІ, котра, знищивши Запорізьку Січ, ліквідувала гетьманську владу, запровадила російський лад, намагаючись повністю знищити автономію України. «Мала Росія, Ліфляндія… - суто провінція…, що належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали позирати, як вовки в ліс». В умовах наступу царизму на автономію України на провінцію імперії, законодавчо обмежилось вживання української мови в школах і державних установах, а саму назву «Україна» замінили на «Малоросія». Помітним фактором, що негативно впливав на розвиток української культури був переїзд кращих представників української культури - випускників Києво-Могилянської академії до Москви й Петербурга, де вони виступали як діячі російської держави. Однак також слід зауважити, що, незважаючи на заборону царським указом 1720 р. друку і діловодства українською мовою, викладачі Києво-Могилянської академії продовжували вдосконалювати українську мову, про що свідчить літературна спадщина Г. Кониського, Г. Сковороди, М. Довгалевського. Звичайно, така подальша русифікована національна політика Російської імперії була спрямована в Україні на прискорення процесу перетворення українців у «справжніх росіян». Державні діячі насаджували ідею так званого «російського духу». Українців позбавляли права на власну освіту і користування рідною мовою (в містах їй залишалось місце хіба що в побутовому спілкуванні), обмежували вільний розвиток національної культури. Антиукраїнський характер діяльності російського уряду ще більше посилився за царювання Миколи І. Уряд вживав усіх заходів, щоб стерти у свідомості українців будь-яке відчуття своєї окремішності. Навіть слово «Малоросія» вживалося рідше. Україна не сприймалась як щось ціле. Для різних її регіонів використовувалися назви: Південно-Західна Росія, Західна Росія, Південна Росія або Новоросія».[5]

У кінці ХVІІІ ст., після трьох поділів Речі Посполитої, українці опинилися під владою двох міцно централізованих і бюрократизованих держав. «Польща впала - та й нас задавила», - казав Т. Шевченко. Доля українців у соціальному та й національному житті виглядала безрадісно. Навіть пам'ять про славні діла великої народної боротьби ослабла. «В народі зостались тільки пісні, перекази, що завмирали поволі в тіснім гуртку співців-кобзарів. У Західній Україні … польське панство, міщанство і навіть духовенство було спольщене і польськими очима дивилося на минувшину і на сучасність свого народу. А в Східній Україні, задніпрянській, так само змосковщилось все, що підіймалося над масою народною».[3]

У першій половині ХІХ ст. російський уряд намагався витравити в українського народу національну свідомість, нав'язати почуття меншовартості, створити уяву про провідну роль російської нації в житті українців. Цій меті й підпорядковувалася система освіти, яка мала чітко виражений становий, майновий, русифікаторський характер. Російський царизм всіляко гальмував культурний та освітній поступ в Україні і, якщо дозволяв навчатися українським дітям, то виключно російською мовою, цілком свідомо намагався тримати народ імперії, в тому числі й український у темряві. Царський міністр народної освіти адмірал Шишков у 1824 р. заявив: «Навчати грамоті весь народ … завдало б багато шкоди, ніж користі».[6] Про деморалізуючий вплив зросійщення початкової школи в Україні говорив російський педагог К. Ушинський: «…Мало утіху з такої школи, до якої дитина йде з дому, як з раю в пекло… в котрім усе темне, чуже, незрозуміле. А таке враження робить на малоросійську дитину школа, це єдине місце в селі, в якому говорять незрозумілою мовою. Дитина, не чувши вдома жодного великоросійського слова з першого дня починає завертати на великоруський лад, якби то на чисто, а то на той противний жаргон… така школа не закоріниться в народному житті й не принесе для нього корисних плодів…»[1]

Не дивлячись на зросійщений характер шкіл Наддніпрянської України в ХІХ ст. у них мав можливість вчитися лише один учень на 188 жителів, тобто на 9,5 тис. чол. припадала одна школа. Дещо відмінною була освітянська політика Австрійської імперії на західноукраїнських землях, де з 1805 р. народні початкові школи перейшли у відання церкви, що супроводжувалося окатоличенням та онімеченням у гімназіях, хоча у ХІХ ст. цей процес стримувався указом про обов'язкове вивчення української мови. Останнє свідчить про те, що попри всі утиски української мови, ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Східній. У другій половині ХІХ ст. національна політика російського царизму, як і раніше, заперечувала сам факт існування українського народу. З точки зору офіційної влади українці були частиною «великого російського народу». Заперечувалося і нищилося все, що вказувало на відмінність українців і росіян. Неможливо було заперечити факт існування окремої від російської української мови. Але її оголосили всього лише місцевою говіркою, діалектом російської. Російський історик М.Погодін у 1856 р. в одній із своїх статей зробив спробу довести, що українського народу й мови ніколи не існувало. Цю гіпотезу продовжив редактор «Московських відомостей» Катков, який узагальнив її в тезу: «ніякої української мови не було, немає і не може бути».[8]

Помилковість такої теорії доводив і М.Максимович, і М.Костомаров, ще раніше силою художнього слова оригінальність і довершеність української мови проілюстрував Т.Шевченко та І.Котляревський. Але всупереч очевидному теорія Погодіна стала офіційним поглядом Російської імперії на Україну. Царські чиновники вважали смертельно небезпечним для імперії пробудження національної свідомості українців, а особливо боялися поширення популярних книжок українською мовою серед простого люду. Тому міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 червня 1863 р. видав таємний циркуляр, яким призупинялося друкування українською мовою шкільних та релігійних видань. Заборона не поширювалася тільки на художню літературу, оскільки російський уряд не турбувало те, що писало і видавало вузьке коло інтелігентів. Його наміром було не допустити поширення цих видань серед простого населення: «…друкування книг малоруською мовою як духовного змісту, так і навчальних, призначених для початкового читання, припинити…»[12]

Отже, українська мова була поставлена поза законом.

Російські чиновники заповзялися впроваджувати циркуляр у життя. Внаслідок цього національний рух на певний час «завмер». Але у 70-х роках ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні відновлюється культурно-просвітницький рух, учасники якого збирали, обробляли й друкували (багато при допомозі діячів Галичини) матеріали з історії, етнографіїї, фольклору. Така широка просвітницька діяльність змусила Олександра ІІ у 1875 р. створити спеціальну комісію «…для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю…» На підставі пропозицій комісії цар у 1876 р. в Емську підписав указ про заборону української мови. Цим указом заборонялося друкувати книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українською мовою театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями, а також «…не допускати ввозу в межі імперії, без окремого на те дозволу Генерального управління, яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі…»

Патріотичні кола протестували проти Емського указу, постійно зверталися до уряду з вимогою впровадити українську мову в школах, але всі ці прохання залишилися без відповіді. Українська мова не допускалася на тільки в початкову й середню освіту, а й у вищу. Для того, щоб вчитися у вузі або зробити кар'єру, українцеві слід було сприйняти мову і культуру іншого народу. «Високі школи, розкидані по всій Україні, мали одну спільну рису: всі вони були засновані окупантами і викладовою мовою в них були - російська, німецька, польська. Уперта боротьба за українську мову не мала успіху; досягненням був дозвіл мати кілька - за змістом та мовою - українських кафедр у Львівському університеті…»

Чого ж так боялася російська влада, не допускаючи української мови в заклади освіти? Відповідь очевидна і проста - відродження української мови сприяло б відродженню української культури, нації, держави. Ось як говорив про сепаратистські тенденції української мови київський цензор Сергій Щоголєв: «…национализация малорусских народных училищ необходима для федеративного распада России, для уничтожения единства и сплоченности русского народа, как великодержавной единицы в Европе…»

Підтвердження цьому дає також український історик Д.Дорошенко: «Зі страху перед українським сепаратизмом, він (рос. уряд) умисне держав український народ у темряві й культурному занепаді, не даючи йому школи на рідній мові, не дозволяючи української літератури та преси, виганяючи українську мову з ужитку в церкві і взагалі в публічному житті. Він насилав на Україну хмари своїх учителів, урядовців, священиків умисне задля русифікації. Як звичайно в таких обставинах на Україну йшли далеко не найкращі елементи (до самої революції 1917 року на Правобережній Україні вчителі діставали спеціальну платню «за обрусіння»), які зовсім не дбали про інтереси населення…»

Під час революції 1905-1907 рр. у Російській імперії українська інтелігенція особливо активно боролася проти утисків української культури і мови. Під тиском національно-визвольного руху пригноблених народів (а їх було 57% нас. Російської імперії) царизм змушений був іти на поступки. Наприкінці 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх товариств, національних театрів. Але після поразки революції царський уряд заборонив викладання українською мовою в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителям заборонялося говорити з учнями українською мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялось співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії. Великодержавно- шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика зросійщення не принесла очікуваних результатів. Навпаки, українці ще з більшим ентузіазмом створювали осередки «Просвіти», влаштовували вечори, відзначали дні народження Т.Шевченка. Тому у 1910 р. Столипін видав циркуляр із забороною реєструвати будь-які чужомовні товариства й видавництва, зокрема українські й єврейські. Тим самим російський уряд визнав давно замовчуване - українці є окремим від росіян народом.

На початку ХХ ст. на Західній Україні стан справ з освітою був помітно кращим, ніж у Наддніпрянській Україні. Початкову освіту отримували майже всі діти, і практично кожне західноукраїнське село мало освітні осередки з бібліотекою. Число народних шкіл досягло 3,5 тис. і навчання в них велося рідною мовою. Тоді, коли на Західній Україні існувало 4 вузи, а у Львівському і Чернівецькому університетах існувало декілька українських кафедр, то ні у Київському, ні у Харківському, ні в Одеському університетах про українську мову не було й чути.

З початком Першої світової війни особливо гостро стояло питання української державності, культури, мови. Українці, які опинилися по різні сторони фронту і виступали за різні держави, мали одну споконвічну мрію - об'єднатися і створити свою національну державу. І, звичайно, у цьому процесі важливим залишається факт утвердження української культури, освіти, мови. Зі статті-відозви Симона Петлюри «Війна і українці»: «…національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв'язання…, а українському народові, щоб всі його частини були б з'єднані, відкривалась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродженою Росією…»

Але з перших днів війни, коли російська армія захопила Галичину, вже в серпні 1914 р. російським урядом було утворено Галицько-Волинське генерал-губернаторство на чолі з графом Бобринським, який у своїй промові сказав: «Східна Галичина і Лемківщина - споконвічна частина єдиної великої Русі… я буду тут впроваджувати російську мову, закон і управління…» Тут були закриті українські газети, журнали, книгарні, видавництва, почалася реорганізація шкільництва на російський зразок, було видано спеціальні підручники для галицьких шкіл, написані російською мовою. На щастя недовго довелося панувати росіянам у Галичині, та свою русифікаторську політику вони продовжували, удосконалювали в Наддніпрянській Україні.



Розділ 3. Заборона української мови в часи СРСР

За часів СРСР українська мова зазнала найбільших переслідувань. Еліту нації знищували, надії на демократію були понівічені. У роки війни і революції 1917-1918 рр. до мовного питання зверталося чимало політичних лідерів, партій, зокрема у відозві Денікіна є такі рядки: «…объявляя государственным языком на всём пространстве Росии язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского языка…»[14]

Більшовицька влада була сповнена намагань повернути Росії Україну. Вони брали на себе зобов'язання стояти на точці зору визнання УРСР, обіцяли змінити ставлення до мови. «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти рідною мовою»[15]

У 1923 році була прийнята програма українізації, що передбачала виховання кадрів з корінного населення, впровадження в роботу державних установ з українською мовою, зробити більшою кількість навчальних закладів з українською мовою. У тому ж році секретар ЦК КП(б)У Лебідь виступив з доводами, що в Україні ведеться боротьба між російською - пролетарською, передовою, та українською - селянською, відсталою, культурами. Доводи ці не були сприйняті, але настрої влади були саме такими. Українізацію згодом було згорнуто. Державні органи і підприємства спілкувалися виключно російською, у школах поступово стало обов'язковим вивчення російської, українська так само наближувалася до російської.

Усі наукові розвідки Інституту мовознавства - це ворожа ідеологія реставрації капіталізму, відриву України від СРСР, відчуження української мови від “братерської російської” й намагання поєднати її з польською та німецькою мовами. Цю “мовознавчу дискусію” швидко завершило ДПУ, заарештувавши, починаючи з кінця 1933 і пізніше, майже всі наукові кадри і практичних популяризаторів українського мовознавства на чолі з найвидатнішими вченими того часу О.Курило, Є.Тимченком, М.Сулимою, О.Синявським, М.Наконечним, К.Немчиновим, С.Смеречинським, М.Драй-Хмарою”. Лінгвоцид поєднали з геноцидом супроти лінгвістів.[10] «…посилення братерського зв'язку та єднання між українським та російським народами, …сприяти подальшому вдосконаленню українських кадрів в галузі наукових і технічних знань, …щоб забезпечити необхідні умови для успішного несення усіма громадянами УРСР військової служби в рядах Червоної Армії…»[11]

Після війни 1941-45 років, пригнічення зазнали навіть ті українці, котрі відіграли значну роль у перемозі СРСР. Спочатку вони сподівалися на покращення умов їхнього життя, а згодом були звинувачені в націоналізмі. Також у повоєнні роки відкривалося все більше російськомовних шкіл, відновлена робота більше, як 150 вузів, але навчання в них велося тільки російською мовою. «… В столиці сорокамільйонної УРСР проводиться російською мовою викладання наук, так же, як і в інших вузах УРСР. Такого нема ніде в світі… якщо мій народ не спромігся на власну школу… ніщо вже інше немає ціни…»[4]

Історично відомо, що на коференції з питань культури української мови обговорювалося питання культури української мов, засуджувалася спроба встановити двомовність, було прийнято ряд резолюцій. Наприклад про те, щоб у всіх вищих і середніх школах, ремісничих училищах та курсах навчання велося українською мовою; всі справи вести українською мовою; писати та видавати наукові твори в більшості саме українською мовою; кінофільми створюватимуться й перекладатимуться українською мовою.[13]. Та курс на русифікацю досі тривав. На період 1958 р. у великих містах шкіл з українською мовою навчання майже не залишилося, у міських україномовних школах навчалося 21% учнів.

З 1978 року, після директиви про удосконалення вивчення української мови, стало зрозумілою нова хвиля русифікації. Були введені додаткові заходи щодо вивчення російської мови. Русифікація України на той момент була складовою партійно-державної політики в СРСР, в якому російськомовність була ознакою для лояльності режиму.

У період перебудови (80-і роки ХХ ст.) одним з найгостріших питань було питання про національно-мовний статус республіки. Відомо, що станом на 1989 рік серед населення було українців 72%, але мову знало тільки 67%. Був прийнятий закон, що визначав українську як державну мову. Але чи почав виконуватися цей закон.

Отже, істинна любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Скільки прикладів тих мучеників, які через свої духовні та патріотичні переконання зреклися себе. Віддалися великій машині, що їх репресувала. Але вони залишили свій слід в історії, особливо в радянські часи. Тому кожен з нас має це пам'ятати й не допускати подібних помилок. Хоча питання мови завжди набувало політичної ваги, підпорядкувало ідеї відновлення державності, воно приживалося в серці свідомого українця. І, кінець кінцем, навіть страх бути розстріляним більшовиками, комуністами, є не так великим, як страх утратити націю та себе в ній.



Розділ 4. Етнолінгвістичні тенденції в незалежній Україні

Введений в дію 10 серпня 2012 року, закон України «Про засади мовної політики» довів, що українці досі не ствердилися як нація. Тягнучи в різні боки населення, влада намагається закріпитися за рахунок своїх законів. Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10%. Так, частина 7 статті 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову -- «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, …, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов'язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян -- суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб.» У законі термін не визначений до кінця, а є досить неоднозначним: «рідна мова -- перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Протягом декілька читань, було визначено взаємні домовленості влади та опозиції, що опрацьовували та приймали законопроект.

Думки експертів щодо питання розділилися. Юлій Хвещук допускав, що опозиція навмисне допустила прийняття закону про мову.[18] Іван Драч та Богдан Ступка звернулися до Президента України з різкою критикою закону. У свою чергу, російськомовний письменник Андрій Курков зауважив, що такий закон зовсім не потрібний, його могли провести тільки в тому випадку, якщо влада не думає про майбутнє своєї держави.[21] Більшість опозиційних політиків говорять про те, що законопроект у другому читанні був прийнятий з порушеннями. З цими мовними баталіями багато хто звернувся до суду, намагаючись захистити мову.[22]

Як зазначає Микола Томенко, «Верховна Рада України перетворилася з представницького органу народу на інститут обслуговування політичного режиму Президента Віктора Януковича. Ухвалення «мовного закону» поставило крапку в існуванні парламенту поточного скликання».

Світлана Соколова говорить, що «за 20 років незалежності в Україні так і не була виконана 10 стаття Конституції України». Мовознавець зазначає, що причиною цього стала непослідовна державна політика в мовному питанні, традиційне толерантне ставлення українців до росіян і росіської мови. Загроз для російської мови не існує. Проблеми створюються штучно, навмисно створюються та нагнітаються. Це матиме наслідки насамперед для функціонування української мови. Формулювання закону викликають лише питання й заперечення. Національні меншини, зокрема росіяни, мають можливість широко користуватись рідною мовою в громадському, суспільному, політичному, культурному й приватному житті, одержувати освіту російською мовою, чути її в ЗМІ, вільно реалізовувати національно-культурні потреби. Крім моральної та географічної точок зору, запровадження такої мовної політики несе за собою колосальні видатки. На регіональні мови треба буде перевести паспорти, документи про освіту, написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках, табличках, квитанціях, квитках тощо.

Норми української, як і будь-якої іншої літературної мови, словники та Правопис не встановлюють, а лише фіксують: у ст. 6, п. 4 зазначено, що «норми української мови встановлюються у словниках та правописі». Норми випрацьовують у відповідному лінгвоукраїністичному закладі та при цьому беруть до уваги закономірності розвитку мови. Орфографічні норми встановлює Правописна комісія при Кабінеті Міністрів. Ці моменти також мали б бути відображені в Законі.

Власне текст законопроекту потребує ретельної редакційної правки, оскільки він є зразком інтерферентного впливу російської мови на українське мовлення в умовах білінгвізму (широке вживання пасивних конструкцій на -ся, семантичні кальки, прийменник при- у невластивій українській мові функції тощо), в ньому багато стилистичних і безліч пунктуаційних помилок, зокрема проігноровано коми, якими слід виділяти підрядне означальне всередині головного речення та відокремлені означення. Усе це сідчить про поспіх під час підготовки законопроекту та/або недостатню мовну компетенцію авторів.

Отже, проект закону «Про засади державної мовної політики» суперечить Конституції України, порушує засади конституційного ладу й загрожує цілісності Української держави. Прийняття такого закону спричинить загострення мовного питання в країні, воно може спричинити непорозуміння між громадянами і навіть сутички на мовному ґрунті, а в разі спокійного розвитку ситуації та послідовного виконання положень закону призведе до поступової втрати українською мовою статусу державної, зведе її до положення однієї з регіональних мов, внаслідок чого Україна може втратити статус національної держави.[23]

Усе це веде до конфронтації в колі українського суспільства, ділення на окремі ланки, на анклави за етнічним принципом. Реалізація мовної політики в Україні за цією ознакою веде до розбрату. На нашу думку, це згубний шлях для геостратегії та геополітики української держави, який працюватиме на далекоглядні плани інших країн. У Національній академії наук України було прийняття рішення відхилити документ. Він вважається несвоєчасним і несумісним з приницпами мовної політики в Україні.



Розділ 5. Практична частина

З кожним роком усе більше української молоді долучається до участі в національних акціях на підтримку української мови. Українці, переїжджаючи на нове місця проживання, починають розмовляти рідною мовою; діти, чиї батьки спілкуються рідною мовою, теж зазвичай долучаються до когорти українофілів. Або це є ті, хто починає відчувати себе істинним патріотом, намагається свідомо відстоювати власну державу, розмовляючи рідною мовою.

Практичне значення нашого дослідження полягає в анкетуванні. Протягом кількох опитувань ми намагалися виявити свідомість українців на прикладі мого місця навчання. В анкетуванні взяли участь як учні старших класів, так і вчителі, які відгукнулися на прохання дати кілька відповідей на питання щодо української мови. Для проведення опитування була створена анкета, що розміщена у Додатку А. Бланки відповідей надані в Додатку Б.

Аналізуючи відповіді, що надали рецензенти, ми прийшли до певних висновків:

рівень володіння українською мовою в опитаних старшокласників є в середньому достатнім (див.Додаток В);

рівень володіння мовою в опитаних вчителів є як високим, достатнім, так і середнім (див.Додаток Г);

достатній рівень володіння мовою є саме таким через те, що більш ніж 90% рецензентів користуються саме в навчанні та на роботі;

крім того, більшість опитуваних не підтримують закон про мову, прийнятий у 2012 році;

майже усі рецензенти, які не підтримують закон про мову, критично оцінюють стан української мови сьогодні;

до того ж, більшість опитуваних вважає, що після прийняття закону в їх житті нічого не змінилося.

Стан української мови є досить невизначеним у сьогоденні. Завдяки даному анкетуванню було встановлено, що стан української мови протягом останніх 3-5 років не поліпшився. Дане дослідження підтверджує факт того, що українська мова потребує реальної, а не фіктивної підтримки з боку місцевих органів самоврядування. Опитування доводить, що мовні закони в наш час не сприяють консолідації народу, його об'єднанню. Вплив дорослих поколінь має забезпечити мовно-інтелектуальний розвиток молоді. Отже, ми маємо виховати інтерес і любов наших дітей до рідної мови, українських звичаїв і традицій.



Висновки

Лінгвоцид - свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки народності, нації. Він несе в собі різні аспекти та ознаки, що характеризується впливом на певні верстви населення. Лінгвоцид розглянутий як політична, етнічна, демографічна проблема. Було розглянуто різні наукові праці, що допомогло виявити певні історичні факти знищення української мови. Було визначено ідеології, які й були створені для винищення носіїв мови зсередини. Так було проаналізовано кілька документів минулих часів, що засвідчують факти лінгвоциду української мови.

На даному етапі свого розвитку українська мова зазнає негативного впливу з боку влади, етнічних груп та самих українців. Загалом, Україна опинилася серед тих країн, де відбулося найбільше зниження демократичних показників за часів незалежності. В Україні з'явялються тенденції, що були притаманні Радянському Союзу. Створюється штучний лінгвоцид, нищиться мова та ще більше поширюється регіональна російська мова. Отже, українська мова переживає не найкращі часи та знаходиться на критичному етапі свого розвитку.

Прийнятий у 2012 році мовний закон робить стан української хитким та нестабільним. Перш ніж приймати закони, треба урахувати багато історичних чинників та зробити висновки про стан мови в державі. Можна звернутися до досвіду деяких країн, у яких за мовним питанням слідкує державний орган. Вміти говорити та читати українською - ознака культурності. Анкетування показало, що пересічні українці піклуються та знають свою мову, але це є спадок, який ми маємо оберігати.

Щодня російська мова укорінюється все глибше в Україну. Дивлячись новини по телевізору у цьому може переконатись кожен. Героїв сюжетів розмовляють в кадрі російською, а ще недавно більшість з них на камеру говорили українською. Тепер - це правило, рідну мову держави витісняє мова сусідня. Мода така в Україні, переходити на окупантські мови і робити їх своїми рідними. Влада (хто ще не знає - проросійська) при цьому стверджує, за своєю старою звичкою, як утискають цю їхню мову. Ще трошки і українська стане мовою малої кількості українців. Виходить, що настав час обороняти мову землі на якій ми живемо від засилля чужинської, наглої і зверхньої.

Найгірше в тому це те, що поклоніння російськомовності присутнє всюди, у всіх прошарках населення, у всіх регіонах держави. Зверніть увагу, що російськомовна музика лунає навіть в глухих селах Західної України, що вже казати про схід, південь, мегаполіси. А так звана мова впевненої людини, що має якийсь міфічний статус і авторитетність - саме російська. За кращих часів української державності, українській мові не надали достатнього захисту, не пропагували її повноцінно, не зміцнили її. А за теперішнього устрою вся праця нових можновладців йде лише на її руйнацію. Ніхто тепер ні не прислухається до народу, ні не зверне уваги на історичну мову. Українська мова в нас одна, і попри всі антиукраїнські заходи сьогодні, завтра вона має бути збережена новими поколіннями.



Список використаних джерел

1. Василькович Г. Шкільництво в Україні. - Мюнхен, 1969. - С. 130-131

2. Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. - К., 2003. - С. 8-9 6

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1992, - С. 476-477

4. Довженко О. Із щоденникових записів // Дніпро. - 1990. - № 11. - С. 24

5. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. - Мюнхен, 1966. - Т. ІІ

6. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. - Мюнхен, 1966. - Т. ІІ. - С. 320

7. Карпенко В. Мовна політика. - К., 2002. - С. 35

8. Клинченко Т. Мовна політика в Україні у дзеркалі громадянського дискурсі // Сучасна Україна: політичні, економічні і соціальні аспекти розвитку. - С. 132-133

9. Костомаров М. Малорусское слово // Вестник Европы. - 1881.- № 1. - С. 14

10. Костюк Г. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки). - К.: Смолоскип, 1995; Цит. за: Дивослово. - 1997. - Ч. 10. - С. 64

11. Культурне будівництво в Українській РСР: Зб. документів. - Т. 1. - С. 740

12. Лемке М. Епоха цензурних реформ 1859-1865. - С. 302-304

13. Национальний вопрос в СРСР. Сборник документов / Сост. Р. Кучинский // Сучасність. - 1975. - С. 27

14. Полтавський архів, ф. р. 2173, оп. 1, спр. 27, арк. 38

15. Праці Українського наукового інституту. - Варшава, 1932. - С. 149-151

16. Радевич-Винницький Я. К., «Лінгвоцид як форма геноциду». - ТОВ «Українська видавнича спілка ім. Ю.Липи», 2011. - 80 с.

17. Ренан Е. Що таке нація? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 115

18. Хвещук Ю., «Мова. Висновки» // Інтернет-журнал «Політіко.ua»

19. Шелухін С.П. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / гол. Ред. Володимир Кубійович. -- Париж; Нью-Йорк: Молоде життя. - 1954--1989. - 4016 с.

20. Яковлєв А. Українсько-московські договори в ХVІІ-ХVІІІ віках. - Варшава, 1934. - С. 127

Інтернет-ресурси

21. http://dt.ua/CULTURE/pismennik_andriy_kurkov_u_svidomosti_zahodu_femen_ukorenilisya_yak_simvol_novoyi_ukrayini_-113025.html

22. http://tyzhden.ua/News/54423

23. http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/naukovci-ocinyuyut-zakon-pro-zasadi-movnoyi-politiki

Размещено на Allbest.ru

...