Загальне мовознавство

«Курс загальної лінгвістики» починається з визначення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичайному розумінні цього слова є багатоликим явищем, то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни «лінгвальна діяльність», «мова» і «мовлення». Лінгвальна діяльність -- це все, що стосується мовного феномену. Мова -- це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних елементів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення -- це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер. Якщо мова є найважливішою частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем.

Новизна соссюрівського положення не в самих поняттях, а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням пов'язане розмежування Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвістики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовнішньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть існувати між історією мови й історією раси чи цивілізації». Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознавством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зіставлення його з іншими елементами. Отже, несуттєвою є природа мовної одиниці; важлива її протиставленість іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості як реляційної властивості одиниць мови. Через системний підхід Соссюр дійшов висновку, що «мова -- це форма, а не субстанція». Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Соссюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійному характері мови, коли мовні елементи вишиковуються один за одним у потоці мовлення), і відношення. Відповідно до цих відношень Соссюр у науці про мову виокремлює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковою системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а поняття й акустичний образ. Найважливішими властивостями знака є довільність і лінійність. Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія -- це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія -- це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Соссюр проводить це розрізнення послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Уведення протиставлення синхронії й діахронії корінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася. Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як показали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується системний підхід і до діахронічного аспекту мови.

33. Структуралізм, різновиди структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм -- мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій. У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома -- електрони, протони, нейтрони. Російський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знання.

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891--1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889--1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872--1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лінгвістичного аналізу вперше були викладені наприкінці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови -- головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична школа; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американський дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

34. Структураліз празької лінгвістичної школи

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його представники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першому їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвістичного осередку» -- програмовий документ цього структурального напряму. До осередку входили чеські мовознавці Вілем Матезіус, Богуміл Трнка, Богуміл Гавранек, Ян Мукаржовський, пізніше Володимир Скалічка, Йозеф Вахек, а також російські мовознавці Микола Трубецькой, Роман Якобсон і Сергій Карцевський.

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчення Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунатова. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції -- від Бодуена де Куртене. Вони заперечили тезу Соссюра про неподолання меж між синхронією і діахронією: «Кращим способом для пізнання суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», однак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхронічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми. Празькі структуралісти сприйняли й творчо розвинули і другу основну ідею Соссюра -- концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпретація мови як функціональної системи, тобто як «системи засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до аналізу звукової системи мови, празькі структуралісти замість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями. Трубецький увів поняття опозиції і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій -- як одна. Усе залежить від системи протиставлень, яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фонологічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова використовує свою фонологічну систему для творення таких мовних одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства -- морфонологія, фонологія слова, фонологія синтагми. Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літератури. Результатом функціонального підходу до літературних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни -- історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення. Матезіус висловлює думку про принципову відмінність між формальним членуванням речення, яке показує його граматичну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу». Серед оригінальних ідей пражців -- теорія мовних контактів і мовного союзу Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка обґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрублення. Наявність одного з типологічних явищ не виключає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характеризує відповідні мови. Скалічка вказав також на те, що морфологічна структура -- не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фонологічних структур різних мов. Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевського про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і значення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках.

Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відношення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тобто проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури». За зразком Празької лінгвістичної школи було створено лінгвістичний осередок у Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й методики дослідження празьких структуралістів.

35. Копенгагенська школа структуралізму

Копенгагенський (датськийі стдуктуралізм, або глосематика) -- лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій.

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899-- 1965). Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль, Ганс Ульдалль, Кнут Тогебю, Ганс Сьоренсен.

Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова -- це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей, а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці. Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил.

Програма копенгагенських структуралістів була викладена Брьондалем у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови. Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева -- автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлення» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950). Єльмслев робить спробу створити загальну теорію мови. Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних явищ, а як самодостатнє ціле, структуру. Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті. Метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією. Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями; 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями; 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями. Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз -- діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис.

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту. Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні. І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значеннєвостей. Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою, а відповідні одиниці -- плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці -- кенемами.

Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію -- операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику. Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

36. Американський структуралізм (дескриптивізм)

На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є прямим продовженням запропонованих Соссюром теоретичних положень.

Американський структуралізм, або дескриптивізм -- мовознавчий напрям, для якого характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).

Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму існують відмінності, що зумовлено специфікою суспільно-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуальністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем відомого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858-- 1942). Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писемних пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивчати тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунтувалися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір і Леопард Блумфільд. Сепір зосередив свою увагу на вивченні мови у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій. Блумфільд також сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і запропонував дескриптивний метод. Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течією. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет), яка досліджувала лише проблему структури мови, і аннарборська (Мічиганський університет), яку цікавила ширша проблематика, зокрема значення мовних одиниць (ця школа зближувалася з етнолінгвістикою). Представники -- Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.

Мовознавці єльської школи зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логіки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується наукового вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінгвістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає проблеми експериментальної фонетики і частково психологію мовлення. Мікролінгвістика -- це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Металінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до фізіологічної сфери стимулів і реакцій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежувалися від значення. Пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом і вважав його головною перешкодою перетворення лінгвістики на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як сукупності деяких одиниць і правил їх розташування.

Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на структурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суворої й лаконічної системи постулатів і визначень, запозичених із математики й математичної логіки.

Основними методиками дослідження мови дескриптивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників. Очевидною є фетишизація дистрибутивної методики. Дистрибуція за Блумфільдом, -- це єдина мовна універсалія. Харріс у праці «Метод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгвістиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цій праці, є відношення порядку розташування або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».

Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рівні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту, тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескриптивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної методики, тобто придатність її застосування до всіх мовних рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур: 1) членування тексту на мінімальні для певного рівня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибуції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів; 2) встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи; 3) побудова моделей мови на певному рівні її структури; 4) побудова загальної моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів.

Дескриптивісти створили вчення про різні типи дистрибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, заперечних та інших морфем. Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Синтаксис розглядали як продовження морфології: конструкції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад'юнктів. У синтаксичних дослідженнях, крім дистрибутивної методики, використовували аналіз за безпосередніми складникамт. Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвістики, створили чимало нових термінів, які відображали специфічні риси їх наукової парадигми.

Отже, американські дескриптивісти розвинули методику лінгвістичних досліджень, стали активно застосовувати математичні методи, що об'єктивізувало результати дослідження й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблематику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато теоретичних і практичних завдань. Прийоми сегментації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв'язання інших проблем мало що давали. Спрощене розуміння мови, перебільшення значення дистрибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого значення донині.

37. Теорія лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра-Уорфа)

Гіпотеза лінгвістичної відносності -- концепція, розроблена в 30-х роках XX століття, за якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. Названа за іменами американських мовознавців Едварда Сепіра та Бенджаміна Уорфа. Теорія лінгвістичної відносності трактує мову як своєрідну рамку, через яку людина сприймає дійсність. Основою для такого порівняння були спостереження за структурою мов американських індіанців, докорінно відмінних від мов європейського стандарту. Ці розбіжності, які стосуються зокрема особливостей обліку, періодизації часу, лексичних класифікацій тощо, знаходять відображення і в особливостях поведінки аборигенів.

Гіпотеза Сепіра-Уорфа висуває такі основні положення. По-перше, стверджується, що мова визначає характер (тип) мислення, саму його логічну будову. Згідно з Б.Уорфом, граматика сама формує думку, є програмою і керівництвом розумової діяльності індивідуума, засобом аналізу його вражень та їх синтезу. Інакше кажучи, гіпотеза Сепіра-Уорфа заперечує загальнолюдський характер мислення, наявність загальної для всіх людей логічної будови мислення.

По-друге, згідно з гіпотезою Сепіра-Уорфа, характер пізнання дійсності залежить від того, якою мовою мислять суб'єкти, так що при докорінних відмінностях мов, якими вони користуються, процес їх пізнавальної діяльності та його результати також будуть суттєво відрізнятися. Б.Уорф вважає, що людина розчленовує природу в напрямку, підказаному її рідною мовою. Людина виділяє у світі явищ ті чи інші категорії і типи зовсім не тому, що вони самоочевидні; навпаки, світ постає перед людиною як “калейдоскопічний потік вражень”, що має бути організований її свідомістю, а це значить в основному - мовною системою, що зберігається в її свідомості. Згідно з Б.Уорфом, людина розчленовує світ, організує його в поняття і розподіляє значення так, а не інакше загалом тому, що вона є учасником угоди, яка передбачає подібну систематизацію. Ця угода має чинність для певного мовного колективу і закріплена в системі моделей мови.

Згідно з третім принципом гіпотези Сепіра-Уорфа, людське пізнання не носить об'єктивний, загальнозначимий характер. Б.Уорф формулює його як принцип відносності, який говорить, що схожі явища дозволяють створити схожу картину всесвіту лише при подібності або, принаймні, при співвідносності мовних систем.

Гіпотеза Сепіра-Уорфа була піддана критиці. Разом з тим, вона отримала підтримку, і після смерті Б.Уорфа (1941) робилися спроби її подальшого обґрунтування та розвитку.

38. Французька школа функціоналізму

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, -- сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 p., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Мунен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфільда і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціональної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики -- розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження, який уперше був проголошений у "Тезах Празького лінгвістичного осередку" в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших, наприклад, формального. У функціональній граматиці об'єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лексичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках -- від функцій до засобів їх реалізації і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основним, бо практично людина під час комунікації відшукує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується сукупно з першим. Двосторонній підхід у функціональній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції. Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць, здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту. Так, наприклад, модальність може виражатися синтаксично, морфологічно і лексично. Функціонально-семантичне поле має центр і периферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спеіалізується на вираженні певної семантичної категорії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії, а поліцентричні поля -- на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони є слабоцентровані.

Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична категорія означеності/неозначеності, то у слов'янських мовах, за винятком болгарської та македонської, головними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціонально-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики. Останнім часом функціональна лінгвістика використовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

39. Харківська лінгвістична школа. Наукова діяльність та лінгвістично-філософські погляди О. Потебні

Харківська лінгвістична школа склалася в 1860-1880-і роки в Харківському університеті. В Харківській школі досліджували мову в широкому культурному й історичному контексті. Вивчаючи походження й розвиток мов і словесності у зв'язку з історією народу, вчені Харківської лінгвістичної школи досліджували фонетичні й граматичні особливості східнослов'янських мов у їх еволюції, збирали й вивчали фольклор і художні цінності, що складають надбання національної культури. Найважливіші досягнення цієї школи пов'язані з діяльністю О. О. Потебні (він є засновником Харківської школи), чл.-кор. Петербурзької Академії Наук (1875), професора Харківського університету (з 1875 року). Потебня розробляв теорію походження й розвитку мови, історичну граматику, семасіологію, поетику, історію літератури. Потебня займався також фольклором і етнографією, досліджував питання мови й мислення, мови й нації. Учений перебував під сильним впливом ідей Вільгельма фон Гумбольдта, проте переосмислив їх у психологічному дусі.

До найважливіших праць Потебні належать «Думка і мова», «Мова і народність», «Про націоналізм», «Із записок з руської граматики», «До історії звуків руської мови», «Замітки про малоруське наріччя», «З лекцій із теорії словесності», «Із записок з теорії словесності» та ін.

У науковій діяльності Потебні виділяють 2 періоди: 1-й (1880-1865) - дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; 2-й (1865-1891) - дослідження фонетики, граматики, діалектології словянських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають творцем лінгвістичної поетики.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, однак сфера мови не збігається зі сферою думки. Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові за Потебнею, можна виділити суб'єктивне й об'єктивне.

40. Московська лінгвістична школа. Наукова діяльність П.Ф.Фортунатова та його учнів

В російському мовознавстві II половини 19 століття головна роль належить двом школам: московській і казанській. Вони контактували із західноєвропейськими школами, особливо з німецькими. Б. де Куртене і Фортунатова знали за рубежем.

Ці російські лінгвістичні школи складалися на рубежі 70-х років 19 століття. По своїх загальних установках і дослідницькій практиці вони близькі до младограматичногу напрямку в Німеччині. Але той факт, що вони зближувалися з младограматизмом, не повинен закреслювати їх своєрідну специфіку. Тут ставилися проблеми слов'янських мов.

За переконанням представників Московської школи, загальне мовознавство обирає об'єктом свого дослідження не окрему мову чи групу мов, а взагалі мову людини, історію мови. А історичне вивчення людської мови передбачає порівняльне дослідження окремих мов. Московська школа вперше в мовознавчій літературі чітко сформулювала думку про мову як сукупність знаків, що існують для мислення, для вираження думки в мовленні, а також почуттів.

Навкруги Фортунатова склалася московська школа. Він читав курси лекцій в Московському університеті по багато яких аспектах порівняльної граматики. Він згуртував навкруги себе лінгвістів, що стали відомими: Шахматов, Ушаков, Боржезинській, Ляпунов, Томсон і цілий ряд зарубіжних мовознавців, що приїжджали повчитися у Фортунатова: Фасмер - творець етимологічного словника російської мови, Беліч - видатний сербський славіст, Міккола - фінський мовознавець, Бернекер - німець, автор етимологічного словника і багато які інші.

Фортунатов мав широкий круг інтересів. Головна область -порівняльна граматика індоєвропейських мов. Особливо він працював в області балто-слов'янського мовознавства.

Як у класичного компаративіста його інтерес зосереджувався на фонетиці і морфології. Синтаксисом сам Фортунатов не займався. Найбільшим авторитетом в області синтаксису став академік Шахматов. Серед московських вченних були такі, хто займався питаннями семантики, семасіології (Покровській, Поржезинській). Ушаков відомий як автор тлумачного словника російської мови в IV томах. В плані загальної лінгвістичної тематики Фортунатов піднімав такі питання, як співвідношення мови, суспільства і індивіда. Він визнає мову суспільним явищем, а не надбанням індивіда, як це виходило у младограматиків. Але спеціальні заслуги Фортунатова пов'язані з більш конкретними питаннями: з вченням про слово і про так звані форми слів. Новизна підходу Фортунатова давала можливість рахувати його з одного боку структуралістом, а з іншого -- прямо-таки сучасним вченним. Вчення Фортунатова про форму слова полягає в тому, що він розглядав слово, як найважливішу одиницю мови.

41. Казанська лінгвістична школа. І.О.Бодуен де Куртене, В,О.Когородицький

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70--80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи -- І. О. Бодуен де Куртене, а її представниками були його учні М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов, С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Владимиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883), у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і російської мови» (1901) та «Лекції з загального мовознавства» (1911).

Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845--1929) -- видатний російський і польський мовознавець із старовинного французького роду.

Був людиною прогресивних поглядів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за що був ув'язнений у 1914 р.

Захищав українську мову, доводив її окремішність і самобутність у своїх публікаціях.

Підтримував прагнення українців створити у Львові національний університет, контактував з І. Франком та В. Гнатюком.

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене викладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в польській мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIV ст.» (1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874; докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних альтернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної граматики слов'янських мов» (1881), «Про класифікацію мов» (1910) і в численних (600) статтях.

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі.

Вихід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у зв'язку лінгвістики з психологією і соціологією, у послідовному синхронному підході до мови, у відмові від обов'язкового історизму. Мову Бодуен де Куртене розглядає як континуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і просторі. Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така сукупність, частини якої пов'язані між собою відношеннями значення і форми. Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є введення до мовознавства понять фонеми і морфеми. Він є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід теорії фонетичних альтернацій» (1895).

42. Єдність та опозиція мови і мовлення

Досить поширеною була думка,що поняття мови і мовлення 1им увів у науковий біг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення була порушена вже В. фон Гумбольдтом та ін.мовознавцями. Основоположник психологізму Г.Штейнталь розрізняв мовлення(говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням - це сукупність мовного матеріалу 1-го народу. Протиставлення мови і мовлення модна узагальнити так: мова-психічне явище, що міститься в мозку людини; соціальне системне, пасивне, потенційне, нестійке, однократне, синхронічне, суттєве. Мовлення-психофізичне явище, що знаходить в фізичному середовищі; індивідуальне, несистемне, активне, реальне, стійке, довговічне, діахронічне, побічне. Оскільки існує 2 обєкти, то їх повинні вивчати дві різні науки-лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують ті ознаки які запропонував Соссюр. Але у теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням як: а)мова психічне явище, а мовлення психофізичне, б)мова-соціальне явище, мовлення-індивідуальне, в)мова-системне явище, мовлення-асистемне. Отже, ми бачимо, що до цього часу терміни, мова і мовлення та їх критерії розмежування не отримали однозначного тлумачення. Із ознак висунених для розмежування мови і мовлення після Соссюра є такі: 1)мова-щось загальне, мовлення-конкретне, 2)мова-постійна, довговічна, мислення-перемінне, нестійке, недовговічне(М. ТРУБЕЦЬКОЙ). Майже всі лінгвісти вважають мову, знанням або системою знаків, а мовлення-реалізацією цих знань, або цих системних знаків. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі 3 можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний(цільовий). У гносеологічному плані мову і мовлення потрібно розглядати як явище різного ступеня абстракції. Мова-загальне абстрактне, мовлення-окреме конкретне. Знаходячись у діалектичному зв'язку мова і мовлення є відносно незалежними явищами. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних, доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним, випадковим, рухливим.

43. Соціальність мови, соціальність та індивідуальність мовлення. Проблема норми у мові і мовленні

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення -- явища соціальні, бо основна функція мови -- бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.

Мовна норма -- сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми -- унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

орфоепічні норми (вимова); акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); орфографічні норми (написання слів);

пунктуаційні норми (вживання розділових знаків). Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови - індивідуальне.

44. Проблема взаємовідношень мови, мовлення, мислення, свідомості

Проблема взаємозвязку мови і мислення належить до найкладніших і дуже актуальних питань не тільки загального мовознавтсва, але і логіки, психології, філософії. Мислення-це вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення обєктивної дійсності, воно уможлявлює отримання знання про такі речі які не можуть бути сприйняти на чуттєвому рівні. Щодо питання взаємовідношення мови і мислення існують дві тенденції 1)відривання мови від мислення, і мислення від мови, 2) ототожнення мови і мислення. Переважна більшість мовознавців не сумніваються у наявності звязку між мовою і мислення. Головна увага вчених спрямована на виявлення х-ру звязків між цими явищами. Мова і мислення - особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст. На думку сучасних вчених потрібно розрізняти 3 типи мислення: чуттєво-образне, технічне, поняттєве. Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності свідчать й такі факти: мислення х-ється певною самостійністю:воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності(домовик, мавка, русалка) 2) мова-матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення ідеальне. 3) мова-явище національне, мислення-інтернаціональне. 4)будова і закони розвитку думки і мова неоднакові.

Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення то основними одиницями мислення є поняття, судження і умовиводи. Говорячи про зв'язок мови і мислення потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі(в історії окремої особи), так і в філогенезі(в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні, вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні, і мають свої специфічні риси, які вимагають спеціального вивчення.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислення». Свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу Мислення -- вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення.

45. Мова як суспільне явище. Мова серед інших суспільних явищ. Функції мови

Мова -- явище суспільне. З одного боку, мову творить і розвиває суспільство, з другого -- без мови не було б суспільства. І наука, і техніка, і релігія, і ідеологія, і культура не можливі без мови, бо мова забезпечує всі без винятку процеси життя і діяльності людини.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева), демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти народу, розвиток науки тощо. Суспільство може цілеспрямовано впливати на розвиток мови. Свідомий вплив суспільства на мову (урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить доля окремих мов у багатомовному суспільстві.

Взаємозв'язок мови і суспільства розглядається і на таких рівнях, як мова і народ, мова й особа (індивід), мова й класи та соціальні групи людей.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна -- соціолінгвістика.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовніші: 1) комунікативна (засіб спілкування); 2) когнітивна (засіб мислення і пізнання) деколи до базових ще відносять емотивну(засіб вираження почуттів і емоцій) та метамову (засіб дослідження і опису мов). З основними функціями співвідносяться похідні з комунікативною - фактична(засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), кумулятивна (зберігання досвіду); з когнітивною - репрезентативна (номінативна), з емотивною - поетична(засіб вираження і виховання прекрасеного). Можна сказати, що й досі немає єдиної усталеної думки щодо функцій мови, кожен вчений визначає різну кількість функцій мови. Р. Якобсон виділяє 6 функцій, О Леонтьєв - 4; А. Супрун - 3; Попова виділяє тільки 1 функці. - засіб спілкування, а все інше вважає властивостями мови. Причиною таких розбіжності у дуамках є широке і вузьке розуміння терміна суспільні функції мови. В основному серед базових називають дві функції - комунікативну і когнітивну, але і тут немає єдності щодо їх важливості.

46. Загальнонародність мови. Мова і діалекти

Літературна мова має якнайтісніший зв'язок з загальнонародною мовою, з мовою народності і національною мовою, на базі яких вона складається. З другого боку, літературна мова, як і загальнонародна мова, тісно зв'язана з територіальними діалектами. Загальнонародна мова протиставиться специфічним особливостям кожного окремо взятого діалекту, але вона не протиставиться спільним рисам усіх місцевих діалектів на території одного народу. Загальнонародна мова і будь-який територіальний діалект не ототожнюються, але загальнонародна мова тісно пов'язується з усіма територіальними діалектами.