Українська мова серед інших мов світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра мовної та психолого-педагогічної підготовки

Реферат

Українська мова серед інших мов світу

Одеса 2014

Українська мова -- східнослов'янська мова, входить до однієї підгрупи з білоруською та російською. Подібно до цих мов українську записують кирилицею. Історично білоруська та українська мови походять з давньоруської (давньоукраїнської) -- розмовної мови Київської Русі. Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять від давньоукраїнської і почали окремо розвиватися, починаючи з 15-17 століть. Українська мова має три групи діалектів. Декілька південно-західних говорів було кодифіковано паралельно з літературною українською мовою, кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою русинською мовою. У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі - давньоруська мова стала основою для майбутніх східнослов'янських мов російської, білоруської і власне української. Ознаки в писемних пам'ятках XI-XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних східнослов'янських рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.

У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена давньоукраїнська мова - спільний предок для білоруської та української. З початком панування поляків українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної давньоукраїнської. Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші. Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі. Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу і займає за кількістю її носіїв 26-те місце. Вона є також другою за поширеністю серед слов'янських мов після російської. В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає. Близько 4,1 млн. українців в Російській Федерації знають українську мову.

Історія походження та становлення української мови до сьогодення є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття, коли українська мова розглядалась як «малороський діалект» російської мови. Окремі росіяни дотримуються подібних поглядів на українську мову до сих пір. Радянські науковці були схильні визнавати різницю між українською та російською лише в пізніший період, від XIV століття та пов'язували становлення української та білоруської мови із впливом польської. Натомість українські науковці відзначають різницю між мовами Галичини-Волині та Новгорода-Суздаля до 1100 р. З цим погоджуються деякі європейські та американські мовознавці. Роз'єднання ж білоруської та української мови відносять до періоду входження Русі українських та білоруських земель до Польсько-Литовського князівства. У VIII -- IX століттях Південно-східнослов'янські племена об'єдналися у першу східнослов'янську державу -- Київську Русь. Епоха Русі є предметом певних мовознавчих суперечок, бо мова літературна була де більшою, де меншою мірою старослов'янською. Натомість більшість юридичних документів на Русі писали східнослов'янською мовою (центр розповсюдження якої перебував на тоді в Києві). Літературні пам'ятки Русі засвідчують значне розходження між давньою російською та руською формою української мови вже в часи Русі. Після занепаду Галицько-Волинського Князівства українці потрапили під владу Литви, а згодом -- Польщі. Характерною особливістю литовського панування була місцева адміністративна й мовна автономія. Пізніше польське панування спричинило більшу асиміляцію. Польська мова дуже впливала на українську, польсько-литовська доба стала кульмінацією розвитку українсько-польських мовних контактів. Українська культура й мова пережила розквіт у 16-ому сторіччі й першій половині 17-го, коли Україна була частиною Польсько-Литовського Князівства (за найвидатнішу культурну подію того часу слід уважати заснування митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянської академії). Українська була також офіційною мовою українських провінцій Королівства Польського. Після воєн Хмельницького, за часів т.з. Руїни, українська культура занепала. Відповідно, на землях, що входили до складу Польщі, тривало спольщення, а на землях, що ввійшли до Росії -- зросійщення. Так само на Буковині тривала румунізація, а часто й германізація, а на Закарпатті -- мадяризація. Після поділу Польщі друкувати українські книжки при російському цареві Олександрі II було заборонено (Емський указ). Це вповільнило розвиток української мови. У той самий час в Галичині українську широко використовували в освіті та справництві. Під час семи десятиріч радянської доби українська мова теоретично та де-юре була за головну місцеву мову в УРСР. Проте на практиці українська мала конкурувати з російською, яку політика радянського керівництва поставила в привілейоване становище.

Від 1991 року в незалежній Україні українська мова є єдиною державною (за останнім переписом, відсоток осіб, що вважають українську за свою рідну мову, зріс до 67 %, тоді як відсоток тих, які вважають рідною російську, зменшився до 24 %). Мови меншин, включно з російською, можна використовувати на місцевому рівні. Багато етнічних росіян виїхало до Росії з економічних причин, у змішаних російсько-українських сім'ях себе переважно визначають за українців. Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти. Літературна мова - це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів. Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців. Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення, та національних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей. Сучасна українська літературні мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних мов важливу роль відіграла художня література. Норма (літературна норма) - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення тощо. Літературні норми вимови звуків і звукосполучень, слововживання, запису звуків на письмі, написання слів та їх частин вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень, постановки розділових знаків, відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Ця остання ознака (стабільність) не суперечить властивості літературної норми змінюватися з часом. За ступенем стійкості літературні норми неоднакові на різних рівнях мовної структури. Найстабільнішими є норми граматичні, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на усталені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань з огляду на нові підходи. Зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками або позамовними. В оцінці норми і варіантів беруть до уваги традиції вживання, поширення, регулярна відтворюваність у мовленні. Наприклад, в українській мові при звертанні до особи нормативною є форма кличного відмінка. Називний відмінок однини у цій функції обмежений. Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей. Систему освіти в Україні було перебудовано з напівукраїнської на переважно українську. Поступово, хоч і повільно, збільшується роль української в засобах масової інформації та в діловій сфері. Проте через брак узгодженої мовної політики й сприятливе податкове законодавство в сусідній Росії російськомовна література переважає в сфері друкованого слова.

За деякими даними по всьому світу загалом проживає близько 86 мільйонів українців, колишніх мігрантів ті їхніх нащадків. А це вдвічі більше, ніж кількість населення України. Сучасний світ знає, що державність мови є універсальною формою об'єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни. 21 лютого відмічається міжнародний день рідної мови, свято української мови - одного з найцінніших надбань, які створили й залишили нам наші попередники.

За рішенням ЮНЕСКО 21-го лютого всі народи Землі відзначають Міжнародний день рідної мови. Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може гордитися наш народ. День української писемності і мови, як свято духовності українського народу запроваджено Указом Президента України у 1992 році на знак затвердження великого національного надбання, коштовного скарбу, який поєднує досвід, мрії і надії мільйонів людей, подвижників українського слова. Як море починається з річки, так українське слово - з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями. Основою монолітної єдності народу лежить загальнонаціональна мова, стрижнем якої є літературна мова, що вироблялась впродовж віків і увібрала в себе всі місцеві говірки та діалекти. Тарас Шевченко своїм творчим подвижництвом підніс набуток Котляревського на високий рівень суспільно-мовної та художньої культури нації. Чужоземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває українська мова, звучить з уст багатьох, небайдужих національно свідомих діячів культури і науки. Необхідно усіма силами виховувати в собі повагу й любов до мови, якою спілкуємося, і передусім шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування. Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоцида, денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, розпорядження про заборону, викорінення української мови. Та вона не зламалась, і ми горді за те, що ми українці й розмовляємо своєю рідною мовою.

Інтелектуальний та духовний досвід народу формує мова цього народу, отже її втрата призводить до загибелі нації як цілісного організму. Нація жива, доки жива її мова. Усіма зусиллями потрібно плекати й розвивати нашу рідну мову. Запорукою її стрімкого й квітучого розвитку є свідома пошана й любов до мови. Ми повинні пишатись своєю ненькою і бути її свідомими громадянами.

український мова літературний

Список використаної літератури

1. Гуцало С.; «Україна і арабський схід: історія взаємовідносин» // Дивослово, 2003 р. №11;

2. Карпенко Н.; «Mова і метод соціолінгвістики» // Українознавство, 2005 р. № 2;

3. «Конституція України»; К., 2002 р.;

4. Нечепоренко Л.; «Підручник з української мови для чужоземців» // Дивослово. - 1995 р. №3;

5. http://www.osvita.org.ua;

6. http://www.vikіpedia.com.ua.

Размещено на Allbest.ru