Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ФОНОСЕМАНТИЗМ У ГЕРМАНСЬКИХ І СЛОВ'ЯНСЬКИХ МОВАХ: ДІАХРОНІЯ ТА СИНХРОНІЯ

Спеціальність 10.02.17 - порівняльно-історичне і типологічне мовознавство

КУШНЕРИК ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі германського, загального та порівняльного мовознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант

доктор філологічних наук, професор

Левицький Віктор Васильович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра германського,

загального та порівняльного мовознавства,

завідувач кафедри.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Стеріополо Олена Іванівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри німецької філології;

доктор філологічних наук, професор

Полюжин Михайло Михайлович,

Закарпатський державний університет,

проректор з науково-методичної роботи,

завідувач кафедри ділової іноземної мови і перекладу;

доктор філологічних наук, професор

Корольова Тетяна Михайлівна,

Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського, завідувач кафедри перекладу і теоретичної та прикладної лінгвістики.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертація висвітлює одну з проблем лінгвістики третього тисячоліття, а саме проблему фоносемантизму, яка залишається актуальною впродовж тривалого часу. Теоретико-експериментальні пошуки мовознавців у цій царині спрямовані на встановлення спільних рис у функціонуванні фонологічних одиниць різносистемних мов (С. В. Воронін, О. П. Журавльов, В. В. Левицький, H. Mьller, J. Orr, E. Sapir, І. К. Taylor, D. Westermann), на з'ясування фонаційних ознак, які формують асоціативно-символічні значення (далі ? АСЗ) фонем і фонестем у лексичних одиницях різних стилістичних рангів (І. А. Мазанаєв, О. Б. Міхальов, М. В. Панов, A. H. Black, R. Brown, F. W. Housholder, E. Hornbostel), а також у текстах різних стилів (Р. І. Аванесов, О. П. Воробйова, Г. М. Іванова-Лук'янова, Н. Д. Канкія, P. Bolinger, H. Brekle, I. Stenzel). До вивчення фоносистем залучається цілий спектр різноманітних методів аналізу, провідними серед яких є: зіставний (С. І. Бернштейн, І. О. Бодуен де Куртене, В. М. Бріцин, Р. О. Будагов, В. М. Вагнер, В. Г. Гак, Є. Д. Поліванов, Л. В. Щерба); порівняльно-історичний (О. М. Газов-Гінзберг, Г. О. Климов, Е. О. Макаєв, J. Grimm, A. Меillet, R. Rask), а також методи структурного (Ю. Д. Апресян, В. І. Перебийніс, Ф. д. Соссюр, Ch. Osgood, R. Tаrte) і конструктивного аналізів (F. Thorndike, J. Weiss, M. Wertheimer). Це підкреслює багатоаспектність фоносемантики як інтегративної дисципліни, яка використовує здобутки не лише фонології та зіставного мовознавства (Ш. Р. Басиров, О. О. Тараненко, Т. М. Корольова), а й психолінгвістики (О. О. Леонтьєв, Р. О. Якобсон, S. Ertel, J.H. Greenberg, W. Mues) та інших суміжних дисциплін.

Актуальності набуває проблема функціонування мови, зокрема в аспекті дослідження її елементарних одиниць і, відповідно, їхніх фонаційних ознак (О. А. Варжавітіна, Л. Р. Зіндер, Р. К. Потапова, В. В. Потапов, Ю. С. Степанов, О. І. Стеріополо, R. Tarte), які беруть участь в утворенні та розрізненні значущих одиниць мови і є основою для формування фоносемантичних констант (ФК) із додатковою конотативністю (Б. М. Галєєв, Л. В. Златоустова, Т. Р. Кияк, R. Steiner, A. Wreschner). Під ФК у роботі розуміється звукова реалізація модифікованої фонаційної ознаки з елементами асоціативно-символічної семантизації, яка формується під впливом значеннєвої сторони лексичної одиниці та має статистичний характер (В. І. Кушнерик).

Із часу зародження порівняльно-історичного мовознавства бере свій початок і вивчення споріднених форм лексем у їхніх фонетичних оболонках в одній або кількох мовах. Історичні зміни фонетичних форм свідчать про якісні перетворення у фонологічних системах мов у різні періоди їхнього існування (В. М. Ілліч-Світич, Ю. О. Карпенко, В. Г. Таранець, Fr. Bopp, K. Brugmann). Сучасний стан фонетико-фонологічних досліджень уможливлює чітке відтворення цих процесів і пізнання особливостей фонетичних змін звуків слова (закони Грімма, Вернера, Педерсена), що сприяє встановленню фоносемантичних констант споріднених і неспоріднених мов, зважаючи на ізоморфізм функціонування мовних одиниць (М. П. Кочерган, В. В. Лучик, R. Steiner, F. Wrede).

Фоносемантика як міжрівнева лінгвістична дисципліна передбачає виявлення зв'язків між мовною формою та мовним значенням. Оскільки звукові одиниці мовлення виконують роль матеріального носія нематеріальних властивостей будь-якого повідомлення, зіставні та порівняльно-історичні дослідження різносистемних мов дають змогу встановити власний зміст фонем і фонестем (наприклад, емоції або уявлення, які можуть викликати певні звуки чи їхні сполучення). Цей зміст має асоціативно-символічний характер і ґрунтується на фізичних властивостях звуків. Відповідно заглиблення у фонетичну природу звукових одиниць спонукає до переоцінки наявних фонетичних і фонологічних концепцій та наближає теоретичне узагальнення фонологічних проблем до реальних процесів мовлення. Отже, детальне вивчення фонетичної матерії забезпечує розуміння того, які відношення формуються між рівнями мовної системи (Р. В. Васько, А. Вежбицька, Т. Н. Вендіна, М. М. Полюжин, О. І. Чередниченко, G. Altmann, E. Bemse, Ch. Peirce).

Реферована робота містить зіставний опис досліджуваних фонологічних і лексичних систем германських і слов'янських мов з урахуванням їх подібностей та відмінностей в історичному аспекті на тлі основних здобутків фоносемантики на межі двох тисячоліть. У світлі фоносемантичного аналізу розглядається звуконаслідувальна та звукосимволічна підсистеми мов, структура звукового денотата, синестезія і синестемія, звукозображальні функції фонем та фонестем на рівні тексту, онто- та філогенетична еволюція мови. Важливим є встановлення фоносемантичної типології мовних одиниць. Для комплексного дослідження звукозображальності в мові доцільним вважаємо поєднання діахронного та синхронного підходів.

Актуальність дисертації зумовлена загальним спрямуванням сучасних фонетичних і фонологічних студій на вивчення фоносемантичних явищ та їхніх констант у близько- та віддаленоспоріднених мовних системах. Теоретична багатоаспектність проблеми, невизначеність питань, пов'язаних із механізмами змін систем вокалізму та консонантизму, відсутність єдиного комплексного підходу до проблем фоносемантизму в германських і слов'янських мовах зумовлюють необхідність комплексного дослідження розвитку мовних систем у діахронії та синхронії. Сучасна лінгвістика з її орієнтацією на вияв антропоцентризму мови надає змогу по-новому сфокусувати співвідношення звучання - значення та створює умови для переосмислення традиційної лінгвістичної проблематики, пов'язаної з комунікативною та референційною функціями мови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження, тема якого затверджена вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 28.02.1992 р. (протокол № 2), відповідає науковій проблематиці кафедри германського, загального та порівняльного мовознавства „Формальний і змістовий аналіз тексту (німецька мова)” (номер держ. реєстр. 0199U001872), „Функція і семантика мовних одиниць різних рівнів” (номер держ. реєстр. 0102U006612) і “ Синхронічне та діахронічне дослідження функціонально-семантичних характеристик різнорівневих одиниць германських мов” (номер держреєстрації 0106U003618).

Проблематика роботи входить до кола питань, що реалізуються згідно з держбюджетною науковою темою Міносвіти і науки України „Вербальні і невербальні ресурси української мови: історичний і сучасний аспекти комунікації” (номер держ. реєстр. 0108U001435, фундамент. наук. кер. Гуйванюк Н. В., д. філол. н., проф. Наказ Міносвіти і науки України від 27.11.07 № 1044. Наказ по ЧНУ від 4.01.2008 № 1 НК). У руслі наукової проблематики дисертант здійснив зіставне дослідження фонологічних одиниць у слов'янських мовах.

Метою дисертаційного дослідження є теоретико-практичне обґрунтування явища фоносемантизму в діахронії і синхронії, формування фоносемантичних констант, виявлення спільних і відмінних рис фонаційних елементів, що семантизують різнорівневі мовні одиниці (фонеми, лексеми) у германських та слов'янських мовах.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

– визначити лінгвістичний статус категорій фоносемантизму;

– висвітлити багатоаспектність явища фоносемантизму та його складників з погляду сучасної лінгвістики;

– доповнити теорію фоносемантизму розробкою поняття фоносемантична константа;

– розкрити додаткові аспекти зв'язку між категоріями звук - колір - значення у германських та слов'янських мовах;

– обґрунтувати результати експериментів з мовними одиницями германських та слов'янських мов з погляду конотації як складника асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць;

– виокремити фонестеми - одиниці фонетико-морфологічного рівня у різносистемних мовах за фоносемантичною подібністю / відмінністю;

– встановити уподібнення / розходження у вокалізмі та консонантизмі англійської, німецької, російської та української мов;

– змоделювати фонетико-фонологічні зміни мовних одиниць, що містять варіанти асоціативно-символічного значення;

– простежити кількісне та якісне вираження асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць у досліджуваних різносистемних мовах.

Об'єктом дисертаційного дослідження слугували фонологічні системи чотирьох близькоспоріднених мов (германських: англійська та німецька; слов'янських: українська та російська) і віддаленоспоріднених мов (германські та слов'янські як мови індоєвропейської сім'ї) у їх взаємозв'язку з номінаційною й емотивною лексикою відповідних мов.

Предмет наукового пошуку складають фоносемантичні константи в системі голосних і приголосних германських і слов'янських мов, взяті у їх взаємному зіставленні з урахуванням емотивно-конотативного аспекту асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць досліджуваних мов у часовому та просторовому ракурсах.

Матеріалом дослідження є всі стандартні фонологічні одиниці англійської, німецької, російської та української мов, проаналізовані на предмет установлення асоціативно-символічних значень фонем, фонестем і розкриття механізмів формування фоносемантичних констант.

Проаналізовано фонологічний склад іменників, прикметників та дієслів на позначення руху, звучання й освітлення у кількості 2077 одиниць, відібраних методом суцільної вибірки з лексикографічних джерел досліджуваних мов з метою вивчення взаємовідношень звучання-значення. Дослідження символіки фонем і фонестем проведено на матеріалі художньої літератури, зокрема, поетичних текстів (по 20 віршованих творів) Дж. Ейтса, В. Одена (англійська поезія), Р. Ауслендер та Р. М. Рільке (німецька поезія), Б. Пастернака (російська поезія), Б. Лепкого (українська поезія) задля встановлення взаємоз'язку асоціативно-символічних значень фонем і фонестем із темою тексту (мажорні та мінорні мотиви) загальним обсягом 100 000 слововживань. До дослідження було залучено такі фонеми та фонестеми германських мов: i, e, a, o, u, b, p, d, t, g, k, s, sch, m, n, p, l, f, v, r, z; bl, br, dr, gl, gn, fl, fv, kl, kn, kv, pl, sl, pv, sm, sn, sr, st, stv, sw, tv; фонеми російської: и, э, а, о, у, ы, б, п, д, м, г, к, с, ш, м, н, р, л, в, ф, ж, з, х, ц, ч; і української мов: і, е, а, о, у, и, б, в, г, ґ, д, з, ж, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш та фонестеми слов'янських лексем: бл, бр, бн, гн, гр, гл, вл, вр, вн, др, дл, дн, кл, кн, кр, сл, сн, пл., пр, пн, тв, тл, фр, фл.

З метою дослідження функціонування фоносемантичних констант у діахронії проведено експеримент з номінаційною лексикою зіставлюваних різносистемних мов із сфери „тваринний та рослинний світ” і „фізіологічні процеси”. Для пошуку зв'язку фонестем з певними значеннями співвідносних слів у германських і слов'янських мовах здійснено суцільну вибірку лексем зі словників англійської, німецької, української та російської мов (словники за ред. І. Р. Гальперіна, О. І. Москальської, І. К. Білодіда, С. І. Ожегова), які починаються з найбільш поширених у цих мовах фонестем. Для зручного зіставлення результатів розглянуто традиційні фонестеми, які функціонують практично в усіх названих мовах, а саме, [bl], [br], [fl], [gl], [gr], [kl], [kr], [sl], [sn], [dr], [tw] (усього 2360 лексем, відповідно: в англійській мові - 739; німецькій - 492; українській - 484; російській мові - 645).

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні про наявність та істотну роль у формуванні односистемних і різносистемних мов фоносемантичних констант, підґрунтя яких складають фонеми та фонестеми, що є носіями конотативної інформації. З одного боку, вони здатні як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях викликати в носіїв мови асоціації, зокрема й колірні, що певною мірою пов'язані зі значенням лексеми, з іншого боку ? фонеми і фонестеми переймають символічне значення лексеми, тобто самі набувають додаткового емоційно-експресивного значення. Відповідно звукове асоціативно-символічне значення спроможне формувати деякі фоносемантичні ознаки символічності фонаційних ознак фонем і фонестем, що можуть набувати статусу фоносемантичних констант.

Методологічна основа дисертації визначена метою, завданнями, матеріалом наукового пошуку та теоретичним спрямуванням роботи. Використано такі методи дослідження: порівняльно-історичний - для розкриття еволюційних змін і закономірностей розвитку аналізованих близько- та віддаленоспоріднених мов шляхом порівняння їхніх фонологічних систем на різних етапах їхнього формування, а також встановлення спільних та відмінних фоносемантичних констант мов, що зіставляються; зіставний метод - для окреслення спільних і специфічних рис зіставлюваних мов на фонетичному, морфологічному та лексичному рівнях з огляду на артикуляційні бази досліджуваних мов; метод дистрибутивного аналізу - для виокремлення функціональних властивостей фонологічних одиниць шляхом визначення сукупності сполучуваних з ними елементів однакового рівневого статусу; метод компонентного аналізу - для верифікації твердження про те, що одна й та сама семантична ознака в різних мовах може мати різний ієрархічний статус і бути по-різному представленою у мовній системі; метод лінгвістичного опису - для дослідження зв'язку фонологічних одиниць мови з асоціативно-символічним значенням фонем і фонестем у поетичних текстах досліджуваних мов; метод апроксимативно-кількісного аналізу - для встановлення частоти вживання фонологічних одиниць у чотирьох мовах та визначення їхнього асоціативно-символічного значення; лінгвостатистичний метод використовувався у трьох основних напрямках: для розкриття особливостей авторського стилю, для визначення швидкості мовних змін у часовому просторі, для інтерпретації даних лінгвоквантитативних експериментів з лексичними одиницями, що належать до різних частин мови. Для встановлення подібностей та розбіжностей конотативних оцінок аналізованих мовних одиниць щодо їх символічності у роботі використано методику семантичного диференціала Ч. Осгуда.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній уперше в слов?янському та германському мовознавстві застосовано комплексний аналіз виявів фоносемантичних констант у фонологічних системах близько- та віддаленоспоріднених мов у діахронії та синхронії; уперше проведено зіставний аналіз фонологічних одиниць різносистемних мов з метою виявлення спільних та відмінних фонаційних ознак і шляхів формування асоціативно-символічного значення цих одиниць. Новизну складають результати експериментальних пошуків асоціативно-символічного значення фонем та фонестем у поетичних текстах англійською, німецькою, російською та українською мовами і з'ясування принципів мотивації емотивної лексики різносистемних мов. Уперше розглянуто колір як композитний елемент фонологічних і лексичних одиниць саме у різносистемних мовах з метою з'ясування принципів формування у носіїв мови певних звукоколірних асоціацій. Новизною відрізняються результати серії лінгвостатистичних експериментів і використання статистичних прийомів для об'єктивації результатів дослідження: ² (і - квадрат), критерій рангової кореляції. Новими є пропоновані стратегії і тактики подальших досліджень фоносемантичної мотивації фонологічних та лексичних одиниць різносистемних мов. Зіставний аналіз фонологічних систем близько- та віддаленоспоріднених мов дав змогу доповнити теорію мовної типології новими даними про специфіку їхньої структури, про фонаційні ознаки, що відображають суттєві риси одиниць мови, формують фоносемантичні константи в германських та слов'янських мовах, виявляючи асоціативно-символічне значення фонологічних одиниць.

Теоретичне значення роботи полягає у створенні моделі формування асоціативно-символічного значення фонем і фонестем різносистемних мов у синхронії та діахронії. Апроксимативно-статистичне підтвердження фоносемантичних відмінностей германських та слов'янських мов з огляду на їх спорідненість є внеском у розбудову не лише фонології, а й семасіології. Запропонована концепція, згідно з якою формування асоціативно-символічного значення фонем відбувається під впливом низки таких чинників, як фонаційні характеристики фонологічних одиниць, поетичні інтонації, ритм, поглиблює основи фоносемантики як самостійної мовознавчої дисципліни й може слугувати фундаментом для системного опису асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць і лексем у їх взаємозв'язку. Теоретичний інтерес для зіставного мовознавства становить методика лінгвостатистичного дослідження фонологічних і лексичних одиниць з урахуванням діахронічного аспекту. Виокремлення шляхів семантизації фонаційних характеристик мовних одиниць має теоретичну цінність як інструмент аналізу фоносемантичних явищ, здатних впливати на носія мови в комунікативному процесі. Результати й висновки проведеного дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розвідках у галузях фонології та семасіології індоєвропейських мов.

Практичне значення одержаних результатів. Зібраний та описаний в дисертації фактичний матеріал, теоретичне обґрунтування отриманих результатів, концептуальні положення та висновки використовуються в Чернівецькому університеті в теоретичних курсах „Вступ до мовознавства” (розділ „Фонетика і фонологія”), „Історія германських мов” (розділи „Походження і розвиток мови”, „Розвиток системи фонем англійської та німецької мов”), „Вступ до германістики” (розділ „Історія фонетики германських мов”), у курсах стилістики (розділ „Функціональні стилі різносистемних мов”) та лексикології германських і слов'янських мов (розділ „Вмотивованість як можливий компонент змістовності слова”), у спецкурсах із порівняльної типології мов („Порівняльна типологія української та англійської мов”, „Зіставний аналіз німецької та української фонологічних систем”), із квантитативної лінгвістики (розділ „Лінгвостатистичні експериментальні методи дослідження”). Матеріали дослідження покладені в основу спецкурсу „Фоносемантизм: лінгвістичні школи та течії” для студентів магістратури факультету іноземних мов Чернівецького університету. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в опублікованих дисертантом підручнику „Deutsch” (з грифом МОНУ), навчальних посібниках для студентів вищих навчальних закладів ? „Methodische Grundlagen fьr den Deutschunterricht in der Mittelschule” (з грифом МОНУ), „Praktisches Deutsch” ? навчальний посібник для аспірантів і здобувачів. Практичні надбання дослідження можуть слугувати основою для укладання підручників і навчальних посібників із зіставного мовознавства, фонології, семасіології, квантитативної лінгвістики та практичних курсів германських і слов'янських мов.

Особистий внесок дисертанта полягає: 1) у поглибленні теорії фоносемантики, створенні концепції асоціативно-символічного значення фонем у діахронії та синхронії; 2) у виявленні та обґрунтуванні умовно-статистичних фоносемантичних констант у близькоспоріднених і віддаленоспоріднених мовах; 3) в удосконаленні методики лінгвостатистичного аналізу фоносемантичних явищ зіставлюваних мов; 4) у визначенні основ становлення універсальних і специфічних колоронімів досліджуваних мов; 5) у встановленні ролі фоносемантичних подібностей та відмінностей формування конотативного аспекту асоціативно-символічного значення в германських і слов'янських мовах; 6) у виробленні стратегій і тактик фоносемантичних досліджень у діахронії та синхронії.

У працях, що їх підготовлено в співавторстві, дисертантові належить загальна постановка й конкретна розробка проблеми, опрацювання фактичного матеріалу на основі методик зіставно-порівняльного, дистрибутивного, компонентного, апроксимативно-кількісного аналізу, обґрунтування висновків. Всього опубліковано 10 таких праць обсягом 70 с., 1 підручник та 2 навчальних посібники, частка особистої участі дисертанта у яких складає 18, 5 др. а. із 40,68.

Апробація результатів дисертації. Загальна концепція роботи, теоретичні положення, основні висновки та результати апробовані на десяти міжнародних конференціях: „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 1993); „Мови європейського культурного ареалу: проблеми розвитку і взаємодії” (Київський національний університет, 1995); „Німецька мова у сучасному світі” (Дрогобич, 1998); „Іноземні мови сьогодні і завтра” (Тернопіль, 1999); „Іноземна філологія на межі тисячоліть” (Харків, 2000);
37-му лінгвістичному колоквіумі: „Мова та сучасні медіа” (Йєнський університет, Німеччина, 2002); „Германістика в Україні та за кордоном. Стан і перспективи” (Київський національний лінгвістичний університет, 2005); „Актуальні проблеми германської філології в Україні та Болонський процес” (Чернівці, 2007); “Актуальні проблеми сучасної германістики (Чернівці, 2008), на ІV Міжнародній конференції „Актуальні проблеми германської філології” (Чернівці, 2009) та на двох Всеукраїнських конференціях: „Академія на пошану О. А. Коваленка. Гуманітарно-суспільні дослідження” (Кам'янець-Подільський, 1997); „Другі Каразінські читання: Два століття Харківської лінгвістичної школи” (Харків, 2003). Результати дослідження обговорено на лінгвістичних і методичних семінарах факультету іноземних мов і засіданнях кафедри германського, загального та порівняльного мовознавства Чернівецького національного університету (1992 - 2009 рр.).

Публікації. Отримані результати, основні положення й висновки дисертації відображені в авторській монографії „Фоносемантизм у германських та слов'янських мовах” (22,75 др. а.), у колективних підручниках „Deutsch” (у розділі „Вступний фонетичний курс”) (29,4 др. а.), у навчальному посібнику для аспірантів „Praktisches Deutsch” (розділ „Фонетичний курс”) (11,62 др. а.), у навчальному посібнику „Methodische Grundlagen fьr den Deutschunterricht in der Mittelschule” (9,3 др. а.) і в 49 наукових статтях. До основних публікацій за темою дослідження належать: 25 одноосібних статей у фахових наукових виданнях ВАК України та в міжнародних наукових журналах і збірниках (8,8 др. а.), 10 статей, виданих у співавторстві (3,35 др. а.), 12 доповідей, опублікованих у матеріалах Міжнародних, Всеукраїнських і міжвузівських конференцій (0,2 др. а.). Загальний обсяг публікацій становить 84,59 др. а.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку літератури й лексикографічних праць, списку використаних джерел та додатків. Обсяг основного тексту дисертації становить 373 сторінок. Загальний обсяг роботи разом із бібліографією налічує 460 сторінок. У списку використаних джерел ? 780 позицій, із них іноземними мовами ? 386; лексикографічних джерел - 38; джерел ілюстративного матеріалу - 15. У роботі - 20 таблиць, 10 рисунків, додатки.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, окреслено положення, які винесені на захист, та наукову новизну отриманих результатів, їхнє теоретичне та практичне значення, описано методи дослідження, вказано на зв'язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, в якій виконано роботу, наведено дані щодо апробації дисертації та публікацій.

Перший розділ репрезентує наукові засади та вихідні категорії дослідження ? теорія походження мови, фонологічна система та її особливості, психологізм та іконізм у лінгвістиці. Проаналізовано становлення мови в онтогенезі та філогенезі, проблематику теорії фонеми і її семантизацію встановлення фоносемантичних констант у різносистемних мовах, викладено методику фоносемантичного аналізу фонологічних та лексичних одиниць.

У другому розділі розкрито зв'язок значення мовних одиниць та їх форми у ретроспективному висвітленні (з позицій звуконаслідування та звукосимволізму). Розглянуто етапи формування фоносемантики як інтегративної мовознавчої дисципліни; встановлено зв'язок фоносемантизму з системою кольоросприйняття у германських і слов'янських мовах.

Третій розділ присвячено експериментальному розгляду фоносемантизму загалом, й асоціативно-символічного значення зокрема, у фонологічних і лексичних системах досліджуваних германських і слов'янських мов. Проведено розрахунки для встановлення кореляції між формою та значенням досліджуваних одиниць і виведено закономірності їх взаємозв'язку. На основі сучасних зіставних мовознавчих підходів і власних розробок описано вияви звукового асоціативно-символічного значення у лексиці поетичних текстів відповідними мовами та шляхи його виникнення.

У четвертому розділі проаналізовано системи вокалізму й консонантизму германських і слов'янських мов на предмет встановлення спільних і відмінних фоносемантичних рис одиниць мови у зіставному ключі. Здійснено пошук фоносемантичних констант на матеріалі іменників, прикметників і дієслів досліджуваних різносистемних мов із залученням семантичного диференціала Ч. Осгуда і встановлено міжмовну кореляцію та відмінності у функціонуванні фоносемантичних констант.

П'ятий розділ висвітлює формування базових номінаційних та емоційних ознак лексики за участю фоносемантичних констант германських і слов'янських мов у діахронії та синхронії. Враховуючи міжмовні контакти та взаємовпливи, експериментально й статистично виведено синусоїдальний принцип мотивованості лексем різносистемних мов; зафіксовано оптимальний зв'язок між значенням і фонологічними змінами у формах досліджуваних лексем.

Висновки відображають підсумки роботи, узагальнюють авторські концепції асоціативно-символічного значення та фоносемантичних констант, окреслюють перспективи подальших досліджень фоносемантизму в мові та літературі.

Додатки містять таблиці, списки досліджуваних лексем фонем і фонестем та результати проведених експериментальних наукових пошуків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ І. „Становлення фоносемантизму в різносистемних мовах”. Для характеристики асоціативно-символічного значення фонологічної одиниці недостатньо вказати на денотат лексеми. Єдиний шлях установлення АСЗ фонем ? перелік оцінних ознак, які свого часу запропонував Ч. Осгуд і які ми використовували для встановлення асоціативно-символічного значення; їх подано антонімічними парами за п'ятибальною шкалою (слабкий-сильний, повільний-швидкий, неприємний-приємний тощо) (В. В. Левицький, Л.А. Комарницька, В. І. Кушнерик, S. Ertel, Ch. Osgood).

Усі звуки зіставлюваних германських і слов'янських мов оцінено на предмет звукозображальності за математичним критерієм ² та коефіцієнтом рангової кореляції. Отримані оцінки дають змогу зіставити символіку звучання фонологічних одиниць із семантикою лексем і навіть цілих текстів. Ці оцінки носії мови не завжди усвідомлюють, проте вони експериментально встановлені й засвідчують вплив звучання на свідомість носія мови. Якщо звук символічно асоціюється з чимось „великим” за обсягом, то це означає тільки те, що він здатен підсвідомо викликати в носія мови деякі синестетичні або асоціативні враження, подібні до чогось „великого” й „об'ємного”. Виникає питання про характер цих асоціацій. Відповідь закладено в результатах експериментальних досліджень (Н. І. Белей, Л. А. Комарницька, В. І. Кушнерик, В. В. Левицький, T. Sapir, I. Weiss).

Українські та російські (С. В. Воронін, О. Н. Журинський, О. О. Залевська, В. В. Левицький), а також зарубіжні мовознавці (R. Brown, S. Ertel, H. Hцrmann, H. Mьller, J. Weis) запропонували методики розпізнавання звукосимволічних слів, однак екстраполяція цих методик на міжмовні зіставлення лексики потребує додаткової уваги.

Надбання сучасних фонологічних пошуків (Л. В. Бондарко, С. В. Кодзасов, В. Б. Касевич, J. Foley, G. Altmann, A. Dauses) та фоносемантичних досліджень (Г. Н. Іванова-Лук'янова, В. К. Журавльов, R. Jakobson, P. Ladefoged) є певним внеском у теорію фонеми, яка може набувати значення, що, на відміну від лексичного і граматичного значень, має суто ознаковий характер, тобто є асоціативно-символічним і формується, власне, завдяки фонаційним ознакам фонем і фонестем (М. О. Басков, М. І. Буттнер, Д. Вестерман, О.М. Кононов, В. Скалічка). Дослідження фоносемантичних констант у мові дає підстави вважати, що власне фонаційні ознаки мовної одиниці та частотне вживання цих ознак у лексичних одиницях з подібними значеннями семантизують фонеми та фонестеми, тобто надають їм асоціативно-символічного значення. Експериментальні пошуки в цій царині підтверджують, що до основних семантизуючих характеристик голосних і приголосних фонем додаються: їх висота (тембр), гучність (інтенсивність), час (тривалість), регулярність (тон-шум) і дисонантність (С. В. Воронін, В. М. Журинський, І. М. Горєлов, В. І. Кушнерик, M. Grammon).

Теоретико-експериментальне вивчення фоносемантичних констант підтверджує, що ефективними при формуванні характеру звучання мовних одиниць є паралінгвістичні фонологічні компоненти: інтонація, ритм і частота вживання відповідних звуків з яскраво вираженим асоціативно-символічним значенням; вони формують відповідний тематичний фон тексту. Формальний граматичний аналіз беззмістовних, на перший погляд, фраз зі штучно створених слів, свідчить про підсвідому семантизацію тексту, що підтверджує існування зв'язку асоціативно-символічних значень фонологічних одиниць із конотативним мотивом тексту (В. І. Кушнерик).

Проблемі конотації присвячено чимало досліджень, у яких представлена значна кількість її визначень як на основі семантичних властивостей лексем (співзначення, додаткове значення тощо) (Л. Блумфільд, В. І. Говердовський, М. Г. Комлєв, Г. В. Колшанський), так і з урахуванням системних властивостей мовного вираження, які проявляються в синонімії, антонімії, у належності до певних форм існування мови (літературної, діалектної), та з прийняттям до уваги звукової оболонки вираження (В. М. Телія, С. Ульман, А. К. Харченко, В. І. Шаховський).

Варто зазначити, що загальний розвиток теорії референції окреслений її прагматизацією. Так, Л. Лінський співвідносив акт референції з суб'єктом-мовцем, поставивши під сумнів зв'язок референції з семантикою мовних одиниць, які вказують на предмет мовлення. Референція інтерпретується як один із проявів інтенцій мовця. Дж. Сьорл представляв акт референції як відношення між намірами мовця й розпізнаванням цих намірів адресатом. С. А. Кріпке запропонував розрізняти референцію мовця та семантичну референцію. Перша визначається контекстом і намірами мовця, а друга - мовною конвенцією (Н. Д. Арутюнова, В. В. Петров, G. Frege). Фоносемантичні константи, власне, тісно пов'язані з цим функціональним аспектом теорії референції, оскільки фонеми можуть мати асоціативно-символічне значення, яке допомагає ідентифікувати лексичну одиницю за наявності символічного значення.

Із зростанням інтересу науковців до комплексного вивчення асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць (С. В. Воронін, О. П. Журавльов, В. В. Левицький, F. Dogana, J. M. Peterfalvi, L. Waugh) і врахуванням того, що фоносемантика розглядає функціонування фонетичних одиниць - фонем та фонестем, постає питання про їх символічний статус у складі ономатопів і наявність у них асоціативно-символічного значення. Аналогії між морфемою і фонестемою виникають передовсім тому, що фонестема є сполученням фонем, які повторюються, подібно до морфеми, в тому розумінні, що з цією фонологічною одиницею більшою чи меншою мірою асоціюється певний зміст.

Фонестему розглядають і на фонемному, і на морфемному рівнях, і як сполучення фонем, називаючи її „коренетвірною морфемою” (D. Bolinger), „ядром кореня” (B. Whorf), „афективною морфемою”, “субморфемним диференціалом”, „фонемним сполученням, яке за змістом є семою” (E. Nida), „символом”, „моделлю” (H. Marchand), „мовним квантом” (Z. Harris), „психоморфою”, „фонемною комбінацією”, „фонетичним комплексом”, „звукосимволічним комплексом” (F. Householder).

Результати нашого дослідження дають підстави стверджувати, що фонестема - це проміжна між фонемою і морфемою одиниця системи вираження звукової мови, яка за формою є повторюваним двофонемним сполученням, а за змістом - семою. До проблеми символічності фонестем зверталися ще грецькі філософи та літератори. Наприклад, у Платона фонестема „gl-” асоціюється з поняттям „клейкий, липкий”, „gr-” “швидкий рух” тощо. Ш. де Бросс запропонував систему таких асоціативних значень фонестем: „?t-” „утримувати у стадії нерухомості”; „fr-” - „грубість, терпкість, шорсткість”; „fl-”- „свистіти, шипіти, бігти, текти”. В. Мюс пропонує своє бачення асоціативного значення фонестеми „fl-” ? „рух у різних формах": flackern, flammen, flattеrn, fliegen, fliehen. Л. Блумфільд акцентує увагу на таких асоціативних значеннях фонестем в англійській мові: „fl-” ? „рухоме світло” (flash, flame) i „рух у повітрі” (fly, flap, flit); „gl-” ? „нерухоме світло” (glow, glare, gloat, gleam); „sl-” - „гладкий, мокрий” (slush, slio, slide). Наше експериментальне дослідження підтверджує ідеї попередників щодо наявності асоціативно-символічного значення у фонестем усіх досліджуваних мов, критеріями систематизації є встановлення подібностей та розбіжностей, властивих даному звуковому об'єкту й ознак семіологічного функціонування фонестем у мові.

Істотний вплив на формування теорії фоносемантизму мали ідеї Ч. Пірса, семіолога, який сформулював тезу про три рівні знаків: первинний - іконічний, коли немає відмінності між тим, чим є річ, і тим, що вона представляє; вторинний - інозектичний - знак у своїй суті вказує на щось інше, наприклад, на вогонь, тобто є індексом „вогню”. Вторинність значно глибша, ніж просто індексація. Вона є втіленням будь-якої форми бінарності. Третинний рівень - символічний; лише на цьому рівні, за Ф. де Соссюром, виникає справжня „довільність” знаку. Завдяки класифікації знаків Ч. Пірса, стає очевидною не тільки наявність у мовній системі ідеальних знаків-символів, але й обов'язкова присутність у ній індексальних знаків, які науковець описав під назвою шифтерів, а також іконічних знаків і явищ так званого граматичного іконізму. Класифікація Пірса спростовує тезу Ф. де Соссюра про невмотивованість і довільність мовного знака.

Отже, ми схильні стверджувати, що символ не настільки умовний як мовний знак, у ньому простіше встановити зв'язок, нехай рудиментарний, із символізованою річчю. Умовна ж природа мовних знаків відводить символічній діяльності, навіть у випадку справжнього звуконаслідування, порівняно незначну роль, а фоносемантичні константи, по суті, є поєднанням психологічних передумов із функціонуванням різнорівневих мовних одиниць та їх складників, притаманних мовам і наділених спільними рисами.

Розділ 2. „Фоносемантизм як зв'язок значення та форми мовних одиниць у германських і слов'янських мовах” присвячено фонетичному семантизму - явищу закономірного недовільного фонетично вмотивованого зв'язку між фонемами та незвуковою ознакою денотата, яка лежить в основі номінації (С. В. Воронін). Інакше кажучи, денотатом номінації при звуконаслідуванні є предмети, явища, процеси, яким притаманна здатність формувати звуки, що підсвідомо асоціюються з названими предметами, явищами тощо (М. Бітнер, О. М. Газов-Гінзберг, О. М. Кононов, A. Sieberer, U. V. Siagle, R. Ultan). За звукосимволізму денотатом номінації є предмети, явища, процеси, яким не властиве звукотворення (С. В. Воронін, В. В. Левицький, В. М. Панфілов, B. Malmberg, H. Mьller, J. Peterfalvi).

Важливим для фоносемантики є врахування двох аспектів фундаментального принципу недовільності / довільності мовного знака. Перший передбачає загальний взаємозв'язок явищ та об'єктів реальної дійсності. Історії науки відомі приклади, коли встановлюються зв'язки між, здавалося б, зовсім несумісними явищами. Другий аспект пов'язаний з тим, що визнання довільності мовного знака означає незалежність відношень між позначуваним і позначувальним, що суперечить загальносистемному принципу ієрархізації, згідно з яким кожен елемент вищої системи може розглядатися як самостійна нижча система. Отже, слово як самостійна нижча система володіє субстратом - позначуваним і позначувальним, структурною сукупністю відношень між елементами лексем. Позбавивши слово зв'язку між його елементами, дослідник позбавляє його структури; система ж без структури - уже не система.

За своєю суттю явище фоносемантизму має статистичний характер, що дає змогу об'єктивно кількісно обґрунтувати частотне превалювання певних звуків, пов'язаних із відповідними значеннями лексем: нім. Wen die wьsten Winterwinde wьtend, wehn / Weisst du zur Wehre wдllt ein Weiser?/ Warme Wohnung, weiche Watt und wollnes Wams,/ Weiter: wьrzigen Wein und willige Weiber (E. Rьckert). Найважливішими компонентами психофізіологічної основи фоносемантизму є синестезія, синтенемія та кінеміка. Синестезія ? феномен сприйняття, який полягає в тому, що враження, яке відповідає певному подразнику та є специфічним для того чи іншого органу відчуття, супроводжується іншими, додатковими відчуттями чи образами, характерними для відмінної модальності (О. О. Потебня, В. М. Телія, R. Bart, J. Stenzel), напр.: англ. sweet sound, нім. dunkler Ton, рос. острый блеск, укр. холодний звук. Синтенемія - більш глибинне явище, оскільки охоплює не тільки результат взаємодії звукових подразників на зорове кольоробачення носія мови чи навпаки, а й передбачає емоційний знак, який супроводжує зазначене явище. Відомо, що чорний колір „тисне” на людину, а „високий” звук - „збуджує” (Є. Г. Бєлявська, С. В. Воронін, Р. К. Потапова, S. Ulmann, K. Stampf). Кінеміка - це сукупність кінем, тобто недовільних рухів м'язів, які супроводжують відчуття й емоції людини (Т. В. Базжина, Н. І. Лепська, В. К. Журавльов, Л. К. Камалаєв).

Досліджуючи вищезгадані явища та враховуючи знахідки лінгвістів, літераторів, психологів і митців (Ю. Крістєва, А. В. Савицький, I. Fonagy, H. Hilmer, J. Ohara, J. Stenzel), можна констатувати неординарність і багатоаспектність фоносемантичних проблем. Символіка звучання створює симбіоз фоносемантичної єдності з символікою кольору та відчуттів. Відповідно різнобічне переплетіння символік ускладнює процес вияву й однозначного опису фоносемантичних засад проблеми співвідношення звучання-колір. Візуальне символічне сприйняття світу іменують синопсією, а одиниці явища - фотизмами (J. Stenzel). Наприклад, розглядаючи квіти та фрукти натюрморту, людина переносить асоціації на свої внутрішні рефлекторні відчуття і, побачивши жовто-зелений шматок лимона, відчуває смак саме цього фрукта, який здебільшого асоціюється з кислістю, терпкістю, гіркотою, рідше - з гілкою важких плодів. Суть окресленого явища полягає в тому, що, споглядаючи картину або природний об'єкт, ми пов'язуємо наші відчуття з відчуттями зі сфери запаху, смаку, дотику, які є вторинними щодо безпосереднього споглядання, у цьому разі - первинного.

Існує ще один вид символіки - аудіальна; відповідно, символічні одиниці ? аудизми - можна поділити на два великих підкласи: звукошумові та звукоінформативні (R. Steiner).

Аналіз фрагментів текстів чотирьох різноспоріднених мов продемонстрував таке: якщо відома тема, то певною мірою прогнозованою виявляється частота появи у тексті деяких звуків. Там, де йдеться про щось сумне (мінорні мотиви), переважають приголосні [t], [k], [r], [d] і голосні [a:], [o:], [e:], а в ідилічних („мажорних”) творах перевага надається сонорним [m], [n], [l] і голосному [і]. Але якщо врахувати, що опозиція за довготою в слов'янських мовах відсутня, то названі довгі голосні формують мінорний мотив виключно в германських мовах, а їх короткі аналоги - у слов'янських.

Що стосується підсилення мінорних мотивів у тексті приголосними, то [р], [t], [k] є придиховими у германських мовах, аналогічний мотив викликають подібні слов'янські приголосні, але без придиху. В англійській та російській мові позиція кінця слова, з приголосною [d] є сильною, а в українській та німецькій мовах ця позиція - слабка. Тобто у першому випадку мінорний мотив передається фонемою [d], а в другому - її алофоном. Аналогічна ситуація із сонорним [l]. Якщо в німецькій мові [l] немає алофонів, то в англійській є два алофони [l] і [і], які викликають позитивне сприйняття в носія мови.

Специфічною для слов'янських приголосних є опозиція за дієзністю (твердістю/м'якістю): [m]-[m'], [n]-[n'], [l]-[l']. І якщо в германських мовах ідилічні мотиви базуються на сонорних приголосних [m], [n], [l], то у слов'янських, відповідно, на їх пом'якшеному варіанті, який відсутній у германських мовах.

Розв'язання низки проблем фоносемантизму полягає не тільки у всебічному вивченні аудіальних властивостей звуків мови, але й візуальних, пов'язаних з формуванням колірних асоціацій. Колір належить до онтологічних характеристик буття. Опанування людиною феномена кольору сягає своїм корінням у далеке минуле і проявляється в застосуванні широкої гами природних кольорів у різних сферах діяльності людини, а також у виникненні колоронімів (D. Biney, О. Drayn, R. Hill, D. Mendozza, H. Sachs, J. Weinburg). Система кольоропозначень фіксує додатковий семантичний (конотативний) потенціал, що дає змогу глибше пізнати менталітет носіїв мови та специфіку їхньої етнічної культури. Досліджуючи колір у різних мовних ареалах, варто брати до уваги: 1) гаму природних кольорів; 2) психологію їхнього сприйняття; 3) художню систему, що діє або формується у певному соціумі. Експериментальні дослідження, особливо з голосними, засвідчують, що звуки мають колірні відповідності. Здатність людей сприймати звуки мови в кольорі проявляються різною мірою, але кольорозвукові зв'язки для переважної більшості носіїв конкретної мови однакові (С. В. Кравков, Є. Б. Рабкін, Є. Г. Соколова, І. Б. Копшицер). Дані щодо закономірностей звукоколірних відповідностей у носіїв різносистемних мов були отримані на лексичному матеріалі германських і слов'янських мов у результаті експерименту на відповідності кольору певного звучання. Інформантами виступили студенти Гьоттінгенського (Німеччина), Віденського (Австрія), Лок-Хевенського (США), Саскачеванського (Канада) університетів (носії англійської та німецької мов) і студенти українського та російського відділень філологічного факультету Чернівецького університету (носії слов'янських мов: російської та української).

Аналіз відповідностей звук-колір загалом засвідчив, що як у германських, так і в слов'янських мовах голосні переднього ряду схильні до відтворення світлих кольорів та їх відтінків, а голосні заднього ряду - до передачі темних кольорів.

Розбіжності в якісному та кількісному складі кольоропозначень можна пояснити тим, що носій мови, інтерпретуючи колірні відповідності із звуковими, виділяє ті фрагменти світосприйняття, які виявилися найбільш релевантними в її власній предметно-пізнавальній діяльності. Неоднорідність елементів колірної системи - результат осмислення людиною свого буття на тлі колірної реальності, усвідомлення кольору як ключового, системотвірного елементу культури в певну епоху.

У розділі 3. „Зіставність вокалічних і консонантних систем германських і слов'янських мов у їхньому розвитку та формування фоносемантичних констант” проаналізовано голосні та приголосні звуки, які у своїй сукупності представляють різносистемні мови, з метою встановлення подібностей та розбіжностей цих систем. Під системою розуміють сукупність одиниць, де кожен складник зумовлений симбіозом решти одиниць, що функціонують у цій системі (Л. В. Бондарко, Л. Р. Зіндер, Г. Фант). Це можна трактувати так: кожна одиниця в системі мови отримує свою якісну й кількісну характеристику завдяки порівнянню з усіма іншими одиницями, функціонально значущими у цій системі. Така залежність нагадує правило: суттєві для певної одиниці ознаки залежать від того, які ще є одиниці в системі (В. В. Левицький, Е. А. Ликаєв, М. М. Маковський, B. Kaplan, W. P. Lehmann, Th. Siebs). Щойно одиниця мови у процесі різноманітних мовно-історичних процесів зникає, можливими стають зміни і в одиниці, яка приходить їй на зміну.

Провівши експериментальні дослідження з метою виявлення асоціативно-символічного значення голосних і приголосних, ми пересвідчились, що той самий звук може отримувати різну фонемну інтерпретацію у сприйнятті носієм мови. Це спостерігається, коли символіка контексту є більш сильним мовним чинником, ніж елементарна несимволічна реалізація звука, і наштовхує на прийняття того чи іншого фонемного рішення. Тому під час пошуку міжмовних подібностей і відмінностей необхідно орієнтуватися на основні фонаційні ознаки звуків (психологічні настанови, пошук аналогій) та на їх залежність від значення лексем (набуття ними нових ознак, відтінків) з урахуванням розвитку мовної системи та видозмін первинних значень мовних одиниць.

Основні відмінності розглянутих мов у плані фонологічної побудови такі: германські мови - вокалічні, слов'янські - консонантні; германські мови володіють рядом подвоєних голосних, які утворюють дифтонги, у слов'янських мовах ця категорія відсутня. Англійські та німецькі передні і задні ряди голосних налічують більше фонем, ніж відповідні російські та українські (англ., нім. - 4; рос., укр. - 3). У російській та українській мовах наявні тональні ознаки, а в німецькій - ознаки напруженості та дифтонгоїдності. В артикуляції приголосних так само спостерігаються суттєві для фоносемантичних констант відмінності: передньоязикові російської та української мов - дентальні, в англійській та німецькій - альвеолярні, в англійській - апікальні, в російській - дорсальні. Певних особливостей фонологічній системі німецької мови надає придих приголосних і твердий приступ голосних, що відповідно формує фоносемантичні константи, характерні для німецької мови. Наприклад: [f], [d] переважають у зображенні чогось агресивного, жорстокого, як і твердий приступ німецьких голосних. Отже, загалом сформувався фоносемантичний біном: „дентально-альволярний” - твердість, шорсткість, жорсткість, тобто за рахунок названих артикуляційних характеристик відбувається підсилення мінорних мотивів у текстах. фоносемантизм лінгвістичний германський слов'янський

Для демонстрації фонологічних подібностей і відмінностей, а також їхнього впливу на лексичну систему досліджуваних мов, було проведено експеримент, у результаті якого отримано інвентар асоціативно-символічних значень голосних і приголосних фонем англійської, німецької, російської та української мов за трьома шкалами семантичного диференціала Ч. Осгуда ? „сили”, „активності” та „оцінки”. Для порівняння результатів за названими шкалами використано 5 голосних і 17 приголосних, спільних для всіх чотирьох мов. Порівняння проведено з метою встановлення ступеня зв'язку асоціативно-символічних значень фонем германських і слов'янських мов. Застосувавши критерій кореляційного аналізу r для порівняння асоціативно-символічного значення фонем у різних мовах, ми встановили кількісні показники зв'язку між германськими та слов'янськими мовами й отримали такі результати (див. табл. 1):