Нариси з діалектології української мови

Виникнення звука [и], акустично близького до [і] і водночас до [е], пов'язане з ствердінням приголосних перед давнім і (и), спостерігається в написанні букви е замість и в маромороських грамотах кінця XIV і початку XV ст. Наприклад: Vasselins, Maksem, Creva ³ І.Панькевич, Нарис історії українських закарпатських говорів, ч. І, стор. 47.. Поряд з цим помітне і змішування букв ы та и.

У пам'ятках XVI і XVII ст. відповідно до тодішньої правописної традиції і фонетики лемківських говірок зберігається фонема /ы/, а також давня фонема /і/ в зміненому вигляді /и/. Це виявляється в написаннях букв ы та и. Наприклад: были бы (1511 р.), выр?катся были (1519 р.), лычбы полски, з добрыми розумы (1511 р.) ⁴ І. Панькевич, Дві лемківські грамоти з початку XVI століття, стор. 175 та ін.

3. Відповідно до давнього о в нових закритих складах аж до XVII ст. в пам'ятках, писаних на Закарпатті, виступає буква у І. Панькевич, Нарис історії українських закарпатських говорів. ч. І, стор. 50.. Це написання свідчить про те, що в згаданій позиції виявлялися лабіалізовані неоднорідні голосні (дифтонги) або монофтонг у. Аналогічне явище спостерігається в чернігівських говірках, а саме: у пам'ятках виступає буква у або ю відповідно до лабіалізованих неоднорідних голосних (дифтонгів), які збереглись і дотепер Ф. Т. Жилко, Дифтонги в чернігівських говорах,* «Діалектологічний бюлетень», вип. VI, 1956.. Ось деякі приклади, що ілюструють про неоднорідні голосні (дифтонги) або й звичайний голосний у в закарпатських говірках: у топонімах -- Кушниця (1451 р.), Кузій (1461 р.), Риtроlоzа (1569 р.), Laturка (1570 р.) І. Панькевич, Нарис історії українських закарпатських говорів, ч. 1, стор. 50., в одному заповіті 1603 р.-- пув ниви, потымъ, потумъ, попувъ. Див. «Наукові записки Ужгородського університету», т. XIV, 1955, стор. 222.

Поліські говори відбиваються в пам'ятках переважно з XV ст. (волинсько-поліські говірки) і з XVI ст. (правобережно- поліські говірки). Наведімо деякі фонетичні й морфологічні риси.

Відповідно до давнього ? в ненаголошеній. позиції виступає фонема /е/. Це типово північнодіалектна риса виявляється в пам'ятках написанням букви е замість ?. Наприклад: на рец?, съ сеножатма (1433 р. -- Житомир); с пасеками (1446 р. --Луцьк); сведоцъство (1451 р. -- там же).

Поширення звукосполук гі, кі, хі, які передаються написаннями ги, ки, хи. Риса ця властива переважній більшості північних говорів. Наприклад, у грамотах читаємо: слуги нашого, светки, ст?ги (1451 р.--Луцьк); потоки, пожитки (1452 р.-- там же); братеники, липники (1458 р. -- Житомир).

На відміну від галицьких грамот, в яких зберігаються: давні форми род. і дав. відмінків мн. -- т?хъ, т?мъ (а також. сво?ма, сво?мъ), у пам'ятках, де відбиті північні діалекти, помітні форми тыхъ, тымъ, утворені за аналогією. Наприклад: с тыми доходы, и тыми разы (1451 р.--Луцьк); к тымъ селомъ (1452 р. -- там же).

Риси південно-східних говорів виявляються в давніх пам'ятках найменше. Вони проникали тільки в ті види писемності, що відбивали життя і побут народу (різні описи, заповіти, акти та ін.). На жаль, цих документів з Середньої Наддніпрянщини збереглося мало, а які й дійшли до нас, то переважно пізнішого часу, з початку XVII ст. У давнину територія середньонаддні-прянських говірок у діалектному відношенні була більш етрол-катою. Внаслідок дозаселення із заходу, а на Лівобережжі -- з півночі на території Середньої Наддніпрянщини було багато говірок південнс-західного діалектного типу (переважно подільських) і північного (лівобережно- і правобережнополіських).

Середньонаддніпрянські землі в історії українського народу мають особливе значення. Це була територія, де наш народ чинив головний опір нападам татар і турків. На цих землях, включаючи північне Лівобережжя, виникли в середині XVII ст. початки української державності. Вихідці з середньонаддніпрянських земель були і на півночі України, на території північних говорів, і на Слобожанщині, а пізніше -- в степовій Україні. Саме тому і риси середньонаддніпрянських говірок відбиваються в пам'ятках, писаних на території інших діалектів. Найдавнішою, досі відомою пам'яткою, де відбилися риси середньонаддніпрянських говірок, є люстрація Київської землі 14:71р., що дійшла до нас тільки частково Архив Юго-Западной России, ч. VII, т. II, К., 1890.. Порівняно більше рис цих говірок виявляється в описах 1552 р. Канівського, Черкаського і частково Київського замків Там же, т. I, К., 1886.. У різних письмових пам'ятках з Середньої Наддніпрянщини з самого початку XVII ст. середньонаддніпрянські говіркові риси виявляються досить послідовно. Наведімо тут деякі з тих середньонаддніпрянських говіркових рис, що в пам'ятках XV--XVI ст. виявляють окремий південно-східний діалектний тип.

Відповідно до давнього ? незалежно від наголосу пишеться буква и. Це свідчить про перехід давнього ? в і в усіх позиціях. Наприклад, у люстрації 1471 p.: никоторое. вси слуги, Лисовпъщину; в описах Канівського й Черкаського замків 1552 р.: личачи, копийники, витру, мирт, Дидиковъщчизна та ін.

Порівняно часто зустрічаються написання букви и замість о в нових закритих складах. Це свідчить про рефлексацію давнього о > [і] (в згаданій позиції); наприклад, в описі Черкаського замка 1552 p.: гакивницъ, Актин, Макогинъ, стороживъ. У середньонаддніпрянських говірках у XV--XVI ст. новоутворена фонема /i/ мала широку генетичну основу: послідовно виступала відповідно до давнього ? і о, е в нових закритих складах.

Давнє фонемне розрізнення /ы/ :/i/ почало зникати.

Про це свідчило появлення звука [и]. Як уже зазначалося, звук [и] у наддністрянських говірках спочатку виступав після губних, шиплячих та р, а в буковинських говірках -- після всіх приголосних. Це виявлялося -в змішуванні на письмі букв ы та и.

Основним виявом нової фонеми /и/ був звук переднього ряду, високо-середнього піднесення, наближений до звукового ряду фонеми /е/. Ще в люстрації 1471 р. поряд із поплутанням букв ы та и (наприклад: вить--выть) зустрічаємо змішування букв е та и (али ж). У цьому слід вбачати вияв фонеми /и/, що вже часто виступає в різних документах початку XVII ст., написаних у Корсуні, Чигирині та інших середньонаддніпрянських містах.

У південно-східних і деяких південно-західних діалектах іменники середи, роду в наз. відмінку одн. відповідно до давнього закінчення -ьjе набули закінчення -а. Риса ця зустрічається в описі Черкаського замка 1552 р. в написанні топоніма -- Проваля; У Межигірському літопису кінця XVII і початку XVIII ст. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, К., 1888. є написання: трясеня земл? било.

Іменники чол. роду (переважно назви живих істот) у дав. відмінку одн. паралельно до закінчення -у (за основами на -о) мають закінчення -ові, -еві в південно-східних говорах. У. південно-західних діалектах, за винятком їх південної частини, виступають закінчення -ови,-еви. Визначення фонемної структури закінчень -ові, -еві в південно-східних говорах, а також частково в буковинських, покутських і гуцульських говірках відбувалося внаслідок індукції закінчень іменників жін. роду колишньої я-основи. У пам'ятках початку XVII ст. із Середньої Наддніпрянщини паралельно до закінчення -у виявляється написання -овы (південно-західні нашарування) поряд з -ові, -ови. Наприклад, у заповіті 1600 р. з Чигирина написано: сину, синовы і синов? Див. «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», кн. 8. К- 1894, стор. 14., у записі-продажу 1630 р. -- обивателев? Там же, стор. 17. , у записі 1649 р. в м. Корсуні -- козакова а обивателеви ⁴ Там же, стор. 19..

На початку свого формування український народ займав Середню Наддніпрянщину, Полісся (північну Київщину й Чернігово-Сіверську землю), Волинь, Поділля, Галичину, Закарпаття і Буковину. Після татарської навали в XIII--XIV ст. населення наддніпрянських земель на деякий час зменшилось. Особливо спустошливими для Середньої Наддніпрянщини, а надто для Лівобережжя, були напади кримських татар у кінці XV і на початку XVI ст. П. Г. К ле пате кий, Очерки по истории Киевской земли, т. 1, Одесса, 1912, стор. 401--402, 441.. Проте і за умов цих нападів на території Середньої Наддніпрянщини зберігалася частина місцевого населення.

На Середній і частково Нижній Наддніпрянщині групами оселяються втікачі від утисків литовських і польських феодалів. У XV ст. тут виникає козацтво, яке в XVI--XVII ст. стало організуючою силою в боротьбі українського народу проти соціального і національного поневолення від панської Польщі і заслоною проти татарських нападів з Криму. Саме ці обставини й зумовили те, ЩО:землі Наддніпрянщини (особливо населення Черкащини, південної Київщини і Полтавщини) стали осередком соціально-громадського і політичного життя українського народу. З початку XVII ст. Київ стає центром і культурного життя України.

Південно-східний діалектний тип (говори Середньої Наддніпрянщини), незважаючи на різнодіалектні домішки, які вливалися в нього протягом тривалого часу, був визначальним у тих перетвореннях, що взагалі відбувалися в говорах південного сходу України. Пізніші обставини -- економічні зв'язки середньонад-дніпрянських земель з північнокиївськими і чернігівськими, з подільськими та волинськими -- сприяли впливу мовних елементів цієї місцевості на інші говори української мови. Середньонад-дніпрянський діалектний тип стає найвпливовішим серед діалектів української мови того часу. Це позначається, зокрема, на мові українського фольклору (на думах, піснях та ін.).

3. Виникнення сучасної української літературної мови та її зв'язки з діалектами

Нова українська літературна мова спочатку мала кілька різновидів, які основувалися на різних діалектах. Давньоукраїнська літературна мова на тій території України, що входила до складу

Росії, проіснувала до кінця XVIII ст., поступившись перед новою, що виникла на основі народної.

У Західній Україні, Буковині й на Закарпатті утворення нової української літературної мови на основі народної відбулося пізніше; поступово виходила з ужитку давньоукраїнська літературна мова, що на той час була вже значно змінена. На Закарпатті, зокрема, відбувалися свої особливі процеси перетворення давньоукраїнської літературної мови під впливом, з одного боку, російської літературної мови, а з другого -- карпатських говірок у особливу місцеву українську літературну мову, яка проіснувала до середини 40-х років XX ст.

Елементи нової української літературної мови на основі різних місцевих говірок існували ще в давньоукраїнській мові -- переважно у писаних (недрукованих) джерелах, що в основному були анонімні й поширювалися у списках. Це значною мірою передумовило розрив між давньою українською літературною мовою і тими зародками нової української літературної мови, що живилися з різних говіркових джерел.

Значний вплив на давньоукраїнську літературну мову виявляв своїми мовними особливостями фольклор, а також місцеві говірки. Саме в зв'язку з тим, що різні фольклорні жанри, зокрема думи і пісні із Середньої Наддніпрянщини, розповсюджувалися на території інших діалектів української мови, вони стали набувати міждіалектних ознак. Однак ці міждіалектні фольклорні норми в мові не могли поширюватися по всіх землях українського народу, розірваних між різними державами.

Нова українська літературна мова виникла на основі місцевих, головним чином середньонаддніпрянських, говірок спочатку в формі переважно мови художньої літератури.

Міста на Україні -- економічні, культурні й політичні центри -- за умов нещадного національного гноблення і розірваності території українського народу підпадали русифікації на сході, полонізації, мадьяризації, германізації і румунізації--на заході. Саме тому нова українська літературна мова за цих умов історичного життя народу виникла й розвивалася на основі місцевих діалектів, а не на базі розмовної мови міст.

Виникнення нової української літературної мови пов'язане з рядом імен, серед яких найвизначнішими є І. Котляревський (1769--1838), Г. Квітка-Основ'яненко (1778--1843), Т. Шевченко (1814--1861).

Мова творів І. Котляревського спирається переважно на східно-полтавські говірки; Г. Квітка-Основ'яненко писав мовою, що в її основі були слобожанські говірки, близькі типом до східно-полтавських і середньонаддніпрянських.

Письменники, що писали на основі середньонаддніпрянських говірок, великою мірою залежали від місцевого фольклору. До них належать П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський,

Є. Гребінка та ін. У творах цих письменників помітні й суто місцеві говіркові риси.

Особливо підніс і розвинув мову поетичних жанрів художньої літератури на середньонаддніпрянській діалектній основі Т. Г. Шевченко. Від часу Шевченка українська літературна мова на піівденно-східній основі поступово стає загальнонаціональною.

пізніше, з 30-х років XIX ст., проявляються ознаки утворення української літературної мови на південно-західній діалектній основі (головним чином наддністрянській). Цей напрям у створенні нової української літературної мови був зумовлений не тільки державною відокремленістю західноукраїнських земель, але й певними особливостями історичного та культурного життя цієї частини українського народу, зокрема тими змінами, які зазнала давньоукраїнська літературна мова в Галичині.

З 30-х років XIX ст. в Галичині почалися спроби писати народною мовою (спочатку за фольклорними зразками). У 1837 р. М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич видали збірник «Русалка Дністровая» (1837, Будапешт), де вміщені твори, писані народною мовою. Більш виразно розвивалася галицька видозміна нової української літературної мови тільки в другій половині XIX ст. Значна діалектна розпорошеність південно-західних говорів позначається і на галицькому варіанті нової української літературної мови. Основою літературної мови Галичини були наддністрянські говірки. Окремі письменники в кінці XIX і на початку XX ст. в основному перебували під впливом місцевого діалектного оточення. Так, гуцульські і частково буковинські говірки відбиваються в мові О.Ю.Федьковича (1834-- 1888); на основі гуцульських говірок писав М.Черемшина (І. Ю. Семанюк, 1874--1927); покутська говіркова основа виявляється в мові В. Стефаника (1871^-1936); риси буковинських говірок відбиті в О. Кобилянської (1865--'1942) та ін.

У Західній Україні для розвитку нової української літературної мови на основі народної особливо багато зробив І. Я. Франко (1856---1916). Хоч він і визнавав тимчасову необхідність розвитку галицької видозміни літературної мови, але виступав за єдину літературну українську мову, що формувалася на південно-східній діалектній основі. Про цю мову Франко писав у 1907 p.: «Кожний, хто брався писати тою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусить бачити, що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців» I. Франко, Літературна мова і діалекти, Твори, т. XVI, К., 1955, стор. 337..

Ще до Жовтневої революції виявилися тенденції зближення галицької видозміни літературної мови з єдиною українською літературною мовою на південно-східній діалектній основі. Остаточно це здійснилося в післяреволюційні часи, головним чином у кінці 30-х і в 40-х роках XX ст.

Сучасна українська літературна мова має цілий ряд південно-західних діалектних особливостей, що зайшли з південно-західних говорів через галицьку літературну мовну традицію або виникли під впливом письменників-подолян, які загалом писали на основі південно-східних говорів.

З розвитком єдиної української літературної мови постає важлива проблема її фонетичного, граматичного і лексичного унормування. Літературна мова за притаманними їй законами добирає не все в своїй говірковій основі, а переважно те, що своєю сутністю сприяє витворенню послідовної нормативності. У новітні часи фонетична норма спирається на вужчий ареал порівняно з початковим етапом її становлення.

Морфологічні риси сучасної української літературної мови так само основуються на середньонаддніпрянських говірках, щоправда, з деякими особливостями східнополтавських. У XIX ст. літературна мова в її східному варіанті, основуючись на південно-схід-них говорах, включала в себе і деякі особливості північних (поліських) діалектів.

Ряд фонетичних рис сучасна літературна мова набула не з середньонаддніпрянських говірок (хоча вони тут існують подекуди у вигляді мозаїчних говіркових вкраплень), а з південно-західних. Порівняно більше в сучасній літературній мові морфологічних рис, зумовлених впливом колишнього галицького варіанта літературної мови та подільських говірок.

Крім того, письменники-подоляни (А. Свидницький, С. Суданський, М. Коцюбинський) внесли в літературну мову і окремі місцеві мовні особливості, характерні для західноукраїнського (галицького) варіанта нової української літературної мови. _

Отже, літературна мова засвоює граматичні і лексичні елементи не тільки з середньонаддніпрянської діалектної основи, але й з інших діалектів та з міської розмовної мови. Засвоєння певних діалектних елементів літературної мови, як правило, підтримується її внутрішніми закономірностями.

Синтаксис сучасної української літературної мови, хоч і основується на середньонаддніпрянських говірках (ширше --на південно-східних), так само зазнав у свій час сильного впливу галицького варіанта нової української літературної мови.

Лексика сучасної української літературної мови в усьому істотному репрезентує південно-східні говори. До неї увійшли і лексичні ядра середньонаддніпрянських говірок. А разом з тим лексичний склад має певну кількість елементів з південно-західних говорів. Свого часу до літературної мови зайшло чимало термінологічної лексики, зокрема публіцистичної, з галицької літератури. Пізніше більшість слів цієї категорії поступово вийшла з ужитку, заступлена словами, що прийшли з південно-східних говорів, а частково -- в галузі термінології -- з російської літературної мови.

Розвиток української літературної мови відбувався в несприятливих умовах. Панівні верстви царської Росії і цісарської Австро-Угорщини за допомогою державного апарату, школи і преси чинили всілякі перешкоди розвиткові як розмовної, так і літературної мови українського народу. Українська літературна мова застосовувалась переважно в галузі художньої літератури, менше -- в публіцистиці і ще менше -- в науці. Ось чому до Жовтневої соціалістичної революції українська літературна мова була обмежена в своїх можливостях, не всі її стилі були належно розвинені. Зрозуміло, що такий стан української літературної мови обмежував її вплив на діалекти.

Після революції в розвитку літературної мови відбулися значні зміни. Вона почала швидко розвиватися, досягши рівня високорозвинених літературних мов світу. Будучи мовою школи, преси, радіомовлення, державних установ, українська літературна мова значно посилила вплив на діалекти.

4. Визначення територіальних утворень української мови

Проблема визначення територіальних (діалектних) утворень української мови належить до найважливіших в українській діалектології. Усі дотеперішні спроби встановити територіальні утворення української мови (М. Максимовича, Я. Головацького, О. Потебні, К. Михальчука, П. Житецького, О. Соболевського, А. Кримського, а частково В. Ганцова та І. Зілинського) ґрунтувалися на порівняно обмеженому фактичному матеріалі. Розвиток лінгвогеографічного аспекту дослідження, нагромадження величезного фактичного матеріалу, зібраного до національних і регіональних лінгвістичних атласів східнослов'янських мов, дають можливість глибше усвідомити особливості просторового виявлення української мови. Ці особливості зумовлені факторами лінгвістичними і позалінгвістичними. Позалінгвістичні фактори в основному можна звести до таких: 1) колишній племінний поділ східного слов'янства на старожитній території українського народу; 2) пізніші феодально-адміністративні й державні межі; 3) переселенські рухи української людності; 4) контакти з сусідніми народами.

Відповідно до колишнього племінного поділу східних слов'ян на старожитній території українського народу визначається два територіальні утворення сучасної української народної мови:

1) північне (поліське);

2) південне.

Відповідно до феодально-адміністративних і державних кордонів визначаються три територіальні (діалектні) утворення української мови:

1) північне (поліське);

2) південно-західне;

3) південно-східне.

Зрозуміло, що межі племінних груп східного слов'янства, феодально-адміністративні і державні кордони зумовили виникнення пасом ізоглос, які стали межами територіальних утворень української мови.

Північне (поліське) територіальне утворення української народної мови складається з таких вужчих утворень:

1) лівобережно-поліське;

2) правобережнополіське;

3) волинсько-поліське з над-бузько-поліським.

Південно-західне територіальне утворення густим пасмом ізоглос, які виникли в основному залежно від феодальних, а пізніше державних кордонів, поділяється на два головних утворення: 1) північне (волинське), 2) південне (наддністрянсько-карпатсько-подільське).

Південне територіально-мовне утворення (наддністрянсько-карпатсько-подільське) в межах південно-західних діалектів густим пасмом ізоглос поділяється на такі два утворення: 1) наддністрянсько-карпатсько-буковинське, 2) подільське.

У наддністрянсько-карпатсько-буковинському територіально-мовному утворенні основними є: 1) наддністрянське, 2) буковинське, 3)карпатське.

Наддністрянське територіальне утворення на крайньому заході в басейні р. Сяну має окрему групу говірок -- надсянських. Наддністрянське територіальне утворення стало основою для північнопідкарпатського, яке виникло внаслідок переселень наддністрянської людності в гори. Північнопідкарпатське територіально-мовне утворення у зв'язку з етнографічними особливостями називається бойківським.

Карпатське територіальне утворення поділяється на такі вужчі: 1) північнопідкарпатське, 2)закарпатське, 3)західнокарпатське, 4)східнокарпатське. Завдяки етнографічним особливостям західно- карпатське територіально-мовне утворення називається лемків- ським, а східнокарпатське --гуцульським.

Буковинське територіально-мовне утворення поступово переходить у наддністрянське. Говірки цієї перехідної території називаються покутськими. Покутські говірки поступово переходять у гуцульські.

Південно-східне діалектне утворення охоплює більшу частину української мови. Говірки цього діалектного типу здебільшого пізнішого утворення і значно знівельовані. Серед них можна визначити середньонаддніпрянське територіальне утворення, яке стало основою для двох інших, котрі встановлюються тільки попередньо: 1) слобожанське, 2) степове.

Середньонаддніпрянське територіальне утворення складається з таких: 1) правобережно-середньонаддніпрянське, яке займає частково і Лівобережжя; 2) лівобережно-середньонаддніпрянське, або полтавське (із східнополтавським).

Крім того, є багато переселенських говірок південно-східного діалектного типу в Росії, Казахстані та ін.

5. Фонетична транскрипція

Для більш точного, ніж засоби алфавітів, зображення на письмі мовних звуків і їх відтінків застосовуються різні системи фонетичних транскрипцій. Система запису певної мови (літературної і розмовної, діалектів), що відтворює відповідність знаків і звуків (фонем), називається фонетичною транскрипцією. У фонетичній транскрипції застосовуються знаки -- літери (букви) і діакритичні знаки (над, під або з боків літер). Фонетичні знаки є символами звукових типів. Звукові типи, які відображаються транскрипційними знаками, вужчі за фонемні; вони є складниками звукових рядів фонем. Один час були намагання створити таку фонетичну транскрипцію, щоб кожний фонетичний знак відображав не звуковий тип, а окремий конкретний звук. Ці тенденції були дуже виразними в кінці XIX і на початку XX ст.

Проте жодна фонетична транскрипція не в стані відобразити всі конкретні звуки певної мови (діалекту).

Об'єктом запису фонетичною транскрипцією є не індивідуальна, а певна типова вимова, яка має індивідуальні варіанти, тому кожний знак повинен відображати, власне, не якийсь конкретний звук, але типове в окремих звуках, тобто певний звуковий тип. Як відомо, мовний слух людини в своїй основі фонематичний, ми сприймаємо звукові типи, узагальнені звуки мови. Саме тому, вживаючи фонетичну транскрипцію для запису певної конкретної мови або діалекту, доводиться дбати про забезпечення її фонемного рівня. Варто звернути увагу на таку думку про фонемний рівень фонетичної транскрипції: «Тільки обов'язкове і послідовне відображення всіх фонематичних ознак у звукових системах конкретних мов (діалектів), що є необхідним мінімумом наукової транскрипції мовного матеріалу, дає реальну можливість наукового порівняння різних звукових систем між собою в порівняльно-історичних дослідженнях, бо інакше останні перетворюються в беззмістовну «буквистику», «паперову фонетику» Див. В. М. Надел яе в, Проект универсальной унифицированной фонематической транскрипции (УУФТ), М. ---Л., 1960 (ротапринт), стор. 6--7. .

Основою фонетичної транскрипції є фізіологічна класифікація звуків певної мови (діалекту). Саме тому в фонетичній транскрипції фонетичні особливості визначаються в артикуляційному трактуванні, на основі їх класифікуються звуки, даються їм назви і добираються графічні засоби (букви і діакритичні знаки) відображення.

Говірки української мови записувалися різними системами фонетичної транскрипції. Спочатку записи були російською азбукою з додатком окремих позначень (знаків) або польською (записи в західноукраїнських землях). Так, записи за першою діалектологічною програмою російською мовою у 60-х роках XIX ст. були зроблені на основі-російського алфавіту з додатком деяких позначень (для дифтонгів та ін.). Ці записи надруковані як додаток до праці К. П. Михальчука «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичини» Див. «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край», под ред. П. Чуби некого, т. VII, вып. 2, СПб, 1872..

Записи польським алфавітом українських говорів (здебільшого фольклорних матеріалів) у XIX ст. провадилися досить часто.

У кінці XIX і в XX ст. українські говірки почали записувати фонетичними транскрипціями, що були основані або на східнослов'янській (українській), або на латинській графіці.

На основі східнослов'янської графіки була складена програма К.Михальчуком (і дороблена в одному варіанті російською мовою А.Кримським К. Михальчук и А. Крымский, Программа для собирания особенностей малорусских говоров, СПб, 1910., b іншому -- українською мовою -- Є.Тимченком К. Михальчук 1 Є. Тимченко, Програма для збирання діалектних одмін української мови, К. (без позначення року).). Автори цієї програми рекомендували застосовувати порівняно спрощену фонетичну транскрипцію на східнослов'янській (українській) графіці.

Спрощену фонетичну транскрипцію для записів лівобережних говорів української мови склав О. Н. Синявський О. Синявський, Діалектологічний порадник, X., 1924, стор 15--18.. У кінці 40-х років проф. Б.О.Ларін Див. «Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови» (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні Агі У PCP), К., 1949, стор. 94 -- 99. склав фонетичну транскрипцію для запису матеріалів до Атласу української мови. На початку 50-х років була опублікована система фонетичної транскрипції для української літературної мови М.Ф.Наконечного⁴ Див. «Курс сучасної української літературної мови», за ред. Л. А. Була-ховського, т. І, К.," 1951, стор. 228--233..

На XI республіканській діалектологічній нараді (1962) було ухвалено скласти фонетичну транскрипцію для записів української мови (літературної і діалектів) у двох варіантах: на основі українського і латинського алфавітів з обопільною оберненістю позначень. Ця фонетична транскрипція деякими принципами узгоджена з роботою комісії в справі уніфікації фонетичної транскрипції (УФТ) для мов народів СРСР (при Інституті мовознавства АН СРСР). Робота останньої комісії узгоджується в певних принципах з виробленими правилами Міжнародної фонетичної асоціації (МФА, АРІ, РАІ), які були кодифіковані Копенгагенською конференцією в 1925 р. і наступними редакційними змінами, що публікувалися в журналі «Le maоtre phonйtique».

У цій праці в основному застосована фонетична транскрипція, вироблена за ухвалою XI республіканської діалектологічної наради. 3 технічних причин друкування довелося залишити попереднє позначення неоднорідних голосних (дифтонгів). Ця транскрипція має спільні особливості з фонетичною транскрипцією, що нею записувалися матеріали до Атласу української мови; окремими рисами вона спільна і з фонетичною транскрипцією, яка прийнята для запису матеріалів до Загальнослов'янського лінгвістичного атласу⁶Вопросник Общеславянского лингвистического атласа (Комиссия Общеславянского лингвистического атласа Международного комитета славистов), Москва, 1965, стор. 9--19..

В основу буквених позначень цієї транскрипції, як правило, покладено фонематичний принцип: букви означають основні вияви фонем; різні позиційні вияви фонем, що є певними звуковими типами, зображаються за допомогою літерної діакритики або взагалі діакритичними знаками.

Отже, для вокалізму буквами зображаються звуки наголошених складів, а буквами з різною діакритикою (літерною та ін.) -- звукові типи ненаголошених складів. Проте в територіальних виявах мови виступають окремі мікроструктури вокалізму, котрі мають свої особливі фонеми порівняно з літературною мовою. Тому доводиться для основних виявів цих фонем запроваджувати окремі літери.

Голосні звуки позначаються відповідними буквами українського (латинського) алфавіту: а, о, е, и(у), і, у (а). Для позначення голосних діалектів додаються такі знаки:

ы--для позначення голосного середнього ряду, високого піднесення в частині карпатських говірок;

іе (ик) - для неоднорідних голосних (дифтонгів) північних говорів;

та ін.--для лабіалізованих неоднорідних голосних (дифтонгів) північних говорів.

Якщо два складові елементи неоднакові в структурі неоднорідного голосного (дифтонга), то елемент менш виражений позначається маленькою буквою: та ін.

Пересунення артикуляції із заднього ряду до середнього позначається однією крапкою над буквою -- а до переднього ряду -- двома крапками («умлаутом») --

Звуженість голосних звуків, що має в окремих говорах фонематичне значення, відображається «€» -- «дашком» над літерою: к, ф.

Нескладовість голосних звуків відображається діакритичним знаком «Ў» -- «луночкою» вгорі над відповідною буквою українського алфавіту і «€» -- «арочкою» під буквою латинського алфавіту.

Для консонантизму буквами зображаються, як правило, окремі фонеми, проте фонеми передаються також і буквами з діакритичними значками (наприклад: т, д, с, з та ін.). Водночас дуже виразні звукові типи, що є складниками звукового ряду приголосних фонем, зображаються окремими буквами (наприклад: в, v для /в/; ф, ц для /ф /, г, г для /г/) .

Губні приголосні позначаються так: а) губо-губні (білабіальні): п(р), в, ц; б) губо-зубні: v, ф (f); в) носові: м (т).

Передньоязикові: m (f), д(d), н(п), c(s), з(z), ц(с), ш(љ), ж(ћ), ч(и), дж (?)

Вібрант язиковий, сонант [р]позначається р(r). Середньоязиковий сонант [й] позначається j.

Задньоязикові позначаються так: г (s), к(k), г, х.

Фарингальний дзвінкий щілинний позначається г (h).

Знеголошення дзвінких приголосних позначається «€» --«гострим кутиком» під буквою відповідного звука, якщо цілком втрачається голос, але цей звук не змінився в глухий: б, д, з, ж та ін. Часткове знеголошення у прикінцевій фазі артикуляції дзвінкого позначається теж «гострим кутиком» внизу праворуч букви відповідного звука. Наприклад: сад_^, к'аз_^ ка, б'іб_^ н'?iж_^ ка та ін.

Пом'якшення (палатальність і палаталізованість) позначається залежно від піднесення середньої частини язика до передньої частини твердого піднебіння:

1)незначне піднесення -- півпалатальність -- крапкою праворуч угорі букви «^.»: б^., т^., р^.;

2)середнє піднесення -- знаком минути «'»: m', л', р'.

3)сильне піднесення (дуже м'які) -- знаком секунди «"»:с", з" , ц" , з" , m" , д" .

Назальність -- спускання м'якого неба при зімкненні в ротовій порожнині (одноканальний вихід повітряного струму) -- позначається відповідними буквами із значком «,»: н, (?).

Відносна довгота звуків позначається так:

1) надкороткість (дуже короткі) «Ў» -- «верхньою луночкою» або маленькою буквою вгорі замість звичайної букви.

2)напівдовгота -- «·» -- «середньою крапкою»: т'·, д'·, с'·, з'·, л'· та ін.;

3)довгота --«:»: т':,' д':, с':, з':, л':, та ін.

Як і взагалі в фонетичних транскрипціях, не вживаються звичайні розділові знаки. При відповідних інтонаціях фраз застосовуються знаки оклику і питання.

Однією скісною рискою / позначається мала пауза, яка розділяє окремі частини речення («мовні такти»). Велика пауза, яка розділяє окремі одиниці мовлення (інтонаційно і за змістом), передається двома скісними рисками //.

Коли окремо позначається звук, то відповідна йому буква береться в квадратні дужки: [а], [д], коли фонема -- в скісні дужки: /а/, /д/.

Література

Коструба П. Фонетика сучасної української літературної мови, частина перша, Львів, 1963 (ротапринт).

Ларин Б. А., О фонетической транскрипции, «Ученые записки Ленинградского педагогического института им. А. И. Герцена», т. XX, Л., 1939.

Наделяев В. М., Проект универсальной унифицированной фонетической транскрипции (УУФТ), М. -- Л., 1960 (ротапринт).

Смирницкий А. И., Фонетическая транскрипция и звуковые типы, «Вестник Московского университета», 1948, №7.

Аванесов Р. И., Описательная диалектология и история языка, «Славянское языкознание». Доклады советской делегации, V Международный съезд славистов, М., 1963.

Weinreich U., Is a stricfural dialectology possible? «Word», X, 2--З, 1954.

Жирмунский В. М., Проблемы социальной диалектологии, «Известия АН СССР», Серия литературы и языка, т. XXIII, вып. 2, 1964.

Ив и h П., Основни аспекти диjалектске диференциjациjе, «Макендоски jазик», XI--XII, 1--2, 1960--1961; On the structure of dialectal differentiation, «Word», XVIII, 1--2, 1962.

Ларин Б, А., О лингвистическом изучении города, сб. «Русская речь», III Л., 1928.

Размещено на Allbest.ru