Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Державна мова - мова професійного спілкування

Українську мову проголошено державною, і це означає, що вона повинна розширити свої суспільно-комунікативні функції: у більшості сфер наукової діяльності, у системі вищої освіти, державно-політичної діяльності тощо. Розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу значною мірою залежить від мовного навчання та мовного виховання. Українська мова професійного спілкування - це нормативна навчальна дисципліна, яка вивчає норми сучасної української літературної мови з метою подальшого їх застосування у професійній діяльності Об'єктом вивчення дисципліни є мовні норми - правила, своєрідні мовні закони. Їх реалізація сприяє побудові правильного усного та писемного мовлення. Вони є обов'язковими для всіх носіїв літературної мови. Дотримання мовних норм свідчить про досконале володіння літературною мовою. Предметом вивчення дисципліни є функціонування мовних норм. Мовні норми сучасної літературної української мови неоднаково представлені у різних професійних сферах: для одних певні норми є бажаними, для інших недоречними. Під час вивчення дисципліни «Українська мова професійного спілкування» наголошується переважно на тих особливостях мовних норм, які є найхарактернішими для фахових текстів.

Метою вивчення курсу «Українська мова професійного спілкування» є поглиблення та розширення мовних знань, умінь та навичок, які є необхідними для подальшого застосування в професійній діяльності.

2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п'ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу. "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж у найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення мовної політики:

Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

3. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі

Українська мова набуває функції міжнаціонального спілкування в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні. Так, наприклад, вивчення української мови розпочалося в Китаї, Японії, де раніше цього не було. Урізноманітнилися навчання та видавнича діяльність українською мовою і в колишніх республіках Радянського Союзу, що стали незалежними державами. Українську мову вивчають зараз у Росії, Казахстані, Молдові, Прибалтійських республіках.

Лексична система, граматика і правопис звільняються від нашарувань умисної русифікації. У радянський час систематично проводився курс з метою наближення української мови до російських зразків, зокрема, грубо порушувалась українська правописна традиція. Це стосувалося відтворення твердих і м'яких приголосних, написань разом, окремо і через дефіс, вживання звуків [г] і [ґ] та відповідних букв, правил укладання словників. Якщо в синонімічному гнізді були слова, подібні до російської мови, та інші - специфічні, вживані тільки в українській мові, то останні були приречені на викреслювання.

Зараз повертаються українські мовні цінності у правописі, граматиці, словниковій справі: перевидано український правопис, орфографічний словник, видаються граматики, що пропонують норми за національними критеріями.

Інтенсивно збагачується за рахунок запозичень українська термінологія:

а) суспільно-політична -- брифінг, імідж, конверсія, консенсус, спікер, стагнація;

б) бізнесова - бартер, ваучер, дилер, інвестор, купон, маркетинг, менеджер, менеджмент, сленг, сертифікат, траст, шоп-тур;

в) технічна - гліколь, дискета, ксерокс, принтер, телефакс, факс;

г) медична - алопеція, ебола, синтанол;

д) теологічна - автокефалія, автокефальний, конфесія, конфесійний, хітон та ін.

Словник поповнюється переважно термінами на базі англійської, німецької, французької мов та латинізмами. Запозичені в останні роки терміни відомі у всіх розвинених мовах світу.

4. Деякі політичні терміни, які були відомі раніше, зараз набувають нових семантичних відтінків у значенні: бандерівець, сталініст, більшовик, генсек, ГУЛАГ, кадебіст, комуніст, райком, політбюро, колгосп, радгосп, інтернаціоналіст, націоналіст.

5. Продовжується зближення територіальних діалектів з українською літературною мовою. Сучасний етап розвитку української мови проходить в умовах загальної освіченості населення, чому сприяють шкільна освіта, національна преса, радіо й телепередачі. Носій того чи іншого діалекту розуміє, що розмовляти літературною мовою престижніше - це ознака освіченості людини, високого культурного рівня. Є усвідомлення того, що, розмовляючи літературною мовою, матимеш порозуміння з будь-яким співрозмовником.

4. Засоби забезпечення статусу престижності української мови

Для об'єктивної оцінки соціальної престижності української мови, треба було б відповісти на питання: які соціальні групи, прошарки послуговуються українською мовою, яке ставлення до мови, проголошеної державною, в загальноосвітній, вищій, спеціальній професійній школі, в середовищі державних службовців, причому на найвищих посадових щаблях, яке ставлення до мови у Збройних силах тощо.

Можемо констатувати, що на сьогодні поняття соціально престижна мова і державна мова не можна однозначно вважати тотожними.

Соціальний престиж мови вимірюється:

1) мірою використання мови на найвищих щаблях державної влади, оперування україномовними комунікатами в різних сферах виробничого, суспільного життя;

2) ставленням до мови як засобу досягнення службової кар'єри;

3) задоволенням найрізноманітніших культурно-освітніх потреб громадян;

4) місцем мови в інформаційному просторі (радіо, телебачення, книговидання);

Два перших параметри вважаємо основними для визначення престижності мови, оскільки наступні детермінуються мовною практикою державних службовців і співвідношенням службової кар'єри та мови.

Для визначення соціальної престижності слугує і такий параметр, як створення знакових текстів цією мовою, а також наукове опрацювання мови, виявлення її характеристичних ознак у зіставленні із сусідніми мовами.

Соціальний престиж мови вимірюється статусом літературної (або стандартної) мови серед різновидів етнічної (національної) мови. Культивування літературної мови в усіх народів пов'язане з консолідацією політичної нації, в якої сформовані потреби використовувати літературну мову в усіх сферах суспільного життя, потреби користуватися мовно-естетичними знаками національної культури незалежно від ситуації спілкування.

Соціальний престиж мови формується в межах просторових і часових норм. Чи може вважатися соціально престижною літературна мова, якщо діалектна база (основа), на якій вона сформувалася, має глибокі діалектні відмінності?

Соціально престижна мова - мова, якою пишуть і навчають. Пишуть важливі державні документи (закони), провадять судові справи, інформують суспільство про найважливіші події у державі, світі.

Проблема соціальної престижності літературної мови безпосередньо торкається теоретичного і практичного питання розмовної мови як нижнього функціонально-стильового регістру в межах нормованої мови. Цю розмовну мову в її просторовому вимірі нерідко оцінюють як суржикову, хоч варто застерегти щодо не завжди коректного використання цього терміну.

Соціально престижною формою національної мови і надалі залишається літературна мова з її усталеними динамічними нормами, просторова і часова глибина яких сприймається по-різному, залежно від рівня освіти мовців.



5.Комунікативне призначення мови в професійній сфері

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не існувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, основною з якої є комунікація. Мова - найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, діловій, політичній, освітній та іншій галузях життя людства). У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою. Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем виразності. Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією. Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов'язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов'язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної.



6. Професійна мовно комунікативна компетенція

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Наприклад, від умов спілкування (офіційних -- неофіційних) залежить лексико-семантичний склад мовлення: офіційне спілкування передбачає лексику офіційно-ділового стилю, неофіційне -- лексику розмовного стилю.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.

Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції. Комунікативна компетенція (лат. сотреґелз - належний, відповідний) - сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Комунікативна компетенція передбачає володіння мовленнєвими уміннями й навичками, необхідними для спілкування, сукупність знань про норми й правила ведення природної комунікації.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна та мовленнєва компетенція. Мовна компетенція (лат.сотреіепз - належний, відповідний) - знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

7. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Національна мова- це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Поняття національна мова охоплює всі мовні засоби спілкування людей: літературну мову, територіальні й соціальні діалекти, просторіччя.

Літературна мова- це унормована, загальноприйнята форма національної мови, що має розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм багатий лексичний фонд.

Найголовніші ознаки літературної мови:

- унормованість;

- стандартність;

- наддіалектність;

- поліфункціональність;

- стилістична диференціація;

- наявність усної і писемної форми.

Основні тенденції розвитку літературної мови:

- поповнення української мови великою кількістю найменувань економічного, політичного та культурного життя України, напр.: інформаційний простір, ринкові відносини, соціальний захист тощо;

- поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, перемовини, намет;

- інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології:

технічної (принтер, факс, дискета), бізнесової (менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат) тощо;

- встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні елементи: експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, бізнес-леді.

- лібералізація норм як небажане явище, що супроводжує «збільшення» української мови в комунікативному просторі України: кажу, люблю, грошей, пересічний;

- звільнення від нашарувань умисної русифікації.

8. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора

Мова і культура як духовні цінності органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. сultura - освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова - це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об'єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає:

- виховання навичок літературного спілкування;

- поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;

- неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мови вимагає обов'язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Основні ознаки культури мови:

а) змістовність;

б) правильність;

в) точність;

г) логічність і послідовність;

д) доречність;

е) виразність і образність.

Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Їх вживання може бути виправданим тільки у відповідному стилі чи ситуації, адже вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Чистота мовлення - це відсутність суржику. Суржик - це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошна з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.

Підвищення особистої культури мовлення передбачає:

- свідоме і відповідальне ставлення до слова;

- аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;

- створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;

- опанування жанрів функціональних стилів;

- активне пізнання навколишнього світу, різних культур;

- удосконалення фахового мовлення.

9. Комунікативні ознаки культури мовлення

Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність -- одна з визначальних ознак культури мовлення. Вона являє собою правильну вимову звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Причини логічних помилок:

- тавтологія (напр. моя автобіографія)

- поєднання логічно несумісних слів (напр. страшно красивий)

- порушення порядку слів у реченні (напр. гнів зумовлює біль; біль зумовлює гнів)

- неправильне вживання похідних сполучників (напр. чим далі, тим гірше (ЩО далі, ТО гірше)

-помилка поєднання дієслівних зв'язок: (напр. становить, являє собою - Є )

- вживання пасивних конструкцій до складу яких входять дієслова, що закінчуються на -ся, замість активних конструкцій.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення -- це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень.

Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми.

10. Типологія мовних норм: орфоепічні, акцентуаційні, орфографічні, лексичні, фразеологічні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні, пунктуаційні

український мова орфографічний лексичний

Однією з основних категорій культури мови є мовна норма.

Норми літературної мови-- це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі. Вони найуживаніші з тих, що існують, і закріплені в практиці зразкового використання.

Мовні норми характеризуються:

системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);

стабільністю (не можуть часто змінюватися).

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови);

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування);

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.);

4. Лексичні (норми правильного слововживання);

(напр., можна рятувальник - не можна рятівник, якщо мовиться про посаду)

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників);

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації);

(напр., велика кількість, а не величезна кількість - у науковому стилі; у зв'язку з тим, що, а не бо…в офіційно-діловому стилі)

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм називаються правописними.

Із поняттям “мовна норма” пов'язане поняття “культура мови”.

Культура мови -- це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

11. Словники у професійному мовленні. Типи словників

У сучасній українській мові є розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників - лексикографія.

Залежно від призначення словники поділяються на два типи:

- енциклопедичні;

- лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, видатних політичних діячів, вчених, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами.

Найбільша за обсягом є сімнадцяти томна Українська Радянська Енциклопедія(1959-1965).

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування.

Ці словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, вони поділяються на такі різновиди: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, омонімів, перифраз, пароніми).

Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики - граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.

У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміну і відомості про використання його в певній системі знань.

Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні.

У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.

В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.

Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.

Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичні і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови.

12. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації

Слово етикет спочатку позначало товарну етикетку і лише з часом правила і норми поведінки.

Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Основну частину етикету становить: мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет.

Мовний етикет - це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні.

Чинники, що визначають формування мовного етикету і його використання:

Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування(нарада, ювілей);

Мовний етикет залежить від соціального статусу адресата і адресанта, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання;

Мовний етикет має національну специфіку.

Мовний етикет виконує такі функції:

Контактно-підтримувальну(встановлення, збереження, закріплення стосунків між адресатом і адресантом);

Ввічливості(конотативну);

Регулювальну(регулятивну);

Впливу(імперативну, волюнтативну), передбачає реакцію співрозмовника(вербальну, невербальну, діяльні сну);

Звертальну(апелятивну);

Емоційно-експресивна(емотивна).

Мовленнєвий етикет - це система стандартних стереотипних словесних формул вживаних у ситуаціях, що повторюються повсякденно(вибачення, вітання, запрошення і т.д.).

Спілкувальний етикет - це використання мовних і позамовних(невербальних) засобів спілкування.

Під час виконання професійних обов'язків багато разів повторюються стандартні стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.

Фахівець з проблем спілкувального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначив ці етикетні ситуації, що репрезентуються парадигмою мовних формул: вітання та побажання, знайомлення(без посередника ), згода, відмова, розрада, співчуття, схвалення, зауваження, комплімент, прощання.

Звертання- найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією.

Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадянине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: високоповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, дорогі друзі, високоповажна святочна громадо, шановні колеги.

Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті - з нього починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикетним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів.

Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро і привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляється загальна і мовна культура людини. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи співрозмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається тощо.

Прощання - це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо

Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який розлучаються особи, тональності спілкування.

Подяка означає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У висловах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх використання належить до обов'язкових етикетних настанов. Не раз вислови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію

Прохання - спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з метою чогось домогтися від адресата. Мовні засоби прохання можуть використовувати як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласкаві! Будь ласка! Ласкаво прошу!; формулами позитивних реплік-відповідей на прохання є, напр.: Прошу! Будь ласка!

13. Парадигма мовних формул. Вибір мовних одиниць у мовленні

Парадигма( грец. -приклад, зразок).

Під час виконання професійних обов'язків безліч разів повторюються стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.

Авторитетний фахівець з проблем спілку вального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає ці етикетні ситуації, що репрезентуються парадигмою мовних формул:

1.Вітання - це «слова або жести, звернені до когось на зустрічі в знак прихильного ставлення до когось»

2.Знайомлення - «встановлення контакту між людьми із повідомленням ними чи про них комунікативного мінімуму інформації, потрібної для спілкування».

3.Порада - «пропозиція, вказівка, як діяти за яких-небудь обставин, допомога добрим словом у скруті; рада»

4.Згода - «позитивна відповідь, дозвіл на що-небудь, вияв бажання щось робити»

5.Відмова - «відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ і тощо». Відмова має бути коректною, доброзичливою й переконливою.

6.Розрада - «те, що приносить заспокоєння в горі, печалі» Лексико-граматичним засобом вираження розради є дієслово у формі наказового способу однини або множини.

7.Співчуття - «чуйне ставлення до людини в її переживаннях, стражданнях, нещасті, горі.

8.Схвалення - визнання адресатом чиїхось дій, вчинків, рішень, слів правильними. Зауваження - це докір, закид, вказівка на помилки у поведінці, висловлення невдоволення.

9.Сумнів-невпевненість щодо слушності, правдивості, вірогідності того, що висловив співрозмовник.

10.Комплімент-«це приємні, люб'язні слова, похвала, лестощі»

11.Прощання -- «слова, які вимовляються перед розлукою, розставанням»

Вибір мовних одиниць у мовленні

Культура мовлення вимагає від мовця правильного, доречного вибору мовних одиниць, які мають відповідати комунікативній ситуації і всім її правилам.

Вибір слова - це вибір способу висловлення думки, кристалізація мислення в слові.

У використанні слів дуже важливо пам'ятати про кожну зі складових комунікативної ситуації "хто - кому - що - для чого - де - коли". Слова і вирази, доречні в одній ситуації, можуть виявитися недоречними в іншій.

У мовленні уникайте ускладнення фраз різними зворотами, вставними конструкціями, цитатами.

Виступаючи перед аудиторією, намагайтеся будувати висловлювання у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів. У науковому, публіцистичному та деяких видах мовлення заведено замість я вживати займенник ми у різних відмінкових формах



14. Функціональні стилі української мови та сфера їх спілкування. Основні ознаки функціональних стилів

Функціональний стиль - це своєрідний характер мовлення того чи іншого його різновиду, що відповідає певній сфері суспільної діяльності й співвідносній з нею формі свідомості, який твориться особливостями функціонування в цій сфері мовних засобів і специфічною мовленнєвою організацією, що створює певне загальне її стилістично забарвлення (“маркування”).

Виділяють функціональні стилі: науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий.

Публіцистичний стиль - це стиль засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення), які покликані не тільки висвітлювати різноманітні суспільно-політичні проблеми, а й формувати громадську думку. Головна функція цього різновиду мовлення - інформативно-пропагандистська та агітаційна і часткове поєднання ознак наукового та художнього стилів.

Художній стиль - це особливий функціональний різновид писемної мови, стиль художньої літератури. Він поєднує в собі елементи всіх інших стилів літературної мови, трансформує і переосмислює їх, передбачає використання діалектизмів, жаргонізмів, неологізмів, застарілих слів та інших складників, якщо це вмотивовано потребою мистецького зображення дійсності. Основні ознаки: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність.

Розмовно-побутовий стиль - особливий різновид літературної мови, започаткувався він ще з первинним виникненням мови і мовлення, має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Сфера використання розмовного стилю - щоденне неофіційне спілкування в побуті, на виробництві. Основні ознаки, як усна форма спілкування, неофіційність, невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування

Науковий стиль дає змогу зафіксувати текстуально наукові факти, явища, результати наукових досліджень: тез, статей, дисертацій, монографій, підручників, рецензій, доповідей тощо. За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення. Тексти, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Основними рисами наукового стилю є понятійність і предметність, об'єктивність, точність, логічність, аргументованість викладу

Офіційно-діловий стиль (ОДС). Основне призначення - регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Найголовніші ознаки - документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність, високий ступінь стандартизації, лаконізм, точність, сувора регламентація тексту, майже цілковита відсутність емоційності та образності і будь-якого вияву індивідуальності автора.

15. Становлення та розвиток офіційно-ділового та наукового стилю

Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини XIX ст. Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); Українське наукове товариство у Києві (1907). Ці наукові установи видавали "Записки", а також спеціальні збірники секцій. Від 90-х рр. XIX ст. науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський. Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на XX ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань.

Науковий стиль має кілька різновидів: Власне науковий обслуговує фахівців певної галузі науки. Це наукові дослідження, викладені в докторських, кандидатських дисертаціях, монографіях, окремих статтях.

Навчально-науковий використовується при написанні підручників, посібників та іншої літератури, призначеної для навчальних закладів.

Науково-публіцистичний властивий працям, призначеним для фахівців певної галузі науки і техніки.

Науково-популярний має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їх професійної підготовки.

Виробничо-технічний - це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, описи технологічних процесів тощо

Основними рисами наукового стилю є предметність, об'єктивність, точність, логічність, аргументованість викладу, наявність цифрових даних, схем, таблиць, діаграм, малюнків, відсутність образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. Цей стиль тісно пов'язаний з офіційно-діловим стилем і функціонує паралельно з ним.

Офіційно-діловий стиль - це стиль мови ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю - інформативна

Зародки офіційно-ділового стилю, деякі його елементи дослідники виявили ще в пам'ятках періоду Київської Русі. У XIV ст. виникла грамота як спеціальний жанр, що відрізняється від інших писемних пам'яток свого часу суспільним призначенням і умовами створення. Учені зазначають, що поряд із терміном "грамота" використовувався й термін "лист", але перший вживався частіше.

Учені зазначають, що сучасний офіційно-діловий стиль зародився наприкінці XIX, а особливо активно розвивався на початку XX ст. У цей час кількість документальних матеріалів, рукописних і друкованих, значно зростає, відбувається процес подальшої диференціації та спеціалізації життя, внаслідок чого документи класифікують.

З 80-х років у офіційно-діловому стилі виокремлюють такі підстилі:

законодавчий (закони, укази, статути, постанови);

дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції, повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи);

адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, заяви, звіти).

Після проголошення незалежності України починається новий етап розвитку стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники.

Найголовніші ознаки - документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність, високий ступінь стандартизації, лаконізм, точність, сувора регламентація тексту, майже цілковита відсутність емоційності та образності і будь-якого вияву індивідуальності автора.

16. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового та розмовного стилів

Поняття «професійна сфера» охоплює три функціональні різновиди літературної мови – офіційно-діловий, науковий, розмовний. Науковий і діловий стиль не опускають уживання художніх засобів. Вони розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. Для цих стилів характерно:

- наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів;

- пояснити, уточнити, виділити щось;

- поєднати частини інформації;

- вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу;

- висловити впевненість або невпевненість;

- узагальнити, зробити висновок;

- зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину і наслідки;

- зробити критичний аналіз відомого або бажаного.

Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви, відгуку, службового листа.

Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. В цьому випадку на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема – розмовно-професійний.

17. Текст як форма реалізації професійної діяльності

Текст –це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. За способом репрезентації тексти бувають письмові, усні та друковані. Основним елементом тексту є дане ( тема предмет і висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Основними ознаками тексту є:

- зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

- цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями33;

- членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

- інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;

- завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Розрізняють два основні види тексту:– монологічний та діалогічний.

18. Сутність спілкування. Спілкування і комунікація. Функції спілкування

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцінного характеру. У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспільні суб'єкти. Правильно організоване спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:

- комунікацію, сприймання та передавання інформації;

- взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

- сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Обидва терміни - комунікація та спілкування - мають спільні й відмінні ознаки. Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією - інформаційний обмін у суспільстві. Отже, спілкування - це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.

Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а комунікація - конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію).

Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому (формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо.

Професійне спілкування виконує такі функції:

- комунікативну (обмін інформацією);

- інтерактивну (обмін діями);

- апперцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню).

19. Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування. Стратегії мовленнєвого спілкування

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову, літературну мову, писемну мову, усну мову.

Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.

Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального (жести, міміку, пози тощо).

Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками. Інформація, що передається, позбавлена емоційного наповнення і не супроводжується невербальними засобами спілкування.

Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Спілкування розрізняють за такими критеріями:

1. За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

2. За темою: політичне, наукове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

3. За метою: ділове і розважальне.

4. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

5. За мірою офіційності: офіційне, неофіційне

6. За мірою контрольованості: формальне( в ситуаціях які контролюються і регламентуються), неформальне ( бесіда)

7, За формою спілкування: закрите ( світське спілкування), відкрите, змішане

8. За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кількаразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), довготривале (із друзями).

9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співрозмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

10. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (встановлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових стосунків - лікар - пацієнт).

11. за скерованістю стосовно адресата/адресанта: активна гетеро комунікація( діалогова система), інтерасуб'єктивна квазікомунікація( суб'єкт є одночасно адресатом і адресантом-внутр діалог), пасивна псевдо адресація( суб'єкт має пасивного адресата)

Форми спілкування класифікуються за такими ознаками:

За формою втілення мовних засобів: монологічне, діалогічне, полі логічне

За урахуванням специфіки каналів: безпосереднє і опосередковане( телебачення, радіо)

Залежно від функцій і змісту повідомлення: побутове, наукове, офіц.-ділове, естетичне)

За способом організації: стихійне і організоване

За сферами спілкування: дружнє, антагоністичне, офіційне

Комунікативні закони -- найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування.

Основні закони комунікації ( за Стерніним ):

1)Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомо.

2) Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль затрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу.

3) Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші його слухачі.

4) Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії.

5) Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Так, нова ідея, висловлена співбесіднику, як правило, спершу ним піддається сумніву, навіть відхиляється. Згодом вона може бути схваленою.

6) Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної людини -- величина постійна. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить.

7) Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця.

8) Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять.

9) Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки.

10) Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація само породжується у вигляді чуток.

11) Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співбесідник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співбесідник змушує його змінити комунікативну поведінку.

12) Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна.

13) Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання.

14) Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об'єднатися в групу і спілкуватися один з одним.

15) Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в даний момент.

16) Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і щезає.

17) Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність й аргументованість мовлення.

Складовими стратегії спілкування є комунікативна інтенція, комунікативна мета, комунікативна компетенція.

комунікативна компетенція - сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, якими володіють учасники спілкування.

Комунікативна мета - стратегічний результат, на який скероване конкретне спілкування, комунікативний акт. Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників.

...