Взаємозбагачення давньоруської та старослов’янської писемності в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 811.161.2:811.163.1 (477)

Взаємозбагачення давньоруської та старослов'янської писемності в Київській Русі

Неля Мандрик, кандидат філологічних наук, доцент кафедри методики викладання і культури української мови Рівненського державного гуманітарного університету

Анотація

Проблема формування давньоруської писемно-літературної мови, визначення сфер її функціонування, питання про роль старослов'янської мови та межі її вжитку в Київській Русі перебувають у полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних славістів. Автор статті намагається довести, що обидві літературні мови Київської Русі були об'єднуючим чинником духовної культури східних слов'ян.

Ключові слова: азбука, фольклор, епос, правопис, граматика, живе мовлення, лексика, білінгвізм, варіант, контекстуальний глос, глосема, апелятив, лексикографія.

Проблема формирования древнерусского письменно-литературного языка, определение среды функционирования, вопрос о роли старославянского языка и границ его употребления в Киевской Руси находятся в поле зрения как отечественных, так и зарубежных славистов. Автор статьи пытается доказать, что оба литературных языка Киевской Руси были объединяющим фактором духовной культуры восточных славян.

Ключевые слова: азбука, фольклор, эпос, правописание, грамматика, живая речь, лексика, билингвизм, вариант, контекстуальный глосс, глоссема, апелятив, лексикография.

Key words: alphabet, folklore, epos, spelling, grammar, live language, vocabulary, bilingualism, version, contextual glosse, glosseme, common noun, lexicography.

Проблема формування давньоруської писемно-літературної мови, визначення сфер її функціонування, питання про роль слов'янської мови та межі її вжитку в Київській Русі вже понад сто років перебувають у полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних славістів.

Як відомо, перший договір Русі з Візантією (911 р.) написано «на двою харатью», очевидно, грецькою і давньоруською мовами. У договорі 944 р. зазначено, що руські купці й посли, які приїжджають у Візантію, «да принос[м]ть грамоту...».

Із південнослов'янською писемністю Русь могла ознайомитися через торгові зв'язки з Болгарією та завдяки походам великого князя Святослава Ігоровича до Болгарії (968 та 971 роки). Природно думати, що давньоруська християнська громада в Києві, до якої належить і княгиня Ольга, яка прийняла християнство у 955 або 957 році, користувалася старослов'янськими книгами. Очевидно, знайомство зі старослов'янською писемністю, близькість старослов'янської й давньоруської мов відігравала не останню роль у тому, що Русь прийняла християнство візантійського обряду.

Однак речових доказів існування давньоруської писемності до 968 р., на жаль, досі не виявлено.

Доказом існування давньоруської писемності до 988 р., на думку С. О. Висоцького, є знайдена ним на стіні Софійського собору в Києві азбука, яка нараховувала 27 букв: а, б, в, г, д, є, ж, з, и, 0, і, к, л, м, н, Д, о, п, р, с, т, у, ф, х, ш, щ, ш.

Про існування в Київській Русі писемно-літературної традиції до офіційної християнізації найпереконливіше свідчить відносно унормована спільно східнослов'янська суспільно-державна й юридична термінологія, яка досить послідовно наявна в усіх текстах, створених давньоруською мовою, і вводиться більш-менш послідовно в старослов'янські конфесіональні, зокрема євангельські, тексти.

До утворення Київської Русі як єдиної східнослов'янської держави, безперечно, могла існувати певна писемна традиція в племінних центрах. З об'єднанням східнослов'янських племен починає формуватися спільнодавньоруська писемно-літературна мова.

Початок цього процесу, швидше за все, збігається з періодом становлення й утвердження давньоруської державності (VIII-ІХ ст. н.е.) [11, с. 220].

Для цієї мови характерне відтворення спільно східнослов'янських фонетичних, граматичних і лексичних особливостей того часу. Можна припустити, що певна уніфікованість слово- і формовживання була результатом зародження літературної мови в одній східнослов'янській землі - землі середньонаддніпрянських полян. Ця земля, що споконвіку була заселена слов'янами [11, с. 7-86] і перебувала в центрі східного слов'янства, висунула одне з поселень - Київ - на роль об'єднувального центру.

Орієнтація у виробленні ділової мови на давньокиївський говір, певна нормалізація мовних засобів у фольклорних творах сприяли поступовому формуванню літературної мови. Важко погодитися із О. І. Соболевським, який ствердував, що в найдавніші часи «чиста руська ділова писемна мова цілком ототожнювалася з місцевими говорами» [10, с. 39]. На думку багатьох учених, в основу мови Києва було покладено мовлення південної частини східного слов'янства, однак це був змішаний говір міста, що знаходилося на перехресті багатьох торговельних шляхів, мало до ХІІІ ст. найтісніші економічні та культурні зв'язки з Новгородом [8, с. 30], приймало у своїх стінах гостей з усіх руських земель, з інших слов'янських і неслов'янський країн, насамперед із Візантії та Хозарського каганату. Ця мова виконувала складні культурно-просвітницькі й освітні функції і відбивала всю різноманітність культурного життя феодального класу. «У ній, - відзначав В. В. Виноградов, - було багато іномовних елементів, культурних, суспільно-політичних, професійних і торговельних термінів. Вона містила в собі слова з різних слов'янських діалектів» [1, с. 18]. Таким чином, перші документи, писані давньоруською мовою, фіксують далеко не діалектне мовлення.

У контексті світської писемності факт, що найбільший юридичний твір Київської Русі - «Руська Правда» (перші відомі списки якої з'явилися в ХІ ст., доповнена на початку ХІІ ст.) - створено давньоруською літературною мовою, сприймається як природний. Дослідивши найдавніший список (1282 р.) «Руської Правди», Ю. Ф. Карський зауважив, що «наша пам'ятка справляє враження твору, написаного чистою народною руською мовою» [5, с. 20], а пізніші переписувачі (XV ст. та ін.) тексту пам'ятки найчастіше заміняли давньоруські слова ходовими церковнослов'янізмами [5]. С. П. Обнорський, у свою чергу, ґрунтовно вивчивши коротку редакцію «Руської Правди», показав, що первісний її текст відбиває систему давньоруської літературної мови [8, с. 30].

Однак не лише юридичні тексти писалися давньоруською літературно-писемною мовою. В монографії «Очерки по истории русского литературного языка старшего периода» С. П. Обнорський, усебічно проаналізувавши визначні оригінальні пам'ятки - твори Володимира Мономаха, «Молєньк» Данила Заточника, «Слово о полъку Игорєві», показав, що вони створені однією й тією ж мовою - давньоруською. В полемічному захопленні вчений явно применшив значення старослов'янського (церковнослов'янського) елемента в досліджених пам'ятках. А цей складник помітний. Не досліджено, яке місце церковнослов'янський складник займав у них у період написання творів, та, мабуть, не вдасться з'ясувати це стосовно творів Володимира Мономаха й «Слова», адже вони збереглися тільки в одному списку.

По суті, до аналогічних висновків після ґрунтовного вивчення кількох груп лексики «Повісті временних літ» прийшов А. С. Львов. Він вважає, що 2/3 лексичного складу пам'ятки складають давньоруські слова [6, с. 352]. А. І. Генсьорський установив, що мова волинської частини Галицько-Волинського літопису майже вільна від лексичних церковнослов'янізмів [2]. Типово давньоруський склад лексики й у Київському літопису.

А. С. Львов на підставі незаперечних фактів довів, що в літописі типово східнослов'янські слова пізніше замінялися церковнослов'янізмами. Церковно-слов'янізацію давньоруської писемної мови вчений вважає секундарним явищем, яке набуло більш інтенсивного характеру з другої половини ХІ ст. [6]. Давньоруські твори, що збереглися в рукописах ХІІІ ст., зокрема й обширна «Руська Правда», безсумнівно, вказують на те, що цей процес активізувався після давньоруської доби. Церковнослов'янізацію «Руської Правди» у XV-XVII ст. видно з різночитань, поданих Ю. Ф. Карським при публікації списку 1282 р.

Беручи до уваги близькість давньоруської та старослов'янської мов, можна припустити, що задовго до хрещення Русі старослов'янська мова, закріплена в спеціально створеній Кирилом і Мефодієм писемності (що було головною перевагою цієї мови над іншими слов'янськими), впливала на вироблення норм давньоруською мови. За свідченням О. І. Соболевського, в одній із папських булл згадується про слов'янське богослужіння на Русі в часи Ольги, а це означає, що деякі старослов'янські тексти потрапили до Києва не пізніше ніж на зламі ІХ-Х ст. [10, с. 28]. Поява в ХІ ст. таких видатних пам'яток, як «Остромирове Євангеліє», Служебні мінеї 1095-1097 років, оригінальних творів перших східнослов'янських письменників, чітко промовляє про те, що за одне чи два покоління писців і книжників на Русі не могли розвинутися ні такий стиль, ні такі орфографічні традиції [1, с. 18]. Значний авторитет старослов'янської мови, визнання її як спільнослов'янської літературної мови пояснюється тим, що формувалася вона зі слов'янського мовного матеріалу за посередництвом високої грецької літературної і філологічної культури [1, с. 16]. Саме тут вперше з'явилися еквіваленти грецьких слів, яких не було раніше у словянських мовах. «Слов'янська мова, якій випало одразу сприйняти такий нагромаджений віками спадок чужої культури, вийшла з цього випробування з великою для себе честю. Її словниковий запас виявився настільки широким, що навіть найважчі тексти не зупиняли перекладачів» [1, с. 89-106]. Проникнення старослов'янської мови на Русь як мови літературної дало підставу одним дослідникам (О. О. Шахматов) говорити про старослов'янську основу давньоруської літературної мови, іншим (С. П. Обнорський) - абсолютно заперечувати вплив старослов'янської мови на формування норм давньоруської. Обидва погляди в наш час оцінюються як надто категоричні [11, с. 7-86].

Будучи одним із джерел формування давньоруської літературної мови, старослов'янська виступила як органічний компонент культурних традицій, вироблених в умовах самостійного життя східного слов'янства. В. В. Виноградов відзначав: «Київська Русь була першою значною спробою вирішити завдання зв'язку чорноморської та прибалтійської культур у порівняно стійкій політичній організації» [1, с. 11]. Старослов'янська мова посідала в цьому процесі помітне місце. У зв'язку з цим Ф. П. Філін зауважував: «Як би не оцінювати мовну ситуацію в стародавній Русі і разом з нею витоки російської літературної мови, ясно одне: старослов'янська мова відіграла видатну роль в історії російської (ширше - східнослов'янської) мовної культури» [11, с. 4]. Виникло питання, як називати цю мову: старослов'янською чи, як це широко практикується в багатьох сучасних працях, церковнослов'янською?

В історії російської мови поняття старослов'янської мови ототожнювалося з поняттям церковнослов'янської. Так, О. І. Соболевський писав: «Церковнослов'янська, або старослов'янська, або давньоболгарська мова - та мова, якою слов'янські первоучителі св. Кирило й Мефодій переписали з грецької книги святого письма й богослужебні і яка після їх смерті стала літературною мовою болгар, сербів і руських» [10, с. 39]. Ф. П. Філін вважає, що необхідно бачити різницю між старослов'янською як першою міжслов'янською літературною мовою і церковнослов'янською літературною мовою, що функціонувала на Русі паралельно з давньоруською. У сучасній славістиці ця думка є найбільш поширеною [11, с. 223]. Грань між старослов'янською і церковнослов'янською мовами на Русі стає досить виразною у ХІІ-ХІІІ ст., коли церковнослов'янська мова почала розвиватися з помітною орієнтацією на давньоруські фонетичні, морфологічні, а частково й лексичні особливості, тобто перетворилася в східнослов'янську редакцію старослов'янської мови. Деякі сучасні дослідники пішли далі у своїх припущеннях, вважаючи, що церковнослов'янську мову слід протиставляти старослов'янській як окрему від неї мовну одиницю [7, с. 83].

Отже, в період Х-ХІІІ ст. на Русі в писемно-літературній сфері розвивається білінгвізм. Як зазначав О. І. Соболевський, «поряд із церковнослов'янською мовою стара Русь уживала живу руську мову, і пам'ятки останньої, паралельно з пам'ятками першої, ідуть з давніх-давен до новітніх часів» [10, с. 22]. Цю думку поділяв і В. В. Виноградов, зауваживши: «Є цілком певна вказівка на те, що вже в ХІ ст. виникла ця двомовність» [1, с. 18].

І в канонічній, і у світській літературі, писаній старослов'янською мовою, відбився вплив давньоруської мови. Хоча мова церковних книг час від часу очищалася від нашарованих на неї місцевих особливостей, давньоруські книжки багато в чому орієнтувалися на східнослов'янські фонетичні й граматичні особливості, а в галузі лексики - на той стилістичний узус, який складався на давньоруському ґрунті.

Однією з причин цього слід, мабуть, визнати ослаблення зв'язків з Болгарією, що в ХІ-ХІІ ст. потрапила в залежність від Візантії, а звідси - і з живою болгарською мовою.

Як відзначав О. І. Соболевський, знайомство східних слов'ян зі старослов'янською мовою у величезній кількості випадків (особливо у віддаленому Новгороді) могло бути тільки книжним.

Руські списки старослов'янських текстів ХІ і середини ХІІ ст. типу Остромирового Євангелія, обох Святославових збірників, Пандектів Антіоха містять у собі порівняно незначну кількість східнослов'янізмів.

Східнослов'янський варіант старослов'янської мови, як і давньоруська мова, розвиваючись у просторі та часі, поступово вбирав у себе певні місцеві риси.

Цей процес з однаковою послідовністю простежується у пам'ятках як давньоруської, так і церковнослов'янської мов, відмінність полягала лише в його інтенсивності. Спираючись на наявність місцевих особливостей, дослідники відносять давньоруські й церковнослов'янські пам'ятки до галицько-волинського, смоленсько-полоцького, псковського і новгородського регіонів.

О. І. Соболевський виокремлював також ще київський та володимиро-суздальський регіони, які, однак, на його думку, не відбивали яскравих місцевих мовних рис. Проте це пояснюється не відсутністю таких особливостей у живій мові Київщини, а високою культурою письма в стольному місті.

При виробленні давньоруської редакції церковнослов'янської мови помітну роль відіграли переклади з грецької мови творів візантійських (житія, повісті, хроніки, устави) та інших письменників, здійснені в Київській Русі. Зразком таких перекладів є хроніка Георгія Амартола, що характеризується великою кількістю контекстуальних (рядкових) глос. Глосемами (пояснювальними лексемами) виступають насамперед неперекладені грецькі слова-апелятиви (близько 60), а також власні назви (близько 20).

Приблизно в 30 випадках у глосах пояснюються правильно перекладені лексеми, причому або давньоруське слово подається на церковнослов'янській глосемі, або навпаки. Глоси застосовуються і в інших перекладних творах. Усе це свідчить про прагнення руських книжників виробити власний мовний узус.

Знаменно, що давньоруська несловникова лексикографія - глосографія, або глосемографія, - виникла якраз у зв'язку з використанням у певних сферах духовного життя запозиченої (хоч і близькоспорідненої) старослов'янської мови.

Жива народна мова впливала на старослов'янську, збагачуючи її виражальні й комунікативні можливості. Оскільки переважна більшість літератури, яка дійшла до наших часів від давньокиївського періоду, написана старослов'янською мовою, може скластися враження, ніби давньоруська мова після приходу на Русь християнства відігравала другорядну, малопомітну роль у літературній історії Київської Русі. Проте така думка, швидше всього, була б помилковою. Хоча старослов'янська мова у перші століття після прийняття християнства справді проникала в усі сфери духовного життя феодальної Русі, однак на землі ХІ-ХІІ ст. вона дедалі більше відтіснялася у сферу конфесіональної літератури. Після навали Батия вона вживається переважно як мова церкви, решту функцій бере на себе давньоруська літературна мова, що поповнювалася з народнорозмовного джерела і у зв'язку з цим розпадалася на ряд варіантів.

Концепція однієї давньоруської літературної мови з двома типами - «книжно-слов'янським» і «народно-літературним» - не відбиває фактичного мовного стану в писемності ХІ-ХІІІ ст.

Немає сумніву, що в Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: церковнослов'янська, яка обслуговувала потреби православної релігії (літургія, обряди, проповіді, житія та ін.), й давньоруська, що функціонувала у світських сферах життя (юридичні акти, літописи, художня література).

Ф. П. Філін запропонував таку схему літературного білінгвізму в Київській Русі:

- Церковнослов'янська мова із двома типами:

а)власне церковнослов'янська мова богослужебної та близької до неї літератури; б) слов'яноруська мова - мова оригінальних творів давньоруських письменників.

- Давньоруська мова із двома типами: а) мова ділового письменства й приватного листування;

б)мова «повіствувальної» літератури (різних жанрів).

Представлену вище дихотомію вчений мотивує різним співвідношенням південнослов'янських і давньоруських елементів у типах церковнослов'янської і давньоруської мов. Поділ давньоруської мови на два типи видається нам зайвим, адже між мовою юридичних документів і мовою творів інших галузей писемності немає принципової різниці.

Обидві літературні мови Київської Русі - давньоруська й старослов'янська давньоруської редакції (церковнослов'янська) - виступали могутнім об'єднуючим чинником духовної культури східних слов'ян, зміцнювали свідомість їх спільності та дісталися в спадщину східнослов'янським народам - російському, українському й білоруському.

давньоруський мова старослов'янський білінгвізм

Список використаної літератури

1. Виноградов В. В. Избранные труды. История русского литературного языка / В. В. Виноградов. - М. : Наука, 1978. - 320 с.

2. Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис / А. І. Генсьорський. - К. : Вид. АН УРСР, 1961. - 284 с.

3. Древний церковнославянский язык : фонетика // Лекции А. И. Соболевского. - М., 1891. - С. 3.

4. Истрин В. М. Очерк истории древнерусской литературы / В. М. Истрин. - Пг., 1922. - 210 с.

5. Карский Е. Ф. «Русская Правда» по древнейшему списку: введ., текст, снимки, объясн. указ. авт. и словар. состава / Е. Ф. Карский. - Л., 1930, - С. 20-21.

6. Львов А. С. Лексика «Повести временных лет» / А. С. Львов. - М. : Наука, 1975. - С. 351-352.

7. Малкова О. В. О связи церковнославянского языка древнерусской редакции со старославянским языком / О. В. Малкова // Вопросы языкознания. - 1981. - № 4. - С. 83.

8. Обнорский С. П. Очерки по истории русского литературного языка старшего периода / С. П. Обнорский. - М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1946. - 199 с.

9. Рыбина Е. А. Археологические очерки истории новгородской торговли / Е. А. Рыбина. - М. : Изд-во Московского ун-та, 1978. - 170 с.

10. Соболевский А. И. История русского литературного языка / А. И. Соболевский. - Л. : Наука, 1980. - 200 с.

11. Филин Ф. П. Истоки и судьбы русского литературного языка / Ф. П. Филин. - М. : Наука, 1981. - С. 7-86.

Размещено на Allbest.ru