Історія слов’янських "глухих" голосних у концепції П. Лавровського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія слов'янських "глухих" голосних у концепції П. Лавровського

П.О. Лавровський зробив вагомий внесок у дослідження історії слов'янських „глухих” (редукованих) голосних ъ, ь. Слідом за О. Х. Востоковим та І. І. Срезневським Лавровський розглядав ъ, ь як праслов'янську спадщину в слов'янських мовах. На думку П. О. Лавровського, термін Вос-токова напівголосні є не зовсім вдалим; щодо ъ, ь треба говорити про голос-ні звуки. Лавровський довів, що Г. П. Павський, говорячи про „придихи”, фактично відстоює консонантну природу ъ і ь. Значну увагу вчений приділив походженню звуків ъ, ь: праслов'янський ъ походить від праіндоєвропейського и короткого, а праслов'янський ь - від і короткого. Отже, П. О. Лавровський подав найбільш повну для свого часу характеристику ъ, ь з погляду їх природи й походження. Подальшу історію ъ та ь Лавровський, так само як О. Х. Востоков і І. І. Срезневський, моделював як утрату слов'янських редукованих у слабкій позиції та їх перехід у голосні повного творення о та е в сильній позиції.

Яскравою постаттю в європейській компаративістиці 20-х- 60-х рр. ХІХ ст. був Петро Олексійович Лавровський (1827-1886), видатний російський та український мовознавець. Лавровський -- поряд з М. О. Максимовичем і Я. Ф. Головацьким - став одним із перших представників порівняльно-історичного методу в Україні [3, с. 23-31].

Разом зі своїм учителем І. І. Срезневським П. О. Лавровський сто-яв біля джерел Харківської лінгвістичної школи; Лавровський був учителем О. О. Потебні - фундатора й головного теоретика цієї сла-ветної школи. Учений вирізнявся різнобічністю наукових інтересів. Славістичні праці П. О. Лавровського присвячено мові й палеогра-фічним особливостям давніх писемних пам'яток південних, західних і східних слов'ян, відношенням між слов'янськими мовами в різні епохи їхнього розвитку, лексичним, фонетичним і граматичним осо-бливостям слов'янських мов [9].

Серед студій ученого, присвячених східним, південним і західним слов'янам, їхнім мовам, розглядуваним і в сучасному стані, і в іс-торії, можна назвати „О языке северных русских летописей” (1852), „О русском полногласии” (1858), „Описание семи рукописей имп. Санкт-Петербургской публичной библиотеки” (1858), „Житие царя Ла-заря по списку XVII в.” (1860), „Кирилл и Мефодий как православные проповедники у западных славян” (1863), „Этнографический очерк кашубов” (1866), „Коренное значение в названиях родства у славян” (1867), „Черногория и черногорцы” (1871) та ін.

Лавровського особливо цікавила проблема походження й розвитку українського етносу та його мови; учений досліджував споконвічні риси української мови, з'ясовував історичну взаємодію української мови з іншими слов'янськими. Значну увагу П. О. Лавровський приділяв сербській мові. Можна відзначити, зокрема, такі лексикографічні праці вченого, як „Сербско-русский словарь” (1870) і „Русскосербский словарь” (1880).

Однією з цікавих (і з тих, що мали тривалі наслідки) гіпотез П. О. Лавровського стала теза про генетичну близькість української мови до сербської. Видається аксіоматичним, що Лавровський, пред-ставник компаративістики 20-х - 60-х рр. ХІХ ст., у цілому працював у межах так званої „парадигми Шлейхера” (цей термін можна зустрі-ти, зокрема, в Е. Кьорнера [12]). Ми маємо на увазі насамперед слав-нозвісну модель „родовідного дерева” [3, с. 10, 28].

Шлейхер уявляв собі розвиток мов як постійну й послідовну ди-вергенцію. При цьому дивергенція інтерпретувалася як одномоментний процес: у певний момент індоєвропейська прамова розпалася на слов'яно-германську (яка пізніше розділилася на германську і балто-слов'янську) і аріо-греко-італо-кельтську [10, с. 91-92]. Далі, зокрема, балто-слов'янська прамова також у певний момент розділи-лася на прабалтійську і праслов'янську [10, с92], а праслов'янська (якщо дещо модифікувати трактування АШлейхера, спираю-чись на праці його послідовників, у тому числі українських і ро-сійських) - на празахіднослов'янську, прапівденнослов'янську та прасхіднослов'янську (давньоруську).

Прасхіднослов'янська мова, у свою чергу, також у певний момент розпалася на українську, російську й білоруську; ці останні три мови інтерпретувалися як близькоспоріднені. Подальшим кроком у такому трактуванні моделювався процес розпаду, зокрема, української мови на наріччя, а наріч - на говори. Саме так висвітлював процес утво-рення східнослов'янських мов І. І. Срезневський: „Давніми, але не споконвічними є риси, які відділяють одне від одного наріччя північ-не та південно-великоруське та малоруське; не такими вже давніми є риси, які роз'єднали на півночі наріччя східне - власне великоруське та західне - білоруське, а на півдні наріччя східне - власне малорусь-ке та західне - русинське, карпатське; ще більш новими є риси від-мінності говорів місцевих, на які поділилося кожне з наріч руських” [8, с. 38-39].

У П. О. Лавровського, учня Срезневського, спостерігається зна-чний відхід від цієї традиційної схеми. Ідеться про велику статтю „Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравни-тельно с великорусским и другими славянскими наречиями” (1859). Спочатку Лавровський [5] слідом за І. І. Срезневським визнавав прасхіднослов'янську мову [3, с. 29], залишаючись, таким чином, у межах „парадигми Шлейхера”.

Проте з часом погляди П. О. Лавровського змінилися: від ви-знання прасхіднослов'янської мови він у зазначеній вище статті прийшов до констатації лише „найближчої спорідненості” україн-ської та російської мов. У процесі аналізу конкретних мовних явищ прасхіднослов'янська мова не береться до уваги (так, і в слові за-між учений виводить безпосередньо з носового голосного) [там само]. З іншого боку, дослідник генетично зближує українську мову із сербською, знов-таки генетично „віддаляючи” її від російської (білоруської мови вчений не виділяв). П. О. Лавровський висунув твердження про наявність в українській мові багатьох явищ, спіль-них із сербською, що робить її перехідною від російської мови до південнослов'янських. До таких явищ учений відніс, зокрема, у (к) фрикативний [там само].

Ці міркування викликали опір з боку П. Г Житецького, який вважав, що Лавровський розглядає неістотні ознаки української та сербської мов, лишаючи поза увагою істотні. Користуючись такою методикою, можна значно збільшити кількість спільних українсько- сербських явищ, довести таку саму близькість української мови до чеської [там само]. На нашу думку, однією з причин непереконливос-ті аргументації П. О. Лавровського є те, що вчений обмежувався ма-теріалом лише літературних української та сербської мов, без ураху-вання даних сучасних діалектів. Тим не менш теза Лавровського про генетичну близькість української мови із сербською виявилася про-дуктивною в мовознавстві першої третини ХХ ст. її підняли на щит С. Й. Смаль-Стоцький і Т Ґартнер, а слідом за ними - і Є. К. Тимчен-ко [там само, с. 110-111].

Постановка проблеми. Вагомим є внесок П. О. Лавровського у вивчення генезису й еволюції „глухих” (редукованих) голосних ъ, ь у праслов'янській і давньоруській мовах та подальшої історії ъ і ь у слов'янських мовах. Аналіз останніх досліджень. Проте це питан-ня в лінгвістичній історіографії залишається недостатньо вивченим. Стисло про погляди П. О. Лавровського на ъ, ь писали В. А. Глущен-ко [3, с. 29] і О. Л. Жихарєва [4, с. 32]. Цим голосним В. А. Глущенко присвятив і окреме дослідження [2]. Підготовка пропонованої статті зумовлена бажанням автора викласти питання якнайповніше.

Метою розвідки є розкриття поглядів П. О. Лавровського на генезис і еволюцію голосних ь, ь у контексті української й російської компаративістики 20-х - 60-х рр. XIX ст., установлення внеску Лавровського у вивчення історії ь, ь.

Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) розкрити по-гляди на ь, ь попередників П. О. Лавровського у вивченні цих звуків / фонем / літер; 2) виявити, що найбільш цінне було успад-коване Лавровським; 3) проаналізувати аргументовану критику П. О. Лавровським деяких тез О. Х. Востокова й Г П. Павського; 4) встановити внесок Лавровського у вивчення історії голосних ь, ь.

Об'єктом дослідження виступають редуковані (в термінології

І. І. Срезневського, П. О. Лавровського та інших компаративістів ХІХ ст. - початку ХХ ст. вони називалися „глухими”) голосні ь, ь як лінгвоісторіографічний феномен (голосні ь, ь є історико-фонетич- ним явищем, що по-різному інтерпретувалося упродовж існування слов'янського порівняльно-історичного мовознавства). Предметом є артикуляційні властивості звуків / фонем ь, ь у трактуванні П. О. Лав- ровського (в контексті попередніх і сучасних ученому досліджень). При цьому ми беремо до уваги, що компаративістам ХІХ ст. - почат-ку ХХ ст. було притаманне інтуїтивне розмежування звука й фонеми та трактування фонеми як звукотипу (уперше фонему і звук чітко роз-межовано в студіях І. О. Бодуена де Куртене). Артикуляційні власти-вості ь, ь ми розглядаємо в діахронії.

У нашій розвідці використано актуалістичний метод як метод праць з лінгвістичної історіографії. Доцільність застосування цього методу в студіях лінгвоісторіографічного спрямування аргументова-но у нашій монографії [3, с. 6-7]. При цьому ми виходимо з того, що лінгвістичний метод як такий і порівняльно-історичний зокрема доцільно інтерпретувати як складну логічну одиницю гетероген-ного характеру; у межах цієї одиниці ми моделюємо три різнорідні компоненти: онтологічний, телеологічний і операційний [там само, с. 12; 11].

Онтологічний компонент включає в себе певні принципи й під-ходи; для порівняльно-історичного методу це принципи історизму, причиновості, системності, загального зв'язку явищ та історичний, причиновий, системний підходи [3, с. 5, 13-15].

Телеологічний компонент пов'язаний з метою дослідження; щодо порівняльно-історичного методу слід говорити про реконструкцію прамовних станів і моделювання мовних процесів від прамов до су-часних мов (фактологічний аспект) і про встановлення історичних, причинових, системних зв'язків на матеріалі сім'ї, групи, підгрупи споріднених мов, тобто про реалізацію на цьому матеріалі принципу загального зв'язку явищ (методологічний аспект) [там само, с. 12-15, 182].

Операційний компонент порівняльно-історичного методу вклю-чає в себе такі прийоми та процедури, як 1) генетичне ототожнення фактів, 2) лінгвістична реконструкція архетипу та фонетичного за-кону, 3) хронологізація і 4) локалізація мовних явищ і їхніх системно пов'язаних сукупностей [там само, с. 14].

У пропонованій статті ми звертаємося до феноменів, що цікавлять нас переважно як фрагменти системи, реконструйовані завдяки за-стосуванню саме цих прийомів і процедур. Паралельно з О. Х. Востоковим на матеріалі германських та інших індоєвропейських мов працювали німецькі лінгвісти Ф. Бопп та Я. Грімм і данець Р. Раск. Саме цих чотирьох мовознавців лінгвоісторіографи вважають засно-вниками компаративістики та основоположниками порівняльно-істо-ричного методу.

Як відомо, дослідження ъ, ь започаткував О. Х. Востоков (праця Востокова „Рассуждение о славянском языке” уперше вийшла дру-ком у 1820 р.). Установлення звукового значення кириличних юсів і єрів стали найвидатнішими досягненнями Востокова; саме вони ознаменували застосування порівняльно-історичного методу до ма-теріалу слов'янських мов.

Виклад основного матеріалу дослідження. О. Х. Востоков першим дійшов висновку про те, що букви ъ, ь у давніх писемних пам'ятках позначали певні звуки, відмінні від о, е у східнослов'янських мовах. При цьому Востоков спирався на матеріал тогочасних слов'янських мов, де на місці давніх сильних ъ, ь представлені різні голосні звуки: укр. сон, день, рос. сон, день, польськ. sen, dzien, чеськ. sen, den, болг. сън, ден, серб. сан, дан та ін. Востоков назвав ъ, ь „напівголосними” [1, с. 7-10], підкресливши тим самим їхню вокалічну природу. Термін напівголосні слідом за О. Х. Востоковим почав уживати М. І. Греч. Г. П. Павський трактував ъ, ь як „придихи”, про що докладно йти-меться далі (його працю „Филологические наблюдения над составом русского языка” було вперше видано в 1841 р.).

Першим мовознавцем, який назвав ъ, ь власне голосними, став

І. І. Срезневський. В „Мыслях об истории русского языка” (перше ви-дання - 1849 р.) він зазначив: сучасні слов'янські мови незаперечно свідчать про те, що ъ, ь у давньоруській, старослов'янській та інших давніх слов'янських мовах були голосними. Слідом за О. Х. Востоко- вим Срезневський розглядав ъ, ь як праслов'янську спадщину в дав-ніх мовах слов'ян. І. І. Срезневський назвав ці звуки / фонеми „глухи-ми” (термін редуковані - пізнішого походження) й зазначив, що вони були короткими, чим споконвічно відрізнялися, наприклад, від голос-них о, е. Голосний ъ уживався у „складах твердих”, а ь - „у м'яких”. При цьому в історії східнослов'янських мов „чисті” (тобто о, е) ви-никли з „глухих”, а не навпаки [8, с. 29]. Остання теза була дуже важ-ливою й актуальною для того часу, беручи до уваги, що М. О. Мак-симович реконструював перехід о, е > ъ, ь, причому він вважав о, е праслов'янськими архетипами, а ъ, ь - специфічною інновацією ма-кедонського діалекту, що ліг в основу старослов'янської мови; Мак-симович розглядав редуковані ъ і ь як специфічну старослов'янську рису, не притаманну іншим давнім слов'янським мовам [6, с. 71, 76] (праця М. О. Максимовича „Начатки русской филологии” вийшла друком у 1848 р.).

Оскільки у східнослов'янських пам'ятках ХШ-XTV ст. букви ъ і ь уживалися „правильно” (тобто відповідно до етимології), І. І. Срез- невський зробив висновок про те, що в діалектах східних слов'ян ъ, ь зберігалися ще в XFV ст. [8, с. 43-44]. Варто відзначити, що, роз-криваючи свої погляди на природу ъ і ь, І. І. Срезневський не зга-дує студій своїх сучасників О. Х. Востокова, М. І. Греча, Г. П. Павського, М. О. Максимовича; вважаємо, що можна певним чином го-ворити про полеміку Срезневського з цими лінгвістами, проте ця полеміка мала прихований характер. Як показав подальший розви-ток слов'янського порівняльно-історичного мовознавства, погляди І. І. Срезневського на природу ъ і ь стали важливим кроком уперед. Необхідно було більш докладно викласти ці погляди, подавши критичну оцінку праць сучасників Срезневського, насамперед О. Х. Востокова й Г. П. Павського. Це завдання поставив перед собою П. О. Лав- ровський (книга „О языке северных русских летописей”).

Перш за все наголосимо, що Лавровський слідом за О. Х. Восто- ковим і І. І. Срезневським розглядав ъ, ь як праслов'янську спадщи-ну в давньоруській мові [5, с. 24], що відзначила О. Л. Жихарєва [4, с. 32]. П. О. Лавровський починає з констатації того, що питання про ъ, ь „не цілком розв'язане”, але близьке до розв'язання завдяки порів-няльно-історичному вивченню слов'янських мов. Оскільки в давніх пам'ятках букви ъ, ь уживаються „правильно”, ъ, ь не є „беззмістовними знаками”, вони мають „особливе значення” [5, с. 25] (тут Лавровський іде за О. Х. Востоковим і І. І. Срезневським).

На думку Лавровського, термін О. Х. Востокова напівголос-ні є не зовсім коректним: він означає голосні „наполовину”, але голосних „наполовину” бути не може; стосовно ъ, ь тре-ба говорити про голосні звуки [там же, с. 26] (отже, Лавров-ський поділяє погляд І. І. Срезневського). Значне місце в книжці П. О. Лавровського приділено полеміці з Г. П. Павським, який, як відзначалося вище, розглядав ъ, ь як „придихи” [7, с. 39-42]. Лавровський довів, що „придихи” Павського нічим принципово не відрізняються від приголосних; звідси випливає, що ъ і ь, за Г. П. Павським, є приголосними звуками [5, с. 26-27].

Однак протиріччя позиції Павського на цьому не закінчуються. Кваліфікувавши ъ, ь як „придихи”, Г. П. Павський далі пише про те, що букви ъ і ь у найдавніших кириличних пам'ятках використовува-лися для позначення твердості та м'якості приголосних і „для заміни збіглих голосних”, тобто „не мали самостійного значення, як особливі літери” [7, с. 75]. На думку П. О. Лавровського, тут спостерігається нерозмежування значень літер ъ, ь у давньоруській мові й у сучасній російській: значення сучасних російських літер ъ, ь переноситься на літери ъ, ь у давньоруських рукописах [5, с. 27-28].

„Правильне” вживання літер ъ, ь у найдавніших давньоруських пам'ятках (Х - ХІІ ст.) пояснюється тим, що в цю епоху вони ще „жили в народі”; із занепадом звуків ъ, ь літери ъ, ь починають змішуватися з літерами о, е [там само, с. 29]. Проаналізувавши дав-ньоруські грамоти XIV ст., П. О. Лавровський дійшов висновку, що „приблизним періодом” занепаду „глухих” на східнослов'янському мовному терені можна вважати „початок другої половини XIV століття”. Якщо ж літери ъ, ь трапляються й пізніше, „навіть і в XV столітті”, то це є певним „анахронізмом” і пояснюється орфографічною традицією [там само, с. 32]. Отже, подальшу історію ъ і ь Лавров-ський, так само як О. X. Востоков і І. І. Срезневський, моделював як утрату східнослов'янських редукованих у слабкій позиції та їх пере-хід у голосні повного творення о та е в сильній позиції.

Яким же, з погляду П. О. Лавровського, є походження звуків ъ, ь? Посилаючись на праці Ф. Міклошича, В. Копітара, Ф. І. Буслаєва, Г. М. Каткова, у яких наведено паралелі із санскриту, латини, готської й литовської мов, Лавровський зазначає, що компаративістика „збли-жує ъ зі звуком у, ь зі звуком и” [там само, с. 31]. Використовуючи сучасну термінологію, слід говорити про те, що праслов'янський ъ походить від праіндоєвропейського и короткого, а праслов'янський ь - від праіндоєвропейського і короткого.

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки: 1. До виходу монографії П. О. Лавровського „О языке северных русских летописей” мовознавці характеризували ъ, ь суперечливо: з одного боку, йшлося про вокалічну природу ъ, ь (О. X. Востоков, І. І. Срез- невський), з іншого - про ъ, ь як „придихи” або навіть про те, що ъ, ь „не мали самостійного значення, як особливі літери” (Г. П. Павський). 2. У дослідженні ъ, ь П. О. Лавровський ішов слідом за О. X. Востоковим і І. І. Срезневським; зокрема, він бачив у ъ, ь літери, що позначали певні звуки; Лавровський стверджував вокалічну природу ъ, ь і розглядав їх як праслов'янську спадщину в давньоруській мові. 3. П. О. Лавровським було наведено аргументовану критику деяких тез його сучасників. Лавровський вважав термін Востокова напівголосні не зовсім вдалим; щодо ъ, ь треба говорити про голосні звуки. Г П. Павський фактично відстоював консонант-ну природу ъ і ь. З іншого боку, у викладі Павського спостерігаєть-ся нерозмежування значень літер ъ, ь у давньоруській мові й у су-часній російській. 4. Подальшу історію ъ і ь у слов'янських мовах П. О. Лавровський, так само як О. Х. Востоков і І. І. Срезневський, моделював як утрату редукованих у слабкій позиції та їх перехід у голосні повного творення о та е в сильній позиції. 5. Значну увагу П. О. Лавровський приділив походженню звуків ъ, ь: праслов'янський ъ походить від праіндоєвропейського и короткого, а праслов'янський ь - від і короткого. 6. Отже, П. О. Лавровський подав найбільш повну для свого часу характеристику ъ, ь з погляду їх генезису й еволюції. Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у фронтальному по-глибленому вивченні студій П. О. Лавровського, присвячених історії слов'янських мов.

Список використаних джерел

історичний концепція голосний

1.Востоков А. X. Рассуждение о славянском языке, служащее введением к грамматике сего языка, составляемой по древнейшим оного письменным памятникам / А. X. Востоков // Филологические наблюдения. - Санкт-Петербург, 1865. - С. 1-27.

2.Глущенко В. А. П. О. Лавровський про природу й походження редукованих голосних / В. А. Глущенко // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Філологічні науки / редкол. : С. М. Ніколаєнко (відп. ред.) та ін. - К. : Міленіум, 2016. - Вип. 248. - С. 14-20.

3.Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. XIX ст. - 20-і рр. XX ст.) / В. А. Глущенко. - Донецьк : [б.в.], 1998. - 222 с.

4.Жихарєва О. Л. П. О. Лавровський і питання походження східнослов'янських мов // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии. - Славянск, 2001. - Вып. ІХ. Ч. 1. - С. 31--36.

5.Лавровский П. А. О языке северных русских летописей / П. А. Лавровский. - Санкт-Петербург, 1852. - 160 с.

6.Максимович М. А. Начатки русской филологии : об отношении русской речи к западнославянской / М. А. Максимович // Собрание сочинений. - Киев, 1880. - Т. 3. - С. 25-155.

7.Павский Г П. Филологические наблюдения над составом русского языка : первое рассуждение. О буквах и слогах / Г. П. Павский. - 2-е изд. - Санкт-Петербург, 1850. - ХХІІІ. - 141 с.

Размещено на Allbest.ru