Паремія як об'єкт мовознавства

Виклад основного матеріалу

Дослідження паремії як явища є об'єктом зацікавлень і дискусій не лише в галузі мовознавства, але й багатьох інших наук, зокрема, фольклористики, культурології, етнографії, соціології та психології, які прагнуть не лише зрозуміти природу феномена паремії, але й проаналізувати внутрішню та зовнішню мотивацію витворення пареміологічних одиниць. Увага до паремії зумовлена її властивістю до узагальнення рис колективної свідомості етносу, його досвіду, особливостей менталітету та світосприйняття.

Безліч поглядів на природу і класифікаційні ознаки паремії зумовили різноманітність визначень поняття "паремія". Варто зауважити, що погляди на природу паремії відрізняються. На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки відбулися зміни в поясненні терміна "паремії", що є результатом різноаспектного аналізу явища "паремії". Проаналізувавши відомі визначення, погоджуємось із думкою В. М. Мокієнка про те, що паремії - це стале в мові і відтворюване в мовленні антонімічне висловлювання дидактичного характеру, до якого входять прислів'я, приказки та ідіоми [3, с. 12].

На думку Д. О. Добровольського та Ю. М. Караулова, основна функція паремії - це можливість виразити суб'єктивний, емоційно-оцінний погляд на світ [1, с. 8]. Зазвичай паремії не мають авторства, хоча зв'язок із текстом-джерелом у деяких випадках легко простежити. До паремії зараховують прислів'я, приказки, вислови з Біблії, що мають ознаки загальновідомості [6], а також авторські висловлювання, що набули загальновідомого й дидактичного звучання.

Поява класифікації та пояснення паремії як мовного явища відбулась під впливом ідей В. фон Гумбольдта "про мову як діяльність народного духу", які свідчили про перехід світової науки від лінгвістики формальної, описової до лінгвістики антропологічної, інтерпретаційної - вивчення мови "в тісному зв'язку з людиною, її свідомістю, мисленням, духовно-практичноюдіяльністю" [5, с. 8]. Так, за В. фон Гумбольдтом і його послідовниками, паремійні утворення потребують особливої уваги, бо вони відображають сукупність думок, сформованих народом як лінгвокультурним цілим: його менталітет, філософію, психологію, а також забобони й елементи язичницьких вірувань.Саме тому класифікація паремій ґрунтується на наявності або ж відсутності образного плану, різному ступені узагальнення значення, відтворюваності, особливості синтаксичної структури й ін.

Досліджуючи паремії, П. В. Чеснокова виділяє логему - логіко-семантичну одиницю узагальнюючого характеру, з якою можна співвіднести окрему групу паремій. Логема - узагальнення думки, що об'єднує групи конкретних характеристик та оцінок окремих культурно важливих сенсів, які можна виявити в пареміологічному фонді [7, с. 46, 112].

Відтак, у процесі здійснення аналізу пареміологічного фонду особливого значення надавалося аналізу тих паремій, появу яких пов'язано з історією народу, його культурою, побутом, оскільки такі дослідження дали змогуви явити лінгвокультурні особливості окремого етносу. Однак і досі точаться дискусії щодо місця паремії в системі мови, статусу цих одиниць, їхньої класифікації, інтерпретації й диференціації серед різних мовних явищ. Оскільки внаслідок постійного розвитку та зміни поля зацікавлень у науці, понят- тя"прислів'я", "приказка", "паремія" не отримали єдиної дефініції, це зумовлено тим, що вони ставали об'єктами не лише лінгвістики, а й поетики, фольклористики, метою яких було здійснення різноаспектного аналізу цих явищ.

Відтак, етнограф І. І. Срезневський, досліджуючи семантику слова"прислів'я" та "приказка", стверджує, що в ХІ-XV ст. прислів'я визначали як "словесний договір", "угоду", "спільне мислення", "згоду, мир", "приказку, прислів'я", науковець також вказує на ймовірність розуміння приказки й прислів'я як синонімів та їхнє використання задля уникнення тавтології. У передмові до збірки "Російські народні прислів'я і приказки" І. М. Снєгірьов стверджує про еволюцію семантики слова прислів'я від давньоруського значення "умова", "заручини", "нарада", "угода" до значення "яке має лат. proverbium і фр. proverbe, тобто те, що надається, мовиться до слова, що співвідноситься зі словом і ділом, що співвідносне з істиною". Даючи визначення поняттю "паремія", І. І. Срезневський наголошує на тому, що це лексична одиниця обмеженого вживання, пов'язана з церковною літературою, тому дослідник виділяє такі три його значення: "притча", "вислів"; "вибрані уривки з Святого Письма, які зачитують під час богослужінь"; "церковна книга, що містить паремії". Варто зазначити, що в релігійній культурі визначення паремії було вужчим і співвідносилося тільки з другим визначенням ученого - уривки зі святого письма, які зачитуються під час богослужінь. У словнику В. І. Даля паремія визначалась як "повчальне слово", тобто текст дидактичного, повчального харак- теру [Даль 1882:18]. Звідси саме дидактичність і поширеність стали тими ознаками, що зблизили в семантичному плані поняття "приказка", "прислів'я", "паремія" в історії слов'янських мов і культур.

Однак паремія - це не лише художні мініатюри, анонімні твори усної народної творчості, вживання яких у мовленні продиктоване потребою точності та виразності, але також - неписані етичні норми та правила. Відтак, особлива дидактичність паремій свідчить про існування "паремійної" логіки, яка на мовному рівні виражається через специфічну синтаксичну оформленість. Так, Ю. І. Левін і Г. Л. Пермяков свого часу стверджували про помітну семантичну багатоплановість паремій.

У ХІХ ст. у філологічній науці прислів'я отримало таке визначен- ня-поняття, яке містить ознаки узагальненості, образності, логічної складності, дидактичності та загальновідомості. Науковці співвідносять у своїх роботах прислів'я та приказки, де приказки є уламками прислів'їв, а прислів'я - результат розгортання приказки. Однак не всі приказки утворені від прислів'я, і навпаки, тому така етимологія цих явищ викликає сумніви. У цей період увагу до української паремії виявляють письменники, серед яких І. Котляревський, Є. Гребінка, М. Максимович, О. Бодянський, Л. Боровиковський.

Важливу роль у дослідженні паремії як способу вираження національного колориту має дослідження І. М. Снегірьова. Він уперше здійснив тематичну класифікацію приказок, виділивши такі підвиди: антропологічні, фізичні, політичні, судові й інші розряди, у такий спосіб продемонструвавши принцип первинної (тематичної) обробки паремійного матеріалу. Також дослідник вдавався до типологічного аналізу, а інколи й генетичного, для того, щоб простежити ідейність і логічність одиниць, їхню синтаксичну структуру, подібний чи переважаючий компонентний склад, здійснював аналіз європейських мов, порівнював схожі між собою семантично та структурно варіанти прислів'їв.

Вагомий внесок у вивчення паремії як явища зробив В. І. Даль, який здійснив тематичний розподіл паремій, частково було зазначено про ситуативне вживання паремій, а також особливості інтерпретації сталих зворотів. Першим українським збірником, складеним за принципом словника В. І. Даля, є збірка "Українські приказки, прислів'я і таке інше" українського пареміографа М. Номиса, який зібрав і систематизував понад 14339 одиниць. Видання М. Номиса стало поштовхом до розвитку української пареміографії та пареміології.

У середині XIX ст. сформувалась міфологічна школа, до якої ввійшли Ф. І. Буслаєв, А. М. Афанасьєв, О. О. Потебня й ін. Прихильники міфологічної школи дотримувалися думки про рушійну силу міфології й релігії в розвитку фольклору. Важлива роль у вивченні паремій з погляду міфологізму належить Ф. І. Буслаєву, який стверджував, що з часом приказка втрачає власне первинне пряме значення та зберігає тільки переносне значення. Науковець робить висновок, що за ступенем відображення народного досвіду й забобонів паремії нагадують клятви, прикмети, трактування сновидінь, лікарські настанови. Відтак, попри втрату власного первинного значення, паремії дозволяють потрактувати безліч існуючих міфів. О. О. Потебня у праці "Із лекцій теорії словесності" стверджував, що, по-перше,прислів'я можуть з'явитись унаслідок "згущення думок" і таким чином становити стислу мовленнєву формулу, яка виникає як результат споглядання за конкретним явищем, яке повторюється [6, с. 103]. По-друге, прислів'я можуть виникнути внаслідок компресії байки, як наслідок виокремлення семантичного кореня з обширного поетичного твору сюжетного характеру.

Так, як прислів'я може виступати узагальнююче речення, яке містить суть усього художнього тексту, або ж репліка, яку вимовляє персонаж байки, що є основною частиною семантики вислову. О. О. Потебня наголошував на тому, що саме уривки з прямої мови набувають статусу паремії. Одним із перших ґрунтовних досліджень української пареміології є праця М. Сумцова "Опыти сторического изучения малоруських пословиц", автор вказує на схожість між прислів'ями та приказками різних народів, пояснюючи це прямими запозиченнями, водночас наголошує на тому, що схожі прислів'я могли виникати й самостійно на спільному для всіх народів психологічному й моральному ґрунті. Наприкінці XIX ст. з'являється пареміологічне дослідження В. М. Перетца "Из истории пословицы. Историколитературные заметки и материалы с приложеним сборника польських пословиц по рукописи 1726 года". Автор подає історіографічний огляд джерел, полемізує зі своїми попередниками, пояснює походження терміна "прислів'я". У другій частині розвідки В. Перетц вмістив зразки паремій із пам'яток давньої української літератури. Йому також вдалося розшукати давню польську збірку прислів'їв "Adagia" 1726 р., у якій є ряд українських висловів, надрукованих польською абеткою. Вершиною в українській пареміографії слід вважати діяльність І. Франка, який упорядкував ґрунтовний збірник (у шести книгах) народних прислів'їв під назвою "Галицько-руські народні приповідки"[1901-1910]. Він розкрив етимологію багатьох прислів'їв, визначив їхні міжнародні паралелі, зробив міжвидову класифікацію зазначених одиниць. І. Франко згрупував прислів'я в певні великі словникові статті, беручи в кожній за основу опорне стрижневе слово, а всі гнізда (за опорним словом) розмістив в алфавітному порядку. У радянський період вивчення паремії базувалося на ідеологічних постулатах, відтак академік Ю. М. Соколов акцентував на впливі соціальних факторів та ідеології, яка панувала в суспільстві, наголошував на їхньому впливі на формування паремії та її переосмисленні й інтерпретації. Дослідження містять найповніший опис історичних етапів формування східнослов'янської паремії. Таким чином, науковці заклали фундамент генетичних, типологічних, етнолінгвістичних досліджень паремії, що стали основою сучасних лінгвокогнітивних, етнолінгвістичних та етимологічних досліджень.

У XX ст. відбулась спеціалізація терміна паремія, він поступово зникає з філологічних та академічних словників. Так, термін "паремія" функціонує як синонім термінів прислів'я та приказка. Таке розуміння паремії знаходимо в монографії В. Н. Телії, де він пояснюється в дужках як "прислів'я та приказки" [8, с. 58].

У центрі уваги пареміологів-лінгвістів знаходяться виключно прислів'я, які розглядаються як одиниці пареміологічного рівня мови, існування якого було підтверджено в працях Г. Л. Пермякова [4, с. 84-87].

Г. Л. Пермяков дає власне визначення паремії та не включає до цього розряду фразеологізмів, однак вказує на подібність між фразеологічними зворотами, прислів'ями та приказками: клішованість, схожість зовнішньої синтаксичної форми, наявність трьох планів, наявність образної чи прямої мотивації загального значення та ін. За Г. Л. Пермяковим, паремія - ширше поняття, це народні висловлювання, виражені реченням (наприклад, прислів'я, приказки, прикмети) чи коротким ланцюжком речень (наприклад, загадки, "одномоментні" анекдоти) [4, с. 33]. У науковій практиці паремії групуються за алфавітом, за опорним словом, за часом і місцем збору паремійного матеріалу, за іменем збирача, за генетичним або монографічним принципом, за ідейно-тематичними групами і т. д. Будь-яка класифікація паремійних одиниць відносна, оскільки класифікація за алфавітом чи опорним словом у деяких випадках ускладнює сам пошук і не завжди пов'язана зі змістом паремійних одиниць. Так, багатообразні принципи класифікації паремій свідчать про труднощі зі створення оптимальної, відповідної всім критеріям моделі класифікації. Структурно-семантичний підхід Г. Л. Пермякова до класифікації паремії популярний у лінгвістиці, він будується на ситуативному підході, тобто дозволяє розглянути паремійну одиницю через відображену нею життєву чи мисленнєву ситуацію. Відображаючи бінарність світу, учений розділив паремії за предметно-тематичними групами (типами) ситуацій, які моделюються в пареміях: початок-кінець, зміст-форма, ціле-частина, а в середині цих груп - за формоутворювальними групами: звичність-незвичність, замінність - незамінність, зворотність - незворотність і т. д. Такий розподіл паремії за формотворчими та предметно-тематичними групами, який пізніше було доповнено предметно-образною класифікацією (за типами представлених в паремії речей), дає і об'єктивну картину паремійного фонду в цілому, і розгорнуту характеристику кожної одиниці [4, с. 247]. Як особливий вид фразеології прислів'я і приказки вивчали В. Г. Гак, Н. М. Шанський, Д. О. Добро- вольський, А. В. Кунін, А. Г. Назарян, Ю. П. Солодуб, Г. З. Чердан- цева, В. І. Зимин та ін. Однак усі науковці відзначали особливу, відмінну від ідіом, мовну природу прислів'їв і приказок. Тому як особливі лексичні одиниці поступово вони відокремились від фразеологізмів, незважаючи на те, що мають із ними схожі риси, наприклад, цілісне образне значення, відтворюваність у мовленні, лексичну спаяність компонентів. Попри це деякі вчені не зараховують прислів'я до фразеологічного фонду мови через їхню функціональну самостійність у структурі висловлювання - фразеологічні одиниці вступають у формальні зв'язки з компонентами висловлювання, а паремії передають особливу думку у структурі тексту. Багато вчених розглядають прислів'я тільки як джерело створення ідіом. Так, М. М. Копиленко вважає, що "афоризми і прислів'я - це не фразеологія мови, але одне з її продуктивних джерел", тоді як крилаті слова і приказки він зараховує до фразеології мови (зважаючи на різний ступінь входження до фразеологічної системи) [2, с. 69-70]. Відтак, бачимо, що в трактуванні паремії існують дві тенденції. Наше дослідження ґрунтується на такому визначенні термінів. Прислів'я - це стале в мові та відтворюване в мовленні анонімне узагальнююче висловлювання, зазвичай двочленне, має водночас буквальний і переносний план (або ж один із них) і може використовуватися з дидактичною метою. Приказка - стале в мові та відтворюване в мовленні узагальнююче висловлювання, яке не має закінченої думки, має одночленну структуру, зазвичай позбавлене узагальнюючого повчального змісту. Паремію розглядаємо як родове найменування, відтак, прислів'я і приказки є одиницями пареміологічного простору.

На сучасному етапі розвитку мовознавства помітним є тісний взаємозв'язок когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології, етнолінгвістики, через це в науці сформувався погляд на паремію як одиницю, що виражає акумульоване значення і відображає етнокультурні традиції й погляди народу. Це свідчить про новий акцент у гуманітарних дослідженнях: звернення до детального розгляду загальнолюдських і національно-специфічних особливостей концептуалізації та категоризації світу, відображених мовними одиницями прислів'їв і приказок. Більшої актуальності набуває проблема розгляду пареміологічного знака в аспекті взаємодії мови й культури.

У межах сучасної антропологічної лінгвістики, яка надає особливої уваги механізмам відображення когнітивної діяльності людини у мові, паремія розглядається не лише як жанр усної народної творчості, а як особливі мовні одиниці, у яких представлений соціально-історичний і побутовий досвід народу, носія мови. Отже, прислів'я є результатом пізнання світу та мають велике значення, оскільки закріплюють у своїй семантиці опис стереотипних ситуацій, актуалізованих представниками різних культурних спільнот. У складі прислів'я інтерпретуються специфічні національні концепти. Прислів'я завжди антропоцентричні. У пареміологічному фонді універсальність проявляється на рівні тематичної класифікації паремій, а національна самобутність лінгвокультури - у різних образно- мотиваційних джерелах семантики цих виразів.

Тому вивчення паремії з погляду когнітивної лінгвістики, а також психолінгвістики набуває особливого значення, оскільки аналіз паремії з використанням психолінгвістичних експериментів дозволяє виявити фонд паремії, що перебуває в активному вжитку. Такий експериментальний погляд на паремію дозволяє проаналізувати актуальність паремії через внутрішню свідомість людини, а також виявити його як активний факт реальної дійсності.

Список використаних джерел

1. Добровольский Д. О. Ассоциативный фразеологический словарь русского языка /Д. О. Добровольский, Ю. Н. Караулов. М.: АСМ; Помовский и партнеры, 1994.

2. Копыленко М. М. Сочетаемость лексем в русском языке / М. М. Копыленко. М.: Просвещение, 1973.

3. Мокиенко В. М. Современная паремиология (лингвистические аспекты) / В. М. Мокиенко // Миррус. Слова. 2007. № 3. С. 6-20.

4. Пермяков Г. Л. Основы структурной паремиологии / Г. Л. Пермяков. М.: Наука, 1988.

5. Постовалова В. И. Лингвистическая гипотеза и ее обоснование: дисс. на со- иск. ученой степени д-ра филол. наук. М.: Институт языкознания АН СССР, 1988.

6. Потебня А. А. Из лекции по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка / А. А. Потебня. Х., 1894.

7. Савенкова Л. Б. Русская паремиология: семантический и лингвокультурологический аспекты / Л. Б. Савенкова. Ростов-н/Д.: Изд. Рост.ун-та, 2002.

8. Телия В. Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты / В. Н. Телия. М.: Языки русской кульуры, 1996.

Размещено на Allbest.ru