главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 




Суспільний устрій Великого князівства Литовського

Соціальна ієрархія Великого князівства Литовського, вищий феодальний стан магнатів, дрібні бояри і шляхта, духовенство. Територіально-адміністративний поділ, поступова централізація Литовсько-Руської держави. Правове становище селян і міського населення.

Рубрика: Государство и право
Вид: контрольная работа
Язык: украинский
Дата добавления: 20.03.2013
Размер файла: 33,6 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Суспільний устрій Стародавнього Риму
Поділ римського населення. Римське право. Патриціат. Категорія неповноправних громадян. Чужоземці. Зміцнення торговельних контактів римлян. Правове становище "латинів". Початок існування Римської держави. Правове становище відпущених з рабства людей.
реферат [16,0 K], добавлен 19.10.2008

2. Теорія та історія державного управління
Поняття, ознаки та властивості органів виконавчої влади в Україні. Ознайомлення із основним етапами розвитку системи управління в самоврядних українських містах, які входили до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XV-XVII ст.).
творческая работа [21,2 K], добавлен 26.12.2011

3. Стародавні держави і право на території України
Особливості правової системи Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави. Судова система і правове становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.
дипломная работа [145,6 K], добавлен 17.11.2009

4. Правове положення України в складі Московської держави
Формування, суспільно-політичний, адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького: правові проблеми переходу України під владу Московської держави і Речі Посполитої, юридичне оформлення об’єднання, суспільні відносини.
курсовая работа [44,8 K], добавлен 21.01.2011

5. Правове становище населення в міжнародному праві
Міжнародно-правові питання громадянства. Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах. Коротка характеристика Закону України "Про громадянство". Підстави і порядок припинення громадянства. Режим іноземців і право притулку.
контрольная работа [33,1 K], добавлен 05.02.2011

6. Правовий стан вільних та рабів у античній державі
Історія розвитку нормативно-правового акту як основного джерела права України. Правове становище населення в античній Греції: громадян, метеків та іноземців, рабів. Особливості правового становища римських громадян, рабів та наближених до них категорій.
курсовая работа [54,7 K], добавлен 26.10.2010

7. Адміністративний устрій США
Адміністративний поділ США на 50 штатів та федеральний округ Колумбію. Групування штатів: Нова Англія, Середньо-Атлантичні, Південно-Атлантичні, Тихоокеанські та гірські, Північно-Східні, Північно-Західні, Південно-Західні і Південно-Східні Центри.
презентация [113,2 K], добавлен 03.02.2014

8. Статут Казимира Великого
Загальні риси формування польської держави, перші зводи польського звичаєвого права. Особливості процесів становлення державності та законодавства, що протікали на землях середньовічної Польщі. Аналіз процесу створення статуту 1347 р. Казимира Великого.
реферат [31,2 K], добавлен 27.10.2010

9. Основні теорії походження держави та права
Вивчення процесу походження держави і права. Теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, расова, органічна та соціально-економічна теорії виникнення держави. Суспільний поділ праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності.
реферат [25,2 K], добавлен 08.12.2010

10. Співвідношення церкви і держави у правовому вимірі
Держава і церква в політичній системі суспільства. Проблеми взаємодії держави і церкви. Правове становище церкви в Росії. Держави "мусульманської" правової системи. Особливості права Індії. Організація правових відносин держави і церкви у Ватикані.
курсовая работа [59,8 K], добавлен 11.03.2011


Другие документы, подобные Суспільний устрій Великого князівства Литовського


4

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Інститут права та суспільних відносин

Кафедра Теорії та історії держави і права

Контрольна робота

з дисципліни "Історія держави і права України"

Тема: Суспільний устрій Великого князівства Литовського

Київ 2011

План

Вступ

1. Соціальна ієрархія Великого князівства Литовського

1.1 Вищий феодальний стан магнатів

1.2 Дрібні бояри і шляхта

1.3 Духовенство

2. Правове становище селян

3. Міщани

4. Міське населення

Висновок

Література

Вступ

Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада фактично залишила недоторканними права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд із цим, з кінця XIV - початку XV ст. почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовсько-Руської держави [1, c.98].

1. Соціальна ієрархія Великого князівства Литовського

1.1 Вищий феодальний стан магнатів

литва князівство магнат шляхта

З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації - воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій - на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались "до живота", тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. 16 ст. - "до двох животів", тобто до смерті васала і його сина, і навіть "до трьох животів", та 2. постійній - з правом успадкування.

Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств - станів;станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Отож, оформились, як і на заході, 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим [3, c.71].

Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій - українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: підлягали юрисдикції виключно Великого Литовського князя чи Польського короля; займали найвищі державні посади (воєвод, старост), які навіть могли передавати у спадщину; мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами. Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлене привілеями 1492 і 1506 рр., за якими Рада Великого князя (Пани-Рада), до складу якої входили здебільшого литовські магнати, стала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом, і Великий князь видавав закони і розпорядження, підтримував зв`язки з іноземними державами, виносив вироки з найважливіших справ лише за її згодою. За цими привілеями магнати отримали також особисті права - імунітет від суду місцевої адміністрації, на суд Великого князя вони викликались за 4 тижні, скарги на них повинні були подаватись лише Великому князеві або Пани-Раді. Магнати і пани несли лише військову повинність - виставляли по 1 кінному воїну від 8 селянських дворів; не сплачували податків, до них не застосовувались тілесні ганьблячі покарання. Литовський статут 1588 р. надав князям і панам радним право судити не лише залежних селян, а й їхніх васалів - дрібних і середніх феодалів (шляхту і дружинників) [5, c.83-85]. Після Люблінської унії 1569 р. продовжували поширюватись права і привілеї магнатів, у т.ч. українського походження, - магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої - Сейму, брали участь у виборах короля Речі Посполитої, виключно магнати обирались чи призначались на вищі державні посади, у т.ч. воєводами і старостами. У Речі Посполитій магнати-землевласники становили сенаторський стан, до якого входили найвищі духовні і світські сановники - архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни; вони засідали у Сенаті. З 17 ст. з-поміж них Сенат регулярно призначав кожних 2 роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої [2, c,13-15] .

1.2 Дрібні бояри і шляхта

Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта - середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті. Привілеї 1425, 1430, 1433 рр. поширили на територію Галичини деякі інститути польського права щодо прав і привілеїв української шляхти, а привілей 1434 р. звільнив галицьку шляхту від сплати податків, тобто остаточно юридично зрівняв її з польською шляхтою. Подібним було становище шляхти і на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств - міщанам, духовенству, навіть селянам; існували своєрідні перехідні ступені до боярства - путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо. Згодом верства боярства зникає - спершу на українських землях у складі Польщі, де галицьке боярство, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шляхтою у 1430 р.;а у 16 ст. і у Великому князівстві Литовському. У 1522 р. Сейм видав постанову про "вивід" шляхти, що передбачила відокремлення її від нижчих соціальних прошарків (заможних селян і міщан) - до шляхетського стану могли зараховуватись лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-служилого прошарку у Литві) періоду Великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. У 1528 р. було проведено перепис шляхти - "попис земський";нові списки шляхти були затверджені Сенатом і стали незаперечним доказом приналежності до шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти були здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староств на Волині, Брацлавщині і Київщині з метою приведення у належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти. Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. - волочна поміра, у ході якої перевірялись права на землю і шляхетство; притому, привласнені самочинно землі відбирались, а особи, які не могли документально або показами кількох шляхтичів підтвердити своє шляхетське походження, повертались у стан звичайних людей. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею [2, c.16-17]. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта - удільними землями. Шляхта була звільнена від податків і повинностей, крім земської служби - обов`язку виставляти, залежно від розміру земельного наділу, певну кількість кінних воїнів, та повинностей з оборони країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, та імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. Особа шляхтича вважалась недоторканою, він міг бути покараний лише за вироком особливих шляхетських трибуналів. Права і привілеї шляхти постійно розширювались - Нешашівські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари і отримало право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю; Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров`я, честь і гідність шляхтича та надав шляхті право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом. Згодом, у 50-60-х рр. 16 ст. Сейм видав низку постанов, за якими зрівняв шляхту у правах з магнатами - на Сеймі 1563 р. шляхта домоглась остаточного скасування статей Городельського привілею 1413 р. про обмеження прав православних феодалів, зокрема про заборону їм займати найвищі державні посади і брати участь у Великокнязівській Раді та одружуватись з дочками шляхтичів-католиків; у 1564 р. шляхта домоглась постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, які розглядали усі цивільні справи; Віленський привілей 1565 р. передбачив шляхетські повітові сеймики як представницькі станові органи шляхти, які обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на Вальний сейм; у 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Після Люблінської унії1569 р. було розширено права і привілеї української шляхти - король на Сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини і Поділля; так, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовських статутів; на українську шляхту і православне духовенство поширювались усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювались умови їх осілості Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, утворили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам, - ходачкову шляхту [1, c.102-103]. Вони становили штат "замкових слуг" і "служилих бояр", які володіли незначним маєтками та були зобов`язані виконувати різні військові, адміністративні і поліційні функції на користь замку, в околицях якого проживали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині. Деякі із служилих бояр згодом отримали шляхетські права, але більшість з них були підлеглі старостам.

1.3 Духовенство

Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не лише священики і їхні родини, а увесь церковний причет; усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялось на біле (світське) і чорне (ченці) [1, c.103]. Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами - Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо. Священик отримував земельний лан, а також різні данини натурою від парафіян. Духовний сан вважався спадковим - по батькові парафію (прихід) отримував син, а за відсутності родини - близькі свояки. Литовські правителі зберігали права православної церкви на українських землях, і навіть вилучили своїх підданих-православних з-під верховенства Московського митрополита і у 1458р. відновили митрополію у Києві, яка підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріарху і налічувала 10 єпископств. Згодом Великі князі і Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, домоглись права протегування церкви - стали призначати єпископів і навіть митрополита, що послабило його авторитет, а єпископи почали діяти часто на власний розсуд. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. ще більш поглибило духовно-культурний застій православ`я; натомість, посилився натиск на Україну католицької церкви - вже у 15 ст. були засновані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі і Холмі, Кам`янці, Луцьку, Києві, виникало багато латинських кляшторів-монастирів; широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі, де відкривали пропольські, католицькі школи-колегіуми. Падінню рівня української освіти намагалась запобігати українська еліта - князь Костянтин Острозький заснував у Острозі академію, в якій здобув вищу освіту, зокрема, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; Григорій Ходкевич надав притулок у 1568 р. у своєму маєтку у Заблудові Іванові Федорову - друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги. У 16 ст. у церковних колах відновилась полеміка щодо унії-злуки православної і католицької церков, ініціаторами чого наприкінці 16 ст. виступили православні єпископи - львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський і турівський Леонтій Пелчицький, - які сподівались, що, вступивши в унію, православні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, а православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стануть членами верхньої палати польського парламенту - Сенату. Наприкінці 1595 р. єпископи І.Потій і К.Терлецький отримали у Римі від папи Климента VIIIзгоду на унію з гарантуванням збереження традиційної православної літургії (українською мовою) і обрядів та давніх церковних звичаїв, зокрема права священиків одружуватись тощо. У 1596 р. у м. Бересті (Бресті) був скликаний церковний собор, на якому зібралось вище духовенство, багато високопоставлених гостей, понад 200 священиків, миряни;у ході суперечки щодо унії виокремилось 2 паралельних засідання собору, і уніатський собор, на якому засідали митрополит України Михаїл Рогоза і 5 (із 7 прибулих) єпископів (Володимирський, Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський) та інші представники духовенства, публічно проголосив унію з католицькою церквою, на що православний собор відповів протестом, та король затвердив рішення першого. Отож, за Берестейською унією в Україні, крім 2 церков - православної і католицької, з`явилась третя - уніатська, яку влада вважала єдиною законною українською церквою. Та попри звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у Сенат, а римо-католики і надалі не визнавали уніатів повноправними громадянами [4, c.95-96].

2. Правове становище селян

Основну масу населення українських земель (близько 80%) [1, c.105] становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності, а тому до середини 17 ст. не творило єдиної верстви. Правове становище селян у 14-15 ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і шляхетсько-польське. У селах руського права зберігались залишки громадського (общинного) співжиття - основою господарства було дворище з 5-10 димів-хат, господарством займалась велика родина, яка приймала підсусідків, потужників тощо;кілька дворищ утворювали громаду, яка обирала старшого - тивуна, отамана. Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо; контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом, якого обирала уся громада (віче або копа);на вічах відбувались і копні суди. Села на волоському праві існували, здебільшого, на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князь - він спадково утримував владу, контролював управу і суд, але за участю громади. Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником;двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ. Села німецького права виникали внаслідок сплати осадником-німцем власнику землі чи урядові певної грошової суми, на підставі чого він набував право створити село, у якому ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу і судових оплат; населення села судилось за німецьким правом. У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії: 1. те, яке проживало на королівських землях і 2. те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях [2, c. 17-18].

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):

1. вільні селяни (смерди) - які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі;

2. залежні, напіввільні селяни (закупи) - ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу;вони ще мали право виходу, але за певних умов:у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання "замісника" - селянина такого ж ступеня залежності;вони становили найчисельнішу групу;

3. закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) - колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала;а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку 17 ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були "нехожі селяни", які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та "отчичі" ("люди звічні"), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу;від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Селянство сплачувало натуральні і грошові податки на користь держави, окремих феодалів та церковну десятину. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок, який на Київщині і Галичині називався "подимщина", оскільки одиницею обкладення був дім, на Чернігівщині - "поголовщина" - теж з "диму", на Волині - "воловщина", оскільки одиницею обкладення була земельна ділянка, яку можна було обробити воловою упряжею. Окрім того, селяни українських земель відбували повинності на користь держави:будували і ремонтували замки і "двори" Великого князя і Польського короля, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, виконували будь-які польові і будівельно-ремонтні роботи, а також давали "стацію" - грошове забезпечення князю і його двору при переїздах. На відміну від державних податків, які були, здебільшого, фіксованими, обов`язки селян перед феодалами були різноманітними.

За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії:

1. тяглі селяни - відбували панщину - працювали на пана зі своєю худобою у полі 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень, а також сплачували йому грошові і натуральні податки. А пани сплачували з населення державі податок натурою - збіжжям, медом, худобою. Селяни виконували також державні повинності - повоз-підвідне, ремонт шляхів і мостів, сторожування тощо.

2. ремісники і служилі селяни - становили цілі села ковалів, колісників, ткачі, пекарів та ін.; вони створювали сотні, які очолював сотник. До них належали також рибалки, бортники, конюхи, псарі, які жили здебільшого біля фортець і часто обслуговували феодальну садибу. Вони мали земельні наділи і, крім виконання своїх прямих обов`язків, сплачували натуральні і грошові податки.

3. чиншові селяни або данники - платили феодалу чинш або данину з власної землі медом, воском, збіжжям і сіном ("дякло"), хутром, шкірою, птицею, курами, вівцями, великою рогатою худобою тощо.

Найзаможніші з цих 3 категорій селян залучались князем до військової служби, яку відбували за власний кошт, та притому звільнялись від усіх податків. Вони називались "слуги" і розподілялись за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисельніший прошарок їх був на Київщині і Поділлі. Спершу вони вважались особисто вільними людьми, а найзаможніші з-поміж них навіть мали залежних селян;але при остаточному закріпаченні селян у 16 ст. більшість слуг була перетворена у тяглових селян, а незначна решта отримала шляхетські права [1, c. 106].

У 16 ст. усі категорії селян почали зближуватись внаслідок відбування однакових повинностей і податків феодалам, тож сформувався єдиний клас кріпаків, які відпрацьовували обов`язкові селянські роботи на пана (орали, сіяли, косили, гатили греблі тощо, причому власними знаряддями) у широко розгалужуваній фільварковій системі сільського господарства - панщину, яка у 15 ст. (була запроваджена шляхтою Галичини у 1424 р.) тривала 14-15 днів на рік з кожного господарства, прийнятий сеймом Торнський статут 1519 р. встановив її раз на тиждень з 1 лану для усіх землеволодінь Польщі (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не несли на них тяжчих повинностей; Устава на волоки 1557 р. - раз на тиждень для Литви, а у другій половині 16 ст. вона відроблялась вже 2 рази на тиждень з 1 лану. Зі встановленням панщини селяни втратили і громадянські права - право власності на землю, право суду, право виходу. Передусім селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під суд панів - у Литві за наказом Великого князя Казимира 1447 р., а у Польщі за Нешавським привілеєм 1454 р.;пан отримав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах;щоправда, для селян був ще доступним домініальний суд, який, однак, існував не всюди і його створення залежало від пана. Згодом селяни втратили право на землі - польське і литовське законодавство визнавало право землеволодіння лише за феодалами. До остаточного закріпачення селян спричинилась заборона відходити від пана - спершу їм дозволялось йти лише у певний час, здебільшого на Різдво, попередньо сплативши за це і знайшовши собі заміну (так, за прийнятою галицькою шляхтою у 1453 р. постановою селяни мали право виходу лише на Різдво за умови сплати феодалу купи грошей, великої міри пшениці, двох колод вівса та возу сіна і дров);привілей Великого князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватних селян до великокнязівських маєтків;постанова польського Сейму 1496 р. обмежила право виходу лише 1 селянином від села у рік, а у 1505 р. Сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. Селянське самоуправління теж було ліквідоване. Феодали отримали змогу втручатись навіть в особисте життя селян - давали дозвіл на шлюб, похорон (за плату), примушували селян користуватись лише панськими млинами і шинками (теж за плату).

Закріпачення селян часто зумовлювало їхні втечі, покарання за які у 1451 р. було віднесено до компетенції гродських судів. За Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, повинні були повернути їх на вимогу гродського суду, а за відмову сплачували штраф у розмірі по 3 гривні на користь власника селян і на користь суду. А Судебник Казимира 1468 р. передбачив страту осіб, які підмовляли і підбурювали селян до втечі. За Литовським статутом 1529 р. розшук селян-втікачів тривав 10 р., Литовський статут 1566 р. встановлював 10 р. для розшуку і повернення селян, знайдених на недалекій відстані, а утікачів на значну відстань феодал мав право розшукувати упродовж необмеженого часу, а Статут 1588 р. передбачив 20-річний строк розшуку втікачів.

У 1557 р. Великий князь Сигізмунд ІІ Август разом з Пани-Радою видав Уставу на волоки - закон про проведення волочної поміри, який визначав нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. Усі землі господарських (магнатсько-шляхетських) дворів, у т.ч. великокнязівського і королівського, і селян та пустища обмірювались і поділялись на однакові земельні ділянки - волоки розміром 23,5 га (33 морги); волока складалась з 3 рівних ланів по 11 моргів, що відповідало трипольній системі землеробства. Частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялась між окремими селянськими дворами, притому волока надавалась на 1-2, а іноді 3 сім`ї, а путні бояри і панцерні слуги отримували по 2 волоки. Волока становила одиницю, з якої селяни виконували усі феодальні повинності. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатись цим земельним наділом і залишати його без дозволу управителя маєтку - державця, та повинні були відпрацьовувати 2, а згодом 4-5 днів панщини на тиждень з волоки. Для обробітку 1 волоки у фільварку залучались селяни 8 тяглових волок. Попри те, тяглові люди віддавали на господарський двір частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок, притому розмір чинша залежав від якості землі. Осадні селяни вносили у господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі близько 30 грошей на рік з волоки, а також відбували додаткову панщину - гвалти і толоки, тобто непередбачені, термінові роботи. Поза тим, "Устава" підтверджувала давні натуральні повинності селян - мостову, підвідну, сторожову. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування (десятників, отаманів, старців) на представників великокнязівської адміністрації - війтів і лавників. Війт призначався на 100, а іноді і більше волок, він відправляв селян на панщину і контролював її виконання;притому, за перший день невиходу на панщину (прогул) селянин сплачував 1 грош, за другий день - барана, а за третій день прогулу або пиятики карався побиттям батогами.

Внаслідок захоплення під фільварки селянських земель зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які проживали на чужих дворах, за що сплачували певні податки і водночас відбували панщину у фільварку; халупники, які мали будинок і город та за правовим становищем наближались до підсусідків; коморники, які займали куток у будинку заможного селянина, за що допомагали йому у господарстві. У середині 17 ст. в українських землях майже не залишилось вільних селян. Закріпачені селяни втратили основні цивільні права:не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами;феодал мав право продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадок, судити і карати своїх селян [2, c.18-22].

3. Міщани

Міщани, що становили до 15% населення, за соціальним становищем поділялись на 3 категорії: 1. міський патриціат - купецько-лихварська і реміснича верхівка та магістратські урядники, вони мали землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права; 2. повноправні міщани - середні торговці, особи, які займались різними промислами, майстри (власники майстерень), бюргерство ("поспільство"); 3. міські низи (плебс) - дрібні торговці, незаможні і збанкрутілі ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники (партачі). Міська аристократія намагалась не допустити бюргерство до зайняття посад у міському магістраті та обмежувала на свою користь їхню господарську діяльність. Міська голота для охорони від утисків з боку майстрів утворювала власні організації - господи;так, у 1469 р. була створена господа підмайстрів ткацького цеху у Львові, у 1483 р. - господа підмайстрів швацького цеху у Коросно. Значну частину міського населення, особливо у Подніпров`ї і Брацлавщині, становили козаки і жовніри. У 16 ст. населення міст поповнювалось селянами-переселенцями (з дозволу їхнього феодала); Литовський статут 1529 р. встановлював, що селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра, який збирав відповідні довідки про прибулих і отримував від їхніх господарів підтвердження про те, що селяни відпущені внаслідок голоду; тоді ці покріпачені селяни вважались вільними [4, c. 70-71].

4. Міське населення

Міське населення поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво, та об`єднувалось у професійні корпорації - цехи (лікарів, аптекарів, будівельників, зброярів, золотарів, шевців, кравців, ткачів, кушнірів, ковалів, різників тощо), внутрішній устрій та правове становище членів яких визначались їхніми статутами [1, c.105]. На чолі цеху стояв цехмайстер, обраний з-поміж найвпливовіших майстрів, він керував справами цеху, захищав його інтереси, розпоряджався цеховим майном, контролював якість продукції, мав судові повноваження - судив членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини та здійснював третейський суд; притому, найсуворішим покаранням було виключення з цеху, що було рівноцінним втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об`єднань були лише майстри - власники майстерень, в яких працювало кілька підмайстрів і учнів; кандидат у майстри повинен був мати високу професійну кваліфікацію та гроші для заснування майстерні і внесення певної суми у цехову касу. За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій були нерівні - головували у них найбагатші майстри, а підмайстри усувались від участі у внутрішніх цехових справах. Цех відстоював інтереси своїх членів і боровся з конкурентами; усі, хто займався ремеслом, повинні були входити до певного цеху; особи, які працювали таємно, переслідувались; право збуту ремісницької продукції належало лише членам цеху. Цех слідкував за тим, щоб робота рівномірно розподілялась між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, чітко визначена кількість учнів і підмайстрів. Цехи сплачували місту і державі визначену суму податків, виставляли у разі війни певну кількість воїнів, мали виділені для оборони міста ділянки міських мурів; цехи мали свої свята, герби, емблеми, прапори. Поза тим, в українських містах буда значна група позацехових ремісників - партачів, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних мотивів, внаслідок відсутності коштів, а також до них належали сільські ремісники, які працювали у місті. Партачів, на відміну від цехових монопольних виробників і збувальників товарів, підтримувала шляхта і міська влада. Основними формами міської торгівлі були ярмарки (у Києві, Летовичі, Берестечку, Дрогобичі і Львові вони відбувались двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік), торги, щоденна крамнична торгівля.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани приватновласницьких і церковних міст перебували у найтяжчому становищі - виконували різні повинності: косили сіно, збирали хліб, возили дрова, а також сплачували різні податки: в'їзні, весільну куницю та ін., міщани, які займались землеробством, сплачували чинш; вони не мали права без дозволу міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан. Міщани великокнязівських і королівських міст несли загальнодержавні повинності та встановлені старостами і управителями - будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували "посполите рушіння" (народне ополчення), забезпечували замкову і польову варту, віддавали у військо встановлену для кожного міста певну кількість "вибранців" з повним спорядженням, а міщани Вінниці, Канева, Житомира і Черкас мали супроводжувати "кінно і збройно" старост і воєвод на час військових походів. Міщани самоврядних міст були юридично незалежними, але несли загальнодержавні повинності і податки та встановлені міською адміністрацією - утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю. Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 р., Кам`янець-Подільський у 1374 р., Луцьк у 1432 р., Київ у 1497 р. Та в українських землях, на відміну від країн Західної Європи, магдебурзьке право не повністю звільняло міста від феодальної залежності, та іноді поєднувалось з нормами звичаєвого права; а попри те, польська влада здебільшого надавала його лише католикам, а православні міщани істотно обмежувались у правах на торгівлю, ремесло, участь в органах самоврядування. Так, у Львові українські (православні) міщани не допускались у деякі цехи, обмежувалось їхнє право на торгівлю сукном, горілкою тощо, мешкати і придбавати будинки їм дозволялось лише на Руській вулиці, а міські низи лише у 1577 р. здобули для себе "Колегію мужів" з незначними контрольними функціями. Київські міщани у 1506 р. звернулись до короля за підтвердженням їхніх прав та зі скаргою на введення воєводою заборони запалювати уночі свічки під загрозою штрафу (що стосувалась, головно, ремісників, які часто працювали вечорами і ночами), і король підтвердив їхні права на самоврядування; у 1523 р. кияни знову скаржились на воєводу, який відбирав у них коней і "живність" та захоплював міські дворища, пасовиська і орні землі. Іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників. На міщан, незалежно від категорії міста, поширювались усі загальнодержавні податки - серебщина, воловщина, подимний збір і церковна десятина [2, c.22-23].

Українські міщани створювали братства, які ще здавна існували при церквах, маючи лише релігійних характер, а згодом перейняли окремі засади цехового устрою - щорічний вибір старшини, членські внески, допомога зубожілим братчикам, та почали здійснювати, попри релігійні, економічні і культурно-освітні функції. Братства захищали українське міщанство, звертались зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Братство налічувало 20-50 членів, які сплачували членські внески;щомісяця відбувались збори братчиків і раз на рік вони обирали керівників (старших братів). Спершу до братств входили лише міщани, а згодом й українська шляхта і духовенство. На зразок найактивнішого Львівського братства виникли братства по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.

Висновки

Литовська феодальна держава стала об'єднавчим центром роздрібнених руських князівств, сприяла їх згуртуванню у складі єдиної країни, перейняла їх державну організацію та право. В межах литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали свою автономію, суспільно-політичну організацію, урядово-адміністративні структури та правові форми. Це було наслідком не стільки "особливої прихильності" литовських правителів до анексованих ними величезних українських територій, скільки того, що на той час Литва не мала власного централізованого розгалуженого державного апарату, підготовленого повною мірою до управління об'єднаними князівствами. Тому Литовсько-Руську державу на першому відрізку її існування з певними застереженнями можна охарактеризувати як своєрідну феодальну федерацію. Разом з тим, польсько-литовські унії вели до обмеження автономії українських земель, аж до повної ліквідації їхньої державності. Своєрідне політичне становище українських князівств у державі позначалося на праві, яке, з одного боку, було органічним продовженням права попередніх державних форм, а з іншого - увібрало в себе литовсько-польське законодавство, яке згодом стало домінувати в усій державі [1,c.124-125].

Література

1. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; За ред. А.С. Чайковського. - К: Юрінком Інтер, 2003. - $12 с. - Бібліогр. - 495 c.

2. Історія держави та права України конспект лекцій ЛНУ (м. Львів) 2009р.

3. Історія держави і права України /За ред. В.Г. Гончаренко: Навч. Посібник. - К., 1996.

4. Швидько Г.К. Історія держави і права України (Х - початок ХІХст.): Навч. Посібник. - Дніпропетровськ, 1998

5. Гусева С.О. Історія держави і права України - Одеса, 2000.

6. Боярська З.І. Історія держави і права України - К., 2001.

7. Статут Великого князівства Литовського 1529 року/ За ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Панькова// Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. - Одеса, 2002. - Т.1

8. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины ХV ст. -К, 1978.

9. Іваненко А.М. "Історія держави і права України", К., 2006.

10. Іваненко А.М. "Історія держави і права України", К., 2007.

11. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. "Історія держави і права України", К., 2008.

12. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - 4-те вид., стер. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003.

Размещено на Allbest.ru

...

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Суспільний устрій Великого князівства Литовського" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов