Європейський досвід застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві

Основні положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Склад мінімальних процесуальних гарантій обвинуваченого у кримінальному правопорушенні. Перевірка особистої неупередженості членів суду. Період розгляду кримінальної справи в Україні.

Рубрика Государство и право
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 18.04.2013
Размер файла 21,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейський досвід застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві

конвенція кримінальний правопорушення суд

О. Толочко, кандидат юридичних наук

У ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі -- Конвенція) закріплено положення про те, що кожен при встановленні обґрунтованості кримінального обвинувачення, висунутого щодо нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. У чч. 2 і 3 цієї статті викладено мінімальні процесуальні гарантії, які надаються тому, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення (презумпція невинуватості, рівний характер суперництва сторін і рівність засобів доказування, право на правову допомогу). Стаття 2 Протоколу № 7 до Конвенції фіксує право засудженого на подання скарги, а ст. 3 -- на компенсацію за незаконне засудження.

Справжній смисл ст. 6 Конвенції, сформульованої в надто оціночній формі, з'ясовується лише після її відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі -- Суд), практика якого відзначається відверто прецедентним характером[1].

Поняття «кримінальне обвинувачення» у контексті Конвенції набуває самостійного значення. Якщо згідно з національним законодавством пред'явлене особі обвинувачення належить до «сфери кримінального права», то для мети Конвенції воно буде вважатися «кримінальним». Однак якщо за національним законодавством особа обвинувачується в правопорушенні, яке не є злочином, Суд мусить розглянути питання, чи не належить це обвинувачення до «сфери кримінального права» у тому розумінні, яке надає цьому терміну Конвенція. При цьому Суд має враховувати природу органу, який розглядав справу, характер правопорушення і/або суворість покарання за його вчинення (рішення у справі Енгеля від 8 червня 1976 р.). Тому вчинені в Україні деякі адміністративні правопорушення можуть бути визнані Судом кримінальними відповідно до змісту ст. 6 Конвенції і в такому разі судочинство повинно здійснюватись з додержанням передбачених нею процесуальних гарантій.

Право обвинуваченого на розгляд справи «незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону» включає три елементи: 1) наявність суду, створеного на підставі закону й відповідно до критеріїв незалежності та неупередженості; 2) наявність у суду компетенції щодо розгляду кримінального обвинувачення й ухвалення рішення, яке має примусову силу виконання; 3) доступність суду (рішення у справі ле Конта, ван Льовена і де Мейера від 23 липня 1981 p.).

Суд має бути незалежним від виконавчої влади і від сторін, судді повинні бути незмінюваними упродовж строку їх повноважень і діяти за процедурою, що гарантує ухвалення справедливого рішення у кожній кримінальній справі. Водночас має бути внутрішня незалежність, незважаючи на можливість існування інституту дисциплінарної відповідальності суддів (рішення у справі Бомартена від 24 листопада 1994 p.).

Вимога неупередженості суддів у чомусь збігається з вимогою їх незалежності, особливо щодо сторін. Так, розглянувши справу Пірсака, Суд наголосив на різниці між об'єктивними і суб'єктивними чинниками, які треба застосовувати при визначенні неупередженості суддів. Він визначив неупередженість як «відсутність упередження або упередженості», підкресливши, що перший елемент пов'язаний з «прагненням встановити особисте переконання судді у даній справі», а другий -- з «визначенням того, чи надав він достатні гарантії, щоб виключити будь-який законний сумнів щодо цього» (рішення від 1 жовтня 1982 p.).

Особиста неупередженість членів суду презюмується доти, поки не буде доведене протилежне. Що ж до видимої об'єктивної неупередженості, то Суд деякою мірою пішов за англійською приказкою: «Відправлення правосуддя має не тільки здійснюватися, а й бути видимим». Судді зобов'язані викликати довіру в учасників судового розгляду. Будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід (рішення у справі Сайрова ді Карвальо від 22 квітня 1994 p .).

Навряд чи погоджуються з цим розумінням неупередженості положення КПК України, відповідно до яких суд має брати на себе ініціативу щодо обвинувачення, а саме: 1) порушувати кримінальну справу (статті 4, 251, 276, 278, 279, 430); 2) постановляти обвинувальний вирок при відмові державного обвинувача і потерпілого від обвинувачення; 3) надсилати за своєю ініціативою кримінальну справу на додаткове розслідування у разі неповноти попереднього слідства (ст. 246); 4) приносити протест (право голови суду) проти інтересів засудженого з мотивів необґрунтованого виправдання або застосування закону про менш тяжкий злочин чи м'якості покарання (статті 384, 385)[2].

Право доступу до суду припускає, що зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду порушеної щодо неї справи в суді і їй не повинні перешкоджати надмірні правові або фактичні перепони. Будь-яке обмеження цього права має бути виправданим. Держава повинна забезпечувати реальний і конкретний доступ, продумано створюючи свою судову систему і процедуру звернення до суду(рішення у справі Ціммермана і Штайнера від 13 липня 1983 р.).

У кримінальних справах право доступу до суду не є абсолютним, але лише в тому розумінні, що фізична особа не має права наполягати, щоб обґрунтованість обвинувачення була встановлена судом у разі закриття справи за відсутністю складу злочину, а також не може вимагати кримінального переслідування третіх осіб. Практика Суду, пов'язана з вирішенням питання про порушення права на доступ до суду, виходить з того, що держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних сферах або стосовно певних категорій осіб[3].

З урахуванням сказаного вище в Україні необхідно розширити доступ до суду. Судовий контроль треба поширити на вузлові точки дізнання і досудового слідства, де має місце вимушене обмеження конституційних прав і основних свобод людини. Зокрема, під час досудового слідства такі процесуальні дії, як направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу (обмежується свобода); відсторонення його від посади (обмежується право на працю); накладення арешту на майно обвинуваченого (обмежуються правомочності власника); відтворення обстановки та обставин події й проведення інших слідчих дій у житлі всупереч волі осіб, які там проживають (обмежується право на недоторканність житла), повинні провадитись лише за вмотивованим рішенням суду. Це пов'язане з тим, що суддя на відміну від прокурора не є стороною у справі, а тому має бути неупередженим (рішення у справі Хубера від 23 жовтня 1990 р.).

У кримінально-процесуальному законодавстві України не встановлено граничного строку розгляду кримінальних справ у суді першої інстанції. Однак, незалежно від цього, судді повинні додержувати розумних строків, особливо тоді, коли обвинувачений знаходиться під вартою. Стосовно таких справ у ч. 1 ст. 6 Конвенції закріплена вимога щодо права «на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду», що гарантується ч. 3 ст. 5 Конвенції. Зміст поняття «розумний строк» визначається характером справи. Період, про який йдеться в ч. 1 ст. 6 Конвенції, охоплює не тільки час до початку суду, а й загальну тривалість судового розгляду, до ухвалення рішення судом першої інстанції (рішення у справі Дьюера від 27 лютого 1980 р.).

Під час визначення розумного строку треба також враховувати складність справи; наслідки недодержання цього строку для обвинуваченого; оперативність роботи органів розслідування і суду; поведінку обвинуваченого.

Визначення ступеня складності справи залежить від характеру, тяжкості та кількості вчинених обвинуваченим злочинів, розглядуваних у рамках однієї справи; від віддаленості у часі досліджуваних подій від судового процесу; від труднощів, що виникають у зв'язку зі збиранням доказів (велика кількість свідків, експертиз тощо).

Нерідко при ухваленні рішення щодо надмірної тривалості судового розгляду Суд аналізує «оперативність роботи національних органів розслідування і судів, а також поведінку обвинуваченого» (рішення у справі Ноймайстера від 27 червня 1968 р.) і не визнає доводи держави про відсутність належних кадрів або про високе навантаження суддів достатніми для виправдання тривалого строку (рішення у справі де Кубе від 26 жовтня 1984 р.).

Національні суди повинні здійснювати контроль за тим, щоб всі учасники судового розгляду робили все можливе для недопущення затримки строку розгляду справи (рішення у справі Капуано від 25 червня 1987 р.). Відсутність такого контролю з боку суддів або порушення останніми розумного строку може бути підставою для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Уявляється, що це положення має дістати закріплення в законодавстві України про дисциплінарну відповідальність суддів.

Суд вважає, що будь-яке небажання особи, обвинувачуваної у вчиненні злочину, співпрацювати або будь-які перешкоди щодо її участі у здійсненні правосуддя повинні братися до уваги при визначенні розумності строку[4].

Дослідники зазначають, що таке розуміння Конвенції навряд чи погоджується з презумпцією невинуватості і дає підстави для суперечок[5]. У зв'язку з цим при реальному здійсненні обвинуваченим своїх прав, які відповідно до національного законодавства дають йому можливість оспорювати обвинувачення, домагатися звільнення або відмовитися від співпраці з органами, що проводять кримінальне переслідування, більш тривалий судовий розгляд та тримання цієї особи під вартою, на думку Суду, є виправданими.

Презумпція невинуватості є одним із основних принципів ст. 6 Конвенції. Розглянувши справу Барбера, Мессеге і Хабардо, Суд сформулював зміст права вважатися невинуватим. Він полягає у такому: 1) при виконанні своїх обов'язків члени суду не повинні виходити з упередження, що обвинувачений вчинив злочин, у якому він обвинувачується; 2) тягар доказування винуватості особи несе сторона обвинувачення; 3) будь-який сумнів щодо винуватості має тлумачитись на користь обвинуваченого; 4) сторона обвинувачення має повідомити обвинуваченого про порушену щодо нього справу для того, щоб він міг підготувати і здійснити свій захист; 5) сторона обвинувачення мусить подати докази, достатні для засудження обвинуваченого (рішення від 6 грудня 1988 p .).

Серед основних вимог ст. 6 Конвенції, що не сформульовані чітко, але є важливими для розуміння її дії, найбільш істотним є принцип «рівності вихідних умов», відповідно до якого всі сторони судового розгляду повинні мати рівну можливість висловлювати свою думку. Жодна сторона не повинна користуватися істотними перевагами порівняно з протилежною стороною (рішення у справі «Dombo Beheer BV» від 27 жовтня 1993 p .).

Доводиться констатувати, що передбачена КПК України процедура принесення прокурором протесту на вирок суду, який набрав законної сили, не відповідає зазначеному принципу, оскільки сторона захисту не має права робити цього.

Однією з важливих процесуальних гарантій, встановлених ч. 3 ст. 6 Конвенції, є право обвинуваченого захищати себе особисто або користуватися допомогою захисника. Існує абсолютне право кожного обвинуваченого користуватися послугами захисника на свій вибір, якщо у нього є достатні для цього кошти. Держава не може обмежувати це право, але може встановлювати вимоги до осіб, які допускаються до судового розгляду як захисники, а також правила деонтологічної етики, яких вони зобов'язані дотримуватися. У кількох своїх рішеннях Суд визнав допустимою можливість обмеження (до трьох) кількості таких захисників, а також відсторонення від участі у розгляді справи тих з них, стосовно яких існує серйозна підозра у підтриманні тієї злочинної організації, до складу якої входили обвинувачені [6].

Якщо у обвинуваченого немає коштів, вирішувати питання про те, буде він захищати себе сам чи скористається допомогою захисника, мають вирішувати органи, що здійснюють кримінальне судочинство. Надання обвинуваченому безкоштовної правової допомоги Конвенція пов'язує з «інтересами правосуддя», які у прецедентній практиці тлумачаться широко і повинні приводитися в дію у будь-який момент, коли зазначеній особі потрібна правова допомога.

Розглянувши справу Артіко, Суд зазначив, що призначення захисника компетентним органом ex officio може бути недостатньо для забезпечення ефективного захисту, оскільки обвинувачений має право на «конкретний і реальний», а не на «теоретичний і видимий» захист (рішення від 13 травня 1980 р.). Нерідко ж безкоштовна правова допомога насправді може виявитися марною. Не можна покладати на державу відповідальність за будь-які похибки призначеного судом захисника. Незалежно від того, здійснюється захист цією особою або іншим захисником, його ведення є справою обвинуваченого і захисника. Однак якщо професійні недоліки призначеного захисника або його нездатність ефективно представляти інтереси обвинуваченого є очевидними, суд або органи досудового слідства зобов'язані втручатися. Вони можуть або замінити захисника, або змусити його сумлінно виконувати свої обов'язки, або вжити інших заходів, наприклад, відкласти розгляд справи, щоб дозволити захиснику підготуватися до захисту.

На думку Суду, обвинувачений може вільно спілкуватися зі своїм захисником, у тому числі й за межами чутності для третьої особи. Хоч це право прямо не передбачено в Конвенції, воно є однією з умов справедливого судового процесу, оскільки позбавлення обвинуваченого можливості одержувати від захисника конфіденційні інструкції призводить до втрати практичної корисності правової допомоги (рішення у справі С. від 28 листопада 1991 p.).

Згідно з п. d) ч. 3 ст. 6 Конвенції обвинуваченого не наділено абсолютним правом виклику свідків. Відповідно ж до внутрішнього законодавства суд має право відмовитися заслуховувати свідків, якщо їх показання будуть марними. Однак право обвинуваченого домогатися виклику й допиту свідків захисту «на тих же умовах», що і свідків обвинувачення, є одним із виразів загального принципу рівності засобів, що випливає з принципу справедливого судового розгляду.

Використання в ході судового розгляду заяв, раніше зроблених свідками органам розслідування або правосуддя, саме по собі не є несумісним з п. d) ч. 3 ст. 6 Конвенції за умови додержання прав сторони захисту. Як правило, це передбачає, що обвинувачений може мати можливість заперечувати показання свідка обвинувачення і ставити йому запитання під час дачі показань або пізніше (рішення у справі Костовські від 20 листопада 1989 р.).

Нездатність обвинуваченого розуміти мову, якою здійснюється судочинство, або розмовляти нею, викликана як незнанням цієї мови, так і фізичною вадою (наприклад, глухотою і/або німотою), може бути витлумачена для мети Конвенції як його право на безкоштовну допомогу відповідного перекладача (п. е) ч. 3 ст. 6). Обвинувачений має бути поставлений у такі умови, за яких він міг би зрозуміти перебіг процесу і брати участь у ньому (самостійно або з допомогою перекладача).

Зобов'язання, що покладається на органи розслідування і суди п. е) ч. 3 статті 6 Конвенції, не обмежується зазначеним вище, а припускає й контроль за якістю перекладу з можливістю заміни перекладача. Передбачено також звільнення обвинуваченого від оплати послуг останнього, навіть при ухваленні рішення не на його користь (рішення у справі Людіке, Белькасема і Коха від 28 листопада 1978р.).

Для КПК України мають значення статті 2 і 3 Протоколу № 7, які закріплюють можливість виправлення очевидних та істотних судових помилок після набрання остаточним вироком законної сили, через нові обставини як фактичного, так і правового характеру.

Кримінально-процесуальне законодавство нашої держави не визначає поняття нових обставин, що виникли після набрання вироком законної сили, а нововиявлені обставини зводить лише до фактів, що існували на момент постановления вироку, але були невідомі суду (ст. 397). Уявляється, що в КПК України треба передбачити підстави перегляду справ у зв'язку з нововиявленими обставинами як фактичного, так і правового характеру (прийняття нового закону, визнання покладеного в основу вироку закону неконституційним тощо), а також закріпити поняття остаточного вироку. Зі змісту Протоколу № 7 випливає, що вирок стає остаточним, коли сторони використали усі засоби для його оскарження або коли закінчилися відведені для цього строки. Доступними внутрідержавними засобами захисту можна визнавати ті, які не є привілеями. Розглянувши справу «Кучеренко проти України», Суд визнав, що у нашій державі сторони вичерпали всі національні правові засоби оскарження судового рішення після його розгляду касаційною інстанцією (рішення від 4 травня 1999 р.).

Право обвинуваченого на перегляд справи вищою судовою інстанцією повністю реалізовано закріпленою в КПК можливістю оскарження вироку до вищого суду в касаційному порядку. Винятком є лише кримінальні справи, розглянуті Верховним Судом нашої держави по першій інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 якщо справи по першій інстанції розглядаються вищим судом, обвинувачений позбавляється права на оскарження рішення. Отже, передбачений КПК порядок не суперечить Конвенції. Однак існує необхідність у чіткому визначенні в ньому справ, підвідомчих кожному суду. Адже наведене у Протоколі № 7 правило виключає можливість вищого суду приймати до свого розгляду справу, підвідомчу нижчому суду. І це треба враховувати при кодифікації кримінально-процесуального законодавства України.

У цій статті ми посилаємось на рішення Суду, переклад яких не є офіційним. Навіть у нашій державі повний переклад зазначених рішень або переклад їх частин здійснюють Український центр правничих студій і Львівська лабораторія прав людини НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування АПрН України. Ці переклади також не є офіційними. Проте, на нашу думку, це не є підставою для того, щоб судді не застосовували їх. Адже це те джерело, яке необхідне для тлумачення тієї або іншої статті Конвенції

Ми звертаємось до чинного КПК України і не коментуємо відповідні положення кількох проектів нового КПК., оскільки поки що не існує офіційного тексту проекту КПК, який було б подано до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи

Докладніше про це див.: Гомьен Д., Харрис Д.,Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. -- М., 1998. -- С. 204.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.