Майнові права подружжя у Візантійському праві іконоборської доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Майнові права подружжя у Візантійському праві іконоборської доби

Дячук Л.В.

Унікальність та історичне значення візантійської правової традиції полягає в тому, що вперше в історії правових систем ціннісною основою права стала християнська релігія. Ґенеза візантійського права почалась з християнізації інститутів та норм римської правової системи класичного періоду. Вона торкнулася як публічного , так і так і приватного права [1 ,с. 152-181].

Однак процес християнізації різних галузей права відбувався нерівномірно і лише у VIII ст. окремі з них досягли свого апогею. Йдеться, перш за усе, про шлюбне право, що походить із законодавства, систематизація якого здійснювалась на християнській ціннісній основі. Опираючись на юридичні та історичні джерела, а також оцінки дослідників необхідно зауважити, що унікальність шлюбно-сімейного права доби іконоборців (VIII - IX ст.) полягає в тому, що воно найбільш повно з-поміж попередніх та подальших періодів (наприклад, правові реформи Юстиніана (527 - 565 pp.) та Македонської династії (друга пол. IX - поч. X ст.) візантійського права виражало християнську правову доктрину та ціннісно-правову парадигму [2, с.57].

У зв'язку з цим, відома дослідниця візантійського права Є. Е. Ліпшиц, посилаючись на думку фундатора наукового напряму «Історія візантійського права» К.Е. Цехаріе фон Лінгенталя, зауважила, що християнський шлюб був остаточно сформований в Еклозі - основному збірнику права доби іконоборців [3. с.44-52,90].

Контекст сказаного виражає довготривалу правову еволюцію з часів Костянтина Великого - легальний початок християнізації, який започаткований Медіоланським едиктом 313 p., - до епохи кодифікаційних Юстиніана, а від останньої до правової реформи імператора Лева III (717-741 pp.) та Константина V (741 - 775 pp.) [4;5]. Однак, саме в Еклозі (Ecloga - збірка, вибірка) іконоборців християнські цінності принципово вплинули на юридичний зміст інститутів та норм шлюбно-сімейного права [6 ,с. 140--162]. Основна причина якісних змін після довготривалої еволюції (окрім соціальних, політичних, демографічних, занепаду частини міст з античним світоглядом та традиціями) полягала в тому, що до епохи правових реформ імператорів-іконоборців завершився процес становлення християнської догматики (І - VI Вселенські собори, окрім останнього Вселенського собору 787 р.) та основ канонічного права (Трулльського Вселенського собору 691 р.) [7]. На час юридичних реформ імператорів Ісаврійської династії (717-775 pp.) ціннісно-правова доктрина набрала нових обрисів богословсько-юридичного змісту [8,с.203--205]. Після цього вектор взаємодії юридичної каноністики та цивільного права Візантії порівняно з періодом Юстиніана (коли Церква сприймала світські норми для врегулювання внутрішньо-церковних відносин) змістився в напрямку посилення ціннісно-правового впливу на цивільне право богословських ідей та канонічних правових принципів [9,с.275-340]. Головною ознакою християнізації усіх сфер суспільного життя (на різних рівнях) був принциповий історичний факт, який свідчив, що основною формою суспільної свідомості населення Візантії та об'єктом культових дій і особистих переконань стала християнська релігія.

Важливі зміни, що відбулися під впливом християнських цінностей, а також правової культури народів Візантійської імперії (перш за все грецької), суспільно-політичних та соціально-економічних явищ візантійського суспільства, на нашу думку, обумовили формування нової ціннісно-правової парадигми [ 10,с. 108-- 109,138,160 -- 162]. Вона сформувалась на основі римського права та соціокультурного досвіду Візантії попереднього періоду (починаючи з IV ст.). Ціннісні, структурно- системні, концептуальні зміни перших постюстиніанівських зводів права були настільки суттєвими, що фахівці з історії римського права принципово відмовились відносити їх до римської правової традиції і часто, в контексті догми права, не зовсім коректно, на наш погляд, оцінювали правотворчість у Візантії як «вульгаризацію» римської правової класики [ 11,с. 186]. Натомість дослідники історії та історії права Візантії в другій половині XIX ст. звернули увагу на незвичні для раннього середньовіччя юридичні феномени, відображені в Еклозі та інших збірках цієї доби (Папаррігопуло, Васильєвський, Фінлей та ін.). Ще історик Римської цивілізації Гібон, розглядаючи історію Візантії як безрадісний та монотонний процес занепаду культури античного світу, звернув увагу на необ'єктивність пануючих у науці оцінок діяльності імператорів-іконоборців [ 12,с.4]. Натомість грецький історик Папаррігопуло з великим ентузіазмом відзначав, що Візантія доби іконоборців випередила Європу більш ніж на тисячоліття стосовно юридичної рівності усього населення (окрім рабів) перед законом. Частково оптимізм грецького вченого підтримав відомий російський дослідник візантійського права другої половини XIX ст. В.Г. Васильєвський [ 13,с. 140-146]. В цілому візантійське, передусім шлюбне право, доби іконоборців (Ісаврійська династія) характеризується феноменальними рисами як для доби середньовіччя і за своїми регулятивними властивостями близьке по духу та юридичному змісту до правової посттрадиційної культури доби модернізації різних сфер суспільного життя (XIX).

Радикальні соціально-економічні зміни, формування фемного ладу, занепад інституту рабства, засвоєння християнських цінностей візантійським суспільством обумовили суттєві трансформації правового статусу осіб. Це торкнулося не тільки статусу свободи чи громадянства, але й сімейного статусу суб'єктів права. Уже з IV століття, в так званий період посткласичного права, найбільших змін римська правова система зазнала у сфері шлюбно-сімейних відносин [ 14,с.46--54]. Після спроби відновлення та кодифікації римської правової класики, яка супроводжувалась численними візантійськими інтерполяціями у класичні тексти, а також вирішенням правових колізій у багатьох випадках не у відповідності до класики, а із врахуванням досвіду посткласичного досвіду [15], почався процес засвоєння юстиніанівської спадщини. Критична маса нових обставин на початку VIII століття була настільки значною, що імператори Ісаврійської династії (іконоборці Лев III та Константан V) змушені були вдатися до серйозних правових реформ у результаті й у зв'язку із якими з'явилась Еклога (із додатками та переробками), Військовий, Морський, Землеробський та Мойсеїв закони [16,с.134-167]. Необхідність більш органічного узгодження юстиніанівських інститутів та норм права із християнськими цінностями стало очевидним після Трулльського Вселенського собору 691 p., що відіграв важливу роль в процесі систематизації канонічного права і торкнувся окремих інститутів цивільного, зокрема шлюбно-сімейного права [ 17,с.430-599]. Тому цілком природно, що змін зазнали шлюбно-сімейні відносини і насамперед права суб'єктів сімейно-майнових відносин, оскільки сімейне право, як слушно зауважив відомий романіст та цивіліст Йосип Покровський, торкається найбільш інтимних інтересів людської особистості [18,с. 162], а християнство, в процесі еволюції, в христологічних дискусіях сформувало нову концепцію людини у її містичному зв'язку з Tворцем, що суттєво змінило юридичну природу суб'єктів шлюбно-сімейно-майнових відносин. Усе вищесказане обумовлює актуальність дослідження візантійського шлюбно-сімейного права та його окремих галузей, оскільки Візантійська цивілізація накопичила унікальний досвід нормативно правового регулювання суспільних відносин, яке здійснювалось завдяки системно юридичним та ціннісним якостям візантійського права, що стало синтезом римської правової системи, греко-елліністичних інститутів права та юридичних явищ правової культури етнічних спільнот внутрішнього та зовнішнього «Оріенту» Візантійської імперії. їх синтез та еволюція на основі християнських цінностей та принципів правової каноністики виражає ціннісно-юридичну суть візантійського права. Попри великий інтерес до правової візантистики після падіння Візантійської імперії і до сьогодення, кількість наукових праць, присвячених шлюбно-сімейним відносинам, не відповідає значимості даної проблематики у візантійській юриспруденції та її місцю в суспільних відносинах Візантії.

Серед світських вчених, що досліджували правові окремі аспекти шлюбно-сімейного права, слід відзначити наступних: Горчаков М. детально проаналізував заборони на шлюб через кровну спорідненість [ 19]; Соколов І. досліджував нормативно-правові акти Візантії по всиновленню [20] та юридичні підстави розлучень [21]; Гуляєв Н. здійснив порівняльний аналіз інституту дошлюбного дару в римському та візантійському праві [22]; Фелікс Шенвіц досліджував юридичні основи та еволюцію прав домовладики за римським та візантійським законодавством [23]; Микола Неволін досліджував різні аспекти шлюбно-сімейних правових відносин, зокрема, історичну ретроспективу видів спорідненості як перепон для здійснення шлюб [24,с. 176--179,180--188,189--191]. Наукові оцінки інституту заручин здійснив відомий дослідник церковної проблематики Візантії Олександр Лєбедєв [25,с.85]. Окремі аспекти шлюбного права Візантії досліджували історики християнської Церкви та канонічного права: Павлов О. [26,с.503- 504], Громогласов І.[27], Покровський Н.[28], Заозерський Н. [29], Суворов Н. [ЗО], Красін [31]. За відображенням проблематики цивільного візантійського шлюбу дане коло спорідненої літератури, опублікованої в другій половині XIX століття, можна поділити на три групи. Частина названих досліджень присвячена правовим аспектам світського шлюбу у Візантії. В інших розглядається взаємовплив державного та канонічного законодавства, об'єктом якого являються інститути та норми шлюбного права. Насамкінець, низка праць дотична до змісту названої проблематики, оскільки зосереджується на канонічній концепції чи окремих аспектах церковного шлюбу.

Окрім спеціальних досліджень шлюбного права Візантії є низка праць, в яких ця проблематика відображена в окремих розділах видань. Їх цінність полягає в розгляді шлюбно-сімейного права у системі з іншими правовими явищами. Досить вдалою та інформаційно-насиченою, в цьому сенсі, є книга Михайла Бенеманського, присвячена відомому пам'ятнику візантійського права Прохірону [9,с.275-324]. В короткому історико-правовому екскурсі (описі) «Шлюбне право» системно відображені основні інститути шлюбного права Візантії, що знаходились під впливом відповідних канонічно-правових принципів. Важливе значення для досліджень шлюбно-сімейних правових інститутів ранньо-візантійського (античного) періоду права Візантії мають підручники дореволюційних авторів з римського права. їх цінність полягає в широкому історико-правовому енциклопедизмі та глибокому аналітичному характері юридичних текстів. Йдеться про багаторазові видання курсів історії римського права Покровського И. [32], Боголепова Н. [33], Хвостова В. [34] таін. Для вирішення поставлених завдань інтерес викликають розділи названих видань, що охоплювали періоди посткласичного та юстиніанівського права, оскільки вони співпадають з ранньовізантійським періодом візантійської правової традиції. В цьому сенсі теоретико-методологічне значення має низка курсів з догми римського права. Йдеться про відомі праці Барона Ю„ Перетерського І., Новицького І., Дождєва Д., Підопригори, О., Харитонова Є., Чезаре Санфіліппо (Італія) та інших відомих дослідників римського права [35]. Однак майнові правовідносини подружжя у візантійському праві доби іконоборців не стали предметом спеціальних наукових досліджень, що є додатковою формальною і змістовною підставою визначення мети та завдань даної статті в контексті розглянутих вище духовних та матеріальних явищ і процесів.

На відміну від римського класичного права усі майнові відносини в добу іконоборців, відповідно до ранньовізантійських традицій, регулювалися письмовими угодами. В кодексі Юстиніана укладення таких угод передбачалось лише для вищих чиновників (С. V4.22). Очевидно, як виняток, Еклога передбачала так званий «незаписаний шлюб», що також накладав відповідні зобов'язання та надавав певні права (Ecloga, 2.1.). Оформлення шлюбу, за Еклогою, передбачало три договори: два зустрічних і рівносильних стосовно посагу й один від чоловіка на користь дружини. Очевидно, йдеться про дошлюбний дар, який за Еклогою не обов'язково мусив бути рівним посагу (Ecl2.4)

Посаг, як і в законодавстві Юстиніана, не обов'язково передавався в момент укладення договору. За Кодексом Юстиніана чоловік або його спадкоємці мали право впродовж одного року з часу смерті чоловіка чи дружини або з часу припинення шлюбу закласти позов про обіцяний, але не переданий посаг (C. V.15. 1-3.). Новела Юстиніана (Nov. 100) передбачала позов чоловіка та його спадкоємців при існуючому шлюбі після двохрічного терміну, але впродовж одного року. Якщо шлюб тривав від 2 до 10 років, чоловік та його спадкоємці мали тримісячний термін на позов, а після 10 років його втрачали. Натомість за Еклогою чоловік обмежений у дієздатності (до 25 років), мав право на вимогу посагу впродовж 5 років.

Як вірно зауважила О. Ліпшиц, посаг, за Еклогою, не був обов'язковою умовою шлюбу, оскільки чоловік мав право на неодержаний посаг при умові, «якщо батьки дівчини володіють майном, щоб виконати те, що було обіцяно» (EcL 3.1). Можна припустити, що Еклога тут увібрала звичай, відомий із Сирійсько-римського законника, що допускав шлюб без посагу. Але необов'язковість посагу наступала лише після укладення шлюбу, що передбачав відповідні угоди щодо цього інституту [36,с. 121 -- 123]. Відсутні у Еклозі й права на посаг спадкоємців. Усе це свідчить про різницю правового режиму власності за римським та візантійським правом доби іконоборців.

Інтерес викликає те, що, не отримавши посаг із тих чи інших причин, чоловік не втрачав зобов'язань щодо дружини, що передбачалися у шлюбних угодах (Ech 3.1). Тобто зобов'язання колишньої сім'ї дружини не були обов'язковою умовою виконання зобов'язань чоловіком, які перетворювались, таким чином, у безумовні. Отже, майнові права дружини, стосовно дотального майна, не тільки урівнювались із правами чоловіка, але й отримували юридичне забезпечення навіть у випадках порушення прав чоловіка (коли він не отримував посаг), якщо він не мав волі до їх відновлення.

Дружина, як і за Юстиніана, мала перевагу перед іншими кредиторами в поверненні посагу після смерті чоловіка. Однак Еклога не обмежує це право, як Юстиніан та пізніші законодавчі зводи Візантії (Прохірон, Шестикнижжя Арменопуло) (EcL 3.2). У них йдеться про те, що така перевага можлива, якщо Sopr перед кредиторами не існував перед отриманням посагу, оскільки закон у Візантії не мав зворотної сили і це вело до порушення законних прав інших кредиторів.

Однак право дружини на посаг в умовах заборгованості чоловіка наступає лише при умові його дійсного отримання чоловіком («якщо дружина принесла посаг своєму чоловікові»). Якщо ж батьки дружини не виконали взяті зобов'язання й чоловік фактично не отримав посаг, то дружина втрачала (не набувала) право на його відновлення, передбачене в 1-й статті І титулу Еклоги. Необмежене право дружини на повернення посагу, при його фактичному існуванні, суперечило конституції Юстиніана (С. VII.73.2) про порядок задоволення кредиторів у відповідності до черговості боргу, але сприяло підвищенню сімейно-правового статусу дружини - рівноправного суб'єкта християнського шлюбу.

На випадок смерті дружини, при відсутності дітей, чоловік отримував 1/4 частину посагу, що забезпечувалось договором. Інша частина посагу переходить до спадкоємців дружини за заповітом чи за законом. Після смерті чоловіка, при тих же умовах, дружина отримує посаг та 1/4 речей чоловіка, що рівні з посагом. Отже, рівність в правах користування майном, яке забезпечувало кожного із членів подружжя на випадок смерті іншого супроводжувалась нерівними правами чоловіка й дружини в справі розпорядження (усім) майном» [36,с.121-124].

Втім Еклога кардинально змінює майнове право дружини, якщо після смерті чоловіка залишаються спільні діти і вона не виходить удруге заміж. Вдова нероздільно управляє усією спадщиною чоловіка і діти не мають права вимагати поділу батьківського майна. Однак за добропорядним звичаєм (bona fide) вона мусить виховувати дітей (у римському праві це не передбачалось, більше того, заборонялося), одружувати й видавати посаг, який забажає. Таким чином владу домовладики, на випадок його смерті, законодавець неначе переносить на вдову. Принагідно нагадаємо, що з часів архаїчного Риму дружина після смерті чоловіка втрачала статус mater familia [38,с.5]. Натомість за Еклогою, ставши вдовою, вона не тільки зберігала права, якими користувалась у шлюбі, але й фактично, якщо не виходила вдруге заміж і мала неповнолітніх дітей, набувала прав pater familia. Така юридична ситуація цілком відповідала ідеї, закладеній у визначенні християнського шлюбу про «повну й нерозривну єдність всіх життєвих відносин між подружжям, єднанні в божому та людському праві» (D. 23.2.1) [9,с.275].

Право дітей на спадщину батька у повному обсязі передбачалось у випадку повторного шлюбу матері, оскільки тоді їй забезпечувалось повернення посагу та дошлюбний дар, але право розпорядження майном чоловіка вона втрачала. Такі ж права мав батько по відношенню до дітей щодо розпорядження майном померлої дружини. Після смерті дружини посаг та інше її майно було у його володінні (але не власності). Він ніс відповідальність за його управління. Це могло продовжуватись і після вступу до другого шлюбу, але до досягнення дітьми повноліття. Після цього батько був зобов'язаний повернути їхнє законне майно. Але, як і по відношенню до матері, діти не могли вимагати від батька материнське майно. Відсутність права на вимогу майна, яке належить їм за законом, неначе порушує принцип справедливості, але воно компенсується зобов'язанням батька обов'язково повернути їм майно. Ця норма належить до так званих норм «благопристойної поведінки» («bona fide»).

Законні вимоги дітей до батьків (тим більше у непристойній формі) стосовно майна суперечили архетипним цінностям Старого та Нового Заповіту. Узгодження їх інтересів відбувалось в контексті біблейської заповіді про повагу, виражену словом і ділом, як вдячність за народження та виховання. He тільки природний, але й містичний зв'язок дітей та батьків, при якому батьки неначе здійснювали волю Божу, накладав на дітей зобов'язання шани до батьків, від яких залежить благословення. Жодні матеріальні переваги не можуть замінити батьківського благословення, «бо батьківське благословення зміцнює дім дітей, а материнське прокляття підриває його основи» (Старий Заповіт). Очевидно, автори Еклоги, намагаючись дотримуватись принципу взаємності та прагнучи підтвердити старозаповітну максиму Новим Заповітом, посилаються на апостола Павла, який у листі до ефесян писав: «Діти, слухайтесь батьків ваших в ім'я Господа, оскільки це справедливо; і батьки не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у навчанні та настанові господнім» (Ефес, 6,1-4). Посилення старозаповітної максими етичною нормою апостола Павла очевидно невипадкове, оскільки в добу іконоборців помічається нетерпимість до іудеїв, а також посилення популярності павликіан (прихильників учення Павла), які стояли ідейно ближче до іконокластів (іконоборців), ніж до іконодулів (іконошанувальників).

Відмінність в правах чоловіка та дружини у розпорядженні та володінні спадщиною дітей полягала у тому, що повторний шлюб чоловіка не позбавляв його права, до їх повноліття, на управління цим майном. Натомість дружині рекомендувалось до повноліття дітей «шанувати свій дім», тобто не вступати до повноліття дітей у повторний шлюб. Ця диспозиція, що визначає обов'язок вдови по вихованню дітей, не має, на перший погляд, нормативного характеру, оскільки не підкріплюється відповідною санкцією. Вірніше дана норма права, за формою закріплення бажаної поведінки, має диспозитивний характер. Її санкція залишається неначе за межами позитивного права і належить до сфер абсолютної відплати. Разом із тим, тут же йдеться про право вдови чи вдівця залишити дітей після їх повноліття, зберегти власне майно та частину майна чоловіка (чи дружини), що приходиться на одну дитину, пропорційну числу усіх дітей (EcL, 2.8). Отже, підтекст цієї статті визначає санкцію за виконання батьківського обов'язку (який очевидно визначається християнською етичною нормою) у вигляді отримання спадщини нарівні з дітьми після їх повноліття. Невиконання таких зобов'язань, очевидно передбачало втрату такого права. Але Еклога безпосередньо таку санкцію не вводить, очевидно маючи на увазі норми цієї статті за такі, що мають добросовісний характер. Можливо, санкція полягає в отриманні права на спадщину при умові виконання батьківських обов'язків, а при невиконанні такі права не набувалися. Тобто права на спадщину набувалися фактом укладення шлюбу при умові відсутності дітей, а при їх наявності додатковою умовою стало виконання батьківських зобов'язань.

Незаписаний шлюб також передбачав компенсацію дружині у вигляді повернення її майна і четвертої частини майна чоловіка, очевидно, четвертої частини дошлюбного дару.

В якості висновків з проведеного аналізу джерел врегулювання майнових відносин подружжя у добу іконоборців слід зазначити наступне. 1) Шлюб за Еклогою, що укладався в письмовій формі, - це союз чоловіка та дружини, які користувалися майже рівними, за винятком згаданих юридичних випадків, майновими правами. 2) Дошлюбний дар та посаг розглядаються як особливе майно, що знаходиться лише в управлінні та користуванні чоловіка, але не переходить у його власність. 3) Однак на випадок смерті дружини при відсутності дітей чоловік залишав у власність 1/4 частину посагу, а інші 3/4 повертав її родичам за заповітом чи по закону. Це саме стосується і дружини на випадок смерті чоловіка. 4) Таким чином в Еклозі помітна тенденція до спільності майна між чоловіком та дружиною, що виразилось, зокрема, у проведенні авторами Еклоги думки про рівність чоловіка та дружини в розпорядженні майном. 5) Важливі зміни відбулися у встановленні форм дарунків, що на відміну від заборон Юстиніана (який цим намагався захистити права дружини від їх скорочення шляхом фіктивних дарувань на користь чоловіка) у шлюбі допускались, але при забезпеченні захисту особистих майнових прав обох сторін. 6) Більш суттєво порівняно з попереднім законодавством захищаються майнові права вдів. їх права у значній мірі залежать від вступу у другий шлюб. Залишаючись вдовою при неповнолітніх дітях жінка, відповідно до християнської правової доктрини, фактично набувала прав домовладики.

Підсумовуючи розгляд питання про еволюцію римської сім'ї та відповідні зміни в правах чоловіка та дружини можна помітити у законодавстві іконоборців таку закономірність: посилення майнової самостійності дружини та дітей сприяло трансформації римської familia, із відповідними правами домовладики, а також наданню майновим стосункам у родині нормативного характеру. Тенденція до регулювання майнових відносин між членами родини нормами приватного права, а не абсолютним правом домовладики, помітна уже з часів запровадження шлюбу cum manu. Це, між іншим, вело до втрати родиною її правосуб'єктності (яка диференціювалась), а також морально-етичних зобов'язань, що зумовило необхідність нової нормативно-ціннісної основи шлюбно-сімейного права. Законодавець намагався знайти противагу імморалізації родинних стосунків, використавши морально-етичні цінності Старого та Нового Заповіту. Абсолютній владі домовладики римської правової традиції протиставлялась абсолютна (оскільки трансцендентна), за своїм призначенням, сила цінностей християнства. Інакше кажучи, язичницькій концепції всевладдя домовладики, витоки якої сягають архетипних установок родового суспільства доби патріархату, протиставляється Одкровення Бога (як першопричини світового порядку й законодавця абсолютної моральності), виражене у Святому Письмі. Це надавало гармонійного та, певним чином, містичного характеру взаємовідносинам між членами родини, що в ідеалі набувають сакрального характеру, оскільки засновуються на святих таїнствах. Таким чином, візантійський звід права VIII століття - Еклога свідчить, що християнські цінності у цей період у більшій мірі, ніж у попередні часи, стали джерелом формування суспільного правового ідеалу, зокрема, у сфері шлюбно-сімейних відносин, і сприяли зростанню правоздатності осіб незалежно від сімейного статусу.

візантійський шлюбний сімейний право

Список використаних джерел

1. Рудоквас А. Д. О христианизации римского права в эпоху императора Константина Великого // Древнее право. Jus antiquum. №9. 1999. - М.: Спарк, 2002.

2. 2,. Zachariaevon Lingenthal К.Е. Geschichte des griechlich-romischen Rechts. - Aalen, 1955.

3. Эклога. Византийский законодательный свод VIIIb./ Вступительная статья и перевод Липшиц Е.Э. - М., 1965

4. Азаревич Д. История Византийского права. - Ярославль, 1876-1877.

5. Бриллиантов А. И. Император Константин Великий и Миланский эдикт 313 г.. - СПб, 2006.

6. Васильевский В.Г. Законодательство иконоборцев. - СПб.. - 1877.

7. Лебедев А. П. Вселенские соборы IV и V векав: Обзор их догматической деятельности в связи с направлениями школ Александрийской и Антиохийской. - 2-е изд., испр. и доп. - Спб., 2004. Він же, Вселенские соборы VI, VII и VIII веков: С приложеним к «Истории Вселенских соборов». - 2-е изд., испр. и доп. - Спб., 2004.

8. Вальдеберг В.Е. История византийской политической литературы в связи с историей философских течений и законодательства. - СПб., 2008.

9. 9 . Бенеманский М. Прохирон. - Вып.1. - Сергеев Посад, 1906.

10. Курбатов Г. Л. История Византии (Историография). - Л., Издат. ЛГУ, 1975. - 256 с.

11. Покровский И. А. История римского права. - Петроград, 1918.

12. Липшиц Е.Э. Очерки истории византийского общества и культуры. - М., 1961.

13. Васильевский В.Г. Законодательство иконоборцев // Труды В.Г. Васильевского. Том четвертый. - Ленинград, 1930.

14. Липшиц Е.Э. Право и суд в Византии в IV - VIII вв. - Л., 1976.

15. Удальцова З.М. Законодательные реформы Юстиниана // Византийский временник. Т. XXVI. - М., 1965.

16. Медведев И.П. Правовая культура Византийской империи. - СПб., 2001.

17. Правила святаго шестаго вселенского собора, трулльскаго (иначе пято- шестаго собора) //Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа далматинско-истрийского. Т. I. - М., 2001. - С. 430-599.

18. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М., 1998.

19. Горчаков М.И. О тайне супружества. - СПб, 1910.

20. Соколов И.И. Усыновление и его отношение к браку в Византии и на современном греческом Востоке. Историческо-правовой очерк. - Спб.,1910.

21. Соколов И.И. О поводах к разводу в Византии IX-XV вв. - СПб, 2005.

22. Гуляев Н. Предбрачный дар в Римском праве в памятниках Византийского законодательства. - Дерпт, 1891.

23. Шенвиц Ф. Власть римского домовладыки. - Варшава, 1914.

24. Неволин. Полное собрание сочинений. Т.ІІІ. - К., 1880.

25. Лебедев А.П. Очерки внутренней истории Византийской Восточной церкви в IX-X в. -М., 1878.

26. Павлов А. Синодальное постановление Константинопольского патриарха Харитона (1177-1178) о третьем браке, редактируемое Федором Вальсмонои // Византийский Временник. - T.IV, отд. I. - С. 503-504.

27. Громогласов И.М. О вторых и третьих браках в православной церкви // Богословский Вестник. - 1902. Ноябрь.

28. Покровский Н.В. Брачные венцы и царские короны // Христианское чтение. - 1882. - Ч. IV.

29. Заозерский Н.А. На чем основывается церковная брачная юрисдикция. - Б.М., 1902, март.

30. Суворов Н.С. О гражданском браке. - Ярославль, 1887.

31. Красин И. Положение женщины в древнейшем Риме // Православный Собеседник. - 1877, Ч.ІІІ.

32. Покровский Н.А. История римского права. - Петроград, 1918.

33. Боголепов Н.П. Ученик истории римского права. - М., 1900.

34. Хвостов В.М. История римского права. - Пятое издание, исправленное и дополненное. - М.,1910.

35. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частого права. Учебник / Под. ред. Д.В. Дождева. - М., БЕК, 2000. - 400 с.

36. Эклога. Византийский законодательный свод VIII в. / Вступительная статья и перевод Липшиц Е.Э. - М., 1965.

37. Эклога. Византийский законодательный свод VIII века. Византийская Книга Эпарха,- Рязань: Александрия, 2006.

38. Майорова Н.Г. Семья в Риме VII - начала VI в. до н.э. // Межвуз. сб. научн. стат. «Античность Европы». - Пермь, 1992.

Размещено на Allbest.ru