Суспільство, держава, право

Размещено на http://www.allbest.ru/

29

Курсова робота

З навчальної дисципліни «Теорія держави та права»

на тему «Суспільство, держава, право»

Зміст

Вступ

1. Поняття суспільства як найбільш значної соціальної системи, його структура

1.1 Етапи становлення суспільства

2. Поняття держави, її співвідношення з суспільством

2.1 Співвідношення держави з суспільством

3. Регулювання суспільних відносин: поняття та види

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Становлення й розвиток громадянського суспільства є особливим періодом історії людства, держави і права. Суспільство відмінне від держави, існувало завжди, але не завжди воно було громадянським суспільством. Останнє виникає в процесі й у результаті відділення держави від соціальних структур, відокремлення його до відносно самостійної сфери громадського життя й одночасно «роздержавлення» ряду суспільних відносин. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства складалися сучасне право й держава.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що проблема суспільства відноситься до числа самих фундаментальних наукових проблем. Вона з`явилась з появою держави і поділу суспільства на державну и недержавну сферу життєдіяльності. З тих часів питання взаємодії влади та суспільства було в центрі уваги всього людства, воно часто приводить до конфліктів, політичних переворотів та революцій.

Взаємовідносини держави, суспільства та права виявляються найбільш важливим фактором розвитку організму в цілому. Розуміння комплексу відносин цих контрагентів означає пошук можливостей трансформації суспільної системи, її здатності до оновлювання і розвитку. Задача такого роду набуває великої особливості саме в Україні, котра переживає перехідний період, коли і формування нової державності, і становлення повноцінного державного суспільства найбільш залежать від вдалого функціонування і взаємодії цих основних суб`єктів соціального і політичного процесів.

Тема курсової роботи: «Суспільство, держава, право».

Об'єктом дослідження курсової роботи є різні підходи до поняття права, держави та суспільства.

Предметом дослідження курсової роботи є взаємозв'язок понять права, держави та суспільства.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити тему курсової роботи дати найбільш повну характеристику поняттям суспільства, держави, права, розкриваючи їх загальну сутність та зміст.

Завдання дослідження полягають в тому, щоб:

- дати найбільш повну характеристику поняттям «суспільство», «держава», «право»;

- розкрити основні ознаки понять;

- викласти основні підходи до розуміння права;

Методи дослідження - теоретичний аналіз, метод порівняння.

При написанні роботи використовувалися праці українських та російських дослідників і науковців з теорії держави та права, таких, як Скакун О.Ф., В.В.Копєйчикова, Кравчук М.В., Рабінович П.М. та ін.

Структура курсової роботи включає: титульний лист, зміст, вступ, три розділи, висновок, список використаної літератури. Курсова робота зроблена на 30 аркушах.

1. Поняття суспільства як найбільш значної соціальної системи, його структура

Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створюється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об'єднує спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це соціальна система.

Суспільство - це система взаємодії людей, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі - юридичних).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному суспільстві є своя система відносин:

- економічних: форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;

- соціальних: відносини між різними групами населення;

- політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь громадян та їх об'єднань у політиці;

- ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду - демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб'єкти соціального спілкування: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я.

Суспільство - складна динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими, національними відносинами [13;135].

Громадянське суспільство - система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різноманітних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» - один із показників сформованого в ній громадянського суспільства [4;119].

Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

* суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політичне;

* суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

* суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

* суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство має свою, досить складну внутрішню структуру. Для нього характерна наявність в основному не вертикальних, як у державі, ієрархічних зв'язків, а горизонтальних, головним чином невладних з'єднань. Останні дуже різноманітні й утворять три шари. Фундамент складають відносини, зв'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства. Насамперед, це економічні відносини, засновані на економічному плюралізмі, різноманітті форм власності при дотриманні інтересів особистості і суспільства в цілому. Саме економічний плюралізм дає можливість перебороти існуюче відчуження людини від засобів виробництва.

Істотну роль у формуванні нових соціальних контурів громадянського суспільства грає культурний плюралізм, що вбирає в себе всі елементи духовного життя і забезпечує рівноправна участь у ній всіх індивідів. Створюються умови, при яких стає відчутне культурне багатство суспільної свідомості і кожної особистості окремо. Необмежений доступ до духовних цінностей допомагає перебороти феномен відчуження особистості. Громадянське суспільство життєздатне, якщо його члени мають високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, внутрішньої волі і здатні до самостійних дій при включенні в той чи інший інститут громадського життя.

Таким чином, громадянське суспільство не можна характеризувати як систему позаполітичних суспільних відносин і інститутів. Генезис цього суспільства кристалізує його в досить струнку систему економічних, соціально-політичних, релігійних, духовно-моральних, сімейних, культурних і інших суспільних відносин, що, визначаючи державну політику, виражають волю громадян суспільства. У рамках даної системи функціонують різні громадські організації, рухи, політичні партії (крім правлячої), релігійні організації, економічні асоціації й об'єднання і, нарешті, сама людина як особистість зі своїми сімейними, професійними, дозвільними й іншими різноманітними потребами й інтересами [10;98].

Існування громадянського суспільства, його формування неможливі без появи нових суспільних індивідів - громадян, що мають рівні цивільні права і своєрідні громадянські якості. Людина тільки тоді стає громадянином, коли володіє високими моральними ідеалами, передовим світоглядом, заснованим на демократичному сполученні почуття власного достоїнства, незалежності, індивідуальності з повагою прав і воль інших громадян, неухильним дотриманням законів і правил загальнолюдського гуртожитку. Такий новий тип особистості знаходиться в інших взаєминах із суспільними об'єднаннями й інститутами. У досить розвитому громадянському суспільстві нові суспільні індивіди не тільки не розчиняються в колективах, мають власну індивідуальність, але і мають більш високу духовність, будують свої взаємини на чисто громадянській основі. Досягнення такого положення речей можливо тільки при кардинальній зміні психології і світогляду людей, трансформації їх економічного і соціального статусу.

1.1 Етапи становлення суспільства

Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI-XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології:

I (XVI-XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII - кінець XIX ст.ст.): формування громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють її закону. Відбувається становлення представницької демократії - постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони;

III (рубіж XIX - XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей [2;63].

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави є складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави.

2. Поняття держави, її співвідношення з суспільством

Держава - складне явище і охопити одним поняттям всі його аспекти неможливо, тому достатньо повне уявлення про нього може дати тільки ряд визначень. В зв'язку з цим в першу чергу слід розрізняти поняття держави в широкому і вузькому сенсі слова.

У широкому сенсі держава - це всеосяжна, правова, суверенна, територіальна, політична організація цивільного суспільства, що має в своєму розпорядженні спеціальний апарат влади, який забезпечує існування суспільства як єдиного цілого, його внутрішню і зовнішню безпеку. Іншими словами, держава - це форма організації суспільства, що виникає на певному етапі його історичного розвитку. Слова "країна" " вітчизна", "суспільство", "держава" є синонімами, якщо в них мається на увазі поняття держави в широкому сенсі (соціологічному) [19;151].

У вузькому сенсі держава - це механізм управління суспільством у вигляді спеціального апарату суверенної влади (публічною, політичною), що розповсюджується на все населення країни і її територію, монополією, що володіє на цій території, на видання нормативно-правових актів, застосування примушення, оподаткування. Інакше кажучи, держава - це механізм здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм управління суспільством. Таке трактування держави по суті ототожнюється з поняттям державного апарату, системи його органів, наділених владними повноваженнями. В той же час не слід забувати про існування в розвиненій демократичній державі системи органів місцевого самоврядування, діяльність яких не пов'язана з виконанням функцій органів державної влади [15;78].

Основні ознаки держави:

1. Публічно-політична (державна) влада.

Державна влада - це влада одночасно публічна і політична. Публічною вона є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства і виступає від імені всього суспільства в цілому при вирішенні питань, що відносяться до її компетенції.

Політична природа державної влади визначається тим, що вона в особі державного апарату відокремлена від суспільства, відносно відособлена від нього Відносне самостійне існування, положення в суспільстві і та сила, якою дана влада володіє, дозволяють їй дієво управляти соціально неоднорідним суспільством, тобто таким, де багато в чому відсутні єдність, збіг інтересів у різних шарів, груп, общностей. Відносини між ними складають сферу політики як такий. Пряме призначення державної влади полягає, по-перше, в регулюванні цих відносин, що і робить її як владу публічну владою політичної; по-друге, успіх в боротьбі не співпадаючих багато в чому інтересів різних соціальних шарів, груп, общностей в соціально неоднорідному суспільстві завжди буде на стороні того, хто володіє державною владою. Оволодіння цією владою дозволяє одній якій-небудь частині суспільства (більшою або меншою, або її представникам) не тільки управляти справами всього суспільства, забезпечувати його безпеку, існування як єдиного цілого, але і керувати їм переважно в своїх інтересах. Останнє і додає публічній владі політичний характер. Тому вона і виступає завжди як влада публічно-політична.

Державну владу не можна ототожнювати з самою державою, бо держава - це організація даної влади, тобто її пристрій, механізм її здійснення в особі певних органів: парламенту, уряду, правосуддя, контрольно-наглядових, військових і так далі Сама ж по собі державна влада - це спосіб керівництва суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примушення, оскільки основою дієвості державної влади є авторитет сили, а не сила авторитету.

2. Суверенітет.

Держава - це організація влади, суверенної, що є, тобто країни, що верховенствує усередині, незалежної в зовнішньополітичних відносинах. Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною і незалежною від якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами. Суверенітет можна розглядати як порівняльна властивість державної влади (і держави як його організації), вказуюча на її положення серед тих властей, які мають місце в суспільстві, - церковною, батьківською, корпоративною і так далі Державна влада існує відособлено від вказаних властей і має верховенство по відношенню до ним у сфері державних справ.

Крім того, будь-яка держава повинна визнавати такий порядок речей в системі владних відношень усередині держави і не втручатися в його внутрішні справи, а також зважати на нього як з рівноправним, самостійним, незалежним суб'єктом міждержавних відносин. Таким чином, можна говорити про те, що в цілому суверенітет має внутрішні і зовнішні вимірювання.

3. Всеосяжність.

Держава - це організація влади, яка є всеосяжною. Тільки державна влада розповсюджується на всіх осіб (фізичних, юридичних), які знаходяться на території держави. Якщо суверенітет є властивість державної влади, яка указує на її силу, то всеосяжність - властивість державної влади, вказуюча на масштаб її дії в суспільстві. Ширше розуміння "всеосяжності" як ознаки держави припускає вказівку на те, що держава - це організація суспільства в єдине ціле через інститут "громадянства" (підданства), тобто держава - це всеосяжна організація суспільства.

4. Територія.

Держава - це організація влади, яка володарює на строго певній території, тобто обмеженій частині поверхні планети (суші, морить, повітряного простору). Територія держави є матеріальною основою його існування.

5. Народонаселення.

Держава - це організація влади, суб'єктом і об'єктом якої є народ, що населяє територію держави. Держава об'єднує людей в єдине ціле, а приналежність їх до даної держави відбивається поняттям "громадянство" (підданство). Громадянство (підданство) - це стійкий правовий зв'язок особи з даною державою, що виражається в їх взаємних правах і обов'язках.

Державі властиве об'єднання людей за територіальною ознакою в один територіальний колектив (громадяни держави, населення країни) і одночасне розділення його в цілях оптимізації управління на менші територіальні колективи (населення областей, районів і т. п.).

6. Апарат управління.

Держава - це організація влади, у складі якої завжди існує апарат управління, тобто особливий розряд осіб, професіоналів по управлінню. У державі завжди є ті, що управляють і керовані. До органів управління відносяться уряд, різні міністерства, державні комітети і тому подібне

7. Апарат примушення.

Держава - це організація влади, у складі якої завжди діє апарат примушення, тобто загони озброєних, спеціально навчених людей, примусові установи. Вони є силовою основою дієвості державної влади. До так званих "силових" відомств держави в першу чергу належать озброєні сили, органи охорони громадського порядку, органи державної безпеки, каральні (пенітенціарні) установи. Державі належить монопольне право застосовувати примушення на своїй території.

8. Видання нормативно-правових актів.

Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони, ухвали, укази і т. д.), обов'язкові для загального виконання. Нормативно-правові акти закріплюють правові (юридичні) норми, в яких виражена загальнообов'язкова державна воля.

Юридичні норми розраховані на добровільне їх дотримання. При необхідності проведення їх в життя забезпечують спеціальні юридичні органи: податкові, органи прокуратури, міліції і ін.

9. Оподаткування.

Держава - це організація влади, фінансову основу діяльності якої утворюють, в першу чергу, податки. Оподаткування є монопольним правом держави. Інші надходження до бюджету (казну держави) дають позики (зовнішні і внутрішні), доходи від діяльності державних підприємств, різні збори (судові, митні).

Суть держави - це головне в державі як соціальному явищі: то кому належить державна влада в суспільстві і, отже, чиї волю і інтереси ця влада виражає.

В світлі характеристики головного в змісті діяльності держав минулого і сучасності, суть держави як соціального інституту виявляється в стійкій загальній спрямованості його діяльності, пов'язаній із забезпеченням ним як загальносоціальних, так і вузькогрупових (зокрема класових) інтересів [14;149].

Суть держави виявляється в його функціях, в тій службовій ролі держави в суспільстві, якісна визначеність якої характеризується стійким здійсненням, забезпеченням ним переважно вузькогрупових (зокрема класових) або загальносоціальних інтересів. Історія показує, що держава в своїй діяльності завжди до певної міри поєднує (координує, консолідує) ці інтереси для збереження цілісності єдності суспільства (без найнятих робітників немає капіталістів, без селян - феодалів, без рабів - рабовласників, без общинників і їх праці - чиновницького апарату східної держави). Але міра поєднання цих інтересів державою історично неоднозначна. Іншими словами, суть держави двоєдина (служіння вузькокласовим, груповим і загальносоціальним інтересам) і історично мінлива в плані співвідношення її сторін. Так, в рабовласницькому, феодальному суспільстві переважає класова сторона суті держави (інтереси пануючого класу - над усе). Це ж характерно і для ранньобуржуазної держави, ранньокапіталістичного суспільства. Але із зміною цього суспільства міняється і його держава у напрямі посилення загальносоціальної сторони його суті. Це можна прослідкувати, прийнявши, наприклад, за початкову точку момент зародження протистояння таких суспільних сил як буржуазія і пролетаріат в період формування так званого "дикого" капіталізму (середина XIX в.). З цим періодом пов'язано правильне розуміння суті держави як знаряддя класової боротьби, машини для придушення класових супротивників, підтримка панування одного класу над іншим. Що проте послідували потім такі події всесвітньо-історичного значення як Жовтнева революція 1917 р. в Росії, Велика криза і Велика депресія кінця 20-х рр., нанесли спочатку політичний, а потім економічний удар по капіталізму і поставили питання про його подальшу долю. Держава, правляча економічна і політична еліти вимушені були по-новому підійти до вирішення проблеми стабілізації суспільства і конституційного ладу. Це виразилося, перш за все, в посиленні соціальної захищеності особи, в соціальній орієнтованості держави. Гуманістичному оновленню капіталізму сприяв і розгром фашизму як прояви найбільш реакційних і агресивних сил монополістичного капіталу. Після цього в розвинених західних демократіях держава поступово ставала засобом зняття, подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а через досягнення суспільного компромісу, консенсусу, хоча сам по собі механізм держави по підтримці громадського порядку мало в чому зазнав зміни. У діяльності ж держави всі більшою мірою почали оптимально поєднуватися класові і загальносоціальні цілі і функції.

Суть сучасної соціальної, демократичної, правової держави полягає в тому, що воно є знаряддям досягнення в соціально неоднорідному суспільстві соціального компромісу і згоди [7;128].

2.1 Співвідношення держави з суспільством

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава. В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає правовою.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1) держава і громадянське суспільство - збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства [13;151].

Ознаки (риси) громадянського суспільства - у його співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2) не включає державу, розвивається самостійно - без безпосереднього втручання держави;

3) складається із суб'єктів - вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6) має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави має виражатися в тому, що вона:

- служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

- є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

- встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

- не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

- надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

- виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

- юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

- має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини [7;134].

3. Регулювання суспільних відносин: поняття та види

суспільство держава влада правовий

Століттями люди мріяли про ідеальне, гармонійне суспільство добра і справедливості. Проте насправді соціум - це більш менш стійкий баланс сил, конфліктів і угод, суперництва і співпраці. У нім діють дві закономірні, але протилежні тенденції - прагнення до порядку і прагнення до безладу.

Порядок в суспільстві - необхідна умова його нормальної життєдіяльності. Це урегульованість, стабільність, злагодженість, узгодженість суспільних відносин, певна гармонія в поведінці людей. Порядок відображає досягнутий рівень організації суспільного життя, свідчить про такі якісні показники, як планомірність, ритмічність, відповідність і злагодженість різних явищ і процесів у сфері матеріального виробництва, суспільно-політичного життя, побуту [4;119].

Всі державно-правові (юридичні) явища як певна єдність та цілісність становлять правову систему. Основна її частина використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він відображається поняттям правового регулювання.

Правове регулювання - це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку.

Крім такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість (як у процесі правового регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу права на особу і на суспільство відображаються поняттям дії права.

Громадський порядок не виникає сам по собі, він є наслідок урегульованості, впорядкованості соціальних відношенні. Регулювати (у соціальному житті) - означає направляти поведінку людей і їх соціальних общностей, діяльність органів і організацій, вводити їх в певні рамки, цілеспрямовано їх упорядковувати. Існування і розвиток соціального регулювання, його місце і значення в суспільстві характеризуються поряд закономірностей.

По-перше, кожне історично конкретне суспільство об'єктивно вимагає своєї міри соціального регулювання. Якщо об'єм і інтенсивність регулювання менше необхідної міри, то неминучі стихійність, неорганізованість, що підривають громадський порядок. Навпаки, зайва, тобто понад міру, регламентація веде до заорганізованості, до обмеження ініціативи і саморегулювання. Цей захід залежить від рівня зрілості суспільства, наявності і гостроти в нім суперечностей, від ступеня розвитку суспільної свідомості і культури, міцності традицій, що склалися, і так далі

По-друге, у міру розвитку соціуму в суспільному регулюванні змінюється співвідношення соціального і психобіологічного чинників людської поведінки. Роль соціального чинника поступово зростає. Давно сказано, що людина народжується не доброю і не злою, не злочинцем і не добродійним, - таким робить його навколишнє соціальне середовище. Крім того, з розвитком соціальної свободи чоловік у будь-який час може «скинути» свою злочинну автобіографію. Разом з тим питома вага психологічного компоненту, що впливає на індивідуальну поведінку людини (зокрема на його агресивність і егоїзм), хоча і скорочується, але повністю не зникає.

По-третє, з ускладненням соціального життя її регулятивні механізми кількісно і якісно змінюються, з'являється ціла система регулятивних норм [16;99].

У науковій літературі розрізняють два основні види соціального регулювання індивідуальне і нормативне.

Індивідуальне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою разових персональних регулюючих акцій, рішень, що відносяться до окремих випадків, до конкретних осіб. Це простий вид соціального регулювання, здійснюваний шляхом виконання різних оперативних рішень, завдань, команд керівників трудового процесу, батьків і так далі Воно має незаперечні достоїнства, бо дозволяє вирішувати ті або інші життєві проблеми з урахуванням персональних якостей виконавців. Проте очевидні і його істотні недоліки: кожного разу проблему потрібно вирішувати наново; відсутній єдиний порядок, а також в наявності широкі можливості для особистого розсуду і суб'єктивізму.

Нормативне регулювання - впорядкування поведінки людей, діяльності органів, організацій за допомогою загальних правил, тобто стандартів, зразків, еталонів, моделей поведінки, які розповсюджуються на всі випадки даного роду і яким повинні підкорятися всі, хто опиниться у сфері дії таких правил.

Поява нормативного регулювання - поворотний пункт в становленні соціального регулювання, якісний стрибок в його розвитку. За допомогою загальних правил досягається єдиний, безперервно діючий порядок в суспільстві. При нормативному регулюванні значно знижуються можливості для проявів суб'єктивізму, панування випадку і свавілля. Правда, і воно через свою абстрактність не позбавлене недоліків. Тому звичайне нормативне регулювання здійснюється у поєднанні з індивідуальним.

Для забезпечення стабільного громадського порядку окрім постійної роботи регулятивних механізмів потрібні чималі і активні зусилля соціальних і політичних інститутів [3;124].

У кожному типі держави та права правове регулювання підпорядковується певним типологічним принципам. «Надзавданням» правового регулювання слугує сприяння здійсненню, охороні й захисту прав людини і прав нації (народу).

Види правового регулювання:

1) за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон - загальнодозволенний (дозволено все, що прямо не заборонено законом) і спеціальнодозволенний (дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі);

2) за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання - централізоване (якщо таким суб'єктом є виший або центральний орган держави) і нецентралізоване (коли таким суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);

3) за «обсягом» суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, - загальне, або нормативне, (якщо такий обсяг є кількісно невизначеним) та індивідуальне (якщо регулювання розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію). Індивідуальне правове регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначених юридичних норм, коли існує можливість обрати за своїм розсудом - проте в межах норм - конкретний варіант поведінки.

Стадії правового регулювання (обов'язкові):

1) моделювання (регламентування) суспільних відносин - шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників;

2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

Стадії правового регулювання (факультативні):

1) офіційне тлумачення правової норми;

2) застосування правової норми.

Сфера правового регулювання - це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання. Види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання - ділянка суспільних відносин, яка принципово може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання - ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави, її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає - держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулювання - ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосувального) регулювання - ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; її межі визначаються чинним законодавством.

Предмет правового регулювання - це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.

Властивості предмету правового регулювання:

- вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;

- здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю;

- істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави [9;154].

Метод правового регулювання - це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Метод правового регулювання характеризується:

- колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

- змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин;

- порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

- ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;

- співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку - повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;

- порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків;

— способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

Тип правового регулювання - це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Види типів правового регулювання:

- загальнодозволений: дозволено все, що прямо не заборонено законом;

- спеціальнодозволений: дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі.

Механізм правового регулювання - це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.

Він не збігається повністю з, правовою системою суспільства, є дещо «вужчим» від неї. Адже до останньої так чи інакше входять і такі явища, в яких ні держава, ні суспільство не зацікавлені (зокрема, правопорушення).

Дія механізму правового регулювання супроводжується, переплітається, пов'язується із впливом інших соціальних явищ, які загалом можна відобразити поняттям загальносоціального механізму правового регулювання.

Елементи механізму правового регулювання: Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:

- норми права (моделюють, регламентують суспільні відносини);

- нормативно-правові акти («організовують» зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпечують набуття ними чинності) ;

- юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

- правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

- акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм;

- акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Обов'язкові протягом усього регулювання:

- правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес правового регулювання);

- законність (гарантує реальність здійснення регулятивного процесу).

Факультативні:

- інтерпретаційно-правові акти (забезпечують однакове розуміння змісту правових норм);

- акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин між правореалізаторами).

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє з'ясувати, якою мірою юридичне забезпечено здійсненність, ефективність того чи іншого закону, адже без повноцінного механізму реалізації він «зависає у повітрі», перетворюється на обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний «набір» елементів такого механізму, можна встановити, яка його «ланка» відсутня або не спрацьовує через ті або інші вади і, отже, вимагає певного «ремонту» [17;139].

Зазначені засоби правового регулювання, система яких утворює його механізм, є, так би мовити, юридичними інструментами, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя - суб'єкти права для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами - неодмінна умова належного професіоналізму юриста.

Висновки

Суспільство - соціальний організм, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва. Організація суспільства і здійснення політичної влади державою залежить і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства.

У широкому розумінні суспільство - це частина матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається.

У вузькому розумінні суспільство - це певний етап історії людства, внутрішньоіформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку чи індивідуальне, окреме суспільство.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

- підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству;

- забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості й милосердя;

- не втручається в особисте життя людини;

- регулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні та правові. Це спонукало до виникнення політичної та правової систем.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади належить і праву. Право, як і держава, - це надбудова над економічним базисом суспільства, є складником правової системи даного суспільства.

Правова система - сукупність внутрішньо узгоджених, взаємозв'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, регулюючи, охороняючи й захищаючи їх.

Роль права у громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади залежить від взаємозв'язку держави і права. Як уже було зазначено, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають водночас і тісно взаємозв'язані.

Право залежить від держави, оскільки:

- виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

- є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі;

- завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

- його авторитетність і престижність залежать від держави;

- сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.

Але слід мати на увазі, що право має відносну самостійність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права.

Право як явище цивілізації та культури:

- обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

- упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форму;

- дозволяє державним органам відповідні дії;

- організовує побудову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

- надає державним органам престижності й авторитетності.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи.

Отже, як держава, так і право відіграють певну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

Підводячи підсумки розглянутої теми, слід зробити деякі висновки:

1.Держава і право в суспільстві існували не завжди. Основною причиною виникнення держави і права була поява соціальна неоднорідного, класового суспільства, суперечностей між класами, які не можуть бути подолані суспільною владою первісного ладу.

2. Держава і право відрізняються низкою ознак від суспільної влади, звичаїв, традицій і моралі первісного суспільства.

3. У демократичному суспільстві формуються правова держава і правова система, що захищають інтереси всіх верств населення.

Список використаної літератури

1. Конституція України. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30

2. Георгіца А. 3. Конституційне право зарубіжних країн. - Чернівці: Рута, 2003.

3. Дмитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день?// Права України. №5, 6. - 1995.

4. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін.]; За ред. В.В.Копєйчикова; Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. - Стер. вид. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

5. Загальна теорія держави і права/За редакцією М.В.Цвіка, Х.,- Право. 2002

6. Козловски П. Общество и государство. Неизбежный дуализм. - М.: Республика, 1998.

7. Комаров С.А. Общая теория государства и права. - СПб.: Питер, 2004.

8. Кравчук М.В. Теорія держави і права/ Навчальний посібник. К., Атіка. - 2003.

9. Общая теория государства и права: Акад. курс: В 2 т. - Т. 1. - М.: Зерцало, 1998.

10. Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. - М.: Норма, 1996.

11. Общая теория государства и права/ Под ред. В.В. Лазарева, М., “Юрист”, 1994.

12. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник. - 2-е вид. К., 1994.

13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консул, 2001.

14. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. прав. думки та пропаганди держ. традицій «Право для України». - Львів: Б. в., 1997.

15. Теорія держави і права в схемах і таблицях: Навч. посібник / Сум. держ. ун-т; [Уклад. Сінченко Ю.П.]. - Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1997.

16. Теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

17. Теория государства и права/ Под ред. Н. Марченко, М., 2000.

18. Теорія держави і права: Навч.-метод. матеріали для студентів юрид. ін-ту/[Авт.-упоряд. Кравчук М.В.]; Терноп. акад. нар. госп-ва. Каф. теорії держави і права. - Тернопіль, 1999.

Размещено на Allbest.ru

...