Цивільне право періоду Київської Русі

1. Перш за все, в системі зобов'язань даного періоду немає зобов'язань із спричинення шкоди. Ці зобов'язання зливалися з поняттям злочину і називалися образою.

2. У праві пізнього феодалізму і капіталізму зобов'язання вели до встановлення прав на дії зобов'язаних осіб, а не на особу. В період становлення феодалізму, під зобов'язанням розумілося право на зобов'язане лице.

3. У праві пізнього феодалізму зобов'язання падало тільки на зобов'язане лице. В період становлення феодалізму зобов'язання падало і на обличчя, що належать до сім'ї зобов'язаної особи.

4. Система зобов'язання і договорів в первинний період є вельми нескладною. Число договорів незначне: обміну, купівлі-продажу, особистого і майнового найму. Характерний, що поклажа розглядалася більшою мірою як особиста послуга, ніж договір.

5. Характерной межею зобов'язального права періоду розвитку феодальних відносин є те, що особи, що не виконали зобов'язань, перетворюються на холопів. Що стосується способів висновку зобов'язань, то вони, як правило, полягали усно, причому уживалися різні форми - литки, могорич, рукобитье, скріплення рук і. т.д. При висновку деяких договорів була необхідна присутність послухов. Мабуть, операції із землею сталі полягати письмово дуже рано [11, 187].

Хоча ні Руська Правда, ні інші джерела не говорять про інститут обміну, але немає причин сумніватися в його існуванні. Договір обміну є якнайдавнішим з договорів. Він передував договору купівлі-продажу. Оскільки про договір обміну джерела в Київській державі мовчать, то дослідники не в силах встановити порядок його висновку, права і обов'язку осіб, його що уклали.

Договір купівлі-продажу. Про цей договір Руська Правда говорить в декількох статтях. Ці статті головним чином торкаються купівлі-продажу холопів. Але їх аналіз дозволить нам взнати деякі моменти, що відносяться взагалі до договору. Про умови здійснення договору купівлі-продажу холопів говорить наступна стаття Просторової Правди: «Холопьство обелное троє: оже хто хоча купити до напівгривни, а послухи поставити, а ногату дасть перед самим холопомь». По прямому значенню цієї статті, для визнання договору дійсним необхідна присутність самого холопа і послухов. Необхідно також щоб перед самим холопом була передана ножна - порівняльно маленька грошова одиниця, вартість холопів була набагато вище їх.

Деякі дослідники вважають, що всякий договір дійсний тільки тоді, коли він вчинений у присутності двох свідків або митника. Проте з таким положенням не можна згодитися, дана вимога діяла тільки при покупці краденних речей або віщо походження яких власник пояснити не міг. Проте для запобігання вельми невигідних наслідків пов'язаних з покупкою краденних речей (втрата грошей, переданих продавцю за ці гроші), кожний повинен був прагнути купувати тільки при свідках або при митнику. Що стосується купівлі-продажу землі, міської садиби, удома - то звертає увагу на себе те, що в статтях Руської Правди абсолютно не згадуються ці речі. Проте можна не сумніватися, що для визнання такого роду договорів були необхідні особливі папери - купчі. В такій купчій указувалися покупець і продавець землі, ціна землі, що купується, а потім давався «обвід» ділянки, тобто указувалися межі.

Подальше питання, яке займало законодавство - це питання про покупку краденних речей і результату для добросовісного і несумлінного покупця. Руська Правда містить ряд статі, що відноситься до купівлі-продажу краденних холопів, а потім і іншим краденним речам (коней, худоби, одягу) [9, 117].

Якщо хто купував чужого, тобто вкраденого у власника, холопа, не відаючи про те, що він був вкрадений, а потім це виявлялося, то власник («перший пан») брав свого холопа, а покупець одержував гроші, але тільки після того, як присягав що не знав про крадіжку холопа. Якщо ж він купував явно краденного холопа, то несумлінний покупець позбавлявся цього права.

Ці факти виявляються в результаті зведення. Якщо хто знайде свого краденного холопа, то веде зведення тільки до третього власника. Після цього, він бере у третього власника челядина, замість свого, вкраденого, який потім бере участь в продовженні зведення, до кінця нього. Коли буде знайдений кінцевий, то власник бере свого холопа, третій власник свого, кінцевий тать повинен відшкодувати збитки.

Добросовісний набувальник може очистити себе простим свідоцтвом двох вільних свідків або митника, підтверджуючих, що він купив ці речі у певної особи - винуватця крадіжки. Якщо він не може вказати, у кого купив цю річ, проте затверджує, що купив, а не вкрав її, то факт покупки може бути підтверджений присягою свідків. Після цього законний власник бере розшукану шляхом зведення річ, але не може претендувати на повернення того, що пропало разом з нею. Добросовісний набувальник, оскільки він не знає, у кого купив річ, залишається без відшкодування збитків. Але якщо він в кінці - кінців взнає, хто був винуватцем крадіжки, то він може стягнути з нього гроші сплачені за продані речі.

Договір позики. Договір позики піддався в джерелах, зокрема в Російській правді, досить докладної регламентації. Достатньо вказати, що ряд її статі спеціально говорить про умови визнання даного договору дійсним. Вивчаючи ці статті, ми приходимо до висновку, що форма укладення договору змінювалася залежно від осіб, що укладали заїм, залежно від суми боргу і залежно від кредитоспроможності особи. Основною умовою, для визнання договору позики дійсною є присутність послухів, які можуть у разі суперечки довести його висновок присягою.

Дослідники давно звернули увагу на особливі умови укладення договору між купцями і пояснили, чим це було обумовлено. Саме вони правильно указували, що полегшення форми операцій було викликано необхідністю збільшити товарообіг в торгівлі.

Позика могла лежати в основі так званого закупництва - особливого договору в Київській Русі. До нього винуждались малоімущі люди, які могли зроблений борг відшкодувати тільки своєю роботою.

Оскільки підставою закупництва є не тільки позика, то цей договір розглядатиметься окремо від договору позики.

Встановлення розміру відсотків по позиках є звичайно предметом особливої уваги в княжих законодавствах раннього феодалізму. Руська Правда в Просторових своїх списках також присвятила декілька статей регулюванню відсотків по позиках і встановила їх максимальний розмір. Одним з приводів для створення законодавства послужило повстання міських низів в 1113 р. в Києві, викликане діяльністю злодійських елементів. Володимир Мономах, зайнявши великокнязівський престол, скликав в Берестові нараду на якому були прийняті ухвали обмежуючі відсотки по позиках. Відсотки розрізнялися: місячні, третнії, річні. Найвищий відсоток - місячний, найнижчий - річний. Третній відсоток по своїй величині займає середнє місце. Руська Правда триразово обмежувала розмір стягуваних резов. Стягування місячних резов не обмежується при короткострокових позиках. Якщо позика була зроблена на цілий рік або договір не був виконаний протягом року, то боржник сплачував вже не місячні, а третніе резі. А потім було обмежений стягування річних резов: не дозволялося стягувати більше 10 кун на гривну.

Володимир Мономах зупинився і на понятті неспроможності під час з'їзду в Берестове. Передбачалося три види неспроможності. Перша - нещасна; обличчя піддалося «нещасної неспроможності», або через аварію судна, або через пожежу, або через розбійний напад, одержувало розстрочку в оплаті боргів. Друга - необережна неспроможність. Наслідки такої неспроможності інші: від волі кредиторів залежало чекати, поки всі збитки будуть відшкодовані особою, або продати його в рабство. Третя - злісне банкрутство. Про нього говорить стаття Руської Правди в який згадується ситуація в якій неспроможний купець узяв гроші від іншого купця, що прийшов їх іншого міста, обманом, приховавши свою неспроможність. Можна припускати, що були інші випадки злісного банкрутства [5, 189].

Даних про російські закупи ми майже не маємо. Не згадують про закупи ні літописи, не канонічні пам'ятники. Питання про походження закупів і, отже, єству закупництва є основним, і по ньому була виказана безліч думок. Найзначніша група дослідників - Карамзин, Мейер, Ясинській, Яковкин рахують, що в основі закупу лежить договір позики, підкріплений заставою особи боржника. Інша група дослідників вважає, що закупи були найманими робітниками. Третя група намагається примирити дві попередні, кажучи, що закупничество було родом особистого найму сполученого з позикою. Четверта думка - закупи - це люди, що живуть на чужій землі, і зобов'язані платити за неї роботою.

Перш за все, потрібно з'ясувати, звідки відбувається назва інституту закупництва. І Руська Правда дає достатній матеріал для вирішення цього питання. Саме в її двох статтях згадується те, що лежить в основі закупництва - купа. Залежно від того, як дослідники розуміють слово «купа», вони звичайно вирішують питання про походження і єство закупництва. На думку більшості дослідників, купа - це узята від пана сума - борг. На думку інших - купа - узята вперед заробітна платня. На думку третіх, не закуп бере купу від пана, а пан від закупу, причому тут два варіанти: 1 - натуральна дань, 2 - феодальна рента.

Проте, аналіз статі про купу, так і всього комплексу законодавства про закупи, приводить до висновку, що в основі купи, а, отже, відносин закупництва, лежить боргове зобов'язання, через яке, закуп повинен знаходитися у відносинах залежності від свого пана. Сукупність умов і посилок закупництва в літературі звичайно називається «самозаставою», але це поняття далеко не адекватно єства даного інституту; він набагато багатогранніший, ніж ті відносини, які асоціюються з цим словом.

Виникає питання - коли і за яких умов може виникнути боргове зобов'язання, що лежить в основі закупництва? Воно може з'явитися:

- при позиці;

- при отриманні наперед заробітної платні;

- при віддачі батьком свого сина в кабалу за борг;

- при несплаті винагороди за правопорушення;

- при несплаті раніше зробленого боргу, коли кредитор має право продати боржника в повного холопа.

Проте, не дивлячись на різноманітність умов, при яких міг виникнути закуп, основним джерелом була позика і, у меншій мірі, наймання.

Отже, що ж перетворює, боргове зобов'язання в купу, людини в закупу? Боргове зобов'язання перетворюється в купу при певних формальних моментах. Воно повинне бути оформлено при послухах, при оголошенні влади і повинне фіксуватися письмово. Тільки за цих умов простий боржник міг бути перетворений в закупу. Відповідно з цим повинен бути вирішено питання про види закупів. Оскільки закупами при певних формальних умови могли стати різні суспільні елементи (збанкрутілі купці, ремісники, селяни), остільки закупи могли експлуатуватися по-різному. Купці могли брати участь в торгівлі пана, ремісники працювали по своїй спеціальності, а селяни, які складали основну масу закупів, працювали на роле (ріллі).

Договір поклажі.

Про договір поклажі мовитися тільки в одній статті Руської Правди: «Аже хто поклажа і кладеть біля кого-любо, то ту послуху не начнеть клепати, тому ити роти, у кого то лежав товар; еси біля міні поклав, зане ж йому в бологодел і ховав товар біля того» [13, 198].

Завдяки слабкості товарообігу в Київській державі не було потреби в особах, які б зробили зберігання товарів своїм заняттям. В цих умовах зберігання вважалося просто дружньою послугою, за не було прийнято платити особливу винагороду. Як видно з тексту статті, для здійснення договору не була потрібна присутність послухов. Але якщо особа поклало товар затверджувала, що їм належало більше, то, тому, що прийняв на зберігання давалася можливість очистити себе присягою.

Договір майнового і особистого найму.

Руська Правда і інші пам'ятники Стародавньої Русі абсолютно не згадують про майновий найм, але немає ніякого сумніву в тому, що такі договори складалися і предметами таких договорів були житлові і торгові приміщення. При тому розвитку зовнішньої торгівлі, який спостерігався в Київській державі, купці, проводячи торгові операції, поза сумнівом, потребували тимчасового житла, складських приміщень і місць для торгівлі.

Вельми мало матеріалу ми маємо і відносно договору особистого найму. Якнайдавніша Правда говорить лише про платню мостнику за лагодження моста і лікарю за лікування рани. Нарешті в карамзинском списку дається матеріал, що дозволяє встановити розмір річної оплати роботи «дружини з дщерью», а саме по гривні на літо. От і все, що мовитися про найм в Російській Правді.

Але вже в більш пізній час - до кінця XII або початку XIII в. - виникає назва для найманого робітника, а саме, наймит. Це назва і раніше привласнювалося закупу, але тепер воно вже позначає інші відносини - відносини найму.

Унаслідок недоліку матеріалу про наймитів ми не можемо зі всією повнотою встановити їх положення в суспільстві. Але, поза сумнівом, положення наймитів наближалося до положення залежних людей, особливо, наймитів, що працювали на землі. Наймання було формою експлуатації, яка швидко переростала у феодальну. Наймит щохвилини міг втратити свободу, і перетворитися у феодал - залежної або навіть кріпосної людини.

Далі, дуже характерно, що Руська Правда називає роботу по найму сиротьей, тобто застосовує похідне від слова сирота, яким згодом називатиметься феодально-залежне і кріпосне населення. Але особливо свідчать про положення наймитів, як розряду суспільства, статті Правосуддя митрополичьего. Тут укладачу або законодавцю довелося спеціально відзначити, що наймит ще не кріпосний; він може розірвати договір, сплативши подвійний завдаток. Захищаючи наймитів в цьому відношенні, законодавство, проте, було вимушено згадати, що наймит, що втік без сплати подвійного завдатку, прирівнювався до холопа. Поза сумнівом, що чим далі розширявся і заглиблювався процес феодалізування, тим більше було приводів для поступового втягування наймитів до складу феодально-залежного населення.

Висновок