Актуальність теми. Відповідно до ч.2 ст. 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Основою структурної побудови зазначеного військового формування є військові частини, які, виконуючи вищевказані конституційні функції, стають суб'єктами не лише адміністративних, а й інших, у тому числі й цивільних правовідносин.

Необхідно зазначити, що у вітчизняній цивільно-правовій науці майже відсутні спеціальні праці, присвячені проблемам визначення правового статусу військових частин як суб'єктів цивільних відносин. Лише фрагментарно деякі аспекти їхньої правосуб'єктності досліджували П. Кондик та В. Овсянник. Основна ж дискусія щодо статусу військових частин, як носіїв майнових та особистих немайнових прав і обов'язків, проходить в Російській Федерації і знаходить своє відображення у працях В. Бараненкова, А. Беспалова, М. Беспятко, В. Манова, А. Суркова, С. Терешковича, А. Виноградова та інших правознавців.

Разом з тим, на наш погляд, в Україні назріла нагальна потреба з'ясування цивільно-правового статусу військових частин, що викликано причинами як економічного, так і правового характеру. Перші - обумовлені актуалізацією самостійності військових частин при вирішенні питань, пов'язаних із децентралізованим забезпеченням своїх повсякденних потреб у матеріальних ресурсах та послугах, необхідністю реалізації належних їм майнових та особистих немайнових прав і обов'язків. Другі - пов'язані з колізіями та прогалинами, які існують в чинному законодавстві і внаслідок яких військові частини до сьогодні не мають нормативно закріпленого статусу суб'єкта цивільних правовідносин, хоча, укладаючи договори, здійснюючи повноваження щодо закріпленого майна, беруть активну участь у цивільному обороті.

Крім того, усунення прогалин у законодавстві щодо визначення цивільно-правового статусу військових частин дасть змогу стабілізувати й інші види правовідносин за їхньою участю: адміністративні, трудові, житлові, фінансові тощо. Врешті-решт, актуальність цієї праці обумовлюється недостатнім рівнем дослідження цивільно-правового статусу юридичних осіб публічного права (зокрема, бюджетних установ), участь яких у цивільних відносинах, на сьогоднішній момент, вкрита неабиякою "тінню”, викликаною існуючими неузгодженостями і суперечностями у чинному законодавстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою НДІ приватного права і підприємництва АПрН України (протокол № 10 від 16 листопада 2005 року). Роботу виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем приватного права НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України "Методологія приватного права" (РК УкрІНТЕІ № 0103U003101).

Мета і завдання дослідження полягають у виробленні теоретичних і практичних рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування у зв'язку з необхідністю легалізації участі військових частин в цивільних та інших правовідносинах.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі вирішуються такі завдання:

аналізуються цивільно-правові відносини за участю військових частин;

досліджуються ознаки, які визначають сутність військових частин як суб'єктів цивільних правовідносин;

визначається та обґрунтовується організаційно-правова форма військових частин як юридичних осіб публічного права;

характеризується правова природа правосуб'єктності військових частин як суб'єктів цивільних правовідносин;

цивільне право військова частина

аналізуються основні форми реалізації цивільної правосуб'єктності військових частин в речових та зобов'язальних правовідносинах;

даються практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалювання правового врегулювання участі військової частини в цивільних та інших правовідносинах.

Об'єктом дослідження є цивільні відносини, учасниками яких стають військові частини.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які визначають призначення та місце військових частин в системі Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, цивільне законодавство, яке регламентує статус юридичних осіб, порядок та форми їхньої участі в цивільних правовідносинах, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань участі військових частин в цивільних правовідносинах.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять дві групи методів: загальнонаукові (історичний, системний, аналізу та синтезу) та спеціальні (формально-логічний, порівняльно-правовий). За допомогою формально-логічного та історичного методів аналізувалися процеси становлення і розвитку вчення про юридичну особу, поняття військової частини як бюджетної установи. Шляхом аналізу і синтезу досліджувався сучасний стан законодавства, судова практика та розроблялися пропозиції вдосконалення нормативно-правової бази. За допомогою порівняльно-правового методу досліджувалося законодавство, яке регулює правовий статус юридичних осіб, заснованих державою, і порівнювалося із законодавством, яке визначає статус військових частин.

Науково-теоретичною базою дослідження стали праці таких відомих українських та російських вчених-цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів, як: В.І. Борисової, С.М. Братуся, А.В. Венедиктова, О.М. Вінник, Д.М. Гєнкіна, Л.Л. Гервагена, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, О.С. Йоффе, Н.В. Козлової, В.М. Кравчука, О.О. Красавчікова, М.І. Кулагіна, І.М. Кучеренко, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, В.К. Мамутова, В.Д. Примака, З.В. Ромовської, І.В. Спасибо-Фатєєвої, М.С. Суворова, Є.А. Суханова, Р.О. Халфіної, Є.О. Харитонова, Б.Б. Черепахіна, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в українській правовій науці комплексним цивільно-правовим дослідженням статусу військових частин як суб'єктів цивільного права. Роботу з деяких напрямів доведено до рівня висновків і рекомендацій, придатних для використання в ході подальшого удосконалювання військового та іншого законодавства.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше:

1. Аргументовано необхідність участі військових частин в цивільних відносинах епізодичний вступ в які обумовлено:

1) потребою реалізації майнових та особистих немайнових прав і обов'язків, які належать зазначеним військовим підрозділам;

2) зростанням ролі їхньої самостійності при вирішенні питань, пов'язаних із децентралізованим забезпеченням своїх повсякденних потреб.

2. Доктринально доведено, що військовим частинам притаманні всі сутнісні ознаки, необхідні для надання їм статусу юридичної особи, а саме: організаційна єдність, майнова відокремленість, виступ у цивільному обороті від свого імені, самостійна відповідальність за своїми зобов'язаннями, здатність бути позивачем та відповідачем у суді.

3. Визначено, що організаційно-правовою формою військових частин як суб'єктів цивільного права є форма установи публічного права. Разом з тим, враховуючи особливості бюджетної системи України та у зв'язку із запровадженням казначейської форми виконання державного бюджету, обґрунтовується практична доцільність визначення військової частини не через поняття установи публічного права, а через поняття бюджетної установи.

4. Сформульовано дефініцію військової частини як бюджетної установи. Як бюджетна установа військова частина - це створена Міністерством оборони України унітарна неприбуткова організація, фінансована з коштів державного бюджету, яка призначена для виконання національно-значимих завдань, пов'язаних з обороною України, забезпеченням її територіальної цілісності та суверенітету.

Виявлено специфічні ознаки військових частин як бюджетних установ:

1) виконання національно-значимих завдань та функцій некомерційного характеру;

2) закріплення майна на праві оперативного управління;

3) бюджетне фінансування;

4) наявність субсидіарної відповідальності Міністерства оборони за зобов'язаннями військових частин.

5. Обґрунтовано, що необхідною умовою участі військових частин в цивільних правовідносинах є майно, яке закріплюється за ними на праві оперативного управління. Пропонується класифікувати таке майно на:

1) військове майно - майно, виключене із цивільного обороту і призначене для використання лише з військовою метою (озброєння, військова техніка, боєприпаси);

2) майно подвійного призначення - майно, яке відрізняється від аналогічного майна, яке обертається на внутрішньому ринку товарів лише деякими характеристиками та експлуатаційними властивостями, тобто за своєю природою може виступати як товар на вільному ринку (обмундирування, спеціальна автомобільна техніка, казармено-житловий фонд, складські приміщення тощо);

3) майно цивільного призначення - майно, яке за своїми експлуатаційними характеристиками нічим не відрізняється від аналогічного майна, яке вільно обертається в цивільному обороті (гроші, цінні папери, продовольство, жилі приміщення, інше майно, яке є об'єктом цивільних прав, у тому числі майнові права та обов'язки).

Дістали подальшого розвитку положення, пов'язані із з'ясуванням поняття та складу правосуб'єктності бюджетних установ, а саме:

1. Сформульовано поняття правосуб'єктності військової частини як суб'єкта цивільного права. Правосуб'єктність військової частини як суб'єкта цивільного права - це забезпечена державою її соціально-правова можливість бути учасником цивільних правовідносин і яка складається із трьох основних елементів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

2. З'ясовано, що основою правосуб'єктності військових частин як суб'єктів цивільного права є їх правоздатність, яка має виключно спеціальний характер. Внаслідок цього в цивільному обороті вони мають право вчиняти не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які спрямовано на підтримання на належному рівні їхньої бойової та мобілізаційної готовності і на які передбачено відповідні кошти в їхніх кошторисах.

3. Встановлено, що цивільну дієздатність військова частина реалізує через свого командира, який є її єдиноначальним керівником. Значення командира як органу військової частини полягає в тому, що через його діяльність військова частина набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки.

4. З'ясовано, що особливість деліктоздатності військових частин полягає в тому, що: по-перше, військові частини за своїми зобов'язаннями відповідають лише коштами, що надходять на їхній рахунок на відповідні статті кошторису; по-друге, стягнення не звертається на майно (рухоме або нерухоме), яке надається військовим частинам в момент їхнього формування або яке набувається ними у процесі їхньої діяльності; по-третє, у випадку недостатності у військових частин грошових коштів, достатніх для виконання зобов'язання, субсидіарну відповідальність за їхніми зобов'язанням несе Міністерство оборони України.

Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Національної академії Державної прикордонної служби України ім.Б. Хмельницького при викладанні навчальних дисциплін "Цивільне та сімейне право" та "Основи правового регулювання господарської діяльності в Державній прикордонній службі України" (акт про реалізацію результатів наукових досліджень № 26/1/5 від 27 лютого 2007 р.).

Крім того, результати даної роботи можуть бути використані:

1) для вдосконалення вітчизняного цивільного законодавства, що визначає статус військових частин Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів;

2) для тлумачення військового та іншого законодавства. Деякі положення дисертації мають дискусійний характер і можуть стати базою для подальших наукових досліджень.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на:

1) VII Всеукраїнській науково-практичній конференції "Формування правової держави в Україні: проблеми та перспективи" (Тернопіль, квітень 2005 р.);

2) Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених "Четверті осінні юридичні читання" (м. Хмельницький, жовтень 2005 р.);

3) Міжвузівській науково-методичній конференції "Актуальні проблеми правового регулювання цивільних правовідносин в Україні" (м. Хмельницький, листопад 2005 р.);

4) Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів "Приватноправовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку” (Київ, листопад 2005 р.);

5) I Всеукраїнській цивілістичній конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, лютий 2006 р.).

Публікації. За результатами наукового дослідження опубліковано: 8 статей в журналах та збірниках, що входять до затвердженого ВАК України переліку наукових фахових видань, а також тези 4 доповідей, оприлюднених на науково-практичних конференціях. Усі праці виконані автором особисто.

Структура дисертації обумовлена завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок друкованого тексту, у тому числі 27 сторінок списку використаних джерел (охоплює 328 найменувань) та 8 сторінок на яких містяться додатки.

Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано об'єкт та предмет дослідження, його мету і завдання, визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, кількість публікацій за темою дисертації.

Перший розділ - "Сутність військових частин як суб'єктів цивільного права" - складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 "Поняття і зміст цивільних правовідносин за участю військових частин” формулюється поняття військової частини як створеного з метою забезпечення обороноздатності та безпеки держави основного військового підрозділу Збройних Сил України, сформованого переважно з числа військовослужбовців, оснащеного зброєю, бойовою технікою, іншим майном, який має своє дійсне та умовне найменування, фінансується з коштів Державного бюджету, веде самостійне господарство, має кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Робиться висновок, що як учасник суспільних відносин військова частина може брати участь як мінімум у двох сферах суспільного життя: в публічно-правовій, де вони реалізують своє основне призначення, та приватноправовій, епізодичний вступ у яку обумовлений потребою практичної реалізації додаткових механізмів матеріального забезпечення їхньої основної діяльності.

Констатується той факт, що значну частину приватноправових відносин, учасниками яких стають військові частини, становлять цивільно-правові відносини, які визначаються як врегульований правовими нормами зв'язок військової частини з іншими юридично рівними суб'єктами суспільних відносин, який має на меті встановлення, зміну та припинення взаємних майнових, а також особистих немайнових прав та обов'язків, забезпечених можливістю застосування заходів державного примусу.

З урахуванням класифікації цивільних правовідносин на майнові та особисті немайнові робиться висновок, що для військових частин пріоритетними є майнові відносини, в яких зазначені військові підрозділи реалізують свої речові та зобов'язальні права і пов'язані з ними обов'язки. Серед основних речових прав та обов'язків військових частин виділяються ті, які виникають з: а) права оперативного управління майном, яке забезпечує їхню діяльність; б) авторських прав на службові винаходи (особисті немайнові права на такі винаходи належать автору, а майнові права - військовим частинам як роботодавцям). В якості основних зобов'язальних прав та обов'язків військових частин відзначуються ті, які виникають з: а) договорів, укладених військовими частинами в межах децентралізованого постачання;

б) деліктних зобов'язань, суб'єктами яких стають військові частини.

Крім того, на підставі аналізу норм чинного законодавства робиться висновок, що військові частини нарівні з майновими правами можуть бути носіями й особистих немайнових прав, а саме: права на недоторканність ділової репутації, права вільного доступу до інформації, права на таємницю кореспонденції.

У підрозділі 1.2 "Поняття та ознаки військових частин як суб'єктів цивільного права" акцентується увага на тому, що участь військових частин в цивільних правовідносинах проходить в обстановці невизначеності їх правового статусу, оскільки законодавство, яке регулює порядок їхньої участі в найрізноманітніших сферах суспільного життя, не містить жодних вказівок на їхню сутність як суб'єктів цивільних правовідносин, які для них є досить широкими за обсягом та поступаються лише адміністративним відносинам.

У ході дослідження ознак юридичних осіб, які визначені ст.80 Цивільного кодексу України, та їх проекції на військово-правову площину, одним із найбільш дискусійних питань стало з'ясування наявності у військових частин ознаки, пов'язаної з їхньою державною реєстрацією в порядку, який встановлюється законом. На основі аналізу чинного законодавства було виявлено суперечність, яка існує між ст.4 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" та Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Зокрема, в Законі України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" встановлено, що порядок реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначається Кабінетом Міністрів України. Така реєстрація, процедура якої визначена КМУ, передбачає внесення відповідної інформації про військову частину до:

1) Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ведеться органами державної статистики); та 2) Реєстру військових частин як суб'єктів господарської діяльності (ведеться Міноборони України). Разом з цим, Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” встановлює необхідність реєстрації соціальних утворень в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Враховуючи вимогу ч.3 ст.3 вказаного Закону про те, що організація може набути статусу юридичної особи лише з моменту її державної реєстрації саме в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, у дисертаційній роботі зроблено висновок, що військові частини, хоча і фактично беруть активну участь в цивільних відносинах, діючи в них як юридичні особи, на сучасному етапі не мають легального статусу суб'єкта цивільного права.

З урахуванням висновку про те, що самостійна реалізація майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових прав і обов'язків можлива лише за умови наявності у військових частин статусу юридичної особи, в дисертаційній роботі обстоюється позиція, згідно з якою останнім повинен надаватися такий статус. На користь такої думки використовуються аргументи, пов'язані з тим, що військовим частинам, на відміну від державної реєстрації, притаманні інші ознаки юридичної особи, які хоча і не всі знайшли своє чітке закріплення в ст.80 ЦК України, на думку більшості провідних вітчизняних цивілістів повинні враховуватися при з'ясуванні сутності соціального суб'єкта, оскільки дозволяють відрізнити правосуб'єктне утворення від інших соціальних формувань. Серед таких ознак, які вказують на сутність військових частин як суб'єктів цивільного права, виділяються: організаційна єдність, майнова відокремленість, виступ у цивільному обороті від свого імені, самостійна відповідальність за своїми зобов'язаннями, здатність бути позивачем та відповідачем у суді.

З урахуванням проведеного дослідження дається визначення військової частини як юридичної особи. Як юридична особа військова частина - це організація, яка має у оперативному управлінні майно, може від свого імені набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права і нести відповідні обов'язки, здатна самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями та бути позивачем і відповідачем у суді.

У підрозділі 1.3 "Організаційно-правова форма військових частин як суб'єктів цивільного права" обстоюється думка про те, що військова частина як суб'єкт цивільного права має створюватися за моделлю, відомою законодавцю та іншим учасникам цивільного обороту. Значення такої моделі полягає в тому, що вона інформує інших учасників цивільного обороту про:

1) порядок формування, переформування, розформування військових частин;

2) дає можливість визначити межі їхньої правосуб'єктності у цивільному обороті;

3) допомагає з'ясувати основні особливості цивільно-правової відповідальності зазначених військових підрозділів тощо. Крім того, обґрунтування організаційно-правової форми військових частин дає змогу з'ясувати роль та встановити межі втручання держави в договірну, господарську та інші види діяльності військової частини як суб'єкта майнових відносин.

Визначення організаційно-правової форми військових частин потребувало попереднього з'ясування питання про те, до якого виду юридичних осіб належать зазначені військові підрозділи. З огляду на те, що, по-перше, військові частини створюються на підставі наказу Міністра оборони, по-друге, мета їхньої основної діяльності лежить в публічно-правовій площині, було зроблено такий висновок: військові частини можуть бути лише юридичними особами публічного права. Враховуючи ту обставину, що ЦК України встановлює вичерпний перелік організаційних форм лише щодо юридичних осіб приватного права, в дисертаційній роботі аналізується Господарський кодекс України, який встановлює форми участі держави в господарських відносинах. Такий аналіз дав можливість зробити висновок, що господарська компетенція органів державної влади реалізується від імені відповідної державної установи. Зважаючи на те, що: по-перше, сфера основних завдань та функцій військових частин лежить в публічно-правовій площині; по-друге, виконання таких завдань не передбачає отримання прибутку і, як наслідок, потребує бюджетного фінансування; по-третє, майно військової частини є цілісним, тобто таким, що не поділяється на паї та є державною власністю; по-четверте, повнота забезпеченості інтересів кредиторів військових частин досягається за рахунок субсидіарної відповідальності держави в особі Міністерства оборони України, робиться висновок, що найближчою до військових частин за своїми ознаками є форма установи публічного права.

Разом з тим, враховуючи особливості бюджетної системи України та у зв'язку із запровадженням казначейської форми виконання державного бюджету, обґрунтовується практична доцільність визначення військової частини не через поняття установи публічного права, а через поняття бюджетної установи.

З урахуванням виявлених ознак формулюється дефініція військової частини як бюджетної установи. Військова частина як бюджетна установа - це створена Міністерством оборони України унітарна неприбуткова організація, фінансована з коштів державного бюджету, яка призначена для виконання національно-значимих завдань, пов'язаних з обороною України, забезпеченням її територіальної цілісності та суверенітету.

Другий розділ - "Поняття та основні форми реалізації цивільної правосуб'єктності військових частин” складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 "Поняття та склад цивільної правосуб'єктності військових частин” зроблено висновок, що правосуб'єктність по відношенню до суб'єктів права виступає як цілісна загальнотеоретична категорія, яка поширюється на всі галузі права і є ознакою того, що відповідний суб'єкт здатний реально володіти суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Констатується той факт, що вітчизняні цивілісти схильні включати до складу правосуб'єктності юридичної особи два основні елементи: правоздатність та дієздатність. Разом з цим, зважаючи на ту обставину, що інтереси учасників цивільного обороту повною мірою можуть бути задоволені лише у випадку здатності організації самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями, до змісту правосуб'єктності військових частин як самостійний елемент було включено ще й деліктоздатність.

З'ясування змісту правосуб'єктності дало змогу здійснити подальший аналіз її складових. На основі такого аналізу робиться висновок, що цивільна правоздатність військової частини може мати лише спеціальний характер у зв'язку із своєю залежністю від встановлених законом основних цілей її діяльності. Крім того, спеціальний характер правоздатності військових частин зумовлюється їхнім бюджетним фінансуванням, як наслідок, у цивільному обороті військові частини мають право вчиняти не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які спрямовані на підтримання на належному рівні їхньої бойової та мобілізаційної готовності і на які передбачено відповідні кошти в їхніх кошторисах.

Іншим важливим елементом правосуб'єктності військової частини як суб'єкта цивільного права є її дієздатність, яка реалізується через діяльність командира, який є єдиноначальним керівником військової частини, призначеним для забезпечення практичної реалізації її повсякденних інтересів на основі прийняття юридично-значимих самостійних рішень у межах, визначених його компетенцією. Зважаючи на ту обставину, що зміст повноважень командира військової частини є досить широким за обсягом (командир має відповідну компетенцію як в публічно-правовій, так і приватноправовій сфері), в роботі основна увага приділяється аналізу його повноважень, пов'язаних із реалізацією майнових та особистих немайнових інтересів військової частини. Серед прав, які становлять основу приватноправової складової компетенції командира військової частини, виділяються:

1) право командира без доручення, на підставі займаної посади, представляти військову частину у відносинах з іншими учасниками суспільних відносин;

2) його право приймати одноосібні рішення, на підставі яких військова частина набуває цивільних прав та обов'язків;

3) наявність у нього повноважень, пов'язаних із спрямуванням бюджетних асигнувань на цілі, необхідні для забезпечення участі військових частин в майнових відносинах.

При дослідженні деліктоздатності військових частин як суб'єктів цивільного права акцентовано увагу на тому, що важливою передумовою здатності соціального утворення нести цивільну відповідальність є наявність у нього певних ліквідних активів, достатніх для виконання зобов'язань правоздатного суб'єкта. Аналіз ч.2 та ч.3 ст.5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" дав змогу зробити висновок, що для військової частини такими ліквідними активами є лише кошти, що надходять на її рахунок за відповідними статтями кошторису (окрім захищених статей). Таким чином, особливість деліктоздатності військових частин полягає в тому, що стягнення за вимогами кредиторів не можуть звертатися на майно (рухоме або нерухоме), яке надається військовій частині в момент її формування або яке набувається нею у процесі господарської діяльності. У такому обмеженні вбачається додаткова та об'єктивно зумовлена гарантія, надана військовим частинам з боку держави як суб'єктам, на яких не можуть бути поширені загальні правила про ліквідацію юридичних осіб через специфіку тих функцій, які вони виконують. Водночас, повнота забезпеченості інтересів кредиторів досягається за рахунок субсидіарної відповідальності держави в особі Міністерства оборони України.

У підрозділі 2.2 - "Реалізація цивільної правосуб'єктності військових частин в речових правовідносинах" з метою аналізу правового режиму майна, закріпленого за військовими частинами, з'ясовується практичне значення інституту оперативного управління державним майном. Таке значення полягає в тому, що зазначене речове право: по-перше, визначає співвідношення майнових прав військових частин з правами держави, встановлює межі їх самостійності у сфері майнових відносин; по-друге, юридично закріплює відокремлення майна військової частини, що дає можливість відмежувати майнову відповідальність держави від відповідальності створеної нею військової частини; по-третє, займаючи одне із центральних місць серед речових прав, які можуть мати військові частини, право оперативного управління нерозривно пов'язане з їхньою цивільною правосуб'єктністю та є важливою передумовою надання їм статусу юридичної особи.

З'ясування теоретичних аспектів правової природи оперативного управління військовим майном дало змогу отримати відповідь на два практично-значущих питання:

1) яке майно військова частина може використовувати для реалізації своєї правосуб'єктності у сфері цивільного права;

2) які повноваження вона має право здійснювати щодо такого майна?

Для відповіді на перше питання було досліджено поняття та склад майна, яке закріплюється за військовими частинами. В ході такого аналізу було звернуто увагу на ту обставину, що легальне визначення такого майна (ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України”) не відповідає сучасному розвитку цивілістичної науки, оскільки не передбачає таких важливих об'єктів цивільних прав, як гроші, цінні папери, майнові права тощо.

Крім того, в роботі пропонується відмовитися від визначення майна, яке закріплюється за військовими частинами, через категорію "військове”, оскільки воно складається не лише із власне військового майна (озброєння, боєприпасів, бойової техніки), а й з майна подвійного призначення та майна, котре за своїми експлуатаційними характеристиками нічим не відрізняється від аналогічного майна, яке вільно обертається у цивільному обороті (гроші, цінні папери, жилі приміщення тощо). З огляду на таку класифікацію робиться висновок про те, що в речових відносинах військова частина може реалізувати свою правосуб'єктність, використовуючи лише майно подвійного призначення та (або) майно цивільного призначення.

З'ясування обсягу майна, наявність якого є важливою передумовою участі військових частин в цивільних відносинах, зумовило потребу визначення змісту повноважень, якими вони наділені щодо такого майна. Аналіз норм права та відповідних судових рішень дав змогу зробити висновок, що, маючи повноваження, пов'язані із володінням та користуванням майном, військові частини не мають повноважень, пов'язаних із самостійним розпорядженням як майном, яке закріплюється за ними в момент їхнього формування, так і майном, набутим за рахунок інших джерел, передбачених законом (доходів від господарської діяльності, благодійної допомоги тощо).

У підрозділі 2.3 "Реалізація цивільної правосуб'єктності військових частин в зобов'язальних правовідносинах" вказується на ту обставину, що для військових частин підставами виникнення цивільного зобов'язання можуть бути різні юридичні факти, відкритий перелік яких міститься у ст.11 ЦК України. Водночас, обґрунтовується теза про те, що для них найпоширенішою підставою виникнення цивільних зобов'язань є договір, який в умовах ринкової економіки стає важливим інструментом вирішення багатьох соціально-економічних потреб військової частини. Таким чином, в умовах переходу нашої країни до ринкової системи господарювання в Збройних Силах України та інших військових формуваннях такі поняття, як договір, договірна відповідальність починають набувати іншого суттєвого змісту, як наслідок, поступово змінюється співвідношення планово-адміністративних актів з договорами, спрямованими на децентралізоване забезпечення постійної життєдіяльності військ, на користь останніх.

З урахуванням здатності військової частини до самостійного волевиявлення, пов'язаного з укладанням договору, договори, які можуть укладатися зазначеними військовими підрозділами, об'єднуються в дві основні групи. До першої групи було включено договори, які військова частина має право укладати самостійно, за умови наявності коштів на їхню оплату (договори на користування комунальними послугами, договори про розрахунково-касове обслуговування, договори на поставки майна та надання послуг тощо). Друга група об'єднує договори, пов'язані з передачею військового майна в оренду фізичним та юридичним особам. Виділення таких договорів в окрему групу обумовлене необхідністю отримання попереднього дозволу на їхнє укладання з боку вищого органу військового управління.

Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи декількох осіб для виникнення договірних відносин, особливого значення набуває стадія укладання договору. В самій процедурі, пов'язаній з укладанням договорів, виділяються дві основні стадії. Перша стадія включає сукупність дій, спрямованих на визначення контрагента майбутнього договору, друга - пов'язана із оформленням договірних зв'язків. Водночас, можлива ще й факультативна стадія, яка передбачає отримання військовими частинами дозволу від вищестоящого органу військового управління на укладання деяких договорів (як правило, це договори про передачу в оренду рухомого та нерухомого майна).

У процедурі виконання договору виділено дві основні стадії: організаційну стадію та матеріальну. Організаційна стадія виконання містить інформаційні дії військової частини та її контрагента. Останній пропонує виконання, а перша інформує про готовність прийняти виконання. Матеріальна стадія виконання договору включає в себе взаємні дії щодо надання та приймання предмета зобов'язання. Порядок виконання зобов'язання і вимоги, які ставляться при цьому, залежать від особливостей його змісту, але, як правило, включають дії щодо перевірки виконаного за кількістю та якістю а також щодо документального підтвердження факту виконання.

Висновки