Поняття кваліфікації злочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття кваліфікації злочинів

Термін «кваліфікація» багатозначний і застосовується в різних галузях знання для визначення тих чи інших категорій дійсності. Поняття «кваліфікація» мас три значення. 1) ступінь придатності до будь-якого виду праці, рівень підготовленості; 2) професія, фах; 3) визначення якості будь-чого; оцінка будь-чого. У цьому останньому значенні термін «кваліфікація» використовується в юридичних науках, коли виникає потреба оцінити конкретне діяння людини. Будь-яке соціальне значуще діяння (дія чи бездіяльність) дістає відповідну оцінку у певної групи людей, а також суспільства в цілому. Соціальне корисна поведінка має позитивну оцінку, соціальне шкідлива тягне за собою негативну оцінку і відповідні санкції за порушення усталеного порядку життєдіяльності людей. Характер цих санкцій і міра відповідальності залежать від ступеня суспільної небезпеки негативно оцінюваного діяння і спрямованості акту поведінки протії тих чи інших заборон, що встановлені суспільством. Порушення заборони, яка зведена в правову норму, називається правопорушенням. Кожна галузь права має визначені заборони і заходи впливу за їхні порушення, тому вид правопорушення залежить від того, норми якої галузі права порушені конкретним діянням. У тих випадках, коли мас місце порушення кримінально-правової заборони. вчинене діяння називають злочином, тому кваліфікувати, тобто оцінити діяння як злочин, означає встановити факт порушення цим діянням кримінально-правової заборони.

В юридичній кваліфікації традиційно виділяють три е тип перший етап - це кваліфікация діяння як правомірного або неправомірного, тобто розмежування поведінки на соціальне корисну і правопорушення; другий етап - це визначення характеру правопорушення; третій етап - встановлення конкретної норми, під дію якої підпадає вчинене діяння. Кримінально-правова кваліфікація - це різновид юридичної кваліфікації, яка грунтується на кримінальному законі. Оскільки кримінальний закон визначає, які суспільне небезпечні дії є злочинами і передбачає відповідні санкції за їх вчинення, кримінально-правова кваліфікація - це, інакше кажучи, кваліфікація злочинів.

У теорії права розрізняють два види кваліфікації злочинів: 1) офіційну (легальну), 2) неофіційну (доктринальну).

Офіційна (легальна) кваліфікація - це кримінально-правова кваліфікація, яка провадиться особами, спеціально уповноваженими від імені держави: працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, суддями. Офіційна кваліфікація провадиться на всіх стадіях руху кримінальної справи - від її порушення до розгляду в порядку нагляду. Неофіційна (доктринальна) кваліфікація - це відповідна оцінка злочинного діяння, яку надають наукові працівники, автори журнальних статей, монографій, підручників, студенти, що вивчають конкретні кримінальні справи. Неофіційна кваліфікація відбиває тільки думку осіб, які її здійснюють, роз'яснює їхні відповідні позиції і має значення для вивчення права і формування правових поглядів у суспільстві. Необхідно також зазначити, що доктринальна кваліфікація впливає на легальну, а це сприяє більш глибокому з'ясуванню права, формуванню професійної правосвідомості працівників правоохоронних органів, які надають офіційне тлумачення кримінального закону по конкретних справах. Кримінально-правова кваліфікація являє собою динамічний процес, в розвитку котрого встановлюється відповідність між негативно оцінюваним діянням і кримінально-правовою забороною, передбаченою. у правовій нормі Злочин і його правова характеристика в нормах кримінального законодавства є близькими, але зовсім не тотожними поняттями. Їхнє постійне співставлення і знаходження відповідності між ними складає сутність кваліфікації злочинів. Злочин - це конкретний акт вольової поведінки людини, це явище об'єктивної дійсності, яке реально існує і завдає шкоди певним суспільним відносинам. Правова оцінка злочинних діянь надається в кримінальному законі шляхом вказівки на ознаки, сукупність яких характеризує діяння як злочинне. Сукупність сформульованих у законі ознак, що характеризують діяння як злочинне, називається складом злочину. Таким чином, злочин і склад злочину співвідносяться поміж собою як предмет, що визначається, і його юридичне визначення. В цьому розумінні злочин є фактичною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності і проведення оцінки (кваліфікації) її діяння, а склад злочину є правовою підставою кримінальної відповідальності, законодавчою моделлю і нормативною основою кваліфікації злочинів. Таким чином, при кваліфікації злочину проводиться співставлення обставин конкретного діяння із законодавчими ознаками складу злочину.

2. Вчинення злочину як фактична підстава притягнення до кримінальної відповідальності і кваліфікації скоєного

Кожне негативно оцінюване діяння людини стає предметом кримінально-правової кваліфікації лише внаслідок виявлення себе зовні і надбання соціальне значущих ознак. Думки, переконання, суб'єктивні якості людини, якої б негативної оцінки вони не діставали з точки зору громадської думки, не можуть бути розглянуті як злочинні діяння, доки не об'єктивуються, не знайдуть свого втілення в будь-якому конкретному акті поведінки.

Згідно зі ст. 7 КК України, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дім або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Із цього законодавчого визначення витікає, що злочин - це завжди дія чи бездіяльність людини, яка дістала об'єктивне відбиття в реальній дійсності. І як всіляке явище об'єктивної реальності він повинен мати певні зовнішні ознаки і внутрішні якості (елементи). Виходячи з цього, належить виділяти ознаки і елементи злочину. Ознаки злочину характеризують його зовнішні сторони, що дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень. У науці звичайно виділяють чотири ознаки злочину:

1) суспільну небезпечність; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність діяння. Тим часом ставлення до важливості цих ознак для визначення поняття злочину в науці далеко не одноманітне. Деякі автори розглядають усі чотири ознаки як самостійні і такі, які в своїй сукупності дають повне визначення поняття злочину. Інші виділяють дві ознаки злочину (протиправність і суспільну небезпечність) і на цій підставі вважають винність і караність другорядними ознаками, тобто такими, що витікають із кримінальної протиправності. Треті розглядають винність як елемент протиправності, а караність - як наслідок вчиненого злочину, а не його ознаку. Згідно з четвертою точкою зору. існує лише дві ознаки злочину - суспільна небезпечність і протиправність, інші ознаки взагалі не згадуються. Суспільна небезпечність - характерна ознака не тільки злочинів, але й інших правопорушень, тому розрізнення тут провадиться за ступенем суспільної небезпеки. Лише тоді, коли ступінь суспільної небезпеки будь-яких діянь настільки великий, що боротися з ними можна лише за допомогою кримінально-правової заборони, вони розцінюються суспільством як злочинні діяння. Протиправність означає, що тільки те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом, може вважатися злочином. Відсутність у кримінальному законі норми, яка встановлює караність діяння, навіть якщо воно і буде суспільне небезпечним, означає, що вказане діяння не є злочином.

Така ознака злочину, як винність, прямо передбачена в ст. 3 КК України, де зазначається, що кримінальнім відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Діяння може бути суспільно небезпечним, але коли відсутня вина, злочину не буде. Цією ознакою злочич відрізняється, наприклад, від цивільного правопорушення, й відповідальність може наставати незалежно від провини правопорушника, тобто тоді, коли шкода або збитки виникають у результаті скупчення випадкових обставин або впливу нездоланної сили.

Караність означає, що за кожний злочин у кримінальному законі передбачене конкретне покарання. Той факт, що в правозастосувальній практиці інколи з будь-яких обставин передбачене законом покарання не застосовується, не виключає самого існування вказаної ознаки злочину. Кожний злочин завжди на щось посягає, вчинюється певним чином, діями конкретної особи і є або втіленням злочинного наміру цієї особи, або наслідком її необачності.

З урахуванням цього виділяють чотири елементи злочину: об'єкт (на що посягає злочин); об'єктивна сторона (зовнішнє втілення вчиненого злочину); суб'єкт (особа, що вчинила злочин) і суб'єктивна сторона (внутрішнє ставлення особи до вчиненого нею діяння). Об'єкт злочину - це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно завдає або може завдати шкоди. В кримінально-правовій літературі існує тричленна класифікація об'єктів злочинів: загальний, родовий і безпосередній. Під загальним об^`єктом розуміють сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. Під родовим і безпосереднім об'єктом розуміють певні групи і види суспільних відносин, що охороняються кримінальним законодавством. При розгляданні суспільних відносин як об'єкта злочинів необхідно виходити із двоєдиної сутності суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом: соціально-економічної і правової. З одного боку, суспільні відносини - це реально існуюче явище, яке обумовлене рухом соціально-економічного розвитку суспільства, з іншого - це урегульовані правом відносини, які існують у вигляді певних правовідносин. Кримінальний закон захищає лише ті відносини, які так чи інакше урегульовані правом, крім того і сам злочин являє собою різновид правопорушення. Тому за допомогою кримінального права здійснюється охорона існуючих суспільних відносин і захист прав суб'єктів суспільних відносин (фізичних осіб, юридичних осіб, держави) у випадках їх порушення. Від об'єкта злочину необхідно відрізняти предмет злочину, тобто той чи інший предмет, явище та інші конкретні субстанції матеріального світу, з якими пов'язані і з приводу яких виникають певні суспільні відносини. У науці також розрізняють предмет злочину і предмет суспільних відносин як структурний елемент цих відносин. В одних випадках ці поняття збігаються, в інших - ні. Що ж до злочинів проти власності, то тут і предмет злочину, і предмет суспільних відносин збігаються і являють собою майно, з приводу якого складаються суспільні відносини, що охороняються кримінальним правом, і яке є предметом злочинів.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона діяння, яка проявляється в певній поведінці особи, а також у шкідливих наслідках, які настали або могли настати в результаті вчиненого діяння за певних об'єктивних обставин.

Суб'єкт злочину - це фізична, осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішнє сторона, тобто внутрішні процеси, які відбуваються в свідомості особи і характеризують її волю до досягнення злочинного результату. В науці виділяють одиничний злочин і множинність злочинів.

Одиничні злочини поділяються на 1) прості одиничні злочини і 2) складні (ускладнені) одиничні злочини.

Одиничний злочин є складовим компонентом множинності злочинів, тому з метою відмежування множинності від одиничних злочинних діянь необхідно дати хоча б коротку характеристику одиничного злочину і розглянути його види. Як зазначає М.І. Бажанов, одиничний злочин - це злочин, який передбачений законом як єдиний, один, самостійний склад злочину. Одиничні злочини за своїми ознаками характеризуються неоднаково. Одні з них за своєю зовнішньою формою такі прості і очевидні, що не спричиняють жодних труднощів щодо кваліфікації їх як одиничних злочинів і називаються простими одиничними злочинами, котрі, як правило, характеризуються наявністю однієї дії і одного наслідку (наприклад, крадіжка або грабіж, не поєднаний з насильством). М.І. Бажанов до вказаного виду одиничних злочинів додає також злочини, що мають дві дії (наприклад, спекуляція), і злочини, які складаються із однієї дії, яка викликає два чи більше наслідків (наприклад, необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки. До складних (ускладнених) одиничних злочинів відносять складені, триваючі і продовжувані злочини. Під складеними злочинами розуміють такі, які складаються із двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, являє собою самостійний простий злочин. В літературі також існує думка, що складені злочини - це не що інше, як спеціальні випадки врахованої законом сукупності злочинів. До складених злочинів звичайно відносять розбій, розкрадання шляхом зловживання службовим станом; вимагання, поєднане з насильством; хуліганство з кваліфікуючими ознаками тощо.

Триваючий злочин - це одиничний злочин, який характеризується безперервним здійсненням (виконанням) певного злочинного діяння. Він починається одним діянням і триває до ліквідації (усунення) даного стану. Як класичні приклади триваючих злочинів у літературі наводяться: незаконне зберігання зброї, злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, незаконне позбавлення волі, втеча і т. ін. П.К. Кривошеїн до триваючих злочинів відносить також регулярне отримання будь-яких виплат (пенсій, надбавок до заробітної плати і т. ін.) на підставі одного раз поданого до державної або громадської організації підробленого документа, що традиційно вважається продовжуваним злочином. На думку П.К. Кривошеїна, тут кожен новий факт отримання грошових коштів на підставі такого документа ні злочином, ні іншим правопорушенням не є. Він - наслідок одного разу вчиненої злочинної дії, яка характеризується безперервним здійсненням. Продовжуваний злочин - це єдиний злочин, як складається із кількох тотожних дій, що об'єднані єдиним умислом і спрямовані до загальної мети. Відмінною особливістю таких діянь, як зазначає В.П. Малков, є те, що вони вчиняються не безперервно, а поновлюються у часі діями, кожна з котрих не с самостійним злочином, а являє собою ланку, продовження, здійснення однієї і тієї ж злочинної дії. Окремі акти продовжуваного злочину, оскільки вони не миють характеру самостійного злочину, не дістають самостійної кваліфікації, і в сукупності розглядаються як одиничний злочин. У науці домінує уявлення про те. що продовжуваний злочин можуть складати і злочини, і інші правопорушення (адміністративні, дисциплінарні та інші проступки), які з суб'єктивного боку можуть характеризуватися як умисною, гак і необережною формою вини. Іншу точку зору висловлює П.К. Кривошеїн, вважаючи, що, коли кожне правопорушення, яке входить до сукупності, не має ступеня суспільної небезпеки, притаманної злочину, то буде продовжуваний злочин. Навпаки, якщо кожне або хоча б двоє з правопорушень, які взяті окремо, за ступенем суспільної небезпеки та іншими ознаками, характерними для злочину, утворюють самостійний склад злочину, то матиме місце не продовжуваний, а повторний злочин.

3. Склад злочину - правова модель і основа кваліфікації злочинів

Склад злочину охоплює всю сукупність ознак, котрі у відповідності з кримінальним законом є достатніми для притягнення особи до кримінальної відповідальності. За своєю сутністю склад злочину - це наукова абстракція, законодавча модель злочинів певного виду, яка вміщує в себе всі найсуттєвіші, найнеобхідніші і типові ознаки злочину. Таким чином, склад злочину являє собою не тільки своєрідний еталон, згідно з яким здійсняється кваліфікація конкретного діяння як злочинного, але і правову підставу притягнення особи, що вчинила злочин, до кримінальної відповідальності. Для того, щоб проаналізувати кримінально-правову норму і знайти в ній ті ознаки, які в своїй сукупності утворюють склад конкретного злочину, необхідно, передусім, згрупувати ці ознаки. Здається, що найоптимальнішою буде класифікація ознак складу у відповідності з елементами злочину. Як зазначає Б.О. Курінов, для здійснення кримінально-правової кваліфікації суспільне небезпечних діянь найбільше значення має класифікація ознак складу злочину за окремими сторонами (елементами) злочинного діяння. За цим принципом усі ознаки складу злочину поділяються на чотири групи: ознаки складу, які характеризують об'єкт злочину; ознаки складу, які характеризують об'єктивну сторону складу; ознаки складу, які характеризуючі. суб'єкта злочину; ознаки складу, які характеризують суб'єктивну сторону складу злочину. Така класифікація ознак складу злочину відповідає тим фактичним обставинам, котрі в своїй єдності утворюють конкретний злочин. Сукупність ознак складу злочину, які характеризують ту чи іншу сторону (елемент) злочину, називають елементами складу. Ознаки складу злочину традиційно поділяють на обов'язкові (основні) і факультативні. До обов'язкових (основних) ознак належать ті, які законодавець включає до складів усіх злочинів. До факультативних належать ті, які законодавець передбачає в складах лише окремих злочинів. Факультативні ознаки враховуються при кваліфікації тільки у випадках, коли вони прямо передбачені в кримінально-правовій нормі. У складному суспільному житті злочин звичайно завдає шкоди не одній категорії суспільних відносин, а декільком одразу, і в залежності від того, якій категорії суспільних відносин, на думку законодавця, безпосередньо завдасться найбільшої шкоди, визначаються ознаки основного об'єкта злочину. Так, за ознаками основного об'єкта відрізняються злочини проти власності від господарських і посадових злочинів, насильницькі злочини проти власності від злочинів проти особи, громадського порядку, порядку управління тощо.

У деяких випадках конструкція кримінально-правової норми містить ознаки одразу двох безпосередніх об'єктів - основного і додаткового. Останній, в чергу. поділяється на обов'язковий і факультативній. Інколи додатковий об'єкт має таке ж обов'язкове значення для даного складу, як і основний, і його відсутність означає відсутність цього складу злочину в цілому. Класичним прикладом складу з ознаками двох обов'язкових об'єктів (основного і додаткового) є склад розбою. Додатковий факультативний об'єкт на відміну від додаткового обов'язкового не має суттєвого значення для кваліфікації діяння за нормою права, що передбачає його ознаки. При кваліфікації діяння за даною статтею закону цей об'єкт або є, або відсутній; може мати значення або як кваліфікуюча ознака, що обтяжує відповідальність (наприклад, грабіж, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого), або як альтернативна обставина (наприклад, необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки). До факультативних ознак складу належить і предмет злочину Він має велике значення для кваліфікації, якщо на це є пряма вказівка в диспозиції статті КК. Так, в залежності від ознак предмета діяння може бути віднесене до злочинів проти власності (наприклад, при розкраданні грошей) або до злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я (наприклад, при розкраданні вогнепальної зброї чи наркотичних засобів). До обов'язкових ознак, що характеризують об'єктивну сторону складу, належать також такі, як суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), певний, вказаний в законі результат (тобто злочинний наслідок) і причинний зв'язок між ними. Законодавча характеристика цих компонентів завжди міститься у матеріальних складах злочинів. У формальних складах злочинів мас місце характеристика лише суспільно небезпечного діяння. Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб, обставини вчинення злочину. Вони враховуються при кваліфікації вчиненого лише у випадках, прямо передбачених у законі.

Так, кваліфікація розкрадань провадиться в залежності від способу їх вчинення - таємно, відкрито, шляхом насильства. обману, привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем. Викрадення ж на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених, кваліфікується як мародерство, а не як злочин проти власності.

4. Механізм кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочину - це процес визначення в конкретному суспільне небезпечному діянні ознак складу злочину. Цей процес має подвійний вигляд: по-перше, як розумова діяльність, під час якої в діях конкретної особи визначаються ознаки того чи іншого складу злочину, і, по-друге, як результат діяльності, що дістає юридичне закріплення в офіційному документі (обвинувальному висновку, вироку суду і т. ін.) або виражений в будь-якому джерелі, пов'язаному з неофіційною кваліфікацією (монографія, журнальна стаття тощо). Самий механізм кваліфікації злочинів являє собою систему прямих і зворотних зв'язків від елементів діяння до ознак складу і назад, до діяння з метою встановлення точної відповідності між ними. Досить часто діяння, спочатку вчинене як єдине, по прямому зв'язку, внаслідок зворотного зв'язку перетворюється на декілька злочинних діянь. Зазначена обставина звичайно мас місце при ідеальній сукупності злочинів, тобто коли вчинене діяння не охоплюється ознаками жодного із складів злочинів і по лінії зворотного зв'язку від ознак складів до діяння відбувається перетворювання єдиної дії на два чи більше злочинів, за кожний із котрих особі призначається окреме покарання. Ідеальну сукупність у механізмі кваліфікації слід відрізняти від конкуренції норм. При ідеальній сукупності одним діянням вчиняється декілька злочинів і жодна з норм не охоплює це діяння повною мірою. Конкуренція норм, навпаки, мас місце при вчиненні одиничного злочину, який підпадає під ознаки кількох складів відразу і повністю може бути охоплений кожним із них. Така ситуація виникає при конкуренції загальної і спеціальної норм, конкуренції норм з обтяжуючими обставинами. При кваліфікації діянь у випадках конкуренції норм необхідно дотримуватися таких правил.

1 Якщо має місце конкуренція загальної і спеціальної норм, злочин належить кваліфікувати за спеціальною нормою. проте, якщо загальна норма має кваліфікуючі ознаки складу, а спеціальна таких не має, діяння в такому разі кваліфікується за загальною нормою 2 При конкуренції спеціальних норм з обтяжуючими і пом'якшуючими обсгавинами кваліфікація провадиться відповідно до норми з пом'якшуючими обставинами 3. При конкуренції спеціальних норм з обтяжуючими обставинами кваліфікація здійснюється за нормою з найбільш тяжкою кваліфікуючою ознакою. Механізм кваліфікації злочинів має ще таке правило: якщо будь-яка обтяжуюча провину обставина передбачена як кваліфікуюча ознака в самому складі злочину, то вона не може враховуватися судом як така, що обтяжує відповідальність при призначенні покарання згідно зі ст. 41 КК України.

5. Значення правильної кваліфікації злочинів

Правильна кваліфікація злочину має важливе соціальне і правове значення. Правильно кваліфікувати злочин - означає встановити точну відповідність обставин вчиненого діяння ознакам конкретного складу злочину, який сформульований в кримінально-правовій нормі. Правильна кваліфікація означає застосування саме тієї статті чи сукупності статей, якими повністю охоплюється злочинне діяння, і призначення винному покарання у точній відповідності з характером ї ступенем суспільної небезпечності вчиненого злочину. Правильна кваліфікація мас особливе значення для захисту і поновлення прав потерпілих від злочинних посягань. Правильна кваліфікація необхідна при вирішенні багатьох процесуальних питань: підслідності і підсудності кримінальних справ, направлення справи на додаткове розслідування або новий судовий розгляд. Правильна кваліфікація означає встановлення об'єктивної істини по справі і є базою достовірної і точної судової статистики.

6. Поняття власності та її правові форми і види

Власність становить економічну основу життя суспільства і проявляється у вигляді відносин між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини полягають у приналежності даних благ одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Приналежність або привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Право власності охоплює правові норми, які закріплюють, регулюють і захищають стан приналежності (привласнення) матеріальних та інших благ конкретним особам - фізичним і юридичним. У сукупності вони складають право власності в об'єктивному розумінні як єдиний комплексний інститут права. Право власності в суб'єктивному розумінні є міра можливої поведінки власника, конкретний вираз відносин власності в повноваженнях суб'єкта права власності. В цьому значенні суб'єктивне право власності за змістом найбільш широке. Воно надає власнику можливість використовувати своє майно і свій інтелектуальний потенціал зл своїм розсудом, для будь-якої діяльності, що не заборонена законом, вчинювати будь-які дії щодо власного майна і результатів своєї інтелектуальної праці. Будь-яке втручання в суб'єктивні права власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також в його немайнові і майнові права на результати творчої діяльності переслідуються чинним законодавством аж до застосування заходів кримінально-правового впливу. Власність в Україні відповідно до Закону «Про власність» виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Особливе становище посідає така правова форма власності, як «право виняткової власності народу України», об'єктами якого є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси, а також природні ресурси континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони (ст. 9. 10 Закону «Про власність»). Згідно з формами власності Закон визначає чотири основних категорії суб'єктів права власності: народ України, громадяни, юридичні особи і держава (ст. 3 Закону «Про власність»). Суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. В свою чергу, громадяни, юридичні особи і держава Україна можуть виступати суб'єктами права власності за кордоном. В залежності від особливостей об'єктів права власності виділяють такі види власності: 1) право власності на майно; 2) право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності. Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну приналежність матеріальних та інших благ. Суб'єктом права власності тут завжди є окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я, трудове господарство), але не юридична особа. Отже. право приватної власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення. У відповідності з чинним законодавством можна виділити три різновиди приватної власності:

1) право індивідуальної власності (особисте майно, грошові кошти, цінні папери, інтелектуальна власність);

2) право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності (право загальної власності громадян, індивідуальні і родинні підприємства, трудові і селянські господарства); 3) право приватної власності, що базується на залученні праці за наймом (приватні підприємства). Економічне поняття колективної власності охоплює відносини з приналежності матеріальних та інших благ організованій групі людей (колективу), тобто являє собою колективну форму привласнення цих благ. Суб'єктом економічних відносин колективного привласнення і права власності тут завжди залишається колектив як ціла. організована спільність, а не кожен його член у певній частці.

злочин кримінальний відповідальність власність

Размещено на Allbest.ru