Наприкінці 80-х років демократизація суспільства, викликана реформами соціально-економічного, політичного життя, призвела до швидкого розвитку національно-визвольного руху ідеї незалежного розвитку України дістали розвиток у працях дисидентів (60-ті - 70-ті роки) - шестидесятників (Л Костенко, І Драча, В. Симоненка, Є. Сверстюка, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, Калинця, В. Стуса, В. Лісового та ін). Як окрема форма супротиву офіційному режиму діяли підпільні групи - Об'єднана партія визволення України (не відкидала можливості збройної боротьби за національне визволення), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний фронт (прагнули виходу України зі складу СРСР легальним шляхом) Українська гельсінська група (діяла з 1976 р до 1988 р), Українська гельсінська спілка (УГС - заснована у 1988 р) домагалися реального дотримання і захисту прав людини та національних прав України У 1990-х р політичної сили набрав Народний Рух України.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року розпочинається новітній конституційний процес, який умовно можна поділити на чотири основні етапи Перший етап (16.07-1990 р - 26.10.1993 р), пов'язаний з розробленням Концепції нової Конституції України та трьох проектів Основного Закону, другий етап (20.09.1994 р - 8.06.1995 р) знаменується прийняттям Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування, третій етап (19.06.1995 р - 12.07.1996 р) характеризується введенням в дію нової Конституції України, четвертий етап (12.07.1996 р - 2011 р) - конституційна реформа ведеться в напрямі втілення конституційних засад у державне та суспільне життя. Тодика Ю.М. Конституція України - основний закон державиі суспільства. - Х.: Факт, 2001. - 176 c.

Розділ XIII Конституції України (ст.154-159) встановлює порядок внесення змін та доповнень до неї.

Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-VI (2952-17) від 01. 02.2011, ВВР, 2011, N 10 - К. "ДОК-К”, 2011

Аналіз цієї статті, як і решти статей розділу XIII Конституції, свідчить про те, що Конституція України справедливо може бути віднесена до категорії досить "жорстких" щодо способу зміни. Це проявляється передусім в механізмі внесення до неї змін і обмеженні кількості суб'єктів права постановки питання про новелізацію тексту Основного Закону України. Тільки Президенту України як главі держави і одній третині народних депутатів України від конституційного складу парламенту України надано право законодавчої ініціативи по внесенню до Верховної Ради України проекту закону про внесення змін до Конституції України.

Одним із елементів такого механізму є обмеження кола суб'єктів, які користуються правом законодавчої ініціативи, щодо реалізації права подавати до парламенту законопроекти про внесення змін до конституції.

За Конституцією України право вносити на розгляд парламенту законопроект про внесення змін до Конституції належить виключно Президентові і не менш ніж третині (150) народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Ця норма в цілому відповідає вимогам сучасної конституційної теорії і практики. Разом з цим, порівняно з іншими країнами Європи, в Україні встановлено більш високий відсоток (одна третина від конституційного складу Верховної Ради) народних депутатів як умова набуття ними права подати законопроект про внесення змін до Конституції. Цей крок слід розцінювати як додаткову конституційну гарантію стабільності Основного Закону.

Хоча ст.154 Конституції і не вказує на народ як на суб'єкта, що може ініціювати процес внесення змін до Конституції України, але це не означає порушення вимог ст.5 Конституції, котра: закріплює право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно за народом. Із аналізу ст.72 Конституції випливає, що за народною ініціативою може бути проведений всеукраїнський референдум, в тому числі і з питання внесення змін до Конституції України.

Конституційна ініціатива Президента України оформлюється у вигляді відповідного Указу Президента. Конституційна ініціатива групи народних депутатів оформлюється у вигляді законопроекту про внесення змін до Конституції України, який підписується не менш ніж третиною народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України і подається Голові Верховної Ради України.

Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Коментована стаття Конституції України присвячена порядку внесення змін до Конституції України, крім розділів І, III, XIII Основного Закону, процедура внесення змін до яких є більш ускладненою, порівняно з іншими розділами Конституції.

Згідно з п.1 ч.1 ст.85 Конституції України Верховна Рада України має виключне повноваження щодо внесення змін до Конституції України в межах і в порядку, передбачених розділом XIII Конституції України. Ці повноваження парламент відповідно до ст.155 Конституції здійснює самостійно в порядку процедури, передбаченої Регламентом Верховної Ради України.

Порядок внесення змін до розділів II, IV-XII, XIV, XV Конституції України відрізняється від порядку внесення змін до інших законів України. Суттєве ускладнення цієї процедури слід розглядати як гарантію забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, як спосіб забезпечення стабільності в питаннях організації і визначення повноважень вищих органів державної влади і прокуратури, функціонування системи органів місцевого самоврядування, територіального устрою. Цей порядок внесення змін до Конституції України складається з трьох етапів.772

Перший етап згідно зі ст.159 Конституції України передбачає отримання висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України статтям 157, 158. Відповідно до вимог статей 147 і 159 Конституції Верховна Рада України не може розглядати ці законопроекти за відсутності такого висновку Конституційного Суду. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях.

Другий етап передбачає проведення обговорення законопроекту і його схвалення Верховною Радою України. У Рішенні Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. у справі щодо повноважності Верховної Ради України (справа № 1-6/2002) зазначено, що Верховна Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення. На цьому етапі законопроект про внесення змін до Конституції України має бути схвалений більшістю народних депутатів України, тобто не менше як 226 депутатами від конституційного складу Верховної Ради України. Прийняття рішення парламентом у такий спосіб використовується зазвичай при прийнятті законів України. Використання його для схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України пояснюється тим, що прийняте народними депутатами рішення не є остаточним, оскільки має попередній характер, а отже допускає в подальшому внесення змін і доповнень до законопроекту.

Остаточне рішення стосовно законопроекту про внесення змін до Конституції України Верховна Рада України приймає на третьому етапі. Попередньо схвалений простою більшістю голосів законопроект приймається кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України (не менше двох третин від конституційного складу парламенту) на наступній черговій сесії Верховної Ради України із дотриманням процедури розгляду законопроектів, передбаченої Регламентом Верховної Ради.

Розведення у часі попереднього схвалення законопроекту і його остаточного прийняття (згідно зі ст.83 Конституції чергові сесії парламенту починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року) необхідно народним депутатам України для аналізу позиції своїх виборців з цього питання, більш ґрунтовного вивчення законопроекту і остаточного визначення своєї позиції щодо нього.

Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу НІ "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Коментована стаття присвячена регулюванню порядку внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" та розділу ХНІ "Внесення змін до Конституції України". У ній встановлюється більш складний порядок внесення змін до цих розділів, порівняно з передбаченим ст.155 Конституції порядком зміни норм інших розділів Основного Закону. Суттєве ускладнення цього порядку розраховане на те, щоб зробити ці розділи найбільш стабільними в Конституції України. Необхідність забезпечення їх максимальної стабільності зумовлюється їхнім змістом. У розділі І "Загальні засади" закріплені вихідні, фундаментальні засади організації та функціонування держави і суспільства, зміст яких деталізується і розвивається в інших розділах Конституції. Розділ III "Вибори. Референдум" має надзвичайно важливе значення для забезпечення народовладдя в Україні. Саме виходячи із значення вказаних розділів для становлення України як демократичної, правової держави, законодавець вдався до застосування юридичних засобів для забезпечення виключної стабільності викладених в них положень. Логічним кроком на шляху забезпечення стабільності Конституції України слід вважати і поширення передбаченого цією статтею порядку внесення змін і на розділ XIII "Внесення змін до Конституції України".

Цей порядок включає чотири етапи. Складним є вже перший етап, який передбачає подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до розділів І, III, ХНІ. Суб'єктами, які мають право внести такий законопроект, визнаються лише Президент України або не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 300 народних депутатів України.

Другий етап передбачає отримання Верховною Радою України висновку щодо відповідності законопроекту статтям 157 і 158 Конституції. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях.

На третьому етапі законопроект про внесення змін до розділів І, НІ, XIII обговорюється і приймається Верховною Радою України не менш як двома третинам від її конституційного складу із дотриманням вимог, передбачених Регламентом Верховної Ради.

Особливим є й четвертий етап порядку. Його запровадження означає, що прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю від конституційного складу парламенту виявляється недостатнім для набуття ним чинності. Законопроект потребує остаточного затвердження всеукраїнським референдумом, який відповідно до п.6 ст.106 Конституції призначається Президентом України. Всеукраїнський референдум з питань внесення змін до Конституції України проводиться відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (із наступними змінами).

Весь цей складний порядок свідчить про те, що внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України є можливим тільки у виняткових випадках.

Слід зазначити, що Україна в питанні визначення порядку внесення змін до фундаментальних розділів Конституції не пішла шляхом Росії (див. ст.135 Конституції Російської Федерації), яка взагалі заборонила перегляд глави І "Основи конституційного ладу", глави II "Права і свободи людини і громадянина", глави IX "Конституційні поправки і перегляд Конституції" і пов'язала необхідність внесення змін до них з розробкою і прийняттям нової Конституції. Такий підхід хоча і має аналоги в зарубіжній конституційній практиці, наприклад, у ФРН, Франції, Італії, Греції, однак не є загальновизнаним.

Конституція України, на відміну від Конституції Російської Федерації, не поширила передбачений ст.156 особливо ускладнений порядок внесення змін до Конституції України і на розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей крок аж ніяк не принижує значення цього розділу. Менш ускладненим, порівняно з розділами І, III, XIII, є порядок внесення змін до цього розділу повинен сприяти процесу удосконалення відповідних положень Конституції в демократичному напрямі. Це пов'язано з двома причинами. По-перше, у зв'язку з розвитком суспільних відносин у майбутньому можливо буде виникати необхідність конституційного закріплення нових прав і обов'язків людини і громадянина. Така можливість передбачена ст.22 Конституції України, в якій встановлено, що визначений нею перелік прав і свобод не є вичерпним. По-друге, очікувані успіхи у здійсненні реформ в України будуть створювати можливість посилення гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина. У зв'язку з цим будуть виникати належні умови для внесення відповідних змін до норм другого розділу Конституції. Саме тому ускладнений порядок внесення змін до Конституції України недоречно було поширювати на норми цього розділу, зміни до якого вносяться у більш спрощеному порядку, передбаченому ст.155 Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який отримав схвалення у Верховній Раді, може бути не затверджений під час проведення всеукраїнського референдуму. У цьому разі можливість повторного подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції з одного й того самого питання передбачається згідно з ч.2 ст.156 лише під час роботи Верховної Ради наступного скликання. Закріплюючи це положення, законодавець виходив з необхідності поважати позицію народу, висловлену під час проведення всеукраїнського референдуму. Ігнорування негативного ставлення народу щодо запропонованих змін до Конституції України, висловлене під час проведення всеукраїнського референдуму, шляхом повторного внесення законопроекту з одного й того самого питання на розгляд Верховної Ради того самого скликання означало би фактично узурпацію державними органами повноваження народу визначати і змінювати конституційний лад України, що є неприпустимим в демократичній, правовій державі.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Коментована стаття визначає положення Основного Закону, які не можуть бути змінені, а також умови, за наявності яких не може бути реалізована процедура внесення змін до Конституції України. Встановивши відносно спрощений порядок внесення змін до розділу II Конституції України, законодавець на розвиток вимог щодо визнання прав і свобод людини невідчужуваними та непорушними, а також недопустимості скасування конституційних прав і свобод (статті 21,22 Конституції) категорично заборонив внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

В даному питанні Україна сприйняла хоча і не поширений, але надзвичайно позитивний конституційний досвід ФРН і Російської Федерації. Світова практика свідчить про те, що демократичний процес є непередбачуваним за своїми наслідками. Історія неодноразово доводила, що за допомогою демократичних виборів до влади можуть прийти сили, які відкрито чи приховано сповідують ідеологію тоталітаризму. Прикриваючись гаслами про захист інтересів народу, ототожнюючи волю більшості, яку вони начебто представляють, з правом, ці сили легально, шляхом прийняття відповідних законів можуть спробувати змінити демократичну і правову сутність держави. Підстави для такого побоювання існують, оскільки ст.5 Конституції України виключно за народом закріплює право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. На заваді таким спробам Конституція України поставила принцип непорушності основних прав і свобод людини і громадянина.

Порівняно з іншими конституційними принципами принцип непорушності має безумовно пріоритетне значення. Про це саме і свідчить аналіз коментованої статті, яка забороняє будь-кому, в тому числі і виборчому корпусу в цілому, вносити зміни до Основного Закону, якщо вони передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Таким чином, українська конституційна теорія і практика сприйняла підхід, відповідно до якого ні парламентська більшість, ні виборчий корпус в цілому, а тим більше органи державної влади не можуть змінити закладене в Конституції України положення щодо пріоритету прав і свобод людини і громадянина, їх невідчужуваності та непорушності.

Аналогічна заборона стосується змін до Конституції України, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Заборонивши внесення до Конституції таких змін, законодавець тим самим гарантував передусім реалізацію Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., яким проголошено незалежність України та створення самостійної Української держави, а також встановлено, що територія України є неподільною і недоторканною. Запровадженням цієї заборони законодавець також забезпечив додержання положень ст.1 Конституції, відповідно до якої Україна визнана суверенною і незалежною державою, та ст.2, яка зазначає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (див. коментар до статей 1 і 2 Конституції).

Коментована стаття містить ще одне надзвичайно важливе положення - Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Встановлення цієї заборони обумовлено необхідністю максимального забезпечення правопорядку в умовах, які породжують нестабільність і напруження в суспільстві і державі, а також складністю або навіть неможливістю забезпечити дотримання усіх передбачених Конституцією процедур, які необхідні для внесення таких змін.

Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Коментована стаття регулює питання, пов'язані зі встановленням певних обмежень щодо строків повторного розгляду парламентом законопроекту про внесення змін до Конституції, а також частоти внесення змін до одних й тих самих положень Основного Закону України.

Частина 1 ст.158 Конституції містить норму, відповідно до якої один і той же законопроект про внесення змін до Конституції України не може бути поданий на розгляд Верховної Ради України раніше ніж через рік з дня прийняття парламентом рішення про його відхилення. Запровадження цієї конституційної заборони має на меті забезпечення, з одного боку, стабільності Конституції, державного і суспільного ладу України, а з другого - ефективної роботи Верховної Ради.

Ця конституційна норма стосується всього тексту Основного Закону, тобто розділів, що змінюються в порядку, передбаченому як ст.155, так і ст.156 Конституції. Дані статті запроваджують різний порядок прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України. Як наслідок, відлік часу, сплив якого надає Президенту України або не менш як третині народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради право повторно подати до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою, і закон не був прийнятий, також має відмінність, обумовлену специфікою порядку внесення змін до різних розділів Основного Закону (статті 155, 156 Конституції).

Законопроект про внесення змін до Конституції, крім розділів І, III, ХНІ, може бути внесений повторно на розгляд парламенту не раніше ніж через рік з дня, коли він, схвалений на по-, передній сесії більшістю від конституційного складу Верховної Ради, був відхилений нею.

Процедура повторного внесення на розгляд парламенту законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції значно складніша. Це обумовлено тим, що, по-перше, факт прийняття законопроекту пов'язується не тільки з його прийняттям не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту, але й наступним затвердженням всеукраїнським референдумом, а по-друге - існуванням заборони щодо повторного подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції до Верховної Ради одного і того ж скликання (ч.2 ст.156 Конституції).

Виходячи з цього, законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, який був поданий до парламенту з додержанням вимог ст.156 Конституції і відхилений ним, може бути повторно поданий до Верховної Ради тільки наступного скликання, причому не раніше ніж через рік з дня прийняття негативного рішення щодо цього проекту.

Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, який був поданий до парламенту з додержанням вимог ст.156 Конституції, прийнятий не менш як двома третинами від його конституційного складу, але не затверджений всеукраїнським референдумом, може бути повторно поданий до Верховної Ради тільки наступного скликання, причому не раніше ніж через рік з дня проведення всеукраїнського референдуму, на якому він не був затверджений.

У частині 2 статті міститься ще одна важлива норма, яка забороняє Верховній Раді України двічі протягом строку своїх повноважень, що триває чотири роки (ст.76 Конституції) змінювати одні й ті самі положення Конституції. Згідно зі статтею 8 Конституція України має вищу юридичну силу. Відповідно закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Не тільки часті зміни одних і тих самих положень Конституції, але й навіть спроби їх здійснення здатні певною мірою дестабілізувати основи правового регулювання суспільних відносин, завдавати суттєвої шкоди іміджу держави на міжнародному рівні, створювати проблеми для чіткого і ефективного функціонування органів державної влади, діяльність яких безпосередньо пов'язана із реалізацією процедури внесення змін до Конституції України, а саме: Верховної Ради України, Президента і Конституційного Суду України, а також інших державних органів, якщо такі зміни стосуються порядку їх організації або розподілу повноважень.

Обидві заборони вимагають від Президента України і групи народних депутатів України, як суб'єктів внесення законопроектів про внесення змін до Конституції України, а також Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави, уповноваженого на прийняття відповідних змін до Конституції, більш вимогливо і відповідально підходити до вирішення питання про внесення змін до Основного Закону держави.

Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

У коментованій статті визначаються підстави розгляду Верховною Радою України законопроекту про внесення змін до Конституції України.

Обов'язковим етапом порядку внесення змін до будь-якого розділу Конституції є отримання Верховною Радою України висновку Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Основного Закону.

Необхідність перевірки відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції згаданим статтям обумовлюється рядом обставин. Передусім стаття 157 Конституції визначає ті положення Конституції, які не підлягають змінам ні за яких обставин, а також вказує на умови (воєнний чи надзвичайний стан), за наявності яких Президент України або група народних депутатів України не можуть ініціювати процес внесення змін до Конституції, а в разі, якщо він розпочався, - приймати законопроект щодо таких змін.

Стаття 158 Конституції у свою чергу регулює окремі питання процесуального порядку внесення змін до Конституції, а саме: визначає мінімальні строки, сплив яких надає парламенту право повторно розглянути відхилений ним же законопроект про внесення змін до Конституції; забороняє Верховній Раді двічі протягом строку своїх повноважень змінювати одні й ті самі положення Конституції.

Суб'єктом конституційного подання з цих питань є Верховна Рада України як колегіальний орган, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України (Рішення Конституційного Суду України у справі № І - 6/2002 за конституційним поданням п'ятдесяти народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України). Відповідно до ст.91 Конституції Верховна Рада України правомочна приймати конституційне подання до Конституційного Суду України за умови присутності на її пленарному засіданні на момент голосування більшості від конституційного складу народних депутатів України.

Звернення до Конституційного Суду України з метою перевірки відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції відповідно до статей 147 і 159 Основного Закону є обов'язком для Верховної Ради України, від виконання якого вона не може ухилитися. Здійснення Конституційним Судом попереднього (превентивного) конституційного контролю щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції слід розцінювати не як обмеження права Верховної Ради України вносити зміни до Конституції, а як забезпечення конституційності під час його реалізації. Саме в такому контексті тлумачить цю статтю Конституційний Суд України, який у Рішенні в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст.158 та ст.159 Конституції України (справа № 1-26/98 щодо внесення змін до Конституції України) постановив, що положення ст.159 Конституції України треба розуміти так, що законопроект про внесення змін до Конституції України відповідно до статей 154 і 156 Конституції України може розглядатися Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Верховна Рада України зобов'язана звернутися до Конституційного Суду з метою перевірки законопроекту про внесення змін до Конституції України відповідно до вимог статей 157 і 158 Конституції як щодо законопроекту, поданого до парламенту Президентом України або групою народних депутатів України згідно з положеннями статей 154, 156 Конституції, так і щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Із змісту ст.159, а також зазначеного рішення Конституційного Суду України випливає, що висновок Конституційного Суду має бути надано парламенту після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду останньою. При цьому мається на увазі розгляд цих законопроектів лише на пленарних засіданнях Верховної Ради України (ч.2 ст.84 Конституції України).

Вимоги ст.159 Конституції зумовлені тим, щоб не допустити внесення змін до Конституції України всупереч вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Звідси випливає, що обов'язковій перевірці на відповідність статтям 157 і 158 Конституції підлягає не тільки законопроект про внесення змін до Конституції, але й усі поправки, які внесені до нього у процесі його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України. Ця вимога дістала закріплення у вищезгаданому рішенні Конституційного Суду України, який вказав, що в разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту він приймається Верховною Радою України за умови наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Прийняття Конституційним Судом України позитивного висновку з цього питання є необхідною і достатньою підставою для продовження Верховною Радою процедури розгляду законопроекту щодо внесення змін до Конституції України в порядку, визначеному Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

3. Юридичні властивості Конституції України як Основного Закону; охорона Конституції України.

Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.

Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі

1. Конституція України як Основний Закон є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст.92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

2. Конституція України характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч.2 ст.8 Конституції України: "Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй".

Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що передбачено ч.2 ст.9 Конституції: "Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України".

3. Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XIII Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше,. вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч.1 ст.157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з настанням певних обставин - в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.

4. До юридичних властивостей Конституції України можна також віднести пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст.8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

5. Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як "знизу" - фізичними і юридичними особами, так і "згори" - різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

Правовий захист Конституції України здійснюють:

1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч.2 ст.102), Верховна Рада України усуває Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (п.10 ст.85) та здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п.13 ст.85), Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції та законів України (п.1 ст.116) тощо.

2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади.

3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст.2 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

4. Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості (ч.2 ст.17 Конституції України).