Зарубіжні країни з монархічною формою правління

Поняття монархічної форми правління. Види монархій, системи престолонаслідування. Відміна монарха від президента. Ознаки парламентської монархії. Абсолютна монархія як форма правління держави. Дуалістична монархія як історично перехідна форма правління.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 01.10.2014
Размер файла 46,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://allbest.ru

Зарубіжні країни з монархічною формою правління

Вступ

Актуальність теми. Монархія - одна з найдавніших форм правління. Можна з повним правом стверджувати, що аж до початку XIX століття монархія була правилом для всіх державно-організованих народів. Навіть у сучасному світі, не дивлячись на те, що республіка є історично більш прогресивною формою правління суперечка між нею і монархією триває.

Монархія, без сумніву, упродовж багатьох віків була важливим інструментом об'єднання й універсальним символом єдності нації і держави. Незважаючи на деяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щоб пристосуватися до нових умов сучасного суспільства.

Монархія збереглася в багатьох країнах як данина історичній традиції, що більш характерно для розвинених країн - Великобританії, Швеції, Данії, Японії, або через збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму та застарілих форм суспільної організації, що притаманно державам Близького Сходу - Оману, Об'єднаним Арабським Еміратам, Саудівській Аравії та інші.

Монархія зародилася на Сході і саме тут сьогодні вона найкраще представлена розмаїттям різних своїх систем: абсолютна, дуалістична, парламентарна. В Об'єднаних Арабських Еміратах, де збереглися структури феодального і традиційного суспільств, еміри семи князівств обирають президента Об'єднаних Арабських Еміратів, а в Саудівській Аравії глава держави - король не тільки виконує релігійні функції охоронця святинь мусульманського світу, але й визнається главою ваххабітського напрямку ісламу.

У чому полягає форма правління монархії? "Монархія - форма правління, де вища державна влада належить одноосібного глави держави - монарху (королю, царю, імператору, шаха і т.д.), який займає престол у спадок і не несе відповідальності перед населенням".У всіх монархічних країнах монарх є недоторканною особою.

З великими застереженнями можна вибудувати таку схему розвитку монархічної форми правління від її зародження до наших днів. Історично першою була ранньофеодальна монархія, за нею слідувала монархія станово-представницька, перетворилася потім в монархію абсолютну. У результаті буржуазно-демократичних революцій абсолютна монархія була ліквідована і замінена монархією конституційною (також званою обмеженою). Конституційна монархія, у свою чергу, пройшла дві фази розвитку: від дуалістичної монархії до парламентської. Парламентська монархія є завершальною стадією розвитку цього інституту.

Об'єкт дослідження. Монархічна форма правління, як одна з різновидів форми державного правління в зарубіжних країнах.

Предмет дослідження. Зарубіжні країни з монархічною формою правління.

Мета дослідження. Визначення особливих рис, притаманних монархічній формі правління та характеристика основних її видів.

Завдання дослідження:

· визначити поняття та основні властивості (ознаки) монархії;

· визначити та охарактеризувати різновиди монархічної форми правління.

Структура курсової роботи. Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, та літератури. Зокрема, перший розділ - «Поняття та ознаки монархічної форми правління. Види монархій.». Другий розділ - «Парламентська монархія». Третій розділ - «Абсолютна монархія». Четвертий розділ - «Дуалістична монархія». Загальний обсяг курсової роботи - сторінок.

1.Поняття та ознаки монархічної форми правління. Види монархій

МОНАРХ (грецькою -- самовладний правитель) -- одноосібний глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не в порядку делегування. Як правило, влада Монарха є пожиттєвою та передається у спадок. У всіх монархічний країнах Монарх є за законом недоторканною особою і жодній відповідальності не підлягає. Має різні назви: король (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Данія, Швеція); султан (Бруней, Малайзія, Оман); емір (Кувейт, ОАЕ); великий герцог (Люксембург); князь (Ліхтенштейн) [1,758]. А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Правознавець А.А. Мішин називає три системи престолонаслідування:

1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здійснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);

2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам - молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія, Нідерланди);

3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було) [2, 154].

Авторський колектив на чолі з професором Б. А. Страшуном до цих трьох систем додає четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками [3, 266]. Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці [4, 270] називає цю систему шведською, а окрім того, подає п'ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування:

5) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а «шляхетна» правляча сім'я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов'язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім'я за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім'ї (так було, наприклад, у Саудівській Аравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);

6) племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного.

Певні особливості має порядок престолонаслідування в арабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший син правлячого монарха. Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцем престолу будь-який син монарха, в Катарі - будь-хто із родичів. Інколи для престолонаслідування, визначеного королівською сім'єю, потрібна ще й згода парламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передається виключно на розгляд парламенту. Так, у Бельгії за відсутності чоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий король обирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат [5, 155].

Після вирішення питання з успадкуванням престолу передбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі країни, обов'язково в присутності вищих духовних ієрархів, вищих посадових осіб, парламентарів, приближених до монарха, дворянства (якщо в державі зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числі й для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка в цілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождів племен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха на царювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності - державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступ монарха на престол. У випадку вакантності престолу, коли монарх є неповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйозно хворий або взагалі впродовж тривалого часу був відсутній, встановлюється регентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом, або колегією регентів - регентською радою. В новітній період також відомі випадки запровадження регентства, Так, у липні 1952 р. було запроваджено регентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха, який зрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний душевнохворим і владу передали регентській раді. В Iспанії в 1947 р. було відновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі з генералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. на престол вступив Хуан Карлос I із династії іспанських Бурбонів.

Основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує «завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської» релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4) [6, 20].

Досить часто основний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламенту чи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеції передбачає, що глава держави повинен радитися з прем'єр-міністром, перш ніж виїхати за кордон [7, 31] через те, що подібні візити розцінюються як акт важливого політичного значення.

Монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них - виключне право носити особистий титул - імператор, цар, король, герцог, господар та ін., в країнах сходу - фараон, султан, шах, емір, хан та ін., а також мати державні регалії (символи верховної влади) - трон, корона, скіпетр і держава, мантія й та ін. Англійська ж королева сьогодні іменується так: «Єлизавета Друга Божою милістю Королева Об'єднаного Королівства Великобританії, Північної Ірландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри» [8, 276].

Кошти на утримання особистого двору монарха складаються із прибутків від його особистого майна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу, що встановлюється парламентом.

У статті 65 Конституції Іспанії записано, що «король одержує з бюджету держави загальну суму на утримання своєї сім'ї та Двору і вільно розпоряджається нею» [9, 51].

Через те, що штат посадових осіб, які ведуть не державні, а особисті справи монарха, значний, його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що в Японії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує управління імператорського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін. Члени імператорської сім'ї теж претендують на одержання грошей на утримання. Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичів імператорської сім'ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51 принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Міністерство імператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значної економії державних коштів. Усім також відомо, що англійська королева Єлизавета II є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12 графствах, які разом з володіннями принца Чарльза перевищують за розмірами територію Люксембургу.

Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Історики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну [10, 105].

В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. В минулому домініони являли собою найбільш м'яку форму колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони - це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха [11, 274].

I все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають. Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутності функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається англійською королевою за поданням уряду країни співдружності із числа місцевих мешканців [12, 83].

Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії [13, 4] король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивного рішення необхідно не менше 2/3 голосів.

I все ж головним слід вважати навіть не те, як у конституції характеризується монарх - є він символом держави і єдності народу (ст. I Конституції Японії 1947 р.) [14, 154] чи символом єдності і стабільності держави ст. 56 Конституції Іспанії 1978 р. [15, 48].

Серед найважливіших повноважень монарха є його прерогативи в законодавчій владі. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах, наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьох століть, у зв'язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето. Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правом вето не наділяють.

У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означає, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки.

Основні властивості (ознаки) монархічної форми правління

Цвік зазначає таку низку ознак:

1.Главою держави є монарх (цар, король, шах, імператор).

2. Влада, як правило, набувається у спадок і зберігається пожиттєво. Існують монархії, де монарх набуває владу шляхом виборів пожиттєво чи на певний строк (Малайзія, де монарх обирається строком на п'ять років з числа правителів штатів-султанатів по черзі, а також Ватикан).

3.Монарх уособлює вищу державну владу за власним правом,а не в порядку делегування від народу.

4.Монарх є не підлеглим будь-яким іншим суб'єктам влади.

5.Монарх не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління[16,107].

Більш детальніше розкривають ознаки С.К. Бостан та С.М. Тимченко:[3,84]

Першою, найбільш суттєвою ознакою, котра етимологічно знайшла своє практичне втілення у змісті самого терміну монархія, є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною і функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них - глави держави, що персоніфікується монархом. Оскільки серед суб'єктів державного спілкування один він є джерелом державної влади, то в його руках зосереджується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на усі сфери державної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноособових дій одного вищого органу влади - глави держави, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питання залишається за ним.

Суть другої ознаки,котра вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи ,полягає у тому,що суб'єкти державного спілкування (населення) усунуті від процесу формування органів верховної влади,а від так і процесу легітимації політичної влади у державі. Владні інституції формують одним правителем і відповідальність несуть перед ним.

Третьою типовою ознакою монархічної форми правління є відсутність юридично закріпленого механізму відповідальності глави держави. Правитель не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.

Четверта її ознака - спадковість при передачі влади від одного глави держави до іншого.

П'ята - безстроковість, довічність влади правителя.

Шосте - така форма правління є політичною, за своєю суттю не правовою (точніше неконституційною) системою влади, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності.

Види монархій

Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії -- це монархії, в яких влада монарха ніким і нічим необмежена. В межах цієї групи можна виділити такі її різновиди:

а) деспотична монархія, в якій влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством. Ця форма правління була розповсюджена в державах рабовласницького типу і, перш за все, на Древньому Сході;

б) абсолютна монархія характерна для більш близьких до нас часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Монарху вже не надаються божественні почесності,але за ним визначається необмежена влада,що обумовлює його належність до правлячої династії.

Обмежені монархії -- де монархії, в яких влада монарха тою пі іншою мірою обмежується компетенцією певних державних органів. Розрізняють такі її різновиди:

а) дуалістична монархія, при якій монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і з своїм уподобанням формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Цей різновид монархічного правління характерний для періоду переходу від феодалізму до капіталізму;

б) парламентська (конституційна) монархія -- влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається пост глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями[20,16].

Таким чином, монархія - це типова для держави станово - кастового суспільства структурно-інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.

Монархія як форма правління держави колишньої епохи, в епоху громадянського суспільства закономірно має піти з історичної арени. Це підтверджує і тенденція її розвитку в останні сто років: якщо на початок минулого століття країни з монархічною формою правління за своєю чисельністю суттєвого переважали, то на початку XXI ст., за деякими даними таких держав існує 45, тобто біля 1/5 всіх країн світу. Географія ЇЇ поширення така: в Європі -12 (Андорра, Бельгія, Ватикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці - 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії - 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу); в Азії - 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці - З (Лесото, Свазіленд, Марокко)[17,205].

Перелічені вище монархії визначені за традиційним критерієм - порядком заміщення посади глави держави (наслідування, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але, якщо узяти за основу поділ влади, то "справжніх" монархій у сучасному світі стане ще менше. Такими, на нашу думку, мають бути держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку "знаходяться" ще у станово-кастовому суспільстві, або ж на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою форми їх державного правління є невизнання принципу поділу влади, котре приводить до єдиновладдя глави держави, що етимологічно знаходить своє практичне втілення у змісті самого терміну "монархія".

Виходячи з цього, дійсною монархією, на нашу думку, слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де політична влада зосереджена в руках її глави, поширюється на усі сфери державної діяльності і "є рушійною силою усього державного механізму"2. Саме у такій державі глава держави є монархом, оскільки він є єдиновладним правителем. В т.зв. "монархії, заснованій на поділі влади" (парламентарній монархії), глава держави не є монархом, оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, котрі у цій системі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави - це не монарх, а лише глава держави, який займає свою посаду у певному порядку престолонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки щоб так називатись потрібна наявність єдиновладдя у державі, котре могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елементу.

Виходячи з цього, існуючі ще у сучасному світі монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави - монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені. До необмеженої, як це загально прийнято, слід віднести абсолютну монархію, а до обмеженої, на противагу традиційній класифікації, тільки т.зв. дуалістичну монархію. Останню поряд з т.зв. "парламентарною монархією", як правило, визначають як конституційну. Це, на нашу думку, не досить правильно, оскільки всі сучасні форми правління, у тому числі і деякі абсолютні монархії, тією чи іншою мірою знаходять своє закріплення у конституційному законодавстві[3,85].

2. Парламентська монархія

Парламентська монархія -- форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права[18,162]. Монарх формально зберігає статус глави держави - винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті[19,141].

Парламентська монархія характеризується такими ознаками:

1) уряд формується із представників партії або партій, що перемогли на виборах у парламент;

2) лідер партії, що володіє більшістю депутатських місць, стає главою уряду;

3) у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично символічна;

4) законодавчі акти приймаються парламентом;

5) уряд відповідальний тільки перед парламентом.

Детальнішу увагу в цьому питанні виокремимо для розгляду еволюції парламентської монархії у XX столітті.

Розвиток парламентської монархії у XX ст. відбувався шляхом посилення виконавчої влади. Основні передумови такої еволюції були закладені на рубежі ХІХ-ХХ ст., коли завдяки зміцненню принципу партійного правління англійський парламент починає поступово перетворюватись у «знаряддя уряду», що мав більшість у палаті громад. Цьому сприяла організаційна структура і внутрішня дисципліна партій, котрі передбачали підпорядкування депутатів кожної партії своєму лідерові. За підтриманням партійної дисципліни й забезпеченням потрібного уряду результату голосування стежили так звані парламентські «батоги» [2,350].

Применшенню ролі парламенту сприяло також обмеження свободи дискусій. У 1882 р. (після того, як ірландські депутати використали свободу дискусій для зриву надзвичайних законів) палата громад прийняла білль «Про правила припинення дискусій». Це нововведення давало урядові можливість у будь-який час порушити питання про їх припинення, якщо вони розгорталися в несприятливому для нього напрямку. Таким чином, уряд, котрий володів більшістю в палаті громад, використовуючи право законодавчої ініціативи, систему «батогів» і правила припинення дискусій, визначав напрямок роботи палати громад і підкоряв своїм інтересам діяльність законодавчого органу.

Оскільки центр ваги з парламенту переноситься вже на уряд, роблячи тим самим його головним суб'єктом влади, парламентська монархія в політичній площині набуває «урядового» -- міністеріального характеру, тобто з формально-юридичної точки зору вона залишається парламентською, а з політико-практичної стає міністеріальною монархією.

Наступний розвиток міністеріальної монархії пов'язаний із діяльністю партій (через парламент. -- Л. Б., С. Б.) щодо її «юридизації», тобто її закріплення у відповідних юридичних нормах.

У 1911 р. був прийнятий «Акт про парламент», який обмежив повноваження палати лордів. Одночасно акт скоротив термін повноважень палати громад з 7 до 5 років. Реформа парламенту 1911 р. являла собою черговий варіант старого компромісу між буржуазією й аристократією. Буржуазні уряди, що вже підкорили собі палату громад, одержали можливість утілювати в життя фінансові заходи без перешкод з боку земельної аристократії. У той же час британська буржуазія не збиралася остаточно скасовувати архаїчну верхню палату, покладаючись на її «стримуючу» роль стосовно нижньої палати.

У роки першої світової війни були розширені законодавчі повноваження й фактична влада уряду. У перший же рік війни був припинений Хабеас Корпус Акт; у тому ж 1914 р. прийнято «Акт про захист держави», що передавав на законній підставі на час війни всю повноту влади до рук уряду. По закінченні війни цей акт було скасовано, однак ряд прав, наданих урядові як тимчасові та екстраординарні, застосовувалися й після їх офіційного скасування. Крім того, був покладений початок практиці видання актів, що надають урядові надзвичайні повноваження. У 1920 р. було прийнято Закон про надзвичайні повноваження, котрий у 1939 р. був дещо модифікований. Приймаючи його, парламент надавав урядові можливість видання від імені короля указу про введення у країні надзвичайного стану, а також повноваження на видання розпоряджень, необхідних для забезпечення громадської безпеки, захисту держави, підтримки громадського порядку.

Наділяючи уряд надзвичайними повноваженнями, парламент не тільки сприяв посиленню його виконавчої влади, але й передав йому владу законодавчу. Це знайшло прояв у так званому «делегованому законодавстві», тобто в актах, які видавались урядом за формальним дорученням парламенту з метою «розвитку закону». Це практично призвело до втрати парламентом контролю над діяльністю органів управління. Двопартійна система, що склалася на початку 20-х років, сприяла зміцненню провідної ролі уряду у здійсненні політичної влади. Право прем'єр-міністра в будь-який час домогтися розпуску парламенту значно посилило владу кабінету, котрий спочатку може діяти, а потім уже очікувати схвалення своїх дій з боку парламенту.

У 1949 р. лейбористським урядом була проведена нова реформа парламенту, внаслідок якої скорочувався термін можливого вета палати лордів щодо нефінансових біллів, що значною мірою послаблювало владу верхньої палати. Однак палата лордів продовжувала залишатися значною противагою палаті громад: у 1956 р., наприклад, лорди провалили законопроект про скасування страти; вони залишаються вищою апеляційною інстанцією для всіх судів Великобританії [2,352].

Чергова спроба послабити вплив консервативної верхньої палати була зроблена більш ніж через 40 років. У листопаді 1998 р. лейбористи, котрим на виборах минулого року поступилися консерватори, почали в англійському парламенті процедуру позбавлення права голосу в палаті лордів і зміни статусу однієї з категорій її депутатів (у палаті лордів такими є спадкоємні, довічні і духовні лорди, а також лорди-юристи. -- Л. Б., С. Б.) і в наступному році досягнули цього. Близько 700 членів власників титулів спадкоємних лордів по суті перетворилися в довічних лордів, і відтак, через певну кількість років верхня палата англійського парламенту має налічувати біля 400 членів. Розраховувати на повну її ліквідацію в найближчому майбутньому в архаїчній Великобританії навряд чи варто.

При завершенні розгляду процесу еволюції форми правління у Великобританії слід констатувати, що, оскільки боротьба за «юридизацію» міністеріальної монархії не закінчилася «повним» успіхом, юридично парламентська монархія зберегла свій статус.

На це вказують досить міцні «формально-юридичні» позиції парламенту та корони. За останньою формально зберігаються багато колишніх королівських прерогатив і найважливіша з них -- право призначення прем'єр-міністра. Хоча цей вибір і обмежений тим, що новий прем'єр-міністр повинен мати у своєму розпорядженні довіру більшості палати громад і зуміти сформувати кабінет міністрів, однак, якщо лідер партії більшості не займає достатньо міцного становища, слово правлячого монарха має вирішальне значення. Зберігаються й інші повноваження монарха: жоден законопроект не може стати законом без королівської санкції, донині королева володіє правом абсолютного вето, тільки вона може подарувати титул пера. Монарх не зобов'язаний слідувати всім рекомендаціям радників: він має право відмовити у своїй згоді на таку політику, котра, на його думку, руйнує «базис англійської конституції». У зв'язку з цим корона може відправити кабінет міністрів у відставку, розпустити парламент, відмовити в затвердженні білля тощо. Але в сучасній Великобританії влада корони має прихований або «сплячий» характер, і в разі потреби завдяки своїм конституційним правам монархія може заявити про себе [2,352].

Розглянемо одну з парламентських монархій. Зразком парламентської монархії є Великобританія. Королівська влада є по життєвою і передається у спадок прямим нащадкам монарха. Монарх формально наділений широкими управлінськими повноваженнями і є джерелом законодавчої, виконавчої і судової влади. Фактично ж він не відіграє ніякої ролі у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Глава держави. Єлизавета ІІ, Королева Англії, є офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену. 1867р. засновники закону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви - Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацією прем'єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. Генерал-губернатор має бути обов'язково канадцем.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному - лейтенант-губернатори. Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів - лейтенант-губернатор. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів. Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальних заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд - Кабінет міністрів. Ще Конституційним актом 1867 р. проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становище лідера опозиції.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і сформувати новий Кабінет . До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри - глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем'єр-міністрів. Прем'єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом Палати громад. Хоча прем'єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Нині (прем'єр-міністр) має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем'єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.

Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем'єра. Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти). Призначаються ще міністрі «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління. Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.

Законодавча влада у країні належить Королеві в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній). Зазвичай Сенат складається із 104 членів. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75 річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989-1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз'яснювальне значення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.

Палата громад - основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на 5 років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 р., вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. Її базою були Соціал-демократична організація і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії - результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на політичній арені сепаратистську партію - Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності але до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту - заснована 1935 р., Комуністична партія Канади, 1921 р.

Особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра, До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній - у 1970 р.), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 р.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, - лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі - лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер - англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра. Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад.

Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це - фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приватного» члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як, комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.

Після того, як законодавчою комісією Законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вносити поправки - до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і що дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення - явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясування окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палата.

Отже особливостями парламентських монархій є: глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але не править». Якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви - Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також у Великобританії.

У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії, Бельгії, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.

3. Абсолютна монархія

Абсолютна монархія як форма правління держави колишнього станово-кастового суспільства зберегла основні свої риси передусім на арабському Сході. [3,87]. Така її живучість пояснюється наявністю "благодатної" соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це обумовлено багатими природними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику і таким чином гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще знаходяться,та їх перехід до громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну абсолютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило,визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступають певним прикриттям, її "сучасною оболонкою", оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у державі. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одноосібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.

На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати,Оман, Саудівську Аравію [17,201], але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монарха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні,який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту - Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися б населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію конституції, розпустив парламент,і тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. Її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 р., був сформований спеціальний державний орган - рада (шура) з 30 чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів законів, що затверджуються главою держави [21,202].

...

Подобные документы

  • Поняття та класифікація форм правління. Сутність та основні ознаки монархії. Характеристика типів необмеженої монархії: абсолютна, теократична та деспотична. Особливості дуалістичної, парламентської та змішаної республіки. Нетипові форми правління.

    контрольная работа [39,2 K], добавлен 05.02.2011

  • Поняття, ознаки та різновиди монархічної форми правління: форми державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок. Історичні типи монархії.

    курсовая работа [68,0 K], добавлен 20.01.2011

  • Поняття монархії, її особливості. Опис нетипових форм монархічного правління (квазіпарламентська, патріархальна, виборна, теократична). Тенденції, перспективи розвитку монархічної форми правління в сучасному світі на прикладі абсолютної монархії.

    курсовая работа [66,2 K], добавлен 26.06.2015

  • Поняття та структура форми держави. Історичний розвиток поглядів на форму правління. Зміна форми правління України в умовах незалежності. Ознаки парламентсько-президентської республіки. Поняття та види форми правління, їх класифікація та характеристика.

    курсовая работа [69,5 K], добавлен 18.10.2014

  • Особливості моделі організації державної влади в республіканській формі правління. Знайомство з важливими етапами розвитку демократії. Форма правління як абстрактна категорія науки конституційного права. Аналіз ознак республіканської форми правління.

    курсовая работа [97,7 K], добавлен 13.04.2014

  • Визначення понять форма правління та республіка, як форма правління. Яка саме республіка потрібна Україні. Історія новітньої України: які форми республік вже мали місце та як у зв’язку з цим змінювався Основний закон України - Конституція України.

    доклад [19,7 K], добавлен 03.02.2008

  • Форма державного правління в сучасній Українській незалежній державі. Порівняльна характеристика змін в державному правлінні, які відбулися з прийняття Конституції за редакцією 2004 року. Удосконалення сучасної форми державного правління в Україні.

    курсовая работа [60,8 K], добавлен 15.05.2015

  • Вивчення форм державного правління - структури вищих органів державної влади, порядку їхнього утворення і розподілу компетенції між ними. Різновиди республіканської форми правління. Переваги і недоліки президентської, парламентської та змішаної систем.

    реферат [34,6 K], добавлен 18.02.2011

  • Поняття форми держави, її структура. Форма правління: монархія, республіка, їхні види, тенденції розвитку. Державний устрій: унітаризм, федерація, конфедерація. культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світобачення.

    контрольная работа [50,4 K], добавлен 05.12.2003

  • Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління. Форма державного правління. Класифікація форм державного устрою. Види форм державного (політичного) режиму. Демократичний, тоталітарний режим.

    контрольная работа [22,5 K], добавлен 21.09.2007

  • Поняття, ознаки, основні теорії походження та історичні типи держави. Форми державного правління, устрою та режиму. Поняття та класифікація основних прав, свобод і обов’язків людини. Види правових систем сучасності. Принципи юридичної відповідальності.

    шпаргалка [59,3 K], добавлен 11.04.2014

  • Державний лад (устрій) як одна із важливих ознак держави. Форми правління держав: республіка, монархія, джамахирія (народовладдя). Адміністративно-територіальний устрій. Групування залежних територій. Держава в складі британської Співдружності націй.

    реферат [34,8 K], добавлен 25.10.2010

  • Сутність, основні ознаки та функції держави. Основні концепції її походження. Вищі органи сучасної держави. Поділ державної влади у демократичних суспільствах функціонування. Порядок формування парламентів. Форми державного правління та державного устрою.

    реферат [55,8 K], добавлен 31.03.2009

  • Поняття і структура форми держави - складного суспільного явища, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Унітарна, федеративна держава і конфедерація, як форми політичних режимів.

    курсовая работа [46,2 K], добавлен 14.01.2011

  • Характеристика та типологія сучасної держави, зміст еволюції теорії її функцій. Поняття і види сучасних форм правління. Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної України. Ознаки сучасної держави, суть державної політики та послуг.

    курсовая работа [53,4 K], добавлен 01.07.2011

  • Форма державного правління: поняття та види. Конституційно-правові ознаки республіки. Види республік, їх характеристика. Види змішаної республіки. Особливості розподілу влади у змішаній республіці. Місце глави держави у системі органів державної влади.

    дипломная работа [191,9 K], добавлен 23.05.2014

  • Дослідження форми держави на прикладі України, її складових частин: форм правління, державних устрою та режиму. Президентсько-парламентська форма. Унітарна держава, демократія як політичний режим. Тенденції розвитку соціально-правової держави в Україні.

    курсовая работа [39,9 K], добавлен 27.09.2011

  • Сутність президентської республіки як форми державного правління, її політико-правові ознаки та здійснення державної влади. Особливості державного правління в США, його негативні сторони та можливості вдосконалення. Білорусь як президентська республіка.

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 07.05.2010

  • Сутність поняття "форма держави". Форми державного правління. Форми державного устрою. Особливості форми української державності. Основні етапи розвитку української державності. Концепція української державності у вітчизняній політичній думці.

    курсовая работа [33,1 K], добавлен 10.04.2007

  • Організація державної влади та її правове закріплення; форми правління, державного устрою та правового режиму; дуалістична та теократична монархії. Трудова дисципліна, дисциплінарна та матеріальна відповідальність, правосвідомість і правова культура.

    контрольная работа [34,7 K], добавлен 06.08.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.