У нашій країні ідеї природно-правової школи набули широкого поширення у кінці 80-х років XX ст. у силу відомих політичних подій [2, с.25].

На сьогодні погляди природно-правової школи права знайшли своє відображення у міжнародних актах, скажімо, Загальна декларація прав людини (1948 р.) закріплює основні невідчужувані права і їх рівність для усіх: право на життя, рівність перед законом, на власність і т.д. Конституція України (1996 р.) також притримується ідей цієї школи щодо прав і свобод людини і громадянина. Схожі положення закріплені і у Конституціях більшості європейських країн [25, с.117].

На підставі зазначеного слушною є точка зору І. Покровського, який у своїй праці "Основні ідеологічні течії в історії цивільного права. Ідеалізм та позитивізм" написаній на початку XX ст., відзначає, що "ідея природного права тягнеться безперервно через всю історію розумового розвитку Західної Європи. Часом вона дещо слабшає, коли в силу тих чи інших причин юридична думка звертається здебільшого до вивчення позитивного права; часом вона ж посилюється та опиняється домінуючим тоном всього настрою епохи. Особливу глибину та інтенсивність природно-правові настрої, як відомо отримали у ХVІІ-ХVІІІ ст., - в епоху, якій дається назва епохи природного права" [25, с.118-119].

Вважається, що в загальному вигляді досягнення природної школи права полягають у:

право завжди повинно бути справедливим;

відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис;

право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства природному праву тощо [17, с.112].

Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що вона зв'язала право та справедливість нерозривними узами. Право не може бути несправедливим і це не принцип чи презумпція, як це має місце у межах вузького розуміння права, а це - сутнісна характеристика права.

До слабких сторін природно-правового підходу до права можна віднести:

не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й поза історичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати іі визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;

природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно-правової доктрини). Право фактично не підтримується реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не визнала держава. Якщо природне право існує поза контекстом і за межами державного визнання іі захисту, отже, не забезпечується останнім, то як його реалізувати на практиці?! Більше того, і це очевидно, саме держава, втім, як і суспільство, - є одним з основних порушників природного права, тому механізм реалізації повинен включити в себе такі суспільні інститути, які являються більш могутніми ніж держава й суспільство (в останньому випадку це вже нонсенс). Іншими словами, природне право - це швидше бажане, чим дійсне, а не дійсне право - це фантом. Фантомний соціальний інститут не може бути ефективний, особливо якщо він допускає максимально розширювальне тлумачення й розуміння, якщо під нього можна підвести, що завгодно.

Не випадково в основі самих кривавих революцій в історії людства лежала, як одна із складових, концепція народного суверенітету Ж. - Ж. Руссо - прихильника, одного із теоретиків природного права;

універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини, невизнання фундаментальних природних прав окремими досить цивілізованими народами й націями (наприклад, США - право на життя) і т.д.

ствердження поза історичного характеру природних прав не підтверджується історією розвитку людства;

не зрозуміло як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав. Чи не приведе конкуренція природних прав різних суб'єктів до "війни всіх проти всіх", про що говорив іще один теоретик природного права Т. Гоббс;

неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення Про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії - поза історичність;

вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо-суперечлива. Причому ця суперечливість недіалектичного, а формально-логічного характеру;

протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д. [17, с.112-113].

Загалом, як певна ідеалістична концепція, природно-правова теорія цікава та дуже приваблива, але як теоретичне підґрунтя реальної юридичної системи вона є хибною. Це підтверджується хоча б тим, що на її основі не склалося ні однієї правової системи. Однак сказане не виключає позитивний вплив цієї концепції на державно-правову практику, але це вплив концептуально-етично-філософський, а не теоретико-конструктивний, тобто такий, що забезпечує побудову реальних юридичних інститутів та механізмів.

3.2.1 Позитивістська теорія права

Теорія юридичного позитивізму - одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний. Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй" [5, с.111].

Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом" [6, с.337].

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами [7, с.309-310].

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.

Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму. Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким воно йому представляється. Об'єктивні риси права чи зовсім зникають чи розчиняються в менш суттєвих ознаках тільки тому, що даній особі вони здадуться суттєвими. Неопозитивісти не розглядають право як щось однозначне.

Суб'єктивне право є похідним від нормативного наказу держави, яке надає права та покладає відповідні обов'язки.

Деякі юридичні позитивісти (зокрема, Г. Шершеневич) вважали навіть, що ті чи інші суспільні відносини існують завдяки відповідному закону. У той же час "держава не тільки творцем і джерелом права, але і "передує праву історично та логічно" [17, с.119].

До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;

перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо [17, с.119].

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;

визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

розмежовується ідеологія та право;

визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо [17, с.120].

Отже, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної вище класифікації.

3.2.2 Неопозитивізм (нормативізм)

Нормативне розуміння права як особливий напрям юридичної теорії виник у СРСР. Як пише М. Байтін "наприкінці 30-40-х років XX ст. було вироблено нормативне розуміння й визначення права як системи діючих у державі юридичних норм". При цьому з погляду зазначеного теоретика права: "є підстави стверджувати, що нормативне розуміння права було певним. досягненням, незважаючи на окремі недоліки й навіть помилки" [17, с.122].

Тут слід зазначити, що:

визначення права, як системи правил поведінки було дано в нашій юридичній науці ще в середині 20-х років XX ст.Н. Криленком, який вважав, що право "є не що інше, як система норм, що мають завданням виправдати або охороняти існуючий порядок";

дуже довгий час саме нормативна теорія права панувала у вітчизняній юридичній науці (у всій науці, а не в теорії держави й права). І на сьогодні де-факто саме вона займає домінуюче положення у ній. Нормативне розуміння права виникло й розвивалося у рамках марксистсько-ленінської теорії, тому особливий аспект у ній робився саме на класову сторону змісту правового регулювання.

Це знайшло своє відображення у визначенні права, що було схвалено на Всесоюзній нараді юристів з питань науки Радянської держави й права в липні 1938 р., і яке звучало так: право - це система встановлених або санкціонованих державою формально-визначених, загальнообов'язкових норм, що виражають волю економічно пануючого класу (або союзу класів і соціальних верств) і виступаючих як класовий регулятор суспільних відносин. При цьому "закон, є форма, у якій виражається воля пануючого класу. Право - це не один закон, а вся сума або вся сукупність законів" [17, с.121].

Надалі нормативна теорія права одержала свій розвиток у працях П. Недбайла, С. Алексєєва (крім праць заключного етапу його творчості) та ін.

До слабких сторін нормативного розуміння права, як правило, відносять те, що в його межах:

фактично ігнорується змістовна сторона права;

затушовуються (хоча й не заперечуються) соціально-політичні фактори формування права;

право може служити засобом сваволі з боку держави, як законодавця, що пов'язано з можливостями певного волюнтаризму в правотворчості;

переоцінюються можливості державного примусу;

існуюче правове регулювання (у цьому випадку варто читати: чинне законодавство) завжди в більшій або меншій мірі не відповідає реально існуючим у суспільстві відносинам, тобто нормативне регулювання може, як забігати вперед, так й відставати від існуючих й/або необхідних суспільних відносин;

змішуються поняття "право" й "закон" тощо.

До сильних сторін нормативного підходу можна віднести, що:

підкреслюється визначальна властивість права - його загальнообов'язковість, нормативність, і формальність. Це забезпечує суб'єкта права стабільною, чітко вираженою основою для визначення лінії свого поводження у суспільних відносинах;

чітко зрозумілий механізм захисту й реалізації права, що дає підстави говорити про забезпечений характер права;

право в цьому випадку служить засобом протидії режиму сваволі та беззаконня з боку окремих представників держави. "Якщо. право розглядати як волю пануючого класу поза нормативним її оформленням, - писав П. Недбайло, - право перетворюється з норми у вольові імпульси керівництва, що приводить до довільних, тобто незаконних дій";

право забезпечує стабільний порядок у суспільстві, а суб'єкти правовідносин одержують чітку модель бажаної з погляду права (у цьому випадку слід читати: держави й нормативного припису) поведінки;

чітко окреслено коло прав й обов'язків учасників правовідносин тощо [17, с.122].

Отже, цей напрям також можна віднести до вузького розуміння права.