Доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

12.00.09 - Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі України

Конюшенко Яна Юріївна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Академії управління МВС, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України Підюков Петро Павлович, Академія управління МВС, проректор - начальник Навчально-наукового інституту підготовки управлінського персоналу ОВС

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Іщенко Андрій Володимирович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри криміналістики та судової медицини кандидат юридичних наук, доцент Ляш Андрій Олексійович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри кримінального права та процесу

Захист відбудеться 26 листопада 2010 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.731.03 в Академії управління МВС за адресою: 02121, м. Київ, вул. Колекторна, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Академії управління Міністерства внутрішніх справ за адресою: 02121, Київ, вул. Колекторна, 4.

Автореферат розісланий 23 жовтня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. Ю. Хабло

1. Загальна характеристика роботи

кримінальний досудовий доказ

Актуальність теми. У здійсненні державної політики щодо оптимізації боротьби зі злочинністю, викорінення причин та умов, що її породжують чи сприяють вчиненню злочинів, кримінальному судочинству належить одне з провідних місць.

У діяльності правоохоронних органів з реалізації функцій кримінального судочинства головним завданням є доведення факту й обставин злочину, винуватості особи, яка його вчинила, та притягнення її до кримінальної відповідальності. Важливою складовою кримінального судочинства є доказування, під час якого здійснюються збір, перевірка й оцінка даних, які мають значення для встановлення об'єктивної істини. Кримінально-процесуальні норми становлять сутність кримінально-процесуального доказування, яке посідає чільне місце під час досудового провадження, що відбувається на стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування.

Зміст доказування на досудовому провадженні складає достовірне встановлення фактичних даних і обставин, які мають значення в кримінальному процесі, прийняття відповідних процесуальних рішень, що зумовлює успішне розв'язання актуальних завдань і проблем правосуддя.

За статистичними даними, в 2009 році органами внутрішніх справ зареєстровано 2907335 заяв і повідомлень про злочини, майже дві третини з них (2175041) вирішені з винесенням постанов про відмову в порушенні кримінальних справ. Із 434678 зареєстрованих ОВС злочинів 154529 - тяжких та особливо тяжких їх видів; розкрито (розслідувано) 298650 (всього) і 103439 (тяжких та особливо тяжких) злочинів відносно 212090 та 109554 відповідно осіб, які їх вчинили; залишилися нерозкритими 165576 та 65336 злочинів відповідно. Зупинено провадженням 158085 кримінальних справ, у тому числі за п. 1 ст. 206 КПК - 4429, п. 3 ст. 206 - 151113. Закінчено і передано в суди 233118 справ; розглянуто судами - 183435, з них винесено вироків - 142875, повернено на додаткове розслідування - 5259 справ. Закрито судове провадження у 29528 справах щодо 33045 осіб, виправдано - 597.

Потреба удосконалення кримінально-процесуального доказування на досудовому провадженні зумовлена необхідністю ґрунтовного наукового аналізу правових новел, запроваджених Концепцією реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року

№ 311/2008, а також поглибленого вивчення й обґрунтування підходів до змін законодавства, що містяться в проектах нового КПК, внесених на розгляд Верховної Ради України.

Докази і доказування - проблема комплексна та багатоаспектна, розроблення якої в науці кримінального процесу здійснено не в повному обсязі. Тому закономірною є підвищена зацікавленість нею з боку правознавців. У дослідженні основоположних засад теорії та практики доказування в кримінальному судочинстві вагомою є роль наукових розробок А. Я. Дубинського, Є. Д. Лук'янчикова, В. Т. Маляренка, М. М. Михеєнка, С. М. Стахівського.

У зв'язку з вирішенням більш широкого кола питань або під кутом зору тих чи інших аспектів проблему доказування досліджували у своїх роботах такі автори: Ю. І. Азаров, В. М. Батюк, О. В. Баулін, І. В. Бризгалов, Т. В. Варфоломеєва, І. В. Вернидубов, В. І. Галаган, О. І. Галаган, В. Г. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, М. В. Джига, А. В. Іщенко, М. Н. Карпов, О. В. Капліна, Н. І. Клименко, В. О. Коновалова, А. О. Ляш, О. Р. Михайленко, В. Т. Нор, Г. О. Омельченко, П. П. Підюков, Д. П. Письменний, М. А. Погорецький, В. О. Попелюшко, Д. О. Савицький, І. В. Сервецький, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, В. П. Шибіко, М. Є. Шумило, О. М. Юрченко та ін.

Окреслена проблема привертала до себе увагу й зарубіжних учених-юристів: Р. С. Бєлкіна, І. Бухгольца, В. Г. Даєва, Ц. М. Каз, А. Н. Коп'євої,

Л. М. Карнєєвої, О. М. Ларіна, П. А. Лупинської, Х. Лютера, Г. Панайотова,

В. М. Савицького, М. С. Строговича, Ф. Н. Фаткулліна, Д. Цисаржова, М. Л. Якуб, В. Янса та ін.

Цілісного ж дослідження, яке комплексно охоплювало б усі вузлові напрями, що становлять зміст інституту доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі, до цього часу в науці не здійснювалося.

Водночас особливого значення інститут доказування набуває, насамперед, на досудових стадіях кримінального судочинства. Саме на цих стадіях у результаті оцінки зібраних відомостей (фактичних даних) про вчинений злочин компетентні державні органи (посадові особи) приймають абсолютну більшість рішень про недоцільність подальшого провадження у справі, що дозволяє не допустити невиправданих витрат, зусиль і часу правоохоронних органів, забезпечити надійний захист прав і законних інтересів учасників кримінального процесу.

Крім того, не можна вважати цілком завершеною нормативну регламентацію процедур збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел.

Вище викладене зумовило актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначило його мету та завдання.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення теоретичних і практичних проблем доказування на досудових стадіях кримінального процесу, формування науково обґрунтованих засад і розроблення пропозицій та рекомендацій щодо його вдосконалення.

Відповідно до поставленої мети сформульовані основні завдання, зокрема:

- проаналізувати наукові підходи, розкрити сутність доказів у кримінальному процесі, запропонувати й обґрунтувати авторське бачення їх класифікації;

- визначити систему заходів щодо захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні;

- дослідити генезис сутності та змісту доказування в кримінальному судочинстві, проаналізувати його предмет і межі, роль та місце кримінально-процесуальних правовідносин у визначенні поняття доказування;

- розкрити поняття суб'єктів доказування та теоретичні погляди на їх класифікацію;

- обґрунтувати недоцільність відмови від першої стадії кримінального процесу за Концепцією реформування кримінальної юстиції та одним із законопроектів нового КПК України;

- проаналізувати особливості доказування на кожній із стадії досудового провадження та шляхи його подальшого вдосконалення;

- вивчити проблеми доказування за матеріалами ОРД, визначити шляхи їх більш ефективного використання на досудовому провадженні;

- показати значення прокурорського нагляду, судового й відомчого контролю щодо забезпечення законності процесу доказування на досудовому кримінальному провадженні;

- сформулювати пропозиції щодо удосконалення норм доказового права та його структури в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час кримінально-процесуального доказування на досудовому кримінальному провадженні.

Предметом дослідження є доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі України.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставлених у роботі мети й завдань, специфіки об'єкта та предмету дослідження. Їх основу становить загальний діалектичний метод наукового пізнання реальних явищ, а також їх зв'язків із практичною діяльністю правоохоронних органів і суду. У роботі також використовувалися такі методи наукового пізнання, як: історичний (під час дослідження генезису історико-методологічних засад кримінально-процесуального доказування), системно-структурний (для визначення структурних елементів процесу доказування), порівняльний, статистичний (під час узагальнення результатів роботи ОВС та вивчення практики доказового провадження за матеріалами перевірки заяв та повідомлень про злочини і кримінальних справ), логіко-юридичний (у процесі розроблення теоретичних і практичних засад доказування та пропозицій до законодавчих актів стосовно цієї проблематики), соціологічний (для анкетування працівників органів досудового слідства та дізнання, узагальнень наукових позицій учених, а також результатів власних досліджень) та ін. Наукові методи дослідження використані у взаємозв'язку та взаємозалежності, що сприяло всебічності, повноті та об'єктивності дисертаційного дослідження.

Загальнотеоретичну основу дисертаційного дослідження становлять літературні джерела в галузі теорії права, філософії, конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального права, криміналістики, психології, оперативно-розшукової діяльності.

Нормативною базою дисертаційного дослідження є: Конституція України, закони України, зокрема: «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про адвокатуру», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та інші; міжнародне законодавство та міжнародні договори з питань кримінального судочинства, ратифіковані Верховною Радою України; рішення Конституційного Суду України; постанови Пленуму Верховного Суду України; рішення Європейського суду з прав людини; чинне національне законодавство та законодавство інших країн; кримінально-процесуальне законодавство колишнього СРСР; відомчі нормативно-правові акти Генеральної прокуратури, МВС України та ін.

Емпіричну основу дослідження становлять аналітичні й статистичні матеріали Державного комітету статистики України за 2005-2009 рр. та МВС України за 1990-2009 рр.; дані, отримані в результаті вивчення матеріалів 285 кримінальних справ та 250 матеріалів, за якими відмовлено в порушенні кримінальної справи за 2005-2009 рр.; результати анкетування 218 працівників ОВС на предмет вирішення заяв і повідомлень про злочини, 155 працівників органів досудового слідства щодо вдосконалення практики доказування на досудових стадіях кримінального процесу; особистий практичний досвід здобувача, набутий за час перебування на посаді слідчого слідчого відділення Ірпінського МВ ГУ МВС України в Київській області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні монографічних досліджень теоретичних і науково-прикладних проблем, пов'язаних із діяльністю суб'єктів та учасників кримінального судочинства в процесі доказування під час досудового провадження, в якому на основі використання надбань вітчизняної та зарубіжної юридичної науки, з урахуванням положень чинного кримінально-процесуального законодавства, проектів нового КПК України, міжнародно-правових документів і матеріалів практики сформульовано низку наукових положень та висновків, законодавчих пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення інституту доказування на досудовому провадженні в кримінальному процесі. До найістотніших результатів, які мають певний ступінь наукової новизни, слід віднести низку положень, а саме:

вперше:

- запропоновано класифікацію доказів за способом (механізмом) їх отримання суб'єктом кримінального процесу, що дозволило виокремити такі групи: а) докази, безпосередньо виявлені суб'єктом кримінального процесу; б) докази, отримані від осіб, що виявили їх на виконання відповідного рішення чи доручення суб'єкта кримінального процесу; в) докази, отримані від юридичних або фізичних осіб, які представлені ними суб'єкту кримінального процесу на його вимогу; г) докази, отримані від інших юридичних або фізичних осіб, які надали їх суб'єкту кримінального процесу за власної ініціативи;

- доведено доцільність визначення в КПК України основних понять, змісту та процесуальної форми доказового провадження за матеріалами негласної оперативно-розшукової діяльності, запропоновано їх редакцію;

- внесено й обґрунтовано пропозиції щодо доцільності перегляду структури кримінально-процесуального права, у якій має бути не лише Загальна та Особлива, а й Спеціальна частини, а також відповідного коригування при цьому структури доказового права;

удосконалено:

- наукові підходи в дослідженні правової природи, сутності та системи доказів, їх процесуальних джерел, що дозволило запропонувати авторське визначення поняття доказу в кримінальному судочинстві;

- систему заходів щодо захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні;

- визначення поняття доказування у вітчизняній науці кримінального процесу (яке має містити в собі обов'язкове посилання на специфічні кримінально-процесуальні правовідносини, що виникають, розвиваються і припиняються в процесі доказування), доведено необхідність його закріплення в чинному законодавстві;

- чинники, що характеризують предмет і межі доказування, суб'єктів доказування та їх класифікацію, зміст і механізми доказування на досудовому провадженні з визначенням характерних рис і ознак, специфічних для кожної з його стадій;

- теоретичні засади розв'язання проблеми спрощення процесу кримінального провадження на досудових стадіях судочинства, зокрема, стосовно можливості його здійснення у протокольній формі досудової підготовки матеріалів під час розгляду і вирішення заяв або повідомлень про всі очевидні злочини невеликої та середньої тяжкості; обґрунтовано доцільності повернення до попередньої практики законодавчого визнання дізнання самостійною формою досудового розслідування, яка завершується переданням органом дізнання закінченої провадженням кримінальної справи до суду;

- концептуальні бачення шляхів подальшої оптимізації та покращання доказування на досудових стадіях кримінального процесу;

дістали подальшого розвитку:

- наукові погляди на доцільність збереження в структурі кримінального процесу стадії порушення кримінальної справи (яка потребує перейменування) та безпідставність її скасування за Концепцією реформування кримінальної юстиції та законопроектом нового КПК України;

- науково-теоретичне обґрунтування доцільності подальшого вдосконалення національного кримінально-процесуального законодавства в напрямі наближення його до нормативно-правової бази зарубіжних країн романо-германської, а не англо-саксонської правової системи;

- науково-практичні рекомендації щодо оптимізації процесуального нагляду та контролю за законністю процесу доказування на досудовому провадженні, пошуку оптимального співвідношення між ними й усунення дублювання функцій нагляду та контролю.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані й аргументовані автором теоретичні положення, висновки та пропозиції використовуються та можуть бути використані:

а) у законотворчій сфері - для внесення змін і доповнень до чинного Кримінально-процесуального кодексу України, доопрацювання проекту нового КПК України (акт упровадження Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 04-19/14-2079 від 24.09.2010; листи впровадження: Комітету з питань правової політики Верховної Ради України

№ 04-29/17-1110 від 13.09.2010 та Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України № 04-19/14-2065 від 24.09.2010);

б) у практичній діяльності правоохоронних органів щодо розкриття і розслідування злочинів (акти впровадження Головного слідчого управління МВС України № 1160 від 20.09.2010, ГУ МВС України в Київській області та Слідчого управління ГУ МВС України в м. Києві № 728 від 14.06.2010 та № 1170 від 21.09.2010 відповідно);

в) у навчальному процесі - під час викладання відповідних курсів із кримінального процесу та криміналістики курсантам і слухачам денної та заочної форм навчання за освітньо-професійними програмами на здобуття освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр-магістр, а також у системі післядипломної освіти, спеціалізації та підвищення кваліфікації працівників органів досудового слідства та дізнання (акти впровадження Київського національного університету внутрішніх справ № 734 від 13.06.2010 та Академії управління МВС № 56/2-879 від 05.07.2010).

Матеріали дослідження також упроваджені й використовуються в навчально-методичній роботі кафедри кримінально-правових дисциплін та профілактики злочинів Академії управління МВС під час розроблення навчально-методичних комплексів, у тому числі програм навчальних дисциплін і робочих навчальних програм з проблем доказування та взаємодії його суб'єктів на досудових стадіях кримінального процесу.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою працею. Сформульовані в ній положення, висновки та пропозиції розроблені й обґрунтовані на базі особистих досліджень автора. У статтях, опублікованих у співавторстві з П. П. Підюковим, автором сформульовано поняття доказів і доказування, розроблено класифікацію доказів за обґрунтованою підставою, а також суб'єктів доказування на досудових стадіях. Власні теоретичні розробки в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50 %.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на міжкафедральному семінарі Академії управління МВС і отримали позитивну оцінку з рекомендацією дисертації до захисту.

Основні положення дисертації автор доповідав на міжнародних науково-практичних конференціях «Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законодавчій та правозастосовній діяльності» (Київ, 3 квітня 2009 року), «Актуальні питання запобігання і протидії торгівлі людьми» (Київ, 30 квітня 2010 року) і всеукраїнських науково-практичних конференціях «Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (Запоріжжя, 23 квітня 2010 року) та «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (Алушта, 29 квітня 2010 року) та ін.

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором у п'яти наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, та чотирьох публікаціях тез наукових доповідей і повідомлень на зазначених вище науково-практичних конференціях, розміщених у друкованих збірниках їх матеріалів.

Структура дисертації визначена предметом і зумовлена метою та завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку й вимогам Вищої атестаційної комісії України. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на дев'ять підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження становить 245 сторінок, із них основний текст - 182 сторінки, 22 додатки на 35 сторінках, список використаних джерел на 28 сторінках (265 найменувань).

2. Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з'ясовано ступінь її наукової розробленості, встановлено зв'язок роботи з положеннями державної програми профілактика правопорушень, науковими програмами, планами проведення науково-дослідних робіт Академії управління МВС; визначено об'єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження; висвітлено наукову новизну та практичну значущість отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 «Докази у кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено правову природу і сутність поняття доказів, розкрито їх значення у кримінальному процесі, проаналізовано наукові підходи до видів та класифікації доказів, розглянуто актуальні проблеми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні.

У підрозділі 1.1 «Правова природа доказів та їх значення в кримінальному судочинстві» автором здійснено системний аналітичний огляд наведених у кримінально-процесуальній літературі полярних наукових поглядів щодо юридичної природи й сутності доказів у кримінальному процесі, усебічно досліджено три основні підходи до визначення поняття доказів, що існують у кримінально-процесуальній науці. Дисертант доводить недосконалість «подвійного» (В. Д. Арсеньєв, О. І. Трусов, М. С. Строгович та ін.) чи «єдиного» (С. А. Альперт, В. Я. Дорохов, Н. В. Сибільова) їх розуміння і наводить низку аргументів на користь прихильників позиції відомих учених (А. Р. Бєлкіна,

М. М. Михеєнка, С. М. Стахівського), які вважають доказами лише фактичні дані, передбачені ч. 1 ст. 65 КПК України, і категорично виокремлюють із цього поняття джерела доказів, зазначені в ч. 2 ст. 65 КПК України, що мають самостійне значення. Водночас підкреслюється визначена ними діалектична єдність і взаємозв'язок між доказами та їх джерелами як змісту (фактичні дані щодо обставин, які підлягають встановленню і доказуванню в кримінальному провадженні) і форми (джерела отримання таких фактичних даних щодо вказаних обставин), завдяки чому передбачені в ч. 1 ст. 65 КПК України фактичні дані, які підлягають встановленню під час кримінального провадження, набувають свого змістовного значення.

Висвітлено роль і місце доказів у кримінальному провадженні, розкрито їх значення в реалізації завдань кримінального судочинства, обґрунтовано пропозиції щодо доцільності удосконалення законодавчого визначення поняття доказів, запропоновано його дефініцію.

Обґрунтовано висновок, що будь-які відомості про факти набувають значення доказів у тому випадку, якщо дотримані певні умови щодо сутності й змісту самих цих відомостей, механізму їхньої появи в кримінальному провадженні та відповідного процесуального оформлення: а) у визначеному законом порядку встановлено зв'язок цих відомостей з обставинами, які стосуються матеріалів кримінального провадження; б) вказані відомості отримані суб'єктом кримінального провадження з належних джерел, встановлених кримінально-процесуальним законодавством; в) в установленій законом процесуальній формі констатується значення таких відомостей як кримінально-процесуальних доказів.

У підрозділі 1.2 «Види та класифікація доказів» акцентується увага на тому, що вказані питання є одними з основних серед інших положень досліджуваної проблеми. Від правильного їх розуміння значною мірою залежать нормальний рух доказового провадження в кримінальному судочинстві, дотримання законних прав та інтересів осіб, які беруть у ньому участь.

Дисертант обґрунтовує наукову позицію, що види доказів - це різновид передбачених в КПК України (ч. 1 ст. 65) фактичних даних (відомостей про факти), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий (прокурор) і суд встановлюють обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (матеріалів кримінального провадження).

На його погляд, повне й системне розуміння видів доказів можливе і найбільш прийнятне через їх систематизацію завдяки розподілу доказів на відповідні класифікаційні групи за характерними ознаками, що визначають їх внутрішню сутність (спільність).

Поділяючи погляди С. М. Стахівського, автор доводить недоцільність обрання критерієм класифікації доказів їх оцінку (належність, допустимість, достовірність тощо), вважає штучним розподіл доказів на матеріально-правові та процесуальні, юридичні й фактичні, а також визначення нейтральних доказів поряд з обвинувальними і виправдувальними.

Запропоновано новий критерій класифікації доказів - за способом (механізмом) їх отримання суб'єктом кримінального процесу, що дозволяє виокремити чотири групи доказів: а) виявлені докази (безпосередньо отримані суб'єктом кримінального процесу під час самостійного провадження процесуальних, слідчих і судових дій); б) встановлені докази (що отримані від організацій, установ, правоохоронних органів чи уповноважених осіб, які виявили їх на виконання відповідного рішення (постанови), вказівки чи доручення (окремого доручення) суб'єкта кримінального процесу (про провадження експертиз, освідувань тощо); в) витребувані докази (отримані суб'єктом кримінального процесу від юридичних чи фізичних осіб на його вимогу (ч. 1 ст. 66 КПК України); г) подані докази (що надійшли від юридичних чи фізичних осіб, які надали їх суб'єкту кримінального процесу за власної ініціативи (ч. 2 ст. 66 КПК України).

У роботі наведено низку аргументів на користь практичної значущості запропонованої дисертантом класифікації доказів за способом (механізмом) їх отримання суб'єктом кримінального процесу.

У підрозділі 1.3. «Захист доказів у кримінально-процесуальному провадженні» автор ретельно дослідив наукові підходи до проблеми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні, в тому числі на монографічному та дисертаційному рівнях (В. С. Зеленецький, М. В. Куркін, Т. І. Панасюк). На підставі здійсненого аналізу доведено, що чинним вітчизняним законодавством за останні понад чверть століття зроблено вагомий крок уперед за теоретичним і практичним напрямами, однак при цьому враховані не всі міжнародні стандарти й положення світової практики. Проблема захисту доказів розглядається в юридичній літературі переважно крізь призму забезпечення особистого захисту й безпеки суб'єктів і учасників кримінального процесу, а не в аспекті реалізації покладених на них функцій і повноважень, прав та обов'язків, зокрема, у сфері доказування.

З огляду на викладене, в дослідженні внесено низку основних системних пропозицій щодо законодавчого розв'язання проблеми захисту доказів (і доказового провадження), які передбачають застосування суб'єктами кримінально-процесуального доказування відповідних заходів, спрямованих на створення належних умов, достатніх для того, щоб забезпечити: 1) гарантоване обмеження доступу сторонніх осіб до інформації, що має доказове значення; 2) нерозголошення доказової інформації суб'єктами й учасниками кримінального судочинства; 3) надійне зберігання від псування чи знищення предметів і документів, що мають доказове значення; 4) захист і забезпечення безпеки суб'єктів та учасників кримінального судочинства, членів їх сімей і близьких родичів від протиправного на них впливу з боку осіб, зацікавлених у незаконній протидії належному відправленню правосуддя; 5) спеціальний захист технічних засобів фіксації інформації, що застосовуються під час доказування; 6) чітке дотримання суб'єктами доказування вимог чинного законодавства, що регламентують порядок провадження та фіксації результатів процесуальних, слідчих і судових дій; 7) напрацювання чіткого механізму взаємодії між суб'єктами кримінального процесу, що здійснюють доказування, та суб'єктами оперативно-розшукової діяльності, оперативного супроводження останніми процесу кримінального провадження, ретельного ведення відповідної категорії оперативно-розшукових справ згідно з вимогами ст.ст. 9, 9-1, 9-2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»; 8) використання у процесі оперативного супроводження досудового провадження не тільки вимог відомчих нормативно-правових актів, а й наукових і науково-практичних рекомендацій за напрямами юридичної, психологічної та інших галузей наукових знань.

Розкрито механізми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні, які застосовуються в процесі реалізації кожного з указаних вище заходів.

Розділ 2 «Доказування у кримінальному судочинстві» складається з трьох підрозділів, що розкривають поняття та зміст, елементи доказування, його предмет і межі, проблеми досягнення об'єктивної істини під час доказового провадження. Досліджені й уточнені суб'єкти кримінально-процесуального доказування, наукові та практичні підходи до їх класифікації.

У підрозділі 2.1 «Поняття і зміст доказування» зіставлено наукові погляди на поняття і зміст доказування, наведені в літературі, проаналізовано дискусії вчених навколо них. Спираючись на теорію доказів, дисертант розглядає процес доказування як різновид пізнання об'єктивної істини щодо обставин злочину, який характеризується єдністю двох пов'язаних між собою і взаємозумовлених ступенів пізнання: чуттєвого (безпосереднього) та раціонального (опосередкованого), погоджується з авторами (С. А. Шейфер та ін.), які вважають процедуру кримінально-процесуального доказування специфічною процесуальною методологією пізнання відповідного об'єкта дослідження уповноваженими законом суб'єктами кримінального процесу.

Основною причиною цих дискусій автор вважає відсутність нормативно-правової регламентації інституту доказування, його поняття та змісту в національному кримінально-процесуальному законодавстві. Найприйнятнішою визначено позицію М. М. Михеєнка та С. М. Стахівського, відповідно до якої кримінально-процесуальне доказування - це передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу щодо збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації). Спираючись на неї, автор обґрунтовує власний підхід до визначення поняття доказування, наводить його дефініцію, яку пропонує закріпити в законі.

Обґрунтовано обов'язковість посилання на кримінально-процесуальні правовідносини як на невід'ємний атрибут у визначенні поняття кримінально-процесуального доказування, наголошено на важливості такого підходу як для теорії, так і практики кримінального судочинства, зумовленого специфікою вказаних правовідносин.

За аналогією з кримінально-процесуальним законодавством Російської Федерації дисертант вважає доцільним передбачити інститут доказування окремою главою КПК України з нормативним визначенням основних його понять.

Аналізуючи мету кримінального судочинства, автор зазначає, що встановлення об'єктивної істини неможливе без належного доказування на його досудових стадіях - порушення кримінальної справи та досудового розслідування. Дисертант зазначає, що на кожній з указаних стадій кримінального процесу доказування має самостійний характер, водночас, йому притаманні як спільні, так і відміні ознаки, яким приділено окрему увагу в роботі.

У підрозділі 2.2 «Предмет і межі доказування» автор, ураховуючи, що ці поняття не регламентуються чинним законодавством, а є предметом науково-теоретичних досліджень, усебічно аналізує висловлені в літературі погляди на них та з урахуванням вітчизняної і світової практики приходить до певних висновків, зокрема ґрунтовно доводить, що сукупність фактів і обставин, які утворюють предмет доказування на будь-якому етапі чи стадії досудового провадження, завжди визначається метою кримінально-процесуального доказування на цих стадіях або їх етапах - досягнення об'єктивної істини.

Об'єктивна істина, що підлягає встановленню під час кримінального провадження, розглядається як діалектична єдність абсолютного та відносного знання (аналогічної думки щодо характеру істини в кримінальному судочинстві дотримуються В. Я. Давидов, А. Я. Дубинський, І. М. Лузгін і деякі інші автори).

Немаловажне значення для встановлення істини мають межі доказування - достатність, повнота і достовірність дослідження фактичних даних, що зумовлюють прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Водночас у процесі доказування не завжди необхідним є досягнення об'єктивної істини як мети кримінального судочинства. Насамперед це стосується випадків вирішення заяв і повідомлень про злочини шляхом відмови в порушенні кримінальної справи або її закриття за окремими обставинами.

У дисертації проаналізовано й уточнено наукові погляди щодо структури предмету доказування і його елементів, розподілу предмету доказування на види, співвідношення предмету і меж доказування, чіткості термінологічного їх визначення в кримінально-процесуальному законодавстві.

Відповідно до структури КПК України, яка передбачає спеціальний порядок окремих видів кримінального провадження (справи про злочини неповнолітніх, щодо застосування примусових заходів медичного характеру, видачі особи (екстрадиції), на думку дисертанта, має передбачатись і спеціальний вид предмету доказування. З огляду на це, в дисертації наведено аргументи на користь пропозиції щодо доцільності перегляду структури кримінально-процесуального права, яка має складатися не лише із Загальної та Особливої, а й Спеціальної частин, з відповідним корегуванням при цьому і структури доказового права, визначенням різновидів предмету доказування.

У підрозділі 2.3 «Суб'єкти доказування та їх класифікація» дисертантом проаналізовано погляди вчених (В. Д. Арсеньєва, Г. Ф. Горського, Л. Д. Кокорева, М. М. Михеєнка, С. В. Слінька, С. М. Стахівського, В. М. Тертишника,

П. С. Елькінд та ін.) щодо поняття суб'єктів, які здійснюють чи беруть участь у доказовому провадженні, та їх класифікації, визначено авторський підхід до предмету дослідження, сформульовано відповідні пропозиції та нормативно-правові новели.

Автор виходить з однозначного розуміння суб'єкта доказування як носія певних прав, якими він наділений, не в статичному, а в динамічному значенні. На цій підставі зроблено висновок, що в кожному передбаченому законом випадку за наявності відповідних підстав зазначена категорія права в динаміці означає не що інше, як обов'язок діяти певним чином у конкретно визначеній законодавством ситуації та за наявності передбачених підстав чи обставин. Аргументується і доводиться нетотожність понять «суб'єкт доказування» і «суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин».

Класифікацію суб'єктів доказування запропоновано здійснювати за їх функціональними ознаками, які зумовлюють рух, розвиток або припинення процесу доказування в повному обсязі чи на будь-якій стадії (етапі) кримінального провадження. Виокремлено дві класифікаційні групи: 1) суб'єкти доказування - державні органи та посадові особи, на яких покладено обов'язок здійснювати (організовувати, забезпечувати) процес доказування; 2) інші учасники (суб'єкти окремих етапів) доказового провадження, які умовно поділяються на дві підгрупи: а) особи, які мають право брати участь у процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та ін.); б) особи, залучені суб'єктом доказування до участі в доказовому провадженні (експерти, спеціалісти, перекладачі та ін.).

У Розділі 3 «Особливості процесу доказування на досудовому провадженні в кримінальному процесі та забезпечення його законності», який складається з трьох підрозділів, ідеться про те, що на кожній зі стадій досудового провадження обсяг і зміст процесу доказування, його структура й елементи мають свої особливості, зумовлені, насамперед, завданнями певної стадії, розкрито процесуальні механізми, що забезпечують законність доказового провадження на цих стадіях.

У підрозділі 3.1 «Особливості доказування на стадії порушення кримінальної справи» узагальнено наукові погляди, проаналізовано чинне законодавство та практика його застосування, на цих підставах аргументується висловлена в юридичній літературі думка щодо недосконалості назви першої стадії кримінального процесу, а також її змісту, регламентованого чинним законодавством. Зокрема, зважаючи, що назва першої стадії судочинства за етимологією має дещо біопсихологічне забарвлення, дисертант вважає за доцільне іменувати її стадією вирішення заяв або повідомлень про злочини.

Досліджуючи та визначаючи особливості процесу доказування, характерні для першої стадії кримінального провадження, автор доводить, що на стадії порушення кримінальної справи відбувається повноцінне кримінально-процесуальне доказування, законодавчо дещо обмежене за формами й можливостями, що і зумовлює його специфіку. Передбачені законом процесуальні дії є способами збирання, перевірки й оцінки документів чи предметів як джерел доказів (ст. 78, 83 КПК України), а відомості, які в них містяться, - як докази (ч. 1 ст. 65 КПК України), на підставі яких встановлюється наявність або відсутність ознак злочину; вони також можуть бути використані й на подальших стадіях кримінального судочинства.

Дисертант акцентує увагу на відсутності серед перелічених ч. 2 ст. 65 КПК України джерел доказів протоколів процесуальних дій, що складаються при перевірці заяв або повідомлень про злочини, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством, і пропонує усунути цю прогалину в указаній нормі КПК України.

Проаналізувавши правову природу слідчих дій, дозволених провадженням на стадії, що досліджується: огляд місця події в невідкладних випадках, якщо це необхідно для негайного порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 190 КПК України) та арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину (ч. 3 ст. 187 КПК України), здобувач вважає можливим дозволити проведення й інших слідчих дій, необхідних для встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, для вирішення питання про порушення кримінальної справи (оглядів усіх видів, освідувань, експертиз, виїмок) за наведених умов.

Автором доведено також, що запровадження протокольної форми з метою спрощення досудового кримінального провадження заслуговує на позитивну оцінку, запропоновано поширити можливість її застосування щодо всіх видів очевидних злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Обґрунтовано недоцільність відмови від першої стадії кримінального процесу, визначеної Концепцією реформування кримінальної юстиції, наведено статистичні дані за 2005-2009 рр., які свідчать, що в середньому лише менш ніж кожен третій матеріал про злочин не знаходить свого остаточного вирішення на цій стадії.

Підтримано й додатково обґрунтовано наукову позицію (В. Т. Маляренка та ін.) про необхідність збільшення строків розгляду заяв і повідомлень про злочин до п'яти, а за необхідності їх перевірки - до 15 діб із наданням прокурору права подовжити строк до 30 діб, що знайшло своє відображення і в проекті нового КПК України.

У підрозділі 3.2 «Доказування на стадії досудового розслідування» зазначається, що саме на цій стадії відбувається більш розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби, використовуються матеріали оперативно-розшукової діяльності. Обґрунтовується доцільність посилення ролі й місця ОРД, її негласних форм і методів у збиранні та перевірці доказів і їх джерел під час розкриття й розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів, нормативного закріплення в КПК України підстав, умов та порядку використання у кримінальному судочинстві й процесі доказування на досудовому провадженні, зокрема, матеріалів негласного оперативно-розшукового провадження.

Визначаються специфічні риси доказування, характерні для цієї стадії кримінального процесу, що допомагають з'ясувати його сутність: а) діяльність суб'єктів доказування має спрямовуватися на розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила, пошук і перевірку доказів, що підтверджують і зумовлюють прийняття ними відповідних процесуальних рішень; б) діяльність суб'єктів кримінально-процесуального доказування не може бути однобокою, мати виключно обвинувальний характер; в) доказування на стадії досудового розслідування - діяльність процесуальна, регламентована нормами кримінально-процесуального закону, здійснювана у визначеній процесуальній формі, поза якої будь-які дії її суб'єктів не породжують правових наслідків; г) доказування на стадії досудового розслідування має пізнавальну, дослідницьку спрямованість; д) дії й рішення суб'єктів доказування повинні мати засвідчувальний характер, оскільки вони не тільки збирають й перевіряють відомості про факти, значущі для кримінальної справи, а й фіксує отримані відомості, надаючи їм правового значення.

У роботі доводиться доцільність повернення до практики законодавчого визначення дізнання самостійною формою досудового розслідування, що сприятиме спрощенню кримінального судочинства на цій стадії.

Зроблено застереження щодо можливості використання як доказової інформації, отриманої за допомогою технічного пристрою (поліграфа), що фіксує фізіологічний чи психічний стани людини, оскільки це суперечить моральним категоріям кримінального судочинства.

У підрозділі 3.3 «Прокурорський нагляд, судовий та відомчий контроль за доказуванням на досудовому провадженні» висвітлюється комплекс актуальних питань щодо забезпечення законності за процесом доказового провадження на досудових стадіях кримінального судочинства, визначено роль і місце прокурорського нагляду, а також судового та відомчого процесуального контролю за доказуванням на досудовому провадженні, окреслено основні шляхи їх оптимізації та подальшого вдосконалення, досліджено й обґрунтовано чинники, які зумовлюють оптимальне співвідношення між ними з метою усунення дублювання функцій нагляду та контролю.

Автор керується тим, що законність і обґрунтованість є необхідними ознаками, властивими для будь-якої сфери кримінально-процесуальної діяльності, в тому числі сфери доказового провадження.

Законність доказування - це чинник, який забезпечується точним застосуванням чинного законодавства як у процесі доказового провадження, так і під час прийняття відповідних процесуальних рішень та їх виконання.

Обґрунтованість - це зумовленість процесуальних дій та рішень, що відбуваються під час кримінально-процесуального доказування, наявністю достатніх і достовірних доказів, зібраних, досліджених та оцінених в установленому законом порядку.

Проаналізовано сутність і практику належної та неналежної організації прокурорського нагляду за доказуванням, позитивні й негативні наслідки наглядової діяльності органів прокуратури, підтримано доцільність визначення трирівневої системи організації прокурорського нагляду за доказуванням, доводиться, що прокурор є повноважною посадовою особою, яка забезпечує процесуальне керівництво процесом досудового кримінального провадження в цілому й доказуванням зокрема.

Досліджено види судового контролю - попередній і подальший, розглянуто сутність кожного з них та можливість застосування в процесі доказування.

Наголошено, що важливим видом процесуального контролю за дотриманням законності під час доказування на досудовому провадженні є галузевий відомчий контроль.

Розкрито механізми, форми й методи здійснення прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю, який регламентується КПК України та іншими законодавчими актами, відповідними постановами Пленуму Верховного Суду України, відомчими нормативно-правовими актами Генеральної прокуратури України, МВС та інших правоохоронних органів України, окреслено процесуальний характер такого нагляду й контролю, обґрунтовується доцільність їх чіткого законодавчого розмежування з метою усунення дублювання їхніх функцій.

Доводиться безпідставність твердження, що «соціальний контроль» з боку ЗМІ, громадських установ чи об'єднань, підприємств, організацій або зацікавлених осіб є самостійним видом процесуального контролю.

Висновки

У результаті проведеного комплексного й системного аналізу та наукового дослідження проблем доказування на досудовому кримінальному провадженні, теоретичного осмислення низки вітчизняних і зарубіжних наукових праць, узагальнення слідчої та судової практики сформульовано висновки, пропозиції та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни, а також мають вагоме теоретичне і практичне значення, зокрема:

1. Запропоновано законодавче закріплення авторського визначення поняття доказів у кримінальному процесі: «докази - це будь-які відомості про факти, отримані в установленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з'ясування, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття законних і обґрунтованих рішень».

2. Розроблено новий критерій класифікації доказів - за способом (механізмом) їх отримання суб'єктом кримінального процесу (кримінально-процесуального доказування), що дозволило виокремити чотири їх групи:

а) виявлені докази (безпосередньо отримані суб'єктом кримінального процесу під час самостійного провадження процесуальних, слідчих та судових дій);

б) встановлені докази (отримані суб'єктом кримінального процесу від організацій, установ, правоохоронних органів чи уповноважених осіб, які встановили їх на виконання його відповідного рішення (постанови), доручення (окремого доручення) чи вказівки (про провадження експертиз, обшуків, освідувань тощо);

в) витребувані докази (отримані суб'єктом кримінального процесу від юридичних чи фізичних осіб на його вимогу (ч. 1 ст. 66 КПК України);

г) подані докази (що надійшли від юридичних чи фізичних осіб, які надали їх суб'єкту кримінального процесу з власної ініціативи (ч. 2 ст. 66 КПК України).

3. Напрацьовано цілісну систему основних заходів щодо комплексного захисту доказів (і доказового провадження) у кримінально-процесуальному судочинстві, яка передбачає створення належних умов, достатніх для гарантованої безпеки як суб'єктів і учасників кримінального процесу, так і реалізації ними відповідних функцій, повноважень, прав та обов'язків у сфері доказування та надійного збереження отриманих відомостей про фактичні дані, предметів і документів, що мають доказове значення.

4. На підставі всебічного системного аналізу генезису сутності та змісту кримінально-процесуального доказування, його предмету і меж, ролі й місця кримінально-процесуальних правовідносин обрано новий підхід до визначення поняття доказування в такій редакції: «Доказування - це передбачена законом діяльність уповноважених державою органів і посадових осіб (органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду), а також юридичних і фізичних осіб, які залучені до цього провадження чи беруть у ньому участь, по збиранню (встановленню, формуванню), всебічній перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень з наведенням аргументів для їх обґрунтування (мотивації), здійснювану з метою пізнання та встановлення об'єктивної істини в межах кримінально-процесуальних правовідносин, зумовлених такою діяльністю».

5. Розкрито поняття суб'єктів доказування та їх класифікації, доведено нетотожність понять «суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин» і «суб'єкт доказування» та з урахуванням нормативного визначення (п. 8, 10, 11 ст. 32 КПК України) термінів «учасників процесу», «законних представників» та «близьких родичів», сформульовано авторське бачення законодавчого роз'яснення в ст. 32 КПК України (п. 7-1) терміну «Суб'єкт процесу» (« Суб'єкт доказування»).

6. Доведено недосконалість Концепції реформування кримінальної юстиції в частині скасування нею першої стадії кримінального процесу та визнано за доцільне наближення національного кримінально-процесуального законодавства до найбільш прийнятних для України нормативно-правових стандартів зарубіжних країн, насамперед романо-германської правової системи, але з обов'язковим урахуванням при цьому історичних традицій власного нормотворення та правозастосування.

7. Визначено особливості процесу доказування на стадії порушення кримінальної справи, окреслено основні напрями його подальшої оптимізації, запропоновано, зокрема, дозволити провадження на цій стадії (за певних умов) усіх видів оглядів, освідування, експертизи й виїмки, доповнити перелік джерел доказів, передбачений ч. 2 ст. 65 КПК України, протоколами процесуальних дій, збільшити строки розгляду заяв і повідомлень про злочини до 5, а за необхідності їх перевірки - до 15 діб з наданням прокурору права продовжити цей строк до 30 діб, доведено доцільність розширення меж застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів на всі очевидні злочини невеликої та середньої тяжкості.

8. Розкрито специфічні риси доказування на стадії досудового розслідування та їх сутність, обґрунтовано доцільність повернення до практики законодавчого визначення дізнання самостійною формою досудового розслідування, яка існувала до 1993 року.

9. Визначено роль і місце ОРД, передусім негласних її форм, у процесі доказування, а також пріоритетні шляхи посилення значення матеріалів негласного оперативно-розшукового провадження в кримінально-процесуальному доказуванні та судочинстві в цілому, насамперед під час розкриття та розслідування тяжких і особливо тяжких злочинів, запропоновано роз'яснити в ст. 32 КПК України значення термінів «Негласне провадження» (п. 7-2) і «Суб'єкт негласного провадження» (п. 7-3), а також доповнити КПК статтями 66-1 «Доказування за матеріалами негласного провадження», 66-2 «Порядок негласного провадження», 66-3 «Строки негласного провадження та порядок їх продовження», 85-1 «Протокол негласного провадження» з наведенням їх авторської редакції.

10. Доведено, що законність і обґрунтованість - необхідні ознаки, властиві для будь-якої сфери діяльності, в тому числі сфери досудового кримінального провадження. Розкрито механізми, форми й методи прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю, обґрунтовано доцільність їх чіткого законодавчого розмежування з метою усунення дублювання їхніх функцій.

11. Обґрунтовано доцільність перегляду структури кримінально-процесуального права, яка має містити Загальну, Особливу та Спеціальну частини, і відповідного коригування структури доказового права з визначенням загального, особливого та спеціального предметів доказування.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Конюшенко Я. Ю. Правова сутність рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності на початковому етапі кримінального судочинства / П. П. Підюков, Я. Ю. Конюшенко // Вісник Академії управління МВС. - 2008. - № 3. - С. 31-38.

2. Конюшенко Я. Ю. Важливі аспекти взаємодії слідчого з органом дізнання / П. П. Підюков, Я. Ю. Конюшенко // Вісник Академії управління МВС. - 2009. - № 4. - С. 47-55.

3. Конюшенко Я. Ю. Кримінальне судочинство та його перша стадія: теоретичний і практичний аспекти відповідно до національного нормотворення та проекту КПК України / П. П. Підюков, Я. Ю. Конюшенко // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2010. - № 1. - С. 42-46.

4. Конюшенко Я. Ю. Поняття доказів у кримінально-процесуальному провадженні, їх зміст і класифікація / Я. Ю. Конюшенко // Право України. - 2010. - № 3. - С. 232-237.

...