Неізоляційні запобіжні заходи в кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

НЕІЗОЛЯЦІЙНІ ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Захарко Андрій Володимирович

Дніпропетровськ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Виконання завдань кримінального процесу, як правило, неможливе без застосування заходів кримінально-процесуального примусу й особливого їх різновиду - запобіжних заходів. У зв'язку з цим до них прикуто увагу багатьох дослідників. Уперше, в 1868 році, через чотири роки після прийняття Статуту кримінального судочинства (далі - Статуту), видатним вітчизняним вченим-правником О.Ф. Кістяківським було захищено докторську дисертацію, присвячену запобіжним заходам.

Пізніше запобіжні заходи досліджували Ю.П. Аленін, І.А. Богова, В.П. Бож'єв, Є.Г. Васильєва, А.В. Величко, С.І. Вершиніна, В.Г. Гончаренко, П.В. Гридюшко, Ю.М. Грошевий, Т.В. Данченко, О.Є. Духін, З.Д. Єнікєєв, М.І. Капінус, О.В. Капліна, Є.Г. Коваленко, Ю.Д. Лівшиц, Л.М. Лобойко, П.І. Люблінський, В.Т. Маляренко, О.В. Медведєва, Р.І. Мельник, О.Р. Михайленко, В.А. Михайлов, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, І.В. Овсянников, Ю.Г. Овчинников, В.В. Онопенко, І.Л. Петрухін, П.П. Пилипчук, І.В. Пільгуй, О.П. Рижаков, В.В. Рожнова, В.В. Скворцов, В.В. Сташис, Н.В. Ткачова, О.М. Толочко, І.Л. Трунов, Л.Д. Удалова, В.І. Чорнобук, Д.А. Чухраєв, В.П. Шибіко, І.С. Яковець та ін.

У працях зазначених науковців досліджувалися лише загальні для всіх запобіжних заходів категорії (поняття запобіжних заходів, їх специфічні правові властивості, підстави застосування тощо) або тільки окремі види неізоляційних запобіжних заходів. У них не досліджено неізоляційні запобіжні заходи як окреме системне утворення. Разом з тим, здійснений ними глибокий аналіз окремих неізоляційних запобіжних заходів являє собою необхідний фундамент для якісного комплексного дослідження системи кримінально-процесуальних неізоляційних запобіжних заходів.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виявила недосконалості українського кримінально-процесуального законодавства, що, зокрема обумовлюють не завжди виправдане поширене застосування в Україні такого запобіжного заходу, як взяття під варту. Це пояснюється наявністю неефективної системи неізоляційних запобіжних заходів, яка не здатна забезпечити рівновагу між правами підозрюваного (обвинуваченого) та умовами, необхідними для забезпечення ефективного розслідування злочину. Деякі неізоляційні запобіжні заходи, передбачені чинним Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК), які могли б бути альтернативою взяттю під варту, майже не застосовуються, бо є неефективними. Втратив колишню ефективність такий запобіжний захід, як порука громадської організації або трудового колективу. Багато складнощів у слідчій практиці виникає із застосуванням інших неізоляційних запобіжних заходів.

Викладене свідчить про неефективність існуючої системи неізоляційних запобіжних заходів, а отже, про необхідність її вдосконалення відповідно до вимог Конституції України та міжнародних нормативно-правових актів щодо забезпечення прав людини. Саме на цьому наголошується в п.1.8 Плану заходів, затвердженому Указом Президента України № 39/2006 від 20 січня 2006 року „Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”.

Науковим завданням роботи є комплексне теоретичне дослідження системи неізоляційних запобіжних заходів, їх регламентації з метою виявлення можливих недоліків та наукове обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення як системи неізоляційних запобіжних заходів, так і їх правової регламентації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на положеннях п. 5 розділу 4 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України № 361/2006 від 10 травня 2006 року та абз. 2 розділу 1 Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України № 311/2008 від 8 квітня 2008 року; є складовою наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України, передбачених, зокрема п. 1.1. Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 року.

Роботу виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Тема дисертації затверджена Вченою радою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 25 січня 2007 року (протокол № 1). Тему уточнено 27 жовтня 2009 року (протокол № 8).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є науковий результат у вигляді теоретичного обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення системи неізоляційних запобіжних заходів через її доповнення новими запобіжними заходами, що відповідають сучасним вимогам забезпечення прав людини і спроможні сприяти підвищенню ефективності розслідування у справі, а також рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання неізоляційних запобіжних заходів та практики їх застосування органами розслідування, прокуратури й суду.

Мета дослідження зумовила постановку й вирішення таких завдань:

- з'ясувати історичний розвиток неізоляційних запобіжних заходів;

- дослідити ознаки неізоляційних запобіжних заходів та сформулювати їх дефініцію;

- визначити ступінь суворості кожного з неізоляційних запобіжних заходів та виробити пропозиції щодо систематизації наведених запобіжних заходів за їх суворістю;

- проаналізувати норми КПК, якими регламентується застосування чинних неізоляційних запобіжних заходів, й виробити пропозиції щодо їх вдосконалення як з метою підвищення ефективності запобіжних заходів, так і покращення при цьому захисту прав людини;

- обґрунтувати пропозиції щодо доповнення чинного КПК нормами, що регламентують нові неізоляційні запобіжні заходи;

- розробити систему правил застосування неізоляційних запобіжних заходів.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, розвиваються та припиняються при застосуванні в кримінальному процесі заходів примусу.

Предметом дослідження є неізоляційні запобіжні заходи в кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання дійсності.

При написанні першого розділу дисертації для дослідження історичних особливостей розвитку запобіжних заходів переважно використовувалися історичний метод і метод спостереження. Для визначення поняття неізоляційних запобіжних заходів використовувалися такі методи дослідження: спостереження, порівняльно-правовий, статистичний, логіко-юридичний, абстрагування, формалізації, аналізу та ідеалізації.

У другому розділі дисертації для дослідження системи неізоляційних запобіжних заходів і їх характеристики використовувалися методи: логіко-юридичний, спостереження, системно-структурного аналізу, порівняння, абстрагування, аксіоматичний, моделювання, синтезу.

Для обґрунтування правил застосування запобіжних заходів, яким присвячено третій розділ дисертації, використовувалися методи: системно-структурного аналізу, логіко-юридичний, порівняння, абстрагування, ідеалізації та аксіоматичний.

Статистичний метод використано для узагальнення результатів анкетування та вивчення кримінальних справ. Для вивчення та узагальнення практики застосування запобіжних заходів застосовано соціологічні методи анкетування та інтерв'ювання.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, у яких досліджуються кримінально-процесуальні запобіжні заходи.

У дисертації проаналізовано наукові праці вчених-процесуалістів та законодавство Російської імперії до 1917 р., законодавство колишніх Союзу РСР та союзних республік, чинний КПК України та проекти нового КПК. У порівняльному аспекті проаналізовано законодавство іноземних держав: Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Італійської Республіки, Республіки Молдова, Королівства Нідерландів, Республіки Польща, Російської Федерації, Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччина, Французької Республіки, Королівства Швеція.

Нормативно-правову основу дослідження складає Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), Міжнародний пакт про громадські та політичні права, Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням, Конституція України, кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство та інші галузі законодавства України.

Обґрунтованість та достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали результати аналізу 200 кримінальних справ, що перебували у провадженні слідчих ГУМВС України в Дніпропетровській області та ЛУ на Придніпровській залізниці УМВС України на залізничному транспорті за період з 2005 по 2008 рік; результати анкетування 330 працівників органів досудового розслідування й суду (128 працівників органів дізнання, 139 слідчих ОВС, 63 суддів); аналітичні й статистичні дані Верховного Суду України та МВС України. При написанні дисертації використано особистий досвід роботи автора в органах дізнання та досудового слідства системи МВС України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в українській кримінально-процесуальній науці монографічним дослідженням, у якому розглядається нормативно-правова регламентація застосування неізоляційних запобіжних заходів як системного утворення. При цьому особливо значущими, що мають як теоретичне, так і безпосередньо практичне значення, є такі положення дисертації:

вперше:

- визначено, що неізоляційними запобіжними заходами є різновид кримінально-процесуальних запобіжних заходів, не пов'язаних з відокремленням особи, якій інкримінується вчинення злочину (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого), від її звичайного суспільного середовища (без позбавлення можливості контакту з іншими), та призначених для забезпечення її належної поведінки;

- сформульовано загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів як правові положення, якими повинні керуватися всі посадові особи при застосуванні неізоляційних запобіжних заходів у кримінальному процесі;

- обґрунтовано необхідність запровадження до КПК України загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів, зокрема, у вигляді чотирьох спростовних презумпцій (загальна презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів; презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів до осіб, які мають захворювання, внесені до переліку, передбаченого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України №3/6 від 18 січня 2000 року; презумпція звільнення з-під варти обвинуваченого після закінчення досудового слідства з застосуванням за необхідності неізоляційного запобіжного заходу; презумпція поступового збільшення суворості запобіжного заходу при його зміні на більш суворий в разі порушення обвинуваченим умов попередньо застосованого запобіжного заходу);

- надано визначення спеціальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів як правових положень, якими повинні керуватися посадові особи при застосуванні окремих видів неізоляційних запобіжних заходів, а також щодо певних категорій осіб: неповнолітніх, військовослужбовців та осіб, щодо яких у слідчого є сумніви з приводу їх дієздатності;

- обґрунтовано необхідність запровадження до КПК нового різновиду запобіжного заходу застави, що застосовується в імперативному порядку, тобто незалежно від згоди обвинуваченого при встановленні мотиву в останнього використати наявні майнові ресурси всупереч правилам належної поведінки;

удосконалено:

- поняття належної поведінки особи, щодо якої застосовано запобіжний захід, зокрема доведено необхідність його доповнення такими обов'язками особи: з'являтися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; повідомляти органу дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду про зміну свого місця проживання; не ухилятися від дізнання, слідства та суду; не перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі в незаконний спосіб; не продовжувати злочинну діяльність; не заважати виконанню процесуальних рішень та самій виконувати їх; виконувати законні вказівки та розпорядження особи, яка проводить розслідування, та інші процесуальні обов'язки;

- поняття підстав застосування запобіжних заходів, зокрема обґрунтовано необхідність доповнення його ознакою доведеності у матеріалах кримінальної справи обставин (фактів), що обумовлюють наявність у конкретного підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного достатнього мотиву спробувати ухилитися від слідства та суду або від виконання процесуальних рішень, перешкодити встановленню істини у справі чи продовжити злочинну діяльність;

- структуру системи неізоляційних запобіжних заходів з поділом на основні й додаткові та обґрунтовано пропозицію основними запобіжними заходами вважати (від менш до більш суворого): 1) особисту поруку; 2) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи; 3) підписку про невиїзд; 4) нагляд міліції (у разі запровадження до КПК); 5) нагляд командування військової частини; 6) заставу. Додатковими запобіжними заходами є: 1) запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; 2) відсторонення обвинуваченого від посади; 3) тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав (у разі запровадження до КПК); 4) тимчасове вилучення паспорта (у разі запровадження до КПК).

дістали подальшого розвитку:

- критерії відмежування запобіжних заходів від інших заходів кримінально-процесуального примусу. Обґрунтовано, що критерієм такого відмежування є об'єктивна раціональність застосування примусового заходу з попереджувальною метою і спроможність такого заходу передбаченими в КПК заборонами забезпечувати досягнення хоча б однієї з цілей застосування запобіжних заходів;

- висновки І.М. Борисової щодо необхідності доповнення КПК України запобіжним заходом „тимчасове позбавлення водійських прав”. Обґрунтовано необхідність доповнення КПК України новим запобіжним заходом „тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав (дозволу на право зберігання та носіння зброї (засобу травматичної дії), ліцензії на зайняття певним видом діяльності тощо)”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у:

- правотворчій діяльності - при підготовці проекту змін до КПК України (акт впровадження Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України № 104 від 29 лютого 2008 року);

- науково-дослідній діяльності - для подальшого розроблення пропозицій щодо усунення проблем забезпечення належної поведінки осіб, яким інкримінується вчинення злочину, як при застосуванні запобіжних заходів, так і при застосуванні інших заходів процесуального примусу;

- практичній діяльності правоохоронних органів - (акт впровадження Головного слідчого управління МВС України № 13/7-315 від 5 березня 2008 року);

- навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, у науково-дослідній діяльності викладачів та студентів. Результати дослідження впроваджені в навчальний процес та навчально-методичну діяльність Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження ДДУВС від 11 листопада 2008 року).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах: „Проблеми професійної підготовки слідчих” (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), „Захист прав і свобод особи у кримінальному судочинстві України” (м. Запоріжжя, 2007 р.), „Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства” (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), „Державна політика у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні” (м. Дніпропетровськ, 2008 р.), „Слідча діяльність: проблеми теорії та практики” (м. Дніпропетровськ, 2008 р.).

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями та предметом дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, що включають шість підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 229 сторінок, з яких 173 сторінки основного змісту, 34 - додатки, 22 - список використаних джерел (223 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

неізоляційний запобіжний захід підозрюваний

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, методи дослідження, його емпіричні основи. Сформульовано основні положення, які репрезентують наукову новизну роботи, наводяться відомості про апробацію та впровадження основних результатів дослідження.

Розділ 1. „Сутність неізоляційних запобіжних заходів” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Виникнення та розвиток неізоляційних запобіжних заходів у теорії вітчизняного кримінального процесу та законодавстві” хронологічно з використанням думок А.Я. Вишинського, С.І. Вікторського, М.В. Духовського, П.І. Люблінського, І.Л. Петрухіна, М.М. Розіна, І.Я. Фойницького, М.О. Чельцова та інших вчених проаналізовано правову регламентацію системи запобіжних заходів у основних законодавчих актах, якими історично регламентувалися кримінально-процесуальні відносини на території сучасної України. Наведений перелік запобіжних заходів, за допомогою яких у різні часи на території України забезпечувалася належна поведінка підозрюваної у вчиненні злочину особи. Досліджено правову регламентацію кожного з неізоляційних запобіжних заходів, а також проаналізовано історичний розвиток цих запобіжних заходів від часів Київської Русі до сучасності.

Автором виокремлено 12 неізоляційних запобіжних заходів, що в різні часи застосовувалися на території сучасної України: відібрання посвідки на проживання або зобов'язання обвинуваченого підпискою про явку до слідства та невиїзд з місця проживання, підписка про невиїзд, передача під особливий нагляд поліції, передача на поруки, порука особиста та майнова, порука професійних та інших громадських організацій, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, найближче спостереження щодо військовослужбовців, нагляд командування військової частини, передача неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

У підрозділі 1.2. „Поняття неізоляційних запобіжних заходів” дисертантом констатовано, що в КПК України термін „запобіжний захід” вживається 101 раз, але не визначено поняття „запобіжний захід”, а регламентація застосування запобіжних заходів породжує сумніви стосовно розуміння належності деяких примусових заходів до запобіжних. Немає єдиної точки зору серед вчених щодо визначення поняття запобіжних заходів.

Дисертантом проаналізовано визначення поняття запобіжних заходів у кримінально-процесуальному законодавстві Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав-учасниць СНД та визначення, сформульовані Ю.П. Аленіним, М.І. Бажановим та іншими вченими й аргументовано висновок, що найбільш дискусійними при характеристиці поняття запобіжних заходів є їхні правові властивості, що характеризуються при відповідях на такі вісім питань: чим є запобіжні заходи?; з якою метою застосовуються?; до кого застосовуються?; за наявності яких підстав застосовуються?; яким шляхом забезпечується досягнення мети запобіжних заходів?; який характер мають запобіжні заходи?; за наявності яких умов вони застосовуються?; якою правовою нормою передбачено перелік запобіжних заходів і їх застосування? Дослідивши зазначені критерії, дисертантом обґрунтовано поняття запобіжних заходів. Дисертантом удосконалені визначені Л.М. Лобойком критерії відмежування запобіжних заходів від інших заходів процесуального примусу та обґрунтовано, що критерієм належності примусового заходу до запобіжних є об'єктивна раціональність застосування примусового заходу з превентивною метою, що спроможне при цьому передбаченими в законі заборонами забезпечити досягнення хоча б однієї з цілей застосування запобіжних заходів. Дисертантом обґрунтовано, що неізоляційними запобіжними заходами слід вважати різновид кримінально-процесуальних запобіжних заходів, не пов'язаних з відокремленням особи, якій інкримінується вчинення злочину (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого), від її звичайного суспільного середовища (без позбавлення можливості контакту з іншими), та призначених для забезпечення її належної поведінки.

Розділ 2. „Система неізоляційних запобіжних заходів і їхня характеристика” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Система неізоляційних запобіжних заходів” аналізуючи суворість запобіжних заходів, дисертант погоджується з висновками О.Є. Духіна й В.Т. Маляренка про доцільність виключення з КПК запобіжного заходу поруки громадської організації або трудового колективу у зв'язку з фактичною неспроможністю громадських організацій та трудових колективів впливати на поведінку обвинуваченого чи підозрюваного. Така позиція дисертанта підтримана 64 % опитаних респондентів.

Дисертант констатує, що ряд вчених досліджували систему запобіжних заходів через їх класифікацію. Класифікуючи запобіжні заходи за різницею в регламентованості їх у чинному КПК України, раніше діючому на території України законодавстві та чинному законодавстві інших держав автор обґрунтував необхідність і доцільність доповнення національної системи неізоляційних запобіжних заходів новими їх видами: 1) тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав (74% опитаних з числа практиків підтримали таке доповнення); 2) тимчасове вилучення паспорта (59% опитаних з числа практиків підтримали таке доповнення); 3) нагляд міліції (80% опитаних з числа практиків підтримали таке доповнення).

Класифікуючи запобіжні заходи за різницею в регламентації їх статусів у Модельному КПК для держав-учасниць СНД, автор дійшов висновку (підтримано 62% опитаних) про необхідність розподілу неізоляційних запобіжних заходів на основні й додаткові за критерієм їх спроможності досягати всі або частину цілей застосування.

Автор обґрунтовує модель системи неізоляційних запобіжних заходів, побудовану за ступенем їх суворості, та недоцільність порівнювати за суворістю додаткові неізоляційні запобіжні заходи. Автор аналізує думки В.В. Рожнової, Ю.Д. Лівшица, П.П. Пилипчука та інших вчених і доводить справедливість такої диференціації запобіжних заходів за критерієм їх суворості у порядку від менш суворого до більш суворого: 1) особиста порука (ст. 152 КПК); 2) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК); 3) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК); 4) нагляд міліції (у разі запровадження до КПК); 5) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК); 6) застава (ст. 154-1 КПК).

У підрозділі 2.2. „Характеристика неізоляційних запобіжних заходів” дисертант, враховуючи наукові висновки Є.Г. Васильєвої, А.В. Величка, С.І. Вєршиніної, Т.В. Данченко, М.І. Капінуса та інших дослідників, обґрунтовує доцільність характеристики неізоляційних запобіжних заходів за допомогою такої логіко-правової схеми: 1) визначення поняття (суті) запобіжного заходу в спеціальній нормі кримінально-процесуального законодавства із посиланням на відповідний нормативно-правовий акт; 2) обов'язки особи, щодо якої застосовано запобіжний захід; 3) відповідальність особи, щодо якої застосовано запобіжний захід, у разі невиконання покладених на неї обов'язків; 4) вимоги, що пред'являються до третіх осіб (коли умовами застосування запобіжного заходу передбачено їх участь) та відповідальність третіх осіб у разі порушення особою, щодо якої застосовано запобіжний захід, правил належної поведінки; 5) проблемні питання застосування запобіжного заходу та рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства.

За допомогою проведеної характеристики автор виявив прогалини в регламентації запобіжних заходів у чинному КПК і сформулював конкретні пропозиції щодо вдосконалення правової регламентації підписки про невиїзд; (у розвиток думки І. Юань) доповнити вимоги до поручителів при застосуванні особистої поруки й запропонував моделі кримінально-процесуальних норм, якими доцільно доповнити КПК.

Розділ 3. „Правила застосування неізоляційних запобіжних заходів” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів” автор, враховуючи думки вчених (Ц. Беккарія, О.І. Білоусова, В.В. Вапнярчука та інших) обґрунтовує, що загальні правила - це такі правові положення, якими повинні керуватися всі посадові особи при застосуванні неізоляційних запобіжних заходів у кримінальному процесі. Автором встановлено випадки неврахування в національному законодавстві вимог ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів. З метою усунення виявлених відмінностей автор формулює загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів у таких правових положеннях: 1) обов'язкова обґрунтованість процесуального рішення у відповідному документі про застосування неізоляційного запобіжного заходу; 2) обов'язковість застосування слідчим запобіжного заходу за наявності до того підстав; 3) запобіжні заходи можуть бути застосовані як за наявності обґрунтованого, документально доведеного й високо ймовірного припущення, що обвинувачений схильний до порушення правил належної поведінки, так і після вчинення обвинуваченим таких дій; 4) презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів (означає, що коли прокурор у суді не зможе довести, що особу необхідно взяти під варту, до цієї особи повинен бути застосований неізоляційний запобіжний захід); 5) презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів до особи, яка хворіє на хворобу, внесену до переліку, передбаченого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України №3/6 від 18 січня 2000 року, та інші правила.

У підрозділі 3.2. „Спеціальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів” автор обґрунтовує необхідність визначення цих правил і формулює їх як правові положення, якими повинні керуватися посадові особи при застосуванні окремих видів неізоляційних запобіжних заходів, а також щодо певних категорій осіб: неповнолітніх, військовослужбовців та осіб, щодо яких у слідчого є сумніви з приводу їх дієздатності. Враховуючи думки Д.Ф. Булатової, В. Верцюха, С.І. Вікторського, Т.В. Данченко та інших, дисертант обґрунтовує і формулює спеціальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів: 1) недопустимість застосування до неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, запобіжного заходу - передачі під нагляд; 2) при застосуванні запобіжного заходу - передачі неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників - необхідно, аби матеріалами кримінальної справи було доведено, що останні самі мають позитивні характеристики й можуть лише позитивно впливати на неповнолітнього обвинуваченого; 3) при застосуванні запобіжного заходу - передача неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників - слідчому необхідно попередньо отримати згоду від цих осіб на виконання обов'язків щодо нагляду за неповнолітнім, а також згоду неповнолітнього дотримуватися правил належної поведінки та виконувати з цією метою вимоги осіб, яким він переданий під нагляд, та ін.

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено наукове завдання, що дозволило отримати результат у вигляді теоретичних положень з обґрунтуванням пропозицій щодо вдосконалення системи неізоляційних запобіжних заходів через її доповнення новими запобіжними заходами, що відповідають сучасним вимогам забезпечення прав людини й спроможні сприяти підвищенню ефективності розслідування у справі. До висновків, у яких містяться основні результати роботи належать:

1. Історичний розвиток неізоляційних запобіжних заходів характеризується постійною тенденцією до збільшення їх кількості, що сприяє більш індивідуалізованому підходу при застосуванні запобіжних заходів.

2. Неізоляційними запобіжними заходами слід вважати різновид кримінально-процесуальних запобіжних заходів, не пов'язаних з відокремленням особи, якій інкримінується вчинення злочину (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого), від її звичайного суспільного середовища (без позбавлення можливості контакту з іншими) та призначених для забезпечення її належної поведінки.

3. Під належною поведінкою особи, якій інкримінується вчинення злочину, слід розуміти неухильне виконання нею таких обов'язків: 1) з'являтися на виклик органу дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 2) повідомляти органу дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду про зміну свого місця проживання; 3) не ухилятися від дізнання, слідства та суду; 4) не перешкоджати встановленню істини в кримінальній справі в незаконний спосіб; 5) не продовжувати злочинну діяльність; 6) не заважати виконанню процесуальних рішень та самій їх виконувати; 7) виконувати законні вказівки та розпорядження особи, яка провадить розслідування, та інші процесуальні обов'язки.

4. Підстави застосування запобіжних заходів - це доведені в матеріалах кримінальної справи обставини (факти), що обумовлюють наявність у конкретного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого достатнього мотиву спробувати ухилитися від слідства та суду або від виконання процесуальних рішень, перешкодити встановленню істини в справі чи продовжити злочинну діяльність. До підстав застосування запобіжних заходів вважається правильним віднесення сукупності доведених у кримінальній справі фактичних даних, які свідчать про наміри, приготування, спроби особи, якій інкримінується вчинення злочину, ухилитися від слідства та суду або від виконання процесуальних рішень, перешкодити встановленню істини у справі чи продовжити злочинну діяльність, а також даних, які свідчать про безпосереднє вчинення зазначених дій.

5. Систему неізоляційних запобіжних заходів доцільно доповнити трьома новими неізоляційними запобіжними заходами: тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав, тимчасове вилучення паспорта і нагляд міліції.

5.1. Запровадити до глави 13 КПК України нову статтю: „Тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав

Тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав є запобіжним заходом, який застосовується до обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) у вчиненні злочину з використанням транспортного засобу або інших спеціальних прав, і полягає в тимчасовому позбавленні водійських або інших спеціальних прав (дозволу на право зберігання та носіння зброї (засобу травматичної дії), ліцензії на зайняття певним видом діяльності.

Тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав застосовується як самостійно, так і додатково до іншого запобіжного заходу органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом через винесення постанови (ухвали) у кримінальній справі.

Копія постанови про тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав направляється для виконання в Державну автомобільну інспекцію або інший відповідний уповноважений орган”.

5.2. Запровадити до глави 13 КПК України нову статтю: „Тимчасове вилучення паспорта

Тимчасове вилучення паспорта є запобіжним заходом, який застосовується до обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) у вчиненні будь-якого злочину.

Тимчасове вилучення паспорта застосовується як самостійно, так і додатково до іншого запобіжного заходу органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом через винесення постанови (ухвали) у кримінальній справі.

Сутність запобіжного заходу - тимчасове вилучення паспорта - полягає у відібранні у підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) паспорта, замість якого видається довідка, яка по суті є документом, що посвідчує особу, а її зміст свідчить, що дана особа підозрюється (обвинувачується) у вчиненні злочину. Ця довідка видається замість вилученого паспорта підрозділом, який має право видавати паспорт за місцем проживання чи провадження слідства, і повинна постійно зберігатися її власником і пред'являтися на вимогу інших осіб замість паспорта в необхідних випадках”.

5.3. Запровадити до глави 13 КПК України нову статтю: „Нагляд міліції

Нагляд міліції за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого або підсудного полягає у вжитті органами міліції передбачених законом заходів, здатних забезпечити належну поведінку особи і явку її на виклик особи чи органу, в провадженні яких знаходиться справа.

Під нагляд міліції може бути передано особу, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Цей запобіжний захід встановлюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом.

Постанова (ухвала) про застосування запобіжного заходу - нагляд міліції - надсилається для виконання органу міліції за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.

Орган міліції зобов'язаний негайно зареєструвати переданого під нагляд і повідомити про це особу чи орган, у провадженні яких знаходиться справа, а також повідомити про встановлення нагляду адміністрацію за місцем роботи або навчання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а якщо він є військовозобов'язаним - також і військовий комісаріат.

Орган міліції з метою здійснення нагляду вправі зобов'язати підозрюваного, обвинуваченого, підсудного періодично з'являтися для реєстрації в орган міліції за місцем проживання, з'являтися на виклик в орган міліції, давати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних з виконанням встановлених щодо нього обов'язків, без дозволу органу міліції не виїжджати із даного населеного пункту, не змінювати місце проживання або тимчасового перебування, не виходити з місця проживання у визначений час та не перебувати у визначених місцях району (міста). З цією ж метою працівник міліції на підставі постанови суду має право відвідувати передану під нагляд за місцем проживання особу”.

6. З системи неізоляційних запобіжних заходів доцільно виключити поруку громадської організації або трудового колективу, як неефективну.

7. Для ефективного застосування системи неізоляційних запобіжних заходів останні повинні бути класифіковані на основні та додаткові, а ті, що належать до основних, повинні бути чітко диференційовані за їх суворістю і розташовані від менш до більш суворого запобіжного заходу таким чином: 1) особиста порука; 2) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи; 3) підписка про невиїзд; 4) нагляд міліції (у разі запровадження до КПК); 5) нагляд командування військової частини; 6) застава. Необхідним та обґрунтованим є застосування таких додаткових запобіжних заходів: 1) запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; 2) відсторонення обвинуваченого від посади; 3) тимчасове позбавлення водійських або інших спеціальних прав (у разі запровадження до КПК); 4) тимчасове вилучення паспорта (у разі запровадження до КПК).

8. З метою вдосконалення правової регламентації запобіжних заходів у кримінально-процесуальному законодавстві та забезпечення відповідності національної практики застосування запобіжних заходів вимогам ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів щодо забезпечення прав людини, доцільно доповнити КПК нормами, що містили б регламентацію загальних та спеціальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів.

9. Загальні правила є правовими положеннями, якими повинні керуватися всі посадові особи при застосуванні неізоляційних запобіжних заходів у кримінальному процесі.

10. Під спеціальними правилами застосування неізоляційних запобіжних заходів слід розуміти правові положення, якими повинні керуватися посадові особи при застосуванні окремих видів неізоляційних запобіжних заходів, а також щодо певних категорій осіб: неповнолітніх, військовослужбовців та осіб, щодо яких у слідчого є сумніви з приводу їх дієздатності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Захарко А. В. Загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів / А. В. Захарко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2009. - №1. - С. 287-295.

2. Захарко А.В. Історичний розвиток поручительства, як запобіжного заходу в кримінальному процесі / А. В. Захарко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2008. - №1. - С. 288-294.

3. Захарко А.В. Класифікація кримінально-процесуальних запобіжних заходів, не пов'язаних з ізоляцією особи / А. В. Захарко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2007. - №3. - С. 289-296.

4. Захарко А.В. Модель системи запобіжних заходів та їх ієрархія за мірою суворості / А. В. Захарко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2007. - №1 (Спеціальний випуск). - С. 283-289.

5. Захарко А.В. Підстави застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі / А. В. Захарко // Бюлетень з обміну досвідом роботи МВС України. - 2008. - №174. - С. 117-122.

6. Захарко А.В. Актуальні питання підготовки слідчих при засвоєнні ними сутності запобіжного заходу „підписка про невиїзд” / А. В. Захарко // Проблеми професійної підготовки слідчих: Матеріали наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 27 квітня 2007 року). - Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2007. - С. 104-109.

7. Захарко А.В. Вдосконалення застави, як запобіжного заходу у кримінальному процесі України / А. В. Захарко // Захист прав і свобод особи у кримінальному судочинстві України: Матеріали круглого столу (Запоріжжя, 18 травня 2007 року). - Запоріжжя: Запорізький юридичний інститут ДДУВС, 2007. - С. 44-47.

8. Захарко А.В. Нагляд міліції - перспектива розширення системи запобіжних заходів / А.В. Захарко // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства: Матеріали круглого столу (Дніпропетровськ, 25 травня 2007 року). - Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2007. - С. 48-50.

9. Захарко А.В. Проблеми розмежування запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу / А. В. Захарко // Слідча діяльність: проблеми теорії та практики: Матеріали наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 22 травня 2008 року). - Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2008. - С. 149-151.

10. Захарко А.В. Розвиток застави, як запобіжного заходу у вітчизняному кримінальному процесі / А. В. Захарко // Державна політика у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні: Матеріали наук.-практ. семінару (Дніпропетровськ, 28 лютого 2008 року). - Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2008. - С. 177-179.

Размещено на Allbest.ru