Цивільно-правове регулювання ліквідації юридичних осіб

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

УДК 347.19

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛІКВІДАЦІЇ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

СКОРОПИС ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України.

Науковий керівник:

Галянтич Микола Костянтинович, доктор юридичних наук, доцент, Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва АПрН України, заступник директора з наукової роботи;

Офіційні опоненти:

Стефанчук Руслан Олексійович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України, Хмельницький університет управління і права, проректор з наукової роботи;

Нецька Любов Степанівна, кандидат юридичних наук, доцент, Національна академія прокуратури України, доцент кафедри адміністративного, конституційного та фінансового права.

Захист відбудеться "17" червня 2010 року о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 у Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. М. Раєвського, 23-А.

З дисертацією можна ознайомитися у Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. М. Раєвського, 23-А.

Автореферат розісланий "14" травня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.І. Бобрик.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Особливістю становлення України як молодої незалежної держави є створення власної правової системи. Ці процеси неминуче приводять до прийняття значної кількості нормативних актів, зміни правових підходів до регулювання правових відносин. Особливо стрімко розвивається законодавство, яке визначає правовий статус юридичних осіб. На сьогодні в Україні прийнято два кодифіковані акти - Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України (надалі, відповідно, ЦК України і ГК України), а також значна кількість законів, що визначають правовий статус юридичних осіб різних організаційно-правових форм, зокрема, Закони України "Про господарські товариства", "Про акціонерні товариства", "Про кооперацію", "Про банки та банківську діяльність", "Про об'єднання громадян", "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" тощо.

Існування значної кількості законодавчих актів неминуче призводить до закріплення різних законодавчих концепцій у регулюванні тих чи інших відносин, які виникають при ліквідації юридичних осіб. Правове регулювання цього процесу ускладняється тим, що такі правовідносини належать до предмета регулювання різних галузей права. Тому проблеми ліквідації юридичних осіб за останні роки стали об'єктом різногалузевих науково-правових досліджень.

Окремі питання ліквідації юридичних осіб досліджували такі вчені: С.С. Алексєєв, Ч.Н. Азімов, Т.В. Боднар, В.І. Борисова, С.М. Братусь, О.М. Вінник, М.К. Галянтич, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, Л.М. Дудник, І.В. Жилінкова, В.М. Єрмоленко, Д.В. Задихайло, О.М. Зубатенко, І.С. Канзафорова, О.Р. Кібенко, Н.В. Козлова, В.М. Коссак, О.В. Кохановська, В.М. Кравчук, Н.С. Кузнєцова, В.В. Лаптєв, В.В. Луць, Р.А. Майданик, В.К. Мамутов, Д.І. Мейєр, П.О. Повар, О.А. Пушкін, Н.О. Саніахметова, В.І. Семчик, І.В. Спасибо-Фатєєва, Р.О. Стефанчук, І.А. Тарасов, Н.І. Тітова, О.В. Титова, Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, Я.М. Шевченко, В.С. Щербина, Г.Ф. Шершенєвич, Р.Б. Шишка, В.Л. Яроцький та інші.

Разом із тим комплексне дослідження цивільно-правових відносин, що виникають при ліквідації юридичних осіб в Україні, не проводилося. Водночас необхідність проведення такого цивілістичного дослідження викликана тим, що саме ЦК України є основним кодифікованим актом, який визначає правовий статус юридичних осіб. Актуальність такого дослідження викликана відсутністю єдиної концепції у правових підходах до підстав ліквідації юридичних осіб, визначення організаційних відносин, які виникають при ліквідації, необхідністю розробки концепції задоволення вимог кредиторів тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України 24 грудня 2008 року (протокол № 11). Дисертаційне дослідження виконане відповідно до теми науково-дослідної роботи Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України "Проблеми здійснення та захисту суб'єктивних цивільних прав" (номер державної реєстрації 0108U000494).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формування теоретичної концепції цивільно-правового регулювання ліквідації юридичних осіб приватного права. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

– визначити поняття ліквідації юридичних осіб приватного права в Україні та з'ясувати основні тенденції розвитку правового регулювання цього способу їх припинення;

– встановити основні етапи ліквідації юридичних осіб приватного права;

– провести аналіз правових підходів до визначення суб'єктів, які мають право приймати рішення про ліквідацію юридичних осіб приватного права;

– визначити систему загальних та спеціальних підстав ліквідації юридичних осіб різних організаційно-правових форм;

– встановити доцільність вироблення уніфікованих підходів до підстав ліквідації юридичних осіб, прийняття рішення про ліквідацію, процедури ліквідації, черговості задоволення вимог;

– сформулювати пропозиції щодо удосконалення цивільно-правового регулювання ліквідації юридичних осіб приватного права.

Об'єкт дослідження - цивільно-правові відносини, що виникають при ліквідації юридичних осіб приватного права.

Предмет дослідження - наукові концепції щодо правового регулювання ліквідації юридичних осіб, нормативно-правові акти України та практика їх застосування, а також зарубіжне законодавство, яке регулює ці відносини.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження, з урахуванням його об'єкта і предмета, були обрані загальнонаукові та спеціальні методи. Метод системно-структурного аналізу надав можливість визначити правові підстави та процедури ліквідації різних видів юридичних осіб залежно від їх організаційно-правової форми, мети та предмета діяльності (розділ 2). Діалектичний метод надав можливість проаналізувати наукові позиції правників щодо визначення змісту та процедури ліквідації юридичних осіб. Історично-правовий метод став основою для визначення в підрозділі 1.1 генезису розвитку правових підходів до регулювання ліквідації юридичних осіб. Порівняльно-правовий метод дослідження застосовувався у розділі 3 і надав можливість визначити особливості регулювання ліквідації юридичних осіб в різних країнах. Для тлумачення правових норм, що регулюють ліквідацію юридичних осіб, застосовувалися логіко-семантичний, формально-юридичний, системний методи й методи аналізу і синтезу.

Наукова новизна одержаних результатів. В результаті дисертаційного дослідження сформульовано та обґрунтовано низку концептуальних положень, що відрізняються науковою новизною та виносяться на захист.

Вперше:

1. Зроблено висновок про недоцільність встановлення у законодавчих актах різних підходів щодо підстав ліквідації юридичних осіб, процедури прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи, обрання (призначення) ліквідаційної комісії, затвердження проміжного та ліквідаційного балансу, у зв'язку з чим запропоновано їх уніфікувати.

2. Обґрунтовано пропозицію про те, що у випадку прийняття судом рішення про ліквідацію юридичної особи він повинен покласти обов'язки із здійснення її ліквідації на арбітражного керуючого.

3. Доведено, що встановлення Законом України "Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень" відповідальності юридичної особи, зокрема примусової ліквідації за злочинні дії її керівника, учасника чи засновника, порушує головний принцип розмежування загальноправової відповідальності вказаних суб'єктів та юридичної особи.

4. Зроблено висновок про те, що віднесення вимог, забезпечених заставою до першої черги, не відповідає правовому змісту застави, оскільки відповідно до ст. 572 ЦК України кредитор має право на задоволення своїх вимог саме із заставленого, а не будь-якого майна боржника - юридичної особи, яка ліквідується.

5. Доведено, що у випадку добровільної ліквідації юридичних осіб приватного права, державні органи не повинні наділятись повноваженнями на його погодження (надання дозволу), оскільки відповідно до ст. 100 ЦК України право на участь у товаристві є особистим немайновим правом, а не обов'язком учасників юридичних осіб.

6. Обґрунтовано, що ліквідація холдингової компанії у випадку ліквідації всіх корпоративних підприємств та залишення у статутному фонді холдингової компанії корпоративного пакета акцій (часток, паїв) тільки одного корпоративного підприємства є безпідставною, оскільки у такому випадку юридична особа може змінити мету своєї діяльності, тобто не здійснювати управління підприємствами, які до неї входять.

Удосконалено:

7. Обґрунтування необхідності відмови від скасування державної реєстрації юридичної особи та встановлення її примусової ліквідації за здійснення певного правопорушення.

8. Пропозицію про необхідність закріплення в ЦК України конкретних строків, протягом яких юридична особа приватного права повинна внести відповідні зміни до установчих документів, якщо останні суперечать чинному законодавству, і застосовувати механізм примусової ліквідації лише в разі, коли виявлені порушення не будуть виправлені у відведений для цього строк.

9. Висновок про можливість примусової ліквідації юридичних осіб лише у випадку, коли це загрожує суспільним інтересам.

10. Пропозицію про встановлення у ЦК України конкретного переліку осіб, які мають право подавати позови про примусову ліквідацію юридичних осіб.

Дістали подальшого розвитку:

11. Положення про необхідність закріплення в ЦК України вичерпного переліку підстав ліквідації юридичних осіб, до яких можна віднести: добровільну ліквідацію шляхом прийняття рішення вищим органом управління або учасниками юридичної особи та примусову ліквідацію за вчинення юридичною особою встановлених законодавством правопорушень.

10. Аргументація того, що при вирішенні питання про примусову ліквідацію юридичних осіб, для яких законодавством визначено мінімальний розмір статутного капіталу, внаслідок зниження вартості їх чистих активів, вартість чистих активів такої юридичної особи необхідно порівнювати із мінімальним розміром статутного капіталу, який було встановлено законодавством саме на момент її створення.

11. Пропозиція про недоцільність законодавчого зобов'язання ліквідаційної комісії опублікувати оголошення про ліквідацію юридичної особи, оскільки органи державної реєстрації в обов'язковому порядку самі здійснюють публікацію про ліквідацію юридичної особи у засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію ліквідації юридичної особи.

12. Аргументація щодо визнання загальною для юридичних осіб приватного права всіх організаційно-правових форм такої підстави для їх ліквідації як банкрутство.

13. Пропозиція про те, що рішення про ліквідацію юридичної особи приватного права, обрання ліквідаційної комісії, визначення порядку розподілу між учасниками майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу має прийматись більшістю не менше як 3/4 голосів.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення дисертації полягає у можливості використання висновків і пропозицій, які містяться в дисертаційній роботі, для вдосконалення правового регулювання ліквідації юридичних осіб, а також у подальших наукових дослідженнях проблем правового регулювання цих відносин. Результати роботи можуть застосовуватись на практиці, зокрема, при розгляді судових справ, пов'язаних з ліквідацією юридичних осіб, а також у роботі державних реєстраторів, ліквідаційних комісій (ліквідаторів), арбітражних керуючих та державних органів, до компетенції яких відноситься контроль за ліквідацією окремих видів юридичних осіб. Також вони можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема, при викладанні таких навчальних дисциплін як "Цивільне право" та "Підприємницьке право".

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були предметом обговорення на засіданні відділу проблем приватного права та спільних засіданнях наукових відділів Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України.

Основні теоретичні положення дисертації та їх аргументація, практичні рекомендації з удосконалення правозастосовної і нормотворчої діяльності оприлюднювалися на Міжнародній науково-практичній конференції "Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку" (м. Одеса, 30 травня 2008 р.) та Науково-практичному семінарі "Проблеми формування та реалізації державної житлової політики", (м. Київ, 5 вересня 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 6 наукових робіт: 4 статті у виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також 2 тези доповідей на науково-практичних заходах.

Структура дисертації. Відповідно до мети дослідження та поставлених завдань дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять десять підрозділів, висновку і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 210 сторінок. Список використаних джерел, що налічує 182 найменування, викладено на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, надано аналіз ступеня дослідження тематики дисертації, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, окреслено методи наукового дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, висвітлено апробацію і наведено дані про публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. "Загальноцивілістичні засади ліквідації юридичних осіб" складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються виникнення та розвиток в цивільному законодавстві такого поняття як юридична особа та законодавчого закріплення порядку її ліквідації, сутність та закономірності історичного розвитку поняття "припинення юридичної особи" та "ліквідація юридичної особи" на різних історичних етапах та в країнах з різними правовими системами.

У підрозділі 1.1 "Генезис розвитку поняття ліквідації юридичних осіб" розглядається процес становлення інституту юридичної особи в різних країнах і в різні часи. Особлива увага приділяється дослідженню розвитку таких понять як "припинення юридичної особи" та "ліквідація юридичної особи", "припинення діяльності юридичної особи" в історико-правових формаціях середньовічної Європи, Російської Імперії та СРСР.

Досліджуючи генезис правового регулювання ліквідації юридичних осіб на території України (УРСР), дисертантка робить висновок про можливість виділення таких п'яти періодів: перший період (1917-1922 рр.) - примусова ліквідація юридичних осіб, які були створені під час існування Російської Імперії; другий період (1924-1963 рр.) характеризувався встановленням у цивільному законодавстві основних засад припинення існування (ліквідації) юридичних осіб, а також прийняттям низки нормативних актів, які стали підставою для ліквідації окремих видів юридичних осіб, які були вже створені за часів радянської влади (міських споживчих товариств, сільськогосподарських та кредитних кооперативів, промислової кооперації); третій період (1964-1991 рр.), протягом якого ЦК УРСР 1963 року визначив поняття ліквідації юридичної особи, встановивши особливості ліквідації державних юридичних осіб, а також кооперативних, державно-колгоспних та громадських організацій, надавши право останнім передбачати у статутах (положеннях) підстави ліквідації; четвертий період з 1991 р. (отримання незалежності Україною) до 2004 року (вступу у дію ЦК України та ГК України) - в цей період приймається значна кількість нормативних актів, які визначають правовий статус як підприємницьких, так і непідприємницьких юридичних осіб. Ці нормативні акти встановлюють спеціальні підстави припинення окремих видів юридичних осіб, особливості процедури їх ліквідації, порядок розподілу майна після ліквідації, черговість задоволення вимог кредиторів; п'ятий період (з 2004 року до цього часу) характеризуються спробою уніфікувати на кодифікованому рівні підстави та процедуру ліквідації юридичних осіб. Але в цей період продовжується тенденція прийняття окремих нормативних актів, які встановлювали особливості ліквідації юридичних осіб різних організаційно-правових форм.

Прийнятий у 2003 році ЦК України став першим кодифікованим нормативним актом, який визначив не лише поняття, а й основні засади ліквідації юридичних осіб приватного права. Разом з тим, аналізуючи стан правового регулювання зазначених відносин, доводиться констатувати, що він не став універсальним законодавчим актом, який би повністю визначив підстави та порядок їх ліквідації.

У підрозділі 1.2 "Підстави ліквідації юридичних осіб" проводиться комплексний правовий аналіз загальних та спеціальних підстав ліквідації юридичних осіб приватного права.

Автор робить висновок, що спеціальні підстави ліквідації юридичної особи встановлюються для окремих видів юридичних осіб та залежать від їх організаційно-правових форм (повне та командитне товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерні товариства тощо), мети (релігійні організації, громадські організації, політичні партії, холдингові компанії тощо) чи предмета їх діяльності (банки, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки тощо).

На підставі аналізу встановлених законодавством підстав ліквідації юридичної особи робиться висновок про те, що в Україні існує тенденція до розширення цих підстав. При цьому така тенденція не завжди відповідає інтересам суспільства, інтересам самої юридичної особи та є виправданою. У зв'язку з цим вбачається за необхідне встановити в ЦК України вичерпний перелік підстав ліквідації юридичних осіб приватного права.

На сьогодні існують два способи ліквідації: добровільний та примусовий (судовий). Однак у ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", ст. 110 ЦК України передбачена можливість припинення юридичної особи шляхом скасування державної реєстрації. Оскільки юридична особа вважається створеною з моменту державної реєстрації, то її скасування ставить під сумнів існування самої юридичної особи. Тому від такої підстави ліквідації потрібно відмовитися.

Оскільки примусова ліквідація юридичної особи є видом юридичної відповідальності, необхідно законодавчо закріпити перелік правопорушень, в разі допущення яких може ставитись питання про примусову ліквідацію юридичної особи - правопорушника. З метою недопущення зловживань такий перелік повинен бути вичерпним. При цьому дисертантка пропонує надавати юридичній особі строк для усунення відповідних правопорушень і застосовувати примусову ліквідацію лише у разі їх не усунення протягом такого строку.

При дослідженні питання щодо органів, які мають право пред'являти до суду вимогу про примусову ліквідацію юридичної особи дисертантка дійшла висновку про недоцільність розширення переліку державних органів, які мають таке право, та законодавчого закріплення їх вичерпного переліку.

В дисертації звертається увага на необхідність усунення суперечливих положень ГК України, згідно з якими ліквідації підлягають суб'єкти господарювання, до яких належать і фізичні особи-підприємці, які не ліквідуються, а припиняють господарську діяльність. Тому стосовно ліквідації в ГК України коректніше застосовувати термін "господарська організація". Також відповідно до ГК України ліквідація суб'єкта господарювання проводиться за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників. Таке формулювання також викликає певні зауваження, оскільки в юридичної особи приватного права немає власника, адже сама юридична особа є власником майна, тобто її слід розглядати не як об'єкт, а як суб'єкт права власності. Також вбачається недоречним застосування в даному випадку такого терміну як засновник, оскільки після створення юридичної особи засновник набуває статусу учасника. Вказані норми потребують приведення їх у відповідність з нормами ЦК України.

У підрозділі 1.3 "Етапи ліквідації юридичних осіб" досліджуються загальні вимоги до процедури ліквідації юридичних осіб приватного права, що встановлені у ЦК України.

На підставі аналізу норм, що регулюють порядок ліквідації юридичних осіб, робиться висновок про те, що чинним законодавством встановлено сім основних етапів цієї процедури: 1) прийняття рішення про ліквідацію та призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії) або покладення цих функцій на орган управління; 2) внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи; 3) публікація інформації про ліквідацію юридичної особи; 4) виявлення кредиторів та боржників юридичної особи, перелік яких встановлюється у проміжному балансі, що затверджує орган (учасник), який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи; 5) задоволення вимог кредиторів; 6) затвердження ліквідаційного балансу; 7) державна реєстрація ліквідації юридичної особи.

На практиці існують випадки, коли уповноважений орган управління юридичної особи змінює своє рішення про її ліквідацію, однак чинне законодавство не допускає такої можливості. Дисертантка вважає, що орган або учасники юридичної особи, які відповідно до закону мають право приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, мають право відмінити його до внесення в державний реєстр запису про припинення юридичної особи.

Зважаючи на те, що ГК України також регулює відносини щодо ліквідації юридичних осіб, які є суб'єктами господарювання, та визначає її загальний порядок, який суттєво відрізняється від порядку ліквідації юридичних осіб, встановленого в ЦК України, запропоновано в ЦК України встановити єдиний для всіх юридичних осіб порядок їх ліквідації.

Підрозділ 1.4 "Задоволення вимог кредиторів при ліквідації юридичних осіб приватного права" присвячено аналізу питань черговості та порядку задоволення вимог кредиторів.

В законодавстві України не існує єдиних підходів до визначення черговості задоволення вимог кредиторів у випадку ліквідації юридичних осіб. Визначення такої черговості залежить від: підстав для ліквідації юридичної особи (загальні підстави чи визнання юридичної особи банкрутом); предмета діяльності юридичної особи, зокрема, здійснення банківської діяльності або надання інших фінансових послуг. Але не в усіх випадках це є виправданим. Тому дисертантка зробила висновок про необхідність закріплення в ЦК України єдиної черговості задоволення вимог кредиторів для всіх видів юридичних осіб.

Оскільки в силу застави заставодержатель має право у разі невиконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок саме заставленого майна, а не будь-якого майна кредитора, зроблено обґрунтовану пропозицію, відповідно до якої майно юридичної особи, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.

Розділ 2. "Особливості цивільно-правового регулювання ліквідації окремих видів підприємницьких товариств" складається з трьох підрозділів, в яких розглядаються особливості ліквідації окремих видів юридичних осіб, віднесених законом до підприємницьких товариств, що набули найбільшого поширення в Україні.

Підрозділ 2.1 "Ліквідація господарських товариств" присвячено розгляду особливостей ліквідації господарських товариств всіх видів.

Встановлення спеціальних підстав для ліквідації господарських товариств є необхідним для додержання вимог законодавства щодо функціонування окремих видів організаційно-правових форм цих товариств (додержання кількості учасників товариств, підтримання розміру вартості чистих активів товариства тощо). Однак, на думку дисертантки, таку підставу для ліквідації господарських товариств як систематичне або грубе порушення законодавства (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства") не слід визнавати необхідною для функціонування господарських товариств. Ні вказаним Законом, ні іншими чинними актами законодавства України не визначається, які саме порушення законодавства вважаються грубими і, тим самим, можуть стати підставою для ліквідації господарських товариств. Крім того, в дисертації наголошується, що не існує вагомих аргументів на користь виділення різних підстав для ліквідації різних видів юридичних осіб, зокрема й підприємницьких товариств, до яких належать і господарські товариства. Зважаючи на це, вказану підставу ліквідації господарських товариств запропоновано виключити із Закону України "Про господарські товариства".

Встановивши вимогу щодо ліквідації акціонерних товариств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, вартість чистих активів яких стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, вітчизняне законодавство не визначило, з розміром якого мінімального статутного капіталу слід порівнювати вартість чистих активів: із мінімальним розміром статутного капіталу, який встановлений законодавством на сьогодні, чи з мінімальним розміром статутного капіталу, який встановлювався законодавством на момент створення товариства. З цього приводу в дисертації висловлено думку про те, що ліквідації підлягають товариства, вартість чистих активів яких стає меншою мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законодавством на момент створення товариства. Крім того, запропоновано надати можливість протягом одного року провести реорганізацію такого товариства в юридичну особу іншої організаційно-правової форми, і лише в разі невиконання цієї вимоги ставити питання про ліквідацію товариства.

Дисертантка пропонує при ліквідації акціонерних товариств встановити необхідність надання державному реєстратору довідки про закриття реєстру акціонерів у реєстратора (зберігача), оскільки реєстратор (зберігач) не завжди інформується про винесення рішення щодо анулювання реєстрації випуску акцій.

В дисертації наголошується на тому, що ст. 16 Закону України "Про акціонерні товариства", згідно з якою після прийняття рішення про зменшення статутного капіталу акціонерного товариства виконавчий орган протягом 30 днів має письмово повідомити кожного кредитора, вимоги якого до акціонерного товариства не забезпечені заставою, гарантією чи порукою, про таке рішення, не відповідає ст.157 ЦК України, яка встановлює, що зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів (без винятків). З огляду на це запропоновано привести ст. 16 вказаного Закону у відповідність із положенням ст. 157 ЦК України.

У підрозділі 2.2 "Ліквідація корпоративних інвестиційних фондів" розглядаються особливості процесу ліквідації одного із видів інститутів спільного інвестування - корпоративного інвестиційного фонду, який створюється у формі акціонерного товариства. Основним видом діяльності таких юридичних осіб є спільне інвестування, яке, зазвичай, здійснюється у цінні папери. Така фінансова діяльність стала передумовою для встановлення як спеціальних підстав ліквідації юридичних осіб, так і особливої процедури ліквідації. В дисертації наведено обґрунтовану критику деяким правовим підходам, втіленим у Законі України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", до регулювання цих відносин, зокрема, встановлення особливого порядку розподілу активів корпоративного інвестиційного фонду в разі його ліквідації. Особливість такого розподілу полягає у тому, що кошти, отримані від реалізації активів, в першу чергу розподіляються між акціонерами пропорційно кількості акцій, що їм належать. Такий розподіл коштів визнається вказаним Законом першою чергою задоволення вимог кредиторів. На думку дисертантки, акціонери корпоративного інвестиційного фонду не повинні мати права на розподіл коштів після продажу майна, оскільки це є не розподілом коштів, а лише викупом акцій, тому має йтися про задоволення вимог щодо викупу акцій. ліквідація юридична припинення підстава

Також суперечить основним засадам ЦК України виділення лише трьох черг задоволення вимог кредиторів та віднесення до першої черги вимог акціонерів, до другої - вимог щодо сплати обов'язкових платежів до Державного бюджету України, до третьої - усіх інших кредиторів. При такому розподілі порушуються права осіб, які висувають вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смерті, а також вимоги працівників. Зазначені особи відповідно до ст. 112 ЦК України включаються до першої та другої черг вимог кредиторів. Крім цього, навряд чи можна визнавати доцільним внесення до першої черги вимог акціонерів, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 111 ЦК України вони мають право на отримання майна лише після задоволення вимог кредиторів.

В результаті аналізу особливостей законодавчого регулювання ліквідації інвестиційних фондів в дисертації зроблено висновок про необхідність закріплення в ч. 4 ст. 110 ЦК України положення, відповідно до якого законами встановлюються не тільки особливості ліквідації банків, а й інших фінансових установ.

У підрозділі 2.3 "Ліквідація банків" розглянуто спеціальні підстави ліквідації банків та особливості такої процедури.

На підставі аналізу Закону України "Про банки та банківську діяльність" зроблено висновок про те, що підстави для ліквідації банку, визначені у цьому Законі, суттєво відрізняються від підстав ліквідації юридичних осіб, встановлених у ЦК України. Особливі зауваження викликає така підстава як ініціатива власників, оскільки у банку, як і у будь-якої іншої юридичної особи, не існує власника (власників). Тому рішення про ліквідацію банків приймають не власники банку, а вищий орган управління банку як відкритого акціонерного товариства (публічного акціонерного товариства) чи кооперативного банку. В зв'язку з цим, у вказаному Законі доцільно закріпити таку підставу для ліквідації банків як прийняття рішення загальними зборами його учасників.

На відміну від норм ЦК України, Закон України "Про банки і банківську діяльність" щодо добровільної ліквідації застосовує термін "за ініціативою". Для ліквідації банків недостатньо лише прийняття рішення загальними зборами відкритого акціонерного товариства чи кооперативного банку. Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється за згодою Національного банку України. Отже, із такого положення законодавства можна зробити висновок, що одного волевиявлення учасників банку щодо ліквідації недостатньо, адже необхідна ще й згода Національного банку України.

Досить суб'єктивною є така умова для надання згоди Національного банку України на добровільну ліквідацію як відсутність конфлікту інтересів, оскільки в спеціальному законодавстві не встановлено, що розуміється під поняттям "конфлікт інтересів" при ліквідації банків. Тому фактично сьогодні чинне законодавство України передбачає випадок, коли юридична особа приватного права не може вільно вирішувати питання про свою ліквідацію.

Також в дисертації обґрунтовано, що кредитори банків перебувають у більш невигідному положенні, ніж кредитори інших юридичних осіб, оскільки відповідно до ЦК України загальний строк для пред'явлення вимог кредиторами повинен бути не меншим за два місяці, а кредитори банків мають лише один місяць на подання своїх вимог до банку (ч. 1 ст. 93 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Критикуючи такий підхід вказаного Закону, дисертантка пропонує внесення відповідних до нього відповідні зміни.

Розділ 3. "Ліквідація окремих видів непідприємницьких юридичних осіб" складається з трьох підрозділів, в яких аналізуються особливості правового регулювання ліквідації окремих видів непідприємницьких товариств.

У підрозділі 3.1 "Правове регулювання ліквідації об'єднань громадян, релігійних та благодійних організацій" проведено дослідження законодавчих норм, що встановлюють порядок та спеціальні підстави ліквідації різних видів об'єднань громадян, а також релігійних та благодійних організацій.

Відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" існують громадські організації двох видів: ті, які мають статус юридичної особи і реєструються у передбаченому законодавством порядку, і ті, які такого статусу не мають і тільки повідомляють відповідні органи про своє заснування. Відповідно до ст. 19 вказаного Закону припинення діяльності об'єднання громадян, включаючи і громадські організації, може бути проведено шляхом їх реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). В дисертації вказується на недоліки такого законодавчого положення, оскільки воно не відповідає загальним положенням цивільного законодавства України щодо припинення юридичних осіб. Звертається увага на те, що в цивільному законодавстві не використовується такий термін як "припинення діяльності", адже при ліквідації припиняється юридична особа, а не тільки її діяльність. Не відповідає загальним підставам ліквідації юридичної особи також застосування у зазначеному Законі таких термінів як "саморозпуск" та "примусовий розпуск". Дисертантка пропонує уточнити редакцію ст. 19 Закону України "Про об'єднання громадян" шляхом встановлення, що термін "ліквідація" застосовується лише відносно припинення громадської організації, яка має статус юридичної особи, а до об'єднань громадян, які не мають такого статусу, застосовуються терміни "саморозпуск" та "розпуск".

Закон України "Про об'єднання громадян" допускає два види відповідальності об'єднань громадян за вчинення протиправних дій: заборону діяльності та примусову ліквідацію. На думку дисертантки, необхідно розмежувати ці два поняття, чіткого визначивши, у яких випадках повинна застосовуватися така міра відповідальності об'єднань громадян як заборона діяльності, а в яких - ліквідація.

Щодо застосування стягнень у вигляді попередження, штрафу та тимчасової заборони діяльності громадської організації, то, на думку дисертантки, необхідно законодавчо закріпити перелік правопорушень, за здійснення яких накладається кожен з вказаних видів відповідальності.

Потребують додаткового врегулювання питання щодо розпорядження майном при ліквідації релігійних організацій. За ст. 20 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства, а за відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації внаслідок порушення законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави, а культове майно передається іншим релігійним організаціям.

Таке врегулювання вказаних питань суперечить загальним засадам припинення юридичної особи, так як припинення здійснюється у вигляді ліквідації та реорганізації, а правонаступництво виникає тільки при реорганізації. Отже, з норм вказаного Закону випливає, що у разі ліквідації релігійної організації її майно беззаперечно переходить у державну власність. Таке положення, на думку дисертантки, порушує право цих організацій щодо розпорядження власним майном на власний розсуд. З огляду на це пропонується встановити, що у випадку ліквідації релігійної організації її майно повинно розподілятися відповідно до статуту і може передаватися державі, якщо це буде передбачено статутом.

Вимагає внесення змін і норма Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка встановлює, що "суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації або прокурора", оскільки відповідно до ЦК України реєструється не статут, а сама юридична особа.

У підрозділі 3.2 "Правове регулювання ліквідації об'єднань співвласників багатоквартирного житлового будинку" проводиться аналіз порядку та особливостей ліквідації вказаного виду юридичної особи.

Закон України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" чітко не визначає, до якого виду товариств належить об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (надалі - ОСББ): підприємницьких чи непідприємницьких. Аналізуючи мету, з якою створюється таке товариство, в дисертації зазначається, що таке об'єднання не має на меті отримання прибутку, а тому дисертантка пропонує визнати ОСББ виключно некомерційною (непідприємницькою) юридичною особою, що, зокрема, означатиме безумовне право на податкові пільги, які передбачені для неприбуткових організацій.

В дисертації провадиться аналіз спеціальних підстав ліквідації ОСББ та робиться загальний висновок про неможливість виділення таких спеціальних підстав для ліквідації ОСББ як: фізичне знищення або руйнування житлового комплексу, яке унеможливлює його відновлення або ремонт; відчуження житлового комплексу за рішенням суду. Це пов'язано з тим, що, по-перше, житловий комплекс складається із: земельної ділянки, житлового будинку, інших споруд та інженерних комунікацій, а тому загалом є можливим знищення або руйнування лише житлового будинку, споруд, інженерних комунікацій, а не житлового комплексу, оскільки останній включає в себе і земельну ділянку. На думку дисертантки, підставою для ліквідації об'єднання може бути визнане не фізичне знищення або руйнування житлового комплексу, а фізичне знищення або руйнування житлового будинку, яке унеможливлює його відновлення або ремонт. По-друге, оскільки житловий комплекс включає в себе такі об'єкти, які не підлягають відчуженню (неподільне майно), то практично не існує правової можливості відчуження житлового комплексу за рішенням суду.

Вказаний вище Закон, перераховуючи підстави для ліквідації ОСББ, не дає відповіді на питання, в якому порядку має ліквідуватися ОСББ: за рішенням про ліквідацію загальних зборів ОСББ чи у порядку примусової ліквідації. Більше того, з цього Закону взагалі прямо не вбачається право загальних зборів об'єднання прийняти рішення про його ліквідацію. З наведеного дисертантка робить висновок про необхідність приведення норм Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", які регулюють ліквідацію ОСББ у відповідність до положень ЦК України щодо підстав і порядку ліквідації юридичних осіб.

Дисертантка звертає увагу на необхідність законодавчого вирішення правового режиму житлового будинку після ліквідації об'єднання, адже від того, на балансі у якої юридичної особи обліковується житловий будинок, фактично залежить управління житловим комплексом та здійснення його експлуатації. Тому при вирішенні питання щодо ліквідації об'єднання співвласників багатоквартирного будинку потрібно обов'язково визначити те, на баланс якої юридичної особи в подальшому буде передано житловий комплекс.

У підрозділі 3.3 "Правове регулювання ліквідації пенсійних фондів" проводиться аналіз підстав, порядку та особливостей ліквідації недержавних пенсійних фондів, які є непідприємницькими товариствами.

Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення" встановлює, що ліквідація пенсійного фонду здійснюється на підставі рішення засновників пенсійного фонду. При цьому вказаний Закон не встановлює порядок прийняття такого рішення засновниками фонду, що викликає певні складнощі, оскільки у такому випадку можна зробити висновок, що незалежно від кількості засновників фонду рішення про його ліквідацію повинні приймати усі засновники. Враховуючи те, що відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 98 ЦК України рішення про ліквідацію товариства приймається більшістю не менш як 3/4 голосів, на думку дисертантки, рішення зборами засновників фонду повинно прийматися у такому самому порядку.

Прийняття рішення засновниками щодо ліквідації пенсійного фонду є добровільним видом ліквідації юридичної особи. Водночас у випадку, коли ліквідація пенсійного фонду проводиться лише після внесення відповідних змін до колективного договору, може виникнути ситуація, коли зміни не будуть внесені через відмову трудового колективу їх вносити. Тому можна сказати, що ліквідація корпоративного пенсійного фонду фактично здійснюється за згодою трудового колективу і засновників (роботодавців). У випадку, коли не буде досягнуто згоди з трудовим колективом щодо ліквідації корпоративного пенсійного фонду, засновники (роботодавці) не зможуть реалізувати своє право на ліквідацію фонду.

У зв'язку з тим, що пенсійний фонд згідно з Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є фінансовою установою, чинне законодавство України визначає обов'язкове погодження рішення про його ліквідацію з Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. Таке погодження надається, зокрема, за умови виконання на день ліквідації пенсійного фонду усіх передбачених пенсійними контрактами зобов'язань щодо сплати пенсійних внесків до такого фонду. У випадку, коли підприємство-засновник виявиться банкрутом і не зможе виплатити внески, передбачені відповідним пенсійним контрактом, ліквідація пенсійного фонду унеможливлюється. На цій підставі пропонується виключити із Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення" таку умову ліквідації як виконання на день ліквідації усіх передбачених пенсійними контрактами зобов'язань щодо сплати пенсійних внесків до фонду.

Необхідність погодження ліквідації недержавних пенсійних фондів із Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, на думку дисертантки, суперечить основним засадам функціонування юридичних осіб приватного права, оскільки як створення, так і ліквідація юридичної особи повинна залежати тільки від волі учасників юридичної особи, крім випадків примусової ліквідації.

Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення" також встановлює, що у разі ліквідації пенсійного фонду порядок задоволення вимог вкладників і учасників та кредиторів пенсійного фонду визначається на підставі рішення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, що також суперечить загальним підходам цивільного законодавства до ліквідації юридичної особи, а відтак, потребує внесення відповідних змін.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні зроблено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в дослідженні цивільно-правового регулювання ліквідації юридичних осіб, на основі чого розкрито проблеми ліквідації юридичних осіб різних організаційно-правових форм та запропоновано шляхи удосконалення вітчизняного законодавства. Окрім наукових положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист, в дисертації обґрунтовано та викладено такі найважливіші висновки і пропозиції.

1. Сформульовано авторське визначення ліквідації юридичної особи як системи встановлених законодавством дій, спрямованих на припинення юридичної особи без правонаступників.

2. Надання лише суду права приймати рішення про примусову ліквідацію юридичної особи дає можливість останній захищати свої інтереси, керуючись основними принципами судочинства, передбаченими ст. 129 Конституції України і актами процесуального законодавства. Відмова від адміністративної примусової ліквідації юридичних осіб на підставі рішень органів державних влади чи місцевого самоврядування є позитивною тенденцію розвитку законодавства України, яке регулює ліквідацію юридичних осіб приватного права.

3. В ЦК України має бути закріплено вичерпний перелік правопорушень, що можуть стати підставою для прийняття судом рішення про примусову ліквідацію юридичної особи. Крім того, примусову ліквідацію юридичної особи пропонується застосовувати лише у разі не усунення нею відповідних правопорушень у строк, встановлений для цього законодавством.

4. Пов'язані з метою та предметом діяльності особливості ліквідації притаманні не лише банкам, а й усім фінансовим установам, у зв'язку з чим запропоновано ч. 4 ст. 110 ЦК України викласти у такій редакції: "Особливості ліквідації фінансових установ встановлюються законом".

5. Пропонується виключити положення ч. 4 ст. 112 ЦК України, відповідно до якого погашеними вважаються вимоги кредиторів, не задоволені у зв'язку з відсутністю майна юридичної особи, яка ліквідується, адже за наявності таких вимог юридична особа має ліквідуватись в порядку банкрутства. З огляду на це запропоновано закріпити обов'язок ліквідатора (ліквідаційної комісії) у випадку, коли під час ліквідаційної процедури виявиться недостатність майна юридичної особи для задоволення вимог кредиторів, подати заяву до суду про визнання такої юридичної особи банкрутом.

6. Кредитори банків, які ліквідуються, перебувають в більш невигідному положенні, ніж кредитори інших юридичних осіб, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 105 ЦК України строк для пред'явлення вимог кредиторами повинен бути не меншим за 2 місяці, а відповідно до ст. 9 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредиторам банку для пред'явлення вимог надається 1 місяць. На нашу думку, кредиторам банку потрібно надати однакові права з кредиторами інших юридичних осіб, у зв'язку з чим внести відповідні зміни до вказаного Закону.

7. До об'єднань громадян, які не мають статусу юридичної особи, не можна застосовувати термін "ліквідація", оскільки він стосується виключно юридичної особи. Тому в ст. 19 Закону України "Про об'єднання громадян" слід встановити, що припинення громадських організацій, які мають статус юридичної особи, проводиться шляхом ліквідації, а громадські організації, які не мають статусу юридичної особи, - саморозпускаються або розпускаються примусово.

8. Відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК України вимога щодо ліквідації юридичної особи може бути пред'явлена до суду тільки органом, який здійснив державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Тому положення ч. 5 ст. 16 Закону України "Про релігійні організації" щодо розгляду справи про припинення діяльності релігійної організації у порядку позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора, суперечать ЦК України, у зв'язку з цим ч. 5 ст. 16 вказаного Закону слід виключити.

9. Не виправданим вважається встановлення законодавством різної черговості задоволення вимог кредиторів залежно від підстав ліквідації та предмета діяльності юридичної особи. Тому пропонується закріпити в ЦК України єдину черговість задоволення вимог кредиторів для всіх видів юридичних осіб.

10. Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення" не встановлює порядок прийняття рішень про ліквідацію недержавного пенсійного фонду його засновниками, з чого можна зробити висновок, що незалежно від кількості засновників фонду рішення про його ліквідацію повинні приймати усі засновники. З огляду на це запропоновано віднести прийняття рішення про ліквідацію недержавного пенсійного фонду до компетенції зборів його засновників.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Скоропис О.М. Деякі проблеми правового регулювання ліквідації об'єднань громадян / О.М. Скоропис // Держава і право. - 2007. - № 35 - С. 398-404.

2. Скоропис О.М. Правові проблеми ліквідації акціонерного товариства / О.М. Скоропис // Держава і право. - 2007. - № 38 - С. 476-484.

3. Скоропис О.М. Правові проблеми ліквідації банків / О.М. Скоропис // Держава і право. - 2008. - № 40 - С. 376-382.

4. Скоропис О.М. Проблеми законодавчого регулювання ліквідації об'єднань співвласників багатоквартирного житлового будинку / О.М. Скоропис // Держава і право. - 2009. - № 45 - С. 381-388.

5. Скоропис О.М. Правове регулювання задоволення вимог кредиторів при ліквідації банків / О.М. Скоропис // Матер. Міжнародної науково-практичної конференції "Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку" (м. Одеса, 30 травня 2008 р.). - Одеса: Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, 2008. - С. 481-484.

6. Скоропис О.М. Підстави для ліквідації об'єднань співвласників багатоквартирного житлового будинку / О.М. Скоропис // Матер. науково-практичного семінару "Проблеми формування та реалізації державної житлової політики" (м. Київ, 5 вересня 2008 р.). - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - С. 87-90.

АНОТАЦІЯ

Скоропис О.М. Цивільно-правове регулювання ліквідації юридичних осіб. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. - Київ, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню теоретичних та практичних проблем ліквідації юридичних осіб приватного права різних організаційно-правових форм. Визначено поняття ліквідації юридичної особи, що відображає зміст процесу припинення юридичної особи без правонаступництва. Встановлено підстави та основні етапи ліквідації юридичних осіб різних видів. Істотне значення приділяється аналізу питання черговості задоволення вимог кредиторів в процесі ліквідації юридичних осіб різних видів. Доведено необхідність вироблення уніфікованих підходів до процесу ліквідації, а саме: до підстав ліквідації юридичних осіб, прийняття рішення про ліквідацію, процедури ліквідації, черговості задоволення вимог кредиторів. Також у роботі проаналізовано спеціальні підстави ліквідації юридичної особи, що встановлені законодавством для окремих видів юридичних осіб. Обґрунтовано необхідність визначення чіткого переліку юридичних осіб, для яких допускається встановлення особливих підстав ліквідації, притаманних тільки особам вказаної організаційно-правової форми.

...