Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють 10 підрозділів, коротких висновків до кожного розділу, загального висновку, двох додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації без врахування додатку та списку використаних джерел становить 190 сторінок. Додаток: Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до Цивільного процесуального кодексу України».

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ перший «Теоретичні проблеми судового рішення в цивільному судочинстві» містить три підрозділи, у яких досліджується становлення та розвиток доктрини судового рішення, подається характеристика судового рішення як компоненту самостійної судової процедури, його посутніх ознак та змісту як акту судової влади. Завершують цей розділ короткі висновки.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток доктрини судового рішення» досліджується поетапно розвиток теорії цивільного процесуального права стосовно суті судового рішення, його основних ознак та визначення поняття судового рішення. Робиться висновок, що динаміка цього розвитку була зумовлена у т.ч. домінуванням певних загальнонаукових підходів до розуміння права в різні періоди (в т.ч. позитивістського); наявною „дифузією”, тобто змішуванням, судової влади; відсутністю повноти судової влади; а також тим, що судове рішення розглядалось як статичний феномен без врахування його динамічної функціональної ролі. Обґрунтовується, що формування в Україні універсальної правової інституції - судової влади, яка характеризується певними генетичними, функціональними та предметними ознаками, вимагає відповідної корекції у наукових підходах до визначення основного акту суду - судового рішення.

Досліджується проблема співвідношення між поняттями «судова влада», «правосуддя» та «судочинство» і робиться висновок, що єдиною формою реалізації судової влади є правосуддя, поза межами якого ця влада здійснюватись не може і не повинна. Судочинство є процесуальною формою реалізації правосуддя, що у свою чергу може поділятися на види, класичними із яких є конституційне, кримінальне та цивільне судочинство. Основним актом реалізації судової влади є судове рішення, яким судова справа вирішується по суті і яке є структурним компонентом відповідного судочинства як процесуальної форми реалізації правосуддя. На основі цих висновків автор формулює власне визначення поняття судового рішення: судове рішення - це акт реалізації судової влади, постановлений у формі процесуального акту-документа в межах самостійної (автономної) судової процедури, яким справа вирішується по суті і який є частиною правопорядку в державі.

У підрозділі 1.2. «Судове рішення як елемент окремих судових процедур» подається характеристика наявних видів проваджень та різновидів судового рішення, які регламентуються в цивільному процесуальному законодавстві України, Росії, Німеччини, Франції, Австрії, Італії, Англії, США та інших країн, а також розроблених у науковій доктрині класифікацій судових рішень. Доводиться те, що в основі прийнятих класифікацій судового рішення лежить матеріально-правовий або процесуально-правовий підхід, однак у методологічному обґрунтуванні цих класифікацій є прогалина. Обґрунтовується, що сучасний цивільний процес розвивається у напрямку розширення кваліфікації судових рішень, яка обумовлена, перш за все, появою нових автономних судових процедур, які у сучасних процесуальних законодавствах використовуються як інструменти забезпечення доступності та ефективності судочинства.

У такому ракурсі аналізується структура проваджень цивільного судочинства та їх характеристика в межах єдиної процесуальної форми цивільного судочинства. Доводиться, що саме ця форма і може бути єдиною методологічною засадою поділу судових рішень на види. При цьому фундаментальним поняттям, застосування якого здатне оптимізувати процесуальну класифікацію судових рішень, є цивільна процесуальна форма як стійке системне утворення, що враховує специфічні режими судочинства та включає самостійні судові процедури. У цьому контексті судове рішення кваліфікується як обов'язковий елемент останньої. На основі цього підходу пропонується процесуально-правова класифікація судових рішень у цивільному судочинстві України, що не пов'язана із характером владного припису суду.

Досліджуєтся також проблема меж і критеріїв диференціації судових процедур в рамках цивільного судочинства та проблема меж диференціації цивільної судової юрисдикції в цілому. Обґрунтовується те, що в Україні створилась певною мірою штучна система спеціалізованих судів та самостійних правил судочинства, що ускладнило доступ осіб до правосуддя та не узгоджується із сучасними тенденціями розвитку останнього. Доводиться, що більш вдалою є моністична концепція процесуальної форми, яка зберігаючи єдність, здатна врахувати особливості розгляду окремих категорій справ, оскільки допускає логічну диференціацію судових проваджень та процедур, які мають завершуватись ухваленням відповідного акту суду.

У підрозділі 1.3. «Структура судового рішення як акту судової влади» судове рішення розглядається як поняття, що відтворює складне структуроване правове явище, незмінними елементами якого є: предмет, підстава та зміст (владний припис суду). Процесуальною формою існування судового рішення є відповідний процесуальний документ, який має самостійну структуру. Доводиться, що таке об'єктивування судового рішення у певний матеріальний об'єкт пояснює допустимість застосування різних варіацій останнього, внаслідок чого судове рішення як процесуальний документ може мати різні назви, вигляд, зміст та структуру.

Основні елементи судового рішення як акту правосуддя аналізуються у аспекті правозастосовчої діяльності суду. Предмет судового рішення досліджується як з точки зору його відповідності предмету позову, так і у контексті дотримання правил судової юрисдикції та підсудності як складової частини права особи на розгляд її справи «судом, створеним на підставі закону», що передбачение п.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Аналіз підстави судового рішення пов'язано із правомірністю його фактичного та правового обґрунтування, а змісту - із правомірністю владного припису суду, яка визначається не тільки обумовленістю застосованого судом виду (способу) судового захисту права чи інтересу особи вимогою позивача (заявника), але і відповідністю цього способу захисту вимогам закону та здатністю рішення бути виконаним.

У розділі другому «Судові рішення у спрощених процедурах судочинства» міститься три підрозділи, в яких досліджуються спрощені процедури цивільного судочинства - наказне провадження і заочний порядок розгляду справи, а також провадження у справі до судового розгляду, які було новелізовано у чинному ЦПК України, та фінальні процесуальні акти суду, якими завершуються або можуть завершуватись ці процедури. Наприкінці містяться короткі висновки.

У підрозділі 2.1. “Судовий наказ” досліджується історія розвитку інституту судового наказу та наказного провадження у різних системах судочинства; узагальнюються та систематизуються сформульовані в правовій доктрині позиції щодо суті та правової природи судового наказу та наказного провадження; аргументується правомірність віднесення судового наказу до різновидів судового рішення. Доводиться, що юридична природа судового наказу є неоднорідною, оскільки він є сурогатом судового рішення та виконавчого документу, що і обумовлює його певні особливості. Проводиться порівняльно-правовий аналіз моделей наказного провадження, закріплених в процесуальному законі Німеччини, України та Росії (у двох останніх редакціях), і практики їх застосування. Дається їх типова характеристика.

Аналізується практика розгляду справ у порядку наказного провадження у цивільному судочинстві України, обгрунтовуються пропозиції щодо її уніфікації та подальшого законодавчого удосконалення відповідної судової процедури. Пропонується розширити перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ; врегулювати застосування цього способу судового захисту у відносинах між юридичними особами; переформатувати існуючу в Україні модель «умовного наказу» у модель «безумовного наказу», змінивши відповідно процедуру видачі судового наказу та момент набрання ним законної сили виконавчого документу.

У підрозділі 2.2. “Заочне рішення” досліджується заочний порядок розгляду справ у цивільному судочинстві України. Доводиться, що він є самостійною (автономною) судовою процедурою - провадженням, а його процесуальний результат закріплюється у заочному рішенні, що є різновидом судового рішення.

Досліджуються положення Глави 8 «Заочний розгляд справи» ЦПК України та практика їх застосування, обгрунтовуються пропозиції щодо її уніфікації та удосконалення заочної процедури розгляду справи. Пропонується уточнити умови та підстави порушення заочного провадження, у т.ч. кваліфікацію обмеження предмету судового розгляду; детальніше регламентувати особливості заочного провадження та документально-процесуальне оформлення заочного рішення.

Досліджується проблема допустимості ухвалення заочного рішення по зустрічному позову, при умові що первинний позивач не з'явився, та постановлення заочного рішення по справі за умови неявки в судове засідання відповідача, який подав зустрічний позов. Доводиться, що чинний процесуальний закон цього не допускає, оскільки його положення ґрунтуються на домінуючій концепції процесуальної пов'язаності долі основного та зустрічного позовів, яка, насправді, є застарілою, та призводить до невиправданого «паралельного» розгляду пов'язаних між собою позовів у різних справах. Пропонується законодавчо новелізувати особливості розгляду всіх цивільних справ, обтяжених зустрічним позовом, допустивши його і в заочному провадженні.

У підрозділі 2.3. “Сумарне рішення (проблема введення та регламентації)” досліджується процедура провадження в справі до судового розгляду, новелізована у ЦПК України 2004 року, а також новий інститут, регламентований у її рамках, - попереднє судове засідання. Доводиться, що метою цієї процедури є оптимізація правосуддя, адже вона дозволяє досягти завдання цивільного судочинства більш економним способом: на цьому етапі можливе завершення розгляду справи без винесення судового рішення, а в окремих випадках - з ухваленням такого.

Провадження в справі до судового розгляду аналізується у порівнянні зі схожими процедурами, які передбачені в процесуальному законодавстві США, Англії та Німеччини. Доводиться, що у процедурі провадження в справі до судового розгляду наявні ознаки сумарного провадження, результатом якого є сумарне рішення. Ставиться питання про доцільність введення та регламентування цих інститутів у цивільному судочинстві України. Доводиться, що оскільки сумарне провадження ґрунтується на законодавчо закріпленому припущені відсутності спору між сторонами про фактичні обставини справи, воно дає можливість розглянути правовий спір, не вдаючись до застосування «розгорнутої» процедури судового розгляду, головним функціональним спрямованням якої і є повне та всебічне з'ясування цих фактичних обставин справи. Економія процесуальних засобів у цьому випадку є виправданою та не призводить до порушення прав учасників процесу. Формуються базове визначення сумарного рішення, умов та підстав його ухвалення.

Розділ третій «Вимоги до судового рішення: проблемні питання» містить чотири підрозділи, в яких аналізуються вимог, яким має відповідати судове рішення в цивільному судочинстві як акт судової влади та як процесуальний документ. Досліджуються вони у контексті сучасного інтерпретування поняття правосудності судового акту та методів її забезпечення. Завершують цей розділ короткі висновки.

У підрозділі 3.1. “Законність судового рішення” аналізується розвиток правової доктрини щодо вимоги законності судового рішення, процесуальне законодавство, що стосується цієї вимоги, та відповідна судова практика. Робиться висновок про те, що традиційна інтерпретація законності судового рішення не враховує нового актуального теоретичного та практичного аспекту в характеристиці цієї вимоги, як її гармонізація з ідеєю верховенства права, тому станнє залишається певною мірою доктринальним положенням. Доводиться, що для практичної реалізації ідеї верховенства права потрібен такий процесуальний механізм судової діяльності, що забезпечує правовий результат розгляду справ, ефективність якого пов'язана з наявністю чітких критеріїв оцінки закону (формалізацією критеріїв права), з реальним наданням суду відповідних повноважень «критикувати та доповнювати закон» (визначенням судової юрисдикції) та можливості реалізувати ці повноваження через наявні в його розпорядженні процедури судочинства (удосконаленням процесуальної форми). Сучасні підходи до вирішення цих питань у контексті реалізації судової влади мають носити інтегрований характер, що має проявлятись у наданні суду можливості інтерпретації права з точки зору його природних ознак, а також правової форми та законотворення. В цьому аспекті діяльність суду при розгляді цивільних справ має відтворитись в ідеї правозаконності, що повинна лежати в основі сучасного механізму цивільного судочинства. Таким чином, новим аспектом у розумінні вимоги законності судового рішення є його «легітимності», тобто відповідності існуючому правопорядку, яка є складовою законності і відтворює його правосудність.

На основі цих висновків у новому ракурсі досліджується питання про чіткість стандарту законності судового рішення, обґрунтувується необхідність удосконалення його законодавчої регламентації, у т.ч. шляхом закріплення та конкретизації принципу верховенства права в чинному ЦПК, аналізуються окремі актуальні питання, що виникають при застосування у судовій практиці норм Конституції як норм прямої дії та норм, які містяться у «нетрадиційних джерелах» (правових звичаях, інтерпретаційних актах Конституційного Суду, рішеннях Європейського суду тощо), та пропонуються варіанти їх вирішення.

У підрозділі 3.2. “Обґрунтованість судового рішення” досліджується розвиток правової доктрини, законодавчої регламентації та судової практики щодо вимоги обґрунтованості судового рішення. Доводиться, що ця вимога відтворює одночасно якісну характеристику і відповідного акту, і діяльності суду, тому проблематика обґрунтованості судового рішення об'єктивно пов'язана з функціями та процесуальними повноваженнями суду, у т.ч. із їх достатністю та ефективністю.

На основі результатів аналізу судової практики робиться висновок, що вимога обґрунтованості судового рішення наразі інтерпретується без достатнього врахування оновлених задач цивільного судочинства, яке має бути спрямоване на досягнення справедливого правового результату незалежно від її базової моделі. При цьому не враховується те, що концептуально ефективність судочинства неможлива без активної ролі судді у керівництві процесом, а тому в сучасній процесуальній системі не має сенсу будувати модель та процедури судочинства на контрасті змагальної або слідчої моделей, а відтак й акцентувати увагу на обґрунтованості судового рішення як характеристики діяльності суду з обмеженою активністю. Доводиться, що з'ясувати об'єктивну істину в рамках сучасного судового процесу можливо, якщо надати суду більш широкі повноваження керувати його рухом та процесуальною поведінкою сторін з метою більш повного та достовірного з'ясування фактичних обставин справи, у т.ч. шляхом застосування таких процесуальних заходів, які б мінімізували негативні наслідки від можливих зловживань сторін. Вносяться пропозиції щодо законодавчого удосконалення процесуальних повноважень суду, які мають сприяти практичному забезпеченню винесення судом правосудних обґрунтованих рішень.

У підрозділі 3.3. “Повнота, точність та ясність судового рішення” узагальнюється розвиток правової доктрини, процесуальне законодавство та судова практика щодо таких вимог до судового рішення як повнота, точність та ясність. Доводиться, що інтерпретацію цих вимог слід розширити, узгодивши із тими уявленнями про правосудність судового рішення, які випливають із прецедентної практики Європейського суду та визнаними в Україні Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи відносно принципів цивільного судочинства. Оскільки необхідною умовою правосудності судового рішення є його здатність повно та ефективно захистити суб'єктивне право чи інтерес, а також його виконуваність, тобто здатність бути виконаним, повним, точним та ясним можна вважати тільки таке рішення, посередництвом якого суд реально надає відповідний захист, і текст якого не має таких дефектів викладення, що перешкоджають його виконанню.

Вносяться пропозиції щодо удосконалення нормативного регулювання процедур роз'яснення судового рішення, виправлення у ньому помилок та описок, а також ухвалення додаткового рішення. Пропонується уточнити формулювання підстав ухвалення додаткового рішення, передбачених у статті 220 ЦПК України, та підстави повернення справи до суду першої інстанції апеляційним судом для ухвалення додаткового рішення, передбачених у статті 297 ЦПК України, а також доповнити процесуальний закон новою процедурою - індексацією присудження грошової суми.