Охорона земель як загальний принцип земельного права України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Охорона земель

Охорона земель є загальним принципом земельного права України. Він означає, що охороні підлягають усі без винятку землі в межах території нашої держави. Разом із тим, методи та способи охорони земель є різними. Вони залежать від категорії земель, до якої належать відповідні земельні ділянки чи території, їх цільового призначення та характеру використання.

У складі земель України є землі, які підлягають найбільш суворій охороні -- консервативній. її суть зводиться до повного або максимально повного виключення певних земель зі сфери господарського використання, а також максимально можливе обмеження антропогенного впливу на такі землі. В нашій країні консервативній охороні підлягають землі, які належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення. Такі землі служать не тільки територіальною основою для розміщення об'єктів природно-заповідного фонду, а й самі є важливою складовою таких об'єктів.

Як свідчить практика, консервативні методи збереження навколишнього природного середовища залишаються в умовах сучасного етапу розвитку людської цивілізації основними методами, які забезпечують захист генофонду рослинного і тваринного світу, унікальних природних екосистем і ландшафтів. Саме тому за роки незалежності України загальна площа природоохоронного призначення розширена більше ніж у 2 рази переважно шляхом створення багатофункціональних об'єктів природно-заповідного фонду таких видів, як біосферні заповідники, національні природні та регіональні ландшафтні парки.

Площа земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення становить 2 757,4 гектара, або 4,57% території України. Разом із тим, частка земель природно-заповідного фонду більшості країн Європи становить від 10 до 25 %1. В Україні також планується збільшити площу цієї категорії земель. Зокрема, передбачається створити 12 національних природних парків, три природні та один біосферний заповідники на площі близько 455 тис. гектарів, а також забезпечити умови для включення природно-заповідного фонду України до Світової і Пан'європейської екологічних мереж.

Згідно з главою 7 ЗК України землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення виділені в окрему категорію земель. Однією з основних ознак кожної категорії земель є наявність особливого правового режиму, який встановлений законодавством України. Основним завданням правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення є забезпечення їх консервативної охорони, яка здійснюється шляхом встановлення відповідного режиму заповідності.

Цією главою також встановлено, що землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення поділяються на дві підкатегорії, а саме: землі природно-заповідного фонду та землі іншого природоохоронного призначення. Перелік земель природно-заповідного фонду та їх правові ознаки чітко визначені в законі. Що стосується земель іншого природоохоронного призначення, то згідно зі ст. 46 ЗК України до них належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. На жаль, чинне законодавство не містить норм, які розкривають правові ознаки об'єктів, що мають особливу наукову цінність.

Поняття та склад земель природно-заповідного фонду. Землями природно-заповідного фонду є ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 43 ЗК України). Порядок надання таким природним комплексам та об'єктам статусу об'єктів природно-заповідного фонду встановлений Законом України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.1 Згідно зі ст. З цього Закону об'єкти природно-заповідного фонду України поділяються на природні території й об'єкти та штучно створені об'єкти. До природних територій та об'єктів належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи і заповідні урочища. Групу штучно створених об'єктів природно-заповідного фонду утворюють ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Отже, землі природно-заповідного фонду складаються з земельних ділянок, на яких розташовані зазначені вище об'єкти.

Об'єкти природно-заповідного фонду мають різний заповідний режим, що зумовило встановлення законодавством України відповідного режиму охорони і використання також земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти.

2. Законодавство про землі природно-заповідного фонду

Землі природно-заповідного фонду виконують дві важливі функції. З одного боку, вони є територіальним базисом для розміщення заповідників, національних природних парків та інших об'єктів і територій природно-заповідного фонду. Відповідно земельні відносини, в яких земля виступає як територіальний базис, регулюються нормами земельного права. З іншого боку, землі природно-заповідного фонду, будучи природним ресурсом, самі виступають як невід'ємний елемент, складовою відповідних об'єктів і територій природно-заповідного фонду. Останні є об'єктом суспільних відносин, які регулюються нормами екологічного права. Отже, земельні відносини, які виникають у процесі охорони і використання об'єктів і територій природно-заповідного фонду, регулюються нормами земельного та екологічного права.

Норми земельного та екологічного права, які регулюють відносини щодо охорони і використання земель природно-заповідного фонду, містяться у великій кількості нормативно-правових актів, провідна роль серед яких належить законам України. До основних законодавчих актів, які регулюють зазначені суспільні відносини, належать ЗК України, Закон України «Про державний контроль за використанням і охороною земель» від 19 червня 2003 р.1, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.2, Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 р.3, Закон України «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 р.4 тощо.

Правове регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду характеризується рядом правових рис, які є спільними для всіх об'єктів та територій природно-заповідного фонду та, відповідно, земель, на яких вони розташовані.

По-перше, землям природно-заповідного фонду надано статус особливо цінних земель (ст. 150 ЗК України). Це означає, що за загальним правилом такі землі не можуть передаватися до інших категорій земель, що передбачає зміну їх цільового призначення. Єдиним винятком з цієї законодавчої заборони є передбачена законом можливість надання земель природно-заповідного фонду для будівництва лінійних об'єктів, деяких енергетичних та соціально-культурних об'єктів.

По-друге, закон визначає не тільки цільове призначення земель природно-заповідного фонду як особливо цінних земель, що підлягають особливій правовій охороні, а й жорстко регламентує види діяльності, які можуть здійснюватися на таких землях у межах їх цільового призначення. Так, згідно зі ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися з додержанням вимог законодавства України у природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях, а також для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Крім того, на деяких територіях та об'єктах природно-заповідного фонду дозволяються й такі види діяльності, як заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання. Водночас на землях природно-заповідного фонду є недопустимими та категорично забороняються будь-які види діяльності, що суперечать цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів чи окремих об'єктів.

По-третє, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами (ст. 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). Це означає, що земельні ділянки, на яких розташовані зазначені вище об'єкти природно-заповідного фонду, підлягають передачі у користування спеціалізованим юридичним особам, основним статутним видом діяльності яких є обслуговування відповідної території чи об'єкта природно-заповідного фонду.

По-четверте, правовий режим земель природно-заповідного фонду визначається на пооб'єктній основі. Вона полягає у тому, що правове регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду здійснюється не лише загальними нормами екологічного та земельного законодавства національного чи регіонального рівня, а й локальними правовими актами, в яких конкретизується правовий режим охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду та земельних ділянок, на яких вони розташовані. Так, завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків визначаються у положеннях про них, які затверджуються: а) центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища -- щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; б) органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях -- щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. А завдання й особливості природоохоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі Закону України «Про природно-заповідний фонд України» безпосередньо в їх первинних облікових документах. Отже, завдяки пооб'єктному підходу забезпечується максимально повне врахування особливостей земельних ділянок природно-заповідного фонду як об'єкта охорони та використання, що істотно підвищує ефективність правового регулювання відповідних суспільних відносин.

По-п'яте, правове регулювання охорони та використання земель природно-заповідного фонду характеризується наявністю спеціалізованого державного контролю за охороною та використанням цієї категорії земель. Згідно з Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (ст. 7) здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства України про охорону земель у частині додержання правового режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні, віднесено не до компетенції Державного агентства земельних ресурсів України чи Міністерства аграрної політики України, які здійснюють земельний контроль, а до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів -- Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. У складі цього Міністерства державний контроль за охороною та використанням земель природно-заповідного фонду здійснюють Головна державна екологічна інспекція України та Служба державної охорони природно-заповідного фонду України, яка діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України» від 14 липня 2000 р.

По-шосте, важливою особливістю правового режиму земель природно-заповідного фонду є виключення їх з числа об'єктів земельного оподаткування. Згідно зі ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, які є спеціалізованими юридичними особами, звільняються від сплати земельного податку за надані їм у користування земельні ділянки.

Інші підприємства; установи та організації звільняються від плати за землі, на яких розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, а також заказники (крім мисливських).

Право власності на землі природно-заповідного фонду. Особливість правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду полягає у домінуванні у їх власнісному статусі права державної власності. Хоча згідно зі ст. 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, однак до цього часу землі, практично всі об'єкти і території природно-заповідного фонду, які існують в Україні, перебувають у державній власності. Адже з моменту набуття цим Кодексом чинності діють норми, які забороняють приватизацію земель природно-заповідного фонду та істотно обмежують передачу їх у комунальну власність.

Так, згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом. Оскільки всі об'єкти природно-заповідного фонду характеризуються наявністю особливої екологічної, оздоровчої, наукової або естетичної цінності, вони не підлягають приватизації. Проте заборона на приватизацію стосується лише тих земель природно-заповідного фонду, які надані у постійне користування спеціалізованим юридичним особам, що використовують об'єкти та території природно-заповідного фонду, -- заповідникам, національним природним паркам, зоологічним паркам тощо. Інші ж землі природно-заповідного фонду, які залишаються у користуванні приватних осіб, можуть бути ними приватизовані.

Пунктом 3 ст. 84 ЗК України встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення. Тобто закон дозволяє передання у комунальну власність земель лише тих об'єктів природно-заповідного фонду, які мають регіональне чи місцеве значення.

Аналогічно визначений власнісний статус земель природно-заповідного фонду і в Законі України «Про природно-заповідний фонд України». Згідно зі ст. 4 Закону території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто державною власністю. Регіональні ландшафтні парки, зони -- буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу (державній власності), так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Що стосується ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, створених до прийняття цього Закону, то вони та їхні землі також не підлягають приватизації.

Отже, передбачена чинним законодавством України можливість перебування земель у приватній власності може бути реалізована головним чином не за рахунок земель існуючих об'єктів і територій природно-заповідного фонду через їх приватизацію, а шляхом отримання громадянами та юридичними особами у власність земель інших категорій, переведення їх до складу категорії земель природно-заповідного фонду та створення в їх межах нового об'єкта природно-заповідного фонду. Наприклад, згідно з п. З ст. 56 ЗК України громадяни та юридичні особи мають право набувати в установленому порядку у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Вони можуть також скористатися цим правом і для створення об'єкта природно-заповідного фонду.

3. Поняття земель оздоровчого призначення

Займаючи всього 0,01 % території України (близько 8,6 тис. гектарів), землі оздоровчого призначення відіграють надзвичайно важливу роль як природний ресурс, що має природні лікувальні властивості. Природні лікувальні властивості таких земель полягають у наявності в їх межах природних лікувальних ресурсів, які є надзвичайно ефективними засобами для профілактики та лікування, як правило, поширених захворювань людей. До таких природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (ст. 6 Закону України «Про курорти»). Саме завдяки унікальним властивостям природних лікувальних ресурсів землі, в межах яких вони знаходяться, виділені в окрему категорію земель і територій, яка має спеціальний правовий режим охорони і використання. Згідно зі ст. 47 ЗК України до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Основною правовою передумовою для віднесення тих чи інших територій до земель оздоровчого призначення є виявлення на них відповідних природних лікувальних ресурсів в установленому законом порядку. Як встановлено у ст. 16 Закону України «Про курорти», виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт. Виявлені в результаті їх проведення природні лікувальні ресурси підлягають медико-біологічній оцінці їх якості та цінності Міністерством охорони здоров'я України, на підставі чого визначаються методи використання таких природних лікувальних ресурсів у профілактичних та лікувальних цілях. Потім за результатами геологорозвідувальних робіт визначаються експлуатаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, затверджуються та вносяться до Державного фонду родовищ, корисних копалин України і передаються для використання за призначенням відповідно до законодавства України. Території, на яких виявлені запаси природних лікувальних ресурсів, включаються до складу земель оздоровчого призначення і передаються для використання в оздоровчих цілях.

Склад земель оздоровчого призначення. В частині 2 ст. 48 ЗК України зазначається, що на територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Отже, з наведеної норми випливає, що до складу земель оздоровчого призначення входять лікувально-оздоровчі місцевості та курорти. По суті, такий самий поділ земель оздоровчого призначення на частини закріплений і Законом України «Про курорти»1.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про курорти» лікувально-оздоровча місцевість є природною територією, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. А курорт -- це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їхньої експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Отже, спільною ознакою лікувально-оздоровчої місцевості та курортів є наявність на них природних лікувальних ресурсів, які офіційно визнані придатними для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Відмінність між цими складовими земель оздоровчого призначення полягає у ступені їх освоєння для використання за цільовим призначенням. Так, на землях курортів побудовані необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, що використовуються з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації, тоді як у лікувально-оздоровчих місцевостях такі об'єкти відсутні. По суті, лікувально-оздоровчі місцевості є резервом для створення нових курортів шляхом їх відповідного освоєння, зокрема будівництва об'єктів курортної інфраструктури.

Забезпечення повноцінного функціонування населених пунктів, зокрема й курортних, передбачає здійснення на їх території різних видів діяльності. Тому основне цільове призначення земель курортів, які складають переважну частину земель оздоровчого призначення, не забороняє здійснення таких видів діяльності. Поряд з основним цільовим призначенням категорії земель оздоровчого призначення слід виділяти цільове призначення окремих земельних ділянок у межах курортів. Так, у межах курортів можуть перебувати не тільки земельні ділянки, надані у власність чи користування лікувальним та санаторно-курортним закладам, установам та їх об'єднанням, а й земельні ділянки, надані для житлового будівництва, будівництва та обслуговування об'єктів комерційного призначення (магазинів, ресторанів, барів), будівництва промислових, транспортних, сільськогосподарських підприємств, підприємств енергетики, зв'язку тощо.

Цільове призначення земельних ділянок, розташованих у межах територій курортів та природно-лікувальних місцевостей, підпорядковане основному цільовому призначенню категорії земель оздоровчого призначення. У зв'язку із цим чинне земельне законодавство встановило певні обмеження щодо допустимих видів діяльності та, відповідно, цільового призначення земельних ділянок в межах територій курортів та природно-лікувальних місцевостей. Так, згідно з ч. 1 ст. 48 ЗК України на землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Отже, діяльність, яка не охоплюється поняттям «курортна справа» і може негативно вплинути на природні лікувальні властивості земель оздоровчого призначення, суперечить основному цільовому призначенню цієї категорії земель і є забороненою.

Право власності на землі оздоровчого призначення. Правовий режим земель оздоровчого призначення передбачає можливість їх перебування у державній, комунальній та приватній власності (ст. 49 ЗК України). ЗК України (ст. 84) містить заборону на передачу у приватну власність лише частини земель оздоровчого призначення, а саме тих, на яких розташовані об'єкти оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше -не передбачено законом. Отже, заборона на приватизацію земель оздоровчого призначення не поширюється на розташовані в межах територій курортів земельні ділянки, надані громадянам та юридичним особам, якщо на таких ділянках відсутні об'єкти оздоровчого призначення (санаторно-курортні заклади тощо).

Отже, власнісний статус цієї категорії земель повністю підпорядкований власнісному статусу об'єктів курортної інфраструктури та інших об'єктів нерухомого майна, які розташовані на землях оздоровчого призначення. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про курорти» приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебувають у державній або комунальній власності, забороняється. Крім того, забороняється приватизація спеціальних санаторно-курортних закладів (дитячих, кардіологічних, пульмонологічних, гінекологічних, для лікування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих із травмами і хворобами спинного мозку та хребта), що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебували у державній або комунальній власності. Отже, земельні ділянки, на яких розташовані зазначені вище санаторно-курортні заклади, приватизації не підлягають.

Разом із тим, приватизація інших санаторно-курортних закладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій, не заборонена. Вона може здійснюватися в порядку, встановленому законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються (ст. 26 Закону України «Про курорти»). Земельні ділянки, на яких розташовані такі заклади, також можуть бути приватизовані. Слід зазначити, що Концепцією розвитку санаторно-курортної галузі (п. 3) з метою залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій планується проведення приватизації оздоровчих та санаторно-курортних закладів (крім спеціалізованих санаторіїв), у першу чергу нерентабельних та тих, що перебувають в оренді, а також об'єктів незавершеного будівництва. Разом із такими об'єктами приватизації підлягатимуть і земельні ділянки, на яких вони розташовані.

правовий заповідний оздоровчий історичний

4. Поняття округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту

З метою інтеграції правового регулювання охорони та використання всіх земель у межах територій курортів на їх територіях встановлюються округи санітарної охорони, а в межах курортів, в яких лікувально-оздоровчий процес базується на використанні лікувальних корисних копалин та підземних вод, встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. Округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони -- це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Уразі використання пов'язаних між собою родовищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декількома курортами для них може встановлюватися єдиний округ санітарної охорони.

Отже, округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони охоплює всі розташовані в межах курорту земельні ділянки і підпорядковує їх єдиному правовому режиму санітарної охорони. Його суть полягає у тому, що в межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту (курортів) забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення ґрунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів (статті 27, 28 Закону України «Про курорти»).

Компетенція органів, які встановлюють межі округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту залежить від статусу курорту; Так, межі округів санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення. А межі округів санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення (ст. 29 Закону України «Про курорти»).

Правовий режим зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів. Правовий режим земель у межах округу санітарної охорони курорту не є однаковим для всіх його частин. Так, згідно зі ст. ЗО Закону України «Про курорти» за ступенем охоронного режиму округ санітарної охорони поділяється на три зони: першу (зона суворого режиму), другу (зона обмежень) та третю (зона спостережень). Межі зон округу санітарної охорони курорту визначаються одночасно зі встановленням меж округу органами, які встановлюють межі відповідного округу. Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.

Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 м. На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється: а) користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; б) прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; в) спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту; г) скидання дренажно-скидних та стічних вод; ґ) влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); д) влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;

Друга зона (зона обмежень) округу санітарної охорони курорту охоплює територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту. На території другої зони забороняється: а) будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; б) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території; в) спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; г) забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; ґ) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря; д) розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; е) здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;

До третьої зони (зона спостережень) округу санітарної охорони курорту належить територія, яка охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори. На території третьої зони забороняються: будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Слід зазначити, що третя зона є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

5. Поняття земель рекреаційного призначення

Термін «рекреація» в перекладі з латинської (гестгаХіо) означає відновлення сил, одужання. В економічній та юридичній літературі рекреація означає процес відновлення фізичних, духовних і нервово-психічних сил людини, який забезпечується системою рекреаційних ресурсів і здійснюється у вільний від роботи час на спеціалізованих територіях.

Рекреаційна діяльність відіграє важливу роль в економічному, соціальному та духовному житті суспільства. Науково-технічний прогрес, який визначає стан сучасного суспільства, істотно змінює характер життєдіяльності людини. Поступово скорочуються фізичні і відносно збільшуються розумові та нервово-психічні затрати праці залежно від зростання її складності і напруженості. У таких умовах процес відновлення робочої сили може бути забезпечено через споживання рекреаційних ресурсів, у першу чергу, послуг сфери відпочинку та оздоровлення.

Частка земель України, придатних для здійснення рекреаційної діяльності, складає близько 9,1 млн гектарів, або майже 15 % території країни. Проте на сьогодні лише половина цих земель використовуються для потреб усіх видів рекреації.

В Україні рекреаційна діяльність здійснюється на землях різних категорій. Так, згідно зі ст. 64 ВК України, важливим рекреаційним ресурсом є води, що передбачає здійснення рекреаційної діяльності на землях водного фонду. ЛК України передбачає можливість надання земель лісогосподарського призначення у довгострокове користування для рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей (ст. 18). Рекреаційну цінність мають і землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення. Саме тому Законом України «Про природно-заповідний фонд» дозволяється використання окремих об'єктів природно-заповідного фонду в рекреаційних цілях (ст. 9). Так, досить активно використовуються в рекреаційних цілях землі національних природних парків (ст. 22), ландшафтних парків (ст. 23), ботанічних садів (ст. 32), дендрологічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36) та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва (ст. 37). Згідно зі ст. 50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Однак це не означає, що до категорії земель рекреаційного призначення входять всі земельні ділянки, які використовуються в рекреаційних цілях. ЗК України проводить чітку лінію між землями, які використовуються в рекреаційній діяльності, та землями рекреаційного призначення як окремої категорії земель. Згідно зі ст. 51 Кодексу до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Отже, земельні ділянки водного фонду, лісогосподарського, сільськогосподарського, природоохоронного та оздоровчого призначення, які використовуються в рекреаційних цілях, не належать до земель рекреаційного призначення.

Цільове призначення земель рекреаційного призначення. Площа земель рекреаційного призначення в Україні є невеликою і становить близько 113,2 тис. гектарів або 0,2 % території країни. Відмінність земель рекреаційного призначення та земель інших категорій, які використовуються в рекреаційних цілях, полягає в тому, що останні мають подвійне цільове призначення: основне і додаткове. Основне цільове призначенням земельних ділянок інших категорій, які використовуються для потреб рекреації, полягає у їх використанні для обслуговування потреб водного, лісового чи сільського господарства, заповідної охорони природи, оздоровлення населення та задоволення його духовних і культурних потреб. Рекреаційне ж використання таких земель є їх додатковим цільовим призначенням, тобто додатковою функцією, яка може здійснюватися лише за умови, що рекреація не суперечить основним цільовим призначенням земель, що належать до інших категорій. Що стосується власне земель рекреаційного призначення, то використання їх для потреб рекреації є їх основним і виключним цільовим призначенням. Саме тому на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ст. 52 ЗК України).

Склад земель рекреаційного призначення. Незважаючи на єдине цільове призначення, землі рекреаційного призначення охоплюють земельні ділянки, які істотно відрізняються за своїм функціональним використанням. Так, з аналізу ст. 51 ЗК України випливає, що до складу цієї категорії земель входять три групи земельних ділянок, а саме: землі, зайняті природними рекреаційними об'єктами, землі фізкультури та спорту, а також землі, на яких побудовані об'єкти стаціонарної рекреації.

Землями, зайнятими природними рекреаційними об'єктами, є земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок і маркованих трас. Рекреаційний ефект на таких землях досягається за рахунок використання відповідних об'єктів природного навколишнього середовища.

Землі фізкультури та спорту включають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти фізкультури та спорту (стадіони, спортивні комплекси, палаци спорту, спортивні табори, яхт-клуби тощо). Такі об'єкти використовуються для організації відпочинку населення через спортивні ігри та інші дозовані фізичні навантаження. Разом із тим, не належать до земель рекреаційного призначення земельні ділянки, надані для інших цілей (житлового чи промислового будівництва, зведення та експлуатації об'єктів оздоровчого призначення), якщо на таких ділянках (їх певних частинах) побудовані спортивні майданчики чи інші спортивні споруди.

Землі, на яких розташовані об'єкти стаціонарної рекреації, складають земельні ділянки, на яких побудовані туристичні бази, кемпінги, стаціонарні і наметові туристично-оздоровчі табори, будинки рибалок і мисливців, дитячі туристичні станції, дитячі табори (крім спортивних), інші аналогічні об'єкти, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. На ділянках з об'єктами стаціонарної рекреації організація відпочинку населення здійснюється з використанням як рекреаційного впливу навколишнього природного середовища, так і з використанням дозованих фізичних навантажень.

6. Землі, зайняті природними рекреаційними об'єктами

Як зазначено вище, до земель, зайнятих природними рекреаційними об'єктами, належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок і маркованих трас. Переважну частину земель, зайнятих природними рекреаційними об'єктами, складають земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів. Зелені зони -- це лісові масиви, які розташовані навколо населених пунктів, головним чином міст, і виконують рекреаційно-захисні функції. Зеленими насадженнями вважається деревна, чагарникова, квіткова та трав'яна рослинність природного і штучного походження на певній території населеного пункту. Отже, землі зелених зон та частина земель, зайнятих зеленими насадженнями в межах населених пунктів, вкриті лісами, і є лісовими ділянками.

Згідно зі ст. 1 ЛК України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд країни і перебувають під охороною держави. Разом із тим, у ст. 4 цього Кодексу визначено, що до лісового фонду України не належать: 1) лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею менше 0,1 гектара; 2) зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; 3) окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Як випливає з п. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок» від 16 травня 2007 р., частина земельних ділянок лісового фонду є землями рекреаційного призначення. Зокрема, постановою встановлено, що до рекреаційних лісів належать лісові ділянки, що виконують рекреаційну функцію, використовуються для туризму, зайняття спортом та відпочинку населення і розташовані: 1) у межах міст, селищ та інших населених пунктів; 2) навколо населених пунктів (лісопаркові частини у лісах зелених зон). Отже, ЛК України розрізняє ліси, які зростають на землях лісогосподарського призначення, та ліси, які розташовані на землях інших категорій, зокрема на землях рекреаційного призначення.

Згідно із Законом України «Про благоустрій населених пунктів» (ст. 13) та Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затвердженими наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 р. № 105і, у межах міст, селищ та інших населених пунктів до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки із зеленими насадженнями загального користування, до яких належать міські ліси, парки, гідропарки, сади, сквери тощо.

Міський ліс -- це лісовий масив або ділянка лісу, яка розташована в межах населеного пункту і віднесена до земель рекреаційного призначення.

Парк -- це самостійний архітектурно-організаційний комплекс площею понад 2 гектара, який виконує санітарно-гігієнічні функції та призначений для короткочасного відпочинку населення. Залежно від характеру і призначення парки поділяються на парки культури і відпочинку, районні, спортивні, дитячі, дендрологічні, історичні, національні, меморіальні, етнографічні парки-музеї, історичні, виставкові, зоологічні, аерофітотерапії тощо. До земель рекреаційного призначення належать, як правило, парки культури і відпочинку та спортивні парки.

Сад -- упорядкований масив зелених насаджень площею від 2 до 6 гектарів, призначений для короткочасного відпочинку населення. За характером використання можуть бути: міські сади, сади біля видовищних споруд, сади житлових районів і мікрорайонів, міжквартальні сади тощо.

Сквери -- упорядковані й озеленені ділянки площею від 0,02 до 2 гектарів, які є елементом архітектурно-художнього оформлення населених місць, призначені для короткочасного відпочинку населення.

Гідропарки -- благоустроєні водноспортивні комплекси з оптимальним співвідношенням площ водойм, насаджень та лугів відповідно 2:1:1.

Міські ліси, парки, гідропарки, сади, сквери можуть бути окремими земельними ділянками рекреаційного призначення або ж входити в рекреаційні зони населених пунктів, які складають спеціально виділені генеральним планом організовані території в місті і зеленій зоні навколо нього, які призначені для організації відпочинку населення.

Згідно із Законом України «Про благоустрій населених пунктів» землі рекреаційного призначення загального користування відносяться до об'єктів благоустрою населених пунктів і підпорядковуються їх правовому режиму. Так, ст. 16 Закону на об'єктах благоустрою населених пунктів забороняється: 1) виконувати земляні, будівельні та інші роботи без дозволу, виданого в установленому законодавством порядку; 2) самовільно влаштовувати городи, створювати, пошкоджувати або знищувати газони, самовільно висаджувати та знищувати дерева, кущі тощо; 3) вивозити і звалювати у не відведених для цього місцях відходи, траву, гілки, деревину, листя, сніг; 4) складати будівельні матеріали, конструкції, обладнання за межами будівельних майданчиків; 5) самовільно встановлювати об'єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо; 6) встановлювати технічні засоби регулювання дорожнього руху без погодження з відповідними органами Міністерства внутрішніх справ України; 7) влаштовувати стоянки суден, катерів, інших моторних плавучих засобів у межах територій пляжів; 8) випасати худобу, вигулювати та дресирувати тварин у не відведених для цього місцях; 9) здійснювати ремонт, обслуговування та миття транспортних засобів, машин, механізмів у не відведених для цього місцях (крім випадків проведення негайного ремонту при аварійній зупинці).

Землі рекреаційного призначення загального користування перебувають у державній або комунальній власності і закріплюються за балансоутримувачами, якими є спеціально вповноважені на конкурсних засадах державними чи місцевими органами влади підприємства, організації, які відповідають за утримання та збереження зелених насаджень на підпорядкованих територіях зеленого господарства.

Площа лісових ділянок навколо населених пунктів та площа лісопаркової частини лісових ділянок навколо населених пунктів, що належать до земель рекреаційного призначення, встановлюються на підставі нормативів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок» від 16 травня 2007 р. Згідно з додатками 1 і 2 лісопаркову частину лісів зелених зон складають лісові ділянки з естетично цінними ландшафтами, призначені для масового відпочинку населення в розмірах, які залежать від кількості населення відповідного населеного пункту. Так, при кількості населення в населеному пункті до 100 тис. осіб площа лісопаркової частини встановлюється з розрахунку 7 гектарів на 1 тис. осіб, від 100 до 250 тис. осіб -- з розрахунку 15 гектарів на 1 тис. осіб, від 250 до 500 тис. осіб -- з розрахунку 20 гектарів на 1 тис. осіб, від 500 тис. до 1 млн осіб -- з розрахунку 25 гектарів на 1 тис. населення. Для населених пунктів із чисельністю населення понад 1 млн осіб зазначені площі виділяються за індивідуальними проектами. У лісостеповій і степовій лісорослинних зонах з лісистістю 2 і менше відсотки до лісопаркової частини належить уся площа лісів зелених зон.

7. Поняття і склад земель історико-культурного призначення

Однією з важливих складових національного надбання Українського народу є його культурна спадщина -- рукотворні та природні об'єкти, що донесли до нашого часу свою цінність з археологічного, естетичного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини поділяються на нерухомі об'єкти культурної спадщини та пов'язані з ними рухомі предмети. До нерухомих об'єктів культурної спадщини Закон відносить ті об'єкти культурної спадщини, які не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності. Саме нерухомі об'єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України і набувають правового статусу пам'ятки. Отже, об'єкти культурної спадщини мають юридичні ознаки нерухомого майна, оскільки являють собою або земельні ділянки, або земельні ділянки та розташовані на них будівлі чи споруди, або ж окремі частини будівель чи споруд (квартири тощо). Це означає, що в переважній більшості випадків земельні ділянки є або головною, або важливою складовою об'єкта культурної спадщини.

Так, статтею 53 Кодексу визначено, що до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: 1) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; 2) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; 3) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Крім того, ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що до земель історико-культурного призначення належать не лише земельні ділянки, на яких розташовані відповідні об'єкти культурної спадщини, а й охоронні зони навколо таких об'єктів та охоронювані археологічні території. Зона охорони об'єкта культурної спадщини (пам'ятки) -- це встановлювана навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту та зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання. Цільове призначення земель історико-культурного призначення полягає в їх використанні для забезпечення збереження предмета охорони об'єктів культурної спадщини, яким є характерна властивість кожного з таких об'єктів, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої той чи інший об'єкт культурної спадщини й визнається пам'яткою. Тому на земельних ділянках історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка може призвести до знесення, зміни, заміни та переміщування об'єкта культурної спадщини на інші місця. Крім того, на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, спрямована на зміну призначення пам'ятки, її частин та елементів, здійснення написів, позначок на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.