Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.

Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним - "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662) [18, 728].

У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 p., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст.972).

Відповідно до ст.1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.

Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.

В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова [13] вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він оплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.

Але, якщо уважно розглянути зміст "Обов'язки довірителя" ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.

У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним.

Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіре­ного - підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії - пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення - здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.

Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди і про форму договору.

Відповідно до ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.

Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири) [18, 729].

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:

проведення правової експертизи документів;

представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в господарському суді та інші.

По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні господарського суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.

Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представництво ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Договір доручення - це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.

Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.

Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер - сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.

Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у договорі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення - юридичні дії повіреного.

Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.

Вивчення практики судів у господарських справах дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхідною передумовою правильного визначення пред­мета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається до суду.

Наведена справа відображає відносини, пов'язані з наданням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відносини сторін. Це є важливим у зв'язку з тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.

З матеріалів справи випливає таке [17].

Об'єднання "Донецькпром" та українсько-ліванське спільне підприємство "Бейрут" уклали договір від 18 червня 2 p. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'язалося укласти від імені і для об'єднання договір поставки товару - мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус-Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993 р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і постачання продукції.

Відповідно до цього договору та договору від 18 червня 1993 р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є AT "Екорамбус-Україна", а одержувачем-об'єднання "Донецькпром". Одержувач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачальником - AT "Екорамбус", після чого проводиться відвантаження мазуту на адресу об'єднання.

Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за договором від 18 червня 1993 р. № 18/6, уклавши для об'єднання "Донецькпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальникові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднанню "Донецькпром" 25 червня 1993 р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дрогобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником - AT "Екорамбус-Україна".

Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об' єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".

Доводи об'єднання про невиконання ним зобов'язання ґрунтуються на тому, що об'єднання не одержувало мазут від СП "Бейрут"; за спірним відправленням мазут було відвантажено Дрогобицьким нафтозаводом; СП "Бейрут" не подало документи на підтвердження того, що воно є власником мазуту.

Вищий господарський суд України своїм рішенням договір між СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" від 18 червня 1993 р. № 18/6 розірвав та зобов'язав ВО "Донецькпром" повернути СП Бейрут" 1084,401 тонн мазуту.

У справі, що коментується, СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" уклали договір № 18/6, який може бути визначений як договір доручення. Але згодом ці відносини переросли у договір комісії. Виконуючи доручення об'єднання, СП "Бейрут" уклало договір від 18 червня 1993 р. № 34/93, згідно з яким третя особа - AT "Екорамбус-Україна" поставила об'єднанню мазут. Об'єднання прийняло мазут і, використавши його на свої потреби, не оплатило при цьому його вартості. Така протиправна поведінка призвела до збитків СП "Бейрут", які й було відшкодовано шляхом винесення судового рішення.

Отже, доручення - це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст.1000 ЦК України).

Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг - дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому "один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів".

Договір доручення має риси, схожі з договором підряду, оскільки підрядник також здійснює певну роботу для замовника. Проте внаслідок дій підрядника з'являється певний майновий результат. Крім того, за договором підряду обов'язково здійснюються фактичні дії, водночас як договір доручення передбачає здійснення юридичних дій.

Треба вказати на схожість деяких договорів з надання послуг - договору комісії, управління майном, виходячи з тих підстав, що в них бере участь посередник, який діє від власного (договір управління, договір комісії) або від чужого імені (повірений), але завжди у чужих інтересах. Отже, вказані договори можна віднести до посередницьких.

Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п.1 ст.1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва - договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.

Договір доручення отримав деякі нові риси у нормах ЦК України порівняно з ЦК УРСР 1964 р. Слід зазначити деякі моменти.

У ЦК України є вказівка на те, що повірений створює права та обов'язки лише щодо довірителя, а не особисто для себе. Це надзвичайно важлива новела, яка підтверджує на законодавчому рівні розповсюдження на зобов'язання з доручення правової регламентації представництва. Також у ЦК України є окремі статті, присвячені питанням строку договору доручення (ст.1001), встановлення виключного права повіреного на здійснення юридичних дій (п.2 ст.1000), права повіреного на плату (ст.1002), виконання договору доручення (ст.1004), особистого виконання договору доручення (ст.1005) тощо.

Договір доручення вважається консенсуальним - права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним.

Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.

Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.1002 ЦК України).

Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання договору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст.1002 ЦК України).

Договір доручення у разі його безоплатності вважається одностороннім - повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіритель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.

Договір доручення належить до фідуціарних угод. Його передумовою є взаємна довіра сторін.

Слід вказати на досить широке розповсюдження договору доручення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може самостійно здійснювати необхідні юридичні дії - укласти договір, отримати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.

Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб - як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.

При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст.243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.

Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст.1003 ЦК України). Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У законі зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст.1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противному разі вони не будуть "зв'язувати повіреного". Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.

За загальним правилом повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (п.1 ст.1004 ЦК України). Повірений може порушити вказівки довірителя і відступити від змісту доручення, якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк своєчасної відповіді на свій запит. Проте повірений має повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (п.1 ст.1004 ЦК України).

У передбаченому вище випадку певні пільги надаються комерційному представнику і це є новелою ЦК України. Вони полягають у тому, що комерцій­ному представнику може бути надано право відступати від вказівок довірителя в його інтересах без попереднього запиту про це (п.2 ст.1004 ЦК України).

У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регла­ментація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму правочинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.

Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на користь повіреного.

Слід зазначити, що договір підтверджує наявність відносин між довірителем і повіреним, їх взаємні права та обов'язки, що не цікавлять третіх осіб, які у свою чергу вступають у певні правовідносини з повіреним відповідно до його завдань. Вони мають знати про характер та межі його повноважень. Повноваження повіреного визначаються у довіреності. Тобто для належного дотримання форми має бути і договір, і довіреність, що являє собою не договір, а засіб його фіксації шляхом одностороннього волевиявлення довірителя про надання певних повноважень повіреному з дотриманням усіх вимог щодо оформлення цього документа.

Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.

Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.

2. Права та обов'язки сторін за договором доручення