Право на повагу до приватного та сімейного життя в практиці Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Кафедра конституційного права та порівняльного правознавства

Право на повагу до приватного та сімейного життя в практиці Європейського суду з прав людини

Ємчук Л.В.

Анотація

У статті розглядається методика вирішення Європейським судом із прав людини справ про порушення статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.

На основі аналізу практики тлумачення Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини зроблено висновок, що цей процес включає такі стадії:

1) встановлення прийнятності;

2) встановлення характеру зобов'язання держави в справі (яким є зобов'язання: позитивним чи негативним);

3) аналіз позитивного чи негативного зобов'язання в справі. Розкриваються критерії допустимості втручання в приватну сферу особи за практикою Страсбурзького суду.

Ключові слова: Європейський суд із прав людини, право на повагу до приватного й сімейного життя, «згідно із законом», законна мета, необхідність втручання в демократичному суспільстві.

Постановка проблеми. Конституція України визнала найвищою соціальною цінністю не лише людину, а й її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпеку. Тому такою цінністю стала майже вся сфера приватного й сімейного людського життя. Конституційно-правове гарантування прав і свобод у цій сфері, їх утвердження й забезпечення повинні ефективно визначати зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема, задля практичного втілення принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

Зазначені вітчизняні конституційні засади правового регулювання також зумовили потребу у визначенні суверенної й недоторканної «території» особистого та сімейного життя людини, обсягу прав, доступних для реалізації в цій сфері, а також в обґрунтуванні конституційно-правового механізму забезпечення такої реалізації, у тому числі меж допустимого втручання держави.

Актуальність дослідження правового регулювання приватного й сімейного життя в праві Ради Європи обумовлюється тим, що з огляду на суспільну потребу в реформуванні Конституції України можливим і необхідним вважаємо вдосконалення конституційних гарантій прав людини та громадянина у сфері особистого й сімейного життя.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Буде несправедливо сказати, що правове регулювання особистого й сімейного життя знаходиться поза межами уваги дослідників. Зокрема, деякі аспекти цієї проблематики розкрито в роботах Ю. Дем'яненка [1], С. Єськова [2], Ю. Кириченка [3], К. Мельника [4], В. Назарова [5], О. Негодченка [6], О. Онишко [7], В. Серьогіна [8; 9], О. Синєгубова [10], О. Скрипнюка [11], Н. Стефаніва [12], О.Ткач [13].

Однак малодослідженим залишається правове регулювання приватного та сімейного життя за Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод (далі - Конвенція), а також практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Мета статті полягає в розкритті методики вирішення Європейським судом із прав людини справ про порушення права на повагу до приватного й сімейного життя.

Виклад основного матеріалу дослідження. Стаття 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції проголошує:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного й сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної й громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Для застосування частин 1 та 2 статті 8 в практиці ЄСПЛ вироблено розгалужений тест. Він допомагає оцінювати, чи було порушення поваги до приватного й сімейного життя. Спершу ЄСПЛ встановлює прийнятність (чи підпадає певне відношення під дію частини 1 статті 8). Після цього переходить до аналізу того, яке саме зобов'язання держави (позитивне чи негативне) є предметом розгляду. Якщо зобов'язання є позитивним, ЄСПЛ аналізує, чи були вчинені державою достатні дії для відвернення порушення або відновлення прав. Порушення негативного обов'язку означає активне втручання та піддається аналізу на законність, наявність законної мети й пропорційність обмежень (хоча лише перший і другий критерії відзначаються дієвістю). Кожен із наведених критеріїв вміщує певні складові, які слід розглянути детальніше.

Вираз «згідно із законом» не лише означає, що можливість втручання передбачається законом, а й що той є доступним, наслідки його застосування - прогнозованими, закон не є свавільним і вміщує чіткі дискреційні повноваження суб'єкта-правообмежувача. Так, у справі «Головань проти України» йшлося про те, що податкова інспекція провадила обшук у квартирі, що належала спільно заявнику й заявниці, у якій ніхто з них не мешкав та яку заявник використовував винятково для професійної діяльності. ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушення цієї статті, оскільки заявниця не була істотно пов'язана з квартирою, у якій провадився обшук. Таким чином ЄСПЛ підкреслив, що порушення права на повагу до житла особи може порушуватися лише за умови фактичного, а не юридичного зв'язку з ним [14].

Суд інтерпретує обмеження «згідно із законом» широко, включаючи в нього також такі параметри: передбачуваність обмеження [15], дотримання встановленої в національному законі процедури [16], чіткість дискреційних повноважень щодо правообмеження [17], недостатня доказова база судового рішення, що шкодить передбачуваності застосування закону [18].

Втручання визнається «необхідним у демократичному суспільстві», якщо воно проходить тест пропорційності втручання. У низці рішень ЄСПЛ конкретизував критерії балансування інтересів держави та особи. Так, для того щоб втручання було пропорційним, недостатнім є формальне обґрунтування для обмеження права [19]. Обмеження повинне бути обґрунтованим і не може засновуватися на застарілій підозрі [20]. Воно також повинне мати правову підставу в законі [21], засновуватися на всебічному аналізі доказів [22]. Обмеження повинне ґрунтуватися на гнучкому механізмі, що враховує особливості конкретної справи [23]. Особа, чиї права обмежуються, повинна мати змогу висловити свою позиції перед органом, що здійснює правообмеження [24], і на неї не повинен перекладатися обов'язок щодо доказування [25].

Отже, тест на допустимість правообмеження складається з трьох критеріїв: «згідно із законом», «законна мета», «необхідність втручання в демократичному суспільстві» (пропорційність). Зауважимо, що лише два з наведених критеріїв (а саме перший і третій) є насправді дієвими, оскільки зазвичай у держав не виникає проблем із тим, щоб довести наявність у правообмеженні певної законної мети. Це так, адже ЄСПЛ намагається більше зосереджувати свій аналіз на законодавчих нормах для виконання своїх наглядових функцій, ніж на конкретному наглядовому заході, використаному в конкретній справі [26].

європейський суд приватний право

Висновки

Таким чином, за практикою ЄСПЛ порушення статті 8 Конвенції можуть мати дві форми: порушення позитивного зобов'язання (незабезпечення умов для реалізації права) та негативну форму (невиправдане втручання). Більшість справ у практиці ЄСПЛ стосуються другого аспекту.

Втручання не є виправданим, якщо порушено один із трьох критеріїв: законність обмеження, його законну мету та необхідність у демократичному суспільстві. Законна мета є найменш дієвим із цих критеріїв.

Втручання є законним за таких умов:

- закріплення підстави правообмеження в законі;

- здійснення правообмеження згідно з процедурою, встановленою законом;

- зрозумілість і доступність закону;

- передбачуваність наслідків застосування закону;

- закон, який встановлює підставу обмеження права, повинен захищати від свавілля;

- чітке обмеження дискреційних повноважень уряду щодо правообмеження.

ЄСПЛ тлумачить вираз «необхідне в демократичному суспільстві» як відповідність між метою та засобами її досягнення. При цьому засоби будуть вважатися непропорційними за таких умов:

- під час прийняття рішення не заслухано думку особи, чиї права обмежуються;

- під час прийняття рішення обов'язок щодо доказування перекладено на особу, чиї права обмежуються;

- не встановлено всі важливі обставини, у яких відбувається право- обмеження;

- відсутність дискреційних повноважень, що робить закон автоматичним там, де він повинен бути гнучким;

- надмірна тривалість процедури захисту.

Розгалуженість і послідовність цього тесту необхідна ЄСПЛ для досягнення одноманітності в розгляді справ на виконання принципу stare decisis.

Література