Оптимізація єдності судової практики цивілістичного судочинства як фактор стабільності цивільного обороту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Оптимізація єдності судової практики цивілістичного судочинства як фактор стабільності цивільного обороту

Бобрик В.І.

Анотації

В статті приділяється увага принципу правової визначеності в цивілістичному судочинстві, його впливу на стабільність цивільного обороту. Розкривається співвідношення та визначається взаємовплив стабільності судової практики із принципом правової визначеності та принципом верховенства права. Робиться висновок, що в систем і правових цінностей стабільність судової практики є одним і з аспект і в принципу правової визначеності, що в свою чергу є компонентом принципу верховенства права. Обгрунтовується доцільність розширення кола підстав для звернення із заявою про перегляд судових рішень до Верховного Суду України за рахунок встановлення такої підстави як неврахування в рішенні касаційного суду правового висновку Верховного Суду України. Пропонується запровадити процедуру зміни правової позиції (висновку) Верховного Суду України, що дозволить динамічно забезпечувати єдність судової практики. правовий суд цивільний

Ключові слова: правосуддя, цивілістичне судочинство, судова практика, єдність, оптимізація, стабільні сть, цивільний оборот.

В статье уделяется внимание принципу правовой определенности в цивилистическом судопроизводстве, его влиянию на стабильность гражданского оборота. Раскрывается соотношение и определяется взаимовлияние стабильности судебной практики с принципом правовой определенности и принципом верховенства права. Делается вывод, что в системе правовых ценностей стабильность судебной практики является одним из аспектов принципа правовой определенности, что в свою очередь является компонентом принципа верховенства права. Обосновывается целесообразность расширения круга оснований для обращения с заявлением о пересмотре судебных решений в Верховный Суд Украины за счет установления такого основания, как принятие во внимание в решении кассационного суда правового заключения Верховного Суда Украины. Предлагается ввести процедуру изменения правовой позиции (заключения) Верховного Суда Украины, что позволит динамично обеспечивать единство судебной практики.

Ключевые слова: правосудие, цивилистическое судопроизводство, судебная практика, единство, оптимизация, стабильность, гражданский оборот.

The article focuses on the principle of legal determination in civil proceedings, its effect on the stability of civilian turnover. Discovers interrelation and determines the mutual influence of the judicial practice with in the principle of legal certainty and principle of supremacy of law. Concluded, that stability of the judicial practice in the system of legal values is one aspect of the principle of legal certainty, which in turn is a part of the supremacy of law principle. Substantiates appropriateness of advisability the reasons for appeal to the Supreme Court of Ukraine through the establishing the reason, such as taking into account a legal opinion of the Supreme Court of Ukraine in the decisions of the Court of Cassation of Ukraine. It is proposed to introduce the procedure of changing the legal position (conclusion) of the Supreme Court of Ukraine, which will provide a dynamic unity of the judicial practice.

Keywords: justice, civil proceedings, judicial practice, solidarity, optimization, stability, public turnover.

Постановка проблеми (актуальність теми). Європейська інтеграція наразі є загальновизнаним і сталим вектором руху України на міжнародній арені. Незважаючи на численні маніпуляції з цього приводу у внутрішній і зовнішній політиці євроінтеграційні потуги України вже давно перешли від декларацій до реальних кроків. В основі євроінтеграційних процесів лежить утвердження в Україні загальних для об'єднаної

Європи цінностей, що задекларовані в фундаментальних документах Євросоюзу. Забезпечення дотримання й утвердження європейських цінностей є одним із основних напрямків діяльності загальноєвропейських органів, зокрема, й Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ). В актах європейського права та діяльності загальноєвропейських органів спільні цінності трансформуються в правові принципи, одним з яких є верховенство права. Необхідним компонентом цього принципу є правова визначеність (принцип правової визначеності). Правова визначеність прямо не фігурує в установчих договорах ЄС, але визнана ЄСПЛ як загальний принцип права ЄС [1, с. 178-180]. І саме цей принцип останнім часом набув широкого використання в національному цивілістичному судочинстві в аспекті процесуальної заборони скасування через тривалий час судових рішень, що набрали законної сили та були виконані.

Аналіз останніх публікацій. Питання забезпечення єдності судової практики, вплив принципу правової визначеності на стабільність цивільного обороту, а також міжнародні стандарти цивільного процесу розглядали в своїх роботах такі вчені- процесуалісти, як: С.С. Бичкова, С.В. Васильєв, К.В. Гусаров, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І. Радченко, Н.Ю. Сакара, І.В. Удальцова, С.Я. Фурса, М.Й. Штефан та інші. Проте місце принципу правової визначеності (правової певності) в цивілістичному судочинстві, його вплив на стабільність цивільного обороту остаточно і повно не визначено. Тому дослідження співвідношення та визначення взаємовпливу стабільності судової практики із принципом правової визначеності та принципом верховенства права й ставить за мету наша стаття.

Виклад основного матеріалу. Варто зауважити, що в українському праві принцип правової визначеності хоч і не знайшов свого нормативного закріплення, проте наразі вже вийшов за рамки суто наукових диспутів, адже прямо визнаний Конституційним Судом України (наприклад, Рішення № 5-рп/2005 від 22.09.2005, № 15-рп/2009 від 23.06.2009 року, № 17-рп/2010 від 29.06.2010 року, № 23-рп/ 2010 від 22.12.2010, № 10-рп/2011 від 11.10.2011).

У вітчизняній юридичній науці висловлювались різні міркування з приводу принципу правової визначеності. Як зазначає О.А. Беляневич, основу даного принципу утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим у суспільстві нормативним приписам. Такий підхід узгоджується з позицією ЄСПЛ, викладеною у рішенні у справі "Бесарабська Митрополія проти Молдови": закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дозволити особі - звернувшись за необхідності до професійної консультації - регулювати свою поведінку (п. 37). Принцип правової визначеності в широкому сенсі - це ідея, яка з'являється в суспільній свідомості на певному етапі розвитку спільноти, має безумовний, імперативний характер і наділена авторитетом [2, с. 6].

А.М. Приймак пише, що здебільшого принцип правової визначеності розуміють у дещо звуженому значенні: зазначають про вимоги чіткості, зрозумілості та однозначності правової норми, які за своєю суттю є вимогами до її формулювання, тобто стосуються лише процесу правотворчості, а реалізація їх у переважній більшості залежить від рівня володіння нормотворцем юридичною технікою. Зазначений автор запропонував розглядати принцип правової визначеності у ширшому розумінні, як сукупність вимог до процесів правотворчості та правозастосування, покликаних забезпечити захист індивіда від можливих проявів державного свавілля. Вимоги цього принципу мають на меті забезпечення адаптації поведінки індивіда до нормативних умов правової дійсності, впевненості особи у своєму правовому становищі та захист її від свавільного втручання з боку держави [3, с. 53-54].

Автори підручника "Право Європейською Союзу" до цього принципу відносять такі складові, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) - право особи в своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства, а також поняття давності; право особи на використання зрозумілої мови в судовому процесі тощо [4, с. 139].

В будь-якому разі розуміння вітчизняними юристами принципу правової визначеності ґрунтується, насамперед, на практиці ЄСПЛ, який доволі гнучко інтерпретує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та визначає різні аспекти вказаного принципу [5]. Крім того, в своїх рішеннях ЄСПЛ сформулював кілька інших самостійних принципів, похідних від принципу правової визначеності: правової безпеки, законних очікувань, розумної передбачуваності судових рішень тощо [6, с. 105].

Принцип правової визначеності стосується як якості законодавства (статичний аспект), так і його застосування (динамічний аспект). Однак питання про зміст і розуміння принципу правової визначеності в широкому значенні виходить за межі цієї роботи, хоча це питання, як зазначалось вище, вже неодноразово досліджувалось вітчизняними науковцями. В аспекті досліджуваної в цій роботі проблематики інтерес викликають вимоги даного принципу до т.зв. "визначеності судових рішень", адже принцип правової визначеності передбачає, зокрема, гарантування правового захисту, а також прогнозованість судових рішень, які не будуть змінюватись залежно від юрисдикції, регіону чи інших чинників [7, с. 124].

Аналіз практики ЄСПЛ, а також публікацій вітчизняних науковців показує, що правова визначеність в аспекті судової діяльності стосується, насамперед, стабільності (однаковості, єдності) судової практики. Ця вимога правової визначеності, як весь цей принцип в цілому, забезпечують не лише стабільність правового статусу осіб і належний правовий захист їх прав, свобод та інтересів, а й стабільність цивільного обороту. Розглянемо вищевказану вимогу детальніше.

Стабільність (однаковість, єдність) судової практики вказує на однакове застосування судами однієї і тієї ж норми матеріального чи процесуального права в різних справах щодо подібних обставин. її антиподом є неоднозначність право- застосування, яка за трактуванням Конституційного Суду України має місце тоді, коли одна й та сама норма правового акту застосовується (в т.ч. й судами) по-різному за однакових обставин (ухвали № 13-у/2006 від 16 листопада 2006 року і № 41-у/2008 від 17 вересня 2008 року, № 31-у/2010 від 12 травня 2010 року).

У вітчизняних процесуальних Кодексах як синонім неоднозначності вживається словосполучення "неоднакове застосування норм... права". Однак відповідне явище у вітчизняних судових процесах має процесуальне значення лише у випадках неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, адже це є однією підстав для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 355 ЦПК, ст. 111-16 ГПК, ст. 445 КПК, ст. 237 КАС). Неоднакове застосування судами першої та апеляційної інстанцій правових норм, а також неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм процесуального права в будь-якому судовому процесі на разі не породжує жодних процесуальних наслідків.

Стабільна судова практика формується за рахунок вироблення і дотримання судами однієї правової позиції в аналогічних справах. Стабільність судової практики є чи найгострішою сучасною проблемою судочинства в Україні, адже неоднозначне застосування вітчизняними судами законодавства не лише є непоодиноким, а набуло рис системності. Це у поєднанні з корупцією і фактичною залежністю судової влади зумовлює рівень довіри громадян українським судам на рівні не більше 2-3 %. Щодо різних і часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами ще в 2002 році висловив свою стурбованість ЄСПЛ в рішенні у справі "Совтрансавто-Холдинґ" проти України".

Винесені судами суперечливі рішення, як правильно відзначає Л.М. Москвич, не можуть відповідати закону, адже тільки одностайна (єдина) інтерпретація закону за однотипними казусами може бути правильною. Приймаючи різні суперечливі рішення з однотипних правових питань, суди діють не на законних підставах, підмінюють закон власними ідеями й волею окремих суддів [8, с. 28].

Виходячи зі стадійності судочинства в Україні забезпечення стабільності судової практики в України покладається на апеляційні, касаційні (вищі спеціалізовані) суди та на Верховний Суд України, які переглядаючи рішення нижчих судів перевіряють не лише їх відповідність нормам матеріального і процесуального права, а й рішенням вищих судів та наданим ними роз'ясненням щодо застосування законодавства, тобто тим правовим позиціями, що їх виробили вищі суди при розгляді судових справ певної категорії та узагальненні судової практики у них.

Роль апеляційних судів в забезпеченні стабільності судової практики є мінімальною, оскільки зводиться до апеляційного перегляду рішень місцевих судів і надання їм методичної допомоги в застосуванні законодавства (ст. 27 Закону України "Про судоустрій і статус суддів") на основі вивчення та узагальнення судової практики. Такий вплив кожного апеляційного суду поширюється виключно на місцеві суди його територіальної компетенції.

Вищі ж спеціалізовані суди у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 32 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" не лише розглядають справи в порядку касаційного провадження й надають методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, а також дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

У відповідності до ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням єдності судової практики у справах відповідної судової юрисдикції, у вищих спеціалізованих судах діє пленум вищого спеціалізованого суду у складі всіх суддів такого суду. Пленум вищого спеціалізованого суду узагальнює з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування матеріального і процесуального закону та за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції.

До набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" подібними повноваженнями був наділений і Верховний Суд України, а тому при вирішенні цивільних і кримінальних справ, а також справ про притягнення до адміністративної відповідальності, загальні суди й понині керуються роз'ясненнями, що надані в постановах Пленуму Верховного Суду України, які були прийняті до липня 2010 року.

Як показує діяльність вищих спеціалізованих судів їх роз'яснення з питань застосування судами законодавства при вирішенні справ надаються не лише у формі постанов Пленуму спеціалізованого суду, а й інформаційних листів, оглядових листів (ВАСУ у 2007-2009 роки), довідок про узагальнення та вивчення практики застосування окремих правових норм чи розгляду певної категорії справ (ВАСУ), узагальнень (аналізу) практики застосування судами окремих правових норм чи розгляду окремих категорій справ (ВССУ). При цьому лише постанови пленумів та інформаційні листи є уніфікованими для всіх вищих спеціалізованих судів формами роз'яснень з питань застосування законодавства судами відповідних спеціалізацій.

Таке розмаїття форм роз'яснень вищих судів ускладнює сприйняття суддями, адвокатами та іншими зацікавленими особами "усталеної судової практики", що часто-густо не лише не сприяє єдності судової практики, а здійснює протилежний вплив. Саме тому, в Законі України "Про судоустрій і статус суддів" потрібно чітко визначити порядок надання і форму рекомендаційних роз'яснень вищих спеціалізованих судів. На наш погляд, виходячи з функцій пленумів вищих спеціалізованих судів (ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), а також того, що судова "правотворчість" завжди має бути результатом колективної діяльності, єдиною прийнятною формою рекомендаційних роз'яснень вищих спеціалізованих судів мають бути постанови їх пленумів. Узагальнення вищими судами судової практики не слід розглядати як надання рекомендаційних роз'яснень, адже це є лише підготовкою відповідних рекомендацій, які мають бути відображені у відповідній постанові пленуму вищого суду. Застосування ж вищими судами інших форм роз'яснень не передбачене Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та іншими законами, а тому, на наш погляд, не відповідає ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Вплив касаційних судів на єдність судової практики забезпечується й тим, що його висновки і мотиви, з яких скасовані ухвали, рішення чи постанови нижчих судів (при передачі справи на новий розгляд), є обов'язковими для суду першої і апеляційної інстанції при новому розгляді цивільних і адміністративних справ (ч. 4 ст. 338 ЦПК України, ч. 5 ст. 227 КАС України). Так само є обов'язковими для нижчих судів вказівки, які містяться у постанові касаційної інстанції про скасування рішення першої інстанції або апеляційної інстанції і передачу справи на новий розгляд (ст. 111-12 ГПК України, ч. 2 ст. 439 КПК України). І хоча такі висновки і мотиви касаційних судів стосуються лише конкретної справи, вони безумовно в цілому впливають на судову практику у справах такої категорії.

Найбільш наближеним до класичного судового прецеденту в Україні, на перший погляд, слід визнати рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Це пояснюється тим, що відповідно до ст. 360-7 ЦПК України, ст. 111-28 ГПК України, ст. 244-2 КАС України, ст. 458 КПК України вони є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Крім того, суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Однак на разі обов'язковість зазначених рішень Верховного Суду України забезпечується лише галузевими процесуальними нормами, за якими при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах (ч. 2 ст. 214 ЦПК України, ч. 3 ст. 82 ГПК України, ч. 2 ст. 161 КАС України ч. 6 ст. 368 КПК України). У разі, коли суди першої та апеляційної інстанції не врахують такі висновки в своєму рішенні, це буде підставою для його апеляційного чи касаційного оскарження як у зв'язку з неправильним застосуванням норми матеріального права, якої стосується правова позиція Верховного Суду України, а також порушенням норм процесуального права, які закріплюють обов'язковість висновків Верховного Суду України (ст. 360-7 ЦПК України, ст. 11128 ГПК України, ст. 244-2 КАС України, ст. 458 КПК України), і необхідність судів їх враховувати (ч. 2 ст. 214 ЦПК України, ч. 3 ст. 82 ГПК України, ч. 2 ст. 161 КАС України ч. 6 ст. 368 КПК України). Разом з тим, процесуальні Кодекси прямо не визначають правові наслідки не врахування касаційним судом правової позиції (висновків) Верховного Суду України, що безумовно є їх прогалиною. Проте в тих випадках, коли касаційним судом приймались інші рішення із врахуванням відповідної правової позиції (висновку) Верховного Суду України (а зазвичай саме так і є) це буде підставою для звернення із заявою про перегляд судових рішень до Верховного Суду України.

Зазначену вище прогалину, на наш погляд, слід усунути встановивши ще одну підставу для звернення із заявою про перегляд судових рішень до Верховного Суду України - не врахування касаційним судом висновку Верховного Суду України. Разом з тим, слід враховувати, що динаміка суспільних відносин може зумовити необхідність відходу від правової позиції Верховного Суду України. Задля цього пропонується запровадити в Україні процедуру зміни правової позиції Верховного Суду України за зверненням вищого спеціалізованого суду. Подібна процедура існує в Німеччині, де згідно Закону про забезпечення єдності судової практики верховних судів ФРН від 19.06.1968 року діє Єдиний сенат верховних судів [9]. До компетенції цього судового органу, який створюється шляхом пропорційного представництва верховних судів, входить прийняття рішення у випадку, коли один з верховних судів ФРН при розгляді правового питання планує відступити від рішення іншого верховного суду або Єдиного сенату. За рішенням до Єдиного сенату верховних судів мають право звертатись Сенати, Великі сенати і Об'єднані великі сенати верховних судів. При цьому сенат, який звертається до Єдиного сенату, призупиняє провадження у справі.

Варто звернути увагу на те, що діяльність Єдиного сенату в ФРН взагалі забезпечує єдність судової практики в цій країні. Проте "сліпе" перенесення такого досвіду в Україну не вбачається прийнятним з огляду на існування в Україні Верховного Суду України, який може за умови відповідного законодавчого регулювання вирішувати питання, подібні до тих, що вирішує в ФРН Єдиний сенат верховних судів.

Отже, чинне процесуальне законодавство України наділяє Верховний Суд України повноваженнями не лише на здійснення правосуддя, а й забезпечення єдності практики судів всіх інстанцій і всіх юрисдикцій, хоча в ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" це прямо не відображено. Крім того, не можна вважати цілком повною чинною редакцію абз. 4 ч. 4 ст. 17 вказаного Закону, згідно з якою єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується, зокрема, "забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права", адже, як вказувалось вище, такий вплив найвищого судового органу поширюється не лише правозастосовну діяльність вищих судів, а на всю судову систему.

Сьогодні ведеться дискусія з приводу доцільності наділення Верховного Суду України повноваженнями щодо перегляду рішень на підставах неоднакового застосування судами касаційної інстанції у подібних правовідносинах однієї і тієї ж норми не тільки матеріального, але і процесуального права. Така потреба виникає насамперед з огляду на відсутність в Україні ефективного механізму розмежування судової юрисдикції (підсудності). І це є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до рішень ЄСПЛ ("Лойен проти Франції" (2000), "Діду проти Румунії" (2009), "Буланов і Купчик проти України" (2010)) вимагає передбачення процесуальних засобів ефективного і швидкого вирішення спорів про підсудність справ [10]. Наділення Верховного Суду України вищевказаними повноваженнями, на наш погляд, дозволило б усунути зазначене порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також забезпечити єдність застосування судами норм процесуального права. Проте, в будь-якому разі наділяючи Верховний Суд України повноваженнями з перегляду судових рішень з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції у подібних правовідносинах однієї і тієї ж норми процесуального права, слід обмежити право звернення до найвищого судового органу лише випадками істотного порушення процесуальних норм, що вплинуло на винесене судом рішення.Висновок

Підсумовуючи викладене вище можна зробити наступні висновки: а) стабільність (єдність) судової практики полягає в однаковому застосуванні судами однієї і тієї ж норми матеріального чи процесуального права в різних справах щодо подібних обставин; б) в системі правових цінностей стабільність судової практики є одним із аспектів принципу правової визначеності, що в свою чергу є компонентом принципу верховенства права; в) забезпечення стабільності судової практики в України покладається на апеляційні, касаційні (вищі спеціалізовані) суди та на Верховний Суд України. Основне значення в цьому відповідно до чинного законодавства про судоустрій мають касаційні суди, проте спостерігається тенденція до посилення ролі Верховного Суду України, який за умов розширення його повноважень буде здатний виконувати функцію із забезпечення єдності судової практики у всій вітчизняній судовій системі; г) пропонується розширити коло підстав для звернення із заявою про перегляд судових рішень до Верховного Суду України за рахунок встановлення такої підстави як неврахування в рішенні касаційного суду правового висновку Верховного Суду України, викладеного у його рішенні, прийнятому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах; д) пропонується запровадити процедуру зміни правової позиції (висновку) Верховного Суду України за зверненням вищого спеціалізованого суду, що дозволить динамічно забезпечувати єдність судової практики у всіх вищих спеціалізованих судах у зв'язку зі зміною суспільних відносин.

Література

1. Погребняк С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : монографія / С.П. Погребняк. - X. : Право, 2008. - 240 с.

2. Беляневич О.А. Про принцип правової визначеності / О.А. Беляневич // Вісник Центру комерційного права. - 2010. - № 31. - С. 5-6.

3. Приймак А.М. Принцип правової визначеності: поняття та окремі аспекти / А.М. Приймак // Наукові записки Нац. ун-ту "Кисво-Могилянська академія". - К., 2010. - Т. 103: Юридичні науки. - С. 53-55.

4. Опришко В.Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина / В.Ф. Опришко, А.В. Омельченко, А.С. Фастовець. - К., 2002. - 459 с.

5. Матвеева Ю. І. Принцип визначеності в рішеннях Європейського суду з прав людини / Ю. І. Матвеева // Наукові записки Нац. ун-ту "Киево-Могилянська академія". - К., 2008. - Т.: 77: Юридичні науки. - С. 53-56.

6. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб: Пер. з англ. / В. Кернз. - К. : Т-во "Знання", КОО, 2002. - 381 с.

7. Романюк Я. Правова природа обов'язковості рішень Верховного Суду України та вдосконалення механізму забезпечення єдності судової практики / Я. Романюк, І. Бейцун // Право України. - 2012. - № 11-12.-С. 122-137.

8. Москвич Л.М. Стабільність судової практики як стандарт функціонування системи правосуддя / Л.М. Москвич // Вісник Вищої ради юстиції. - 2013. - № 1 (13). - С. 28-36.

9. Закон об обеспечении единства судебной практики верховних судов ФРГ (RsprEinhG). Дата принятия: 19.06.1968 [Електронний ресурс] / Сайт IRZ Stiftung. - Режим доступу: http://www.irz- stiftung.de/dokumente / upload / ac020_f3ba2_rspreinhg_ru_%C3%BCberarbeitet.pdf.pdf.

10. Первый заместитель Главы ВС Ярослав Романюк: "ВС должен вести вперед, не оставаться в стороне от процессов, происходящих в судебной системе". - Закон і Бизнес. - №16 (1106) 21.04

Размещено на Allbest.ru