Місцеве самоврядування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Історичні традиції розвитку місцевого самоврядування в Україні

2. Сучасна система органів місцевого самоврядування

3. Перспективи розвитку місцевого самоврядування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність.

На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної та правової держави з урахуванням глобальних змін, які відбулися останнім часом, розвиток місцевого самоврядування є одним з пріоритетних напрямів державної політики. Феномен Євромайдану окреслив європейський вибір населення України, що актуалізувало проблему реалізації ратифікованих угод з країнами ЄС, у тому числі положень Європейської хартії місцевого самоврядування, забезпечення якісного розвитку регіонів країни як важливих складових частин економічної системи України.

Розуміючи важливість цієї проблеми, на сучасному етапі розвитку всіх гілок влади постає питання про необхідність вдосконалення теорії та практики сучасного державотворення, зумовленого трансформаціями в політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, упровадженням конструктивного соціального партнерства між центром і територіями. У період проголошення реформ в Україні, спрямованих на розбудову державності в цілому, що мають на меті побудову сучасної європейської держави, здійснення низки заходів задля децентралізації влади. Пошуків оптимальної моделі організації влади на місцях вимагає аналізу власного історичного досвіду та досвіду європейських країн, що робить дослідження проблеми даної теми особливо актуальним. Мета дослідження полягає в комплексному аналізі інституту місцевого самоврядування в Україні на різних історичних етапах розвитку нашої держави. Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

- виявити історичні традиції становлення та розвитку місцевого самоврядування;

- проаналізувати сучасну систему органів місцевого самоврядування;

- окреслити перспективи розвитку міського самоврядування.

1. Історичні традиції розвитку місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування України в її сучасних територіальних вимірах пройшло надто складний та досить суперечливий історичний шлях. Започатковане ще в період Київської Русі, українське місцеве самоврядування протягом століть постійно зазнавало впливу східної й західної політичних культур, зумовленого особливим геополітичним положенням нашої країни. Розмаїття підходів дослідників, передусім, до аналізу історичних реалій, які існували у різні епохи в різних регіонах країни, і, які зумовлювали його зародження, становлення та виникнення особливостей функціонування й розвитку місцевого самоврядування в українській державі, поки що не дали змоги скласти про нього чіткої, цілісної і об'єктивної картини.

Автор першої моделі періодизації І. Грицак виокремлює 4 основні періоди. Історична модель періодизації місцевого самоврядування в Україні (за Грицяком):

1. зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування, в основі яких були рід та суверенна громада, своїми хронологічними рамками сягав часу зародження й утворення держави східнослов'янських племен на українських землях і аж до середини XIV ст.;

2. європеїзація; який характеризувався поєднанням місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації самоврядування (зокрема, німецького міста Магдебург), починався з середини XIV ст. і закінчувався у першій половині XIX ст.

3. русифікація вітчизняного місцевого самоврядування на території сучасної України, більша частина якої, і зокрема центральними, східними, а згодом і південними регіонами, входила до царської Росії. Хоча процес русифікації в місцевому самоврядуванні України почався десь наприкінці ХVІІ ст., однак свого апогею він досяг у XIX ст. та на початку XX ст.;

4. спроба українізації місцевого самоврядування, початком якого слід вважати 20-ті рр. ХХ ст., а також який триває досі.

Отже, проблема виділення основних етапів розвитку місцевого самоврядування в Україні піднімалась різними авторами . В цілому, можна погодитись з періодизацією розвитку місцевого самоврядування, що запропонована І. Грицяком. Саме беручи її за основу спробуємо більш детально історію створення розвитку місцевого самоврядування

Отже, зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування починалося в додержавну добу східнослов'янських племен. Насамперед ці процеси поширилися на полян, в їх сім'ях, які були кровно споріднені й називалися родом. З часом замість кровного споріднення все більшого значення набувало сусідство, тобто близькість не походження, а мешкання.

Таким чином, утворювалися невеликі поселення на зразок хуторів, що займали всю околицю, тобто певну територію, яку можна в сучасному уявленні порівняти з районом, регіоном. Одночасно з метою спільної оборони від зовнішніх ворогів обгороджувалося та обводилося ровами й валами певне місце, яке звалося городом, тобто містом.

У таких місцях спільного проживання започатковувалися й розвивалися певні традиції, звичаї, що з часом унормовувалися і ставали правилами поведінки людей. Через сусідське спілкування між хуторами, містами та регіонами правила поведінки, поширюючись територіально, набирали уніфікованих форм (зараз ми це називаємо звичаєвим правом).

Запровадження елементів першої української державності київськими князями привела до утворення відносно міцної централізованої форми правління, зокрема через збір данини, при якій віче на загальнодержавному рівні посіло другорядне місце. Однак на місцевому (регіональному) рівні віче в цей час відіграє надзвичайно важливу роль як орган місцевого самоврядування та як форма безпосередньої демократії (в сучасному розумінні -- збори громадян). Причиною цього, на думку М.Корнієнка, є той факт, що у віддалених містах і землях київські князі не могли настільки постійно й ефективно здійснювати військову, адміністративну й судову функції своєї влади, як вони це робили в самому Києві та на його найближчих околицях. Тому ці функції, як правило, розподілялися між віче та намісниками й посадниками князя, яких він призначав для виконання своєї волі відповідно на периферійних землях та у віддалених містах XIII ст. політичний та культурний центр в українсько-руській державі змістився у. з Києва на західноукраїнські землі, до Галичини, де була збудована друга велика українська держава -- Галицько-Волинське князівство. Найбільші міста того часу, зокрема такі, як Галич, Львів, Луцьк, Володимир, Берестя, Холм та ін. стали основними центрами торгівлі й ремісництва, куди переселялися німці, поляки, угорці, греки, болгари, італійці, вірмени, євреї, балканські народи. Представники цих народів принесли з собою традиції господарювання, врядування, освіти й культури тощо. Поєднання місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації самоврядування і започаткувало період європеїзації.

У Галицько-Волинському князівстві виникли цілі колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські міста і села жити й порядкувати за власними традиціями й звичаями, щоб якнайшвидше відбудувати руїни та цивілізувати життя корінного населення. Оскільки серед переселенців на українських землях було найбільше німців і поляків, то місцеве самоврядування базувалося в основному на німецькому праві, яке широко застосовувалося в управлінні містами у Німеччині, Польщі, інших країнах середньої Європи. Так створювалися підвалини для поширення й укорінення в прийдешніх століттях у більшості українських міст принципів самоврядування, що застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі (звідси -- магдебурзьке право), а пізніше також окремих моделей місцевого самоврядування інших міст та сусідніх з Україною держав.

Cуть магдебурзького права, за Н. Камінською, полягала у тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників та ін.) й місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі. До складу громади входили міщани, тобто жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала єпископу чи княжому замкові. Проте ієрархія станових, групових й індивідуальних соціально-правових статусів визначає усе правове життя суспільства, “міру чести” кожної соціальної групи й окремої особи.

На думку, В.Носова саме прагматизм та універсальність магдебурзького права, з одного боку, та духовна спорідненість українців з європейською культурою, з другого боку, об'єктивно зумовили його швидке поширення

Україні та укорінення в усіх сферах суспільного життя. Таке потужне проникнення магдебурзького права, передусім, у сферу управління місцевими справами відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком старого українського звичаєвого права та його практики на більшості території, яка належала тоді Великому Князівству Литовському. Однак польські та німецькі впливи настільки зростали в українських землях, що вже в середині ХV ст. вони стають домінуючими навіть там, де панувала Литва. Про це красномовно свідчать факти надання українським містам титулу магдебурзького права в повному, а в окремих випадках -- в обмеженому обсягах.

Лише за період з 1572 по 1647 рр. українським містам і містечкам було видано більше 50 магдебурзьких грамот. Однак після такого сплеску європеїзації місцевого самоврядування в Україні, а особливо після Переяславської ради в 1654 р, почали поширюватися процеси азійські за суттю, тобто русифікаторські за формою і змістом.

Загалом, якщо бути неупередженим і виходити з суто історичних реалій, то поширення магдебурзького права в українських містах і селах цілком можна розцінювати як таке, що мало позитивні наслідки. Навіть культурна й політична дискримінації корінного населення певною мірою виступили впливовими чинниками в процесі єднання міщанства, яке втратило владу у власному місті, з такою зароджуваною провідною соціальною верствою українців, як козаччина. Селянство, українська шляхта та духовенство також всіляко підтримували козаків у спротиві католицизмові. Відбувалися надзвичайно важливі для українського народу процеси взаємовідносин між західними та східними регіонами, які в подальшому, тобто в середині ХVІІ ст., визначали соціально-економічний та політичний характер всенародного руху, очолюваного козаками.2 Цей національно-визвольний рух привів до утворення на споконвічній території етнічних українців третьої за своєю національною суттю української держави -- козацької.

У цілому поширення магдебурзького права в українських містах і селах можна оцінювати позитивно. Відбувалося єднання міщанства, налагодження відносин між західними і східними українськими регіонами, які в сер. ХVІІ ст. визначали соціально-економічний та політичний характер національно-визвольного руху, очолюваного козаками.

Козацьке самоврядування в Січі складалося протягом тривалого часу і мало чисельні демократичні елементи: виборність січової ради, обрання уряду - кошової, паланкової і курінної старшини, курінного отамана і в цілому на засадах самоуправління розв'язувало найважливіші господарські, військові, судові справи. Деякі науковці, як відзначає І.Литвиненко, стверджують, що саме «з козацькою державою слід пов'язувати початок становлення українського муніципалізму». Варто зауважити, що міщанство цього періоду не було численним, його основна маса зосереджувалася в малих містах, а його заняття було схоже на повсякденні клопоти звичайних селян-хліборобів. З цієї причини міські жителі Лівобережної України не спромоглися вибороти собі в часи козаччини достатньо впливового суспільного становища, що призводило до по стійних зазіхань з боку козацької адміністрації на їхні права.1 Проте у козацькій державі міста з магдебурзьким правом вже не зазнавали культурних та конфесійних утисків, міське життя вільно розвивалося на основі своїх традицій, але в рамках магдебурзького устрою. За прикладом такого міського самоврядування організовувалися й всі інші міста Лівобережжя, справами яких займалася управа. До її складу входила також ратуша, яка, з одного боку, очолювалася городовим або козацьким отаманом, а з другого боку -- підпорядковувалася вищестоящій козацькій адміністрації.

З кінця 50-х початку 60-х рр. ХХ сторіччя місцеві ради стали розглядатися як органи такої влади, що переростає в комуністичне громадянське самоврядування й тому мають виступати не тільки як органи державної влади, але й місцевого або громадського самоврядування.

Однак централізм тоталітарної держави, запроваджений Росією в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (шосту українську державу), призвів до того, що питання місцевого життя були повністю підпорядковані великодержавним інтересам СРСР, які блокували будь-які прояви місцевого самоврядування з вираженою українською суттю. Починаючи з 1991 р., в Україні на решті відновлені спроби українізувати всі сфери суспільного життя, включаючи й місцеве самоврядування. Реалізація положень цілої низки законів та підзаконних актів цього періоду, в тому числі й Конституції України, певною мірою дало змогу національній системі місцевого самоврядування розвинути і вдосконалити власну модель, позбавлену німецького, польського, румунського, російського, австрійського чи ще якогось стрижня. Однак розвиток місцевого самоврядування в Україні навіть зараз, на третьому десяткові років суверенності й незалежності, відбувається надто повільно, складно й навіть суперечливо. Пострадянський та посттоталітарний синдроми в зароджуваному громадянському суспільстві генерують явища процеси, які гальмують розвиток національної системи місцевого самоврядування. Через це та нерішучість у здійсненні відповідних реформ український ринок державного будівництва продовжують заполонювати різноманітні концепції, моделі, схеми, які популяризуються в різних місцях України в залежності від наявних міжнародних зв'язків того чи іншого регіону або населеного пункту із за рубіжними партнерами. Очевидно, що пошук власної ефективної моделі місцевого самоврядування необхідний, однак не повинен затягуватися чи призвести угорськими фашистами, місцеве самоврядування в Закарпатті фактично було зліквідовано.

2. Сучасна система органів місцевого самоврядування

У більшості вітчизняних і зарубіжних сучасних теоретичних праць, як відзначає О.Прієшкіна, які присвячені політичній системі суспільства, місцеве самоврядування або взагалі не передбачається в загальному переліку її інститутів, або його роль у політичній системі обмежується лише інституціоналізацією органів місцевого самоврядування, ідентифікацією їх як «політичних установ», які є «статичним аспектом політичної системи».1 Саме тому із посиленням інтеграційних тенденцій на Європейському континенті, а також виходячи із сучасної практики в період реформування й будівництва Української держави система місцевого самоврядування в Україні потребує більш детального розгляду. Важливе значення для характеристики системи органів місцевого самоврядування має визначення поняття «система». У філософській літературі система визначається як упорядкована чисельність взаємопов'язаних елементів, що має структуру та організацію. У державно-правовій науці говориться, що система -- категорія більш об'ємна, становить організаційно-структурну будову системи зі стійких компонентів, а також її функціонування, весь діючий механізм.

Отже, коли йдеться про систему органів, то мається на увазі якась цілісна сукупність одиниць, взятих як одне ціле з єдиними завданнями, які детерміновані функціями, покладеними на цю сукупність. Залежно від кількості та якості зв'язків між елементами однопорядкові системи відрізняються між собою. Саме завдяки організаційній структурі можна охарактеризувати систему як сукупність взаємопов'язаних елементів. Слід зауважити, що у вітчизняній юридичній літературі ще вживається термін «система органів місцевого самоврядування» (наприклад, «система місцевих рад», «система виконавчих комітетів місцевих рад» тощо), що, на нашу думку, є архаїзмом радянської системи влади і не відповідає самій природі місцевого самоврядування.

Водночас слід зазначити, що в юридичній літературі поняття «система місцевого самоврядування» розглядається у двох значеннях -- як «система місцевого самоврядування взагалі» і як «система місцевого самоврядування конкретного села, селища, міста».

Такий підхід застосовується з метою розмежування системи місцевого самоврядування в її широкому значенні -- як сукупності всіх організаційно-правових форм та інститутів, через які здійснюється в Україні місцеве самоврядування, -- та системи місцевого самоврядування в її вузькому значенні -- як певного організаційно-правового механізму здійснення місцевого самоврядування в межах окремої адміністративно-територіальної одиниці -- села, селища, міста.

На наш погляд, таке подвійне тлумачення змісту поняття «система місцевого самоврядування» є недоцільним. Більш доречним, в контексті нашої роботи є розуміння терміну «система місцевого самоврядування» як організаційно-правового механізму здійснення місцевого самоврядування в межах окремої самоврядної адміністративно- територіальної одиниці -- села, селища, міста, -- територіальні громади яких виступають самостійними суб'єктами місцевого самоврядування. Отже, система місцевого самоврядування України можна визначити як закріплену Конституцією та законами України сукупність суб'єктів місцевого самоврядування, що здійснюють основні функції місцевого самоврядування.

Після доопрацювання до переліку елементів цієї системи віднесено:

­ територіальну громаду;

­ сільську, селищну, міську раду;

­ сільського, селищного, міського голову;

­ виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

­ старосту;

­ районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, органи самоорганізації населення.

Сільська, селищна, міська рада є органом місцевого самоврядування, який представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від імені та в її інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування. Виконавчі органи (виконавчий комітет, відділи й управління та інші виконавчі органи галузевої та функціональної компетенції) сільських, селищних, міських рад створюються вказаними радами та є їм підконтрольними та підзвітними.

Очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях сільський, селищний, міський голова - посадова особа, яка обирається відповідною територіальною громадою та е підзвітною, підконтрольною і відповідальною перед нею. а також відповідальною перед відповідною радою. На новому етапі розвитку нормативно-правової бази розширення відбулося за рахунок збільшення елементів з категорії посадових осіб місцевого самоврядування. Закріплення поняття «староста» в нормативно-правову базу місцевого самоврядування відбулося шляхом включення до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» додаткової статті 14 з однойменною назвою. У законі визначено, що староста обирається у селах, селищах, визначених за рішенням місцевої ради об'єднаної територіальної громади, за винятком адміністративного центру, на строк повноважень місцевої ради. Законодавчо було закріплено, що «староста є посадовою особою місцевого самоврядування».

Положення про старосту має затверджуватися сільською, селищною, міською радою об'єднаної територіальної громади, при цьому у зазначеному документі мають бути відображені права і обов'язки старости, порядок його звітності, інші питання, пов'язані з діяльністю старости. Закон передбачив, що староста членом виконавчого комітету ради об'єднаної територіальної громади.

Однією з характерних особливостей системи місцевого самоврядування, здійснюваного на рівні територіальних громад сіл, селищ, міст, є те, що вона має своє продовження як на регіональному рівні, в особі районних, обласних рад-органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, так і на мікрорівні (будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів), в особі так званих органів самоорганізації населення - будинкових, вуличних, квартальних комітетів, мікрорайонів.

Отже,останні зміни в чинній нормативно-правовій базі із питань місцевого самоврядування закріпили наступне бачення системи місцевого самоврядування в Україні: територіальна громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; староста; районні та обласні ради; органи самоорганізації населення. Процес децентралізації влади в Україні привів до появи в системі місцевого самоврядування поняття «староста», нового змісту набуло поняття «територіальна громада». На порядку денному розв'язання питання щодо таких елементів, як «районна, обласна рада», «районна у місті рада», поглиблення поняття «територіальна громада» з урахуванням можливості добровільного об'єднання територіальних громад.

3. Перспективи розвитку законодавства у сфері місцевого самоврядування

Розвиток місцевого самоврядування як ефективної і максимально наближеної до людей місцевої влади є одним із визначальних пріоритетів здійснення адміністративної реформи, становлення України як демократичної держави. Без реформування місцевого самоврядування, здійснення процесів децентралізації, деконцентрації, на думку С.Байрак, неможливо подолати негативні процеси в соціально-економічному та культурному розвитку територіальних громад і регіонів, забезпечити суттєве підвищення рівня та якості життя більшої частини громадян України, побудови місцевої влади на засадах демократії.1 Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (Мінрегіонбуд України) спільно з експертним середовищем, органами місцевого самоврядування та їх профільними асоціаціями було розроблено проект Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україн

і.

Згідно документа пріоритетними напрямками реформування органів місцевого самоврядування є визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, здатних забезпечити доступність і належну якість публічних послуг, що надаються такими органами, а також необхідної для цього ресурсної бази; створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення здійснення органами місцевого самоврядування власних і делегованих повноважень; розмежування повноважень у системі органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою за принципом субсидіарності; розмежування повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах децентралізації влади; запровадження механізму державного контролю за відповідністю рішень органів місцевого самоврядування та якістю надання населенню публічних послуг Конституції та законам України; максимального залучення населення до прийняття управлінських рішень, сприяння розвитку форм прямого народовладдя; удосконалення механізму координації діяльності місцевих органів виконавчої влади.

Розглядаючи перспективні напрямки реформування системи місцевого самоврядування в Україні С. Тимовєєв відзначає необхідність врахування досвіду розглянутих країн (як позитивного, так і негативного характеру). Аналізуючи останній, він вбачає перспективи у запровадженні: обов'язковості голосування із зазначенням відповідних санкцій за неучасть та зменшення кількості депутатів, оскільки у прийнятті рішень ставка повинна робитись на якість, а не на кількість(Бельгія); вибори до представницьких органів місцевого самоврядування регіонального рівня за мажоритарною системою з частковою заміною депутатів(Франція); незалежність місцевих бюджетів у поєднанні зі свободою діяльності зі збереженням за державою контролюючої функції (Польща); створення органу загальнодержавного рівня у справах місцевого самоврядування із представників територіальних громад; підтримка органів самоорганізації населення й спонукання людей до вирішення питань місцевого значення; відповідальність за прийняття незаконних рішень, зі діяльність чи бездіяльність, в наслідок якої заподіяно шкоди іншій стороні (Білорусь); фінансова звітність політичних партій для забезпечення реального контролю за їх діяльністю (Грузія).

Закінчуючи розгляд питання реформування місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі слід зазначити, що чинний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», інші законодавчі акти, які визначають повноваження органів місцевого самоврядування та вміщують ряд суперечностей, не повною мірою врегульовують питання діяльності органів місцевого самоврядування. Зокрема це стосується питань управління комунальною власністю, міжбюджетних відносин, різних форм безпосередньої участі громадян у виконанні завдань та функцій місцевого самоврядування, взаємовідносин органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з відповідними органами державної влади та їх посадовими особами, а також форм взаємодії територіальних громад. Саме на ліквідацію вище згаданих прогалин спрямована рефоматорська діяльність у сфері органів місцевого самоврядування. Кінцевим результатом якої, за Т. Коломоєць, має стати поліпшення життя українських громадян, побудова сучасної, ефективної, конкурентоспроможної держави.

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене, автори дійшли висновку, що місцеве самоврядування в нашій країні має глибокі історичні традиції. Проблема виділення основних етапів розвитку місцевого самоврядування в Україні піднімалась різними дослідниками. В цілому, можна погодитись з періодизацією розвитку місцевого самоврядування, запропонована І. Грицяком.

За нею місцеве самоврядування в своєму розвитку пройшла 4 основні етапи: від зародження, в часи додержавницької доби, в часи східних слов'ян, подальшої європеїзації та наступної русифікації і до спроб українізації, які розпочалися у 20-ті рр. ХХ століття та тривають і досі. Зародження і розвиток самоврядування в Україні відзначався багатьма особливостями, зумовленими як політикою правлячих кіл держави, у складі яких перебували українські землі, так і внутрішньо-економічними, соціальними і культурними потребами регіону. Етапи історії розвитку місцевого самоврядування в Україні характеризувалося чергуванням його розквіту і занепаду, або повною забороною. В умовах незалежності українців та побудови правової держави з розподілом влади спостерігається активізація місцевого самоврядування як інституту та процесу.

На сьогодні вироблено основні інститути системи місцевого самоврядування Можна дискутувати про ступінь успішності цього процесу, але, безсумнівно, що це був великий і прогресивний крок для молодої Української держави, враховуючи її попередні десятиліття практично бездержавного існування. Загалом систему місцевого самоврядування можна визначити як сукупність суб'єктів і форм здійснення місцевого самоврядування, через які населення територіальної громади реалізує надані їй функції і повноваження.

Наприкінці, на нашу думку, слід зазначити, що незважаючи на те, що система місцевого самоврядування в Україні вже набула певних сталих форм, це не означає недоцільності її подальшого розвитку. Зараз відбувається постійний пошук можливостей підвищити ефективність цієї системи.

місцевий самоврядування державний демократичний

Список використаних джерел

1. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: політико-правові проблеми. -- К. : Логос, 2008. -- 480 с.

2. Андрієвський Т. Децентралізація - запорука процвітання / Т. Андрієвський // Вісник міністерства доходів і зборів України. - 2014. - № 36.

3. Баймуратов М. Децентралізація та компетенція місцевого самоврядування в Україні / М. Баймуратов // Віче. - 2015. - № 12. - С 14-17.

4. Байрак С. О. Місцеве самоврядування як інститут демократичної держави / С. О. Байрак // Науковий вісник Волинського національного університету імені Л. Українки. Серія : Міжнародні відносини. - 2010.- № 26. - С. 83-87..

5. Бальцій Ю. Проблемні питання визначення системи місцевого самоврядування / Ю. Бальцій // Юридичний вісник. -- 2010. -- № 3. -- С. 23.

6. Батанов О. Розвиток конституційного законодавства про статус територіальних громад в Україні: доктринальні та прикладні аспекти / О. Батанов // Віче. - 2015. - № 12. - С. 18-22.

7. Бережницький Я. В. Правові проблеми служби в органах місцевого самоврядування / Я. В. Бережницький // Науковий вісник Академії муніципального управління. - 2009. - Вип. 2. - С. 45-49.

8. Бондарук Т. Місцеве самоврядування і місцеві фінанси в умовах адміністративного реформування / Т. Бондарук // Актуальні проблеми економіки. -- 2011. -- № 5. -- С. 164

9. Борденюк В. І. Деякі аспекти співвідношення місцевого самоврядування держави і громадського суспільства в Україні // Право

України. - 2014. - № 12. - С. 9.

10.Бориславська О. Місцеве самоврядування як форма децентралізації та гарантія демократичного та політичного режиму / О. Бориславська // Вісник Львівського університету. - 2011. - Випуск 52. - C. 26-27.

Бородін Є. І., Тарасенко Т. М. Розвиток системи місцевого самоврядування в Україні // Аспекти публічного управління. - 2015. -№4. - С. 55-61.

12. Вишневський С. Ф. Деякі проблеми теорії функцій органів самоорганізації населення / С. Ф. Вишневський // Держава і право : зб. наук. праць / Ін-т держави і права імені В. М. Корецького НАН України.

- К., 2014. - Вип. 65 : Юридичні і політичні науки. - С. 92-100.

13. Власюк О.С. Шляхом децентралізації: виклики, ризики та пріорітети реформування регіонального розвитку в Україні / О.С. Власюк //

Регіональна економіка. - 2015. - №1. - С. 5-18.

14. Ворона П. Місцеве самоврядування України в контексті розвитку представницької влади : монографія / П. Ворона ; Вищий навч. закл. Укоопспілки "Полтав. ун-т економіки і торгівлі". - Полтава : ПУЕТ,

2012. - 342 с.

15. Ворона П. В. Теоретико-методологічні засади організації місцевого самоврядування в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра наук з держ. упр. : спец. 25.00.04 "Місцеве самоврядування" / Петро Васильович Ворона ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. -

К., 2013. - 36 с.

16. Голосніченко І. П. Розвиток місцевого самоврядування та його роль в управлінні комунальною власністю / І. П. Голосніченко, Д. Голосніченко, Р. О. Денчук // Вісник Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Політологія. Соціологія. Право / НТУУ "КПІ", Ф-т соціології і права. - К., 2012. - № 1 (13). - С. 128-134.

17. Гончаренко, І.В.Регулювання територіально-економічних процесів [Текст] / І. В. Гончаренко // Тези доповідей Причорноморської регіональної науково- практичної конференції професорсько-викладацького складу (15-17 квітня 2009р.). -- Миколаїв : МДАУ, 2009.-- С. 40-43

Размещено на Allbest.ru