Закріплення прав людини та основоположних свобод у Конституції УРСР 1978 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У КОНСТИТУЦІЇ УРСР 1978 РОКУ

Медвідь А.Б., кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії держави і права

Львівського торговельно-економічного університету

Анотація

У статті досліджується обсяг та форма закріплення прав людини та основоположних свобод в останньому конституційному акті Радянської України. Зокрема, на основі каталогу прав та свобод, гарантованих Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і перших п'яти додаткових протоколів до неї, докладно аналізується зміст відповідних приписів Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 року.

Ключові слова: права людини та основоположні свободи, Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 р., Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.

Аннотация

В статье исследуется объем и форма закрепления прав человека и основополагающих свобод в последнем конституционном акте Советской Украины. В частности, на основе каталога прав и свобод, гарантированных Европейской Конвенцией о защите прав человека и основополагающих свобод 1950 года и первых пяти дополнительных протоколов к ней, подробно анализируется содержание соответствующих предписаний Конституции (Основного Закона) Украинской Советской Социалистической Республики от 20 апреля 1978 года.

Ключевые слова: права человека и основополагающие свободы, Конституция (Основной Закон) Украинской Советской Социалистической Республики от 20 апреля 1978 г., Конвенция о защите прав человека и основополагающих свобод 1950 г

Annotation

This article examines the scope and form of consolidation of human rights and fundamental freedoms in last Constitution of the Soviet Ukraine. In particular, on the basis of a catalogue of rights and freedoms guaranteed by the European Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms 1950 and the first five additional protocols, analyzes in detail the content of the relevant provisions of the Constitution (Fundamental Law) of the Ukrainian Soviet Socialist Republic 1978.

Key words: human rights and fundamental freedoms, Constitution (Fundamental Law) of the Ukrainian Soviet Socialist Republic 1978, Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms 1950.

Постановка проблеми

Угодою про асоціацію з Євросоюзом [1] Україна проголосила згоду на посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав і основоположних свобод людини, зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості. Тож європейські стандарти у сфері захисту прав людини повинні стати для нашої держави орієнтиром і пріоритетом у подальшому розвитку. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року [2], ратифікована Верховною Радою України [3], відповідно до статті 9 Конституції України [4] є частиною національного українського законодавства та підлягає обов'язковому застосуванню.

Саме цим і зумовлюється актуальність дослідження проблематики прав та свобод людини і громадянина загалом та як інституту конституційного права України зокрема. Водночас цей науковий аналіз потрібно проводити з урахуванням історичного контексту, тобто беручи до уваги попередній позитивний досвід конституційної регламентації прав людини та основоположних свобод.

Стан опрацювання

Тематика прав та свобод людини і громадянина, а також їх конституційного закріплення в Україні вже тривалий час є предметом досліджень вітчизняних науковців. У цій сфері правової науки накопичено значний масив бібліографічного матеріалу. Так, у спеціальній літературі розгляд вказаних проблем проводився у працях таких науковців, як Ю.М. Бисага, В.Н. Денисов, В І. Євінтов, Т.М. Заворотченко, Н.І. Карпачова, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, Ж.М. Пустовіт, П.М. Рабінович, М.І. Ставнійчук, П.Б. Стецюк, Б.Й. Тищик, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький та ін. свобода право конституція радянський

Проте ціла низка питань щодо української традиції конституційного закріплення прав людини та основоположних свобод, а також її відповідності європейським стандартам у цій сфері залишаються майже не дослідженими.

Метою статті є дослідження регламентації прав людини та основоположних свобод у Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 року.

Виклад основного матеріалу

Розпочинаючи дослідження, слід звернути увагу на таке. Сучасною правовою наукою доведено, що український конституціоналізм радянського періоду не був самостійним правовим явищем. Конституційні акти Радянської України були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої політичним центром для республік у складі СРСР у рамках універсальної полі- тико-правової марксистсько-ленінської парадигми [5, с. 62; 6, с. 58]. Водночас головними рисами «соціалістичного (радянського) конституційного правопорядку» науковцями визначаються такі: заперечення принципу верховенства права шляхом його заміни принципом верховенства закону як основи «соціалістичної законності», заперечення концепції природних прав людини і визнання лише концепції прав громадян, а також заперечення свободи особистості і визнання за державою патерналістської функції [7, с. 7].

Не була винятком і остання конституція радянської України - Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 р. [8]. До її складу входила преамбула та десять розділів. При цьому каталог прав та свобод громадянина розміщувався не у десятому розділі, як у Конституції УРСР 1937 р. [9], а вже у другому. Розділ ІІ Конституції УРСР 1978 р. мав назву «Держава і особа» та містив дві глави: главу 5 «Громадянство Української РСР Рівноправність громадян», яка нараховувала шість статей (із 31 по 36 включно), та главу 6 «Основні права, свободи та обов'язки громадян Української РСР», до якої входила тридцять одна стаття (із 37 по 67 включно).

Серед іншого, у главі 5 аналізованого Основного Закону закріплювалися такі положення. Громадяни Української РСР є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ч. 1 ст. 32). Громадяни Української РСР різних рас і національностей мають рівні права. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само як і всяка проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги караються за законом (ч.ч. 1 і 3 ст. 34). Жінка і чоловік мають в Українській РСР рівні права (ч. 1 ст. 33). У свою чергу, глава 6 вказаної Конституції, зокрема, передбачала такі права та свободи громадян УРСР. Право на освіту, яке забезпечувалося «безплатністю усіх видів освіти, здійсненням загальної обов'язкової середньої освіти молоді» тощо (ст. 43). Свобода слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, які гарантувалися громадянам Української РСР «відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу», для чого «трудящим та їх організаціям» забезпечувалося «надання громадських будинків, вулиць і площ, широке розповсюдження інформації, можливість використання преси, телебачення і радіо» (ст. 48). Право об'єднуватись у громадські організації «відповідно до цілей комуністичного будівництва» (ст. 49). Гарантувалася свобода совісті, тобто «право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду» (ст. 50). Зазначалося, що сім'я перебуває під захистом держави, а шлюб «ґрунтується на добровільній згоді жінки та чоловіка», тоді як «подружжя є повністю рівноправним у сімейних відносинах» (ст. 51). Гарантувалася недоторканність особи, при цьому вказувалося, що «ніхто не може бути арештований інакше, як на підставі судового рішення або із санкції прокурора» (ст. 52). Гарантувалася недоторканність житла, зазначаючи, що «ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому» (ст. 53). Проголошувалося, що «особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом» (ст. 54). Закріплювалися право «на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, на особисту свободу та майно», право оскаржити, зокрема й у судовому порядку, дії службових осіб, державних і громадських органів, право на відшкодування «втрат, заподіяних незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб під час виконання ними службових обов'язків» (ст.ст. 55, 56). Водночас стаття 58 вказаної глави визначала, що «обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина Української РСР є сумлінна праця в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, додержання трудової дисципліни». А «ухилення від суспільно корисної праці є несумісним із принципами соціалістичного суспільства».

Також потрібно звернути увагу на положення ст.ст. 154 і 158 глави 18 «Суд і арбітраж» розділу VIII «Правосуддя, арбітраж і прокуроський нагляд» останньої Конституції УРСР. Вони зазначали, що правосуддя в Українській РСР здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду й відповідно до закону. Водночас ст. 6 глави 1 «Політична система» розділу I «Основи суспільного ладу і політики Української РСР» Конституції УРСР 1978 р. проголошувала Комуністичну партію Радянського Союзу «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій», яка «визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». А ст. 84 глави 10 «Виборча система» розділу IV «Ради народних депутатів Української РСР і порядок їх обрання» вказувала, що вибори депутатів до всіх Рад народних депутатів проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування.

У свою чергу, ст. 13 глави 2 «Економічна система» розділу I аналізованого конституційного акта закріплювала право особистої власності громадян лише на обмежене коло об'єктів: трудові доходи, предмети вжитку та особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження. А також зазначала, що особиста власність громадян і право її спадкоємства охороняються державою. Аналізуючи наведені конституційні положення, відзначимо, що вони переважно дублюють та подекуди розширюють перелік прав та свобод громадянина порівняно з попередньою Конституцією УРСР 1937 року. Наприклад, Основний Закон УРСР 1978 року закріплює рівність громадян перед законом не лише незалежно від раси та національності, як попередня Конституція УРСР (ст. 122 [9]), а й незалежно від походження, соціального і майнового стану, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Конституція УРСР 1978 року, гарантуючи свободу совісті, передбачає «право сповідувати будь-яку релігію», а гарантуючи недоторканність житла, вказує, що «ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому». Також Основний Закон УРСР 1978 року встановлює охорону законом особистого життя громадян, таємниці телефонних розмов і телеграфних повідомлень, чого не передбачали положення його попередника.

Крім цього, як ми можемо переконатися, Конституція УРСР 1978 року встановлює низку цілком нових для українського радянського конституціоналізму прав та свобод громадянина, а також принципів їх реалізації. Зокрема, такі: захист державою сім'ї та шлюбу; закріплення рівноправності подружжя; право на судовий захист; право оскаржувати дії та право на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями державних органів та їх службових осіб; принцип рівності громадян перед судом; принцип жодного покарання інакше, як за вироком суду та відповідно до закону.

Усе це з погляду формального нормативного закріплення прав людини та основоположних свобод позитивно характеризує Конституцію УРСР 1978 року порівняно з попередніми конституційними актами радянської України. Також це ілюструє певний рух радянського конституціоналізму другої половини ХХ століття у напрямі наближення до стандартів, встановлених Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і додаткових протоколів до неї.

До речі, станом на 1978 рік Конвенція уже 25 років як набула юридичної сили, крім того, набули чинності перші п'ять додаткових протоколів до неї. Серед них перший Протокол від 20 березня 1952 р. [10], яким гарантувалися право захисту власності, право на освіту та право на вільні вибори, а також Протокол N° 4 від 16 вересня 1963 р. [11], який закріпив заборону ув'язнення за борг, свободу пересування, заборону вислання громадянина та заборону колективного вислання іноземців.

Водночас потрібно констатувати, що регламентація прав людини та основоположних свобод у Конституції УРСР 1978 року здійснювалась із суттєвими обмеженнями, які переважно були властиві і Конституції УРСР 1937 року [9]. Наприклад, усі права та свободи і надалі гарантувалися громадянину, а не людині. Свобода слова, друку, зборів та мітингів гарантувалися громадянам виключно «з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу», для цього лише «трудящим та їх організаціям» забезпечувалося надання необхідних засобів - «громадських будинків, вулиць і площ, можливість використання преси, телебачення і радіо». Свобода об'єднань обмежувалася функціонуванням єдиної політичної партії - Комуністичної партії Радянського Союзу, яка визнавалась «ядром... політичної системи, державних і громадських організацій» та визначала політику всієї держави. Право власності громадянина, подібно до положень ст. 10 розділу І Конституції УРСР 1937 року [9], поширювалося виключно на заощадження, предмети особистого вжитку та окремі види житла.

Водночас, як ми можемо переконатися, Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 року не гарантувала таких фундаментальних прав людини та основоположних свобод, закріплених у Європейській конвенції 1950 р. і перших п'яти протоколах до неї, як право на життя, заборона смертної кари та катування, заборона рабства та примусової праці, заборона ув'язнення за борг, свобода пересування, заборона вислання своїх громадаян тощо. Також, на нашу думку, положення уже згадуваної ст. 58 Конституції УРСР 1978 року щодо обов'язку «сумлінної праці» та «додержання трудової дисципліни» громадянином порушували гарантоване п. 2 ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право кожного не бути «присилуваним виконувати примусову чи обов'язкову працю» [2].

Крім того, зауважимо, що більшість наведених конституційних положень, подібно до приписів Конституції УРСР 1937 року [9], щодо гарантування прав та свобод людини були лише декларативними, фактично не дотримувались у державній практиці. Наприклад, порушення недоторканності особи та житла, свободи слова, друку, зборів та мітингів, свободи совісті та права об'єднуватись у громадські організації мали масовий характер в УРСР у 70-90 роках ХХ сторіччя, супроводжувались здійсненням політичних репресій радянською владою.

Висновки

Виходячи з викладеного, необхідно констатувати, що хоча закріплення прав людини та основоположних свобод у Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20 квітня 1978 року і здійснювалось у дещо розширеному обсязі порівняно з положеннями Конституції УРСР 1937 р., проте воно все ж не відповідало тогочасній загальноєвропейській практиці у вказаній сфері. Зокрема, приписи Конституції УРСР 1978 року не лише суттєво обмежували значну частину загальновизнаних невід'ємних прав та свобод людини, а й узагалі не закріплювали цілої низки прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, а також чинними на той час додатковими протоколами до неї.

Список використаних джерел

1. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: міжнар. докум. від 27.06.2014 // Офіційний вісник України. 2014. № 75. Т 1. С. 83. Ст 2125.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: міжнар. докум. від 04.11.1950 р. // Офіційний вісник України. 1998. № 13. С. 270.

3. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України № 475/97-ВР від 17.07.1997 р. // Голос України. 1997. 24 липня.

4. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

5. Речицкий В.В. Конституционализм. Украинский опыт / В.В. Речицкий // Харьковская правозащитная группа. Харьков: Фолио, 1998. 160 с.

6. Гончаренко В. Правовий статус населення України за Конституцією УСРР 1919 р. / В. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. 2011. № 4. С. 58-69. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ vapny_2011_4_8.

7. Головатий С. Конституція України 1996 р. в системі європейського конституціоналізму / С. Головатий // Право України. 1997. № 8. С. 6.

8. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки: Закон Верховної Ради УРСР № 888-IX від 20.04.1978 р. // Відомості Верховної Ради УРСР - 1978. № 18. Ст. 268.

9. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки від 11.06.1937 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://static.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1937.html.

10. Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: міжнар. докум. від 20.03.1952 р. // Офіційний вісник України. 2006. № 32. С. 453. Ст. 2372.

11. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї: міжнар. докум. № 4 від 16.09.1963 р. // Офіційний вісник України. 2006. № 32. С. 454. Ст. 2373.

Размещено на Allbest.ru