"Правова таємниця" як інформація з обмеженим доступом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Правова таємниця» як інформація з обмеженим доступом

Маріц Д.О., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри інформаційного права

та права інтелектуальної власності

Національного технічного університету

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Анотація

У статті досліджується поняття та правова природа «таємниці», проведено аналіз нормативно-правових актів, які опосередковують правове регулювання окремих видів «таємниць». На підставі проведеного дослідження, автор пропонує уточнення деяких норм, які опосередковують збереження в таємниці певної інформації. Незважаючи на те, що таємність інформації наявна в різних сферах життя і може мати різний зміст, це не означає, що вона набуває ознак інформації, доступ до якої обмежено. Тому така таємна інформація не піддається правовому впливу та врегулюванню. На підставі чого зроблено висновок, що в правових відносинах варто вживати словосполучення «правова таємниця», а не слово «таємниця». Так, аналізуючи норми матеріального та процесуального права, автор пропонує визначення поняття правової таємниці та визначає її види.

Ключові слова: таємниця, правова таємниця, інформація, інформація з обмеженим доступом, інформаційна приватність, види таємниць.

В статье исследуется определение и правовая природа «тайны», проанализированы нормативные акты, с помощью которых совершается правовое регулирование отдельных видов «тайн». В результате исследования автор предлагает уточнение некоторых норм, предусматривающих сохранение в тайне некой информации. Секретность информации встречается в разных сферах жизни и имеет разное содержание, но это не означает, что она приобретает признаки информации с ограниченным доступом. Поэтому не каждая секретная информация поддается правовому воздействию и регулированию. На основании этого сделан вывод, что в правовых отношениях следует использовать словосочетание «правовая тайна», а не слово «тайна». В результате анализа норм материального и процессуального права автор предлагает определение понятия «правовая тайна» и определяет ее виды.

Ключевые слова: тайна, правовая тайна, информация, информация с ограниченным доступом, виды тайн.

This paper examines the concept and the legal nature of the “secrets”. The analysis of normative and legal acts that mediate the regulation of certain types of “secrets” is provided. Based on the completed research, the author proposes clarifying certain rules that mediate preserving of certain secret information. Given that the secrecy of information can take place in different are as and have different meanings, it does not mean that it acquires the features of the information to which access is to be restricted. There fore, this secret information is not subject to legal regulation. Based on that, it is concluded that with in the field of legal relations the phrase “legal secret” instead of “secret” must be used. Thus, analyzing norms of substantive and procedure al law, the author offers a definition ofthe concept of “legal secret” and determines its variations.

Key words: secrets, legal secrets, information, restricted information, informational privacy, types ofsecrets.

Постановка проблеми

Досліджуючи окремі теоретичні проблеми інформаційних правовідносин, не можна оминути питання порядку доступу до інформації. Однак, згідно із законодавством, інформація може мати обмежений доступ і становити таємницю. Інформація, що становить таємницю, може мати різний характер, а отже, і поділятись на окремі види, дослідженню яких присвячена стаття. Водночас слово «таємниця» не має легального визначення в законодавстві, хоча має широко вживається в словосполученні, що стосується окремих її видів, а саме: «комерційна таємниця», «лікарська таємниця», «адвокатська таємниця» тощо. Так, питання правової природи «таємниці» залишилось поза увагою вчених- правознавців. Сучасні наукові пошуки науковців зосереджуються навколо окремих видів таємниць. По суті, інформація, яка містить таємницю, є специфічним об'єктом правовідносин, і її не можна розглядати лише під кутом зору однієї галузі права. Тому в дослідженні ми намагатимемось підійти до питання комплексно, зважаючи на те, що «таємність» інформації може мати місце в різноманітних правовідносинах як приватних, так і публічних, що регулюються нормами як матеріального, так і процесуального права. Так, навряд чи можна заперечити той факт, що вироблення понятійного апарату є невід'ємною частиною будь-якої галузі права, особливо тієї, що перебуває на етапі становлення.

Стан опрацювання

Таємність інформації про особу переплітається із правами людини на приватне життя, проблемами недоторканості приватного життя (прайвесі), які досліджували Ю. Дем'яненко, Л. Красицька, В. Се- рьогіна, О. Ткач. Право на приватність в інформаційному суспільстві вивчав А. Пазюк. Окремі види таємниць досліджували С. Гордієнко, В. Горобцов, Н. Гончарук, Л. Колобов, Н. Макєєва, О. Моткова, Г. Мітцуткова, С. Сельчен- кова, Я. Скиба. Соціологічний аспект таємниць вивчала Ю. Андрієвська. Однак, незважаючи на значну кількість праць, до речі, з різних галузей права, правова природа «таємниці» залишається недослідженою. З теоретичного і практичного погляду це питання представляє інтерес, оскільки юридична природа дає можливість установити галузеву приналежність певного явища та визначити його місце в структурі інформаційних правовідносин. Сучасний стан розвитку суспільних відносин характеризується зростанням ролі інформаційної сфери, а забезпечення її захисту є одним із пріоритетних завдань нашої держави. Тому йдеться не лише про теоретичне осмислення окремих понять, а про комплексне, системне дослідження всіх питань щодо проблем правового регулювання інформації з обмеженим доступом.

Метою статті є комплексне вивчення правової природи «таємниці» в інформаційних правовідносинах. А серед основних завдань, які ми перед собою ставимо в межах публікації, такі: 1) сформулювати визначення поняття «правової таємниці»; класифікувати «правові таємниці»; проаналізувати норми матеріального та процесуального права, завдяки яким опосередковується правове регулювання таємної інформації, на підставі чого виявити прогалини, неузгодженості правового регулювання та сформулювати пропозиції щодо їх усунення. Так, варто відзначити необхідність чіткого розмежування понять в інформаційній сфері, неприпустимість їх ототожнення (у деяких нормах законодавець одночасно використовує такі поняття, як «конфіденційна інформація» і «таємниця»), що власне і обумовлює актуальність тематики щодо вироблення понятійного апарату у сфері інформації з обмеженим доступом. Так, інститут «таємниці» не дістав загальноправового статусу, оскільки в теорії права відсутні не тільки монографічні, дисертаційні дослідження, а й окремі статті, тези доповідей по досліджуваній тематиці.

Виклад основного матеріалу

правова таємниця інформація

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-ІУ [1] (далі - ЦК України) в кн. 2 визначає особисті немайнові права фізичної особи, які забезпечують її природне існування та соціальне буття. Низка норм, зокрема і ст. ст. 285, 286, 301, 306, 307 ЦК України, визначають право особи на інформаційну приватність. Інститут приватності покликаний захищати недоторканість особистого життя людини. У західній доктрині такі відносини опосередковуються терміном «прайвесі». Водночас законодавець зазначає «таємниці» стану здоров'я, особистого життя, кореспонденції, тобто інформацію, яка не підлягає розголошенню, є приватною для цієї особи, і яку вона має право тримати в таємниці від інших осіб, а також має право поширити лише за власним бажанням. Аналізуючи зміст п. 7 ч. 1 ст. 7 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України від 13 квітня 2012 р. № 4651-УІ [2], серед загальних засад кримінального провадження законодавець визначає таємницю спілкування. Зміст якої полягає в тому, що під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування. Таке положення підсилює норми, визначені Конституцією України та ЦК України, визначаючи пріоритет прав людини на інформаційну приватність незалежно від кримінального провадження щодо неї. Однак у деяких випадках така приватність є умовною, зокрема, щодо таємниці про стан здоров'я (лікарська таємниця), адже така інформація відома лікарю й іншим особам, які мають доступ до неї через службові обов'язки. Так чи інакше, приватність зводиться до оперуванням інформацією [3, с. 146]. З такою тезою ми цілком погоджуємося, адже зміст приватності полягає як у цілковитій забороні (за законом) втручання в особисте життя особи, так і в можливості поширювати таку інформацію про себе за власним бажанням. Отже, у процесі комунікації, наданні правових або медичних послуг, побутовому обміні інформацією формуються нові межі та види інформаційної приватності для осіб, які беруть у цьому участь, внаслідок чого виникають нові правовідносини. Наприклад, шляхом здійснення адвокатської діяльності, коли на адвоката покладається обов'язок нерозголошення адвокатської таємниці, згідно із ч. З ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. № 5076-УІ [4]. Так, адвокат може надати консультацію клієнту, яка стосується сімейних відносин, які є приватними для такої особи, і зобов'язаний зберігати отриману інформацію, що унеможливлює доступ сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошення. Аналогічний приклад можна навести і з таємницею сповіді. Адже сповідь, зазвичай, має приватний характер і згідно зі ст. З Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ [5], ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними під час сповіді віруючих. Звідси - висновок, що право на приватне життя передбачає сукупність гарантованих ним таємниць. Такий погляд знайшов підтримку, і, на думку Г. Мітцукової, таємниці можуть бути особисті і професійні [6, с. 92]. Однак зведення недоторканості приватного життя до певного набору таємниць, на думку С. Серьогіна, призводить до необгрунтованого звуження змісту такого права, оскільки тоді поза його межами залишається ціла низка елементів, як-от право на усамітнення, територіальне прайвесі, статева свобода [6, с. 93]. Погляд заслуговує на увагу, адже, дійсно, приватні права особи, які регламентовано Конституцією України і деталізовано в спеціальних нормативних актах, зокрема і в законах України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про благодійну діяльність та благодійні організації», не містять застережень про певні «таємниці», а лише опосередковують правове регулювання прав, які є приватними. Так, і в Загальній декларації прав людини, у ст. ст. З, 4, 12, 13, 16, 18, 19, 24 визначені приватні права людини. Крім того, такі права задекларовано в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Як зазначає Ю. Андрієвська, феномен приватності дуже тісно переплітається з поняттям таємниці. Ці явища перехрещуються на моменті приховування чогось від інших. На її думку, ключове розходження цих двох явищ полягає в тому, що таємниця може характеризуватись як неясна, туманна, не зовсім усвідомлена, незбагненна, тоді як приватність свідомо конструюється суб'єктом, який чітко розуміє, чому певну інформацію хоче зробити недосяжною для інших [3, с. 151]. Загалом погоджуючись із тим, що приватність і таємниця можуть бути взаємопов'язаними елементами, заперечуємо твердження автора, що лише приватність може бути недосяжною для інших. Адже, на наш погляд, зміст таємниці і полягає в тому, щоб вона не була відомою іншим за будь-яких умов, на відміну від інформаційної приватності, коли в результаті волевиявлення особи така інформація може стати доступною для інших.

Словник української мови тлумачить слово «таємниця» як те, що приховується від інших, секрет, те, що не підлягає розголошенню, відомості, знання про щось, що не відомо іншим, те, що не пізнане, не стало відомим або ще не доступне пізнанню [7]. С. Гордієнко шляхом аналізу різноманітних нормативно-правових актів налічує майже 36 видів «таємниць» [8, с. 233]. Зокрема, миможемо навести такі приклади: таємниця сповіді; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; банківська таємниця; лікарська таємниця; таємниця усиновлення; адвокатська таємниця; журналістська таємниця; таємниця сурогатного материнста; таємниця голосування; нотаріальна таємниця; податкова таємниця тощо.

Так, згідно зі ст. 17 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999 р. № 1007-ХІУ [9], в Україні діє єдина державна інформаційна система трансплантації, до якої вносяться відомості про реципієнтів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами в разі смерті. Ці відомості є конфіденційними, становлять лікарську таємницю. Водночас у ст. 19 цього ж закона зазначено, що фетальні матеріали для трансплантації надаються за згодою жінки, яка прийняла остаточне рішення щодо штучного переривання вагітності (аборту), та за умови збереження конфіденційності відомостей про неї. Виходячи зі змісту наведених статей, ми доходимо висновку, що інформація про реципієнта може мати подвійний зміст: бути конфіденційною, а також становити лікарську таємницю. А чи можливе одночасне застосування таких понять в одній нормі? Та чи може така інформація становити лікарську таємницю? Отже, якщо інформація вноситься до державної інформаційної системи про реципієнтів і осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами в разі смерті, то така інформація є конфіденційною, оскільки становить інформацію про конкретну особу. Щодо лікарської таємниці, то такий обов'язок лікаря є правовою презумпцією, яку визначено в ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ [10]. Тому вважаємо, що норма 17 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» має бути викладена в такій редакції: «В Україні діє єдина державна інформаційна система трансплантації, до якої вносяться відомості про реципієнтів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами в разі смерті. Ці відомості є конфіденційними».

Так, якщо звернутися до ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ [11], можна зробити висновок, що таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування й іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. У результаті аналізу норм Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ [12] стає зрозумілим, що перелік відомостей, що становлять державну таємницю, є вичерпним, як-от відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку. Хоча, знову ж таки, законодавець в одній нормі вживає одночасно поняття «державна таємниця» та «секретна інформація» (ст. 1). Секретна інформація також є таємною, однак пов'язується з матеріальним носієм такої інформації, що засвідчує ступінь (гриф) секретності. Отже, ступінь секретності характеризує важливість такої інформації («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»), визначаючи в такий спосіб додатковий ступінь обмеження доступу до інформації та ступінь її охорони державою.

Правовідносини щодо об'єктів, які можуть становити державну таємницю, можуть виникати і в екологічній сфері, адже екологічна безпека є складовою частиною національною безпеки. Основи гарантування екологічної безпеки закладені в Конституції України (ст. 16), Законі України «Про охорону навколишнього природнього середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ (ст. 1) [13], Законі України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р. № 45/95-ВР (абз. З ст. 7) [14], Законі України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 р.» від 21 грудня 2010 р. № 2818-УІ (р. р. 2, 3) [15], а також водним, земельним, лісовим законодавством. Законодавство України про інформацію визначає як окремий вид інформації - інформацію про стан довкілля (екологічну інформацію). Ч. З ст. 13 Закону України «Про інформацію» [16] містить застереження про те, що інформація про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових об'єктів, не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом. Отже, державна таємниця може бути пов'язана з екологічною сферою. Зокрема, це стосується проведення екологічної експертизи, яка здійснюється особливим порядком для збереження її таємності, щодо об'єктів (військових, оборонних), інформація про які становить державну таємницю.

«Таємниці» можуть мати місце і під час здійснення правосуддя. Так, у ч. 3. ст. 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) [17] зазначається, що закритий судовий розгляд допускається, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їхню честь і гідність. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився в закритому судовому засіданні (ч. 9. ст. 6 ЦПК України). Ідентичне положення міститься і в ч. 1 ст. 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. № 3262-ІУ [18]. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. № 1402-УІІІ [19] у ч. 5 ст. 11 закріплено положення про те, що розгляд справи в закритому судовому засіданні допускається за вмотивованим рішенням суду виключно у випадках, визначених законом. Але таємність інформації, яка стосується конкретної справи, впливає і на обов'язок осіб (суду, присяжних) щодо її нерозголошення. Роз'яснення міститься у ст. 16 постанови Верховного Суду України (далі - ВСУ) «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14р [20]. Порушення правил про таємницю на- радчої кімнати є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, зокрема і в разі доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами щодо справи, яка розглядається.

Якщо цивільне законодавство передбачає поділ розгляду справ на відкриті і закриті, то Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК України) від 6 листопада 1991 р. № 1798-ХІІ [21] оперує іншими поняттям, зокрема й «конфіденційність» розгляду справи. Така конфіденційність стосується державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті (ст. 44 ГПК України). Отже, постає питання про співвідношення норм ГПК України (ст. 44) та Закону України «Про судоустрій та статус суддів в Україні» (ч. 5 ст. 11). Якщо Закон України «Про судоустрій та статус суддів в Україні» чітко визначає, що закритий розгляд справ можливий виключно, якщо це передбачено законом, то ГПК України, крім чітко визначених підстав, передбачає можливість пред'явлення вимоги про конфіденційний розгляд справи за бажанням сторони або сторін, за умови належного обґрунтування такої вимоги. З метою однакового і правильного застосування норм ГПК України господарськими судами України пленум Вищого господарського суду (далі - ВГСУ) надав роз'яснення в постанові ВГСУ «Про судове рішення» від 23 березня 2012 р. № 6 [22]. Проте роз'яснення щодо порушеного питання відсутні. Насамперед, на нашу думку, необхідно узгодити термінологію, тому словосполучення «конфіденційний розгляд» у змісті ст. 44 ГПК України треба замінити на «закритий розгляд». Право особи на подання клопотання на закритий розгляд справи за бажанням особи (осіб) у господарському процесі може слугувати підставою для зловживання правом і не відповідає закладеному в Законі України «Про судоустрій та статус суддів в Україні» принципу про виключність підстав для проведення закритого розгляду справи. Тому перелік підстав, за яким засідання може бути закритим, має бути чітким і вичерпним. На підставі цього пропонуємо таку редакцію ст. 44 ГПК України: «Розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної, банківської чи іншої таємниці, визначеної законом, або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагають закритого розгляду справи (цілком або його частини), з метою запобігання розголошенню інформації, що принижує їхню ділову репутацію, і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті».

У ГПК України відсутня норма, яка б визначала порядок оголошення рішення по справі, яка слухалась у закритому засіданні. У ст. 85 лише визначені загальні правила щодо строків складення рішення та порядку їх прийняття й оголошення. У постанові ВГСУ «Про судове рішення» від 23 березня 2012 р. № 6 [22] відсутні роз'яснення щодо порядку проголошення таких рішень. А в ст. 3.17.6 постанови ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» [23] від 26 грудня 2011 р. № 18 лише дублюються положення, які містяться у ГПК України.

Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. № 2747-ІУ [24] вч. З ст. 12 визначає порядок розгляду справ в адміністративних судах. Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом. Якщо судовий розгляд відбувався в закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення (ч. 9 ст. 12).

Закриті судові засідання можуть відбуватись і в межах кримінального судочинства, ч. 2 ст. 27 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 р. № 4651-УІ передбачає перелік підстав, за яких може проходити закрите засідання як впродовж усього судового провадження, так і окремої його частини. Відповідно до ч. 7 ст. 27 КПК України, рішення суду проголошується прилюдно, однак із пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому захисту від розголошення.

З наведених норм кодифікованих нормативних актів можна зробити висновок, що неоднаковим є і підхід до процедури проголошення рішення або вироку суду в закритих засіданнях. Прилюдне (публічне) оголошення рішення суду передбачає зачитування тексту рішення або його частини. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. [25], ратифікована Україною 1997 р., у ст. 6 передбачає публічність оголошення рішення. Однак із застереженням, що преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Звісно, під час оголошення рішень не може порушуватись принцип публічності, крім випадків, визначених законом. Однак процесуальне законодавство потребує уточнень, зокрема і ГПК України, оскільки цей нормативно-правовий акт ні в ст. 85 («Оголошення рішення та набрання ним законної сили»), ні в ст. 44 («Гласність розгляду справ») не містять положень щодо порядку оголошення рішення в справах, слухання яких було закритим. Тому пропонуємо доповнити абз. 1 ч. 85 ГПК України: «Якщо судовий розгляд відбувався в закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення»

Збереження в таємниці певної інформації може мати місце і в договірних відносинах. Деякі договірні конструкції прямо це передбачають, зокрема, це випливає зі змісту норми 862 ЦК України. Крім того, у сфері права інтелектуальної власності окремі види таємниць можуть становити предмет договору. Наприклад, предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема й комерційну таємницю. Збереження в таємниці інформації в договірних конструкціях випливає із природи окремих непоіменованих договорів, як-от договір про передання ноу-хау. Визначаючи кваліфікуючі ознаки ноу-хау [26, с. 72], основною є - збереження таємності або ж секретності інформації, яка становить зміст ноу-хау. «Крихткість» ноу-хау полягає в тому, що воно є ноу-хау доти, доки вдасться зберігати таємницю, секретність інформації щодо такого об'єкта.

Висновки

Отже, об'єктом будь-якої таємниці є інформація, а «таємниця» в правовому розумінні - це правовий режим інформації з обмеженим доступом. Тобто значення терміна «таємниця» має подвійний зміст - як загальне, щось невідоме, секретне для когось, як тлумачать це слово різноманітні словники, так і правове. Тому в правових відносинах ми вважаємо за доцільне вживати словосполучення «правова таємниця», адже саме слово «таємниця» має надзвичайно широкий спектр використання в суспільних відносинах і не завжди має правовий характер. Правове регулювання таємниць перебуває в тісному взаємозв'язку з нормами різних галузей права. Таємна інформація належить до інформації з обмеженим доступом, а види «таємниць» залежать від певної сфери діяльності, яка, відповідно до закону або договору, передбачає збереження в таємниці певної інформації. Крім тога, що певні види «таємниць» стосуються окремих видів правовідносин, на підставі яких вони виникають, вважаємо, що запропонована Г. Мітцуковою класифікація таємниць на особисті та професійні потребує розширення. Отже, таємниці можуть бути: 1) професійні (лікарська таємниця, адвокатська таємниця, таємниця страхування тощо); 2) особисті (таємниця телефонних розмов, кореспонденції; таємниця щодо стану здоров'я особи; таємниця особистого, сімейного життя тощо); 3) що гарантують національну безпеку держави (державна таємниця); 4) судові (таємниця нарадчої кімнати (суду або присяжних); таємниця закритого судового засідання; таємниця інформації під час оголошення рішення); 5) договірні (таємниці, що можуть виникати на підставі договору).

Отже, «правоватаємниця» - це інформація з обмеженим доступом, що не підлягає розголошенню, яка відома безпосередньо особі, якої вона стосується, або іншій особі(ам), якій(им) з огляду на професійні, службові обов'язки або на підставі договору стала відома така інформація, і, відповідно до закону або договору.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України від Ібсічня 2003 р. № 435-ІУ II ВВР. - 2003. - № № 40-44. - Ст. 356.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-УІ II ВВР. - 2013. - № № 9-13. - Ст. 88.

3. Андрієвська Ю. Приватність як складова соціальної реальності: сутність, функції та ґенеза / Ю. Андрієвська II Соціальні виміри суспільства. - 2012. - № 4. -С. 143-155.

4. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 р. № 5076-УІ II ВВР. - 2013. - № 27. - Ст. 282.

5. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІII ВВР. - 1991. - № 25. - Ст. 283.

6. Серьогін В. Зміст і обсяг права на недоторканість приватного життя (прайвесі) / В. Серьогін II Вісник Академії правових наук України. - 2010. -№4 (63). - С. 88-97.

7. Академічний тлумачний словник української мови [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sum.in.Ua/s/tajemnycja

8. Гордієнко С. Конфіденційна інформація та «таємниці»: їх співвідношення / С. Гордієнко II Часопис київського університету права. - С. 233-237.

9. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині: Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-ХІУ II ВВР. - 1999.-№41.-Ст. 37.

10. Основи законодавства про охорону здоров'я: Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801--ХІІII ВВР. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

11. Про доступ до публічної інформації: Закон України від ІЗсічня 2011 р. № 2939-УІII ВВР. - 2011. - № 32. - Ст. 314.

12. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855--ХІІII ВВР. - 1994. -№16,- Ст. 93.

13. Про охорону навколишнього природнього середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264--XIIII ВВР. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

14. Про екологічну експертизу: Закон України від 9 лютого 1995 р. № 45/95-ВРII ВВР. - 1995. -№8,- Ст. 54.

15. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 р.: Закон України від 21 грудня 2010 р. № 2818-УІII ВВР. - 2011. - № 26. - Ст. 218.

16. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657--XIIII ВВР. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

17. Цивільний процесуальний кодекс України від 18березня 2004 р. № 1618-ІУII ВВР. - 2004. - № № 40-42. - Ст. 492.

18. Про доступ до судових рішень: Закон України від 22 грудня 2005 р. № 3262-ІУII ВВР. - 2006. -№15,- Ст. 128.

19. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 р. № 1402-УІІІII ВВР. -2016. -№31. - Ст. 545.

20. Про судове рішення у цивільній справі: постанова ВСУ від 18 грудня 2009 р. № 14 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09

21. Господарськийпроцесуальнийкодексвід6листопада1991 р. № 1798-ХІІ//ВВР.-1992.-№6.-Ст. 56.

22. Про судове рішення: постанова ВГСУ від 23 березня 2012 р. № 6. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0006600-12

23. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції: постанова ВГСУ від 26 грудня 2011 р. № 18. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0018600-11

24. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. № 2747-ІУ II ВВР. - 2005. - № № 35-37. - Ст. 446.

25. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004

26. Маріц Д. «Ноу-хау» як об'єкт інформаційного захисту / Д. Маріц II Інформація і право. -№3 (12). - 2014. - С. 70-75.

Размещено на Allbest.ru