Злочини, які посягають на національну безпеку України, перебувають у фокусі уваги сучасних юристів, науковців, а також усіх тих, хто цікавиться проблемами кримінального права. Серед цих злочинів особливий дослідницький інтерес становлять злочини проти основ суверенітету Українського народу До злочинів проти основ суверенітету Українського народу відносяться дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК України) та посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК України)., різні кримінально-правові аспекти яких потребують глибокого фахового вивчення. Одним з таких аспектів є заходи кримінально-правового реагування, що застосовують стосовно осіб, які вчинили злочини, передбачені ст.109 і ст.110 КК України.

Ключову роль у протидії злочинності загалом та злочинам проти основ суверенітету Українського народу зокрема відіграє покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і який полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблеми покарання, передбаченого за злочини проти основ суверенітету Українського народу, недостатньо досліджено у вітчизняній юридичній літературі. Передусім слід згадати праці О.Ф. Бантишева, В.А. Ліпкана, М.І. Хавронюка, Р.Л. Чорного, О.А. Чувакова. При цьому правники, які займалися комплексним розробленням проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ст.109 і ст.110 КК України (І.В. Діордіца, Л.В. Мошняга, М.А. Рубащенко), уникнули в роботах питань покарання, установленого за ці злочини, його призначення, а також загалом правових наслідків їхнього вчинення. Тож досліджувана в статті проблематика залишається майже не вивченою на належному фаховому рівні й потребує всебічного аналізу для вдосконалення законодавства та практики його застосування.

Формування цілей

Метою статті є аналіз покарання, установленого в ст.109 і ст.110 КК України за злочини проти основ суверенітету Українського народу, та визначення на цій основі способів удосконалення кримінального законодавства.

Виклад основного матеріалу

Вид і розмір покарання за злочини, зазначені в диспозиціях ст.109 і ст.110 КК України, визначаються у відповідних частинах цих статей КК України та називаються кримінально-правовими санкціями. Санкція є обов'язковою складовою статті (або частини статті) Особливої частини КК України, що містить модель виду й обсягу покарання, адекватного суспільній небезпеці злочинного діяння. Санкція розкриває правовий аспект покарання, вказуючи на його вид та обсяг, виконуючи при цьому роль моделі покарання, передбаченого за вчинений злочин [1, с.87].

За видом і розміром покарання, що містить санкція, можна встановити ступінь тяжкості певного злочину. Згідно зі ст.12 КК України за цим критерієм виокремлюють злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Саме через поняття тяжкості злочину знаходить свій вияв у кримінальному законодавстві ступінь та характер суспільної небезпеки певного діяння. Отже, поняття тяжкості злочину визначається через матеріальний (характер і ступінь суспільної небезпеки злочину) та формальний (типовий вид і розмір покарання, визначених у санкції) критерії.

Серед злочинів проти основ суверенітету Українського народу три злочини належать до категорії середньої тяжкості (ч.2 ст.109, ч.3 ст.109, ч.1 ст.110 КК України), два - до категорії тяжких (ч.1 ст.109, ч.2 ст.110 КК України) й один - до категорії особливо тяжких (ч.3 ст.110 КК України). Як бачимо, жоден із злочинів проти основ суверенітету Українського народу не віднесено до категорії невеликої тяжкості, що можна визнати слушним рішенням законодавця, яке пояснюється високим рівнем суспільної небезпеки цієї групи злочинів. Їхня суспільна небезпека характеризується завданням істотної шкоди відносинам з охорони ключових складових основ національної безпеки України, а також загрозою завдання такої істотної шкоди зазначеним відносинам. Отже, висока суспільна небезпека цих злочинів і є підставою для віднесення трьох з шести злочинів до особливо тяжких і тяжких.

Наука кримінального права знає про N ять видів санкцій, серед яких є неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно визначені та альтернативні санкції. Щоправда, чинний КК України для призначення основних покарань використовує лише останні дві: відносно визначені та альтернативні санкції.

Серед санкцій, які карають за злочини проти основ суверенітету Українського народу, три є альтернативними й три - відносно визначеними. Останні передбачають можливість застосування до особи, яка вчинила відповідні злочини, покарання лише у вигляді позбавлення волі на певний строк. До того ж кожна з шести санкцій (ч.1 - ч.3 ст.109 і ч.1 - ч.3 ст.110 КК України) є кумулятивною, оскільки факультативно передбачає застосування додаткового покарання у вигляді конфіскації майна.

Санкції за аналізовані злочини містять незначну кількість покарань, що можуть бути призначені винному. З переліку основних покарань у них названі обмеження волі (покарання зазначено у двох санкціях - ч.2 і ч.3 ст.109 КК України), позбавлення волі на певний строк (усі шість санкцій) і довічне позбавлення волі (одна санкція - ч.3 ст.110 КК України). Додатковим, як зазначалося вище, є конфіскація майна (усі шість санкцій). Таким чином, за злочини проти основ суверенітету Українського народу може бути призначено чотири види покарань з дванадцяти, з них три основні види покарань і один додатковий.

Щодо ч.3 ст.109 і ч.2 ст.110 КК України, де встановлюється така кваліфікуюча ознака, як вчинення цих злочинів представником влади, не виключається застосування до засудженого додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Такий висновок випливає з положень ч.2 ст.55 КК України, у яких ідеться про те, що зазначене покарання може бути призначено у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України. Суд може призначити в такій спосіб назване покарання за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або через зайняття певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи буде встановлено неможливість збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Зазначимо, що позиція законодавця щодо кримінально-правових санкцій, установлених за вчинення злочинів проти основ суверенітету Українського народу, не раз зазнавала змін.

1. Згідно із Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян" від 16 січня 2014 року максимальне покарання за вчинення дій, передбачених ч.2 ст.109 КК України, було збільшено до п'яти років позбавлення волі, а за вчинення дій, передбачених ч.3 ст.109 КК України, - до семи років позбавлення волі.

Невдовзі, з ухваленням Закону України "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 28 січня 2014 року, цей Закон втратив чинність, а ст.109 КК України одержала попередню редакцію (на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо припинення норм законів, схвалених 16 січня 2014 року" від 23 лютого 2014 року).

2. 08 квітня 2014 року був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Кримінального кодексу України". Метою його ухвалення була визначена потреба забезпечення невідворотності покарання за вчинення найтяжчих злочинів проти основ національної безпеки України, що зумовлювалося ситуацією, що склалася тоді в Криму та інших регіонах України, поширенням фактів посягання на територіальну цілісність і недоторканність України.

Відповідно до цього закону було внесено зміни до ч.5 ст.49 КК України, згідно з якими забороняється застосування давності в разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України (включаючи ті, що передбачені ст.109 і ст.110 КК України). Передбачено також виключення з санкції ч.1 ст.110 КК України покарання у вигляді обмеження волі на певний строк та збільшення строків покарання у вигляді позбавлення волі, аж до довічного позбавлення волі (ч.3 ст.110 КК України).

Ідея зазначених змін як власне зрозуміла, укотре продемонструвала наявність усталеного стереотипу, властивого правосвідомості більшості наших громадян. Він полягає в наявності угаданої залежності між суворістю покарання та ефективністю запобігання певному типу злочинної поведінки. Вважається, чим суворіше покарання, установлене за певне діяння, тим краще вдається протидіяти його вчиненню. Давно відомо, що ефективність застосування будь-якого кримінально-правового примусу передусім залежить від його невідворотності. Як зауважував свого часу Чезаре Беккаріа, один з найефективніших способів запобігти злочину полягає не в жорстокості, а в неминучості покарання. Неминучість покарання, навіть помірного, завжди справляє більш сильне враження, ніж страх піддатися найсерйознішому покаранню, якщо при цьому існує надія на безкарність [2, с.123 - 124].

Не варто також забувати, що ключовою складовою мети покарання є не лише превенція нових злочинів, але й виправлення засудженого, успішність якого менш за все залежить від збільшеного розміру покарання чи його посилення. Особливо це актуально в контексті аналізованої категорії злочинів, у яких особа злочинця характеризується наявністю специфічних криміногенних інтересів і неординарною мотивацією, що зумовлюють відповідну злочинну поведінку.

Іншій аспект проблеми полягає у вилученні з санкцій ст.110 КК України альтернативного позбавленню волі покарання. Виникає питання: Чи не стане суд за таких умов обмеженим у можливості належно індивідуалізувати покарання за вчинення цілком різнопланових посягань на територіальну цілісність і недоторканність України? Як видається, принаймні злочин, передбачений ч.1 ст.110 КК України (його основний склад), мав би передбачати обмеження волі як альтернативне покарання. Беручи до уваги, що цей злочин віднесений до категорії середньої тяжкості, таке рішення було б виправданим та змогло б забезпечити належну диференціацію кримінальної відповідальності.

3. Закон України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини" від 07 жовтня 2014 року доповнив ч.2 ст.59 та санкції статей 109 - 110 КК України положеннями, які встановлюють покарання у вигляді конфіскації майна за вчинення цих злочинів. Унесені зміни забезпечили закріплення можливості для суду призначати покарання у вигляді конфіскації майна за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, включаючи злочини проти основ суверенітету Українського народу, незалежно від тяжкості цих злочинів та незалежно від їх корисливого або не корисливого характеру. На думку ініціаторів зазначених змін, установлення додаткового покарання у вигляді конфіскації майна за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України дозволить більш ефективно запобігати вчиненню нових злочинів.

Такий підхід законодавця знову ж таки складно назвати обгрунтованим. Злочини, передбачені ст. ст.109 і 110 КК України, не відносяться до категорії корисливих, за вчинення яких зазвичай встановлюють таке покарання як конфіскація майна. Мають рацію парламентські експерти, які щодо цього зауважують, що застосування конфіскації майна як виду покарання може вважатися виправданим лише тоді, коли винна особа в результаті вчинення нею злочинів одержує значне незаконне збагачення за рахунок чужого майна. У таких випадках конфіскація стає майновою санкцією, призначення якої полягає в тому, щоб зробити можливі майнові наслідки вчинення відповідних злочинів невигідними для винної особи (тобто, в разі викриття особа не тільки має повернути незаконно набуті ним кошти чи майно, а й позбудеться майна, набутого ним у законний спосіб) [3]. У юридичній літературі лунають й більш категоричні думки про недоцільність та негуманність позбавлення засудженого майна, зокрема за злочини проти основ національної безпеки. Відсутність майна в особи після звільнення не сприяє ресоціалізації та соціальній адаптації злочинця, а змушує його вчиняти нові й нові злочини [4, с.80].

З урахуванням викладеного, застосування конфіскації майна до злочинів, які щонайменше не є корисливими, видається не виправданим. До того ж не варто забувати про можливість здійснення спеціальної конфіскації у разі, якщо гроші, цінності та інше майно одержані внаслідок вчинення злочинів проти основ суверенітету Українського народу та/або є доходами від такого майна (ст.96-2 КК України).

Отже, на тлі російської агресії в Україні підходи до кримінально - правового реагування на злочини проти основ суверенітету Українського народу характеризуються тенденцією до посилення покарання за їхнє вчинення та обмеження можливостей для застосування некаральних заходів кримінально-правового впливу. Однак підхід вітчизняного законодавця до караності досліджуваної категорії злочинів вирізняється поміркованістю порівняно з аналогічними діяннями, за вчинення яких кримінальне законодавство окремих країн континентальної Європи встановлює значно суворіші заходи впливу [5, с.28].

Заслуговує на увагу те, що за вчинення деяких злочинів проти основ суверенітету Українського народу кримінальний закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років (ч.1 ст.109 і ч.2 ст.110 КК України) та від десяти до п'ятнадцяти років (ч.3 ст.110 КК України). Це свідчить про наявність істотного проміжку між верхньою та нижньою межами цих санкцій. Такий підхід може бути визнаний проявом помилкової диференціації кримінальної відповідальності. Як стверджують деякі фахівці, широкі межі санкцій не сприяють однаковості судової практики та кримінальної політики у сфері застосування норм права. Установлення занадто широких санкцій є передумовою не подальшої індивідуалізації кримінальної відповідальності, а її гіпертрофії та судового свавілля [6, с.333].

Щоправда, науці кримінального права відомий підхід, за яким конструювання будь-якої санкції передбачає врахування специфіки диспозиції кримінально-правової норми та спосіб викладення кваліфікуючих ознак. Зокрема, ступінь конкретизації ознак складу злочину в диспозиції має узгоджуватися зі ступенем визначеності покарання в санкції за відповідне посягання. Чим повніше описаний склад злочину та чим детальніше визначаються в диспозиції його елементи, тим більше повинен звужуватися проміжок між мінімумом і максимумом покарання. Диспозиції ст.109 і ст.110 КК України сконструйовано з використанням неконкретизованих ознак (це можуть бути будь-які дії, вчинювані з відповідною метою). Тож позиція законодавця, згідно з якою встановлюються значні проміжки в розмірах покарання у виді позбавлення, може бути обґрунтована саме цим. Водночас вважаємо, що такі розриви має бути скорочено, адже існує ризик, що за схожих фактичних обставин розмір покарання, який визначається різним особам, може істотно різнитись. Натомість, забезпечення можливості адекватно реагувати на повний спектр діянь, пов'язаних з посяганням на основи суверенітету Українського народу, може гарантуватися за рахунок додаткової диференціації кримінальної відповідальності за вчинення розгляданої категорії злочинів способом установлення нових кваліфікуючих ознак і перерозподілу існуючих. Наприклад, видається не доречним визначати однакові межі покарання за діяння, передбачене ч.1 ст.110 КК України, яке вчинене за попередньою змовою групою осіб і те, яке поєднане з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі (ч.2 ст.110 КК України). Правильним було б "розвести" ці кваліфікуючі ознаки між собою, водночас скоротивши проміжок між мінімумом та максимумом покарання й встановивши більш суворе покарання за вчинення злочину з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, і менш суворе за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Видається також правильним сконструювати кваліфікуючі ознаки не лише щодо основного складу злочину, передбаченого в ч.2 ст.109 КК України, але й щодо основного складу злочину, установленого в ч.1 ст.109 КК України. Саме такий підхід знайшов своє слушне втілення в ст.110 КК України.

Не викликає сумнівів той факт, що характер суспільної небезпеки злочинів, передбачених ст.109 і ст.110 КК України, є однаковим, однорівневим. Обидва діяння спричиняють шкоду основам суверенітету Українського народу. До того ж, як засвідчує практика, ці злочини часто вчинюються в сукупності. Отже, покарання, що встановлюється за вчинення кожного з досліджуваних злочинів має бути рівнозначним за суворістю (як за видом, так і за розміром). Далі спробуємо з'ясувати, яким наразі є підхід законодавця до цього питання. Чи є санкції, передбачені в ст.109 і ст.110 КК України, належним чином узгодженими?

Почнемо з порівняння покарань, які визначаються в санкціях зазначених кримінально-правових норм у частині основних складів злочинів.

Основний склад дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, передбачений у ч.1 ст.109 КК України. Покарання за вчинення такого злочину визначено у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

Основний склад злочину посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (умисні дії, вчинені для зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України) передбачений у ч.1 ст.110 КК України. Цей злочин карається покаранням у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років з конфіскацією майна або без такої.

Таким чином, існує істотна різниця не лише в розмірі покарання (його вид, яким є позбавлення волі, ідентичний), але й у ступені тяжкості порівнюваних злочинів. Якщо основний склад злочину, передбаченого ч.1 ст.109 КК України, належить до тяжких злочинів, то основний склад злочину, передбаченого ч.1 ст.110 КК України, - до середньої тяжкості. Порівняння ступеню суворості зазначеного покарання та ступенів суспільної небезпеки різних видів посягань на основи суверенітету Українського народу приводить до висновку, що злочин, передбачений ч.1 ст.110 КК

України, невиправдано віднесений до категорії менш суспільно небезпечних порівняно з аналогічним йому діянням, описаним у ч.1 ст.109 КК України.

Такий підхід законодавця виглядає дивним, адже дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за характером суспільної небезпеки мало чим поступаються діям, учиненим з метою зміни меж території або державного кордону України. Заразом покарання за їхнє вчинення, а також інші правові наслідки значно різняться, що, на нашу думку, підлягає усуненню, оскільки йдеться про подібні злочини. Аналізовані санкції потрібно узгодити між собою та відповідними частинами статей, що передбачають відповідальність за злочини проти основ суверенітету Українського народу.

Зворотна ситуація виникає у випадку з караністю публічних закликів, а також розповсюдженням матеріалів із закликами до вчинення насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч.2 ст.109 КК України) з одного боку, і до зміни меж території або державного кордону України (ч.1 ст.110 КК України) з іншого. По-перше, законодавець в одному випадку прирівнює діяння, спрямовані на шкоду основам суверенітету Українського народу, з публічними закликами до їхнього вчинення та розповсюдженням відповідних матеріалів, як це зроблено в ч.1 ст.110 КК України щодо посягання на територіальну цілісність і недоторканність України. У другому випадку відповідальність за публічні заклики, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення аналогічних діянь, які зашкоджують або здатні зашкодити основам суверенітету Українського народу, розмежовується з відповідальністю за вчинення таких діянь (ч.1 і ч.2 ст.109 КК України). Отже, цей підхід автоматично відображається на покаранні, що може призначатися за вчинення зазначених злочинів. По-друге, констатуємо, що публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території або державного кордону України караються суворіше, ніж публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. У першому випадку вказані діяння тягнуть покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років з конфіскацією майна або без такої, а в другому - обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої. Виникає парадоксальне питання, чому публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території або державного кордону України (максимальне покарання - п'ять років позбавлення волі) в певних випадках здатні каратись однаково із діями, вчиненими для насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (мінімальне покарання - теж п'ять років позбавлення волі)? Очевидно, що тут санкції також є неузгодженими, а однакові за спрямованістю діяння мають передбачати єдині підходи в їхній караності.

Щодо цього має рацію Л.В. Мошняга, яка наводячи додатковий аргумент пише, що "оскільки такі діяння, як дії, спрямовані на незаконну зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, а також умисні дії з метою посягання на територіальну цілісність країни, відповідно до зарубіжного досвіду розцінюються як діяння практично однакової суспільної небезпеки, то й санкції статей 109 і 110 КК України не повинні суттєво відрізнятися за видом та розміром передбаченого покарання" [7, с.15].

Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій, вчинені представником влади або повторно (ч.3 ст.109 КК України) чомусь караються менш суворо, ніж публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території або державного кордону України (ч.2 ст.110 КК України). У першому випадку встановлено покарання у вигляді обмеження Волі на строк до п'яти років або позбавлення Волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої, а в другому - у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

Отже, в основному складі злочину, передбаченому ч.2 ст.109 КК України, максимум покарання складає три роки позбавлення волі, а у кваліфікованому (ч.3 ст.109 КК України) - п'ять років. Водночас в основному складі злочину, передбаченому ч.1 ст.110 КК України, максимум покарання складає п'ять років позбавлення волі, а у кваліфікованому (ч.2 ст.110 КК України) - десять років. Думаємо, що не останньою чергою такий дисбаланс виник саме через те, що в ч.1 ст.110 КК України відбулося згадане вище "змішування" різнопланових дій: публічних закликів та розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території або державного кордону України з вчиненням безпосередніх дій, спрямованих на зміну меж території або державного кордону України. У цьому аспекті відповідальність має бути диференційованою.

Проте de lege lata варто констатувати наявність різного ступеню впливу однакових кваліфікуючих ознак (повторність і вчинення злочину спеціальним суб'єктом - представником влади) на збільшення розміру покарання. У ч.3 ст.109 КК України покарання збільшується на два роки позбавлення волі, а в ч.2 ст.110 КК України - на п'ять років позбавлення волі. Переконані, що однакові кваліфікуючі ознаки не можуть різним способом впливати на розмір покарання, особливо, якщо йдеться про однорідні, схожі за характером суспільної небезпеки злочини. Вони мають однаково збільшувати це покарання. Погоджуємося з позицією О.М. Литвинова і Є.С. Назимка, які в контексті аналізованого питання пишуть, що дотримання вимог наукової обґрунтованості, адекватності, точності та якості законодавчого встановлення міри покарання в кримінально-правових санкціях є однією з гарантій справедливого його застосування в практичній діяльності. Воно виступає індикатором дотримання прав і свобод людини й громадянина в нашій державі та може стати запорукою ефективності процесу виправлення й ресоціалізації засуджених. Недотримання ж цих вимог зумовлює неспроможність досягнення покаранням поставленої перед ним мети та "не відпрацьовування" цим заходом державного примусу власної ролі в загальній справі протидії злочинності [8, с.187].

Висновки