Судові та виконавчі процедури в цивілістичному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУДОВІ ТА ВИКОНАВЧІ ПРОЦЕДУРИ В ЦИВІЛІСТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

С.В. Щербак

Світлана Володимирівна Щербак, кандидат юридичних наук, доцент, доцент ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України»

Резюме

Щербак С. В. Судові та виконавчі процедури в цивілістичному процесі.

У статті розкрито сутність судової процедури, що пов'язується з сучасним розвитком цивільного процесу, визначено її значення в цивільному процесі. З урахуванням існуючої різноманітності судових процедур наведено їх класифікацію. Сформульовано поняття виконавчої процедури, виділено особливості її реалізації у виконавчому процесі, встановлені взаємозв'язки судової та виконавчої процедури, що проявляються на міжгалузевому рівні, визначено їх співвідношення у цивілістичному процесі.

Ключові слова: судова процедура, виконавча процедура, цивільний процес, виконавчий процес, цивілістичний процес.

Резюме

Щербак С.В. Судебные и исполнительные процедуры в цивилистическом процессе.

В статье раскрыта сущность судебной процедуры, что связано с современным развитием гражданского процесса, определено ее значение в гражданском процессе. С учетом существующего многообразия судебных процедур приведена их классификация. Сформулировано понятие исполнительной процедуры, выделено особенности ее реализации в исполнительном процессе, установлены взаимосвязи судебной и исполнительной процедуры, проявляющиеся на межотраслевом уровне, определено их соотношение в цивилистическом процессе.

Ключевые слова: судебная процедура, исполнительная процедура, гражданский процесс, исполнительный процесс, цивилистический процесс.

Серед сучасних тенденцій розвитку системи цивільної юрисдикції однією з визначальних є пошук оптимальних процесуальних форм вирішення справ, зокрема розмежування, або диференціація, судових процедур, а також пошук спрощених форм вирішення підвідомчих судам справ¹. У свою чергу, формування теоретичних основ виконавчого процесу слід пов'язувати з виробленням належного процесуального інструментарію, що відповідає реаліям, з метою забезпечення здійсненності прав сторін, встановлених судовим актом або рішенням інших органів (посадових осіб).

Слушною є позиція В. В. Яркова² про те, що процесуальність стала все більш властива несудовим юрисдикціям, а цивілістичний процес охоплює як два класичних судових процеси - цивільний та арбітражний, так і діяльність несудових цивільних юрисдикцій - виконавче і нотаріальне провадження, третейський (арбітражний) розгляд.

І судову, і виконавчу процедуру слід розглядати як правову реальність, що набуває важливого та самостійного значення. Водночас поняття «процедури», «судової процедури», «виконавчої процедури» доктриною не сформульовані, їх природа та значення в цивілістичному процесі не визначені. Складність дослідження процедур у цивілістичному процесі полягає й у багатогранній властивості процедури відігравати роль загального або часткового - звідси й неодноманітність у значенні процедури для процесу. цивільний судочинство право

Ще не так давно цивільний процес демонстрував прихильність єдиній, універсальній, повній, розгорнутій цивільній процесуальній формі, що не допускала наявності процедурного компоненту в складі цивільного процесу. Перш за все це пов'язувалося з інституціональністю цивільного процесу, що означає пріоритет об'єктивно-публічного критерію, тобто регулювання об'єктивним правом структури та впорядкованої послідовності процесуальних інститутів. Оскільки історично (традиційно) у німецькій традиції цивільний процес усвідомлювався як інституціональне явище, що характерно й для України, це значною мірою сприяло формуванню нормативістського розуміння судового захисту та правосуддя як виключно публічно-владної діяльності.

Сучасні тенденції розвитку цивільного процесу безпосередньо пов'язуються із визначенням моделі вітчизняного процесу та концептуальних принципів побудови цивільного процесуального права, що викликає й нові підходи щодо визначення його місця в системі права. Так, при формуванні змісту п'ятитомного видання Національної академії правових наук України «Правова доктрина», опублікованого у 2013 році, розділ 4 «Розвиток доктрини цивільного процесуального права» увійшов до структури 3-го тому видання, що має назву «Доктрина приватного права України», де зазначається, що цивільне процесуальне право якщо й не належить до галузі публічного права, то більшою мірою тяжіє до публічного права, оскільки у сфері регулювання цивільного процесуального права мають місце суттєві прояви процесуальної диспозитивності³.

Процедурна побудова цивільного процесу характерна для романської традиції (Франція, частково Іспанія та Італія), де процедура є мірилом процесу. Романська модель цивільного процесу розвиває традиції ліберальної концепції права, де принцип примирювальних процедур, сформульований у свій час Д.-Ж. Корню та закріплений в ЦПК Франції у 1976 році, розвиток делегованих судових процедур, реформування вільного та «ритуального арбітража» в Італії витікають з пріоритету приватно-правових засад у методах та цілях процесу. Принцип ефективного співробітництва судді та сторін втілюється через різні судові процедури.

Саме процедурний розвиток цивільного процесу передбачає акцентування приватно-правових методів регулювання, що зовні виражається у різноманітності судових процедур всередині процесу (так і поза ним).

Перші розробки в сфері судових процедур з'явилися ще в умовах дії радянського ЦПК 1963 року в працях E. М. Мурад'ян⁴, де авторка, говорячи про спрощення процесу, пропонувала частково деформалізувати окремі судові процедури, не відмовляючись від процесуальної форми та окреслюючи їх сферу введенням, наряду з існуючим, альтернативного методу вирішення спорів поза судового засідання та без звичної традиційно обов'язкової процесуальності. Зокрема, йшлося про процедуру мирного врегулювання спорів в умовах вільного спілкування та конструктивного співробітництва сторін, всіляко подтримуваного суддею; спеціальну погоджувальну процедуру, що характеризується вирішенням всіх питань спору учасниками погоджено, по добрій волі, за сприяння суду у зближенні позицій та подоланні розбіжностей.

У подальшому в монографії «Нотаріальні і судові процедури»⁵ Е. М. Мурад'ян, на розвиток своїх ідей у контексті судового права, зазначає, що судові процедури як іманентні процесуальним функціям у межах 2014 тієї або іншої стадії цивільного судочинства форми процесуальної діяльності і в цілому алгоритмізують порядок стадій судочинства. За подібного підходу автором сформулювано поняття і зміст судового методу - характеру дій судді та суду, що гарантує справедливість судового розгляду, способу здійснення правосуддя судом і сукупності судових процедур, прийомів і способів.

Інший погляд на природу судових процедур висловлений Т. В. Сахновою, на думку якої судові процедури - важлива закономірність розвитку сучасного цивілістичного процесу, які розглядаються і як елемент диференціації процесу, і як елемент реалізації судової влади⁶. Способом досягнення цивілістичним процесом нової якості автор називає розвиток методів сучасного процесу, судового захисту.

Характеризуючи сучасний цивільний процес, прикладами судових процедур можна вважати заочне провадження як процедуру позовного провадження в цивільному процесі, попереднє судове засідання як процедуру в стадії провадження до судового розгляду, мирову угоду, процедуру судового доручення, процедуру наказного провадження.

На думку В. В. Комарова⁷, концептуальний розвиток процесуальних процедур слід пов'язувати з диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу. При цьому автором фактично проводиться класифікація судових процедур на 2 групи:

1) процесуальні процедури, які мають субстанціальний характер в структурі цивільного процесу і є опорними елементами процесуального механізму регулювання цивільних процесуальних відносин;

2) процедури, що існують в рамках того чи іншого процесуального провадження.

Водночас з викладеного вбачається побудова цивільного судочинства таким чином, що судові процедури диференційовані на кілька окремих видів проваджень (відповідно позовне, наказне та окреме) та за такого підходу вони є системою процесуальних процедур, заснованих на позовному провадженні як опорній конструкції цивільного судочинства.

На нашу думку, як судову процедуру слід розглядати лише наказне провадження, однак з огляду на її існування поза меж цивільної процесуальної форми, її природа не є процесуальною. З огляду на це, зазначена судова процедура не може включатися до процесуальних проваджень цивільного процесу, враховуючи фундаментальні положення теорії юридичного процесу.

Крім того, уявляється, що в такому контексті поняття «процесуального провадження» та «судової процедури» співпадають, маючи різні сутнісні характеристики та призначення в цивільному процесі.

Враховуючи принципово полярні наукові конструкції судових процедур, більш прийнятною є диференціація судових процедур, запропонована Т.В. Сахновою⁸, що базується на розмежуванні судових процедур у межах виду провадження та в межах тієї чи іншої стадії процесу.

Враховуючи існуючу різноманітність судових процедур у цивільному процесі, можна сформувати такі їх види:

1) матеріальні та нематеріальні судові процедури;

2) судові процесуальні процедури;

3) судові процедури, орієнтовані на пошук істини по справі та спрямовані на врегулювання спору між сторонами.

Законодавчі підстави для виділення матеріальних та нематеріальних процедур містяться переважно у процесуальному законодавстві, а також в окремих нормах матеріального права. Наприклад, у матеріальному законодавстві містяться не лише власне матеріально-правові процедури, але й судові, однак не процесуальні. Йдеться про процедуру примирення подружжя, що здійснюється при розгляді справи про розлучення, що регламентується статтями 111 та 112 СК України, коли саме суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Судова процедура, прописана в нормах ЦПК України, може не бути за своєю суттю процесуальною, як це видно на прикладі наказного провадження.

Вибір судових процедур впливає на результат процесу, а тому існуючі процедури в аспекті встановлення істини по справі бувають орієнтовані на пошук істини або обмежені метою врегулювати спірні правовідносини сторін цивільного процесу⁹.

Як зазначає Дж.Джоловіч¹⁰, головний дефект змагальної системи полягає в тому, що суддя не має своїм обов'язком встановити правду. І хоча доктринальна характеристика моделі вітчизняного цивільного процесу тяжіє до змагальної, однак формальне вирішення спору між сторонами не має бути метою правосуддя, а тому ухваленням судом правильних рішень узгоджується з встановлення істини по справі, дійсних взаємовідносин сторін.

На відміну від цивільного процесу, у виконавчому процесі не існує процедур, орієнтованих на пошук істини, яка на момент відкриття виконавчого провадження вже має бути встановлена судом у ході здійснення правосуддя, хоча примирювальні процедури, спрямовані на врегулювання спору, також існують, хоча змістовно вони відрізняються від судових.

Розглядаючи достатньо дискусійне питання щодо правового значення та співвідношення таких правових понять, як юридичний процес та юридична процедура, з урахуванням яких мають грунтуватися й визначення змісту таких понять, як судова та виконавча процедура, слід розділити наукові погляди вчених, за якими поняття процесу наділяється щодо процедури більш широким значенням, де процедура, відповідно, розглядається як частина процесу. Як зазначає О. В. Яковенко¹¹, поняття юридичного процесу ширше, ніж правової процедури, оскільки може включати, в одних випадках, певну комплексну правову процедуру, пристосовану до вирішення конкретної юридичної задачі, а в іншому випадку, може здійснюватися за певною юридичною процедурою.

Конкретизуючи зазначений науковий підхід та застосовуючи позначені поняття в контексті виконавчого процесу, уявляється оптимальним співвідносити поняття «виконавчого процесу» та «виконавчої процедури» таким чином: поняття «виконавчий процес» значно об'ємніше за змістом, тому виконавчий процес слід сприймати як такий, що включає певну кількість правових процедур (виконавчих процедур), кожна з яких спрямована на вирішення конкретної задачі, однак не слід пов'язувати зміст виконавчого процесу з їх сукупністю.

Привертає увагу й те, що поняття «процедура» вже перестало бути теоретичним, про що свідчить його застосування в чинному законодавстві. Так, Закон України, яким вносилися останні значні зміни до Закону України «Про виконавче провадження» № 2677-17 від 4 листопада 2010 року має назву: «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», тобто фактично на законодавчому рівні примусове виконання рішень державним виконавцем було названо «процедурою», однак поняття «виконавчого процесу» та «виконавчої процедури» не можуть ототожнюватися, термін же «виконавча процедура» в даному контексті слід сприймати не як загальне, а як часткове.

Однією з основних ознак юридичного процесу переважна більшість вчених називає офіційне оформлення заключними та проміжними документами, відтак характерною ознакою, що дозволяє визначити діяльність державного виконавця щодо примусового виконання виконавчих документів як процесуальну, є чітке та послідовне фіксування кожної стадії виконавчого процесу процесуальним документом державного виконавця, що свідчить про завершеність правового регулювання, на відміну від процедури, де одне, остаточне рішення приймається як результат здійснення певної юридичної діяльності відповідно до законодавчо встановленого регламенту.

Постадійний рух виконавчого процесу прослідковується через винесення державним виконавцем постанов, що фактично підсумовують кожен етап його діяльності та кожну вчинену ним виконавчу дію, починаючи від постанови про відкриття виконавчого провадження та завершуючи постановою про закінчення виконавчого провадження. Проміжними документами можуть бути постанови про відстрочку або розстрочку виконання, про зупинення або відкладення виконавчого провадження тощо.

Доволі оригінальна позиція розмежування понять процесу та процедури запропонована Д.В. Філіним¹², на думку якого, межа між процедурою та процесом проходить в сфері комунікативних та пізнавальних можливостей. Він зазначає, що процедура може здійснюватись у вигляді діалога, в ній беруть участь дві сторони, одна з яких пізнає юридично значимі обставини, необхідні для прийняття законного та обґрунтованого рішення. На відміну від процедури, процес будується на основі триалогу. Триалогічність присутня лише там, де є три суб'єкта, інтереси яких не співпадають.

Застосування цього підходу до характеристики виконавчого процесу, можна відмітити, що виконавчий процес завжди характеризується триалогічністю - в ньому, крім державного виконавця, завжди беруть участь ще дві сторони - стягувач та боржник, інтереси яких є протилежними.

Отже, виконавчу процедуру слід розглядати як комплекс законодавчо визначених установок, що має окреслений регламент, власний предмет та об'єкт, що спрямований на вирішення конкретної задачі у виконавчому процесі.

Предмет виконавчої процедури пов'язаний з предметом виду провадження або стадії виконавчого процесу, але не співпадає з ним, тому виконавчі процедури можна класифікувати на 2 групи:

1) виконавчі процедури, які існують в межах проваджень;

2) виконавчі процедури, які властиві стадіям виконавчого процесу.

Так, до виконавчих процедур, які існують в межах проваджень, можна віднести процедуру накладення арешту на майно боржника (в межах провадження щодо звернення стягнення на майно боржника) або, навпаки, процедуру зняття арешта з майна боржника, або процедуру обмеження боржника в праві виїзду за межі України.

Як виконавчу процедуру, яка характерна стадіям виконавчого процесу, слід розцінювати мирову угоду як примирювальну процедуру або, на перспективу, медіацію, що здійснюється у рамках виконавчого процесу, а також процедуру стягнення виконавчого збору.

Наявність тісних міжгалузевих зв'язків виконавчого процесу з цивільним процесом у разі виконання державним виконавцем виконавчих документів, виданих судами загальної юрисдикції, свідчить також про можливість виділення процедур, які безпосередньо впливають на виконавчий процес, однак здійснюються в судовому порядку, передбаченому ЦПК України, якими є процедура визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, або процедура примусового проникнення до житла чи іншого володіння особи. За своєю суттю зазначені процедури не можуть бути повністю віднесені до судових процесуальних процедур, співвідносних з категорією «правосуддя», втім правильніше визначати їх як змішані, судово-виконавчі процедури, що демонструє спосіб поєднання судової та несудової юрисдикцій.

Отже, в рамках виконавчого процесу реалізуються такі процедури:

1) виконавчі процедури, які існують в межах проваджень або стадій виконавчого процесу;

2) змішані судово-виконавчі процедури.

Враховуючи нещодавно запроваджену новацію до чинного законодавства щодо реалізації майна шляхом проведення електронних торгів, можна виділити електронну виконавчу процедуру - процедуру реалізації арештованого майна боржника, яка здійснюється згідно з положеннями «Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів», затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 656/5 від 16.04.2014 року, в порядку проведення експерименту в м. Києві, Вінницькій, Дніпропетровській та Львівській області та залежно від його результатів запровадження її в цілому на всій території України.

І хоча електронні торги здійснює не державний виконавець, а спеціально уповноважене державне підприємство, яке належить до сфери управління Міністерства юстиції України, акт про його результати складається державним виконавцем та є підставою для подальшого оформлення права власності у нотаріуса (в разі придбання нерухомого майна) або безпосередньо підверджує виникнення права власності на рухоме майно.

Отже, поєднує і судову, і виконавчу процедуру те, що вони обидві є правозастосовчими процедурами, однак порівняно з судовою процедурою, виконавча процедура не може розглядатися як елемент судової влади, адже виконавча процедура застосовується державним виконавцем, регламентується виконавчим процесуальним законодавством, має інше змістовне наповнення.

Якщо судові процедури спрямовані на прискорення та спрощення цивільного судочинства, втілення приватних засад у публічні відносини, розвиток яких пояснюється зближенням існуючих світових змагальної та інквізиційної моделей цивільного процесу, то виконавчі процедури слід пов'язувати зі специфікою виконавчого процесу, що не має засад змагальності, та пошуком нових способів та методів, спрямованих на гарантування реального виконання судових актів та рішень інших органів (посадових осіб) державним виконавцем.

Література

1. Притика Ю. Цивільний процес в Україні й шляхи його вдосконалення // Проблеми застосування міжнародних стан-дартів у правовій системі України / За заг. ред. Є. Б. Кубка. - К.: ПрАТ «Юридична практика», 2013. - 608 с. - С. 261-273.

2. Ярков В. В. Юридические факты в цивилистическом процессе. - М.: Инфотропик Медиа, 2012. - 608 с. - 2, С. IV.

3. Правова доктрина України: у 5 т. - Т. 3: Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін.; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. - Х.: Право, 2013. - 760 с. - С. 724.

4. Мурадьян Е. М. О судебных процедурах // Советская юстиция. - 1988. - № 9. - С. 10-13.

5. Мурадьян Е. М. Нотариальные и судебные процедуры. - М.: Юристъ, 2006. - 470 с. - С. 144-215.

6. Сахнова Т. В. Судебные процедуры (о будущем цивилистического процесса) // Арбитражный и гражданский процесс. - 2009. - № 2. - С. 9-13; Там само. - № 3. - С. 2-5.

7. Комаров В. В. Цивільний процес у глобальному контексті // Право України. - 2011. - № 10. - С. 22-44.

8. Сахнова Т. В. Сахнова Т. В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты. - М.: Волтерс Клувер, 2008. - 696 с. - С. 43.

9. Мурадьян Є. М. Істина как проблема судебного права. - М.: Юристъ, 2004. - 312 с. - С. 279.

10. Jolowicz J. Adversarial and Inquisitorial Models of Civil Procedure // International and Comparative Law Quarterly. - 2003. - Vol. 52. -С. 289-291.

11. Яковенко О. В. Правовая процедура: Автореф. канд. ... юрид. наук. - Саратов: Саратовская государственная академия права, 1999. - 21 с. - С. 6.

Размещено на Allbest.ru