Магдебурзьке право в Україні та його значення для розвитку місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Магдебурзьке право в Україні та його значення для розвитку місцевого самоврядування

Магдебурзьке право та його запровадження в Україні було позитивним зрушенням, яке наблизило Україну до права називатись незалежною державою.

Розвиток місцевого самоврядування, утвердження демократичних традицій в розвитку управління містом, елементи громадянського суспільства - ці напрями, які розвивались у зв'язку із запровадженням в українських містах та містечках магдебурзького права. Тому дослідження цих процесів та наслідків має актуальне значення. На сьогодні у дослідженні питання запровадження та розвитку магдебурзького права в Україні спостерігається певний ренесанс.

Питанням вивчення магдебурзького права займались ще у ХІХ ст. В. Антонович, М. Грушевський, Г Данилович, Ф. Леонтович, О. Кістяківський. У 1919 р. для його дослідження було створено спеціальну комісію під головуванням М. Василенка, яка в 1934 р. була ліквідована, а майже всі дослідники були репресовані. Але вивчення магдебурзького права були продовжені в еміграції, де працювали Р. Лащенко, А. Яковлів. У післявоєнний період над проблемами магдебурзького права працювали Я. Ісаєвич, О. Компан, М. Ковальський, В. Отамановський, П. Сас, А. Ткач, Г Швидько.

Активізувались дослідження магдебурзького права після проголошення незалежності України. До сучасних дослідників належать Н. Білоус, Т Гошко, А. Заяць, О. Заяць, В. Кіселичник, М. Кобилецький, М. Капрань, В. Марочкін, А. Рєзніков, І. Усенко та інші.

Мета статті - дослідити етапи запровадження магдебурзького права в Україні. На прикладі Львова висвітлити структуру управління містом, розкрити значення магдебурзького права для подальшого розвитку України.

На розвиток місцевого самоврядування в Україні незаперечний вплив мало магдебурзьке право, або, як його ще називали, німецьке (тевтонське) міське право, яке було однією з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в Європі у середні віки. Воно сформувалось у Магдебурзі (земля Саксонія) приблизно у 1235 р. Магдебурзьке право поширилось на групу східносаксонських міст, а також на міста Бранденбургу, Сілезії, Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини, а далі на міста Литви з XIV ст., звідки перейшло до Білорусі та України.

До запровадження магдебурзького права у німецьких містах-державах існувало звичаєве право, за нормами якого сільську громаду очолював війт, якого призначав власник поселення; свою посаду війт міг передавати у спадок.

Із запровадженням магдебурзького права отримували самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та звільнялись від феодальних повинностей (окрім гужової). Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства та оподаткування, визначало діяльність купецьких об'єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо. Вищою апеляційною інстанцією для міст із магдебурзьким правом тривалий час був суд Магдебурга.

Магдебурзьке право як право міського самоврядування на українських землях поширилось у XIV - XV ст. через Польщу та Угорщину. Відповідно до цього права всі міста України поділялись на три категорії. До першої належали міста, що отримали магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів [1]. Найшвидше його було надано містам Закарпатської України, яка в той час належала до Угорщини. Із 1329 р. магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів.

Магдебурзьке право було впроваджено на українські землі разом із німецькими колоністами. Кількість німецьких колоністів значно зросла в період правління короля Русі Данила Галицького та нападу монголів хана Батия у 1240 - 1241 рр. Данило Галицький та його наступники заохочували переселення німецьких колоністів різними привілеями, бажаючи розбудувати міста за зразком європейських, пожвавити промисел та торгівлю, підвищити економічний статус держави. Тогочасний літописець писав: “Німці з Сілезії, Саксонії та Рейнз були основними переселенцями до Руських міст, які відбудовувались або будувались заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало” [2].

У 1339 р. останній Галицько-Волинський князь Юрій II Тройденович надав магдебурзьке право місту Сяноку [3]. У привілеї князь, надавши місту магдебурзьке право, дозволив провести локацію міста війту Бартку. Серед міщан згадувались українці, угорці, поляки, німці. Документальним підтвердженням існування магдебурзького права в Україні в період Галицько-Волинської держави став привілей Казимира III Великого 1352 р. про надання онукам колишнього війта Бергольда “великим володарем блаженної пам'яті Львом, князем Русі, за вірну службу” [4]. На думку українських, польських та німецьких дослідників, магдебурзьким правом у період існування Руського королівства (Галицько-Волинської держави) володіли міста Львів, Володимир, Перемишль, Ярослав та інші.

Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Болеслава-Юрія II Тройденовича Галичину захопив польський король Казимир III Великий. Остаточно Галичина відійшла до Польського королівства у 1349 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. У 1356 р. король Казимир III Великий надав місту Львову привілей на магдебурзьке право [5], яке поширювалось на всіх мешканців міста: українців, поляків, німців, вірмен, євреїв, татар та сарацинів. Для покращення матеріального становища міста йому було надано 70 франконських ланів.

Щодо надання Львову магдебурзького права М. Грушевський висловив думку, що його місто могло отримати у 20-х рр. XIV ст. [6]. Про можливість надання Львову у цей період магдебурзького права стверджують більшість українських дослідників [7]. На підтвердження цього вони висувають два основних аргументи: 1) магдебурзьке право невеликому місту Сяноку не могло бути надано раніше від столичного міста Львова; 2) більшість населення тогочасного Львова становили німці, які були зацікавлені у самоврядуванні за німецьким зразком. Зокрема, німецькі дослідники оцінювали чисельність німецького населення у Львові та Перемишлі у 80 відсотків до середини XV ст. [8]. Упродовж XIV - XV ст. у більшості нормативно-правових актах вживається німецька назва міста Львова - Лемберг.

Все це дає підстави стверджувати, що у Львові в останні роки функціонування Галицько-Волинської держави існувало самоврядування на основі магдебурзького права з війтом і радниками, яке, можливо, поширювало свою юрисдикцію на всіх мешканців міста.

У цей період ще 400 міст Галичини володіли магдебурзьким правом, а за іншими даними ним володіли 650 міст Малопольщі і Галичини. Надання містам магдебурзького права свідчило про їх значний економічний розвиток і про формування міщанства як стану. Міщани потребували певного правового забезпечення своїх прав, а отже, й органів, які б такі права захищали. Найпоказовішим, з огляду на зазначене вище, був Львів - найбільше місто України XIV - XVI ст.

До другої категорії належали міста, які отримали магдебурзьке право від власників. Так, князі Вишневецькі у XVI ст. подарували це право Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам.

До третьої категорії належали міста, яким магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. У 1752 р. магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським у Полтаві, у 1758 р. - Новгород-Сіверському До кінця XVIII ст. магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали ще за литовського та польського панування.

З усіх українських міст магдебурзьке право проявилось найбільш показово у Львові.

У 1356 р. король Казимир III Великий видав привілей про надання місту Львову магдебурзького права, який науковці вважають відновленим [9]. Згідно з цим привілеєм, місто виводилось з-під влади каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних та інших службовців. Міський магістрат складався з ради і лави. Лава, яку очолював війт, виконувала здебільшого судові функції. Жителі були відповідальні лише перед своїм війтом. Війт, своєю чергою, відповідав перед королем або старостою, якого призначав король. Магдебурзьке право поширювалось на усіх жителів міста. Рада була органом адміністративним, хоча нечіткість законодавства часто призводила до перекривання сфер діяльності ради і лави.

Функції ради були досить різноманітними: посередницька діяльність між загальнодержавними установами та міщанами, здійснення поліцейського нагляду в місті, розподіл міських ґрунтів, здача в оренду прибутку і міського майна, встановлення мита, встановлення такси на продукти споживання, затвердження всіляких громадських угод стосовно майна, вирішення суперечок, які не потребували притягнення до справ свідків, опіка над вдовами та сиротами міста, затвердження виборів цехмістрів тощо.

Однією з важливих і відповідальних функцій ради була опікунська. Король делегував магістратам міст право і обов'язок опікуватись сиротами, затверджуючи це, як правило, окремими привілеями, хоча саме ця функція передбачалася самим магдебурзьким правом як таким. Так, привілей, наданий Львову Яном Казимиром 13 листопада 1666 р., зазначав:. наказуємо і розпоряджаємось, а саме, щоб кожного року, у перший день виборів урядовці міста, той раєцький магістрат Львова вічними часами хай вибере, іменує й урочистим вибором запише двох райців з грона магістрату на патронів сиріт та доглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого походження, статусу і нації.”. Окрім цього, в постанові для користі сиріт і збереження їхніх сатків визначався особливий порядок участі у судових процесах: “Львівському раєцькому магістрату серйозно наказуємо, щоб справи і судові дії всіх сиріт вирішив, присудив і визначив скороченим і стисненим процесом, без будь-яких відтермінувань і вилучень, не в судовому порядку і без форми звичайного процесу, зберігаючи видатки і витрати сиріт..[10].

Деякі привілеї Львова були унікальними для українських міст, але характерними для низки європейських. Прикладом є привілей Владислава ІІІ від 17 липня 1444 р., згідно з яким Львів одержував право ловити по всій руській землі злочинців, вбивць та злодіїв, спроваджувати до міста і вже тут їх судити і карати [11].

Львівський магістратський устрій був досить близьким до автентичного німецького права. Однак, увібравши місцеву правову традицію, він став досить відмінним від німецького взірця і певною мірою оригінальним. Із цього приводу один із відомих дослідників магдебургії В. Антонович зазначав, що в Україні “не знайти двох міст, існуючих на магдебурзькім праві, організація яких була би ідентичною, не кажучи вже про повну відповідальність її самому праву” [12].

У львівському виданні книги магдебурзького права 1581 р. вміщено реєстр питань, які розглядає магдебурзьке право. Їх подано в алфавітному порядку із вказівкою номера статті і кількості в них розглянутих питань. У книзі вміщено 140 статей. Більшість з них складається з трьох частин: переліку питань, які розглядає стаття, викладу правових норм із цих питань і глосів-коментарів до них [13]. Статті коментували різні варіанти правовідносин, діяльність міської влади, суду, його компетенцію і порядок судочинства, питання земельної власності в межах міста, порушення прав володіння, захоплення рухомого майна, спадкоємства, покарання за різні злочини. Особливе місце займали норми, що регулювали торгівлю і ремесло, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподаткування.

Магістрат складався, як ми уже вказували, із двох частин міського управління - ради і лави. Рада спочатку складалася із шести осіб, і її кількісний склад не змінювався до 1522 р. [14]. Щороку 22 лютого відбувались вибори райців із міщанської репрезентації, до якої належали лише купці, ремісники й окремі шляхтичі. Саме вони, маючи своїх у зібраннях громади, брали безпосередню участь у формуванні структури міської влади. Радниками могли бути чоловіки віком від 25 до 90 років, осілі в місті, не багаті і не бідні, але середнього стану, народжені в шлюбі, не зраджувані і не зрадники дружин, не лихварі.

Засідання ради відбувалися в ратуші, у пишно обставленій великій кімнаті “панів”, або “консулярні”. До ради належали найбагатші міщани, патриціат міста католицького віросповідання. Вони правили містом “без огляду на опір біднішого населення” [15]. Вибори членів магістрату відбувалося за певною чіткою схемою і встановленим у місті ритуалом. Обрані райці складали присягу сумлінно виконувати покладені на них обов'язки. Відомо, що на початку присяга виконувалася німецькою мовою, а від XVI ст. застосовувався її польський переклад. Після виборів вся рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісарами. Присягу читав радецький писар. Минулорічна рада звітувала про витрати. Наступного дня бурмистри приймали присягу новообраних цехмістрів [16].

Хоча законом не передбачалося, кому має надаватись перевага під час виборів ради, але вже в XVI ст., зазвичай, радників почали обирати з-поміж колишніх лавників. Впливові родини міського патриціату, представлені в раді, домоглися принципових змін щодо формування міської влади середньовічного Львова. На місця, що звільнялися внаслідок смерті чи вибуття з міста, нові райці обиралися з числа тих, які рекомендувалися діючими. Саме в цьому й полягала суть “Нового порядку доброго управління містом”, який був прийнятий радою у 1518 р. Таким чином, рада вже не представляла усе міщанство, а з 1520 р. замість трьох радників із попереднього року в раді залишилось шість. Ці радники могли обиратися на другий термін. Неписаним правилом стали хабарі з претендентів на ці посади. У Львові з цих коштів утворювався постійний прибуток ради, який порівно ділився між усіма консулами, які затверджували радників [17].

Із 1522 р. міські патриції, використавши приклад інших міст Польщі, присвоїли собі право пожиттєвого урядування, почали називати себе “панами” й розширили склад ради ще на шість осіб із числа лавників. Отже, всю повноту влади у місті перебрали на себе “12 довічних райців” [18]. Так було утворену довічну колегію, яка була незалежна, з одного боку, від представника короля, який, згідно з привілеєм Владислава Опольського, мав би щорічно затверджувати вибори радників, а з іншого - від загалу громадян, які вже не мали впливу на вибори. Довічність уряду радників затвердив 25 травня 1577 р. король Стефан Баторій.

Судовим і слідчим органом міста була лава, яку, як вже зазначалося, очолював війт. Від 1591 р. війта почали почергово вибирати з-поміж радників та лавників щорічно, а з 1642 р. - на основі королівського декрету Владислава IV лише з числа старих радних. У 1650 р. було взагалі скасовано вибори і встановлено черговість між райцями на війтівство. Лавники обиралися радою з числа жителів міста. Із 1591 р. було 12 лавників. Практично кожен мешканець міста, якому виповнилося 21 рік міг стати лавником. Проте цю посаду не могла обійняти жінка, а також відступник від християнської віри, єврей, неодружений чи незаконно народжений. Обрання у Львові лавників довічно відповідають нормам магдебурзького права.

Із часом влада радників надмірно зросла, а рада почала зневажливо ставитись до лави. Починає наростати опозиція і серед лавників. Лава рішуче стає в опозицію на боці гміни. Так поступово сформувалося протистояння різних гілок міської влади, що деструктивно впливало на розвиток міста.

Засилля патриціату, його відверта зневага до простого люду, клановість в управлінні Львовом спричинили бунт суспільства проти ради. Тривала суперечка завершилася створенням у Львові Колегії 40 мужів, яка мала репрезентувати суспільство. На неї покладалися великі сподівання вгамувати свавілля райців, яких щороку зобов'язували звітуватися про використання коштів міської казни. Із дозволу Колегії 40 мужів могли запроваджувати нові місцеві податки. Очолював Колегію так званий гмінний регент, якого обирали кожного року. Його ще величали маршалом палати громади.

Урядуючий склад райців очолював бурмистр. Львів мав трьох бурмистрів, які виконували свої обов'язки по черзі. Один із них називався королівським бурмистром, другий - громадським, третій - бурмистром панів-райців. Від середини XVIII ст. бурмистрів Львова почали титулувати президентами міста.

У структурі магістрату була і така посадова особа, як сеньйор. Сеньйором обирали одного із консулів на цілий рік. У такий спосіб забезпечувалося постійність авторитету у магістраті, за умови змінності протягом року. Сеньор був представником міста перед вищою державною владою і перед королем, саме через нього подавалися прохання й апеляції до королівської канцелярії.

Рада, лава і представницькі колегії обіймали судову, адміністративну і господарську владу міста. Решта посадових осіб були найманими службовцями, якими керував ратушний. Головним управителем при міському господарстві був так званий господар, або монарх, шафар, прокуратор, як його ще називали. Його обирала рада з-поміж Колегії 40 мужів. Рада і війт не мали втручатися у сферу його діяльності під загрозою штрафу. За дотриманням порядку і збиранням податків слідкували підвійти передмість та міських сіл. Допомагали їм виконувати обов'язки т. зв. і довірені осель та вулиць [19].

Повноваження стежити за дотриманням порядку та громадської безпеки в місті покладалися на окремого урядовця - т. зв. інстригатора. Функцію відповідального за громадську безпеку в місті в нічну пору виконував сторож. Одним із важливих і шанованих міських чиновників був писар ради, якого часто називали міським писарем. Він повинен був володіти кількома мовами, мати підготовку в галузі юриспруденції. Про це їх зобов'язувала присяга. Писарями могли бути лавники чи навіть консули, але частіше були освічені міщани. У підпорядкуванні писаря був канцелярист, який перебував на матеріальному утриманні самого писаря.

Львів був великим торговим містом, у яке з'їжджалося купецтво з багатьох країн, особливо східних, тому не міг обійтися без офіційних перекладачів, що перебували на міській службі. Це ділянка міської служби належала підприємливим вірменам, що в торговельних подорожах набували знання багатьох східних і західних мов [20]. Поряд із вірменами, перекладачами міста були також греки.

Магістрат Львова у процесі подальшого свого розвитку організаційно і функціонально нагадував магістрати інших міст Центральної Європи. Для них він мав неабияке значення. Він був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля. Руські міста і містечка мали подавати апеляції' спершу львівським радникам, лише потім могли звертатися до вищого суду Краківського замку.

Тогочасний Львів вважався зразком суспільного устрою для багатьох українських міст. Склалось так, що, зрештою, місто було наділене чи не найбільшим правом місцевого врядування серед усіх міст Польщі й України. Хоча у Львові не дотримувалися усіх канонів магдебурзького права, але в житті міста воно відігравало велику роль. Воно ввело у свідомість львівських міщан відповідні норми демократії і законності, які, хоч з певними змінами, діяли тут аж до офіційного скасування магдебурзького права у Львові декретом австрійського імператора Йосифа ІІ 1786 р.

Досвід організації публічної влади у Львові переконливо доводить, що магдебурзьке право українських міст - це не німецьке право, а муніципальне право, що виникло шляхом злиття і переплетіння українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами інших правових систем, зокрема німецького магдебурзького права. Наявність у магістратському місті демократичних принципів магдебурзького права - виборність посад, можливість апелювати до вищих судових установ, що поєднувалося з елементами контролю над магістратом, доводить дієвість елементів правових відносин між соціальними групами міського населення і політичною системою держави.

Магдебурзьке право внесло до міста не дріб'язкову регламентацію його життя, а певну організацію, складовими елементами якої були: особиста свобода міщан, впорядкування повинностей, просторова перебудова, елементи самоврядування.

Магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, але все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного, правового наближення України до Західної Європи.

Запровадження магдебурзького права в українських землях мало надзвичайно важливі наслідки. Насамперед - це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесел і торгівлі. Це дало можливість “європеїзувати” міське життя, ввести його у чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, визначало функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань та цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочин тощо.

Поширення магдебурзького права на території України сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стали притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства.

Література

магдебурзький право львів управління

1. Юридична енциклопедія [Текст] : у 6 т. Т 3. -- К. : Українська енциклопедія 2001. -- С. 343.

2. Полное собрание руських летописей: Ипатьевская летопись [Текст]. -- М. : Наука, 1962. -- С. 843.

3. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні/ Микола Кобилецький// Порівняльно-аналітичне право [Текст]. -- 2013. -- № 3(1). -- С. 28.

4. Історія Львова в документах і матеріалах [Текст] / за ред. М. Брика. -- К. : Наукова думка, 1986. -- С. 15.

5. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні... -- С. 34.

6. Грушевський М. Історія України Русі [Текст] : у 10 т. Т. 5 / Михайло Грушевський. -- К. : Наукова думка, 1994. -- С. 61.

7. Гошко Т Нариси історії магдебурзького права в Україні XIV - початок XVII ст. [Текст] : монографія / Тетяна Гошко. -- Львів : Афіша, 2002. -- С. 67--69.

8. Кобилецький М. М. Поширення магдебурзького права на території Галичини у XIV - XVI ст. / Микола Кобилецький // Ученые записки Таврического национального университета им В. И. Вернадского [Текст]. -- 2007. -- № 2. -- Т 20 (59). -- С. 41. -- (Серия “Юридические науки”).

9. Привілеї міста Львова (XIV - XVIII) [Текст] / упоряд. М. Капраль ; наук. ред. Я. Дашкевич, Р Шуст. -- Львів : [б. в.], 2010. -- С. 27-31.

10. Там само. -- С. 131, 132.

11. Там само. -- С. 178.

12. Антонович В. Исследования о городах в Юго-Западной России (по актам 1432 - 1789 гг.) [Текст] / Владимир Антонович. -- К. : [б. и.], 1870. -- С. 58.

13. Семенюк Д. Львівське видання книги Магдебурзького права 1581 р. / Д. Семенюк // Наукові записки Львівського історичного музею [Текст]. -- 1998. -- Вип. VII. -- № 21. -- С. 110.

14. Czolownski A. Poglad na organizacie i dziatalnoscdawnych wladz miedkich do 1848 r. / A. Czolowski // Miasto Lwow w okresie samorzadu [Tekst]. -- Lwow : [s. n.], 1896. -- S. 12.

15. Крип'якевич I. кторичш проходи по Львові [Текст] / !ван Крип'якевич. -- Львів : Каменяр, 1991. -- С. 27.

16. Zudzycki D. Kronika miasta Lwowa [Tekst] / D. Zubrychki. -- Lwow : [s. n.], 1884. -- S. 16--18.

17. Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве / М. Владимирский-Буданов // ЖМН ІІ [Текст]. -- 1868. -- Нояб. -- С. 527, 528.

18. Czolowski A. Poglad na organizacie i dziatalnosc dawnych wladz... -- S. 14.

19. Капраль М. Станово-професійна структура населення Львова у другій чверті XVI ст. / М. Капраль // Україна в минулому [Текст]. -- К. ; Львів : [б. в.], 1994. -- С. 17.

20. Czolowski A. Poglad na organizacie i dziatalnosc dawnych wladz... -- S. 51.

Размещено на Allbest.ru