Особливості визначення моменту дії режиму спільності та моменту виникнення права спільної власності на майно подружжя

Summary

The article deals with issues related to the correlation of moments of accrual of property right under civil legilstaion and the moment of accrual of common matrimonial property right; peculiarities of defining the moment of effect of community regime and moment of accrual of common matrimonial property right; differences in moments of accrual of common matrimonial property right to movable and immovable property.

Актуальність нашого дослідження зумовлена питомою вагою власності в суспільстві в цілому, у зв'язку з чим визначення конкретного моменту в часі, з якого право власності вважається встановленим, набуває ключового значення в поєднанні з правовим режимом такого майна. Цивільний обіг вимагає абсолютної визначеності, зокрема якщо це пов'язано з сімейними правовідносинами. Особливої уваги заслуговують питання вчинення правочинів з приводу майна одним із подружжя, адже досить часто виникає необхідність визначення не лише моменту виникнення права власності, а й особи (осіб), у яких таке право виникає, для уникнення порушень і зловживань правом у подальших правовідносинах.

Дослідження цього питання можна знайти в працях як вітчизняних, так і зарубіжних учених Т. Ариванюка, В. Бєлова, С. Братуся, М. Брагінського, Д. Бобрової, В. Вітрянського, О. Дзери, І. Жилінкової, Н. Ліннікової, В. Луця, Р. Мананкової, М. Маркової, Д. Мейєра, Є. Суханова, Ю. Толстого, Ю. Червоного, Я. Шевченко та інших.

Основним джерелом регулювання інституту права власності є Цивільний кодекс України [1](далі - ЦК України), норми якого визначають і підстави набуття, і порядок встановлення, і момент виникнення права власності та суб'єктів такого права. Сімейний кодекс України [2](далі - СК України) є основним джерелом сімейного права України, базовим завданням якого є врегулювання сімейних відносин у суспільстві. У сфері майнових відносин СК України регулює питання набуття власності щодо особливого суб'єктного складу - членів сім'ї.

Сутність майнових відносин у сім'ї є достатньо складним і багатогранним питанням. У нашій роботі ми розглянемо лише окремі його складові, пов'язані з особливим суб'єктним складом - «подружжям» і необхідні для цілей дослідження.

Законодавство України не містить законодавчого визначення категорії «майно подружжя», однак розкриває сутність терміна майно. Так, відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК України майном, як особливим об'єктом, вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Тобто, говорячи про «майно подружжя», йдеться про будь-яке майно (у розумінні ЦК України), що належить «подружжю». Що ж стосується категорії «подружжя», то законодавець теж не розкриває її суті. Однак у СК України цей термін вживається щодо чоловіка і жінки (одночасно як збірне поняття), які зареєстрували шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану. спільність власність подружжя нерухомий

Норми СК України передбачають два правових режими, у яких може перебувати майно подружжя:

1) особистої приватної власності дружини та чоловіка (регулюється гл. 7 СК України);

2) спільної сумісної власності подружжя (регулюється гл. 8 СК України).

Особливої уваги потребує категорія «особистої приватної» власності дружини та чоловіка. Вважаємо, що законодавець необ- ґрунтовано використовує таку термінологію, що характерна для законодавства радянського періоду державності та втратила свою актуальність.. Такий погляд було висловлено в роботах: В. Борисової [3, с. 135], О. Дзери [4, с. 58], І. Жилінкової, С. Фурси[5, с. 193], а тому ми, не зупиняючись на цьому, дотримуємося думки, що доцільно говорити про «роздільну» власність чоловіка і дружини (саме це поняття і будемо використовувати в подальшій роботі).

Щодо категорії спільної сумісної власності подружжя, якою оперує СК України, то вона є різновидом права «спільної сумісної власності» фізичних осіб у цілому, регулювання якого здійснюється в порядку, установленому ЦК України. Так, згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України спільним сумісним є майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо іншого не встановлено договором або законом.

Так, СК України (як спеціальний нормативний акт) у 8 главі регулює режим спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, аналогічно ч. 3 ст. 368 ЦК України законодавцем у СК України встановлено презумпцію режиму спільності майна, що набувається подружжям.

Обидві правові норми (ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 СК України) не дають відповіді на питання, з якого моменту майно вважається набутим подружжям, однак вказують на поширення загального правового режиму спільності набутого майна в період шлюбу. Отже, виникає питання: з якого моменту починає діяти режим спільності майна для подружжя? Оскільки вказані норми термінологічно використовують категорію «майно, набуте подружжям», це спричиняє ще низку питань: чи «набуте» майно означає і «набуте» право власності, і якщо - так, то з якого моменту? Чи мова йде лише про набувача майна, а не про власника? Чи виникає спільність щодо майна, яке «набуте» лише одним із подружжя, і якщо так, то з якого моменту?

Стосовно права власності, то цивільне законодавство України передбачає, що воно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України. Таким чином, недотримання вимоги ч. 1 ст. 328 ЦК України стосовно законності підстав набуття права власності призведе до того, що особа набуває лише майно, але не право власності на нього, і тим більше не право спільної сумісної власності .

У деяких випадках законодавець, розуміючи недосконалість терміна набуття майна (коли мова йде про набуття права власності), уточнює: «у власність». Наприклад, у ч. 3 ст. 335 ЦК України передбачено, що безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність (курсив наш. - І. Я.) за набувальною давністю, крім установлених випадків. Хоча в такому разі мова йде про виникнення права власності на безхазяйні рухомі речі на підставі набувальної давності.

Отже, загалом для набуття майна у власність важливо, щоб підстава такого набуття не була заборонена законом, це стосується і права власності подружжя. Аналізуючи положення ч. 3 ст. 368 ЦК України, яка є нормою загального характеру (щодо норм гл. 8 СК України), вважаємо, що термін «майно», набуте подружжям, варто тлумачити, застосовуючи метод від супротивного. Тобто лише закон або договір можуть вказувати на те, що відповідне «набуття майна подружжям» не породжує: виникнення права власності взагалі (якщо відсутня правова підстава для виникнення такого права) чи лише права спільної сумісної власності (наприклад, якщо закон або договір вказує на набуття майна на праві роздільної власності подружжя).

Так, законодавство України встановлює презумпцію режиму спільності майна подружжя, яка вважається встановленою з моменту державної реєстрації шлюбу, адже саме з цим моментом пов'язується виникнення подружжя в правовому полі. Установлення такої презумпції має досить важливе значення, адже таким чином правопорядок не визнає будь-кого з подружжя єдиновласником майна, набутого за час шлюбу, окрім випадків, прямо передбачених законом або договором.

Однак специфікою презумпції режиму спільності майна подружжя, як і будь-якої правової презумпції, є те, що вона може бути спростована як самим законодавцем, так і в судовому чи договірному порядку.

Цікавим у цьому аспекті є справа, що була предметом розгляду судів першої[6] й апеляційної^] інстанцій. Предметом конфлікту була квартира, придбана під час шлюбу за спільні кошти і відчужена одним із подружжя (за письмової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя) на користь іншого в період шлюбу. Після розірвання шлюбу позивач (який є відчужувачем) просив визнати за ним право власності на частину квартири та усунути перешкоди в користуванні нею. Свої позивні вимоги він обґрунтовував презумпцією спільності майна, придбаного за час перебування в шлюбі. Однак суди дійшли до іншого висновку, аргументуючи це тим, що:

• по-перше, оскільки позивач виступив за договором купівлі-продажу продавцем, то відтак відповідно до закону він не може бути і набувачем (покупцем) цієї квартири;

• по-друге, оскільки чинним законодавством не заборонено укладання договорів купівлі-продажу між членами подружжя, то, продавши квартиру відповідачу, позивач позбавив себе права власності щодо цієї квартири,

• по-третє, оскільки він таким чином позбавив себе права власності на квартиру, він не набув права власності на її частину в порядку спільного майна подружжя та не може в порядку, встановленому законом, бути співвласником цієї квартири.

Також у багатьох випадках на практиці існує питання: як бути з майном, що набуте в період шлюбу, якщо в правовстановлюваних документах зазначений лише один із подружжя? У такій ситуації в юридичній літературі та практиці до такої особи застосовують термін титульний власник. Однак варто відзначити, що існування «титульного власника» не змінює правового режиму спільності майна (який відсутній лише за прямої на це вказівки закону або договору), а тому права другого з подружжя підлягають захисту як співвласника такого майна.

Ми вважаємо, що визначення моменту дії режиму спільності на майно подружжя і визначення моменту виникнення в подружжя права власності на набуте майно є нетотожними поняттями. Режим спільності майна подружжя виникає на момент реєстрації шлюбу і відображає проміжок часу, упродовж якого майно (окрім того, на яке поширюється режим роздільного майна подружжя), що набувається чоловіком чи жінкою, надходить у сумісну власність подружжя автоматично. При цьому в такому разі відсутній навіть нескінченно малий відрізок часу, впродовж якого майно могло б належати будь-кому з подружжя одноосібно.

А момент виникнення в подружжя права власності на набуте майно - це конкретна мить у часі (старт), з якого майно, що набуте хоча б одним із подружжя (за умови, що воно не належить до роздільного майна кожного з них), стає спільною сумісною власністю другого з подружжя.

При визначенні моменту набуття права спільної власності одним із подружжя з'ясовується достатність його дій або іншого з подружжя (зокрема, це можуть бути спільні дії) для набуття майна. За таких обставин можна вважати момент виникнення права спільної власності в одного з подружжя похідним від моменту виникнення права власності в особи в цілому. Правова природа таких моментів різна (оскільки різні підстави і способи набуття майна), однак у часовому полі вони збігаються.

Момент виникнення права власності, який є первісним щодо набуття права спільної сумісної власності подружжя, як уже зазначалося, багато в чому залежить від об'єкта, який набувається. Так, законодавець поряд із загальним закріпленням презумпції спільності майна подружжя у ст. 61 СК України визначив і об'єкти права спільної сумісної власності. Однак тут варто погодитися з думкою І. Жилінкової [8, с. 108], що таким чином законодавець призвів до розмивання загального правила про спільність майна подружжя, а отже, і вніс сумніви щодо правового режиму кожного з видів майна, не перерахованого прямо в законі.

Вважаємо за доцільне розглянути види об'єктів права спільної сумісної власності, які виокремлює законодавець у СК України, хоча така класифікація нам видається невиправданою.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 61 СК України до об'єктів права спільної сумісної власності належить заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. У такому разі моментом виникнення права власностіа, а отже, і права спільної власності у подружжя слід вважати момент нарахування заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів одному з подружжя. Однак слід ураховувати, що до інших доходів не можуть належати премії, нагороди, які одержані за особисті заслуги людини і відзначають її внесок у розвиток науки, культури, мистецтва, спор- ту[3, с.136], адже такі об'єкти не підпадають під дію режиму спільності майна подружжя відповідно до ч. 3 ст. 57 СК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, зокрема гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. У такому разі не зовсім зрозуміло, які саме договори законодавець мав на увазі. Категорія «інтерес» легального визначення не має, так само як і «інтереси сім'ї». Більше того, здійснення (а отже, і відчуження) одним із подружжя права власності щодо роздільного майна має відбуватися з урахуванням інтересів сім'ї відповідно до ст. 59 СК України. Таким чином, на нашу думку, для вирішення питання правового режиму майна, отриманого за договором, визначальним є первісний правовий режим майна (спільне чи роздільне майно подружжя), стосовно якого або ж за рахунок якого укладався договір.

Показовим у цьому аспекті є рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10.11.2011 р. у справі № 2-888/2011[9], в якому позивачці було відмовлено у визнанні права на майно та звільненні майна з-під арешту. Суд установив, що договір міни житла було укладено за час шлюбу, однак первісно обмінювана квартира належала відповідачу та його матері і була набута відповідачем у процесі приватизації майна. У зв'язку з цим суд вирішив, що укладення договору міни квартир є фіксуванням переходу права власності на житлове приміщення, що було набуто відповідачем до укладення шлюбу, і на підставі п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України визнав спірну квартиру роздільною приватною власністю відповідача. На нашу думку, у цьому разі суд неправильно тлумачить правову природу укладення договору міни, однак дійсно спірна квартира була придбана за рахунок майна відповідача, що було набуте ним до шлюбу і тому на підставі п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України є роздільною приватною власністю відповідача, незважаючи на те, що такий договір міни швидше за все укладався відповідно до інтересів сім'ї.

Вважаємо, що варто погодитися з думкою тих учених[10, с. 127 ], які вважають, що чоловік і жінка, вступаючи в шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності стосовно майна, що буде набуватися ними в період шлюбу, тобто з фактичними обмеженнями в майнових відносинах, обумовленими перебуванням у шлюбі. Більше того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони вправі внести до нього зміни шляхом укладення шлюбного контракту. Тому нам видається цілком логічним поширення права спільної сумісної власності на майно, набуте в результаті договорів, укладених в інтересах подружжя.

Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК України речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, законодавство виходить з того, що такі речі були набуті за рахунок спільних коштів подружжя, інакше б діяв правовий режим роздільного майна подружжя відповідно до ст. 57 СК України. Проте, оскільки законодавець дає лише приблизний перелік речей, які призначені для професійних занять, і не визначає критеріїв їх відмежування від схожих речей, на практиці це може призводити до конфлікту про правовий режим такого майна подружжя. Наприклад, не зрозуміло, чи можна вважати скрипку, придбану лікарем за час шлюбу, річчю для професійних занять, і чи можна, наприклад, визнати її річчю індивідуального користування?

У той же час ч. 1 ст. 61 СК України передбачає, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обігу.

Оскільки найбільш розповсюдженою правовою формою, яка забезпечує набуття права власності (і права спільної сумісної власності подружжя) є правочин, і завдяки договорам забезпечується перманентний процес економічного обігу в суспільстві, вважаємо за доцільне зупинитися на моменті, який є відправним для виникнення такого права.

Так, у ст. 334 ЦК України викладено загальні положення щодо моменту набуття права власності за договором. Відповідно до ч.1 ст. 334 ЦК України право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторони або закон можуть визначити й інший момент для виникнення права власності. Таким чином, загальне правило є диспозитивним, оскільки передбачає кілька можливих варіантів.

Слід зазначити, що в ЦК України віддано перевагу традиції (момент виникнення права власності прирівняний до моменту передачі - І. Я.) як факту, що посвідчує виникнення права власності за договором. Фактично таким чином законодавець віддає перевагу динамічному товарообігу, а не стійкості відносин власності. А отже, у сімейних правовідносинах у зв'язку з автоматичним поширенням дії режиму спільності майна право власності за договором у подружжя виникає з моменту набуття права власності будь-ким із них (за виключенням майна, яке набувається в роздільну приватну власність подружжя), і який за загальним правилом співпадає з моментом передачі такого майна набувачу.

Однак законодавець у ЦК України виділив певні об'єкти (наприклад, нерухомість) і певних суб'єктів правовідносин (наприклад, юридичних осіб), установивши додатковий контроль держави за правомірністю здійснення передбачених дій стосовно них. Так, правовідносини, які складаються за участю таких суб'єктів чи щодо таких об'єктів, повинні бути легалізовані шляхом нотаріального посвідчення і (або) шляхом державної реєстрації у відповідному державному органі. Тим самим законодавець змінив щодо них і підхід до визначення моменту набуття права власності в цілому, а отже, і права спільної сумісної власності подружжя також.

Відповідно до ч. 3 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає в набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Вважаємо положення цієї норми імперативними, адже відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із моменту такого посвідчення, а в разі недотримання вимоги про нотаріальне посвідчення настають наслідки, передбачені ст. 220 ЦК України (такий договір є нікчемним, а тому не створює юридичних наслідків відповідно до ст.ст. 215, 216 ЦК України, зокрема не є підставою для виникнення права власності). Очевидно, що право власності за договором (зокрема коли стороною є хтось чи обоє з подружжя), який підлягає нотаріальному посвідченню, не може виникати до такого посвідчення, навіть у разі коли б сторони передбачили інше в договорі.

Особливі правила передбачені в цивільному законодавстві щодо переходу права власності на нерухоме майно. Так, ч. 4 ст. 334 ЦК України встановлює, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Аналогічне правило містить ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 р. .№ 1952-IV (далі за текстом - Закон), проте з тією відмінністю, що Закон вказує на «день державної реєстрації».

Таким чином, правила, передбачені ч.ч. 3, 4 ст. 334 ЦК України, є складовими загального правила, передбаченого ч. 1 ст. 334 ЦК України, а саме тими випадками, коли момент набуття права власності встановлюється в законі, відходити від положень якого сторони не мають права (див. ч. 1 ст. 203 ЦК України - І. Я.).

У підсумку виходить, що за загальним правилом право спільної сумісної власності на рухоме майно, що набувається в період шлюбу одним із подружжя і не належить до роздільного майна, виникає у другого з них на момент виникнення права власності в першого з них, а на нерухоме майно - на момент державної реєстрації права власності на такий об'єкт одним із подружжя.