Джерела встановлення змісту іноземного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джерела встановлення змісту іноземного права

Сучасний світ існує в епоху небаченої досі за своїм рівнем глобалізації, як наслідок, дедалі ширше коло суспільних відносин стає інтернаціональним, виходить за межі однієї юрисдикції та включається в міжнародний цивільний обіг: транспорт та зв'язок, туризм і торгівля, освіта та наука стають міжнародними. У правовій площині все це призводить до того, що перед правозастосуванням все частіше постає вимога враховувати не лише норми однієї правової системи, а й правові приписи, що діють за межами власного lex fori. Україна не стоїть осторонь цих тенденцій, активно включаючись в процес міжнародного співробітництва та інтеграції, тому наша правова система має бути готовою до більш ґрунтовних контактів з правом іноземних держав. Усе це зумовлює необхідність дослідження джерел встановлення змісту іноземного права.

Дослідження актуальне тому, що сучасна система джерел перебуває під впливом загальної тенденції розвитку права, що виявляється у зближенні різних правових систем, гармонізації та уніфікації права, а також посилення значення міжнародного співробітництва і міжнародних договорів у регулюванні суспільних відносин. Норми зосереджені не лише у внутрішніх, а й в міжнародних правових актах, як зазначалося вище.

В іноземних правових системах є три основних види внутрішніх (національних) джерел, в яких передбачені правила щодо встановлення змісту іноземного права: Цивільний кодекс (наприклад: Латвія, Перу, Португалія), Цивільний процесуальний кодекс (наприклад: Німеччина, в США положення про встановлення змісту іноземного права містяться в Федеральних правилах цивільного процесу і аналогічних процесуальних джерелах окремих штатів), окремий Закон про міжнародне приватне право (наприклад: Австрія, Італія, Польща, Швейцарія та ін.). У деяких країнах - Закон про міжнародне приватне право і процес (наприклад: Туреччина). У ряді іноземних держав, наприклад в Білорусі, норми щодо встановлення змісту іноземного права одночасно містяться в джерелах матеріального і процесуального права. Закони деяких країн, зокрема Франції, безпосередньо не регламентують цю проблему: підходи щодо встановлення змісту іноземного права формуються судовою практикою. У нашій країні на рівні внутрішнього законодавства норми викладено у Законі України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. (далі - Закон України про МПрП) (Розділи ХІ-ХШ), а також у процесуальних кодексах - Цивільному процесуальному (Розділи VIII і X) і Господарському процесуальному (Розділ XV). Закон України про МПрП поширюється на всю систему судів України і, таким чином, закріплює єдині правила міжнародного цивільного процесу незалежно від того, який суд - загальний чи спеціалізований (господарський) - розглядає і вирішує справу. Отже, для України є характерною ситуація «розпорошення» норм Міжнародного цивільного процесуального права (далі - МЦПр) по декількох нормативних актах внутрішнього законодавства. Таку законодавчу техніку, звичайно, не можна визнати досконалою - навпаки, нерідко вона ускладнює роботу правозастосовних органів. Двостороннє врегулювання питань, пов'язаних з наданням інформації про іноземне право, історично було першою формою міждержавного співробітництва в цій сфері. Не втратило воно актуальності і сьогодні. Так, зокрема, положення про надання правової інформації містяться майже в усіх договорах України про правову допомогу [12, с. 244-245]. Перш ніж охарактеризувати ті механізми обміну правовою інформацією, що передбачені двосторонніми договорами про правову допомогу, варто звернути увагу на один принциповий момент. Він важливий з погляду обмежень у застосуванні іноземного права. Його зміст полягає в тому, що у випадку, якщо існує договір про правову допомогу між Україною та іноземною державою, то суд не може відмовитись від застосування іноземного права з тих причин, що неможливе встановлення іноземної правової норми (тобто на підставі ч. 4 ст. 8 Закону України про МПрП). Таке твердження обґрунтовується кількома при - чинами. По-перше, це випливає з того, що, уклавши договір, обидві держави прийняли на себе зобов'язання надавати одна одній правову інформацію у відповідь на запит уповноваженого органу іншої держави. Відповідно обмін інформацією правового характеру є обов'язком держави, від виконання якого вона не може відмовитись. З огляду на це, обґрунтування незастосування іноземного права тим, що відсутні об'єктивні можливості його встановлення є лише невиконанням власного обов'язку, за умови, що механізм такого виконання чітко визначений. По-друге, якщо проаналізувати положення ст. 22 Закону України «Про інформацію» від 13 листопада 1992 р. на предмет того, що є правовою інформацію та як здійснюється доступ до неї, то можемо дійти висновку, що відомості про іноземне право є правовою інформацією. Згідно з частиною 1 статті 22 цього Закону правова інформація - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Інформація про іноземне право цілком відповідає ознакам, поданим у цій нормі. Відтак, як зазначає В. Трутень: «Закон закріплює право громадян України і на іноземну правову інформацію, з тим лише застереженням, що таке право є пасивним, тобто держава не бере на себе обов'язку доставляти визначену іноземну правову інформацію, за винятками, що встановлені або міжнародними договорами України, або іншими нормативними актами України». Відповідно, якщо держава уклала договір про правову допомогу, в якому передбачила механізми обміну інформацією про право з іноземною державою, то відмовити громадянину у наданні такої інформації, що фактично відбувається, коли суд відмовляється застосувати іноземне право на підставі ч. 4 ст. 8 Закону України про МПрП, вона не може.

Серед діючих багатосторонніх міжнародних договорів, які спеціально присвячені регулюванню відповідних відносин є, перш за все, Європейська конвенція про інформацію відносно іноземного законодавства 1968 р., а також Міжамериканська конвенція про доказ та інформацію відносно іноземного права 1979 р. Деякі держави заключили двосторонні договори (наприклад: Угода про співробітництво щодо обміну інформацією про правові системи 1984 р. між Іспанією та Мексикою) [11, с. 20-21].

Безперечно, самої лише наявності в національному колізійному та процесуальному праві норм, що могли б слугувати передумовами для правильного та ефективного з'ясування змісту іноземного права, може виявитись недостатньо для цього і, як наслідок, - недостатньо для подолання колізійної проблеми. Необхідне формування умов, які дозволили б у порядку, визначеному національними колізійними та процесуальними нормами, забезпечити в практичному плані можливість встановлення змісту іноземного права (фактичний доступ до джерел іноземного права, обізнаність про правозастосовну практику і та ін.). Інакше кажучи, оскільки суд зобов'язаний застосовувати норми іноземного права, він повинен мати механізми отримання інформації про його норми незалежно від того, чи нададуть її сторони справи. Це цілком узгоджується з тим, що суд, як ми з'ясували, зобов'язаний самостійно займатись встановленням змісту іноземного права відповідно до своїх повноважень: адже встановлення ним іноземного права здійснюється ex officio. Відповідно, ця діяльність суду є одним із аспектів реалізації функції держави із здійснення правосуддя. Тому особливого значення в процесі застосування іноземного права набувають державні механізми отримання інформації про нього. Майже в усіх країнах світу вони є приблизно однаковими і до них належать: дипломатичний порядок отримання такої інформації, офіційний запит через міністерство юстиції, безпосередня взаємодія судів різних держав один з одним та іншими компетентними органами.

На жаль, сьогодні міжнародний договір про обмін інформацією щодо змісту його застосування відсутній, але мав би значну вагомість у співтоваристві, учасниками якого були б держави різних континентів.

Серед джерел встановлення змісту іноземного права необхідно згадати неформальний звід норм. У 2003 році спільно з Американським інститутом права (American Law Institute) і УНІДРУ були розроблені «Принципи міжнародного цивільного процесу» (Principles of Transnational Civil Procedure) для вирішення насамперед міжнародних комерційних спорів, однак, як вказано у їх преамбулі, вони можуть застосовуватися для вирішення й інших видів цивільних спорів, а також слугувати основою для майбутніх ініціатив з реформування цивільного процесу [1].

Згідно зі статтею 22 «Принципів міжнародного цивільного процесу» проблеми встановлення змісту іноземного права і є прикладом того, як при розробці цього документа вирішувалися спроби гармонізувати підходи, які існують в процесуальному праві країн континентального і загального права [2, c. 439-441]. Так, на суд був покладений обов'язок щодо встановлення змісту іноземного права, однак була передбачена достатня кількість підстав для призначення експертизи з питань встановлення змісту іноземних правових норм, і сторони отримали можливість представляти висновки експертів з іноземного права [3, c. 798].

У Російській Федерації питання встановлення змісту іноземного права регулюються декількома джерелами у різних галузях права. По-перше, Росія бере участь у рамках СНД в Мінській конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., яка охоплює широке коло питань співробітництва у сфері цивільного процесу (правовий захист громадян і юридичних осіб, порядок зносин при наданні правової допомоги, виконання доручень установ юстиції, дійсність документів, надання інформації про право, розмежування компетенції судів, визнання і виконання іноземних судових рішень), та Київській угоді про порядок вирішення спорів, що випливають з господарської діяльності, 1992 р., яка має подібну предметну сферу, однак, на відміну від Мінської конвенції 1993 p., поширюється виключно на справи, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між суб'єктами господарювання та з відносин цих суб'єктів з державними та іншими органами.

Норми про встановлення змісту іноземного права містяться в Арбітражному процесуальному кодексі РФ (далі - АПК РФ) (ст. 14), Цивільному кодексі РФ (далі - ЦК РФ) (ст. 1191), тобто як у процесуальному, так і в нормативно-правових актах. У той самий час Цивільний процесуальний кодекс РФ (далі - ЦПК РФ) не має відповідних вимог і суди загальної юрисдикції у певних випадках мають можливість звернутися до ст. 1191 ЦК РФ і ст. 166 Сімейного кодексу РФ (далі - СК РФ), але відповідно до ст. 22 ЦПК РФ їм підвідомчі спори, що випливають з трудових або інших правовідносин. Беручи до уваги досить велику кількість справ, ускладнених іноземним елементом, які розглянуті у судах загальної юрисдикції, пропонується внести у ЦПК РФ доповнення, що регулюють порядок встановлення змісту іноземного права.

О. Є. Щербиніна ще до ухвалення ЦПК РФ звернула увагу, що хоча на практиці суди загальної юрисдикції при розгляді справ за участю іноземних осіб (наприклад, щодо усиновлення дітей російських громадян іноземними особами) досить часто застосовують іноземне право, ЦПК РФ правил про встановлення змісту норм іноземного права не містить, які б відповідали вимогам розвитку російської правової системи, тому при прийнятті нового ЦПК РФ необхідно було б включити до нього відповідні правила [4, с. 90-91]. На жаль, це спостереження законодавець не прийняв до уваги і в діючий ЦПК РФ ці норми не включені [5].

Ю.О. Тімохов зазначав, що дублювання однакових норм у двох різних законодавчих актах вряд чи можна визнати правильним з позиції юридичної техніки і юридичної економії (ст. 1191 ЦК РФ і ст. 14 АПК РФ) [6, с. 4].

Таким чином, можна зазначити, що, по-перше, норми про встановлення змісту іноземного права знайшли своє відображення і в процесуальному джерелі російського законодавства і у формах матеріального права, по-друге, в ЦПК РФ ці норми відсутні, і незрозуміло, якими правилами слід керуватися суду загальної юрисдикції під час розгляду справи, наприклад, спір з трудового договору відповідно до іноземного права, працівником якого є громадянин РФ [7, с. 504-505]. Враховуючи, що Трудовий кодекс РФ від 30 грудня 2001 р. не містить положень, аналогічних передбаченими ст. ст. 4 та 5 СК РФ про застосування шлюбних відносин цивільного законодавства, формально ст. 1191 ЦК РФ в даному випадку не є застосованою.

Законодавче регулювання встановлення змісту іноземного права є задовільним. Ще в радянський період деякі теоретики висловлювали думки, що для адекватної регламентації приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, було б більш зручно мати один правовий акт, в якому орієнтовані всі відповідні норми [8, с. 90-92].

Отже, деякі зарубіжні країни обрали прийняття єдиного акту з міжнародного приватного права (далі - МПрП), який має назву Закон про міжнародне приватне право (наприклад, у Швейцарії діє Федеральний закон про міжнародне приватне право від 18 грудня 1987 р., у Туреччині діє Закон про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес). Звичайно, кожний закон відрізняється від аналогічних іноземних актів за змістом, але загальним є те, що норми МЦПр включені в цей акт, а положення про порядок встановлення змісту іноземного права зазначені серед загальних питань МПрП.

Даний метод є дуже зручним для кодифікації, оскільки суди при розгляді спору, ускладнені іноземним елементом, регулюються одним нормативним актом, і немає необхідності звертатися до інших джерел і досліджувати співвідношення певних правових норм різних законів. Таке правове регулювання для зацікавлених осіб, так чи інакше, стикається з вимогами МПрП [9, c. 380].

Як зазначають В.П. Звеков і М. І. Маришева до прийнятого Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. внесені норми не тільки МПрП, а й МЦПр. Існує тісний зв'язок цих норм, використовуються загальні поняття, об'єднується регулювання всіх процесуальних відносин за участю іноземних осіб незалежно від того, про які спори йде мова - господарські чи інші.

Такий підхід знаходить підтримку в сучасній юридичній літературі. О.Г. Лиси - цін-Свєтланов, говорячи про кодифікацію правових норм стосовно МЦПр, відзначає, що найбільш досконалою є практика таких країн, де приймаються спеціальні закони з питань МПрП та МЦПр. Підтримується прийняття федерального закону про МПрП і МЦПр. Водночас професор О.Л. Маковський заперечує необхідність та доцільність прийняття на сучасному етапі розвитку єдиного закону про МПрП [10, с. 64-71].

Отже, проведений аналіз джерел встановлення змісту іноземного права дає змогу дійти висновку щодо відповідності діючого законодавства України із сучасним закордонним законодавством з МПрП. Про те, як показує судова практика, реалізація відповідних положень України і міжнародних договорів не може бути ефективною і є непростим завдання для вітчизняного суду.

Список використаної літератури

право іноземний приватний міжнародний

1. Hazard G.C. Jr. International Civil Procedure and Transnational Civil Procedure: the Impact of Regional Economic Integration // Uniform Law Review. - 2003. - Vol.8. - Issue 1-2. - P. 439-441.

2. ALI/ UNIDROIT Principles of Transnational Civil Procedure // Uniform Law Review. - 2004. - Vol.9. - Issue 4. - P. 798.

3. Щербинина О.Е. О доказательствах в международном гражданском процессе // В кн.: Актуальные проблемы международного гражданского процесса. Материалы международной конференции. Санкт-Петербург. 10-11 октября 2002 г. / Под ред. С.В. Бахина. - СПб.: СКФ «Россия-Нева», 2003. - С. 90-91.

4. Марышева Н.И. Вопросы кодификации норм международного гражданского процесса в России // Журнал российского права. - 2004. - №6.

5. Тимохов Ю.А. Иностранное право в судебной практике. - М.: Волтерс Клувер, 2004. - С. 4.

6. Семенов Н.П. О целесообразности подготовки закона о международном частном праве // Советское государство и право. - 1990. - №1. - С. 90-92.

7. Звеков В.П. Коллизии законов в международном частном праве. - М.: Волтерс Клу - вер, 2007. - С. 380.

8. Маковский А.Л. Кодификация гражданского права и развитие отечественного международного частного права // В кн.: Кодификация российского частного права / Под ред. Д.А. Медведева. - М.: Статут, 2008. - С. 64-71.

9. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: навч. посіб. - Друге видання // Міжрегіональна академія управління персоналом. - 2004. - С. 312.

10. Колісник Т.В. Міжнародні угоди у системі джерел міжнародного приватного права // Вісник університету внутрішніх справ. - 2000. - Вип. 11. - С. 244-249.

Размещено на Allbest.ru