Правосуддя як форма діяльності держави щодо захисту порушених, оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правосуддя як форма діяльності держави щодо захисту порушених, оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів

Сергієнко Н.А.

Київський національний університет

У статті автором узагальнено погляди вчених-юристів на проблематику визначення поняття правосуддя, розмежування даного поняття із суміжним поняттям - «судочинство», обґрунтовано власні визначення вказаних понять.

Ключові слова: правосуддя, судочинство, справедливість.

В статье автором обобщены точки зрения ученых-юристов на проблематику определения понятия правосудия, отличия данного понятия от смежного понятия - «судопроизводство», обоснованы авторские определения указанных понятий.

Ключевые слова: правосудие, судопроизводство, справедливость.

In the article the author generalizes the views of scientists on the problem of justice determination, making differences between this conception and closely- related concept - «judgment». The author's definitions of concepts, mentioned above, are grounded.

Key -words: justice, judgment, fairness.

правосуддя судовий захист

Вступ

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом [1]. Право на судовий захист не мало б сенсу та змістового наповнення, якби ним не охоплювалось і право на реальне поновлення, визнання порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів. Лише якщо рішення суду є виконаним, можна стверджувати, що захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб, які звертались за таким захистом до суду, відбувся. Адже мета звернення особи до суду полягає не лише в отриманні судового рішення, а й у відновленні порушеного права, визнання невизнаного чи оспорюваного права, свободи, охоронюваного законом інтересу, які лише опосередковуються судовим рішенням. У даному аспекті слід погодитися з Р.О. Ляшенком, який стверджує, що остаточний результат захисту порушених прав особи проявляється у своєчасному, повному й неупередженому виконанні державним виконавцем рішення суду [2, с. 1].

Схвалення заслуговує й позиція Н.Ю. Сакари, що мета звернення особи до суду, тобто захист права, свободи чи інтересу, відбудеться лише тоді, коли таке право, свобода чи інтерес будуть поновлені, тобто коли рішення суду буде виконане [3, с. 65]. У даному аспекті кристалізується загальна проблема зв'язку процесу ухвалення рішення і процесу його виконання та пов'язаність цієї проблеми з не менш актуальними проблемами теоретичного і практичного характеру: міжгалузевих зв'язків судової процесуальної діяльності та виконавчого провадження, вдосконалення взаємодії обох юрисдикційних процесів, оскільки саме за їх синергентичної взаємодії відбувається реальне відновлення порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод, інтересів осіб.

Загальні аспекти окреслених проблем були предметом вивчення як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, зокрема С.Н. Абрамова, А.М. Авторгова, М.А. Аліескєрова, Ю.В. Білоусова, Д.Х. Валєєва, М.А. Гурвича, В.О. Гурєєва, В.В. Гущіна, С.Ф. Демченка, О.В. Ісаєнкової, Є.К. Костюш- ина, Д.Я. Малешина, О.С. Снідевича, Є.І. Фурси, С.Я. Фурси, С.В. Щербак та інших.

Як зазначив Європейський суд із прав людини у своєму Рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Хорнсбі проти Греції», виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина «суду» в сенсі ст. 6 Конвенції (курсив авторський) [4]. У даному аспекті потребує наукового дослідження зміст та обсяг поняття «правосуддя» як основного виду діяльності суду, особливо в контексті того, що рішення ухвалюється судом, а виконується органом, відмінним від суду і суду не підпорядкованим; а також розгляд даного поняття у зіставленні із суміжним поняттям - «судочинство». У даному ракурсі поняття правосуддя є недостатньо вивченим, що й зумовлює актуальність та необхідність даного дослідження.

Постановка завдання

З огляду на вказане, автором поставлено в якості мети даної наукової статті узагальнення й аналіз наукових підходів до розуміння понять «правосуддя» та «судочинство». Новизною даної статті як наукового дослідження є запропоновані автором визначення понять правосуддя та судочинства.

Результати дослідження

Застосовуючи буквальне тлумачення ст. 6 Конвенції крізь призму вищевказаного рішення Європейського суду із прав людини, можна стверджувати, що «кожен має право на справедливе й публічне виконання судового рішення в його справі упродовж розумного строку незалежно і безсторонньо» або/та «кожен має право на справедливий і публічний процес виконання судового рішення в його справі упродовж розумного строку незалежно і безсторонньо». Виконання судового рішення без затримок Н.Ю. Сакара розглядає як один з елементів права на справедливий суд [3, с. 65]. З огляду на вищевказане звертаємо увагу на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами [5]. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» [6] примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу (надалі - ДВС), яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до п. 1 Положення про Державну виконавчу службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року № 385/2011 [7], ДВС є центральним органом виконавчої влади, а відповідно до п. 3.3 вказаного Положення одним з основних завдань ДВС є забезпечення своєчасного, повного й неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством. Юристами-науковцями пропонується дефініювання державної виконавчої служби як структурного органу публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного й повного примусового виконання рішення публічних органів управління, зазначеного у правовому акті примусового виконання [8, с. 10].

Якщо розгляд справ здійснюється судами в межах відповідного провадження, то виконання рішень здійснюється в межах виконавчого провадження (крім випадків, передбачених законом, наприклад, Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» [9]). Натомість саме визначення поняття виконавчого провадження, наведене у ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», вказує про те, що законодавством воно визначене також як завершальна стадія судового провадження.

Оскільки здійснення правосуддя покладено на суди - органи судової гілки влади, виконання рішень судів покладено на орган виконавчої гілки влади, в контексті практики Європейського суду із прав людини щодо єдності ухвалення рішення та його виконання як механізму забезпечення права людини на справедливий суд, та визначення виконавчого провадження завершальною стадією судового провадження, необхідним є визначення чи наявна узгодженість між здійсненням правосуддя виключно судами та виконання рішень органами, відмінними від судів та не підпорядкованими судам.

Для з'ясування окресленого питання вбачається необхідним звернення до смислового навантаження поняття «правосуддя» та значення правосуддя. До питання правосуддя зверталися вчені-юристи різних часів. Зокрема, Є.В. Васьковський підкреслював особливу важливість для держави відправлення правосуддя, з огляду на що вказував, що воно не може бути надане приватним особам або об'єднанням, а має складати й нині складає прерогативу державної влади, яка доручає виконання цієї функції окремим органам [10, с. 35]. Враховуючи теоретично-ідеологічні основи радянської правової науки, радянські вчені-юристи визначали радянське соціалістичне правосуддя як вид державної діяльності, спрямований на охорону соціалістичного правопорядку, соціалістичної власності, прав і свобод громадян, на попередження й викорінення правопорушень [11, с. 6], як засноване на праві вирішення питань застосування права до конкретних життєвих випадків [12, с. 19]. У сучасній юридичній літературі правосуддя визначається як діяльність суду із захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян та організацій [13, с. 7], правосуддя - це судочинство, судочинство - ще не правосуддя [14, с. 27].

Конституційний Суд України в абз. З п. 4 свого Рішення від 10.01.2008 року у справі № 1-3/2008 вказав, що правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ [15]. З аналізу вказаного визначення можна зробити висновок, що правосуддя здійснюється через розгляд і вирішення справ, який (тобто розгляд) відбувається у відповідній процесуальній формі.

У ч. З ст. 124 Конституції України та ч. З ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» застосовано термін «судочинство» [16] як діяльність Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції.

Проблематика правосуддя й судочинства неодноразово досліджувалась вченими-юристами в межах їх тематики наукового пошуку. А.А. Бутирський, вивчаючи тематику адміністративного судочинства, дав йому наступне визначення: передбачена Законом України «Про судоустрій і статус суддів» форма реалізації судової влади у сфері публічно-правових відносин, у порядку, визначеному КАСУ, спрямована на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, на вирішення спорів між суб'єктами владних повноважень щодо реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спорів, які виникають із приводу укладання й виконання адміністративних договорів, спорів щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму [17, с. 97]. Опустивши видове спрямування (тобто артикуляцію саме на особливостях адміністративного судочинства, а не судочинства в цілому) вказаного визнання, слід відмітити ключові його моменти: судочинство - форма реалізації судової влади (онтологічний аспект судочинства); здійснення судочинства у відповідному порядку, визначеному законом (функціональний аспект судочинства); спрямованість на захист прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб (телеологічний аспект судочинства).

С.Ф. Демченко наголошує, що не слід ототожнювати терміни «судочинство» та «правосуддя», оскільки судочинство може бути справедливим і несправедливим. Правосуддя - це справедливе судочинство [18, с. 97]. Поняття справедливого судочинства як вимоги часу до сучасного цивільного судочинства та судового правозастосування розглядає у своїх наукових роботах і В.В. Комаров [19, с. 22; 20, с. 126]. Взаємопов'язаність, проте різноплановість понять «правосуддя» та «судочинства» фігурує й у наукових роботах В.П. Півненка [21, с. 19].

Вважаємо, що з огляду на двоаспектність змістового наповнення висновку С.Ф. Демченка (поняттям «судочинство» охоплюється здебільшого вимога формального дотримання судом процесуальної форми, натомість як поняттям «правосуддя» - вектор та мета дотримання судом процесуальної форми - ухвалення законного й обґрунтованого рішення), він точно й лаконічно резюмував різні телеологічні аспекти понять «судочинство», яке характеризує зовнішній аспект діяльності суду щодо вирішення й розгляду спорів, та «правосуддя», що має метою вирішення спору на засадах справедливості за опосередкування такої справедливості судовим рішенням.

Заслуговує на схвалення й висновок В.С. Бігуна, який зазначає, що правосуддя як процес може розглядатися також як мета, що полягає в розгляді й вирішенні судом справ без акценту на результаті, натомість процесі; в такому разі поняття «правосуддя» є тотожним поняттю «судочинство». Водночас правосуддя може розглядатись також як діяльність суду (судочинство), здійснене відповідно до вимог справедливості й таке, що забезпечило ефективне поновлення у правах. В останньому випадку йдеться про телеологічне розуміння правосуддя, тобто про правосуддя як мету [14, с. 45].

Із наведеного слід артикулювати ключовий аспект як правосуддя, так і судочинства - справедливість як їх неодмінний вектор. Досліджуючи питання справедливості у правосудді, С.П. Погребняк виводить тісне їх переплетення з таких засновків: історизм нерозривного зв'язку права і справедливості (обґрунтування ще римськими глосаторами справедливості як предтечі права, ідеї уособлення справедливості в суді у працях римських вчених), законодавче закріплення справедливості як завдання різних видів судочинства [22, с. 47]. Не можна не помітити, що тема справедливості прямо чи побічно охоплена майже в усіх наукових дослідженнях процесуальної сфери.

Поліаспектність змістового навантаження поняття «справедливість» неодноразово досліджувалась різними вченими, проте здебільшого філософами, юристами (наприклад, праця Аристотеля «Етика», «Теорія справедливості» Дж. Ролза, «Ціль у праві» Р. фон Ієрінга, «Законність і справедливість у правозастосовній діяльності» А.Т. Боннера тощо). Досліджуючи питання справедливості у правосудді, С.П. Погребняк артикулює, з посиланням на О. Хеффе, об'єктивну (інституційну) справедливість - ідея реалізації справедливості в певних соціальних інститутах; суб'єктивну справедливість - керування особи ідеями об'єктивної (інституційної) справедливості навіть тоді, коли позитивне право має прогалини, суперечності та інші недоліки або залишає той чи інший момент на власний розсуд суб'єкта права. Як вбачається, екстраполяція вказаних аспектів справедливості на правосуддя та судочинство виявиться в необхідності справедливого характеру правосуддя як прояву судової влади та потребі неодмінної суб'єктивної справедливості тих суб'єктів, які безпосередньо відправляють правосуддя - суддів. Останнє набуває апогею під час реалізації суддями наданої їм законом у конкретних випадках дискреції - вибір варіанту поведінки судді має бути зумовлений кінцевою метою всієї його діяльності як відправника правосуддя - максимально дієвого захисту прав та інтересів осіб. Дж. Ролз виокремлював формальну справедливість як правління закону й виконання допустимих очікувань [23, с. 64]. У цьому контексті формальна справедливість у правосудді розкривається через законність такої діяльності та актів, які її вінчають. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦПК України законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом [24]. Таким чином, «правління закону», про що зазначав Дж. Ролз, втілюється в необхідності чіткого виконання судом вимог процесуального закону щодо розгляду й вирішення справи (аспект судочинства) та вирішення справи на підставі відповідного матеріального закону, а «виконання допустимих очікувань» передбачає вирішення справи з покладанням в основу рішення матеріального закону, яким передбачені відповідні права особи. У наведеному контексті доцільним та актуальним є умовивід А.Х. Гольмстена. Він зазначає, що кожне цивільне право має свою підставу, іноді навіть досить осяжну, наприклад, у вигляді письмового акта, і здавалось би, наявність такої підстави в кожному конкретному випадку достатньою мірою забезпечує впевненість, спокій, можливість здійснення тощо. У зв'язку з наведеним автор ставить питання, кому потрібна санкція суду у вигляді його визнання чи невизнання, однак сам же на нього й відповідає: «Ці підстави у випадках їх заперечення або необгрунтованого стверджування викликають зіткнення, розбіжності, можливо, навіть пряме посягання на право. Має бути орган, який перевіряє ці підстави, який дає даному юридичному положенню особи свою непорушну, міцну санкцію. Таким органом і є суд» [25, с. 29].

С.П. Погребняк розглядає змістовно справедливість як додержання певних принципів, за допомогою яких можна з'ясувати, що конкретно належить кожному як учаснику суспільних відносин. Автор наголошує, що справедливість змістовна втілюється у принципі пропорційності або розмірності [22, с. 76]. Як видається, змістовий аспект справедливості в судочинстві, зокрема й цивільному, втілений, наприклад, у положеннях щодо забезпечення позову (необхідність обґрунтування забезпечення позову та конкретного виду забезпечення).

Процедурна справедливість, за Дж. Ролзом, має своєю визначальною рисою те, що процедура визначення справедливого результату має здійснюватись реально, оскільки в цих випадках немає справедливого критерію, за яким результат повинен бути оголошений справедливим. Чесна процедура переносить цю чесність на результат лише в тому випадку, якщо ця процедура здійснюється насправді [23, с. 86]. Прикладами вимог процедурної справедливості в цивільному судочинстві є вимоги щодо визначення судді, який розглядатиме справу, автоматизованою системою документообігу суду. Тим не менше, навіть автоматичний розподіл справ між суддями не є беззаперечною гарантією неупередженості судді. Для попередження упередженості судді діє інститут відводу.

Положення, що правосуддю неодмінно властива характеристика справедливості, знайшло своє відображення в Рішенні Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 року № 3-рп/2003. Зокрема, в наведеному судовому рішенні вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення у правах [26].

Вище поняття справедливості в аспекті правосуддя й судочинства було проаналізовано з урахуванням популярної індукції до підходів щодо визначення справедливості, проте вказане свідчить про корінну роль справедливості у правосудді та судочинстві як явищах. Недарма вченими-юристами звертається увага не лише на законність та обґрунтованість як на вимоги до судових рішень - актів правосуддя, а вказані вимоги розглядаються як характеристики справедливого судового рішення [27, с. 4].

В.С. Бігун, резюмуючи сепарацію та аналіз змісту понять «правосуддя» і «судочинство», дійшов висновку, що конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати, що в Україні правосуддя, здійснюване у формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами [14, с. 36]. Відтак даний висновок також акцентує увагу на тому, що «судочинство» виступає формою «правосуддя».

Б.В. Малишев, окреслюючи різницю між поняттями «судочинство» та «правосуддя», вказує, що співвідношення між ними є аналогічним співвідношенню позитивістського підходу до праворозуміння та природно-правового підходу. Для позитивізму та для судочинства основним є дотримання форми й певних формальних процедур, тобто акцентуються зовнішні ознаки явища. Водночас для природно-правового підходу та для правосуддя основними є змістовні характеристики, тобто в цьому випадку акцентуються внутрішні ознаки явища [28, с. 37]. Вважаємо не цілком виправданим протиставлення автором судочинства та правосуддя, оскільки лише єдність зовнішнього та внутрішнього аспекту явища, процесу, діяльності тощо здатна забезпечити досягнення мети, яка ставиться перед таким явищем, процесом, діяльністю; в даному випадку - це справедливе вирішення справи. Необгрунтованим, на нашу думку, є таке протиставлення і з точки зору вимог дотримання формального аспекту судового процесу, адже в ряді випадків процесуальний закон надає суду дискрецію щодо вчинення або невчинення певних дій (за такою дискрецією будь-яке діяння суду відповідатиме процесуальній формі, тобто вимогам судочинства), відтак вектором вибору поведінки суду має бути вибір, який із можливих форм діяння забезпечить досягнення ухвалення справедливого рішення як формального уособлення справедливого вирішення спору, відтак і досягнення правосуддя.

Висновки

Правосуддя є об'ємним правовим поняттям, сутність якого важко зрозуміти без його основного вектора - справедливості. Водночас правосуддя слід відрізняти від суміжного поняття - судочинства, оскільки як обсяг, так і зміст їх не однаковий. Вважаємо обґрунтованим твердження, що розгляд і вирішення судами спорів у відповідних справах шляхом чіткого дотримання вимог процесуального закону з урахуванням мети такого вирішення (справедливого вирішення справи) визначається як судочинство. Водночас шлях чіткого дотримання процесуальної форми розгляду справи, вирішення судом спору у справі відповідно до вимог справедливості (що є конкретною для конкретних обставин справи) є правосуддям.

Враховуючи, що на даний час органи правосуддя й органи примусового виконання рішень є окремими державними органами, потребує глибокого наукового вивчення взаємодія судів як органів, що здійснюють судочинство як елемент правосуддя у справах та органів державної виконавчої служби як органів, уповноважених на примусове виконання ухвалених судами рішень, у чому безпосередньо здійснюється відновлення прав, свобод, інтересів.

Список використаних джерел

1. Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 року // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13/32. - Ст. 270. - Зі змінами, внесеними Протоколом № 11 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 291.

2. Ляшенко Р.О. Приведення судових рішень у цивільних справах до примусового виконання: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Р.О. Ляшенко; М-во освіти і науки, молоді та спорту України; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2013. - 19 с.

3. Сакара Н. Право на справедливий судовий розгляд та національна практика цивільного судочинства II Право України: юридичний журнал: наук.-практ. фахове вид. / Нац. акад. правових наук України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2011. - № 10. - С. 63-76.

4. Хорнсби (Hornsby) против Греции: судебное решение от 19 марта 1997 г.: краткое неофициальное изложение обстоятельств дела II Европейская конвенция о защите прав человека: право и практика. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www. echr.ru/docuraents/doc/2461496/2461496.htm.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року II Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141. - Зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011 року II Відомості Верховної Ради. - 2011. - № 10. - Ст. 68.

6. Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року II Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

7. Про затвердження Положення про Державну виконавчу службу України: Указ Президента України від 6 квітня 2011 року II Офіційний вісник Президента України. - 2011.-№9.-Ст. 538.

8. Авторгов А.М. Адміністративно-правовий статус державного виконавця: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / А.М. Авторгов; Київ. нац. ун-т внутр. справ. - К., 2008. - 17 с.

9. Про гарантії держави щодо виконання судових рішень: Закон України від 5 червня 2012 року II Офіційний вісник України. - 2012. - № 49. - Ст. 1919.

10. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса / Е.В. Васьковский. - М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1913. -- Т. 1: Субъекты и объекты процесса, процессуальные отношения и действия. - 691 с.

11. Арапов Н.Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам / Н.Т. Арапов. - Ленинград, 1984. - 128 с.

12. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности / М.С. Строгович. - М., 1939. - 251 с.

13. Гражданский процесс: учебник / под ред. М.С. Шакарян. - М.: Юридическая литература, 1993. - 560 с.

14. Бігун В.С. Філософія правосуддя як прикладна філософія права II Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колект. монографія / А.М. Бернюков, В.С. Бігун, Ю.П. Лобода, Б.В. Малишев, С.П. Погребняк, С.П. Рабінович, В.С. Смородинський, О.В. Стовба; відп. ред. В.С. Бігун. - К., 2009. -316 с.

15. Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі№ 1-3/2008 II Вісник Конституційного суду України. - 2008. - № 1. - Ст. 37.

16. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року II Відомості Верховної Ради України. - 2010. -№ 41-42, 43, 44-45. - Ст. 529.

17. Бутирський А.А. Функції адміністративного судочинства: поняття та види II Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича - Чернівці, 2009. - Вип. 492. - С. 96-99.

18. Демченко С. Про поняття «правосуддя» і «доступність правосуддя» II Вісник Академії правових наук України: зб. наук, праць / Президія Академії правових наук України. - X., 2010. - № 2 (61). - С. 96-102.

19. Комаров В. Цивільний процес у глобальному контексті II Право України: юридичний журнал: наук.-практ. фахове вид. / Нац. акад. правових наук України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2011. - № 10. - С. 22-44.

20. Комаров В. Лекція професора В. Комарова: Вступ до курсу «Цивільний процес» II Право України: юридичний журнал: наук.-практ. фахове вид. / Нац. акад. правових наук України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2011. -№ 10.-С. 120-152.

21. Півненко В. Щодо завдань, функцій та незалежності органів судової влади II Вісник прокуратури: загальнодержавне фахове юрид. вид. - К., 2002. - № 2. - С. 17-22.

22. Погребняк С.П. Правосуддя як справедливе судочинство II Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колект. монографія / А.М. Бернюков, В.С. Бігун, Ю.П. Лобода, Б.В. Малишев, С.П. Погребняк, С.П. Рабінович, В.С. Смородинський, О.В. Стовба; відп. ред. В.С. Бігун. - К., 2009. -316 с.

23. Ролз Дж. Теория справедливое / науч. ред. издания проф. В.В. Целищев. - Новосибирск: Изд-во Новосибирского ун-та, 1995. - 506 с.

24. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року II Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

25. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства / А.Х. Гольмстена. - 4-е изд., перераб. - СПб.: Тип. М. Меркушева, 1907. - 426 с.

26. Рішення Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 року № 3-рп/2003 II Офіційний веб-сайт Конституційного Суду України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9480.

27. Турчин-Кукаріна І.В. Оціночні поняття у цивільному процесуальному праві України: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.В. Турчин-Кукаріна; КНУТШ. - К., 2013. - 18 с.

28. Малишев Б.В. До питання про визначення поняття «правосуддя» II Часопис Київського університету права: укр. наук.-теорет. часопис / Київський ун-т права НАНУ, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАНУ. - К., 2008. - № 1. - С. 36-39.

Размещено на Allbest.ru