Предмет, система і завдання науки криміналістики. Основи методології криміналістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет, система і завдання науки криміналістики. Основи методології криміналістики

1. Періодизація розвитку та поняття криміналістики

Хто сьогодні володіє знаннями, навичками, уміннями, методами, засобами, прийомами і технологіями отримання об'єктивних відомостей, той володіє світом освіти, науки і практики.

На рубежі XX і XXI століть українська криміналістика ствердила свою практичну значущість, наукову спроможність, необхідність і доцільність.

В умовах складних економічних і політичних процесів, загострення криміногенної обстановки, що мають місце в Україні, першочергового значення набула необхідність написання підручника з сучасної криміналістики саме через призму новітніх даних науки і техніки, реалій сьогоденної слідчої, експертної і судової практики. Адже йдеться про державу, народ якої століттями виборював свою незалежність і, здобувши її, повинен забезпечити власну національну безпеку арсеналом організаційних, наукових і технічних заходів як правових та економічних, так і політичних. Серед них важливе місце належить криміналістичній освіті, науці і практиці, які покликані озброїти населення, державні відомства, приватні установи, правоохоронні органи і громадські організації дієвими методами, засобами, прийомами та рекомендаціями і тим самим надійно забезпечити конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, економічну, інформаційну, екологічну та політичну безпеку держави.

Розглянемо історію становлення та розвитку вітчизняної криміналістики.

Деякі вчені, наприклад Ю. Д. Ткач, періодизацію вітчизняної криміналістики достатньо обґрунтовано поділяє на наступні періоди:

Перший період - період зародження, накопичення і розвитку криміналістичних знань у межах кримінального права і процесу, що тривав із давніх часів до 1898 р. і проявився спочатку в австро-німецькій літературі.

Другий період - період формування первісних уявлень про назву, поняття і систему криміналістики як самостійну науку, її місце в системі інших наук, який, у свою чергу, поділяється на два етапи:

Перший етап другого періоду - тривав з 1898 р. до 1935-1936 рр., коли здійснювалося накопичення і розвиток таких уявлень.

Другий етап другого періоду - мав місце з 1935-1936 рр. до 70-х років минулого століття, коли вказані уявлення проходили випробування у боротьбі з низкою небезпечних тенденцій криміналістики як самостійної науки.

Третій період - період визначення в основному поняття, системно-структурної будови і наукового статусу криміналістики, який також поділяється на два етапи:

Перший етап третього періоду - тривав із 70-х до 90-х рр. ХХ століття і характеризувався накопиченням та розвитком основних поглядів на вказані теоретичні категорії криміналістики.

Другий етап третього періоду - має місце з 90-х рр. ХХ століття до цього часу, коли проходить узгодження в основному поглядів на поняття, системно-структурну будову, змістовно-тематичне наповнення і науковий статус криміналістики у контексті протидії злочинам.

Третій етап третього періоду - має місце з 90-х рр. ХХ століття до цього часу, коли проходить узгодження в основному поглядів на поняття, системно-структурну будову, змістовно-тематичне наповнення і науковий статус криміналістики у контексті протидії вже всім правопорушенням, тобто і злочинам і проступкам.

Характеризуючи стисло кожний із запропонованих періодів та етапів розвитку криміналістики, Ю. Д. Ткач звертає увагу на те, що точну дату початку першого періоду встановити дуже важко, оскільки накопичення криміналістичних знань розпочалося здавна і єдиного підходу у вчених із цього приводу й досі немає. Зокрема, В. С. Кузьмічев і Г. І. Прокопенко пропонують розпочинати відлік розвитку криміналістики з 1792-1750 рр. до н. е., коли Законами Вавилонського царя Хамурапі передбачалося використання документів як засобів доказування, а Р. С. Бєлкін - значно пізніше - з XV-XVI ст. нового часу, коли з'явилися перші згадування у судових архівах про огляд документів і дослідження почерків при розгляді справ про спадщину і спірних угод купівлі-продажу та ін.

Не можна достатньо точно висловитися і з приводу дати завершення першого періоду, коли В. Д. Спасович, читаючи 27 вересня 1860 р. лекцію з теорії судово-кримінальних доказів у залі Імператорського Санкт-Петербурзького університету, підкреслює, що саме німецька криміналістика допомогла створити теорію непрямих доказів. Звідси складається уявлення про те, що власне криміналістика як наука вже існувала на той час, хоча загально визнаним батьком криміналістики вважається Ганс Грос, який у 1898 р. у назві та передмові до третього німецького видання посібника «Руководство для судебных следователей как система криминалистики» використав термін «криміналістика» і дійшов висновку про те, що даним посібником створена нова наука, яку слід назвати саме криміналістикою і дати їй перше визначення: «как учения о реальностях уголовного права». Тут у найбільш загальних рисах визначалося й місце криміналістики поміж наук кримінального блоку.

У передмові ж до четвертого видання Ганс Грос підкреслив, що, окрім найменування і визначення поняття, нова наука потребує і своєї системно-структурної будови. Існуючий поділ роботи на загальну та особливу частини, що був запозичений від системи кримінального права і кримінального процесу, з яких і вийшла криміналістика, не може бути сприйнятий новітньою наукою. Тому в перспективі криміналістика, на думку Ганса Гроса, має поділятися також на дві, але принципово інші частини: 1-ша частина - «Теоретическое учение о проявлениях преступлений»; 2-га частина - «Практическое руководство для производства следствий».

На самому початку першого етапу другого періоду розвитку криміналістики, тобто у 1900-1903 рр., виникла й перша дискусія, протягом якої, насамперед, вирішувалося питання, чи має криміналістика право на існування. І зрозуміло, що опоненти об'єдналися у дві основні групи. Більшість авторів - Б. Зілєр, І. І. Ган, Л. Дудкін, Ф. Ліст, Е. Лозінг, А. Люблінський та ін. підтримали Ганса Гроса і навіть стали пропонувати свої варіанти визначення поняття і міжнаукового статусу криміналістики та розв'язання деяких інших теоретичних проблем молодої науки. Водночас Л. С. Бєлокріц-Котляревський, К. Штос і деякі інші автори категорично не визнавали криміналістики.

Проте довгий час не було одностайності й у прихильників криміналістики. Зокрема, С. О. Голунський, С. М. Трегубов, М. І. Якімов і деякі інші вітчизняні автори не одразу сприйняли запропонований Гансом Гросом термін. Суперечки з цього приводу остаточно завершилися у нас на користь назви «криміналістика» лише десь через 40 років, коли у 1935-1936 рр. вийшов перший вітчизняний підручник із такою назвою. Цей підручник був двотомним, готувався колективом авторів, серед яких були С. М. Потапов, І. Н. Якимов, В. І. Громов, А. І. Вінберг та ін. і презентував, як виявилося пізніше, надто перспективну триелементну систему (частина 1 - «Уголовная техника», частина 2 - «Уголовная тактика», частина 3 - «Методики расследования отдельных видов преступлений») і містив найбільш правильне для того часу визначення криміналістики як «науки о расследовании преступлений». Остання сприйняла загальні риси одного з перших уточнених визначень криміналістики Е. Лозінгом.

Здавалося, що все це створювало необхідні умови для багаторічного успішного розвитку криміналістики, але, на жаль, наступний другий етап другого періоду молодої науки, який розпочався невдовзі, містив низку надто небезпечних тенденцій, зокрема:

1. Повернення до старої двоелементної системи у вигляді загальної та особливої частини, що М. Б. Шавер обґрунтував уже в 1938 р. у статті «Предмет и метод советской криминалистики» та у першій вітчизняній кандидатській дисертації з проблем криміналістики «Предмет и метод советской криминалистики и применение ее к расследованию отдельных видов преступлений» і пізніше впровадив у підручнику криміналістики 1940 р. видання, яке до середини 50-х рр. витримало декілька видань.

2. Передача тактики і методики кримінальному процесу, чого необґрунтовано домігся М. С. Строгович у 1942 р. у процесі дискусії на засіданні кафедри судового права Військово-юридичної академії.

3. Розчленування криміналістики, ініційоване ще на початку 50-х рр. П. І. Тарасовим-Радіоновим, на думку якого в криміналістиці є слідча та експертна частини, розвинуте у 1959 р. М. М. Видрею і М. Н. Любарським, які пропонували розділити криміналістику на науку про слідство і судову техніку і продовжене у 1960 р. О. Р. Шляховим, який вважав, що криміналістику варто поділити на слідчу техніку і криміналістичну експертизу.

4. Вихід у 50-60-х рр. низки підручників, які не мали у своїй структурі чіткого розподілу на частини, що повертало криміналістику до першого етапу другого періоду її розвитку, коли саме така система цієї науки була традиційною.

На щастя, у процесі дискусій на двох засіданнях Ради ВНДІ Прокуратури СРСР у 1952 р. та 1955 р. і на науковій конференції у цьому ж році в Харківському юридичному інституті три перші негативні тенденції були в основному подолані.

Погляди вітчизняних авторів на систему криміналістики розділилися. Більшість авторів - О. М. Васильєв, С. О. Голунський, Л. Н. Гусєв, С. П. Мітричев, М. С. Строгович та ін. - відстоювали триелементну; О. І. Вінберг - чотириелементну; а А. А. Піонтковський, Л. І. Ураков, М. Б. Шавер та ін. - продовжували відстоювати стару двоелементну систему.

Найбільшою підтримкою в цей час користувалися визначення поняття криміналістики, сформульовані А. І. Вінбергом, С. П. Мітричевим, яке пізніше було наведено в його докторській дисертації «Основные теоретические вопросы советской криминалистики» та О. М. Васильєвим. Ці дефініції хоча і були значним кроком уперед порівняно з визначеннями поняття криміналістики першого етапу цього періоду, але все ж таки залишалися на рівні формування первісних уявлень про цю теоретичну категорію, оскільки відображали лише пошук поняттєутворювальних ознак і конструкції поняття молодої юридичної науки.

Характерними рисами першого етапу третього періоду розвитку криміналістики виявилося включення Р. С. Бєлкіним та Ю. І. Краснобаєвим у 1967 р. у поняття цієї науки вказівки на вивчення певних закономірностей роботи з доказами, перелік яких у 1968 р. Р. С. Бєлкін уточнив і у процесі проведеної у 60-70-х рр. серії наукових конференцій: зокрема в Харкові у 1969 р., у Свердловську в 1970 р., в Москві у 1970 р. та у Мінську в 1973 р.

Цим самим було створено умови для переходу на чотириелементну систему криміналістики, і для початку формування в основному визначенні її поняття, системно-структурна будова і науковий статус.

Саме протягом цього етапу розвитку криміналістики позначився стійкій ріст варіантів визначення поняття цієї науки. Хоча найбільшою підтримкою все ж таки користувалися визначення поняття криміналістики Р. С. Бєлкіним, О. М. Васильєвим, В. Я. Колдіним, І. П. Криловим, С. П. Мітричевим, І. Ф. Пантелеєвим та ін., до 90-х років минулого століття вже нараховувалося біля ста тридцяти дефініцій криміналістики.

У цей час поняття криміналістики стало предметом дослідження спеціальних кандидатських дисертацій Р. Г. Домбровського і Ю. І. Краснобаєва, разом із системно-структурною будовою цієї юридичної науки чи окремо було досліджено в низці докторських дисертацій та в інших фундаментальних роботах, у т. ч. у постійно зростаючій кількості підручників і навчальних посібників.

Незважаючи на це, головні теоретичні категорії криміналістики - її поняття, системно-структурна будова і науковий статус - залишилися на рівні накопичення матеріалу для їх визначення в основному, оскільки протягом цього часу так і не з'явилося жодної дефініції криміналістики, яка б містила всі об'єктивно необхідні поняттєутворювальні ознаки цієї науки.

Тому суттєвим треба вважати появу з 90-х років минулого століття низки робіт, у яких уже ставилося завдання піддати усесторонньому аналізу існуючі визначення поняття і варіанти системно-структурної будови криміналістики з точки зору більш точного узгодження між собою головних теоретичних категорій і відображення ними природних завдань цієї науки.

Також окрему увагу необхідно звернути щодо визначення поняття криміналістики.

Враховуючи, що у визначенні дефініції криміналістики у контексті завдань протидії злочинам мають бути відображені основні поняттєутворюючі ознаки, то краще за все їх звести до наступного:

1. Природа криміналістики - методична (неправова, антиделіктна) юридична наука.

2. Засоби гласної протидії злочинам у вигляді технічних засобів і загальних прийомів їх застосування, тактичних прийомів проведення окремих процесуальних (слідчих, судових, експертних) і гласних позапроцесуальних дій чи їх комбінацій, гласних методик ведення такої протидії на кожній із її стадій.

3. Стадії протидії злочинам: виявлення, припинення, розкриття і досудове розслідування злочинів, судове (слідче) розв'язання кримінальних справ, виконання судових (слідчих) рішень, проведення роботи із особами протягом строку судимості та проведення інших заходів по запобіганню злочинам.

4. Закономірності роботи із особистісними і речовими джерелами: закономірності виникнення і встановлення особистісних і збирання речових джерел, отримання від них відомостей, їх оцінка і використання.

5. Сутність відомостей, з якою працює криміналістика: відомості, що мають значення для протидії злочинам.

Отже, дивлячись на те, що у літературі можна знайти понад 150 різноманітних дефініцій криміналістики, найбільш обґрунтованою конструкцією визначення поняття криміналістики доцільно визнати таку: криміналістика є методичною (неправовою, антиделіктною) юридичною наукою, яка на основі пізнання закономірностей роботи з особистісними та речовими джерелами відомостей, що мають значення для протидії злочинам, розробляє засоби гласного здійснення даної протидії на кожній із її стадій.

2. Предмет і задачі криміналістики. Механізм злочину

В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин, реформування державних структур законодавчої, виконавчої і судової влади виникають завдання створення правової основи зміцнення законності і вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні розробляти і формувати правові основи державності і законності правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань та державних структур України.

Криміналістика озброює співробітників правоохоронних органів ефективними методами і засобами розкриття та розслідування злочинів, що сприяє реалізації принципу невідворотності покарання, об'єктивному використанню кримінального закону та профілактичному впливу.

Останнім часом в Україні приділяється особлива увага вдосконаленню діяльності правоохоронних органів та зміцненню науково-технічної бази протидії злочинності взагалі, і організованій зокрема. Сучасний рівень науки криміналістики і науково-технічний потенціал природничих і технічних наук дозволяючи органам прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки та суду попереджувати, припиняти і розслідувати дуже складні злочини, тим самим сприяючи розв'язанню одного із головних завдань - зміцнення законності та правопорядку в Україні.

Криміналістика - це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття та розслідування злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Але злочин є предметом пізнання інших галузей знань (соціології і філософії, кримінального, цивільного і адміністративного права, психології і статистики, та ін.), які досліджують деякі специфічні сторони, властивості і особливості злочинної діяльності для протидії їй та розробляють відповідні методи і засоби такої протидії. У цьому аспекті наука криміналістика має свій предмет пізнання.

Предмет будь-якої науки - це властивості і відношення оточуючого світу, що виділені в процесі практики і перетворені в об'єкт дослідження для розкриття їх спеціальних закономірностей.

Таким чином, предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей об'єктивної дійсності, пов'язаних з її метою і завданнями. Предметом науки криміналістики виступають закономірності, що лежать у сфері судового дослідження і вивчаються з метою встановлення істини в кримінальному судочинстві.

Формування предмета науки криміналістики має певний історичний аспект, суть якого до цього часу становить дискусійну проблему. Предмет будь-якої науки розвивається: вдосконалюються його зміст і методи у відповідності до загального накопичення наукових знань та соціальних умов розвитку суспільства. Розвиток процесуальної думки наприкінці XIX ст, та нагальні потреби практики створили умови до відгалуження від фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика, судова психологія та ін.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав, як вже говорилося, Ганс Грос у фундаментальній праці «Руководство для судебных следователей как система криминалистики», перше видання якої вийшло ще у 1892 р. під дещо іншою назвою «Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской полиции», коли ні у назві даного посібника, ні за його змістом про криміналістику мова ще не йшла. Однак це була перша робота, в якій систематизовано накопичені тактичні і методологічні знання про розкриття злочинів, зібрано технічні засоби, які використовувались для цього. І лише у передмові до третього видання даного посібника, що побачило світ у 1898 р., Г. Грос назвав сукупність такого роду знань системою, а галузь знання, що їх вивчає - криміналістикою. Предмет криміналістики він визначив так: «Криміналістика по своїй суті починається там, ... де встановлюють, ... яким саме способом вчинено злочини. Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви, що спричинили до злочину, яка була мета - про все це нам не говорить ні кримінальне право, ні процес. Все це складає предмет криміналістики».

Наступні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних положень, які були зазначені у Г. Гроса ще понад 100 років тому.

До теперішнього часу вчені-криміналісти не дійшли єдиної думки про визначення предмета криміналістики, тобто дефініції, з якими ми зустрічаємось у криміналістичній літературі далеко не адекватні. Але оскільки основним предметом пізнання криміналістики є правопорушення, злочин, тому цей аспект проблеми є найбільш актуальним для наукового дослідження.

Злочин є складним соціальним явищем, яке характеризується своєю структурою, зв'язками і відношеннями між його елементами. Пізнані та кількісно відтворені відношення набувають властивостей закономірностей, що належать саме цій структурі. Тому криміналістика досліджує злочин передусім як динамічний процес, тобто його дієву сторону.

Злочин у дієвому плані - це динамічна система, яка має різні форми взаємодій об'єктів живої і неживої природи. В структуру її елементів входять: суб'єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких вчиняється злочин; спосіб вчинення злочину (способи підготовки, вчинення і приховування); результат злочину, тобто матеріальні та ідеальні відображення, а також інші обставини, місця, часу, поведінка осіб, причетних до вчиненого злочину, або які випадково стали його очевидцями.

Елементи динамічної системи в процесі вчинення злочину взаємодіють між собою, створюють сукупність послідовних процедур, які називаються механізмом злочину. Останній є однією зі сторін злочину, яку вивчає криміналістика.

Механізм вчинення злочину, з одного боку, можна подати як низку певних дій, які відбуваються у часі, прийомів, процедур діяльності суб'єктів злочину в матеріальному середовищі, а з іншого - як обов'язкову появу слідової картини, незалежно від наслідків злочинної діяльності, тобто відображення механізму злочину у вигляді системи матеріальних та ідеальних слідів-відображень.

Механізм злочину є системою взаємодій реальних об'єктів матеріального світу і тому він охоплює діяння, події і явища реальної дійсності, моменти і відрізки часу, людей, ділянки місцевості та простору, предмети, речі, механізми і комп'ютерні системи, тварин, об'єкти рослинного світу тощо, які є елементами механізму злочину. Вони взаємопов'язані, а їх взаємодія відбувається на основі загальних закономірностей, форм руху матерії - механічного, фізичного, хімічного, біологічного і психічного.

Усвідомлення механізму злочину в процесі його розкриття є одним із важливих завдань, тому що не встановивши динаміки діяння - як, коли і при яких обставинах, якими засобами і в якій послідовності розгорталася картина злочину на місці його вчинення, не можна зрозуміти його мотивів і причин, дати йому кримінально-правову оцінку, і, зрештою, скласти уявлення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель його поведінки.

Предмет безпосереднього посягання закономірно пов'язаний з особою злочинця, його віком, фахом, деякими рисами особистості. Так, з фотовідділу великого супермаркету зникли два фотоапарати «Canon EOS 700D 18-55mm», акумулятор Canon NB-4L. Відділи, розташовані поряд, в яких продавались годинники і інша техніка, злодія не цікавили. Була висунута версія, що крадіжку вчинив неповнолітній, який цікавиться фотографією і можливо раніше відвідував фотогурток. Перевірка цієї версії дала такі результати: на вокзалі затримали школяра, який втік з дому і став бродяжити. З'ясувалось, що він перед закриттям універмагу залишився в ньому, вночі взяв два фотоапарати, а вранці, коли відчинили універмаг, неповнолітній злодій непомітно вийшов. Хлопчик навчався у 8 класі і відвідував фотогурток.

Спосіб вчинення злочину - це спосіб діяльності суб'єкта, його поведінка на місці вчинення злочину, а також використання предметів - засобів діяльності.

Злочинець і спосіб його діяльності пов'язані з місцем вчинення злочину і особою потерпілого. Відомо, що при вчиненні убивства особою, яка перебуває з потерпілим у близьких стосунках (родич, близький друг, знайомий), злочинець найчастіше намагається сховати труп, знищити сліди на місці діяння, приховати зникнення убитого, створити неправдиве алібі тощо. В такому разі за слідами злочину звичайно висувають дві типові версії «Злочинець - свій», «Злочинець - чужий», тобто незнайомий з потерпілим.

Закономірності, що вивчає криміналістика, входять в її предмет як елементи. Діяння злочину розкриває діяльність суб'єктів у матеріальному середовищі, в результаті якої виникають сліди злочину - джерела доказів. У природі все взаємозв'язане і взаємозумовлене. Злочинна діяльність - не виняток. Сліди-відображення виникають за загальними законами діалектики і мають необхідний і повторюваний, тобто закономірний характер. Давно помічено, що в соціальній діяльності люди розрізняються за способом дії, предметами і прийомами, їхнім застосуванням, які при масовому спостереженні набувають закономірного характеру причини та наслідків.

Виникнення слідів при вчиненні злочину - процес динамічний, і всякий рух, а також взаємодія супроводжуються відображенням, тобто появою змін у матеріальному середовищі. Цей процес відбувається у будь-якому історичному періоді і має загальну закономірність, суть якої точно відтворена в народній мудрості так: «Немає злочину без слідів», тому, що немає руху без утворення слідів. На підставах загальної закономірності Р. С. Бєлкін сформулював часткові закономірності, які зустрічаються в процесі вчинення злочину і є передумовами утворення слідів. Розглянемо їх.

Закономірність, тобто відповідність закону - діяльність, яка відповідає деяким правилам, нормам. Стосовно діяння злочину, закономірність означає не тільки відповідність утворення джерел криміналістичних відомостей об'єктивним законам руху і відображення матерії, але і можливість керування і передбачення появи джерел криміналістичних відомостей, цілеспрямованого використання таких відомостей у правоохоронній діяльності. Р. С. Бєлкін визначив п'ять закономірностей утворення слідів злочинів:

1) повторюваність процесу виникнення слідів;

2) зв'язок між діями злочинця і отриманням злочинного результату;

3) зв'язок між способом вчинення злочину і слідами, які виникають як наслідок використання цього способу;

4) залежність вибору способу від конкретних обставин;

5) зникнення доказів (тобто слідів злочинів).

Доцільно об'єднати їх у три групи.

До першої групи закономірностей належать:

а) повторюваність, - за наявності тих самих причин виникають однакові наслідки, наприклад, при доторку до гладкої поверхні пальцем щоразу утворюється потожировий відбиток. Якщо поверхня шорстка, то він невидимий, а якщо полірована, то ледь видимий;

б) зв'язок між дією і результатом, - суть цієї закономірності полягає в тому, що наявність злочинного результату свідчить про наявність протиправної діяльності. Зв'язок між дією та її результатом може бути представлений математично. Але цей зв'язок опосередкований багатьма обставинами. Так, недостача матеріальних коштів на складі не завжди є наслідком крадіжки або розтрати, при торканні пальцем предмета - не завжди лишається відбиток. Зв'язок носить кореляційний характер і може бути представлений кількісно, що використовується для побудови криміналістичних характеристик окремих видів злочинів;

в) закономірне зникнення слідів-відображень, - суть цієї закономірності полягає у тому, що будь-який слід-відображення (матеріальний або ідеальний) після виникнення змінюється у часі і, нарешті, зникає. Таким чином, сліди злочинів після їх утворення «старіють», кількість відображених криміналістичних відомостей зменшується, а тому їхнє доказове значення поступово зменшується. Знання закономірностей зберігання в часі окремих слідів діяння злочину дозволяє своєчасно їх знаходити і фіксувати.

Друга група закономірностей включає три види зв'язків.

1. Зв'язок між способом дії і слідами діяння злочину полягає в тому, що однакові взаємодії при інших рівних умовах приводять до однакових наслідків. Якщо вчинено крадіжку з приміщення закритого складу, то обов'язково утворюються такі сліди: немає в наявності майна або його частини, зламані перешкоди, зачиняючі пристрої, виявлення злочинця на місці діяння тощо. Якщо труп знаходять висячим у зашморгу, то обов'язково виникають специфічні сліди (на шиї - странгуляційна борозна, язик прикушений, крововилив у капілярних судинах тощо), що дозволяє відрізнити самоудушення від його інсценування.

Використання вогнепальної зброї спричинює появу слідів пострілу - утворення вогнестрільних пошкоджень на перешкоді, на місці діяння залишаються гільзи, кулі, кіптява, неспалені порошинки, пижі тощо. Разом з тим виразність слідів не завжди буває очевидною, відбитки можуть бути невидимими, погано видимими, а їх знаходження вимагає використання технічних засобів.

2. Зв'язок способу, яким було вчинено злочин, з особою злочинця. Хоча спосіб, яким було вчинено злочин, іноді називають «почерком злочинця», але за ідентифікаційною значущістю його не можна порівнювати з реальним почерком особи, який дозволяє її ототожнювати.

Сам спосіб як упорядкована сукупність послідовних процедур (прийомів, засобів, що використовуються) залежить від великої кількості різноманітних чинників, які не завжди можуть бути точно визначені. Тому цей зв'язок має ймовірний характер і реально виявляє себе лише при спостереженні масових явищ. Разом з тим він є однією з ознак, за якою створюються криміналістичні обліки, автоматизовані банки даних (АВД), що використовуються для розслідування злочинів.

3. Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність злочинця і має відносно стійкий характер, але вона не може щоразу повторюватися в усіх деталях, оскільки кожен злочин вчиняється за конкретних об'єктивних обставин. Тому злочинець діє залежно від ситуації, що складається на місці діяння злочину.

Ситуації можуть бути зовсім різними, і врахувати їх під час дослідження та огляду місця діяння дуже важко. Тому цей зв'язок має різний ступінь кореляції, і все залежить від характеру конкретних обставин, а також їхнього впливу на злочинця,

Третя група містить закономірності, що відтворюють виникнення і перебіг явищ, пов'язаних зі злочином, характеризуються суб'єктивними діями учасників злочину, насамперед самого злочинця, потерпілого, свідків. До них належать такі дії суб'єктів:

- таємність підготовки і вибору засобів вчинення злочину. Підготовка до вчинення злочину досить часто становить собою явище, що міститься в механізмі злочину. Злочинець обирає об'єкт, час, готує технічні засоби. У разі групової злочинності ватажок формує злочинну групу, розподіляє ролі, готує і відпрацьовує план дій. Особлива таємність підготовки спостерігається при організованій злочинності, протидія якій стає все складнішою та важчою;

- рекогносцировка місця вчинення злочину - це підготовча таємна діяльність злочинця. Злочинець оглядає входи до приміщення і виходи із нього, визначає, хто зможе в цей час доби побачити або почути результати злочинних дій, обирає шляхи відходу, місця, де потрібно розташувати спостерігачів тощо. Внаслідок того, що злочинець попередньо був на майбутньому місці діяння злочину, не виключена можливість появи випадкових свідків, які бачили і запам'ятали злочинця. При розслідуванні за «свіжими» слідами ці обставини треба мати на увазі;

- раптовий від'їзд, зміна зовнішності і місця проживання, роботи тощо часто є наслідками вчинення злочину, тому ці факти треба виявляти і ретельно встановлювати їх причину. Зрозуміло, що раптовий від'їзд або зміну зачіски не можна вважати прямим наслідком якої-небудь протиправної дії.

Однак слідча і судова практика свідчать, що після вчинення злочину злочинці нерідко переховуються, змінюють місце проживання (від'їжджають у гості, будинки відпочинку, вербуються на роботи у віддалені райони тощо);

- наявність нестандартної поведінки - настороженість, дратівливість, скритність. Природно, що така закономірність може виявлятися лише за наявності багатьох фактів. При розслідуванні вона має орієнтовне значення і її належить перевіряти у кожному конкретному випадку.

Наведені закономірності характеризують механізм злочину і діяльності злочинця, створення якого становить лише одну частину розслідування. Інша частина - це діяльність слідчого, яка полягає в залученні особистісних і збиранні речових джерел, отриманні від них відомостей, їх оцінки і використання в процесі доказування.

Процес доказування в інформаційному плані - це рух відомостей, який підпорядковується певним закономірностям інформатики. Останні відображають суть руху відомостей у будь-якій пізнавальній діяльності, в тому числі і в правоохоронній, зокрема при доказуванні у кримінальних справах. Цей процес охоплює залучення особистісних і збирання речових джерел доказів, отримання від них відомостей та їх оцінка і використання у доказуванні.

Вивчення криміналістичної закономірності вчинення злочину та його механізму є лише однією стороною, іншу складають методи та засоби залучення особистісних і збирання речових джерел доказів, отримання від них такого роду відомостей та їх оцінка і використання у протидії злочинам. Розроблені на основі пізнання закономірностей вчинення злочину технічні засоби, тактичні прийоми і рекомендації для роботи із джерелами доказів дістали назву криміналістичних засобів.

Розрізняють технічні, тактичні та методичні криміналістичні засоби, кожен з них розглядається у відповідних розділах науки криміналістики. Криміналістичні засоби та методи можна класифікувати і за іншими ознаками, наприклад за суб'єктами застосування - засоби слідчого, судді, експерта, оперативного працівника, але цей поділ умовний.

Таким чином, розглянуті закономірності вчинення злочину, його механізм, криміналістичні засоби та методи збирання джерел доказів складають елементи предмета науки криміналістики, визначення якої можна сформулювати так.

Криміналістика є методичною (неправовою, антиделіктною) юридичною наукою, яка на основі пізнання закономірностей роботи з особистісними та речовими джерелами доказів, що має значення для протидії злочинам, розробляє засоби гласного здійснення такої протидії на кожній із її стадій.

Криміналістика є юридичною наукою і виконує соціальну функцію - сприяє державним структурам і правоохоронним органам в розбудові незалежної суверенної держави Україна, створенні її правових основ, зміцненні державності та законності. У цей період нерідко зростає злочинність, про що свідчить історичний досвід (саме тепер протидія злочинам потребує особливих зусиль).

Наука криміналістика не розкриває і не розслідує злочинів. Однак вона своїми рекомендаціями, специфічними методами та засобами отримання, оцінки і використання доказів сприяє правоохоронній діяльності, підвищує її ефективність у протидії злочинам, і тим самим допомагає виконанню загального завдання, що стоїть перед правоохоронними державними структурами.

Це завдання не тільки науки криміналістики, але й інших галузей права - кримінального, цивільного, адміністративного, а також суспільних і природничих наук, які так чи інакше займаються вивченням злочинності.

Завдання криміналістики поділяються на загальні та окремі (спеціальні).

Загальні завдання сформульовані на основі:

а) Конституції України;

б) законів Верховної Ради України;

в) указів Президента України; г) постанов Уряду України;

д) правових актів правоохоронних та інших державних органів.

Загальне завдання є основою для визначення часткових (спеціальних) завдань для кожної юридичної науки, у тому числі криміналістики.

Спеціальні завдання характеризують окрему юридичну науку, є орієнтиром і програмою її розвитку і вдосконалення. До таких завдань належать:

1) подальше вивчення об'єктивних закономірностей дійсності, на яких ґрунтується механізм вчинення злочину, виникнення джерел доказів, які є складовими елементами предмета криміналістики; розвиток теоретичних засад для розробки нових методів і створення технічних засобів протидії злочинам;

2) розробка нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій щодо встановлення особистісних та збирання речових джерел доказів, отримання від них доказів, їх оцінка та використання у протидії злочинам;

3) розробка заходів щодо припинення вже розпочатого злочину та попередження того, що готується;

4) розробка слідчих, експертних методів та прийомів виявлення причин злочинності, визначення на їх основі головних напрямів криміналістичної діяльності;

5) розробка і вдосконалення організаційних, тактичних і методичних основ попереднього та судового слідства;

6) активне вивчення й узагальнення слідчої та судової практики, а також розробка автоматизованих інформаційних баз знань для забезпечення прийняття рішень під час протидії злочинам.

Спеціальні завдання криміналістики - динамічні, вони змінюються залежно від соціальних змін у суспільстві і повинні служити потребам практики протидії злочинам, зміцненню законності і правопорядку. Конкретні завдання, у свою чергу, визначаються стосовно тих напрямків практики, що спрямовані на протидію злочинам.

Наприклад, посилення протидії організованим злочинам внесло до порядку денного питання про створення нових структурних підрозділів, розроблення нових технічних засобів, удосконалення кримінального і кримінального процесуального законодавства, зокрема використання як самостійних джерел доказів оперативних матеріалів відео-, звукозапису, кінозйомки.

Тому розробка спеціальних засобів відеозапису, звукозапису, нових ідентифікаційних методик ототожнення джерел звукових відомостей - все це є конкретними сучасними завданнями криміналістики.

Протидія організованим злочинам, рекету, охорона особистих і майнових прав громадян у ринкових умовах окреслили окреме завдання - дослідження методів і технічних засобів експлуатації вибухонебезпечних об'єктів, які все частіше використовуються мафіозними структурами.

Сучасний стан протидії злочинам вимагає використання нових нетрадиційних речових джерел доказів про сліди запаху, звуку, дослідження відбитків на молекулярному і атомарному рівнях - все це висуває нові часткові завдання перед наукою криміналістикою, яка, використовуючи останні досягнення природничих і технічних наук, пристосовує ці методи та засоби для розв'язання окремих завдань, трансформує їх у криміналістичну практику.

3. Система криміналістики

Система - це сукупність якісно визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємозв'язок. Системність - це об'єктивна властивість, притаманна кожному об'єкту матеріального світу, діянню, події, явищу. Стосовно цього, наука як галузь знань є сукупністю окремих порцій (частин) знань, що перебувають у певній послідовності щодо їхньої значущості, взаємозв'язку та відношення. Криміналістика - не виняток. Виникнувши у надрах кримінального процесу як сукупність прикладних прийомів і засобів, що застосовуються для отримання доказів, вона не складала самостійної галузі знань і, природно, не могла бути наукою. Ось чому спочатку такі окремі частини знання, що стосувалися головним чином техніки фотографічної фіксації речових джерел доказів, використовувалися насамперед органами досудового слідства, тому і дістали назву «поліцейська техніка», «кримінальна техніка».

Криміналістичні знання протягом свого розвитку нагромаджувалися, їхня роль у протидії злочинам зростала, «зачатковий» період криміналістики скінчився. Накопичений практичний досвід використання технічних засобів і прийомів, їх застосування у протидії злочинам Г. Грос узагальнив, зібрав у єдину сукупність, виклав їх у певній послідовності й назвав системою криміналістики. Саме в цьому полягає його заслуга у створенні криміналістики.

Система криміналістики - це складові її частини, розділи і теми, розташовані в певній послідовності, яким притаманна наявність внутрішніх і зовнішніх взаємних зв'язків. Частини, розділи і теми, які є самостійними структурними одиницями, одночасно співвідносяться за змістом, певними взаємозв'язками або закономірностями, які характеризують індивідуальне ціле.

Спочатку криміналістику не розділяли на частини - це була «поліцейська техніка». З часом були виділені та узагальнені прийоми проведення слідчих дій. Так з'явилася друга її частина - криміналістична (слідча) тактика. У кінці 20-х на початку 30-х років XX ст. криміналістика збагатилася третьою, особливою, частиною - методикою розслідування окремих видів злочинів. Таким чином, система криміналістики, що склалася, вміщувала три частини: криміналістичну техніку, криміналістичну (слідчу) тактику і методику розслідування окремих видів злочинів, при цьому техніка і тактика складали загальну частину, а методика - особливу. Така система існувала значний відрізок часу. У 50-ті роки у ній з'явився «Вступ», в якому почали розглядати предмет і завдання, історію, розвиток і сучасний стан криміналістики. Згодом до «Вступу» було внесено методи криміналістики, вчення про версії, проблеми взаємодії з органами дізнання і громадськістю. У такий спосіб сформувалася четверта частина системи криміналістики - методологія криміналістики або, як більш правильно іменувати - теоретичні основи криміналістики.

Традиційно систему науки криміналістики об'єднує чотири частини:

1) теоретичні основи криміналістики;

2) криміналістична техніка;

3) криміналістична тактика;

4) методика розслідування окремих видів злочинів.

Перша частина - теоретичні основи криміналістики - містить в собі загальну теорію криміналістики, яка складає систему вчення про предмет криміналістики, методи, її завдання, мету та закони розвитку, понятійний апарат і місце криміналістичних знань у системі юридичних наук.

Вчення в етимологічному аспекті є сукупністю теоретичних положень про певну галузь явищ. До найбільш важливих розділів криміналістики відноситься вчення про закономірності та часткові криміналістичні теорії.

Вчення про закономірності:

а) механізму вчинення злочину;

б) виникнення джерел відомостей про злочин та його учасників;

в) встановлення особистісних та збирання речових джерел, отримання від них доказів та використання доказів у протидії злочинами чи у доказуванні.

Часткова криміналістична теорія - це сукупність теоретичних положень, які розкривають суть, предмет і методи дослідження окремої галузі криміналістики, наприклад, дактилоскопії, трасології, балістики.

До часткових криміналістичних теорій (вчень) відносять:

1) криміналістичне вчення про навички;

2) криміналістичне вчення про ознаки та властивості;

3) теорія криміналістичної ідентифікації та групофікації;

4) криміналістичне вчення про спосіб вчинення злочину;

5) вчення про криміналістичну версію та планування (створення версій);

6) криміналістичне вчення про механізм утворення слідів;

7) вчення про систематизацію та реєстрацію особистісних і речових джерел доказів;

8) криміналістичне вчення про отримання, зберігання, обробку та автоматизоване використання криміналістичних відомостей.

Перелік часткових криміналістичних теорій (вчень) змінюється з розвитком науки криміналістики, потребами практики протидії злочинам. Ось чому наведений перелік є неповним.

Криміналістична техніка - це друга частина науки криміналістики, що становить собою систему наукових положень та рекомендацій стосовно використання у протидії злочинам природничо-наукових методів і технічних засобів.

Структуру розділу «Криміналістична техніка» традиційно складають: наукові засади, судова фотографія, трасологія, балістика, техніко-криміналістичне дослідження документів, криміналістичне дослідження письма, габітоскопія, криміналістична інформатика, основи теорії і техніка відео- та звукозапису, основи і засоби криміналістичної одорології.

Криміналістична тактика. Термін «тактика» запозичений із військової галузі знань і означає мистецтво керування військами. Військова тактика досліджує закономірності, характер і зміст, розробляє засоби його підготовки і ведення. При розкритті злочинів немає потреби у бойових діях. Разом з тим слідчий у багатьох випадках перебуває в конфліктній ситуації зі злочинцем, а часом і з деякими учасниками процесу розслідування, наприклад лжесвідком, адвокатом. У кожного суб'єкта цього процесу може бути своя лінія поведінки, що відрізняється від версії слідчого. У зв'язку з цим для розв'язання слідчих ситуацій, що виникають, слідчий виробляє свою лінію поведінки і виконання слідчих дій, Він обирає більш оптимальні прийоми проведення слідчих дій, визначає послідовність їх виконання і таким чином керує слідством. Звідси походить криміналістичний зміст поняття «тактика», яке повинно вміщувати вчення про прийоми виконання слідчих дій, про керування слідством, його планування та висування версій, використання спеціальних знань і технічних засобів для досягнення ефективності виконуваних слідчих дій та організаційних заходів з метою розкриття та попередження злочинів.

Криміналістична методика або методика розслідування окремих видів злочинів як четверта частина науки криміналістики традиційно подається у вигляді системи наукових положень і рекомендацій, що базуються на них, щодо розслідування і попередження убивств, розкрадань, крадіжок, розбоїв та інших видів злочинів. Вона охоплює загальні положення, що торкаються протидії будь-якому злочину, криміналістичну характеристику і часткові методики, які визначають порядок протидії конкретним видам злочинів. У методиці розслідування реалізуються криміналістична техніка і тактика на основі методологічних положень науки (загальної теорії).

Усі вказані частини криміналістики закономірно взаємопов'язані. Окреме використання засобів криміналістичної техніки дозволяє лише залучити особистісні та зібрати речові джерела доказів, отримати від них необхідні відомості, їх оцінити та використати у доказування чи більш широко у протидії злочинам, але це не дає рекомендацій, як і в якій послідовності, якими прийомами здійснювати цю послідовність роботи із джерелами доказів. Це завдання розв'язує криміналістична тактика. Розроблювані нею прийоми і рекомендації є організуючим початком виконання певних гласних і негласних слідчих розшукових дій, вибору тактики поведінки слідчого чи судді у тій ситуації, яка склалася, для забезпечення швидкої протидії злочинам. Наприклад, знайдений відбиток візерунка пальця руки людини несе лише ті відомості, які можна отримати шляхом дослідження даного відбитка, а прийоми використання такого роду відомостей у доказуванні розробляє криміналістична тактика.

Суть криміналістичної методики традиційно подають як практичну реалізацію в діяльності органів досудового слідства засобів криміналістичної техніки разом з прийомами і рекомендаціями криміналістичної тактики для протидії злочинам.

Методика розслідування як інтелектуальна діяльність слідчого вміщує оцінку і використання отриманих відомостей на основі кримінальних процесуальних, техніко-криміналістичних і тактичних знань по прийняттю процесуальних і позапроцесуальних рішень. Достовірність і обґрунтованість обраного рішення залежить від кількості і якості отриманих відомостей, професійних знань і досвіду слідчого. Звідси створення банків криміналістичних знань і банків різноманітних довідкових криміналістичних відомостей, використання машинних засобів роботи із такого роду відомостями є важливим етапами роботи з джерелами доказів у традиційній методиці протидії злочинам.

4. Поняття і класифікація методів криміналістики та їх загальна характеристика

наука криміналістика злочин

Традиційні погляди на методологію криміналістики пов'язані, по-перше, із неточним розумінням семантичного значення терміна «методологія» в контексті теоретичних основ цієї науки, а, по-друге, із застарілою і недостатньо повною класифікацією криміналістичних методів дослідження. З урахуванням цього, для обговорення пропонується запропонований Ю. Д. Ткачем наступний варіант вирішення вказаних методологічних проблем криміналістики.

Термін «метод» у криміналістиці, як і у будь-якій юридичній та іншій науці, розуміється як спосіб проведення певного акту пізнання оточуючого світу або експертного, позаекспертного чи особистого дослідження тих чи інших об'єктів (речових джерел та ін.). При цьому найбільш якісним, ефективним і раціональним способом проведення є і тактичний прийом, проте ця криміналістична категорія стосується не дослідження, а певної практичної дії чи заходу, їх комбінацій або операції, складовою частиною яких неодмінно є певне дослідження.

Семантичне ж значення словосполучення «методологія», який походить від розглянутого терміну «методи» і лат. «logos» (вчення, теорія, наука), має полягати в позначенні вчення про методи. У той же час, у криміналістиці це словосполучення використовується в контексті позначення першої частини і даної науки достатньо по-різному, коли словосполучення «методологія» використовується для позначення першої частини криміналістики у більш правильному семантичному значенні поряд із терміном «теоретичні основи». Поряд з цим часто можна зустріти й принципово неправильний варіант вирішення цієї проблеми, коли це словосполучення охоплює собою і теоретичні основи криміналістичної науки.

Не зовсім виваженою виглядає позиція, коли методологію представляють, як теорією науки криміналістики, з урахуванням чого доцільно обґрунтувати більш точне семантичне значення терміна «методологія» як вчення лише про методи, що фактично є складовою частиною теоретичних основ криміналістичної науки.

Проблема класифікації методів найбільш дискутується в методології криміналістики. Класифікаційні системи криміналістичних методів наведені в працях Б. М. Шавера (1938), С. М. Потапова (1946), С. П. Митричева (1960), О. М. Васильєва (1962), В. П. Колмакова (1965), Р. С. Бєпкіна (1965), М. В, Салтевського (1969), I. Ф. Пантелеева (1982, 1988), В. Я. Колдіна (1990) та ін. Дискусії щодо цієї проблеми тривають і досі. Методи науки криміналістики дуже різноманітні, особливо часткові, оскільки в процесі судово-слідчої діяльності доводиться отримувати криміналістичні відомості з різноманітних матеріальних та ідеальних відображень, застосовувати безліч технічних засобів і методів. Саме через це проблема класифікації має теоретичне та практичне значення.

Отже, розглянувши запропоновані в навчальній літературі та у спеціальній монографії Г. А. Зоріна «Криминалистическая методология» існуючи класифікації методів криміналістики, Ю. Д. Ткач дійшов висновку, що ці класифікації є недостатньо структуровані, повні та обґрунтовані, у силу чого може бути запропонована наступна найбільш виважена, всеохоплююча і термінологічно структурована класифікація методів, які використовуються криміналістикою:

1. Базисний метод дослідження - метод діалектичного матеріалізму.

2. Загальнонаукові методи дослідження:

2.1. Почуттєво-раціональні методи:

- метод спостереження;

- метод опису;

- метод порівняння;

- метод експерименту;

- метод моделювання.

2.2. Логічні методи:

- метод аналізу

- метод синтезу;

- метод індукції (від часткового до загального);

- метод дедукції (від загального до часткового);

- метод гіпотези;

- метод аналогії;

-математичні методи: метод вимірювання, метод обчислювання, метод математичного моделювання, геометричні методи.

3. Криміналістичні методи:

3.1. Власне криміналістичні методи.

3.1.1. Базисні власне криміналістичні методи дослідження:

- метод ідентифікації

- метод групофікації;

- метод діагностичного дослідження;

- метод ситуаційного дослідження;

- метод класифікаційного дослідження;

- метод встановлення загального джерела походження.

3.1.2. Загальні власне криміналістичні методи:

- метод версіювання;

- метод панування та організації роботи з протидії злочинам;

- метод взаємодії різних суб'єктів у протидії злочинам;

- метод пошуку і розшуку особистісних і речових джерел та ін.

3.1.3. Часткові власне криміналістичні методи дослідження:

- метод кольороподільної фотовідеозйомки

- метод контрастної фотовідеозйомки;

- метод фізичного моделювання;

- метод дактилоскопії;

- метод піроскопії;

- метод еджескопії;

- метод одорології;

- метод габітоскопії;

- метод словесного чи суб'єктивного портрету;

- метод впізнання;

- метод фотовідеопортретної реконструкції обличчя людини за її черепом;

- метод процесуального слідчого (судового, експертного) експерименту;

- методи процесуального слідчого (судового) обстеження (огляду, особистого дослідження) місця діяння;

- методи обшуку різних об'єктів;

- метод «психологічної пастки»;

- метод «хімічної пастки»;

- одорологічний метод;

- антропологічні методи;

- антропометричні методи та ін.

3.2. Запозичені спеціальні криміналістичні методи:

...