Організаційно-правові аспекти трансформації системи сектору національної безпеки та оборони

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Організаційно-правові аспекти трансформації системи сектору національної безпеки та оборони

Доронін І.М.

Доронін І.М., кандидат юридичних наук, доцент, завідувач наукової лабораторії Науково-дослідного інституту інформатики і права Національної академії правових наук України

У статті досліджено організаційно-правові проблеми систематизації державних органів, що становлять сектор безпеки й оборони, в умовах реформування. Проаналізовано чинне законодавство щодо визначення повноважень державних органів. Систему забезпечення національної безпеки становлять п'ятнадцять органів із різним правовим статусом. Зокрема, до них належать міністерства, формування, служби та інші. Система містить різні рівні та підсистеми, частина елементів може входити до різних підсистем. Законом визначено також повний перелік суб'єктів сектору національної безпеки й оборони. До них належать: Міністерство оборони України, Збройні сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України (СБУ), Управління державної охорони України (УДО), Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (ДССЗЗІ), Апарат Ради національної безпеки й оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику. Загалом, більшість з них мають правовий статус, що є унікальним. Статус Апарату Ради національної безпеки й оборони України, як державного органу, унормовано неповно. Такий склад системи та обсяг компетенції не повною мірою відповідає законодавству, ухваленому в контексті адміністративно-правової реформи. Крім цього, проблемним є розмежування між органами управління та військовими формуваннями.

Зазначене створює проблеми для організації належного та ефективного управління всією системою національної безпеки. Законодавчі новели 2018 року певним чином систематизували діяльність державних органів у секторі безпеки й оборони. Але питання належного правового статусу державних органів не було вирішено. Автором визначено та викладено проблемні питання, що виникають у зв'язку із побудовою системи забезпечення національної безпеки.

Ключові слова: національна безпека, державне управління, компетенція, повноваження, оборона, адміністративна реформа.

LEGAL AND INSTITUTIONAL PROBLEMS OF TRANSFORMATION OF NATIONAL SECURITY AND DEFENSE SECTOR

This article examines the legal and institutional problems of security and defense sector's system in the context of reforms. Author analyzed Ukrainian legislation on the determination of competence of state authorities. National security and defense sector includes ministries, formations, state services and other authorities. This system is composed of different subsystems. Each subsystem includes miscellaneous elements and components. Ukrainian legislation established list of national security and defense system's components. These included the following state authorities: Ministry of Defense of Ukraine, Armed Forces of Ukraine, State Special Transport Service, Ministry of Internal Affairs of Ukraine, National Guard of Ukraine, National Police of Ukraine, State Border Guard Service of Ukraine, State Migration Service of Ukraine, State Emergency Service of Ukraine, Security Service of Ukraine, Administration of State Guard of Ukraine (also known as State Security Administration), State Special Communication Centre of Ukraine, Executive Office of National Security and Defense Council of Ukraine, intelligence authorities and Ministry of Economic, Development, Trade and Agriculture of Ukraine (as authority for military industry). It is noted in the article that majority of authorities has unique legal status. Legal status of Executive Office of National Security and Defense Council of Ukraine is determined incompletely. This statuses and competence failed to meet the requirements of the legislation in context of administrative reform. Differences between authorities and military administration also were not defined.

This administrative situation reduces the effectiveness of national security and defense management. Legislative innovation of 2018 consolidated competence and powers of state authorities in the area of national security and defense. However, it is undeniable that there are several unresolved legal problems. This legal problem consists in the organization of national security system and completion of administrative reform.

Key words: national security, public administration, authorities, competence, defense, reform of public administration.

Оновлення вітчизняного законодавства, що регламентує суспільні відносини у сфері національної безпеки й оборони, яке відбулось протягом останнього часу, зумовило зміни у підходах до організації відповідної системи державних органів. Традиційний підхід, що був започаткований прийняттям спеціального законодавства у сфері національної безпеки, полягав у визначенні системи відповідних суб'єктів. Одночасно законодавство у сфері оборони ґрунтувалось багато в чому на законодавстві, яке відображало погляди, притаманні радянському періоду. Певне узгодження законодавства у сфері національної безпеки із військовим законодавством здійснювалось за оновлення базових законодавчих актів, що відбувалось час від часу. Після агресії проти нашої держави відбулись зміни в організації системи національної безпеки й оборони, правове забезпечення зазначеного сталось із певною відстрочкою.

Ухваленням Закону України «Про національну безпеку України» 21 червня 2018 року процес організаційної трансформації системи було виведено на новий рівень. Зокрема, уточнено зміст складників сектору безпеки й оборони у напрямі належної його систематизації. Відповідно, визначено критерії для розмежування компетенції складників сектору безпеки й оборони. Зазначені організаційні трансформації загалом відповідають меті правової регламентації, що визначена у преамбулі зазначеного законодавчого акта.

Водночас є проблемне поле, що полягає у врахуванні вимог законодавчих актів, спрямованих на побудову системи державних органів, що становлять виконавчу владу. Натепер в Україні є доволі велика різниця у правовому статусі державних органів, що зумовлено незавершеністю реформи державного управління. Тому видається за доцільне дослідити систему державних органів, що визначена спеціальним законодавством у сфері національної безпеки, їх зв'язки, особливості компетенції та напрями реформування в умовах політико-правових змін.

Проблеми організаційно-правової побудови та компетенції державних органів у сфері національної безпеки й оборони розглядаються у сучасній науковій літературі насамперед у розрізі уточнення їхніх завдань і функцій.

Мета статті полягає у проведенні аналізу системи органів, що становлять сектор безпеки й оборони України, їх компетенції та визначеного обсягу повноважень з урахуванням реформування системи державного управління, а також визначення напрямів подальших наукових досліджень у цій сфері.

Формування системи суб'єктів забезпечення національної безпеки в Україні було започатковано схваленням Концепції (основ державної політики) національної безпеки України постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 № 3/97. Мета її прийняття визначалась як необхідність забезпечення єдності принципів формування і проведення державної політики національної безпеки, об'єднання підходів до формування відповідної законодавчої бази, підготовки доктрин, стратегій, концепцій, державних і відомчих програм у різних сферах національної безпеки [1]. Таким чином, вона мала прелімінарний характер на шляху до належного унормування державної політики у сфері національної безпеки України.

Для формування державної політики було запропоновано систему забезпечення національної безпеки України. Основною підставою для належності конкретних суб'єктів до системи було визначено узгодженість діяльності її складників. Загалом до складу системи входили такі групи: 1) державні органи; 2) громадські організації (відповідно до термінології тогочасного законодавства); 3) посадові особи; 4) окремі громадяни. Узгодженість їхніх дій мала бути об'єднана наявністю цілей та завдань щодо захисту національних інтересів. Водночас на доктринальному рівні система забезпечення національної безпеки розумілась не як сукупність органів (осіб, громадян), а як система заходів. Зокрема, В.А. Ліпкан свого часу пропонував розуміти систему забезпечення національної безпеки як сукупність «теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами і небезпеками» [2, с. 60].

Такий підхід не було враховано в оновленні вітчизняного законодавства у сфері національної безпеки. Статтею 4 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 система суб'єктів забезпечення національної безпеки була конкретизована. Вона складалась із таких органів: конституційні органи (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки й оборони України); центральні органи виконавчої влади (міністерства та інші); державні органи з особливим статусом (Національний банк України та прокуратура); судові органи (суди загальної юрисдикції); місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; складові частини Воєнної організації (відповідно до законодавчої термінології Збройні сили та інші військові формування); громадяни України та об'єднання громадян [3]. Можна розділити загальну запропоновану систему на дві підсистеми: так звані «державну» та «недержавну» системи суб'єктів забезпечення національної безпеки. «Недержавна» система за буквальним тлумаченням законодавчого припису складалась із громадян та їх об'єднань, при цьому юридичні особи приватного права безпосередньо до її складу не належали. По суті, враховуючи характер окремих видів підприємницької діяльності, вони могли входити до її складу, про що було відзначено в науковій літературі [4, с. 60-62]. Складність системи державних органів була зумовлена доволі широкою різноплановістю її складників. До того ж їх роль у реалізації державної політики було визначено у законодавчому акті доволі поверхнево.

Система забезпечення національної безпеки вкрай потребувала законодавчого оновлення, тим більше, що у мовах агресії проти нашої держави вона продемонструвала свою неефективність [5, с. 25-26].

Оновлення законодавства у сфері національної безпеки й оборони, що відбулось у 2018 році, уточнило засади побудови сектору безпеки й оборони. Усі державні органи, що забезпечують національну безпеку України, або беруть участь у такому забезпеченні, належать до сектору безпеки й оборони, складаючи таким чином відповідну систему.

Отже, слід розглядати склад сектору безпеки й оборони та відповідні повноваження його складників, ґрунтуючись на тій систематизації, яка визначена законодавчим актом. Як уже зазначалось, на відміну від простого перерахування суб'єктів забезпечення національної безпеки України, новий законодавчий акт намагається систематизувати сектор безпеки й оборони. Така система складається із чотирьох складників. Цими складниками є: 1) сили безпеки; 2) сили оборони; 3) оборонно-промисловий комплекс; 4) громадяни і громадські об'єднання. Перші два складники сектору безпеки й оборони прямо не диференційовані у приписах ч. 2 ст. 12 Закону України «Про національну безпеку України». На рівні термінологічного роз'яснення, яке міститься у ст. 1 Закону України «Про національну безпеку», до «сил безпеки» віднесено: правоохоронні органи; розвідувальні органи; державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями; сили цивільного захисту; інші органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки держави. Отже, зазначена класифікація вичерпною не є. До «сил оборони» належать: Збройні сили України; військові формування; правоохоронні органи; розвідувальні органи; органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення оборони держави.

Таким чином, враховуючи можливість для одного органу, що входить до визначеної класифікацією підгрупи, одночасно належати до «сил безпеки» і «сил оборони», законодавець у формулюванні приписів ст. 12 Закону України «Про національну безпеку України» змінив підходи, прямо перелічивши відповідні державні органи. До них натепер належать: Міністерство оборони України, Збройні сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України (СБУ), Управління державної охорони України (УДО), Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (ДССЗЗІ), Апарат Ради національної безпеки й оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику [6].

Законодавчі дефініції, що об'єднують і класифікують органи (сили, формування) за різними ознаками, зумовлені законодавчими приписами актів стосовно правового статусу того чи іншого органу. Подальші реформи державного управління стосовно органів виконавчої влади змінили підходи, але не здійснена до кінця реформа зумовила складнощі у розумінні правового статусу окремих органів.

Зараз у тексті Закону перелічено 13 державних органів та ужито два формулювання, що можуть змінюватись внаслідок законодавчих новацій. У першому випадку йдеться про сукупність державних органів, що об'єднується терміном «розвідувальні органи», у другому - про компетенцію, яка може покладатись на міністерство (центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику).

З числа 13 органів два мають статус міністерств (Міністерство оборони та Міністерство внутрішніх справ), що відповідає вимогам Закону України «Про центральні органи виконавчої влади». Статус інших державних органів доволі різний, що не в останню чергу зумовлено приписами спеціального законодавства, яке не уніфіковувалось протягом тривалого часу.

Зокрема, Збройні сили України з часу свого утворення мають статус військового формування [7]. При цьому статус «інших військових формувань» та питання юридично коректного віднесення державних органів чи їхніх складників до числа таких формувань залишається проблематичним [8, с. 141-142]. Так, Державна спеціальна служба транспорту є «спеціалізованим військовим формуванням» [9]. Виходячи із відповідного організаційного механізму та враховуючи приписи Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», вона є центральним органом виконавчої влади (службою), діяльність якої спрямовується Міністром оборони України. Національна гвардія України (НГУ) є «військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України» [10]. Водночас чинний Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» відносить до їх числа лише служби, агентства, інспекції. Таким чином, віднесення НГУ до числа центральних органів виконавчої влади юридично коректним не виглядає. Статус Національної поліції України законодавець прямо визначив як центральний орган виконавчої влади [11], хоча серед видів центральних органів виконавчої влади, визначених ст. 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», «поліції» немає [12].

Чинна редакція Закону України «Про Державну прикордонну службу України» визначає її статус як «правоохоронного органу спеціального призначення», до складу якого входить центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону [13]. Таким органом є Адміністрація Державної прикордонної служби, яка діє відповідно до Положення про неї [14]. Державна міграційна служба України, що діє на підставі Положення про неї [15], є центральним органом виконавчої влади, статус якого повністю відповідає вимогам Закону України «Про центральні органи виконавчої влади». Аналогічним є статус Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Водночас проблемним питанням є належне визначення та класифікація серед сил безпеки так званих «сил цивільного захисту», оскільки спеціальний кодифікований законодавчий акт відносить до їх числа «аварійно-рятувальні формування, спеціалізовані служби та інші формування цивільного захисту, призначені для проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій» [16].

Організаційно-правовий статус Служби безпеки України змінювався з часу ухвалення спеціального законодавчого акта. Зокрема, ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України» визначала її статус як «державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України» [17]. Під час ухвалення Закону України «Про національну безпеку України» у ст. 1 Закону України було внесено зміни щодо правового статусу СБУ, що став визначатись як «державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України» [17]. Управління державної охорони є державним правоохоронним органом спеціального призначення, підпорядкованим Президентові України [18]. Статус ДССЗЗІ України є подібним до статусу Державної прикордонної служби. Стаття 2 Закону України «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України» визначає її статус як державного органу. Водночас у її складі є центральний орган виконавчої влади, що «забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах організації спеціального зв'язку, захисту інформації, телекомунікацій та користування радіочастотним ресурсом України» (ст. 5 Закону) [19]. Натепер таким органом є Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.

Апарат Ради національної безпеки й оборони України є державним органом, який здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки й оборони України відповідно до Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 14.10.2005 № 1446/2005, хоча безпосередньо у тексті Закону України «Про Раду національної безпеки й оборони України» згадується лише про його статус юридичної особи на підставі змін, внесених у 2014 році [20].

Що стосується узагальненого терміна «розвідувальні органи», то ст. 6 Закону України «Про розвідувальні органи» від 22.03.2001 № 2331-Ш визначає такий їх перелік: Служба зовнішньої розвідки (СЗР) України, розвідувальний орган Міністерства оборони України, розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону. З цього переліку два останні діють як органи у складі центрального органу виконавчої влади (Міністерства оборони та Адміністрації Держприкордонслужби). Служба зовнішньої розвідки є державним органом, який здійснює розвідувальну діяльність [21].

Функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику фактично покладено на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Отже, із 13 прямо перелічених законодавцем суб'єктів є міністерствами; 2 - центральними органами виконавчої влади зі статусом служби; 2 - центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом; 2 - органи центральним органом виконавчої влади у своєму складі; 2 - військові формування, 1 - державний орган, 1 - державний правоохоронний орган спеціального призначення, 1 - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями. До цього переліку можна додати ще 1 міністерство (на кінець 2019 року - Міністерство економіки, торгівлі та сільського господарства України) та 1 державний орган (СЗР). Таким чином, із 15 перелічених лише 5 мають правовий статус, що відповідає системі, яка визначена Законом України «Про центральні органи виконавчої влади», а 2/3 мають правовий статус, що є унікальним.

Такі особливості законодавства зумовлюють постановку питання визначення належного керівництва всією системою, оскільки система центральних органів виконавчої влади очолюється главою Уряду.

Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» визначено, що міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. При цьому частина 2 статті 16 зазначеного Закону передбачає, що діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством [12]. Прийняття вказаного вище Закону в 2011 році мало підсумовувати здійснення адміністративної реформи, спрямованої у тому числі на упорядкування діяльності різних державних органів, які фактично належать до виконавчої влади, але внаслідок приписів спеціального законодавства мають особливий правовий статус. Зазначений стан речей був предметом досліджень учених у галузі адміністративного права, а наявність правових проблем у діяльності державних органів зі спеціальним статусом констатувалася досить давно [22; 23; 24]. Але і після чергового етапу адміністративної реформи державні органи з різного виду спеціальним статусом продовжують існувати. За оцінками, зробленими В.А. Мельниченком ще у 2013 році, принаймні 5 державних органів, маючи визначений статус центральних органів виконавчої влади, не здійснюють свою діяльність через міністрів [25, с. 183]. Але окрім таких органів, законодавчо передбачені державні органи зі спеціальним статусом, що не визначені як центральні органи виконавчої влади, до числа яких власне і належать СБУ, УДО та СЗР. Це положення цілком правильно підмітив Р.Ф. Баранецький [26, с. 22-23, 26], хоча зазначене і не дає змоги стверджувати про особливий характер СБУ в системі організації влади в Україні.

Підсумовуючи викладене, можливо дійти до таких основних висновків:

Законодавчо створено і визначено систему забезпечення національної безпеки України, яку становлять державні органи із відповідною компетенцією. Водночас внаслідок незавершеності адміністративно-правової реформи правовий статус елементів зазначеної системи є доволі складним. Насамперед має йтися про загальну уніфікацію системи центральних органів виконавчої влади.

Організаційні складнощі створюють передумови і до можливих проблем в управлінні зазначеною системою, що зумовлено прогалинами у чинному законодавстві щодо уточнення завдань та функцій Президента України, Уряду та всієї системи центральних органів виконавчої влади.

Подальші наукові дослідження у цьому напрямі мають бути зосереджені на уточненні компетенції, мети і завдань відповідних державних органів, дослідженні взаємодії між ними як елементами системи, а також уточненні необхідного обсягу повноважень.

Література

правовий законодавство національний безпека

1. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 № 3/97-ВР URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3/97-%D0%B2%D1%80/ed19970116(дата звернення: 30.11.2019).

2. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України. Право і безпека. 2003. № 4. С. 57-60.

3. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 № 964-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/964-15 (дата звернення: 30.11.2019).

4. Крутов В.В., Пилипчук В.Г. Становлення і розвиток недержавних суб'єктів сектору безпеки України (система безпеки підприємництва). Аналітична доповідь. Київ: НІСД, 2011.85 с.

5. Горбулін В.П. Національна безпека як пріоритет сучасного державотворення. Вісник Національної академії наук України. 2017. № 1. С. 25-29.

6. Про національну безпеку України: Закон України від 21.06.2018 № 2469-VIN. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 31. Ст. 241.

7. Про Збройні Сили України: Закон України від 06.12.1991. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 9. Ст. 108

8. Сокуренко В.В. Недоліки деяких законодавчих актів у сфері оборони. Науковий вісник Академії муніципального управління. Серія «Право». 2014. № . Вип. 2. С. 139-145.

9. Про державну спеціальну службу транспорту: Закон України від 05.02.2004 № 1449-IV. Дата оновлення: 20.10.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1449-15. (дата звернення: 11.11.2019).

10. Про Національну гвардію України: Закон України від 13.03.2014 № 876-VII. Дата оновлення: 01.01.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/876-18/ed20190101 (дата звернення: 20.11.2019).

11. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIM. Дата оновлення: 31.10.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19/ed20191031 (дата звернення: 20.11.2019).

12. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17.03.2011 № 3166-VI. Дата оновлення: 25.09.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3166-17/ed20190925(дата звернення: 20.11.2019).

13. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 03.04.2003 № 661-IV. Дата оновлення: 04.01.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/661-15(дата звернення: 21.11.2019).

14. Положення про Адміністрацію державної прикордонної служби України, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від

15. № 533. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/533-2014-%D0%BF(дата звернення: 21.11.2019).

16. Положення про Державну міграційну службу України, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/360-2014-%D0%BF(дата звернення: 21.11.2019).

17. Кодекс цивільного захисту України від 02.10.2012 № 5403-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5403-17(дата звернення: 21.11.2019).

18. Про Службу безпеки України: Закон України від 25.03.1992 № 2229-XII. Дата оновлення: 03.07.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-12/ed20190703 (дата звернення: 21.11.2019).

19. Про державну охорону органів державної влади та посадових осіб: Закон України від 04.03.1998 № 160/98-ВР Дата оновлення: 05.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/160/98-%D0%B2%D1%80(дата звернення: 21.11.2019).

20. Про державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України: Закон України від 23.02.2006 № 3475-IV/ Дата оновлення: 07.11.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3475-15(дата звернення: 21.11.2019).

21. Про внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони»: Закон України від 25.12.2014 № 43-VIM. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/43-19#n26 (дата звернення: 21.11.2019).

22. Про Службу зовнішньої розвідки України: Закон України від 01.12.2005 № 3160-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3160-15 (дата звернення: 21.11.2019).

23. Крупчан О. Компетенція центральних органів виконавчої влади. Вісник Академії правових наук України. 2002. № 2(29). С. 47-59.

24. Авер'янов В.Б. Адміністративна реформа і правова наука. Право України. 2002. № 3. С. 20-27.

25. Авер'янов В.Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог. Право України. 2003. № 9. С. 24-30.

26. Мельниченко В. Правове забезпечення реформування системи центральних органів виконавчої влади в Україні: стан та перспективи. Вісник Національної академії державного управління, серія «Державне управління». 2013. Вип. 1. С. 180-187.

27. Баранецький Р.Ф. Щодо статусу Служби безпеки України як органу державної влади. Юридична наука. 2015. № 2. С. 22-27.

Размещено на Allbest.ru