Вплив доброї совісті набувача на набуття права власності на чужу річ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив доброї совісті набувача на набуття права власності на чужу річ

Гуйван П.Д.,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу

Стаття присвячена дослідженню актуального цивілістичного питання про значення такого фактору, як добросовісність володільця чужого майна для отримання права власності на нього після спливу строку набувальної давності. Це питання аналізується в частині можливості реалізації суб'єктивного права давнісного володільця упродовж набувального строку, зокрема щодо його захисту у разі пред'явлення віндикаційного позову про відібрання у нього речі. Також серйозна увага приділена аспекту наявності доброї совісті у нетитульного окупанта речі на час отримання її та упродовж строку володіння. Встановлено, що добросовісність набувача - bonafidesє найбільш істотним елементом, що обумовлює визнання нетитульного володіння давнісним і забезпечує перетворення права на безпідставне володіння чужим майном у право власності. Добросовісним вважається такий стан незаконного володільця майном, коли особа не знає і не може знати про наявність у іншої особи прав на майно. У роботі наголошується на суб'єктивному характері bonafides, виходячи зі сприйняття ситуації саме набувачем, досить симптоматично для цивілістичного вчення. Саме такий суб'єктний аспект усвідомлення зовнішніх факторів є важливим для правильного розуміння доброї совісті в сенсі конструювання речових взаємин у суспільстві. добросовісність суспільство власність майно

Внаслідок ретельного аналізу конкретних правових ситуацій, визначено, що отримання права власності добросовісним володільцем стає можливим лише після спливу давнісного строку, коли власник не пред'являв відповідного домагання. На відміну від особи, що набуває право власності в момент незаконної окупації чужої речі за правилом ст. 330 ЦК України (добросовісний набувач), яка захищена проти власника та інших суб'єктів повноваженнями свого титулу, давнісний володілець формально не має захисту від них. Адже положення ст. 388 ЦКУ у плані встановлення добросовісності володільця не можуть розглядатися як визначення окупанта власником спірного майна. Законодавець лише надає bonafidesвластивості юридичного засобу активізації можливих заходів захисту учасника матеріального обороту що отримав майна за угодою з не уповноваженим набувачем, від віндикаційних вимог.

Також у роботі досліджене питання про момент виникнення доброї совісті у набувача. Встановлено, що це явище має юридичну значимість тільки на момент набуття речі.

Ключові слова: набувальна давність, добра совість, неповноважний відчужувач.

The influence of the good conscience of the acquirer on the acquisition of ownership of another's property

The article is devoted to the research of the actual civilistic question of the importance of such factor as the good faith of the holder of another's property for obtaining the ownership of it after the expiration of the statute of limitations. This issue is analyzed in terms of the possibility of exercising the subjective right of the ancient holder during the acquisition period, in particular as to his protection in the case of filing a vindication claim on his removal of things. Also, serious attention is paid to the aspect of having a good conscience with a non-titular occupier of a thing at the time of receiving it and during the term of possession.

It is established that the bona fide purchaser is the most essential element, which causes the recognition of a non-titular possession of an antiquity and provides for the conversion of the right to unjustified possession of another's property into ownership. Conscientious is the condition of the unlawful holder of the property when the person does not know and cannot know about the other person's rights to the property. The work emphasizes the subjective nature of bona fides, based on the perception of the situation by the acquirer itself, which is quite symptomatic of civilian teaching. It is this subjective aspect of awareness of external factors that is important for the proper understanding of good conscience in the sense of constructing real relationships in society.

Due to a careful analysis of specific legal situations, it is determined that obtaining a right of ownership by a conscientious owner becomes possible only after the expiry of the prescription period, when the owner has not filed the corresponding claim. But, unlike the person acquiring the property right at the moment of illegal occupation of another's thing under the rule of Art. 330 of the Civil Code of Ukraine (bona fide purchaser), which is protected against the owner and other subjects by the powers of his title, the ancient holder does not formally have protection against them.

After all, the provisions of Art. 388 of the CCU in terms of establishing the integrity of the holder can not be considered as determining the occupier the owner of the disputed property. The legislator only gives bona fides the properties of a legal remedy to activate possible measures of protection of the participant of the material turnover who received the property under the agreement with the unauthorized acquirer, from the vindication requirements.

The paper also investigates the question of the moment of the good conscience of the acquirer. It is established that this phenomenon has legal significance only at the moment of acquiring the thing.

Key words: prescription, good conscience, unauthorized alienator.

За сучасним законодавчим визначення набувальна давність є одним зі способів набуття права власності (ст. 244 ЦК України). Запровадження юридичного інструментарію, який покликаний надати можливість особі, що незаконно заволоділа чужою річчю, з часом стати повноправним власником цього майна, було спричинене потребами удосконалення правового регулювання реально існуючих матеріальних взаємодій у майновому обороті. За вказаним механізмом право власності набувається особою, котра заволоділа майном у певному встановленому законом порядку, і продовжує надалі відкрито та безперервно володіти ним протягом визначених строків. Саме таким шляхом ідуть провідні світові демократії, це покращує матеріальний обіг в суспільстві і, як наслідок, сприяє значному підвищенню ділової активності.

Разом з тим, задля запобігання зловживанням та проблемам у даній сфері, структура коментованого правового механізму є досить ретельно врегульована з урахуванням специфічності предмету, адже, за великим рахунком, у вказаному процесі відбувається певне посягання на недоторканість однієї з головних цивілістичних основ - права власності. За правилами давнісного набувного інституту суб'єкт може отримати право власності на чужу річ лише за наявності усіх елементів, що входять до його складу та мають юридичне значення. Серед них ключове місце займає такий правовий чинник, який визначає загальну ефективність механізму, як добросовісність набуття речі від неповноважного відчужувача. Він є необхідною умовою для набуття власності під час передачі речі від непо- вноважного традента (ст. 330 ЦК України) та однією з можливих передумов отримання цього права за давністю володіння чужим майном.

У доктрині питання щодо набуття права власності у випадку заволодіння чужим майном детально вивчалися науковцями. цій проблематиці присвятили свої праці Г.Ф. Шершенєвич, Д.І. Мейєр, І.В. Аксюк, А.К. Бутов- ський, П.В. Попович, К.І. Скловський, Г.А. Гаджиєв, О.М. латиєв, В.П. Маковій та інші дослідники. Між тим, питання залишається вельми актуальним, позаяк чинне законодавство часто не дає чіткої відповіді на запити реальної практики. Залишається недостатньо з'ясованим аспект впливу добросовісності набувача на можливість отримання власності в момент передачі речі, недосліджене питання щодо відмінностей у сутності та правових наслідках добросовісного заволодіння чужою річчю та подальшою наявністю доброї совісті при користуванні нею. Також спірним є питання про зміст суб'єктивного права давнісного володільця упродовж набувального строку, зокрема щодо його захисту у разі відібрання у нього речі, та стосовно взагалі самої наявності права на захист. Відтак, метою даної наукової праці є дослідження реальної сутності відносин, що складаються при безтитульній окупації майна, та встановлення реального впливу добросовісності за володільця на правовий статус учасників відносин.

юридична конфігурація структури інституту набу- вальної давності не є такою простою, як здається на перший погляд. Задля отримання права власності незаконним утримувачем речі не достатньо простого закінчення певного строку, сам процес давнісного володіння мусить також відповідати визначеним у законі вимогам. Такі вимоги щодо характеру володіння здавна були присутні у різних кодифікаціях. При цьому, попри збереження певних усталених традицій, їхній зміст міг дещо відрізнятися. Так, ще в римському приватному праві загальне положення щодо справедливої підстави давнісного володіння (justa causa possessionis) охоплювало як добросовісність, так і правомірність початку володіння. Останнє вважалося таким, що має законні підстави, якщо в якості доказу наводився певний правочин, за яким починалося володіння, і котрий не робив набувача власником лише тому, що відчуджувач не мав такого права [1, с. 78]. Крім того, було необхідно, щоб річ мала здатність до придбання за давністю (reshabilis).

Найбільш істотним елементом, що обумовлює визнання нетитульного володіння давнісним і забезпечує необхідний результат - перетворення права на безпідставне володіння чужим майном у право власності, є добросовісність набувача - bonafides. За приписами ч. 3 ст. 344 ЦК України це не виключний спосіб отримання майна у власність за давністю володіння ним. Закон передбачає також випадки набуття такого права у разі неповернення з часом речі, отриманої від власника або титульного володільця. В літературі таких набувачів часто ототожнюють з недобросовісними за володільцями [2, с. 48]. Навряд чи можна погодитися з подібною тезою, адже поняття «недобросовісність», як власне і «добросовісність» у речовому праві характеризує відносини між окупантом і неповно- важним традентом, тоді як у ситуації, про яку йдеться у ч. 3 ст. 344 ЦКУ, маємо інший суб'єктний склад. Та все ж ситуація з добросовісним набуттям є найбільш показовою для аналізу давнісного набувального механізму. Саме цей аспект найбільше цікавить науковців у даній сфері [3, с. 41-43].

Дійсно, bonafidesздебільшого визначає продуктивність набувного власницького інституту. У доктрині є досить усталеним формулювання поняття цивільно-правової добросовісності в речових матеріальних відносинах. Вважається, що володіння є добросовісним, коли особа не знає і не може знати про наявність у іншої особи прав на дане майно [4, с. 5]. Подібного сенсу у постулюванні вказаного явища дотримуються й інші вчені, які формулюють, що володілець є добросовісним, якщо, виходячи з ситуації, у якій відбувалося заволодіння майном, він не міг передбачити, що у нього не виникає право власності [5, с. 53-54].

Наведені визначення, попри певну відмінність у термінології, акцентують увагу на суб'єктивному його характері, виходячи із сприйняття ситуації саме набувачем, і то є досить симптоматично для цивілістичного вчення. Саме такий суб'єктний аспект усвідомлення зовнішніх факторів є важливим для правильного розуміння доброї совісті в сенсі конструювання речових взаємин у суспільстві. Тож, керуючись цією сентенцією, не можна погодитися з твердженнями, що об'єктивний факт незаконності заво- лодіння майном при передачі від неповноважного відчу- жувача має обов'язково усвідомлюватися окупантом, що усуває добру совість останнього [6, с. 115]. Такий підхід практично зводить нанівець правові побудови стосовно ролі коментованого явища - bonafides, переносячи презумпцію в площину припущення недобросовісності, що методично та практично невірно. Також слід наголосити на принциповій відмінності речово-правової добросовісності для давності від характеристик цього явища у інших правовідносинах (зокрема, вказаних у ч. 6 ст.3 ЦКУ так званих об'єктивних добрих звичаїв [7, с. 11-15]).

Враховуючи правову конструкцію ст. 330 ЦКУ, яка передбачає можливість отримання власності на чужу річ відразу в момент її передачі неповноважним відчужу- вачем, якщо відсутні передбачені законом підстави для віндикації, сфера застосування набувальної давності для добросовісних набувачів насправді не така вже і широка: за чинним українським законодавством такі суб'єкти стануть власниками утримуваного майна тільки за наявності складного фактичного складу: 1) річ отримана безоплатно або вона свого часу вибула від власника з дефектом волі останнього; 2) власник протягом позовної давності не витребував річ із добросовісного незаконного володіння. Саме вказані фактори є таким, що не можуть гарантувати заперечення проти віндикації. Відтак отримання власності стає можливим лише після спливу давнісного строку, коли власник не пред'являв відповідного домагання.

Віндикація є способом речового цивільного захисту права власності від незаконного позбавлення власника можливості вільно володіти своїм майном. Коли при розгляді подібного позову виявиться, що відповідач - добросовісний незаконний набувач майна, але він не має повного комплекту передбачених законом заперечень проти вимог, буде встановлено низку наслідків. По-перше, визначається відсутність законодавчої презумпції про набуття окупантом права власності в момент передачі речі. По-друге, процес набуває реальних ознак віндикації, а володілець - кваліфікується як давнісний добросовісний володілець. Нарешті, по третє, право власності позивача, а отже і можливість його судового захисту підтверджується, і саме у цьому ж процесі останній може витребувати своє майно. Такий наслідок задоволення його вимоги настає лише тоді, коли не спливла позовна давність за відповідним домаганням, про що заявлено окупантом. В іншому разі, навіть будучи уповноваженим на позов, власник отримує процесуальне рішення про відмову. І незаконний окупант, кваліфікований в межах даного процесу як дав- нісний володілець від часу отримання майна, продовжуватиме подальше володіння чужою річчю, допоки не набудеться повний комплект чинників для переходу такого володіння у право власності за набувальною давністю.

Наведене вище давнісне володіння навіть після рішення суду про відмову у задоволенні віндикаційного позову через сплив позовної давності жодним чином не трансформує право володіння у власність. Воно продовжується до настання обставин, передбачених у ст. 344 ЦКУ Це може тривати досить довго, і володілець весь час перебуватиме у подібному статусі. Більше того, право власності може взагалі не набутися, принаймні протягом як завгодно довгого часу: володіння до закінчення встановленого законом строку давності може перериватися, окупант - змінитися. Відтак починається новий набувальний строк і так може тривати нескінченно довго. При цьому володіння не забезпечене якимось правовим титулом. Але показово, що для того, аби все ж стати власником утримуваного майна і таким чином - учасником цивільного матеріального обороту, володільцеві, крім дотримання інших умов (відкритості, безперервності, тривалості володіння), необхідно мати статус bonafidesна момент заволодіння майном.

Особа, яка отримала судову відмову у витребуванні належної їй речі, не позбавлена статусу власника, хоча і не володіючого. У нього є правовий титул, але чи може суб'єкт отримати якийсь практичний резон з цього, реалізувавши його? Питання не таке вже й просте. Скажімо, власник може проявити самоуправство і самостійно відібрати майно у добросовісного давнісного володільця. Власне, за таких обставин він опиниться поза межами права і такі дії будуть незаконними. Але виникає питання, а яким чином давнісний володілець може захистити своє володіння, що було неправомірно припинене. Крім морального боку справи, коли суд повинен буде захищати незаконного окупанта проти реального власника, з'являється проблема правового обґрунтування подібної судової вимоги. Адже правило ч. 3 ст. 344 ЦКУ, яке видається досить прогресивним та адекватним, насправді стосується лише одного аспекту можливих ситуаційних питань - неправомірного вилучення майна його власником від особи, що свого часу набула повноважень давнісного володільця у разі своєчасного неповернення речі. Вказане правило безпосередньо не поширюється на випадки добросовісного заволодіння майном в порядку користування ним для давності. Автор вважає це значним недоліком чинного цивільного законодавства, який необхідно негайно усунути, надавши вказаному правилу загального, а не локального характеру при реалізації будь-яких механізмів давнісного набуття власності, але навіть цього наразі вже замало. На часі правове визначення цілої системи володільницького посесорного захисту.

На відміну від особи, що набуває право власності в момент незаконної окупації чужої речі за правилом ст. 330 ЦК України (добросовісний набувач), яка захищена проти власника та інших суб'єктів повноваженнями свого титулу, давнісний володілець формально не має захисту від них. Він лише здебільшого захищений від посягань таких же, як він сам осіб, що не мають права на цю річ, та й то, якщо надати узагальнюючого значення ч. 3 ст. 344 ЦК України, що далебі не очевидно (адже з формальної точки зору правило цієї статті про можливість судового захисту втраченого володіння на випадки добросовісного його набуття не поширюються, що, погодьтеся, за суттю є неправильним). При цьому кидається в очі важлива відмінність самого характеру захисту цих двох суб'єктів. Добросовісний набувач саме в силу отримання права власності від моменту передачі майна має правовий захист у петиторному віндикаційному процесі, де особа, що мала титул, але вже втратила його, будучи позивачем, не вправі відібрати річ. Такий наслідок настає саме з огляду на зміну належності титулу. Натомість добросовісний давнісний володілець adusucapionemможе отримати тільки захист від самоуправних дій не управнених на володіння осіб шляхом обману чи насильства або інших подібних вчинків. У той же час, добросовісність, як у момент заво- лодіння майном, так і протягом давнісного володіння, не є запорукою якогось захисту окупанта від віндикаційних вимог.

Отже, володілець навіть попри його добросовісність не в змозі протиставити її віндикаційним вимогам. Адже положення ст. 388 ЦКУ у плані встановлення добросовісності володільця не можуть розглядатися як визначення окупанта власником спірного майна. Наразі добра совість сама по собі не може бути запереченням проти віндикації, вона лише є кваліфікуючим чинником, який дозволяє за наявності їх застосувати інші аргументи - відсутність дефектів волі власника чи уповноваженого ним суб'єкта в момент передачі речі. Вирішальними якраз будуть саме вони. Інакше кажучи, законодавець надає bonafidesвластивості юридичного засобу активізації можливих заходів захисту учасника матеріального обороту що отримав майна за угодою з не уповноваженим набувачем, від віндикаційних вимог Таке співвідношення характеризує класичне положення речей, коли позивачем виступає без- спірний власник спірної речі, а відповідачем - володілець, який не має суб'єктивного права на неї.

Добросовісність є підставою для заперечень носія права лише у випадках, встановлених законом. Ці нормативні правила встановлюють, що стосовно особи, яка добросовісно отримала майно, що вибуло з володіння власника проти чи поза його волею, не застосовуються положення про обмеження віндикації. Належно та своєчасно пред'явлений власником позов про витребування речі від добросовісного володільця підлягає задоволенню. Так як дане майно може бути віндиковане, набувач не отримує права власності на нього у момент передачі і в силу припису ст. 330 ЦКУ Яке ж тоді значення має добросовісність в такій ситуації? Очевидно, що добра совість на момент окупації речі є кваліфікуючою однакою давнісного володільця, яка відповідно до вимог того ж таки закону дозволяє отримати право власності на чуже майно.

Як же в практичній площині реалізується дана ознака? Позаяк добросовісний володілець від початку утримання речі не знає про права іншої особи на це майно, він вважає себе власником і реалізує всі повноваження, що належать власнику. Але чи втрачається статус добросовісності, коли окупант з якоїсь причини дізнається про існування фактичного власника? З цього приводу у доктрині висловлена позиція, що добросовісний володілець чужої речі повинен перебувати у такому стані протягом усього перебігу давності, інакше набуття власності просто не відбудеться. Отже, коли добросовісний володілець якось дізнається про незаконність свого володіння, він стає недобросовісним [8, с. 485], і з цього моменту припиняється перебіг набувальної давності. Ситуація, коли володілець протягом всього набувального строку не знав про існування власника майна, є маловірогідною і нежиттєздатною. Адже особа, що добросовісно володіє чужим майном, не може не дізнатися про права на нього іншого суб'єкта, якщо останній, наприклад, пред'явив віндикаційний позов. Неможливо також уявити собі ситуацію, коли володілець, що не знає про існування власника (і, таким чином, вважає себе власником речі) згідно з вимогами ч. 4. ст. 344 ЦКУ звертається до суду з заявою про визнання за ним права власності на нерухоме майно за давністю володіння. Відтак, якщо застосовувати подібний юридичний підхід, можна дійти висновку, що особа, яка добросовісно (за наведеним визначенням) володіє чужим майном, після отримання інформації про його власника трансформується із добросовісного в недобросовісного володільця, що усуває можливість набуття майна у власність за давністю.

З подібною позицією автор не може погодитися. Права для початку перебігу набувальної давності повинні бути наявні лише на час набуття речі, в подальшому протягом набувального строку кваліфікуючого значення вона не має. Це дає можливість стверджувати про продовження перебігу набувальної давності і після того, як добросовісний набувач майна дізнається про неправомірність свого володіння. Добросовісний володілець не знає та не може знати про те, що його володіння на час окупації речі не спиралося на належний правовий титул. Той факт, що він в подальшому дізнався про особу віндикатора, не повинен впливати на його статут добросовісного суб'єкта. Позивач за віндика- ційним позовом вимагатиме від нього річ саме як від добросовісного набувача, попри те, що відповідач якийсь час тому дізнався про обгрунтованість таких вимог. Тож істотною ознакою набувача вважається та, що він не повинен усвідомлювати дефектність відчужувального правочину саме на момент окупації речі. Надалі особа може дізнатися про це різними способами, наприклад, від інших осіб чи із пред'явленого позову про витребування майна. Така обізнаність не змінить її статусу. Таким чином, аналіз реального положення добросовісної особи протягом давнісного володіння дозволяє дійти висновку про безумовну юридичну значимість існування bonafidesсаме на час набуття речі, а та обставина, що набувач дізнався про відсутність повноважень у відчужувача після отримання майна, не впливає на його права стосовно речі [9, с. 119].

Проведене дослідження дає можливість дійти висновку про складну правову природу набувальної давності як строку утримання чужого майна, закінчення якого вичерпує зміст суб'єктивного права володіння і призводить до виникнення власності. Існуюча неоднозначність у практичному застосуванні та тлумаченні такого елементу давнісного володіння, як добросовісність окупанта, призводить до різного правозастосування, а отже позбавляє відповідну норму закону (ст. 344 ЦКУ) правової визначеності. Для усунення таких негативних наслідків у Цивільному кодексі має бути зроблена конкретизація механізму набуття права власності в момент передачі речі добросовісному покупцеві від неповноважного продавця, а також відмежування цього правового механізму від того, що забезпечує дієвість індикаційного речового захисту права власності. У такий спосіб набуду юридичної визначеності і чіткості даних спосіб захисту, який наразі невиправдано змішується з вирішенням спору про право.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Новицкий И.Б. Римское право. Издание 6-е, стереотипное. М., 1997. 245 с.

2. Носов В.А. Механизм защиты права в обязательственных правоотношениях. Механизм защиты субъективных гражданских прав. Сборник научных трудов. Под ред. В.В. Бутнева. Ярославль : ЯрГУ, 1990. С. 47-52.

3. Гуйван П.Д. Набуття права власності за набувальною давністю та його відмінність від отримання власності при купівлі майна у неповноважного відчужувача. Приватне та публічне право. 2017. № 3. С. 41-44.

4. Маковій В.П. Набувальна давність у цивільному праві : автореф. дисканд. юрид. наук: Харків, 2007. 19 с.

5. Карлова Н.В., Михеева Л.Ю. Приобретательская давность и правила ее применения. М. : Палеотип, 2002. 96 с.

6. Сєвєрова Є.С. Набувальна давність у цивільному праві України: питання застосування за матеріалами судової практики. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 17. Ужгород 2011. С. 114-118.

7. Бекназар-Юзбашев Г.Т. Злоупотребление правом и принцип доброй совести в гражданском праве России и Германии. Дисс...канд. юрид. наук 12.00.03. М., 2010. 211 с.

8. Цивільне право України / Підручник. У 2-х кн.. За ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. К. : Юрінком Інтер, 2002. Книга I. 720 с.

9. Скловский К.И. Отношения собственника с незаконным владельцем и приобретательная давность. Хозяйство и право. 2001. № 5. С. 116-119.

Размещено на Allbest.ru