Рівність перед законом і судом у практиці Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рівність перед законом і судом у практиці Європейського суду з прав людини

In this article, we researched the European Court of Human Rights case law for the application of aspects of equality before the law and the court. Besides, it is separated categories of judicial disputes in terms of a researched issue. Furthermore, we analyzed the current legislation of Ukraine on the implementation of judgements and application of the case-law of the European Court of Human Rights.

We studied the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, particularly equality before the law and the court and processed judicial cases on this issue.

According to the position of the European Court of Human Rights, the principle of equality of parties to a trial - in the sense of "fair balance" between the parties - requires that each party is provided with a reasonable possibility to present a case in the conditions that do not put another party at a significant disadvantage.

There are considered the concepts of "principle of equality" and "procedural equality". We found that the principle of equality before the law and the court manifests the general principle of equality. However, in different legal systems - international law and national (domestic) - due to the peculiarities of the subject and nature of relations, this general principle is expressed in such special forms as the principle of sovereign equality in international law and the principle of equality of so-named subjects (citizens, legal entities) in domestic law.

The position of the Constitutional Court of Ukraine is also analyzed. Due to that, the fundamental of equality of all parties to a trial before the law and the court provides guarantees of access to justice and realization of the right for judicial protection enshrined in the first paragraph of Article 55 of the Constitution of Ukraine. This fundamental derives from the general principle of equality of citizens before the law, defined by the first paragraph of Article 24 of the Basic Law of Ukraine, and concerns, in particular, the sphere of justice.

Equality of all parties to a trial before the law and the court provides for a single legal regime that ensures the realization of their procedural rights.

In the end, we analyzed the official statistics of the judicial proceedings of the European Court of Human Rights for 2020.

Key words: equality, justice, court, law, principles of law.

Вступ

Сьогодення вимагає від України більш чіткої і тісної співпраці з міжнародним співтовариством. Зокрема на меті до членства України в Європейському Союзі є необхідність більш стрімкої імплементації та застосування Європейського законодавства в законодавство України з метою приведення до стандартів країн Європейського Союзу не тільки національне законодавство а й виконавчу, законодавчу та судову гілки влади, беручи за основу практику Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини на практиці застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод намагаючись всеосяжно застосувати її принципи у своїх рішеннях набагато ширше тлумачить та застосовує засаду рівності перед законом і судом аніж національні суди цю саму засаду, закріплену в основному законі.

Мета статті полягає у дослідженні застосування аспектів рівності перед законом і судом в практиці Європейського суду з прав людини.

Результати

У відповідності до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Також в статті 55 основного закону зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [1].

Отже на виконання положень Конституції України 23 лютого 2006 року Верховна Рада України приймає Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України [2].

Так 17 липня 1997 року Верховна рада України ратифікує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка була підписана від імені України 9 листопада 1995 року; та Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі. Однак ратифікація відбулась з деякими заявами та застереженнями:

Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Україна повністю визнає на своїй території дію статей 25 та 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо протоколів № 4 і № 7 до Конвенції.

Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту М" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого - лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43-1 і 142 зазначеного Кодексу.

Положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статтям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо дачі прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла[3].

З ратифікацією Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Україна взяла на себе низку зобов'язань захищати та дотримуватись прав людини. У зв'язку з цим необхідно більш широку увагу звернути саме на застосування на практиці як в Україні так і Європейському суді з прав людини принципу рівності перед законом і судом.

Так, принцип рівності перед законом і судом є проявом загального принципу рівності, який у різних системах права - міжнародно-правовій і національній (внутрішньодержавній) - зважаючи на особливості суб'єктного складу і характер відносин, виражається в таких особливих проявах, як принцип суверенної рівності у міжнародному праві та принцип рівності однойменних суб'єктів (громадян, юридичних осіб) у внутрішньодержавному праві.

Принцип юридичної рівності в найзагальнішому сенсі означає, що до однойменних суб'єктів не можуть застосовуватися будь-які розрізнення, винятки, обмеження чи переваги з огляду на певні їхні властивості. Юридичне розуміння, як зазначає Р.З. Лівшиц, передбачає рівність у правах, у процедурах, стартових можливостях, правилах гри, на відміну від економічної рівності, що вимагає рівності на фініші [4, 64-65].

Досліджуючи рівність необхідно звернути увагу і на процесуальний аспект цього поняття. У своєму рішенні Конституційний Суд України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 чітко зазначив, що: «Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав» [5].

Принцип рівності перед судом є основою сучасної концепції справедливого правосуддя. Для кожної людини у правовій державі насамперед важливо мати доступ до правосуддя і можливість вільно, швидко, безперешкодно реалізувати право на судовий захист незалежно від належності до певної соціальної групи або інших персональних характеристик особи [6, 178].

Європейський суд з прав людини досить часто посилається на принцип рівності перед законом і судом у своїх рішеннях, при тому, що засади рівності і змагальності у судовому процесі виведені ним із принципу верховенства права, якому підпорядкована вся Конвенція, та є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Рівність сторін у судовому процесі є важливим складовим елементом права на справедливий суд. У випадку порушення права на справедливий суд, яке передбачено у статті 6 Конвенції особи можуть звернутись до Європейського суду з прав людини з метою відновлення порушеного права.

За офіційною статистикою Україна знаходиться одна з перших серед європейських країн за кількістю скарг поданих проти неї до Європейського суду з прав людини. За 2020 рік станом на 31 грудня, проти України подано 10 400 скарг, що становить 16,8 % від загальної кількості поданих скарг до Європейського суду з прав людини та є третім покажчиком після Росії - 13 650 (22%), та

Туреччини - 11750 (19%), що на нашу думку свідчить про нагальну потребу приведення законодавства України до стандартів Європейського Союзу застосовуючи при цьому практику Європейського суду з прав людини, зокрема практику в справах щодо рівності перед законом і судом [7].

Вивчаючи судову практику щодо порушення рівності сторін нашу увагу привернули декілька судових справ, які ми розглянемо нижче.

Так в рішенні у справі «Leas v. Estonia» від 06 березня 2012 року, заява № 59577/08, зазначено, що у 2005 році було порушено кримінальну справу проти мера селища Йоханнеса Леаса. Його підозрювали у вимаганні хабара. Стверджувалося, що він запропонував підприємцю взяти участь у тендері на проведення робіт із реконструкції будівель і за 10% від суми операції забезпечити успішну участь компанії.

За дозволом прокурора та суду були проведені негласне візуальне спостереження, прослуховування та приховане спостереження за розмовами Леаса з підприємцем. Відео- та аудіозаписи, а також витяги стенограм розмов були додані до звіту.

Під час чергової зустрічі підприємця та мера було затримано. Останній заперечував проти усіх звинувачень, в той час як підприємець визнав себе винним.

У процесі досудового розслідування Леас неодноразово вимагав від органів прокуратури файли та записи проведених спостережень, але йому було відмовлено у доступі до інформації, зібраної у результаті негласних заходів, оскільки це могло зашкодити кримінальному провадженню або призвести до кримінального правопорушення. В кінцевому результаті стороні захисту так і не вдалося ознайомитися з такими записами.

По завершенню судового розгляду, відносно заявника було ухвалено обвинувальний вирок у вчиненні злочину з одержання неправомірної вигоди.

Посилаючись на статтю 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Леас поскаржився до Європейського суду з прав людини. Він убачав порушення принципу рівності сторін і відсутності належних засобів підготовки захисту у зв'язку із відсутністю доступу до матеріалів спостереження (нагляду).

У Страсбурзі нагадали, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні, включаючи елементи такого провадження, що відноситься до процедури, має бути змагальним і що між обвинуваченням та захистом має бути рівність сторін. Право на змагальний судовий процес у кримінальній справі означає, що і обвинувачення, і захист повинні мати можливість ознайомитись із матеріалами і прокоментувати зауваження та докази, подані іншою стороною. Крім того, пункт 1 статті 6 вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого [8].

У справах «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, п. 33, та «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 року, заява № 17748/91 п. 38, зазначено, що принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Принцип рівності був неодноразово застосований ЄСПЛ і у справах щодо України. Зокрема, у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява № 7460/03), рішення від 15 травня 2008 року, де зазначено:

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див., серед інших рішень та mutatis mutandis, «Кресс проти Франції» (Kress v. France), [GC], заява № 39594/98, п. 72, ECHR 2001-VI; «Ф.С.Б. проти Італії» (F.C.B. v. Italy) від 28 серпня 1991 року, серія A № 208-B, п. 33; «Т. проти Італії» (Т. v. Italy) від 12 жовтня 1992 року, серія A № 245-C, п. 26; та «Кайя проти Австрії» (Kaya v. Austria), заява № 54698/00, п. 28, від 8 червня 2006 року).

Суд зауважує, що під час розгляду адміністративної справи щодо заявника, останній відбував покарання за вироком суду у місцях позбавлення волі та не брав участі в адміністративному провадженні, незважаючи на те, що національні відповідні державні органи знали про становище заявника та місце, де він відбував покарання. У своєму рішенні національний суд зазначив, що заявника було повідомлено про судове засідання, проте документів, які б підтверджували отримання заявником такого повідомлення, немає. Навпаки, як вбачається з матеріалів справи, зокрема з листа Департаменту з питань виконання покарань до Секретаріату Урядового уповноваженого (див. пункт 10 рішення), доказів отримання у належний час заявником судових повісток чи повідомлень щодо цього провадження немає. Крім того, попри чітке питання Суду, Уряд не надав інформацію щодо практичної можливості заявника бути присутнім на судових засіданнях, зокрема за його власним клопотанням, з урахуванням того, що заявник відбував покарання за вироком суду за тяжкий злочин.

Також Суд звертає увагу на твердження заявника про те, що він не повинен був нести відповідальність за порушення митних правил, оскільки він знаходився у місцях позбавлення волі та не міг виконати своє зобов'язання щодо вивезення автомобіля. Національні органи влади не проаналізували ці обставини за власною ініціативою та не надали можливості заявнику порушити це питання. Замість цього національні органи перекваліфікували дії заявника на інше правопорушення - втрата майна, яке перебуває під митним контролем. Крім того, із наявних матеріалів справи не вбачається, що національні суди намагалися з'ясувати, що сталося з транспортним засобом або, що було б доречним за обставин справи, запитати у заявника, що сталось з автомобілем та про його місцезнаходження. Замість цього суд просто зазначив, що місцезнаходження транспортного засобу невідоме.

Суд вважає, що у провадженні, яке розглядається, важливі процесуальні гарантії були відсутні та що ці процесуальні недоліки, у світлі 27 обставин справи, були достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість провадження. Рішенням у цій справі було визначено, що відбулось порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [9].

Право на справедливий судовий розгляд досліджувалось у справі «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine, заява № 22750/02), рішення від 15 листопада 2007 року, де зазначено:

Суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (див. рішення «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija et Hiro Balani c. Espagne) від 9 грудня 1994, заява № 18390/91). Конвенція не гарантує захисту теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Артіко проти Італії» (Artico c. Italie), заява № 6694/74, від 13 травня 1980,). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (див. «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans c. France), заява № 34553/97, п. 33, від 21 березня 2000; «Донадзе проти Грузії» заява № 74644/01, пп. 32 та 35, від 7 березня 2006).

У даній справі заявнику довелося доводити в судах, що серветку було введено під час операції в Центрі-відповідачі та залишено в сечовому міхурі. Тому для вирішення справ такого типу медичний експертний висновок, безперечно, має вирішальне значення (див. «Огусто проти Франції» (Augusto c. France), заява № 71665/01, п. 50, від 11 січня 2007; «Мантованеллі проти Франції» (Mantovanelli c. France), заява № 21497/93 рішення від 18 березня 1997). У даній справі експертний висновок (див. пункт 19 рішення) чітко визначив дві умови для проведення операції на сечовому міхурі без застосування серветок. Також стосовно введення серветки в міхур висновок встановив баланс імовірностей, що свідчить на користь тверджень заявника. Зокрема, згідно з висновком, більш імовірним є те, що серветку було введено до сечового міхура під час операції; цю ймовірність можна виключати, лише якщо операція проводиться без застосування серветок; малоймовірно, що серветка потрапила до сечового міхура під час перев'язок вдома, за виключенням випадку, коли тампонування здійснено з тиском.

Суд зазначає, що у справі під час судового засідання було обговорено та медичними експертами та судами розглянуто дві версії введення серветки, а саме: операційним шляхом та шляхом перев'язок вдома. Суд зазначає, що експертний висновок встановив єдину умову введення серветки під час перев'язок: тампонування свища, здійсненого під значним тиском та за допомогою якогось предмета. Суд зазначає, що суд заслухав двох лікарів урологів, які лікували заявника в період між двома операціями (див. пункти 16- 18 рішення). Ці лікарі, описуючи процедуру перев'язування, не згадали про тампонування. Крім того, вони зазначили, що серветки, використовувані для перев'язок, загалом були у формі «панталонів». Проте серветка, знайдена в сечовому міхурі заявника, являла собою шматок складеної марлі. З цього приводу лікарі підкреслили, що серветка була з матеріалу, який використовувався під час хірургічних операцій.

Суд зазначає, що у своїх позовних заявах заявник чітко посилався на свідчення лікарів, пропонуючи суддям вирішити питання, чи мало місце тампонування сечового міхура під час перев'язок. Проте суди не задовольнили такі вимоги заявника, ні в будь-який інший спосіб не прокоментували свідчення лікарів. Проте, щодо «введення стороннього тіла в сечовий міхур заявника під час операції в Центрі...» суди обмежилися констатацією того, «що є інші засоби введення стороннього тіла в цей орган, навіть якщо вони є малоймовірними». Суд вважає, що судові рішення не містять жодного натяку на будь-яку перешкоду, яка заважала судам детальніше розглянути справу в напрямі, зазначеному заявником. Зокрема, суди не встановили, що експертний медичний висновок є неповним та не містить суттєвої інформації.

Суд вважає, що довід заявника стосовно відсутності тампонування, який базується на свідченнях лікарів-урологів, був якщо не вирішальним, то принаймні дуже вважливим для вирішення спору, та вимагав, таким чином, особливої та чіткої реакції судів. За відсутності будь-якої реакції на такий аргумент Суд вважає, що українські судові органи не забезпечили заявнику право на справедливий судовий розгляд в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції. У результаті розгляду цієї справи було визнано, що мало місце порушення цього положення [10].

європейський суд право рівність

Висновки

Таким чином можна констатувати, що рівність перед законом і судом в практиці Європейського суду з прав людини застосовується в різній категорії справ, що добре відображено в проаналізованих справах, в яких висвітлено застосування принципу рівності та принципу змагальності учасників судового процесу в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції.

Перспективним напрямком подальших досліджень є більш ґрунтовне вивчення рівності перед законом і судом у практиці застосування Європейського суду з прав людини, та подальші напрямки наукових досліджень у сфері застосування та імплементації практики в аспекті рівності перед законом і судом.

Список використаних джерел

1. Конституції України від 28 червня 1996 року.

2. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лютого 2006 року.

3. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 року.

4. Лившиц Р.З. Современная теория права. Краткий очерк. М.: Ин-т гос. и права РАН, 1992. С. 64 - 65.

5. Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012.

6. Городовенко В. Принцип рівності громадян перед законом і судом. Вісник Конституційного Суду України. 2012. № 1. С. 178.

7. European Court of Human Rights. Analysis of statistics 2020. January 2021.

8. Інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.

9. Справа «Надточій проти України» заява № 7460/03 (Nadtochiy v. Ukraine).

10. Справа «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine, заява № 22750/02)

Размещено на Allbest.ru