Багатомовність України: дискурс законодавчого регулювання

Ukrainian multilingualism: a discourse of the legislative regulation

This article examines language policy aspects in Ukraine, including regulatory control of language functioning in relation to the legal status: the languages of national minorities, the languages of ethnic minorities, and the languages of indigenous peoples. The author studied the interpretation of the concepts of national minority and ethnic minority in scientific works on philosophy and history. The author analyzes laws protecting language originality ofpersons belonging to the national and ethnic minorities in previous periods of the Ukrainian state's existence in terms of governing Ukrainian language law provisions regulating the functioning of indigenous and non-indigenous languages. Based on concrete evidence, the author shows that the language legislation aiming to integrate persons belonging to national and ethnic minorities into the society's life, can be applied to eliminate manipulations in politics in Ukraine, especially in Eastern Ukraine, Bukovyna, and the Zakarpattia Oblast (Transcarpathian region). A clear distinction between languages of persons belonging to national and ethnic minorities legislators and unambiguous formulation of a regional language concept is a key to the harmonic coexistence of persons belonging to national and ethnic minorities.

The author defines the impact of the Laws of Ukraine On the provision of the functioning of the Ukrainian language as an official language and On the indigenous peoples of Ukraine on the language situation in Ukraine and analyzes the specifics of key provision formulation of the regulatory documents. The author researched the legislation of the period of the Ukrainian Revolution of 1917-1920 and the possibilities of taking it into account in the process of law-making in the field of language policy in modern Ukraine. The analysis shows that factoring previous experience into the language policy basis with regard to the protection of national and ethnic minorities' rights allows for supporting the formation of democratic bases of the Ukrainian language functioning as the official language, consolidation of the Ukrainian society, and harmonic coexistence of languages in Ukraine.

Key words: language policy, language situation, language legislation, official language, minority languages.

Основна частина

Постановка проблеми. Для України мовне питання було протягом кількох попередніх століть і залишається дотепер вкрай дражливим, оскільки часто є предметом сепаратистських маніпуляцій, причиною розбрату українського суспільства. Злагоджене співіснування представників різних національностей та етносів можливе за умови розроблення й упровадження в життя суспільства комплексу мовних законів, одним з яких є Закон України Про забезпечення функціонування української мови як державної (2019). Утім, Україні бракує якісного законодавства, покликаного, з одного боку, забезпечити демократичні умови функціонування мов національних і етнічних меншин, а з другого - сприяти їх інтеграції до українськомовного публічного простору. Отже, на часі ґрунтовне вивчення українського правового простору в галузі мовних прав представників національних і етнічних меншин.

Аналіз досліджень. Наукове осмислення питань мовної політики в Україні є одним з пріоритетних напрямів соціолінгвістики. Усвідомлення того, що в Україні мова - один з найважливіших атрибутів державності, сприяло глибокому науковому аналізу різних аспектів мовної ситуації та мовної політики в Україні, зреалізованому в науковому доробку українських мовознавців (Масенко, 2004; Соколова, 2019; Бабій, 2021). Активно розробляються питання забезпечення мовних прав представників мовних меншин. Зокрема наукова лінгвістична спільнота пропонує виважені дослідження специфіки формування мовної політики України з урахуванням досвіду країн Європи (Ажнюк, 2021; Кулик, 2021; Дель Ґаудіо, 2014).

Мета статті - дослідити історичні документи та чинне законодавство України, що регулює функціонування мов з різними правовими статусами, підготувати теоретичне підґрунтя для напрацювання правових засад мовної політики України, покликаних гармонізувати співіснування мов з різними правовими статусами, зокрема мов національних і етнічних меншин, кримськотатарської як мови корінного народу України та української як мови титульної нації.

Виклад основного матеріалу. Україна має давні традиції унормування мовного питання. Знаковим з погляду внормування статусу мов є період Української революції 1917-1920 рр. Соціально-політичні обставини в Україні початку ХХ ст. зумовлювали настільки часту зміну влади, що вона не встигала кодифікувати й запроваджувати свої норми. Так, у проєкті Конституції Української держави гетьмана П. Скоропадського 1918 року, йшлося про надання українській мові статусу державної (Доценко, 2010: 194): «7. Громадяне У.Д. рівні у всіх правах. Уродження, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привилеів. Державною мовою єсть мова українська. Державною церквою єсть церква православна» (Ейхель - ман, 1921). Директорія Української Народної Республіки комплексно підходила до питання мовної політики, усвідомлюючи її вагу в забезпеченні суспільного ладу й спокою нової держави. Тому 1920 р. були підготовлені кілька варіантів проєктів Основного Закону, один із яких заслуговує пильної уваги, оскільки ним розмежовано юридичний статус поширених в Україні мов. Ідеться про Проєкт Конституції (Основних Державних Законів) Української Народньої Республіки О. Ейхельмана. Цей документ традиційно для того періоду визнає українську мову державною, наголошуючи на обов'язковості її використання у справочинстві та судочинстві: «Державною мовою в У.Н.Р. є мова українська. Всі письменні заяви, що подаються в установи У.Н.Р., викладаються українською мовою. Коли хто з громадян звертається до установи з словесною заявою і не може викласти її українською мовою, то повинен мати свого перекладача. Судові установи в судовім процесі дають підсудному, свідкам та (компетентним) знаючим особам (експертам), що не уміють говорити по українські, державного перекладача, що складає відповідну присягу. Видатки, що зроблені для винагороди перекладача, зараховуються до судових видатків і покладаються на сторони встановленим порядком» (Ейхельман, 1921). Проєктом Конституції Української Народньої Республіки О. Ейхельмана також закріплені права представників національних меншин безперешкодно використовувати рідну мову, проте із заувагою, що «на теріторії У.Н.Р. не дозволяється робити жодних перешкод для заховання і розвитку культури національних меншостей у всіх напрямках, що не загрожують державній цілости У.Н.Р.» (там само). Чітко окреслено місце різних мов у школі: «В школах, що удержуються коштами національних меншостей, обов'язково повинно провадитись навчання українській мові, як шкільній дисципліні, а також навчання українознавству (історії, географії, статистики та природознавства України) в обсягові, що буде визначений для відповідних шкіл Ф.-Д. Законом» (там само). Особливо цікавою для сучасного законотворця мала б стати норма цього документа, згідно з якою використання української мови на велелюдних зборах повинне було виконувати функцію забезпечення правопорядку, за чим зобов'язана була стежити державна міліція: «Коли на зборах всіх зазначених нижче в §§ 334-336 товариств та Союзів мають бути виголошені промови або публічні діскусії не українською мовою, то відповідальні розпорядчики повинні повідомити про це державну міліцію за п'ять діб на перед. Коли з чинників міліції ніхто не знає тої мови, на якій виголошуватимуться промови чи провадимуться діскусії на зборах, то міліція має право не дозволити таких зборів, пояснивши причини» (там само). Так уряд УНР убезпечував молоду державу від чужоземних провокацій. Утім попри фундаментальність, незаангажованість, юридичну досконалість розробленого О. Ейхельманом Проєкту Конституції (Основних Державних Законів) Української Народної Республіки, цей документ так і не набув чинності, проте він цілком заслуговує на увагу сучасних українських нормотворців.

За відсутності спеціального нормативного акта, який би врегульовував статус мов представників національних та етнічних меншин, а також регіональних мов, перелік таких меншин наведений у Законі України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ухваленому Верховною Радою України 2003 року. Статтею2 цього документа визначено, що «положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської». Ухвалений з другого разу, цей нормативний акт і визначені українським законодавством положення Хартії, що застосовуються до названих мов, були цілком зорієнтовані на розширення сфер використання російської мови. Задеклароване положення про те, що «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії», суперечить реальному ставленню держави до української мови протягом тривалого часу від моменту поновлення незалежності України 30 років тому. Проте з ратифікацією Хартії в Україні пов'язано чимало проблем через неоднозначне тлумачення положень документа. Зумовлено це, зокрема, й тим, що «термінологія Хартії недостатньо чітка навіть в оригінальній її версії. Документ має назву «European Charter for Regional or Minority Languages», проте доволі часто йдеться про «regional and [!] minority languages» у документах самої Ради Європи. Тому не дивно, що деякі держави-учасниці вирішили диференціювати ці мови: з одного боку - регіональні мови, а з другого - міноритарні мови, натомість інші держави-учасниці сприймають ці обидва поняття недиференційовано» (Мозер, 2019: 19). Слушною видається думка І. Бурковського про те, що Хартія має репутацію документа, який «не може бути втіленим у реальність. І це зумовлено не тільки й навіть не стільки недоопрацюванням Хартії, а насамперед недосконалістю державно-територіального устрою країн Європи (інших частин світу наразі не торкаємося), що його найголовнішим ідеологічно-правовим обґрунтуванням є Заключний акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські угоди) 1975 року» (Бурков - ський, 2019: 360-361).

Отже, розмитість визначень ключових понять Хартії та закону, яким її ратифіковано в Україні, призвела до порушення питання про необхідність перегляду положень Хартії щодо їх відповідності Закону Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов меншин і мовного законодавства України в цілому. Відповідно до норм аналізованого закону про ратифікацію Хартії однакового правового статусу набули національні мови, які є державними у країнах, де відповідні нації є титульними (білоруська, болгарська, грецька, молдовська, німецька, польська, російська, румунська, словацька, угорська); кримськотатарська - мова корінного етносу України; гагаузька - мова етносу, який не має власної держави, значна частина українських представників якого живе в Бесарабії. Неоднозначною видається ситуація з виокремленням з-поміж меншин, на які поширена дія Хартії, - єврейської, адже в жодному документі не йдеться про те, яка саме мова має отримувати державну підтримку в Україні, - їдиш (мова східноєвропейських євреїв, яка не є офіційною мовою держави Ізраїль, якою проте створені визначні твори єврейської культури, що стали надбанням України й усього світу) чи іврит (державна мова в Ізраїлі), а можливо, й обидві ці мови. Зауважмо, що в цьому законі не йдеться і про ромську мову, попри значну чисельність ромів в Україні. З усього видно, що укладачі мовних законів не надто переймалися долею мов і титульної нації, і національних та етнічних меншин України, орієнтувався на розширення сфер використання російської мови. Натомість держава має дбати про пріоритетні державницькі засади у формуванні мовної політики, які б згуртовували громадян України різних національностей, а не ділили суспільство на «русскоязичних» і українськомовних.

Урегулювання питань мовної політики має відбуватися шляхом уточнення чинних законодавчих регламентацій з урахуванням усіх аспектів мовної, культурної і політичної взаємодії представників титульної нації та національних / етнічних меншин. Так, Польща й Україна як держави - сусіди визнали право національних меншин одна одної на захист їхніх мов у встановленому законом порядку. Слід зауважити, що Польща всіляко сприяє розширенню сфер функціонування української мови на своїй території. Утім відсутність системних дій з боку української влади, на жаль, призвели до загострення стосунків між державами наприкінці 2021 року, коли представники польської амбасади в Україні заявили про «несприятливий» для поляків закон про мову. Ця проблема не нова, вона була актуалізована з 2017 року, коли набула чинності норма статті 7 Закону України Про освіту (2017), відповідно до якої «особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою». Навчання представників національних меншин у середній та старшій школі здійснюється державною мовою, а рідну мову вони мають право вивчати «в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства». Ця норма закону, як ніяка інша, важлива для України, оскільки саме завдяки їй молодь усіх національностей та етносів отримує можливість інтегруватися в життя українського суспільства, здобути освіту й роботу в Україні. Проте слід ураховувати, що польська національна меншина, на відміну від, наприклад, румунської чи угорської, є найбільш українськомовною, що засвідчив останній офіційний перепис населення, який відбувся ще у 2001 році, коли 71% поляків визнали рідною мовою українську (для порівняння: українську визнали рідною 3,9% росіян). З огляду на це й на постійну підтримку українськомовної освіти в Польщі, на вжиті заходи щодо активного використання української мови в публічному просторі Польщі, варто було б продовжити помірковану й продуману позицію попередньої влади щодо цього питання і врегулювати його на дипломатичному рівні шляхом укладання двосторонніх договорів, як це було зроблено 17 жовтня 2017 р., коли «міністр освіти і науки України Лілія Гриневич та міністр національної освіти Республіки Польща Анна Залевська заявили про намір підписати декларацію, в якій будуть прописані основні напрями імплементації мовної статті закону «Про освіту» для українських шкіл, в яких навчання здійснюється польською мовою» (Стець, 2017). Зокрема ексміністр Лілія Гриневич зазначила: «Підписання спільної декларації з Польщею вкотре засвідчує нашу готовність консультуватися з іноземними колегами щодо нового Закону «Про освіту». Ми з самого початку декларували готовність виписати логіку імплементації статті у двосторонніх документах між країнами» (Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України, 2017).

Інакше ситуація складається з угорською та румунською меншинами, які не настільки інтегровані в життя українського суспільства, як поляки. Румуни, які компактно живуть у Герцаївському, Глибоцькому й Сторожинецькому районах Чернівецької області, та угорці Берегівського району Закарпаття майже одностайно визнають рідною свою національну мову (румуни - 91,9%, угорці - 95% за переписом 2001 р.), і в цьому не було б нічого загрозливого для цілісності України, якби представники цих меншин визнавали українську мову як державну, а отже, обов'язкову для вивчення та використання в публічних сферах життя суспільства. Попри напружену ситуацію з оволодіння етнічними румунами української мови, уряди й дипломатичні корпуси обох країн принаймні намагалися в 2017 році це питання врегулювати. Результатом таких перемовин мав стати протокол про співробітництво між міністерствами освіти на 2017-2020 рр., який передбачав би взаємні гарантії мовних прав нацменшин. Окрім того, в Бухаресті обіцяли стипендії для найкращих учнів румунськомовних шкіл та фінансування підготовки вчителів. Основні принципи документа, який так і не набув чинності, озвучив ексочільник Міністерства закордонних справ України П. Клімкін: «Всі громадяни

України повинні мати добрі знання української, без чого у кожного немає можливості реалізувати своє майбутнє і розуміти свою країну. Це означає, що ряд предметів, наприклад історія України, теорія держави і права, за визначенням мають викладатися українською» (Ерман, 2018).

За переписом 2001 р. лише 49,1% угорців володіють українською. На державному рівні не діє стратегія інтеграції регіону до життя українського суспільства, натомість Угорщина потужно фінансує проугорські сектори суспільно-політичного, культурного, економічного життя регіону (засобами масової інформації активно поширюються дописи про те, що Уряд Угорщини виділив 2,5 мільярди форинтів (понад 7.500.000 євро) на широкомасштабну програму підтримки угорської культури на Закарпатті), а Берегівщина й Виноградівщина дедалі активніше заявляють про сепаратистські настрої, зокрема про Притисянську угорську автономію або принаймні про Притисянський угорський виборчий округ на Закарпатті на виборах Президента України 2019 р. Натомість Україна поки не має задекларованих адекватних заходів упливу на ситуацію. Тим часом регіон, потужно фінансований з урядового фонду Бетлена Габора, втрачає будь-який інтерес до життя українського суспільства. Голова Демократичної спілки угорців України Ласло Зубанич так прокоментував це в розмові з журналістами Радіо Свобода: «Наприклад, сільська сім'я, яка має здібну дитину, може вона запише її в Берегівський інститут, бо там не треба платити - адже угорська держава повністю оплачує. А тут, наприклад, в (українському - ред.) державному вищому навчальному закладі треба платити. Куди ж людина піде? І річка буде текти туди, де краще» (Єгошина, 2021). Наслідком цього є цілковита мадяризація, відсутність бажання інтегруватися до українського суспільства. Очевидно, таку ситуацію потрібно виправляти, і одним з варіантів її поліпшення є створення освітніх закладів інноваційного типу, де учні, представники національних та етнічних спільнот, навчалися б українською та рідною мовами, що, як зауважує Г. Шумицька, «може бути компромісним варіантом у ситуації, що склалася навколо Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» і висновків стосовно нього Венеціанської комісії. Для цього слід працювати і над створенням багатомовних підручників. Наразі концепція такого підручника в Україні, над якою працює робоча група, до котрої від Закарпатської області входить Г.В. Шумицька, готова до етапу громадського обговорення» (Шумицька, 2021: 14).

З-поміж мов сусідніх держав єдина, якій загрожує зникнення, - це білоруська, особливо зараз, в умовах фактичної окупації території Білорусі Російською Федерацією. Саме щодо білоруської мови актуальним є положення Хартії про мови меншин. Але держава Білорусь, офіційною мовою якої стала російська, ніколи не порушувала питання про мовні права білорусів в Україні.

Особливого правового статусу набувають мови народів, які мають власні національні держави, не є сусідами Польщі та України, але здавна і здебільшого компактно живуть на території. Феномен таких національно-мовних утворень досить цікавий, і держава має враховувати його під час формування мовної політики, адже жива розмовна мова таких діаспор відрізняється від літературної мови тих країн, де вони є національними. Наприклад, слід диференціювати болгарську національну літературну мову та мову болгарської національної меншини Одещини. Очевидно, що засобом національної самоідентифікації українських болгар буде той живомовний варіант, який через відсутність постійного контакту з материнською мовою відрізнятиметься від болгарської літературної. Натомість вивчатимуть у закладах освіти, використовуватимуть у місцевих ЗМІ саме літературну мову Болгарії. Схожу ситуацію маємо і з мовами українських вірмен, греків, євреїв, німців.

Специфічного статусу в Україні набула ромська спільнота, «створення належних умов для захисту та інтеграції в українське суспільство» якої визначене спеціальним документом - Стратегією захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року (2013), схваленою Указом Президента України від 8 квітня 2013 р. №201/2013. Як бачимо з назви, його дія мала припинитися два роки тому, проте на офіційному сайті Верховної Ради України він позначений як чинний. Слід визнати, що цей нормативний акт складений настільки якісно, що пролонгація його була б зовсім не зайвою, звичайно, за умови, що ця стратегія є дієвою і до неї будуть додані положення, які стосувалися б ромської мови. У ньому вперше в українському законодавстві йдеться про інтеграцію представників національної меншини в українське суспільство, а також урахована історія ромів, причини їхньої соціальної поведінки: «Інтеграція в українське суспільство ромської національної меншини на сьогодні є соціально значущим питанням». Законом урахована кількість ромів у різних регіонах України, а також основні проблеми цієї спільноти. Щоправда, жодного слова про ромську мову в аналізованому нормативному акті немає, попри те, що з-поміж документів, які стали «правовою основою для розроблення і реалізації цієї Стратегії», згадується Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Ромська мова потребує уваги і лінгвістів, і освітян, і політиків, які мали б урахувати традиції ромської писемності, розвинути їх і зберегти. Заслуговує на увагу українських філологів Корпус циганської мови, до якого увійшли тексти, що вийшли друком в СРСР протягом 1920-1930-х рр. Утім зрозуміло, що більш важливою проблемою інтеграції ромів в українське суспільство є не створення мовного корпусу, а залучення цього народу до освітнього процесу, до активної участі в житті українського суспільства.

Подібною в контексті регламентації мовних прав видається ситуація з гагаузами, які разом із кримськими татарами та караїмами є носіями тюркської мови. Мовні й етнічні права гагаузів не затверджені спеціальними нормативними актами, але цей народ докладає зусиль, щоб зберегти свою національну самобутність. Зокрема в грудні 2016 р. в Одесі відкрилася перша в Україні школа з вивчення гагаузької мови, про що керівник одеської обласної організації Союзу гагаузів України А. Булгару повідомив: «Це наша соціальна ініціатива, над якою ми працювали не один місяць. Я глибоко переконаний в тому, що кожна дитина повинна знати свою рідну мову, культуру та історію свого народу, саме тому ми і вирішили створити гагаузьку школу» (Степанченко, 2016).

Чи не найдосконалішим з погляду врахування всіх аспектів мовної політики України є Закон України Про корінні народи України, ухвалений Верховною Радою 01.07.2021. Цим нормативним актом задекларовано, зокрема, культурні, освітні, інформаційні, мовні права корінних народів, якими визнано кримських татар, караїмів і кримчаків. Статтею 4 аналізованого закону гарантується право на правовий захист від будь-яких дій, спрямованих на примусову інтеграцію у будь-якій формі, усупереч європейській традиції визнання основоположним принципом співіснування представників різних національних і етнічних спільнот суспільну та громадянську інтеграцію, під якою, наприклад, у Польщі розуміють діяльність для покращення важливих аспектів суспільного життя осіб, що належать до меншини, зокрема, умов життя та доступу до системи освіти, ринку праці, системи соціального страхування, а також охорони здоров'я. Застосування мов корінних народів у сфері освіти визначають Закон України Про освіту (2017) та спеціальні закони в цій галузі. У законі зауважено, що «корінні народи України мають право створювати свої заклади освіти або співпрацювати із закладами освіти усіх форм власності з метою забезпечення вивчення мови, історії, культури відповідного корінного народу та навчання мовою відповідного корінного народу». Показовим є положення частини 4 аналізованої статті Закону України Про корінні народи (2021), згідно з яким «держава гарантує дослідження, збереження та розвиток мов корінних народів України, що перебувають під загрозою зникнення». Реалізація таких положень, безперечно, сприятиме гармонізації життя кримських татар, караїмів і кримчаків в українському суспільстві.

Висновки. Реалізацію мовних прав численних та малопредставлених груп національних і етнічних меншин забезпечуєть в Україні ратифіковані документи Ради Європи та низка вітчизняних нормативно-правових актів. Проте їх ґрунтовний аналіз засвідчив недосконалість і несистемність українського мовного законодавства, тому залишається нагальною потреба в напрацюванні комплексу мовних законів, де були б ураховані проблеми, окреслені в нашій розвідці, як-от: відсутність диференційованого підходу до статусу мов, які є національними в державах, що дбають про права представників їхніх діаспор в Україні (наприклад, Польща, Німеччина тощо), та мов, які перебувають під загрозою зникнення з європейської мовної мапи: гагаузької, кримськотатарської, білоруської. Водночас потребує чіткого визначення статус російської мови в Україні як мови країни-агресора.

У чинних нормативно-правових документах, що регулюють засади мовної політики, поігноровано необхідність урахування специфіки єврейських мов - їдишу та івриту - в українському мовному просторі, а також захисту і сприяння вивчанню та використанню ромської мови, незважаючи на те, що ромська національна спільнота в Україні досить численна. Відсутність належного нормативного регулювання мовного питання на рівні національного законодавства зумовлює конфлікти на міждержавному рівні та є постійним подразником суспільного спокою в Україні. Задля подолання окреслених проблем Україні варто взяти до уваги описані в публікації вітчизняний досвід мовного законотворення 20-х рр. ХХ ст.

Список використаних джерел

мовний політика законодавство меншина

1. Ажнюк Б.М. Мовна політика: Україна і світ. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2021.

2. Бабій І. Мовна політика незалежної України. Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. 2021. 45 (1), 101-106.

3. Бурковський І. Проблема етнічних меншин та їхніх мов у Європі: проблема-анахронізм? Мовне законодавство і мовна політика: Україна, Європа, світ. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2019. С. 359-373.

4. Дель Ґаудіо С. Міжмовні відношення та мовні права в Україні та Італії: порівняльний аналіз. Мовні права в сучасному світі. Ужгород, 2014. С. 107-118.

5. Доценко О. Історія мови українського справочинства. Київ: Альфа Реклама, 2010.

6. Ерман Г Як Україні та Румунії вирішити мовну суперечку. ВВС Україна. 12.01.2018. https://www.bbc.com/ ukrainian/features-42664117

7. Ейхельман О. Проєкт Конституції - основних державних законів - Української Народньої Республіки. Київ - Тернів: Видавництво С.УД., 1921. https://elib.nlu.org.ua/object.html? id=9367

8. Єгошина В. «Орбан. Гроші. Закарпаття». Як угорський уряд вкладає мільярди в регіон і нарощує вплив в Україні (розслідування). Радіо Свобода.https://www.radiosvoboda. Org/a/skhemy-orban-hroshi-zakarpattya/ 31345424.html

9. Корпус цыганского языка. http://web-corpora.net/RomaniCorpus/ search/? interface_language=ru

10. Кулик В. Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України. Київ: Дух і Літера, 2021.

11. Масенко Л.Т. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. Київ: КМ Академія, 2004.

12. Марасюк С. Дослідження взаємозв'язку категорій «етнос», «нація», «держава» в контексті процесів державотворення. Актуальні проблеми державного управління, 1 (31), 2008. С. 45-51.

13. Мозер М. Ще раз про «Європейську хартію регіональних або міноритарних мов» в Україні. Мовне законодавство і мовна політика: Україна, Європа, світ, Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2019. С. 15-25.

14. Про забезпечення функціонування української мови як державної: 25.04.2019 (закон) №2704-VIII (Укр.). Доступ за https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2704-19#Text

15. Про корінні народи України: 01.07.2021 (закон) №1616-IX (Укр.). Доступ за https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1616-IX#Text

16. Про освіту: 05.09.2017 (закон) №2145-VIII (Укр.). Доступ за https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/2145-19#Text

17. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: 15.05.2003 (закон) №802-IV (Укр.). Доступ за https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/802-15#Text

18. Соколова С.О. Перші підсумки міжнародного проєкту: досвід і здобутки. Українська мова, 3, 2019. С. 52-66.

19. Степанченко О. Гагаузи України сьогодні і вчора. Іслам в Україні. (19.12.2016). https://islam.in.ua/ua/istoriya/ gagauzy-ukrayiny-sogodni-i-vchora

20. Стець А. Україна і Польща підписали угоду щодо мови навчання нацменшин. ZAXID.NET. (23.10.2017). https://zaxid.net/ukrayina_i_polshha_pidpisali_ugodu_shhodo_movi_navchannya_natsmenshin_n1439669

21. Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року: 08.04.2013 (стратегія) №201/2013 (Укр.). Доступ за https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/201/2013# Text

22. Україна та Польща підписали декларацію щодо логіки імплементації мовної статті Закону «Про освіту». Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України. (25.10.2017). https://www.mon.gov.ua

23. Шумицька Г.В. Українська мова в полілінгвальному просторі Закарпаття. Українська мова, 2021. 1 (77), С. 3-19.

References