Перша медична допомога ураженим в умовах надзвичайної ситуації

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ЛЮДИНИ ВІД НЕБЕЗПЕЧНИХ ФАКТОРІВ У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ МИРНОГО ТА ВОЄННОГО ЧАСІВ

Захист населення у надзвичайних ситуаціях -- це комплекс заходів, що проводяться з метою недопущення або максимального зниження ступеня впливу на людей уражаючих факторів.

Одним з найважливіших принципів захисту населення у надзвичайних ситуаціях є застосування засобів індивідуального захисту від небезпечних, шкідливих й уражаючих факторів, підтримка їх у готовності для використання, організація та здійснення евакуації населення з небезпечних зон, використання засобів колективного захисту населенням.

Основними способами захисту населення у надзвичайних ситуаціях є:

укриття людей у захисних спорудах;

використання засобів індивідуального та медичного захисту;

розосередження та евакуація населення з небезпечної зони.

1.1 Засоби колективного захисту населення

До засобів колективного захисту населення належать захисні споруди: сховища, протирадіаційні та простіші укриття. Схови- ща -- це захисні споруди герметичного типу, що захищають від усіх уражаючих факторів, що виникають під час НС мирного та воєнного часу. Люди, які укриваються у сховищах, не використовують засобів індивідуального захисту.

Протирадіаційні укриття -- це споруди, призначені для захисту людей від іонізуючого випромінювання, зараження їх радіоактивними речовинами, краплями НХР та аерозолями біологічних засобів.

Укриття простішого типу -- це щілини, траншеї, землянки. Їх зведення не вимагає багато часу, але вони можуть ефективно захищати людей від багатьох уражаючих факторів.

Захисні споруди класифікують за призначенням, місцем розташування, часом зведення, захисними властивостям, місткістю.

За призначенням захисні споруди поділяють на загальні й спеціальні. Перші використовуються населенням або персоналом; другі -- обладнуються для розміщення органів управління, систем оповіщення та зв'язку, лікувальних закладів.

За місцем розташування захисні споруди поділяють на вбудовані та окремо розташовані. Вбудовані захисні споруди обладнують у підвальних і цокольних поверхах будинків. Окремо розташовані захисні споруди створюють поза будівлями.

За часом будівництва захисні споруди поділяються на збудовані завчасно (це капітальні сховища з довговічних пожежобезпечних матеріалів) і такі, що зроблені нашвидкоруч. Останні споруджуються в особливий період у разі загрози виникнення надзвичайної ситуації, при цьому застосовують зазвичай підручні матеріали.

Згідно із захисним властивостям сховища поділяють на п'ять класів. Зауважимо, що ці властивості визначаються здатністю конструкції споруд витримувати певну величину надлишкового тиску повітряної ударної хвилі ядерного вибуху.

За місткістю сховища поділяють на малі (на 600 людей), середні (600--2000 осіб) і великі, розраховані більш як на 2000 людей.

До захисних властивостей сховищ пред'являють певні вимоги, зокрема, суворе дотримання виконання правил будівництва та експлуатації. Тільки в цьому разі захисні споруди можуть бути застосовані за своїм прямим призначенням. Назвемо ці вимоги:

сховища мають забезпечувати надійний захист від усіх уражаючих факторів НС;

конструкції, що використовуються під час їх будівництва, не повинні втрачати свої механічні властивості в умовах дії високих температур;

сховища повинні бути відповідно обладнані для перебування в них людей -- не менше двох діб;

перекриття має забезпечувати розрахункову кратність ослаблення іонізуючого випромінювання;

простіші укриття створюють таким чином, щоб вони могли захистити людей від світлового випромінювання, проникаючої радіації та дії повітряної ударної хвилі ядерного вибуху.

1.2 Засоби індивідуального захисту населення

Засоби індивідуального захисту (ЗІЗ) людини призначені для захисту її шкіри, обличчя, очей та органів дихання від дії радіоактивних, отруйних речовин і біологічних засобів (РР, ОР і БЗ), а також для профілактики та зниження тяжкості ураження організму.

Відповідно до цього, засоби індивідуального захисту класифікують за призначенням на засоби захисту шкіри, очей, органів дихання та медичні засоби захисту.

Залежно від принципу дії, усі ЗІЗ поділяють на ізолюючі, що цілком ізолюють людину від факторів навколишнього середовища, й фільтруючі, які поглинають з повітря шкідливі домішки. За способами виготовлення ЗІЗ поділяють на промислові (виготовлені заздалегідь) і підручні (виготовлені населенням з підручних матеріалів).

До засобів захисту органів дихання належать фільтруючі засоби:

протигази цивільні (ГП-5, ГП-7), загальновійськові РШ-4, ПМГ-2, ПМК), дитячі (ДП-6, ДП-6М, ПДФ-Ш);

респіратори для дорослих Р-2, для дітей Р-2Д, промислові РПГ-67, РУ-60м, «Лепесток».

найпростіші засоби захисту -- ватно-марлеві пов'язки, протипилові тканинні маски.

Ізолюючими засобами захисту є ИП-4, ИП-5, КИП-5, КИП-7 та ін.

Засоби захисту шкіри призначені для захисту відкритих ділянок тіла, одягу, взуття від зараження РР, ОР і БЗ.

Фільтруючий засіб захисту шкіри -- це захисний фільтруючий одяг -- ЗФО-58 -- бавовняний комбінезон, просякнутим хемосорбованими хімічними речовинами.

З цією самою метою можуть застосовуватися підручні засоби -- звичайний повсякденний одяг (спортивні костюми, плащі, рукавиці, чоботи). Щоб підвищити захисні властивості одягу, його заздалегідь просочують мильно-олійною емульсією (для приготування емульсії беруть брусок господарського мила, подрібнюють його на тертці й розчиняють у 0,5 л теплої рослинної олії).

Як ізолюючі засоби захисту шкіри застосовують загальновійськовий захисний комплект ОЗК і легкий ізолюючий костюм Л-1, які виготовляються з прогумованої тканини. Ними оснащують формування, що ліквідують наслідки НС.

1.3 Засоби медичного захисту

Засоби медичного захисту призначені для профілактики або зменшення впливу уражаючих факторів надзвичайних ситуацій, а також надання першої медичної допомоги потерпілим. До них належать радіозахисні засоби, антидоти (протиотрути), антибактеріальні препарати, засоби часткової санітарної обробки.

У цьому посібнику автори не ставлять за мету дати докладну характеристику зазначених засобів. Добором необхідних препаратів, поясненням населенню правил їх прийому займаються спеціальні підрозділи медичної служби. Ми ж наводимо лише їх перелік і даємо найпростішу класифікацію.

Радіозахисні засоби -- це препарати, що сприяють підвищенню опірності організму дії іонізуючих променів. Їх поділяють на такі групи:

засоби профілактики ураження у разі зовнішнього опромінення (радіопротектори);

засоби ослаблення первинної реакції організму на опромінення (переважно протиблювотні засоби);

засоби профілактики радіаційного ураження РР, що потрапили в організм (препарати, які сприяють якнайшвидшому виведенню РР з організму);

засобу профілактики ураження шкіри у разі забруднення її РР (засоби часткової санітарної обробки).

Антидотами (протиотрутами) називають речовини чи препарати, що сприяють руйнуванню або нейтралізації ОР. Їх поділяють на неспецифічні (адсорбенти) та специфічні, що діють вибірково щодо певних отрут.

Протибактеріальні засоби вживають у мить застосування чи погрози застосування біологічних засобів. Їх поділяють на засоби специфічної та неспецифічної профілактики.

Засоби неспецифічної профілактики застосовують під час погрози зараження довколишнього середовища бактеріальними засобами чи після неї, якщо вид збудника невідомий. До них належать антибіотики, інтерферони. З миті визначення хвороби проводять специфічну профілактику препаратами, для яких достеменно відома чутливість певного виду збудника.

До табельних засобів медичного захисту належать: аптечка індивідуальна, у комплект якої входять засобу первинної профілактики шоку, а також антидоти, радіопротектори та антибактеріальні засоби; індивідуальний протихімічний пакет різних модифікацій, призначений для часткової санітарної обробки; пакет перев'язний індивідуальний.

Санітарна обробка -- це комплекс заходів щодо часткового чи повного видалення з поверхні шкіри й слизових оболонок РР, ОР і БЗ. Розрізняють часткову й повну санітарну обробку.

Часткову санітарну обробку проводять в осередку ураження як само- і взаємодопомогу з використанням індивідуального протихімічного пакета.

Повну санітарну обробку проводять після виходу з осередку ураження, вона полягає у митті усього тіла водою із застосуванням миючих засобів. Повна спеціальна обробка передбачає обов'язкову зміну одягу.

2. ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА УРАЖЕНИМ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИТУАЦІЇ

Протікання хвороби людини, яка отримала будь-яке ушкодження в побуті, під час стихійного лиха, виробничих аварій, терористичних актів залежить від своєчасного і грамотного надання першої медичної допомоги.

Сучасні форми участі громадськості й усього населення в наданні першої медичної допомоги в мирний і воєнний часи зародилися давно й були випробувані ще М. І. Пироговим. Однак вона може бути ефективною тільки тоді, коли той, хто надає допомогу діє свідомо, володіє елементарними медичними знаннями й прийомами. У зв'язку з цим доцільно дати коротку медичну характеристику відповідних станів ураженого.

2.1 Принципи надання першої медичної допомоги у разі травм і нещасних випадків

медичний допомога травма кровотеча опік

Завдання першої медичної допомоги полягає в тому, щоб найпростішими заходами врятувати життя потерпілого, зменшити його страждання, попередити розвиток можливих ускладнень, полегшити його стан і попередити розвиток тяжкого захворювання.

Перша медична допомога може бути надана безпосередньо на місці нещасного випадку самим постраждалим (самодопомога), його товаришем (взаємодопомога), санітарними дружинами. Заходами першої медичної допомоги є: тимчасова зупинка кровотечі, накладання стерильної пов'язки на рану чи опікову поверхню, штучне дихання й непрямий масаж серця, введення антидотів, антибіотиків та болезаспокійливих (у разі шоку) препаратів, гасіння палаючого одягу, транспортна іммобілізація, зігрівання, укриття від спеки й холоду, надягання на постраждалого протигазу, видалення його із зараженої території, часткова санітарна обробка.

Якомога швидше надання першої медичної допомоги має вирішальне значення для порятунку людини. У разі сильної кровотечі, ураження електричним струмом, утоплення, припинення серцевої діяльності й ядухи та у інших випадках перша медична допомога повинна надаватися негайно. Якщо першої медичної допомоги потребує одночасно велика кількість потерпілих, то визначають терміновість і черговість її надання. Передусім допомогу надають дітям і тим людям, яким безпосередньо загрожує смерть.

Починаючи надавати першу медичну допомогу за комбінованого ураження, передусім визначають послідовність окремих її прийомів.

Спершу виконують ті прийоми, від яких залежить збереження життя постраждалого, чи ті, без яких неможливо виконати наступні прийоми першої медичної допомоги. Так, у разі відкритого перелому стегна й наявності артеріальної кровотечі спершу зупиняють небезпечну для життя кровотечу, далі на рану накладають стерильну пов'язку й тільки потім приступають до іммобілізації кінцівки: накладають шину, використовуючи підручні засоби, щоб досягти нерухомості при переломі.

Усі прийоми першої медичної допомоги слід виконувати дбайливо й обережно. Грубі втручання можуть зашкодити потерпілому й погіршити його стан. Якщо першу медичну допомогу робить не один, а двоє чи кілька людей, то треба діяти злагоджено. У цьому разі один з тих, хто надає допомогу, повинен керувати виконанням усіх прийомів першої медичної допомоги.

Під час надання першої медичної допомоги використовують табельні й підручні засоби. Табельними засобами надання першої медичної допомоги є перев'язочний матеріал: бинти, перев'язочні медичні пакети, великі й малі стерильні пов'язки та серветки, вата тощо Для зупинки кровотечі застосовують кровоспинні джути -- стрічкові й трубчасті, а для проведення іммобілізації -- спеціальні шини -- фанерні, сходові, сітчасті тощо. Під час надання першої медичної допомоги використовують деякі медикаменти -- розчин йоду спиртовий 5 % у ампулах чи флакона, 1--2 %-вий спиртовий розчин брильянтового зеленого у флаконі, валідол у пігулках, настоянка валеріани, нашатирний спирт в ампулах, гідрокарбонат натрію (сода харчова) у порошку, вазелін тощо. Для особистої профілактики уражень радіоактивними, отруйними речовинами й бактеріальними засобами використовують аптечку індивідуальну.

Табельними засобами забезпечують санітарні дружини й санітарних інструкторів. Комплектуються аптечки першої допомоги на будівельних і виробничих ділянках, у цехах, на фермах і в бригадах, у навчальних закладах і установах, місцях організованого відпочинку населення. Аптечками повинні бути забезпечені транспортні засоби, на яких перевозять людей, зокрема й особисті автомобілі.

Підручними засобами надання першої медичної допомоги можуть бути: під час накладання пов'язок -- чисте простирадло, сорочка, тканини (краще некольорові); для зупинки кровотечі -- замість джута пасок або пояс, закручена тканина; у разі переломів замість шин -- смужки твердого картону, фанери, дошки тощо.

2.2 Поняття про рани, класифікація ран та їх ускладнення

Раною називають ушкодження, яке характеризується порушенням цілісності шкірних покривів, слизових оболонок, а іноді й глибоких тканин і супроводжуються болем, кровотечею зяянням.

Рани можуть бути вогнепальними, різаними, рубаними, колотими, забитими, роздавленими, рваними, а також від укусів. Вогнепальні рани виникають у результаті кульового чи осколкового поранення. Вони можуть бути наскрізними, коли маються вхідні і вихідні раневі отвори, сліпими, коли куля чи осколок застряють у тканинах, і дотичними, за яких куля чи осколок, пролітаючи по дотичній, ушкоджує шкіру й м'які тканини, не застрягаючи в них. Різані й колоті рани мають малу зону ушкодження, рівні краї, стінки рани зберігають життєздатність, сильно кровоточать, менше інфікуються. Колоті проникаючі рани за невеликої зони ушкодження шкіри чи слизової оболонки можуть бути значної глибини й становити велику небезпеку через можливість ушкодження внутрішніх органів і занесення в них інфекції, внаслідок чого можуть виникнути перитоніт і сепсис. Рубані рани мають неоднакову глибину, супроводжуються забиттям і роздушенням м'яких тканин. Забиті, рвані й роздавлені рани характеризуються складною формою, нерівними краями, просоченням крові, омертвінням тканин на значних ділянках, у них створюються сприятливі умови для розвитку інфекції. Рвані рани виникають у разі грубого механічного впливу, часто супроводжуються відшаруванням шкіри, ушкодженням сухожиль, м'язів і судин, сильно забруднюються. Рани від укусів завжди інфіковані слиною тварини.

Усі рани, крім операційних, вважаються первинно інфікованими. Мікроби у рану потрапляють разом з предметом, яким поранено потерпілого, землею, шматками одягу, з повітря, а також унаслідок дотику до неї руками. Мікроби можуть спричинити нагноєння рани й такі ускладнення, як бешихове запалення. Найнебезпечнішим є потрапляння в рану мікробів, що розвиваються у разі відсутності повітря й викликають анаеробну інфекцію (газову гангрену). Іншим небезпечним ускладненням ран є їх зараження збудником правця. З метою профілактики правця за будь-яких поранень, що супроводжуються забрудненням, особливо землею, а також у разі роздушення тканин пораненому вводять очищений протиправцевий анатоксин або протиправцеву сироватку.

Засобом профілактики зараження ран є якнайшвидше накладення на неї асептичної пов'язки, що захищає рану від подальшого проникнення мікробів.

Рани можуть бути поверхневими чи проникаючими в порожнину черепа, грудної клітини, черевну порожнину. Найнебезпечнішими є проникаючі поранення.

Проникаючі поранення грудей часто супроводжуються ушкодженням легень, що спричиняє кровохаркання, кровотечу в порожнину плеври й підшкірну емфізему. Серед проникаючих поранень грудей розрізняють поранення із закритим, відкритим і клапанним пневмотораксом: повітря під час поранення проникає в плевральну порожнину через рану у грудній стінці чи бронхах легенів. Нерідко повітря входить у порожнину плеври у мить поранення й відразу ж припиняється внаслідок зсуву м'яких тканин. Так виникає закритий пневмоторакс. У разі потрапляння невеликої кількості повітря в плевральну порожнину відбувається швидке його розсмоктування.

Проникаючі поранення грудей з відкритим пневмотораксом характеризуються тим, що повітря під час вдиху всмоктується через рану у плевральну порожнину, а під час видиху виходить з неї назовні. У поранених у грудях з відкритим пневмотораксом зазвичай виникають явища дихальної та серцево-судинний недостатності, різкої гіпоксії (кисневого голодування). Ядуха, кашель і біль у грудях погіршують стан потерпілого.

Найнебезпечнішим є клапанний пневмоторакс, за якого повітря під час вдиху всмоктується в плевральну порожнину, а під час видиху не виходить з неї. Повітря в плевральну порожнину може надходити через рану грудної стінки -- цей стан називається зовнішнім пневмотораксом -- чи через рану бронхів -- цей стан називається внутрішнім пневмотораксом. Повітря, що надійшло в плевральну порожнину через рану у грудній стінці, може проникати в підшкірну клітковину, викликаючи утворення підшкірної емфіземи.

Проникаючі поранення живота можуть бути з ушкодженням і без ушкодження внутрішніх органів: печінки, шлунка, кишечника, нирок тощо, з їх випадінням з черевної порожнини чи без нього. Ознаками проникаючих поранень живота, крім рани, є наявність розлитих болів у животі, напруження м'язів черевної стінки, здуття живота, спрага, сухість у роті. Ушкодження внутрішніх органів черевної порожнини може бути й за відсутності рани у разі закритих травм.

2.3 Види кровотеч та їх характеристика

Кровотечі є найнебезпечнішим ускладненням ран, вони безпосередньо загрожують життю людини. Під кровотечею розуміють вихід крові з ушкоджених кровоносних судин. Вона може бути первинною, що виникає відразу після ушкодження судин, вторинною, що з'являється через певний час.

Залежно від характеру ушкоджених судин розрізняють артеріальні, венозні, капілярні й паренхіматозні кровотечі.

Найнебезпечнішою є артеріальна кровотеча, за якої організм дуже швидко може втратити значну кількість крові. Ознаками артеріальної кровотечі є яскраво червоний колір крові та її витікання пульсуючим струменем. Венозна кровотеча, на відміну від артеріальної, характеризується безупинним витіканням крові, яка має темно-червоний колір, при цьому явного струменя не буває. Капілярна кровотеча виникає у разі ушкодження дрібних судин шкіри, підшкірної клітковини й м'язів. За капілярної кровотечі кровоточить уся поверхня рани. Паренхіматозна кровотеча виникає у разі ушкодження внутрішніх органів: печінки, селезінки, нирок, легенів. Вона завжди небезпечна для життя.

Кровотечі можуть бути зовнішні й внутрішні. У разі зовнішньої кровотечі кров виходить через рани шкірних покривів і видимих слизових оболонок або з порожнин.

При внутрішній кровотечі кров виливається в тканини, органи чи порожнини, це називається крововиливом. Під час крововиливу в тканини кров просочує їх, утворює припухлості, як називають інфільтратами, чи синцями. Якщо кров просочує тканини нерівномірно й внаслідок цього утворюється обмежена порожнина, наповнена кров'ю, то це називається гематомою. Швидка втрата 1--2 л крові, особливо під час важких комбінованих уражень, може призвести до смерті.

2.4 Перша медична допомога у разі поранень

Профілактика ускладнень ран. Будь-яка, навіть найменша рана, загрожує життю постраждалого. Вона може стати джерелом зараження різними мікробами, а деякі рани супроводжуються сильними кровотечами. Основною метою профілактики ускладнень є щонайшвидше накладення на рану стерильної пов'язки, дотримання правил асептики й антисептики, зупинка кровотечі.

Поняття про асептику й антисептику. Асептика -- це сукупність заходів, спрямованих на попередження потрапляння мікробів у рану. Таким чином, асептика є методом профілактики інфікування рани. Вона досягається завдяки суворому дотриманню основного правила -- усе, що торкається до рани, має бути стерильним. Не можна торкатися до рани руками, видаляти з неї дрібні уламки предметів, клаптики тканини, використовувати для перев'язування нестерильний матеріал.

Антисептикою називається система заходів, спрямованих на зменшення кількості мікробів та їх знищення у рані. Розрізняють механічну, фізичну, хімічну й біологічну антисептику. Механічна антисептика -- це первинна хірургічна обробка ран. Фізична антисептика -- це застосування таких методів, за яких у рані створюються несприятливі умови для виживання мікробів -- це висушування рани, її дренажування й відтік виділень з рани. Згубно діє на мікроби сонячне світло й штучне ультрафіолетове опромінювання. Хімічна антисептика ґрунтується на застосуванні різних лікарських засобів з протимікробною дією. Ці речовини називають антисептичними. Найширше застосовують такі антисептики, як йод, етиловий спирт, розчини хлораміну, риванолу, перманганату калію тощо. Антисептики можуть складатися з кількох речовин, наприклад мазь Вишневського. До біологічних антисептиків належать антибіотики, які використовують для профілактики й лікування інфекцій.

Способи асептики й антисептики доповнюють один одного в боротьбі з інфекційним зараженням ран.

Поняття про пов'язку й перев'язку. Види пов'язок, правила їх накладення. Пов'язка -- це перев'язочний матеріал, яким закривають рани. Процес накладення пов'язки на рани називають перев'язкою.

Пов'язка складається з двох частин: внутрішньої, яка прилягає до рани, й зовнішньої, що закріплює й утримує пов'язку на рані. Внутрішня частина пов'язки повинна бути стерильною. Пов'язку, яку накладають першою, називають первинною стерильною.

Під час накладення пов'язки необхідно намагатися не завдати людині зайвого болю. Бинт слід тримати у правій руці, а лівою утримувати пов'язку й розгладжувати бинт. Бинт розгортають, не відриваючись від пов'язки, ліворуч -- праворуч, кожним наступним ходом перекриваючи попередній наполовину. Пов'язку накладають не надто туго (крім випадків, коли потрібна спеціальна туга пов'язка), щоб не порушити кровообіг, і не дуже слабко, щоб вона не сповзала з рани. Перш ніж накласти первинну пов'язку, потрібно відкрити рану, не забруднюючи її та не завдаючи болю потерпілому. Верхній одяг залежно від характеру рани, погодних і місцевих умов знімають або розрізають. Спершу знімають одяг з того боку, який не ушкоджений, а вже потім -- з того, де є рана. Холодної пори року, щоб уникнути охолодження та в екстрених випадках надання першої медичної допомоги потерпілим у важкому стані, одяг розрізають навколо рани. Не можна відривати від рани одяг, що прилип, його треба обережно видалити за допомогою пінцета й потім накласти пов'язку. Надягають знятий одяг у зворотному порядку.

Перев'язувальний матеріал і правила користування ним. Як перев'язувальний матеріал застосовують марлю, вату, білу й сіру, лігнін, косинки. Перев'язувальний матеріал має бути гігроскопічним, добре усмоктувати з рани кров і гній, швидко висихати після прання, легко стерилізуватися. З марлі виробляють табельні перев'язувальні засоби: пакети перев'язувальні медичні, бинти стерильні й нестерильні різних розмірів, серветки стерильні великі й малі, пов'язки стерильні великі й малі. В операційних і перев'язних з марлі та серветок роблять марлеві тампони, смужки, які використовують під час перев'язок та операцій.

Промисловість випускає чотири типи пакетів перев'язочних медичних: індивідуальні, звичайні, першої допомоги з однією та першої допомоги з двома подушечками.

Пакет перев'язувальний індивідуальний складається з двох ватно-марлевих подушечок розміром 32 х 17,5 см, бинта завширшки 10 см і завдовжки 7 м. Одна подушечка пришита на кінці бинта, а інша -- вільно по ньому пересувається. Подушечки й бинт пакета стерильні, загорнуті в пергаментний папір. Зовнішній чохол пакета зроблений із прогумованої тканини. Таке подвійне упакування перев'язувального матеріалу надійно забезпечує його стерильність. У пакет вкладається шпилька. На чохлі вказані правила користування пакетом.

Під час накладення пов'язки пакет беруть у ліву руку, правою рукою по надрізу розкривають зовнішній чохол й виймають внутрішнє упакування. Попередньо вийнявши шпильку, знімають паперову обгортку і розгортають перев'язувальний матеріал, не торкаючись руками внутрішньої поверхні подушечок, тобто тієї, яка буде прикладатися до рани. Під час надання допомоги можна братися руками тільки за прошиту кольоровими нитками поверхню подушечок. Подушечку прибинтовують бинтом, а її кінець закріплюють шпилькою. У разі наскрізних поранень рухому подушечку переміщують уздовж бинта на потрібну відстань, що дає змогу закрити вхідний і вихідний отвори рани. Зовнішній чохол пакета, внутрішня поверхня якого стерильна, використовують для накладення герметичних пов'язок.

Пакет звичайний, на відміну від пакета перев'язочного індивідуального, упаковують у зовнішню пергаментну оболонку й обклеюються бандероллю з пергаменту.

Пакети першої допомоги з однією й двома подушечками упаковують у пергаментну внутрішню й зовнішню оболонки.

До кожного пакета додають рекомендацію щодо його розкриття й застосування.

Бинт -- це смужка марлі в скачаному вигляді. Скачану частину бинта називають голівкою, вільний кінець -- початком бинта. Бинти стерильні упаковані герметично в пергаментний папір або поліетиленовий пакет.

Серветки стерильні -- це складені в кілька шарів чотирикутні шматки марлі, упаковані герметично в пергаментний папір (20 шт. в упаковці). Розміри великих серветок 70--68 см, маленьких -- 68--35 см.

Пов'язка стерильна маленька складається з бинта завширшки 14 см і завдовжки 7 м та однієї ватно-марлевої подушечки розміром 56 х 29 см, що пришита до кінця бинта. Пов'язка стерильна велика має подушечку розміром 65 х 45 см, до якої пришиті шість фіксуючих тасьомок. Пов'язку використовують для великих ран та опіків.

Вату стерильну випускають в упаковках по 25 і 50 г, а вату нестерильну -- в упаковках по 50 і 250 г; застосовують під час накладення на рану тугих пов'язок. Компресну (сіру) вату використовують для виготовлення м'яких прокладок у разі накладення шин або компресів. Бавовняну вату можна замінити лігніном; тобто ватою, що виробляється з деревини.

Косиночні пов'язки накладають на голову, груди, плечовий, ліктьовий, колінний, гомілковостопний суглоби, на кисть, стопу, промежину. Якщо косинки нестерильні, то спершу на раневу поверхню накладають стерильні бинти чи серветки, які потім фіксують косинкою.

У разі відсутності табельних перев'язних засобів використовують підручні засоби. Особливо зручні пов'язки за Маштафаровим. Їх накладають, використовуючи смужки тканини (з простирадла, сорочки тощо) різного розміру, кінці яких надрізають, щоб одержати тасьму. Спершу на рани накладають стерильний бинт й серветку (за необхідності й вату), а потім смужкою тканини із зав'язками закріплюють пов'язку (рис. 5.1).

Клеолові та клейкопластерні пов'язки накладають зазвичай на невеликі рани. Рани закривають стерильним матеріалом, закріплюючи смужками пластиру. Накладаючи клейову пов'язку, шкіру навколо рани змазують клеолом, дають йому підсохнути, а потім на рани кладуть стерильний матеріал і закривають розправленою марлевою серветкою, приклеюючи її краї до змазаної шкіри.

Рис. 1. Пов'язка за Маштафаровим з підручних засобів:

а -- на спину; б -- на стегно; в -- на стопу

На травмовану голову можуть накладатися різні типи бинтових пов'язок, пов'язок з використанням косинок, стерильних серветок і липкого пластиру. Вибір типу пов'язки залежить від розташування й характеру рани.

На рани волосистої частини голови накладають «пов'язку-чепчик» (рис. 5.2), яку закріплюють смужкою бинта за нижню щелепу. Готують бинтами розміром до 1 м і накладають серединою зверху стерильної серветки, що закриває рану на тімені, кінці його спускають вертикально вниз перед вухами й натягують. Навколо голови роблять круговий закріплюючий хід (1), потім, дійшовши до зав'язки, бинт обертають навколо її та ведуть навкоси на потилицю (3). Чергуючи ходи бинта через потилицю й чоло (2--12), щоразу направляють його більш вертикально, закриваючи всю волосисту частину голови. Після цього двома-трьома круговими ходами зміцнюють пов'язку. Кінці зав'язки зав'язують бантом під підборіддям.

Рис. 2. Пов'язка-чепчик на голову

У разі поранення шиї, гортані чи потилиці накладають хрестоподібну пов'язку (рис. 5.3). Круговими ходами бинт спочатку фіксують навколо голови (1--2), а потім вище й за лівим вухом його спускають у косому напрямку вниз на шию (3). Далі бинт йде вздовж правої бічної поверхні шиї, закриває її передню поверхню й повертається на потилицю (4), проходить вище правого й лівого вух, повторює зроблені ходи. Пов'язку закріплюють ходами бинта навколо голови.

Якщо рани голови великі й розташовані ближче до обличчя, доцільно накладати пов'язку у вигляді «вуздечки» (рис. 5.4).

Рис. 3. Хрестоподібна пов'язка на потилиці



Рис. 4. Пов'язка на голову у вигляді «вуздечки»

Після двох-трьох закріпляючих кругових ходів через чоло (1) бинт ведуть по потилиці (2) на шию й підборіддя, роблять кілька вертикальних ходів (3--5) через підборіддя й тім'я, потім з-під підборіддя бинт йде по потилиці (6). Щоб закрити шию, гортань і підборіддя, пов'язку накладають, як показано на рис. 5.4. На ніс, чоло й підборіддя накладають пращевидну пов'язку (рис. 5.5). Під пов'язку на раневу поверхню підкладають стерильну серветку чи бинт. Накладати пов'язку на одне око починають із закріпляючого ходу навколо голови. Далі бинт ведуть з потилиці під праве вухо на праве око, під ліве вухо чи на ліве око. Потім ходи бинта чергують: один -- через око, другий -- навколо голови. Пов'язка на два ока складається зі сполучення двох пов'язок, що накладаються на ліве й праве око.

Рис. 5. Пращевидна пов'язка:

а -- на ніс; б -- на чоло; в -- на підборіддя



Рис. 6. Пов'язка на груди:

а -- спіральна; б -- хрестоподібна

На груди накладають спіральну чи хрестоподібну пов'язку. Для спіральної пов'язки (рис. 5.6 а) відривають бинт завдовжки близько 1,5 м, накладають його на здорове надпліччя й залишають висіти косо на грудях. Бинтом, починаючи знизу зі спини, спіральними ходами (2--9) бинтують грудну клітину. Вільно висячі кінці бинта зв'язують.

Хрестоподібну пов'язку на груди (рис. 5.6 б) накладають знизу круговими, фіксуючими двома-трьома ходами бинта (1--2), далі зі спини праворуч на ліве надпліччя (3), яке фіксують круговим ходом (4), знизу через праве надпліччя (5), знову навколо грудної клітини. Кінець бинта останнього кругового ходу закріплюють шпилькою.

У разі проникаючих поранень грудної клітини (пневмотораксі) на рану накладають внутрішню стерильну поверхневу прогумовану оболонку, а на неї -- стерильні подушечки пакета перев'язувального індивідуального й туго забинтовують. Якщо пакета немає, герметичну пов'язку можна накладати, використавши лейкопластир, як показано на рис. 5.7.

Смужки пластиру, починаючи на 1--2 см вище рани, черепицеподібно приклеюють до шкіри, закриваючи у такий спосіб усю раневу поверхню. На пластир накладають стерильну серветку або стерильний бинт у 3--4 шари, далі шар вати й туго забинтовують.

Рис. 7. Накладення пов'язки з лейкопластиру у разі відкритого пневмотораксу

Особливо небезпечними є поранення, що супроводжуються пневмотораксом зі значною кровотечею. У таких випадках накласти герметичну пов'язку за допомогою лейкопластиру зазвичай не вдається. Найдоцільнішим тут є перекриття рани повітронепроникним матеріалом (клейонкою, целофаном) і накладання пов'язки з шаром вати чи марлі. Транспортувати такого потерпілого треба на санітарних носилках у сидячому положенні.

Якщо у потерпілого великі опіки голови чи грудей, найдоцільнішою є косиночна пов'язка. Опікову поверхню закривають стерильними серветками, які фіксують косинками.

Що стосується травм живота, то найнебезпечнішими для життя потерпілого є проникаючі поранення, адже з рани можуть випадати внутрішні органи, петлі кишок і сальник, спричиняючи значну кровотечу.

Якщо у потерпілого випадають внутрішні органи, їх у жодному разі не можна вправляти в черевну порожнину. Рану слід закрити стерильною серветкою чи стерильним бинтом навколо нутрощів, що випали. На серветку треба покласти м'яке ватно-марлеве кільце й забинтувати не дуже туго. Потерпілому з проникаючим пораненням живота не можна давати пити, а лише змочувати губи водою. На верхню частину живота накладають стерильну пов'язку, бинтування проводять послідовними круговими ходами знизу вгору.

Рис. 8. Колосоподібна пов'язка на нижню частину живота (а) й пахвину (б)

Невеликі непроникаючі рани живота, фурункули закривають наклейкою, використовуючи клей або лейкопластир.

Рис. 9. Пов'язки:

а -- спіральна на палець; б -- хрестоподібна на кисть; в -- спіральна на ліктьовий суглоб

На нижній частині живота спіральна пов'язка сповзає, тому тут доцільна колосна пов'язка на живіт і пахвину (рис. 5.8, а, б). Її починають накладати з кругових ходів навколо живота (1--3), потім роблять хід бинта із зовнішнього боку стегна (4), переходять навколо нього (5) із зовнішнього боку (6) й далі знову роблять кругові ходи навколо живота (7). Якщо опіки живота великі, накладаються косиночні пов'язки.

На верхні кінцівки зазвичай накладають спіральні, колосоподібні та хрестоподібні пов'язки.

Рис. 10. Пов'язка на плечовий суглоб

Спіральну пов'язку на палець (рис. 5.9 а) починають ходом навколо зап'ястя (1), далі бинт ведуть по тильному боку кисті до нігтьової фаланги (2) й роблять спіральні ходи бинта від кінця до основи (3--6) і зворотним ходом по тильному боку кисті (7). Закріплюють бинт на зап'ясті (8--9).

Якщо ушкоджені долоня чи тильна поверхня кисті, накладають хрестоподібну пов'язку, починаючи з фіксуючого ходу на зап'ясті (1), а далі з тильного боку кисті на долоню, як показано на рис. 5.9, б.

На плече й передпліччя накладають спіральні пов'язки, бинтуючи знизу вгору, періодично перегинаючи бинт. Пов'язку на ліктьовий суглоб (рис. 5.9 в) накладають, починаючи двома-трьома ходами (1--3) бинта через ліктьову ямку й далі спіральними ходами, поперемінно чергуючи їх на передпліччі (4, 5, 8, 9, 12) й плечі (6, 7, 10, 11, 13) з перехрещуванням у ліктьовій ямці.

Пов'язку на плечовий суглоб (рис. 5.10) накладають, починаючи з неушкодженого боку з пахової западини й по грудях (1), далі із зовнішньої поверхні ушкодженого плеча ззаду через пахову западину на плече (2), по спині через здорову пахову западину на груди (3) і повторюють ходи бинта, поки не закриють суглоб, потім закріплюють кінець бинта на грудях шпилькою.

На куксу передпліччя чи плеча після зупинки кровотечі накладають косиночну пов'язку. Під косинку на раневу поверхню кладуть стерильну серветку й шар вати й туго фіксують косинкою.

Рани в ділянці промежини незрідка супроводжуються ушкодженням органів малого тазу, кровоносних судин, нервових закінчень і статевих органів. У разі ушкодження сечостатевих органів, рани інфікуються сечею, а у разі ушкодження прямої кишки -- каловими масами. Не виключені й такі травми, які супроводжуються переломами кісток тазу, що може спричинити шок. Тому постраждалому проводять протишокові заходи, накладають на рани стерильні пов'язки й у разі необхідності іммобілізують.

На рани в ділянці промежини накладають Т-подібну бинтову пов'язку чи пов'язку за допомогою косинки. Спершу рану закривають стерильною серветкою, а зверху кладуть шар вати. Т-подібну пов'язку накладають навколо талії за допомогою пояса, який роблять з бинта. До пояса прикріплюються всі ходи бинта, що проходять через промежину.

Простіше накладати пов'язку з використанням косинки, усі три кінці якої зв'язують в одному вузлі й міцно фіксують пов'язкою (рис. 5.11).

Пов'язки на нижні кінцівки в ділянці стопи й гомілки накладають після того, як їх звільнять від взуття.

Пов'язку на п'яту (рис. 5.12) накладають першим ходом бинта через найбільш виступаючу її частину (1), далі почергово вище (2) й нижче (3) першого ходу бинта, а для їх фіксації роблять косі (4) й восьмиподібні (5) ходи.

На гомілковостопний суглоб накладають восьмиподібну пов'язку (рис. 5.12). Перший фіксуючий хід бинта роблять вище щиколотки (7), далі вниз на підошву (2) і навколо стопи (3), потім бинт ведуть тильною поверхнею стопи (4) вище щиколотки й повертають (5) знову на стопу, далі на щиколотку (6) й закріплюють кінець бинта круговими ходами (7 і 8) вище щиколотки. На гомілку й стегно накладають спіральні пов'язки так само, як на передпліччя й плече.

Пов'язку на колінний суглоб накладають, починаючи з кругового ходу через надколінну чашечку, промежину, а потім ходи бинта поперемінно ведуть нижче й вище, перехрещуючи у підколінній ямці.

Рис. 11. Косиночна пов'язка на промежину

Рис.12. Пов'язка на п'яту

У разі травматичної ампутації нижньої кінцівки насамперед зупиняють кровотечу, накладаючи джут або закрутку, а потім, ввівши постраждалому знеболюючий засіб, закривають куксу пов'язкою. На рану кладуть ватно-марлеву подушечку, яку фіксують поперемінно круговими й повздовжніми ходами бинта на куксі.

Після накладання пов'язок на рани слід провести транспортну іммобілізацію постраждалого. Холодної пори року пошкоджену кінцівку необхідно загорнути ковдрою.

Рис. 13. Восьмиподібна пов'язка на гомілковостопний суглоб

2.5 Перша медична допомога у разі кровотеч

Залежно від виду кровотечі (артеріальна, венозна, капілярна) й наявних під час надання першої медичної допомоги засобів здійснюють тимчасову чи остаточну її зупинку.

Щоб тимчасово зупинити найнебезпечнішу для життя зовнішню артеріальну кровотечу, накладають джут або закрутку, фіксуючи кінцівку в положенні щонайбільшого згинання, притискаючи артерію вище місця її ушкодження пальцями. Зауважимо, що сонну артерію притискають нижче рани. Пальцеве притискання артерій -- найдоступніший і швидкий спосіб тимчасової зупинки артеріальної кровотечі. Артерії притискають у місцях, де вони проходять поблизу кісти чи над нею.

У разі кровотечі з ран голови скроневу артерію притискають великим пальцем до скроневої кісти перед вушною раковиною, а нижню челюсну артерію -- великим пальцем до кута нижньої щелепи, якщо рана розташована на обличчі.

Загальну сонну артерію притискають до хребців на передній поверхні шиї збоку від гортані. Потім накладають тугу пов'язку, під яку на ушкоджену артерію підкладають щільний валик, зроблений з бинта, серветок або вати.

Підключичну артерію притискають до першого ребра в ямці над ключицею, якщо рани, що кровоточать, знаходяться поблизу плечового суглоба, верхньої третини плеча або в паховій западині.

Якщо рани розташовані в ділянці середньої чи нижньої третини плеча, то плечову артерію притискають до голівки плечової кістки, при цьому, спираючись великим пальцем на верхню поверхню плечового суглоба, а іншими -- здавлюючи артерію.

Плечову артерію притискають до плечової кістки з внутрішнього боку плеча збоку від двоголового м'яза.

Променеву артерію притискають до підлягаючої кістки біля зап'ястку, ближче до великого пальця.

Якщо ушкоджено стегнову артерію в середній і нижній її третині, її притискають біля пахвини до лобкової кістки, натискаючи на неї кулаком. У разі артеріальної кровотечі з рани, розташованої на гомілці стопи, підколінну артерію притискають у підколінній ямці. Для цього великі пальці кладуть на передню поверхню колінного суглоба, а іншими притискають артерію до кістки.

На стопі слід притиснути підлягаючі до кісток артерії тильного боку стопи, потім накласти на стопу тугу пов'язку, а якщо артеріальна кровотеча надто сильна, гомілку слід перетягнути джутом. Виконавши пальцеве притискання судини, треба швидко накласти, де це можливо, джут чи закрутку й стерильну пов'язку на рану.

Накладення джута (закрутки) -- основний спосіб тимчасової зупинки кровотечі у разі ушкодження великих артеріальних судин кінцівок. Джут накладають на стегно, гомілку, плече й передпліччя вище місця кровотечі, ближче до рани, на одяг чи м'яку підкладку з бинта, щоб не прищикнути шкіру. Джутом перетягують доволі сильно, щоб зупинити кровотечу. Але занадто сильного здавлювання тканин можуть травмуватися нервові стовбури кінцівки. Якщо джут накладено недостатньо туго, артеріальна кровотеча посилюється, бо здавлюються тільки вени, якими здійснюється відтік крові з кінцівки. Відсутність пульсації на периферичній судині свідчить про правильність накладення джута.

Рис. 14. Шприц-тюбик: а -- загальний вигляд:

1 -- корпус, 2 -- капсула з голкою, 3 -- захисний ковпачок, б -- використання: 1 -- проколювання мембрани в корпусі поворотом капсули до упору, 2 -- знімання ковпачка з голки, 3 -- положення під час введення голки у тканини

Обов'язково слід вказати дату, годину і хвилину накладення джута, підклавши записку під джут так, щоб її було добре видно. Кінцівку, перетягнуту джутом, тепло вкривають, особливо взимку, але в жодному разі не обкладають грілками. Потерпілому вводять знеболюючий засіб зі шприц-тюбика.

Шприц-тюбик (рис. 5.14) складається з поліетиленового корпуса, ін'єкційної голки та захисного ковпачка, він призначений для одноразового введення ліків внутрішньом'язово чи підшкірно.

Щоб ввести знеболюючий засіб, правою рукою беруть шприц-тюбик за корпус, лівою -- за ребристий обідок капсули, корпус повертають до упору. Знімають ковпачок, що захищає голку. Не торкаючись руками голки, вводять її в м'які тканини верхньої третини зовнішньої поверхні стегна, верхньої третини плеча ззаду, у зовнішній верхній квадрант сідниці. Сильно стискаючи пальцями корпус шприц-тюбика, видавлюють його вміст і, не розтискаючи пальців, витягають голку. Використаний шприц-тюбик приколюють до одягу потерпілого на грудях, що на наступних етапах евакуації вказуватиме на те, що було введено саме цей знеболюючий засіб.

Рис. 5.15. Зупинка артеріальної кровотечі закруткою:

а-в -- послідовність операцій

Джут слід тримати на кінцівці не більше 1,5--2 годин, щоб уникнути її омертвіння нижче місця притискання джута. Якщо з часу його накладення пройшло дві години, треба пальцем стиснути артерію, повільно, контролюючи пульс, на 5--10 хв послабити джут, потім знову накласти його трохи вище попереднього місця. Таке тимчасове зняття джута повторюють щогодини, поки потерпілому не буде дано хірургічну допомогу, при цьому щоразу роблять певні записи в записці. Якщо джут трубчастий, без ланцюжка й гачка на кінцях, його кінці зав'язують вузлом.

Якщо немає джута, артеріальну кровотечу можна зупинити шляхом накладення закрутки (рис. 5.15), при цьому кінцівку щонайбільше згинають і фіксують.

Щоб зупинити кровотечу за допомогою закрутки, використовують мотузку, скручену хустку, смужки тканини. Джутом може слугувати поясний ремінь, який складають у вигляді подвійної петлі, надягають на кінцівку й затягують.

Тимчасово зупинити зовнішню венозну й капілярну кровотечу можна за допомогою тугої стерильної пов'язки (закривають її стерильними серветками чи бинтом у 3--4 шари, зверху накладають вату гігроскопічну й туго закріплюють бинтом). Після цього ушкоджену частину тіла злегка піднімають стосовно тулуба. Почасти у такий спосіб можна досягти повної зупинки венозної й капілярної кровотечі.

Остаточну зупинку артеріальної кровотечі здійснюють під час хірургічної обробки ран.

У разі внутрішніх кровотеч на вражене місце кладуть лід, а потерпілого негайно доставляють у лікувальний заклад.

2.6 Перша медична допомога у разі синдрому тривалого здавлювання й закритих ушкоджень

Під час значних катастроф і землетрусів люди можуть потрапити у завали й отримати ураження у вигляді тривалого здавлювання м'яких тканин окремих частин тіла, нижніх або верхніх кінцівок, внаслідок чого розвивається дуже тяжка недуга, що отримала назву синдром травматичного токсикозу. Вона зумовлена всмоктуванням у кров токсичних речовин -- продуктів розпаду роздавлених м'яких тканин.

Постраждалі з травматичним токсикозом скаржаться на біль у місцях ушкодження, нудоту, головний біль, спрагу. На ураженій ділянці тіла видно садна й ум'ятини, що повторюють обриси виступаючих частин предметів. Шкіра бліда, місцями синюшна, холодна на дотик. Ушкоджена кінцівка через 30--40 хв після її звільнення починає швидко набрякати.

Клініка травматичного токсикозу має три періоди: ранній, проміжний і пізній. У ранній період відразу ж після травми й упродовж двох годин постраждалий збуджений, не втрачає свідомості, намагається звільнитись із завалу, кличе на допомогу. Після перебування в завалі понад двох годин настає проміжний період. В організмі потерпілого наростає інтоксикація, він стає відносно спокійним, подає про себе сигнали, відповідає на запитання, однак періодично впадає в дрімотний стан, відчуває сухість у роті, спрагу, загальну слабкість. У пізній період загальний стан постраждалого різко погіршується: з'являються порушення, неадекватна реакція на все, що його оточує, порушується свідомість, з'являються марення, остуда, блювота, зіниці спершу сильно звужені, а потім розширюються, пульс слабкий і частий. У важких випадках настає смерть.

Знайшовши людину у завалі, насамперед треба оглянути місце, оцінити стан зруйнованої конструкції й лише тоді вжити заходів щодо звільнення потерпілого. Завал розбирають обережно: він може обрушитися. Витягати людину можна тільки після повного її звільнення від уламків зруйнованої будівлі.

Надаючи першу медичну допомогу потерпілому, якого звільнили із завалу, на рани й придушення накладають стерильну пов'язку. Якщо у нього шкіра синюшного кольору, сильно ушкоджені кінцівки, на них вище місця здавлювання накладають джут. Це призупинить усмоктування токсичних речовин з роздавлених м'яких тканин у кровоносне русло. Джут не повинен бути надто тугим, щоб не порушити надходження крові до пошкоджених кінцівок. Якщо кінцівки теплі на дотик й ушкоджені не дуже сильно, на них накладають тугу пов'язку. Після накладення джута чи тугої бинтової пов'язки за допомогою шприц-тюбика потерпілому вводять знеболюючий засіб, а якщо стан залишається стабільним, дають випити 50 мл горілки. Ушкоджені кінцівки іммобілізують шинами або за допомогою підручних засобів.

З перших хвилин надання першої медичної допомоги постраждалому слід дати гарячий чай, каву, багато води з доданням питної соди (2--4 мг на прийом, усього 20--40 мг на добу). Сода сприяє відновленню кислотно-лужного рівня внутрішнього середовища організму, а рідина -- виділенню токсичних речовин із сечею.

Потерпілих з травматичним токсикозом треба щонайшвидше доставити до медичного закладу.

У разі механічного травмування можуть ушкоджуватися поверхнево розташовані тканини, а також внутрішні органи. Ознаками забиття м'яких тканин є біль, припухлість, синець. Надаючи першу медичну допомогу, накладають тугу пов'язку, прикладають до забитих місць лід, дають потерпілому покій. Сильно забиті місця на грудях чи животі можуть супроводжуватися ушкодженням внутрішніх органів: легенів, печінки, селезінки та болями й почасти внутрішньою кровотечею. Тому на сильно забиті місця слід негайно покласти лід і терміново доставити постраждалого до медичного закладу.

Унаслідок травм голови можливе ушкодження головного мозку, ознаками чого є головний біль, нудота, а іноді й блювота, однак постраждалий залишається при свідомості. Струс головного мозку супроводжується втратою свідомості, нудотою й блювотою, сильними головними болями, запамороченням. Перша допомога у разі ушкодження голови та струсу головного мозку -- дати постраждалому повний покій і покласти на голову лід.

У результаті впливу ударної хвилі значної сили може виникнути загальна контузія, що незрідка характеризується втратою свідомості, запамороченням, порушенням мови, слуху й зору, ослабленням або втратою пам'яті. У такому разі постраждалого необхідно терміново й дуже обережно евакуювати до медичного закладу.

Розтягнення зв'язок буває під час невдалого стрибка, падіння, підняття важких предметів. Пошкоджений суглоб болить, з'являється припухлість, обмежуються рухи. Надаючи першу допомогу, зазвичай роблять туге бинтування, кладуть лід на суглоб, забезпечують ушкодженій кінцівці спокій.

Вивихи виникають під час зсуву суглобних поверхонь кісток. При цьому порушується цілісність суглобної сумки, іноді розриваються зв'язки. Основними ознаками вивихів у суглобах кінцівок є біль, порушення рухів, зміна форми суглоба, укорочення кінцівки й зміна її положення. Вивихи можуть бути також у нижньощелепних і міжстовбурових суглобів. У разі вивихів міжхребетних суглобах можливий зсув хребців, що може призвести до здавлювання спинного мозку, а останнє -- до часткового чи повного порушення функцій нижніх кінцівок і тазових органів.

Надаючи першу медичну допомогу у разі вивиху, не слід намагатися його вправляти -- це обов'язок лікаря.

Якщо у постраждалого вивих суглоба, кінцівці створюють спокій шляхом її іммобілізації. У разі вивихів у великих суглобах -- тазостегновому, колінному, плечовому, а також у міжхребетних суглобах поряд з цим постраждалому доцільно ввести знеболюючий засіб. Якщо вивихнута нижня щелепа, то накладають фіксуючу пов'язку.

2.7 Поняття про переломи й травматичний шок

Переломи виникають під час різких рухів, ударів, падіння з висоти. Вони можуть бути закритими й відкритими. У разі закритих переломів цілісність шкірного покриву не порушується, а у разі відкритих -- у місці перелому є рана (рис. 5.16). Найнебезпечнішими є відкриті переломи.

Розрізняють переломи без зсуву і зі зсувом кісткових фрагментів.

Переломи, за яких утворюються тільки два уламки, називають одиничними, переломи з кількома уламками -- множинними. Під час аварій, катастроф, землетрусів та ядерного ураження у людей можуть бути множинні переломи кількох кісток. Найважчими є переломи, які поєднуються з опіками й радіаційним ураженням. Переломи, що виникають внаслідок влучення кулі чи осколка снаряда, називають вогнепальними. Для них характерні роздроблення кісток на великі та дрібні осколки, роздушення м'яких тканин у місці перелому, відрив частини кінцівки.

Основні ознаки переломів: біль, припухлість, синець, ненормальна рухливість у місці перелому, порушення функції кінцівки. Якщо перелом відкритий, у рані можна побачити уламки кісток. Переломи кісток кінцівок супроводжуються їх укороченням і скривленням у місці перелому. Ушкодження ребер може утруднювати дихання, під час обмацування в місці перелому чутний хрускіт (крепітація) уламків ребра. Переломи кісток таза й хребта часто супроводжуються розладами сечовипускання й порушенням рухів у нижніх кінцівках. У разі переломів кісток черепа незрідка буває кровотеча з вух.



Рис. 16. Закритий перелом кісток передпліччя (а) та відкритий перелом гомілки (б)

...