главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Творчість Івана Франка

Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

Рубрика: Литература
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 18.10.2009
Размер файла: 95,8 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Іван Франко
Біографія та творчість відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Перші літературні твори. Історична повість "Захар Беркут": образ громадського життя Карпатської Русі в XIII столітті.
презентация [294,5 K], добавлена 02.11.2014

2. Іван Франко
Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.
реферат [358,9 K], добавлена 21.10.2006

3. Соціально-філософські погляди І.Франка
Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.
курсовая работа [40,3 K], добавлена 17.09.2007

4. Метафора і метонімія як засоби зображення головного героя в поемі Івана Франка "Іван Вишенський"
Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.
курсовая работа [65,0 K], добавлена 24.07.2011

5. Життєвий шлях Івана Яковича Франко
Ранні роки Івана Франка. Шкільна та самостійна освіта. Перші літературні твори. Арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Періоди творчості Франка. Останнє десятиліття життя. Творча спадщина: поезія та проза.
презентация [2,6 M], добавлена 18.04.2013

6. Проблеми націй і держави в суспільно-політичній спадщині Івана Франка
Характеристика політичних поглядів Франка як одного з представників революційно-демократичної течії. Національна проблема в творчості письменника, загальні проблеми суспільного розвитку, людського поступу, права та політичного життя в його творчості.
реферат [27,0 K], добавлена 11.10.2010

7. Поет Іван Франко
Шкільні роки письменника, успіхи в навчанні. Перші твори Франка, їх тематика та ідеї. Участь поета в громадському житті країни, видання книжок. Літературна спадщина Івана Франка, найвідоміші твори та збірки. Увічнення пам'яті великого українського поета.
презентация [3,6 M], добавлена 20.03.2014

8. Іван Франко
Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.
презентация [534,1 K], добавлена 09.12.2013

9. Бібліографічне забезпечення франкознавства
Духовний доробок та широта творчого діапазону видатного українського письменника Івана Франка. Спроби створення бібліографії з франкознавства. Пам’ятка читачеві "Іван Якович Франко". Дослідження спадщини Франка напередодні його 100-літнього ювілею.
реферат [21,7 K], добавлена 27.01.2010

10. Збірка Івана Франка "З вершин і низин"
Короткі біографічні відомості про життя українського поета І. Франка, перші збірки. Збірка "З вершин і низин" як складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Драматургія Франка як невід'ємна складова українського театру.
реферат [45,4 K], добавлена 17.02.2010


Другие документы, подобные Творчість Івана Франка


Знесилений боротьбою з цензурними утисками, з невіглаством І байдужістю, а то й ворожим ставленням керівників «Руської бесіди», письменник до створення оригінальних п'єс вже більше не повертається. Однак його інтерес до драматургічного жанру не зникає І в наступні роки. Він редагує і видає у 1899-1902 рр. з власними передмовами ряд творів Шекспіра у перекладах П. Куліша та Ю. Федьковича. У 1914 р. Франко перекладає всю драматургічну спадщину Пушкіна, пише до неї передмову і пояснення.

Навіть у періоди, коли Франко відходив від безпосередньої драматургічної діяльності в усій своїй творчості-у прозі, в поемах та поезіях - він виявляв яскраво відчутний драматургічний хист, своєрідне уміння організувати, побудувати художній твір «драматургічне», здатність гостро відчути і передати драматизм чи комізм певної ситуації, характеру тощо. Його романи, повісті, оповідання, поеми завжди мають в своїй основі чіткий напружений конфлікт; важливішим засобом розкриття характерів та людських взаємин є дія, першорядне місце серед інших художніх засобів посідає діалог та внутрішній монолог персонажа. Франко полюбляє прийоми гострого, контрастного зіставлення світоглядів, часто ставить своїх героїв у надзвичайні обставини, в яких найяскравіше розкривається Їх єство, не нехтуючи при цьому і випадковостями, і винятковими збігами явищ та подій.

Найхарактернішою ознакою драматизму в творчості Франка є його цілковита, ґрунтовна соціальна і психологічна вмотивованість, уміння за окремим характером, за ситуацією побачити і показати «основи суспільності» - соціальні обставини життя, рушійні тенденції доби, правдиво змалювати образи представників усіх верств тогочасної дійсності.

Недаремно ряд його прозових творів та поем - «Мойсей», «Похорон», «Істар», «Іван Вишенський» та інші мають більш чи менш розвинені ознаки драматичних творів - дію, діалоги, монологи. У прозовій та поетичній спадщині Франка є чимало творів, які з успіхом перенесені на сцену («Бо-риславські оповідання», «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища» та ін.).

Драматична творчість Франка, різноманітна за жанровими ознаками, підносить широке коло проблем. В ній можна виділити дві частини-соціально-психологічну драму з сучасного драматургові життя («Украдене щастя», «Учитель», «Рябина» та ін.) і драму романтичну, переважно з історичної тематики («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Три князі на один престол», «Послідній крейцер»). Однак непорушної грані між цими частинами не існує. Елементи реалістичні, правдиві, побутові деталі наявні в романтичній драмі Франка, і навпаки, - драматургія соціально-психо-логічна містить подекуди ситуації, побудовані на винятковому збігу обставин, характери надзвичайні (наприклад, фінал «Будки ч. 27», образ Ксенії). Твори і однієї, і другої групи часто мають своїм джерелом народну пісню, легенду. Так, в основу «Украденого щастя» покладена «Пісня про шандаря», «Кам'яної душі» - пісня «Павло Марусяк і попадя», «Сон князя Святослава» має в своїй основі фольклорну легенду про царя, що ходив красти.

Черпаючи теми і сюжети з народної творчості, з навколишньої дійсності, Франко завжди прагне дати у своїх творах глибокі картини суспільного життя. «Найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік» - людська одиниця і людська громада», - пише він в одній із своїх статей. Саме а таким розумінням основного завдання творчості, з метою в кожному випадку написати «твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними» і підходить Франко до створення своїх драм.

Гостра соціальна думка, протиставлення паразитизму праці, розкошів панівних класів і народної нужди пронизує вже першу п'єсу Франка про сучасну йому дійсність - «Послідній крейцер».

Кілько раз кусник міді, кружин, мов кров У тілі, то по високих верствах, то знов У найнижчих - у гніздах дармоїдства і розкоші, то в гніздах нужди, горя, - говорить у своєму монолозі Євгеній, який, привласнивши гроші свого опікуна, змарнував їх у гурті нероб і мусить понести кару за свій вчинок. Постановка соціальних проблем, проведена за приписами романтичної драми у палких монологах героя цієї п'єси, в дальших творах драматурга дістає дедалі глибшого і тоншого втілення, розв'язується в складних взаєминах персонажів з багатогранне змальованими характерами, тобто засобами реалістичної драми.

У комедії «Рябина» письменник показує прямих винуватців сільських злиднів, темряви, гноблення; здирщика - війта Рябину, шахрая-писаря. У другому варіанті п'єси спільно з ними виступає шинкар Цінобер. Драматург розповідає про їх знущання з селян, здирство, темні грошові махінації, сваволю. Сільським п'явкам Франко протиставляє селянина-бідняка Казидорогу, що боронить свою гідність і майно від кривди Рябини. Кази-дорогу підгримує старий селянин Бовт, уся сільська громада, навіть дружина війта Матрона. У другій редакції твору Казибродові (так тепер зветься герой твору) допомагає передовий грамотний селянин Олекса Коваль та його однодумці. Немає сумніву, що саме активні дії селян проти кривдників привернули інтерес драматурга до сюжету «Рябини», він тричі розробляє цей задум (спочатку в оповіданні, потім у двох редакціях п `єси).

Безпосередній показ зіткнення селян і представників влади, прямо відповідаючи актуальним питанням того часу, приховував у собі й значну складність для драматурга. Цензура не могла не побачити намірів письменника викрити, за його власним визначенням, «основні недостатки суспільності», показуючи борців і протестантів, активізувати прогресивні сили народу. Розуміючи це, Франко змушений був пом'якшити критику, показати раптове переродження глитая Рябини, його каяття перед громадою, вивести на сцену справедливого комісара від староства (перша редакція) та жандарма (друга редакція). Звісно, усе було порушенням життєвої правди. Але й у такому, «пригладженому» вигляді п'єса не задовольнила цензуру і була дозволена тільки після численних змін і викреслення викривальних виразів. В результаті критичне спрямування комедії притупилось, а це привело до ії художньої недовершеності, зокрема в змалюванні характеру Рябини.

Значно гостріше і життєво достовірніше викривається образ сільського дуки в одноактній драмі Франка «Будка ч. 27». Мотив залицяння старого потворного багатія, лицеміра й ласуна, до вродливої бідної дівчини, традиційний для української драматургії, Франко сповнив виразних життєвих барв, точних соціальних і психологічних мотивацій. Розв'язка твору-зустріч Завади із збезчещеною ним колись і покинутою Ксенею, ЇЇ жахлива помста - своєю драматичною напруженістю підносить п'єсу до трагедійного звучання. Комедія «Учитель» змальовує привабливий образ інтелігента-демократа, учителя Омеляна Ткача, який веде послідовну боротьбу за народну просвіту. Глибокий соціальний зміст містила в собі колізія твору, за якою «дозволена владою» діяльність вчителя ставала на перешкоді темним силам села. Контраст між скромним життям, чистими помислами Омеляна Ткача і нахабними діями війта Микити Сойки та орендаря Вольфа Зільберглянца - разючий, в ньому письменник знайшов джерело справжнього драматизму, основу невигадаyого, переконливого конфлікту, в якому скромний учитель виростав у героїчну постать. Правдивий показ соціальних обставин, типових характерів зумовив успіх п'єси і за життя автора, і на сцені радянського театру.

Одноактна комедія «Майстер Чирняк» відображає занепад дрібного ремісника-шевця в конкуренції з крупною промисловістю. Образи ЇЇ гострі, подекуди майже шаржовані, і взагалі весь твір має памфлетний характер.

В центрі історичних драм «Сон князя Святослава» та «Кам'яна душа» - зіткнення великих пристрастей, могутніх характерів, обставини виняткові.

В основу віршованої драми-казки «Сон князя Святослава» покладена патріотична ідея про неподільність українського народу, про необхідність єднання його сил у боротьбі за прогресивні ідеали. Цими думками твір ніби полемізує з буржуазними націоналістами, австро-угорськими запроданцями, які намагалися внести розбрат у народні маси. Не маючи змоги виступити з своїми ідеями в творі на сучасну тему, Франко вдався до давньої історії, до сюжету, запозиченого з народної легенди. «Мова йшла про те, щоб зробити річ здатну для сцени, а надто таку, при котрій би я не мав обридливих драч з цензурами, які мусив переходити з моїми драмами із сучасного життя» - писав Франко. Слід, однак, зауважити, що, звертаючись до форми драми-легенди, драматург ставив на меті не тільки обійти цензурні перешкоди, висловити свої актуальні думки «езопівською мовою» казки. Франка приваблював задум поетичної драми сам по собі. Поетичну, романтичну стихію він вважав органічною для своєї творчості, і слушно зауважував у листі до Драгоманова, що на романтичних «скоках», яким був для нього, зокрема, «Сон князя Святослава», він просто спочивав душею і що своєю вдачею він «далеко більше романтик, ніж реаліст». Звісно, в цьому твердженні є полемічне перебільшення, але воно дає найвірніший ключ до розуміння драми.

Сюжет про викриття князем Святославом державної змови воєводи Гостомисла Франко розв'язує з яскравими романтичними атрибутами: дія п'єси відбувається протягом однієї тривожної ночі, уві сні до князя приходить Ангел (що є уособленням всього найдорожчого для Святослава - батька, дружини, доньки. Вітчизни) і попереджає про небезпеку, У дикій лісовій хащі князь потрапляє до табору справедливих розбійників. Як чорна примара з'являється князь у замку Гостомисла. Засуджений раніше князем боярин Овлур виявляється його вірним другом І помічником.

Для втілення ідеї про єдність Русі Франко знайшов яскраві художні засоби. Письменник дав українській драматургії романтичну драму - твір своєрідного жанру, збагатив її новими засобами художньої виразності. П'єса відчутно перегукується ідейними й сюжетними мотивами з «Словом о полку Ігоревім», з «Борисом Годуновим» Пушкіна. Варто відзначити також певну співзвучність негативних персонажів твору-Осмомисла й Задави-з образами шекспірівського Макбета і леді Макбет.

Вершиною творчості Франка-драматурга є, безперечно, «Украдене щастя» - один з кращих творів української драми взагалі. В цій п'єсі Франкові вдалося органічно поєднати побут і поезію, точність соціального аналізу і психологічну правду. Сюжет п'єси розгортається вільно, органічно, без найменшої авторської «підказки», кожен вчинок глибоко вмотивований. Характери персонажів немовби виростають із соціальних обставин, з умов тогочасної дійсності.

Народна пісня, що дала драматургові тему його драми, розповідає про подружню зраду, про помсту селянина Николайка жандармові за збезчещення жінки; Николайко без найменших вагань вбиває кривдника. Франко творчо розробляє тему, всебічно вмотивовує події драми.

Ніхто з дійових осіб «Украденого щастя» не винен у тій трагедії, що сталася між ними. Винні обставини життя, за яких брати, в ім'я гонитви за спадщиною, розлучають дівчину з коханим, за яких жінка мусить жити за нелюбом, за яких жандарм може вільно втрутитися в особисте життя кожної людини. Винні злидні, темнота, приниженість, забитість селян у пригнобленій Галичині - саме вони є причиною трагедії. Так на матеріалі, здавалося б, вузькому, камерному розвиває драматург глибоку ідею, говорить не лише про вкрадене у його героїв особисте щастя кохання, а про щастя, украдене гнобителями цілого народу. Саме ця думка, втілена з винятковою художньою майстерністю, зумовила нев`януче життя цього Франкового шедевра. Ця думка визначає народність драми, як і гранично правдиве змалювання характерів персонажів, побуту підгірського села. атмосферу дії.

П'єса «Украдене щастя» новаторська змістом і формою: ряд обставин, що передують конфліктові твору, подано прийомом ретроспекції (юнацьке кохання Михайла та Анни, шлюб її з Миколою, військова служба і повернення в село Гурмана тощо). Стисло, з постійним наростанням аж до кульмінації веде сюжет драматург, завершуючи його швидкою розв'язкою. Все підготовлене і разом з тим, по-життєвому неповторне, своєрідне. Великим досягненням автора є використання підтексту, психологічної паузи.

Франко пильно вивчав зразки наддніпрянської української драматургії, вчився на них. «Під впливом українців написано моє «Украдене щастя» і дальші драми з сучасного життя, - свідчив він. Франко також неодноразово підкреслював благотворний вплив російської літератури на культуру і літературу Галичини, на творчість її кращих письменників і на нього особисто. Драматургічна творчість Франка, і особливо «Украдене щастя», в свою чергу збагатили скарбницю вітчизняної та світової літератури. Зв'язки Франка з театром, що так тривало і важко налагоджувалися в галузі драматургії головним чином через вороже ставлення до письменника з боку керівництва «Руської бесіди» (досить згадати відхилення ним «Рябини», «Сну князя Святослава», неприхильне ставлення до «Украденого щастя» тощо), по-іншому склалися в сфері театральної критики. Не залежачи на цьому полі від примх і смаків реакціонерів з «Руської бесіди», Франко з усією прямотою міг висловлювати на сторінках преси свої думки та переконання, вести послідовну боротьбу за реалістичне народне театральне мистецтво. Він виступає як театральний оглядач газети, друкує свої статті та рецензії про театр і драматургію на сторінках «Друга», «Зорі», «Діла», «Народу», у варшавській газеті тощо. Зв'язаний відсутністю постійного прогресивного друкованого органу, він використовує найменші можливості вміщувати свої виступи як в галицьких виданнях, у «Записках наукового товариства ім. Шевченка», так і в польській періодичній пресі.

Десятки рецензій на вистави трупи «Руської бесіди», польського театру, на п'єси та драматичні переклади, ряд проблемних статей про театральне мистецтво-ось спадщина Франка в цій галузі, з якої постає яскравакартина життя галицької сцени тих часів. Нічого подібного не дав жоден з театральних критиків тієї доби.

Особливо плідна праця Франка в галузі театральної критики та публіцистики припадає на роки найбільшої його політичної активності, наближення письменника до революційного руху пролетаріату та найбіднішого селянства, захоплення ідеями марксизму. Саме в 1885-1895 рр. він перекладає окремі твори Маркса та Енгельса, популяризує положення марксизму. Не дивно, що відгомін марксистських ідей певною мірою відчувається і в його кращих, ґрунтовніших статтях про театральне мистецтво.

Зразком для Франка була творча діяльність Шевченка і Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова, вершинами театральних здобутків-твори Пушкіна, Гоголя, Островського, вистави труп Кропивницького, Старицького, Саксаганського та Карпепка-Карого. Виступаючи в єдиному строю з такими своїми сучасниками, як провідні діячі української сцени, як Коцюбинський та Леся Українка, Франко послідовно обстоює реалізм І народність українського театрального мистецтва. Його рецензії на той час були кращими досягненнями критичної думки. В них Франко не тільки вірно оцінює і аналізує окремі явища тогочасного театрального життя - режисуру вистав, акторське виконання, художнє оформлення, костюми тощо. Він підноситься до великих узагальнень, вказуючи місце кожного явища в загальному процесі розвитку українського театрального мистецтва, виявляє глибоке розуміння тенденцій і своєрідності шляхів цього розвитку.

Критика Франка-бойова, цілеспрямована, вона завжди точно націлена проти антинародної театральної політики австро-угорського уряду та угодовської націоналістичної буржуазії. У статтях і рецензіях Франка передові театральні діячі Галичини та Буковини черпали дружні поради щодо своєї творчої праці, програмні настанови для ведення театральної справи, вчилися на них майстерності. Статті великого Каменяра про театральне мистецтво («Наш театр», «Руський театр», «Уваги про галицько-руський театр», «Наша театральна мізерія» тощо) немовби підсумовують його рецензії, випливають з них як найбільш узагальнені теоретичні висновки. Вони закладають основні положення революційно-демократичноі естетики українського народного театру другої половини XIX - початку XX ст. Тим самим теоретичні статті Франка, які грунтувалися на конкретному матеріалі галицького театрального життя і враховували досвід сценічного мистецтва Наддніпрянщини, виростали до рівня загальнонаціонального явища, були близькими для митців сцени всієї України.

Центральним пунктом театральної естетики Франка є вимога до театрального мистецтва відбивати дійсність, реальне життя народу в усіх його суспільних верствах, зображати провідні тенденції дійсності. Пристрасно виступаючи проти спроб окремих драматургів шукати натхнення у сивій давнині, в понадхмарних фантазіях та вигадках, проти засилля в театральному репертуарі розважальної оперетки, Франко наполегливо орієнтує діячів театру на проблеми тогочасної дійсності: «Хлібом насущним театру справді народного, справді спосібного до зросту і розвитку повинні бути свої штуки, де би виводились такі люди. яких ми бачимо, такі інтереси і колізії драматичні, яких ми самі є свідками, які відбиваються на нашій власній шкурі».

Природно, що в умовах соціального гноблення і національних утисків українського народу, перед театром на перший план висувалося завдання критики цих умов. викриття панства, буржуазії, чиновництва - тобто ворожих трудящим масам класів. «Коли театр має бути школою життя, то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя., - зауважує Франко.-А щобитака критика була вірна, мусить бути повною і всесторонньою, опиратися на повнім і широкім зображенню суспільності. Театр, котрий піддає прилюдній критиці тільки деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тільки деякі невеличкі, покутні хиби, а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недостатки суспільності, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою життя, або буде злою школою».

Виходячи з цих позицій, Франко гостро критикує репертуар театру «Руської бесіди», засмічений перекладною опереткою і опереткою доморо-щеного, виготовленою за іноземними зразками, перекладними салонними драмами тощо. Він звертає увагу читача на надзвичайну вузькість тематики галицької драматургії.

«Довголітня важка боротьба народу за ліси і пасовиська відгукнулась ледве в одній слабенькій штуці Гушалевича «Сельські пленіпотенти»… Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці - радше штучечці Цеглинського «Лихий день»… Такі безмірно важкі факти, як лихва, ліцитації, вплив банків на селянство, вплив роздроблення грунтів, утрати землі, фабрик, тартаків, ґуралень і т. ін. - все се досі неткнуте поле в нашій драматичній літературі». соціальні

Єдиний рятунок для галицького театру, на думку Франка, - в орієнтації його на широкі трудящі маси, на робітників та селян. Театр треба наблизити до селянства, що особливо потребує духовного живлення, зробити його настільки дешевим, щоб він став доступним для справді широких мас селянства, домогтися, щоб за своїм змістом театр був прогресивним, сіячем прогресивних думок. «Народ наш, - писав Франко, - дійшов уже до того ступня розвитку, що почуває потребу театру; доказом свого є аматорські вистави театральні по сільських і містечкових читальнях. Народ наш любив театральні вистави ще давно, в XVI і XVII віках, в часі першого пориву нашого національного розбудження; се доказують живі ще досі останки вертепів і велика популярність церковних колядок, що розвивались під впливом давньої релігійної Драми. Значить, театр мужицький у нас можливий.

Отже, Франко виклав цілу програму створення українського народного театру, щільно зв'язаного з трудящими масами, покликаного працювати для них, пропагувати серед них прогресивні думки її ідеали, виховувати народ у демократичному і гуманістичному дусі. Але це не означало, що Франко закликав діячів сцени обмежити театральний репертуар лише п'єсами з селянського життя, і тільки в цьому вбачав ознаку народності театру? Звичайно, ні, навіть коли він висував вимогу спеціалізації українського театру, тобто певного самообмеження його щодо тем, зосередження творчих сил на відображенні життя власного народу. «Не в тому діло, щоб ми бачили на українській сцені самих селян… Хай він буде народним театром в дещо ширшому значенні, хай дає картину української громадськості, громадськості нашого краю, картину взаємних впливів різних суспільних верств нашого краю і українського народу, і це завдання буде аж надто велике, а поле аж надто широке. Але хай він віддається цьому завданню цілком, хай його не вабить французька оперетка, ані салонне базікання».

Франко орієнтує український театр на відбиття соціальних обставин тогочасної дійсності, показ конфліктів справді драматичних, могутніх, в суспільному відношенні надзвичайно важливих. В колі його Інтересів також мусять бути «опришки з Довбушами та Баюраками», тема, в якій є «зеренце живого драматизму», він мусить показати і «мужиків вроді Лук'яна Кобилиці» - тобто розповісти про героїку соціально-визвольної боротьби.

Форми, в яких має розвиватись народний театр, повинні бути дуже різноманітними. Франко вважає корисним для цієї мети і лялькові вистави (на зразок вертепу або чеського театру маріонеток), і лицедійство невеликих груп акторів, і постановки містерій. Франкове розуміння містерії було своєрідним. Так, наприклад, у його п'єсі «Суд святого Миколая», де дійовими особами виступають святий Николай, ангели, чорт, нічого релігійного немає. Це дитячий твір, де розвивається думка про любов до знедолених, про необхідність робити добро людям з любові, тобто гуманістична ідея. Саме такого характеру твори і мав на увазі Франко, говорячи про містерії для народу, що виходили б з» понять і вірувань», близьких і зрозумілих народові. Звичайно, прогресивна на той час. нині ця думка історично вже пережила себе.

Зразком народного театру Франко вважав театр Наддніпрянської України з його репертуаром, складеним переважно з українських п'єс. «…Оригінальність української драми лежить в тім, - зауважував Франко, - що вона з природної конечності є глибоко народна, переважно хлопська, і в найкращих своїх творах позволяє нам глибоко зазирнути в душу тих верств народу, котрих тільки рідко доторкається перо драматичних писателів Західної Європи».

Франко підмітив історичний парадокс - переслідувана царською цензурою, позбавлена змоги виставляти історичні та перекладні твори, п сси з побуту інтелігенції, обмежена в своїх темах лише селянським життям, українська сцена досягла в цій вузькій сфері значної досконалості, особливо у виставах творів Кропивницького і Карпенка-Карого.

Але цензурні утиски, що на початку так парадоксально прислужилися спеціалізації театру, далі стали на перешкоді його розвитку, і Франко різко засуджує їх, називає гальмом дальшого піднесення і розквіту української сцени. На думку Франка, галицький театр кращими своїми досягненнями завдячував саме впливам наддніпрянської сцени, наслідуванню зразків українського народного театру. «Український театр, який постав і виріс під обухом проскрипції (оголошення поза законом, і цензури в росії, мав з кожного погляду рішучий і корисний вплив на розвиток українського театру в Галичині. Бо не тільки репертуар українського театру в Галичині запозичений майже цілком (з незначними винятками) з України, не тільки костюми, потрібні для вистави українських п'єс, мусять виглядати на зразок костюмів на Україні… але також і щодо гри галицькі артисти брали собі за зразок митців з України».

Франко ясно бачив у галицькому театрі боротьбу двох протилежних тенденцій-реалістичної, яку він пов'язував з впливами наддніпрянської сцени, і псевдокласичної, яка гальмувала розвиток театрального мистецтва Галичини, перешкоджала йому стати справді народним і національним. Цю думку він розвивав у своїх статтях, висловлював у публічних виступах. Так, на одному з засідань «Руської бесіди» (2 січня 1895 р.) Франко виразно сформулював свою позицію і накреслив конкретні заходи щодо поліпшення стану галицького театру; «Тепер видно працю цілої трупи, і єсть запорука розвитку. Давніше були проблиски артизму, тепер же видно поступ. Поступ нашої сцени датується від впливу українського (Франко має на увазі вплив театру Наддніпрянської України.), Таланти артистичні, як Наторський, Стефурак, Гриневецький вийшли з школи української. Відтак побут Підвисоцьких і Яновича на Україні приніс очевидну користь. На нашій сцені під взглядом артистичним борються тепер два напрями: українсько-російський і польсько-німецький, або реалістичний і псевдокласичний. Набагато гірше стоїть справа з персоналом жіночим. Хоч режисерія багато прикладала праці, та успіхи ЇЇ не конче великі, бо наші артисти не мають взірців гри. Цьому можна зарадити, якщо деякі артисти

були б вислані на якийсь час на Україну до ліпших труп театральних І там могли б приглянутися грі».

Саме у творчості митців Наддніпрянщини бачив Франко взірець народності мистецтва театру і, аналізуючи його, відзначав важливіші притаманні йому риси: прагнення до простоти, психологічної та історичної правди, глибоку художність, мистецьку досконалість, високу поезію.

У статтях про драматургію М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, О. Островського та Л. Толстого Франко показує, що їх кращі твори є не-перевершеним зразком реалістичної драми, на яку мусить орієнтуватися галицька сцена. Разом з тим він з великою вимогливістю ставився і до наддніпрянських митців, прямо і справедливо вказуючи на ряд недоліків у їх творчості (подекуди недосконалість композиції п'єс, засмічення репертуару малоцінними, історично фальшивими, хоча й сценічними творами заради касового успіху, надуживання в деяких трупах етнографічними елементами, танцями та співами на шкоду життєвій правді та логіці подій; зображення в деяких п'єсах селянського побуту як суцільного свята і ігнорування основи селянського існування-постійної важкої праці тощо). Це була сувора і справедлива критика письменника-демократа, борця за реалістичне мистецтво, критика, що йшла на користь розвиткові народного театру, визначала шляхи й перспективи його дальшого піднесення.

Зовсім іншою, нищівною була критика Франка, спрямована проти буржуазного мистецтва Західної Європи, де «театр і щодо репертуару і щодо персоналу зробився… (не говорю про нечисленні виїмки, які навіть у Парижі можна почислити на пальцях) слугою порнографії та школою утонченої, а то й зовсім брутальної розпусти… І коли XIX вік бачив на різних кінцях Європи реакцію проти тої паризької порнографії, бачив репертуар Ібсена та Б'єрнсона, Гауптмана та ще декого, то все се були спорадичні змагання геніальних одиниць, які досі не могли зламати переваги театральної порнографії, що, висилаючи свої загони з Парижа, знайшла собі адептів і в Німеччині (Зудерман, Шніцлер), і в Польщі, і в росії». Викриваючи цей театр, «виплід буржуазії і слугу її уподобань та інстинктів», Франко всіма силами намагався застерегти українську сцену від його впливів, навернути його на шлях служіння народові.

Висловлювання Франка про театральне мистецтво, розроблена ним програма побудови народного театру стала справжнім дороговказом для українських митців. В його працях знаходили натхнення до боротьби за реалізм і народність галицької сцени І. Гриневецький та І. Біберович, К. Підвисоцький та Й. Стадник, В. Юрчак та К. Рубчакова, значний вплив мали думки І критичні виступи Франка і для розвитку театру на Наддніпрянській Україні, на Буковині. Його мрії про народний театр знайшли цілковите втілення в практиці української радянської сцени, коли докорінні соціальні перетворення створили всі необхідні умови для необмеженого розквіту мистецтва, розкриття тисяч і тисяч народних талантів.

Франко досліджував історію українського театру від його джерел - народних обрядів та ігор, пам'яток стародавньої драматичної літератури (шкільних драм та Інтермедій), вертепної драми-до подій театрального життя початку XX ст.

Він розшукав і опублікував невідомі шкільні драми («Мистерія страстей Христових», «Слово про збурення пекла» та діалог «Банкет духовний»), розглядав інтермедії («Інтермедія єврея з русином», «Котра віра ліпша?»), присвятив ґрунтовні праці питанням вертепу - «До історії українського вертепа XVIII віку», «Нові матеріали до історії українського вертепа». Проблеми вертепної драми і вистави Франко розглядав на фоні широкого огляду історії світового лялькового театру та праць про нього. Він прийшов до висновку, що Західна Європа не знала явища, подібного до вертепу, його коріння скоріше слід шукати у східних культурах. Виникнення ж вертепу відбулося, на думку Франка, на землях з українським, білоруським і польським населенням. Франко опублікував і детально розглянув кілька нових текстів вертепної драми. Найбільший інтерес становлять-і в цій справі Франко майже не мав попередників - його праці з історії нової української драми та театру: «Руський театр у Галичині» (1885), де розглядається її театральне життя від перших вистав 40-х років XIX ст. до часу написання даної розвідки, «Русько-український театр» - за визначенням самого автора «історичні обриси», де простежується процес виникнення і розвитку театру від його початків у період Київської Русі аж до явищ історії українського театру XIX ст. (огляд доведено до 60-х років), «Писання І. П. Котляревського в Галичині», «Галицький «Москаль-чарівник» та ін. До цих праць тісно примикають Франкові статті з питань літератури і, зокрема драматургії, такі, як «Критичні письма о галицькій інтелігенції», щорічні огляди галицької літератури, «Русько-українська література», статті про драматургічну творчість М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Ю. Федьковича, а також статті і рецензії про сучасне Франкове театральне і літературне життя.

Слід відзначити широту театрально-драматургічних Інтересів Франка, який ніколи не замикався рамками лише галицького життя. Він видає переклад книги англійського мистецтвознавця В. Леккі «Початок і ріст театру в християнській Європі», відгукується на заснування чеського народного театру, пише рецензії на вистави польського театру, видає серію творів Шекспіра з своїми передмовами, які заклали початок українського шекспірознавства, не залишає поза увагою і явищ сучасної йому європейської драми (наприклад, статті «Гергард Гауптман і його твори», «Із чужих літератур», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», «Доповіді Міріама» тощо).

У своїх розвідках Франко розглядає процес розвитку українського театру в тісних взаємозв'язках з історією російського та польського театрів, простежує взаємовпливи різних культур, і це надає його працям великої широти, справді міжнародного значення. Визначаючи завдання історика літератури, отже й історика мистецтва. Франко писав: «Він мусить показати, як вона (література) засвоює собі чужий матеріал і чужі форми І що вносить свойого в загальну скарбницю літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них. Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в її появах усе важне з культурного погляду… Не відкидаючи набік почуття краси й гармонії, він буде одначе шукати їх виразу не в придержуванні естетичних формуло та шаблонів, а в пильній увазі до явищ соціального та індивідуального життя». Саме такою пильною увагою до соціального життя як до грунту мистецького процесу, позначені праці Франка з історії українського театру та драматургії. Він наголошує на демократичних елементах у театральній культурі, розглядає їх як прогресивні, з демократичних позицій різко непримиренно таврує прояви реакції, завжди добачаючи за мистецьким життям, за боротьбою мистецьких течій суспільне життя, соціальну боротьбу.

Багатогранна театральна діяльність Франка як в галузі драматургії, так і в галузі критики та розробки естетичних основ народного театру, в галузі історії театрального мистецтва є вершиною творчої і критичної думки української культури другої половини XIX - початку XX ст. Франко підсумував досвід сучасної йому драматургії та театрального мистецтва, визначив основну його тенденцію-створення народного театру. Діяльність Франка готувала грунт для творчої і критичної діяльності Лесі Українки, для появи марксистської театральної критики та театральної естетики на Україні.

2. Світогляд Івана Франка

2.1 Питання філософські та суспільні

Життя і діяльність Франка припадає на другу половину ХІІ та першу чверть ХХ ст. Світогляд Івана Франка формувався під впливом розвитку могутнього революційного руху в Росії та соціалістичних теорій і матеріалістичної теорії Заходу. Вступивши в суспільний рух у 70 - ті роки ХІХ ст., Франко, як зазначив пізніше сам, був соціалістом лише «по симпатії, як мужик». Але поступово знайомився з найновішими соціалстичними теоріями і течіями, еволюціонував до марксизму. Філософські погляди Івана Франка вироблялися в тісному зв`язку з найновішими досягненями російськой і західно-європейської філософської думки. На формування цих поглядів І. Франка великий вплив мали еволюційне вчення російського фізіолога Сеченова про фізіологічну основу психічного життя, а питаннях суспільного розвитку праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Мечем знання і досвіду людського» («Монолог атеїста») Франко руйнував ідеалістичні теорії світорозуміння. «Наука, хотячи бути наукою, - писав він, - мусить відкинути откровеніє, а оператися на пам`ятниках життя і культури, мусить відкинути двоїстість в природі а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати що матерія і сила - одно суть,» Матерію Франко вважав вічною, рухливою, змінною, її атом - тривкішим за всіх богів, а людську думку - формою виявлення організованої матерії (мозку).

Одно лиш вічне без початку і кінця,

Живе і сильне - се є матерія:

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве.

(«Зів`яле листя»).

Франко заперечував агностицизм, обстоюючи думку про безмежність людського пізнання об`єктивної дійсності, непізнаних законів природи. Наука, на думку І. Франка, не просто мусить розривати закони природи, а й вчити людей користуватись цими законами. Історія духовного розвитку людства, на думку Франка, і є ненастанним розширенням пізнання об`єктивної дійсності. Справжня наука і мусить пізнавати закони природи і вчити людей користуватися ними для боротьби з тією ж природою, для своєї праці, бо знання і праця є двома невід`ємними сторонами науки. Звідси письменник робить висновок, що наука «тільки в робітниках і через робітників набирає вона значення до поступу». Іван Франко заперечує ідеалістичні теорії у філософії в давніх греків до теоретиків буржуазного суспільства нового часу Гегеля, Шопенгаугера, Гартмана, називаючи їх ідеї антинауковими і безглуздими. На думку Івана Франка, розвитак науки мусить спричинитись до ліквідації класового поділу суспільства. Матеріалістична теорія світогляд письменника цілком вірна, проте він розглядав питання свідомості людини як данину природи, не враховуючи, що свідомість є продуктом суспільного розвитку людини, а науку вважав основною силою в розв`язанні класових протиріч суспільства. Ці погляди особливо виявились у молодого Франка, зокрема у його праці «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.). Розлядаючи питання пізнання дійсності людиною, І. Франко заперечував не тільки ідеалістичні погляди на це, а й вульгарно-матеріалістичне розуміння свідомості як фізіологічного руху матерії.

Письменник виходив з матеріалістичного відображення дійсності в свідомості людини, заявляючи в статті «Література, її завдання й найважніші ціхи» (1878), що «кожний чоловік лиш то можн робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості… але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік не міг і не иоже сотворити». Ці ж погляди глибше розвиває у пізнішій праці «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.). Процес пізнання Франко розгядає не як механічне фотографування, а як складний комплекс чинників активної психічної діяльності людини, збагаченої довготривалим історичним розвитком людської свідомості. Тут Іван Франко підходив до розуміння діалектичного характеру процесу пізнання.

В питаннях суспільно-економічних І. Франко дотримувався погляду, що головною силою галицької суспільності було на той час селянство, хоча перший зобразив не тільки зародження пролетаріату в Західній Україні, а й його спроби організованої боротьби проти капіталізму. В статті «Організація комуністичної партії» (1883 р.) він писав: «Головна сила нашої суспільності - селянство; головні питання, що займаютьувагу керманичів нашої держави, політиків та публіцистів, се питання рільні…

Питання спеціадьно міські не дозріли ще в Галичині до розміру питань загальнокраєвих, як в Англії або в Німеччині, а велика їх часть може бути полагоджена в рамках питань аграрних».

Орієнтуючись на селянство, Іван Франко саме тому й не прииділяв головної уваги питанню керівної ролі пролетаріату в революційній заміні капіталістичного ладу соціалістичним.

Класоаве розшарування суспільства Іван Франко зв`язує з поділом праці серед людей. Він вважає, що суспідьні відносини людей на різних історичних етапах різні, мають суперечності і змінюються, якщо вони не відповідають потренбам ісороричного розвитку. В цих поглядах Іван Франко близько підійшов до історичного матеріалізму.

Розглядаючи суспільні відносини часів капіталізму, Іван Франко гостро виступає проти спроб буржуазних вчених перенести теорію Дарвіна про боротьбу за існування в тваринному світі на людське суспільство. Він вважає, що не сможна ставити людину на загальний ланцюг еволюції тваринного світу, що людина в своєму розвитку не підлягала цим механічним законам звірського світу, бо вона, насамперед, виникла як істота в колективі, в первісній громаді, в свідомому, а не інстинктивному спілкуванні між собою.

Іван Франко категорично виступає проти дарвіністів соціологів та їх формулі «людина людині - вовк». Розвінчуючи соціальний дарвінізм як шкідливу теорію капіталістичних суспільних відносин, Франко викриває одну з найреіакційніших її різновидностей - мальтузіанство, як вияв «страху буржуазії перед швидким ростом населення».

Всім цим буржуазним теоріям Франко протиставляє найновіше вчення про розвиток суспільства соціалізм, «котрий опирається іменно на найголовніших здобутках усього дотеперішнього розвитку людсткості».

Розвиток мілітаризму Іван Франко розглядав як наслідок суспільно - економічних відносин. Мілітаризм він називав пожирачем мільйонів суспільних багатств і закликав до єдності дій народу проти капіталізму, підтримуючи і роз`яснюючи гасло наукового соціалізму про єдність пролетарів усьго світу. В багатьох питаннях суспільного розвитку Франко наближався до марксизму і вірно відзначав що з ростом класової свідомості та класової єдності трудящих «виб`є остання година капіталістів», що армія, яка весь час зростає в капіталістичних умовах - це народ, що омже повернути зброю проти експлуататорів. Іван Франко вірить у неминучу загибель капіталізму, у здійснення марксистського наукового передбачення про «вивласнення вивласнюючих». Усі попередні буржуазні революції він вважає половинчастими, які кидали трудящим замість свободи лише «кусник чорного хліба, каліцтво духа і тіла, проституцію та мовчанку». На думку Івана Франка, в розвитку суспільства неминуче прийде час, коли «капітал - здобуток вселюдської суспільної праці буде й суспільною власністю». «Коли упадуть првілеї капіталу, тоді остануться в світі тільки люди, робочі люди - ні пониж них, ні повиш них не буде іншої верстви. Робоча спілка між людьми дійде до найдосконалішої, нам тепер звісної, степені».

Рушійною силою поступу й історичного розвитку людства І. Франко вважав народ і його працю. Ці думки він висловлює в своїх публіцистичних роботах та художніх творах («Про соціалізм», «мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», «Думи пролетарія», «Тюремні сонети», «Мойсей» і т.д.). Народ, на думку письменника, був головним рушієм істроії. Питання національного втзволення Франко зв`язував теж з перемогою соціалізму, хоч і не був тут послідовним. Вже в своїй брощурі «Катехізис економічного соціалізму» він писав, що «ідея соціалізму простує, зрештою, до найщільнішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами, як вільних з вільними й рівних з рівними, простує тим самим до скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом, і до скасування воєн, що противні людській природі, нищать поступ і роблять людину дикою». Ці погляди висловив Іван Франко 1878 року, ще на зорі своєї діяльності.

Великий революційний демократ рішуче виступав проти націоналістичних теорій В. Барвінського, вів нещадну боротьбу з націоналістичною пресою, що одурманювала народ, розпалювала національну ворожнечу серед трудящих. Для нього питання національні були нерозривно зв`зані з питаннями соціаль ними і економічними. Програму правдян з національного питання Франко назвав «азіатичною». Так само виступав Франко і проти польських націоналістів, щр роз`єднували польських і українських трудящих в їх спільній соціально-визвольній боротьбі. «Наше спільне пожиття на оцій землі було, є і мусить бути боротьбою за національне і соціальне становище». Він закликав до єдності в цій боротьбі, звинувачуючи польську шляхту та угодовців в зраді спільних інтересів обох народів («Русько-польська згода і українсько-польське братання» 1906 р.). Такі виступи Івана Франка набирали особливого значення в умовах австрійської монархії, де процвітали меншовицько-угодовські теорії «національно-культурної автономії». Одночасно Іван Франко виступав проти псевдонаукових теорій В. Антоновича та М. Грушевського про антропологічну відмінність українців і росіян, називаючи їх фальшивими та науково недалекими та скороминучими. Теорії буржуазності української нації І. Франко рішуче заперечував і розвінчував протягом усьго життя в публіцистичних та літературних працях, в художніх творах і т.д. Наприклад, «Про соціалізм», «Мислі о еволюції в історії людскості», «Що таке поступ», «М. Шашкевич і галицько-українська література», «хуторна поезія П.А. Куліша» і т.д.

2.2 Літературно-естетичні погляди

В своїх літературно-естетичних поглядах І. Франко пройшов певну еволюцію. В ранніх своїх статтях він утверджував примат життя над мистецтвом і водночас вважав, що поезія повинна підносити людину в ідеальний світ, а не займатися брудними сторонами буденного життя, бо вона «є іскра божества в дійсності» без суспільних тенденцій. Некритично сприйнявши формулу молодого В. Бєлінського «суб'єктивність - то смерть поезії», молодий І. Франко зілком заперечує тенденційність мистецтва і вимагає насамперед - об'єктивності.

Швидко зростаючи як літературний критик насамперед під впливом творчості Т. Шевченка, І. Франко вже в 1878 році в статті «Література, її завдання найважніші ціхи» з іронією згадує ці свої «гріхи молодості».

В названій статті І. Франко виступив як зрілий борець за естатичні принципи революційної демократичної критики.

Спираючись на матеріалістичну естетику Бєлінського і Чернишевсь-кого, він включився в полеміку про реалізм, народність, ідейність і тенденційність художньої літератури. «Література, стояча понад партіями, - се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи», - писав молодий автор. Він заперечував псевдо аполітичну буржузно-націоналістичну критику «правдян», вимагав від літератури служіння народові, бути «робітницею на полі людського поступу», «будити силу і охотув читателях до усунення тих хиб». Це і називає автор «поступовою тенденцією літератури». Методом художньої літератури Франко вважав «науковий реалізм», який полягає в тому, що література не лише нагромаджує і описує факти щоденноо життя, а й аналізує їх, робить з них певні висновки, вказує на хиби суспільного ладу. Обстоюючи нові принципи народності літератури, І. Франко головни героєм своїх творів обрав народ, як найактивнішу головну силу суспільного розвитку.

Критикуючи упереджене ставлення Нечуя-Левицького до російської літератури, І. Франко вказує на роль російської революційно-демократичної літератури в демократизації української літератури. Критикуючи теорію чистого мистецтва, Франко продовжує обстоювати принципи соціального аналізу художніх творів та образів.

Зв`язок літератури з життям він вважав основоположним в її прогресивному історичному розвитку, доводячи, що зміни в суспільному житті неминуче відбиваються в літературі не лише в тематиці і образах, а й на її стильових засобах, на самому методі художнього зображення. Так, у статті «З чужих літератур» (1898 р.) Франко писав, що «великий зміст позитивізму і матеріалізму в науці в 40-х і 50-х роках викликав у французькій літературі реалізм Бальзака, Стендаля та Флобера. Зріст дарвінізму і еволюціонізму відбився в літературі гігантською фігурою Еміля Золя, дав почин до його теорії натуралізму».

В численних працях про творчість Т.Г. Шевченка І. Франко категорично відкидає абстрактне поняття краси як категорії поза суспільної. Зокрема, в статті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) І. Франко пише: «Ніколи ніякий поет, ані артист не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним ідеал краси, а коли які й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генія, були мертвим товаром, а не живими творами штуки».

Виходячи з матеріалістичного визначення природи мистецтва, І. Франко вважав, що реалізм існував у літературі і мистецтві завжди, але це був мимовільний, несвідомий реалізм. На зміну цьому стихійному, несвідомому реалізму, за твердженням Франка, з`явився реалізм як творчий метод, зв`язаний з світоглядом, з суспільною свідомістю письменника.

«…новіший реалізм літературний, зведений в певну науку, оброблений і уформований зовсім свідомо», - заявляє І. Франко. Такий творчий метод він називає науковим реалізмом, а його ознаками він вважає свідомий аналіз явищ і фактів, обумовлений світоглядними позиціями письменників. Найхарактернішими представниками накового реалізму І. Франко вважає представників російської революційно-демократичної літератури, які зробили цілий переворот у російській літературі і навіяли їй «більш демократичного духу, більше охоти до пізнаваня народу, ніж деінде, цілі довгі періоди ідеальних та сентиментальних літератур». Наголошуючи на тому, що саме світогляд є основою естетичних принципів нового реалістичного мистецтва, Франко підкреслює і елементи свідомої тенденційності в творчості російських революційних демократів.

Аналізуючи явища української літератури, Франко розкриває історичні умови її розвитку, підкреслює її прогресивні народні і революційні тенденції, виступає проти псевдонародності і стилізаторства та епігонства, проти викривлення і спотворення історії українського народу та його літератури. Користуючись соціологічним методом літературного дослідження, порівняльно-історичним вивченням художніх творів, Франко в статтях про Т. Шевченка розкрив не тільки багатство його творчості, а й показав її як своєрідне і неповторне виявлення суспільного життя всієї російської кріпосницької імперії. Водночас з принципом соціологізації Франко висуває принцип психологізації при літературному аналізі.

Питання розвитку національної літератури Франко розглядає не тільки на тлі соціально-економічних і політичних умов, а і у взаємозв`язках з літературами братніх народів, насамперед російського і польського.

Питання народності літератури Франко зв`язує з завданнями суспільної боротьби, з завданнями утвердження передових суспільних ідеалів в літературі, з войовничим реалізмом. Ці принципи він проголошує в своїх художніх творах.

3. Світове значення літературної спадщини. Вшанування пам`яті письменника

У 1956 році Всеесвітня Рада Миру прийняла рішення вшанувати сторіччя геніального сина українського народу, мужного борця за волю, братерство і мир між народами. Зорхе Соломеа Борда тоді говорив: «Для Всесвітньої Ради Миру, яку я маю неоціненну честь представляти перед своїм народом, є надзвичайно приємною справою рекомендувати усім народом земної кулі святкувати перше сторіччя одного з найкращих синів України. Для Всесвітньої Ради Миру життя і творчісті Івана Франка є щасливим, вдалим синтезом кращих і високих цілей». Цими словами значною мірою визначається світове значення спадщини І. Я. Франка.

Все те, що він зробив, здається непідвладним зусиллям однієї людини. Заледве чи «знайдеться, - пише І. Ю. Журавська, - визначне явище в світовій літературі, яке тією чи іншою мірою було визначене Франком як перекладачем, критиком, або видавцем». Він дає рідному народові твори світових класиків у своїх перекладах: роман Чернишевського «Що робити?», поему Гоголя «Мертві Душі», твори Гончарова, Тургенєва, сонети і трагедії Шекспіра, «Прометей» і «Фауст» Гете, поезії Гейне. Він пише статті про творчість Данте, Байрона, Шіллера, Гюго, Золя та багатьох інших письменників.

Невтомним Каменярем на шляхах прогресу, Вічним революціонером і Титаном праці ввійшов Іван Франко в історю української та світової літератури і громадсько-політичної думки.

Спадщина геніальних письменників завжди входить у скарбницю загальнолюдської культури. А Іван Франко був видатною постаттю. Його твори мали по-справжньому світовий резонанс. Разом з тим він здобутки світової культури робив надбанням рідного народу. Звернемося до статті О. Гончара «Подвиг Каменяра»:

«Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого не сягали Франкові зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа письменника з отим її «semper tiro» прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків Заходу і Сходу, черпала, щоб передати це все потім своєму народові, розширюючи його погляди на світ, на людство, і робилося це для того, щоб і в такий спосіб збагачувати власну культуру і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки свого народу. Нам дорога ця Франкова широчінь, войовничий інтернаціоналізм його творчості, так само, як і його непримиренність до хуторянства, провінційності.

... читать дальше >>>

Поcмотреть текст работы Поcмотреть полный текст
Скачать работу можно здесь Скачать работу "Творчість Івана Франка" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов